Текст книги "Записки українського самашедшого"

Автор книги: Ліна Костенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 22 страниц)

На Балканах війна. У Чечні війна. Майже скрізь жарина конфлікту пропалює карту світу.

У нас теж бої місцевого значення. Міська влада таки придумала вітер. Він налетів у міліцейських формах, брутально змів намети разом з державними прапорами, жужмом покидав у вантажівки і вивіз у невідомому напрямку. Дехто з протестувальників зазнав тілесних ушкоджень і травм. Одна депутатка зі струсом мозку втрапила до лікарні.

Коли держава говорить кийками, сперечатися з нею важко.

Нове століття уже от-от.

Мусульманам продовжили Рамадан, бо їм ще не вдалося побачити молодого місяця.

Пуерторіканцям привезли триста тонн снігу з Канади, щоб вони мали уявлення, що таке Біле Різдво.

У Нідерландах двоє перестрілялися через жінку. Так що, незважаючи на звабливу можливість одностатевих шлюбів, хтось ще когось кохає і в спосіб звичний, і навіть викликає на дуель. Що то як багато тюльпанів і вітряки.

Цей рік був високосний, та ще й Дракона. Наступний буде – Змії. Але ніби якоїсь такої Змії позитивної, що сприятиме людям у їхніх культурних інтенціях. ЮНЕСКО проголошує наступний рік Роком Культури. Отже, і Змії, і Культури. Головні кольори – синій, зелений та срібний.

Моїй дружині всі кольори до лиця, однак вона збайдужіла й до себе, ходить у вицвілих джинсах і непрасованій блузі, і я заплющую очі, щоб пригадати, якою вона була колись.

На шахті Краснолиманській вибухнув метан.

В італійських Альпах загинули десять альпіністів.

У горах біля Берґамо розбився вертоліт, у якому лікарі везли донорське серце на пересадку. Не довезли.

Я не катастрофіст. Я хотів би думати в хорошу сторону. Але, на жаль, не вона домінує у загальному балансі подій.

А надто чомусь під кінець року. Та й місяця. Не кажучи вже про кінець століття.

В Одесі поховали екіпаж літака, що розбився в Анголі. Власне, не сам екіпаж, а чотири урни з прахом, бо загинуло там п’ятдесят чотири людини, розпізнати, де хто, було неможливо, тож спалили у крематорії, прах розділили на п’ятдесят чотири частини і розіслали родичам. Чого той літак розбився, невідомо. Хто каже – зіткнувся з птахом, хто – через технічну несправність. Вибухнули баки з пальним, дим був дуже жовтий.

То вже інше питання, чому доля закинула наших пілотів у далеку африканську країну. Як і наших моряків плавати на чужих кораблях під чужими прапорами. А під якими ж їм плавати? Свій торговельний флот влада роздерибанила, от і плавають на чужому.

Замість снігу йде дощ. Діди Морози перевзулися з валянок у черевики.

Фрагменти решток «таращанського тіла» відправлені на експертизу в Росію. Вже навіть не тіла, а його решток! Л також генетичний матеріал матері. Тобто з цієї жінки знову пили кров.

Американський посол сказав, що «від результатів розслідування цієї справи залежить майбутнє України». А наш нетиповий Прем’єр-міністр казав, що від енергетики. То від чого ж воно не залежить, майбутнє України?!

І взагалі – світу. Глобалізація глобалізує всі проблеми, і ні одної не зменшить. Зменшиться тільки роль держав, деякі скотяться по цьому глобусу, як сльоза. Синоптики від політики прогнозують всілякі потрясіння й теракти. Вчені – парниковий ефект, дефіцит води, техногенні й природні катастрофи. Папа Римський у своєму посланні «ІІгЬі еґ огЬі» застерігає, що наступне століття може піти під знаком культури смерті.

Закономірно. Коли починається смерть культури, настає культура смерті.

Дружина каже: «Піди купи ялинку. Хоч би перед Новим роком не читав газет!» Я кажу: «Коли інтегруєш факти, бачиш загальну картину людства». «Далося тобі це людство, – каже вона. – Тут хоч би вижити самим». Але ж якщо я не виживу, то людство й не помітить, а якщо людство не виживе, то й мені гаплик. – І взагалі, – сказав я дружині, – у Мексиці замість ялинок прикрашають кактуси.

Вона покрутила пальцем біля скроні.

Завтра Новий рік.

У штаті Флорида врятували крокодила, що застряг у дренажній трубі.

В Росії знайшли яйце динозавра.

Бенгальському тигру запломбували зуб.

У США відбувся безпрецедентний суд: якийсь чоловік покусав собаку.

На фермах Великобританії виявили коров’ячий сказ. Дим залоскотав ніздрі Європи – в Туманному Альбіоні спалюють десятки тисяч корів.

Так що не виключено, що рік Змії може піти під знаком Скаженої Корови.

Санта-Клаус їде з Лапландії.

Всім хотілося якось незвичайно зустріти Міленіум. 87-річна американка стрибнула з парашутом. Уральський пенсіонер зробив 2001 присідання. Мексиканець узяв шлюб з нареченою на кораловому рифі у Карибському морі біля острова Косумель. Лахмітник в Аллахабаді станцював з чотирма запаленими свічками у вусах. Американський ілюзіоніст Девід Блейн просидів майже три доби у крижаній брилі, звідки потрапив до шпиталю і до Книги Ґіннеса. Одеські аквалангісти зустріли Міленіум на дні моря у товаристві пропливаючих риб.

Не знаю, як на Канарах, а на острові Балі спекли довжелезного пляцка з кольорового рису. Італійці викидали старі меблі. Британці споглядали феєрверки над Темзою і слухали свій Біґ-Бен. Норвежці почастували гномиків. Австралійці засмагали на пляжах. Голландці стрибали у крижану воду. На Кубі поєднали Міленіум з 42-ою річницею кубинської революції. У Північній Кореї закликали співвітчизників ще трохи потерпіти в ім’я майбутнього. Хорватський президент перебув новорічну ніч з бездомними у церкві святого Франциска в Загребі. У Японії дзвін ударив 108 разів, за кількістю людських гріхів, зазначених у буддизмі, з кожним ударом відпускаючи по гріху. В Нью-Йорку з найвищого хмарочоса спустився символ земної кулі – гігантський кришталевий глобус. У Парижі в Центрі сучасного мистецтва майже тисяча барабанників зі всієї Європи відбивали секунди, що залишалися до Нового Тисячоліття.

Деякі наші співвітчизники увійшли в XXI століття при свічках.

Зате столиця сяяла й мерехтіла, гейби коштовний діамант на грудах нації. Наймобільніші з киян віддали перевагу масовим дійствам, зустрічали Міленіум на Майдані, у новорічній феєрії Моста Тисячоліть.

Склад моєї сім’ї не схиляв до фантазійних проектів. Ми зустріли нове століття у себе вдома. Потім вийшли на гору біля Андріївської церкви. Може, на тому місці, де колись Андрій Первозванний встановив свій апостольський хрест, ми стояли, як душі над панорамою міста, нас пронизував вітер і відчуття свободи. Центр був увесь перед нами, головна ялинка держави пливла, мов сяюча щогла. Вирував Майдан Незалежності, фонтанував шампанським, – люди урочисто й радісно переходили у нове століття. Я обняв дружину за плечі, цілував прохолодні губи, потім теж відкоркував шампанське, і ми випили з усіма, і водночас наодинці самі з собою.

Теща вже спада, і малий спав, ми увійшли навшпиньки – у нас було відчуття, що ми входимо у новий вимір Історії. Але вранці прорвало воду, я таки мусив викликати сантехніка, сантехнік перепився і не прийшов, я перекрив крани, приніс воду з бювету, вода тхнула сірководнем, і теща варила обід, затуляючи носа. Інтернет не працював, бо провайдери теж розслабились. До того ж зникла електрика, дружина раділа, що якийсь час я не читатиму газет. Але на кухні бубонів репродуктор. Ті ж самі голоси, той самий «касетний скандал», ті ж дебільні ситуації у верхніх ешелонах влади. Я тільки не знаю, чому це зветься політикою. Політика, строго з грецької, це мистецтво керувати державою. Натомість тільки й чуєш: «політика – це мистецтво компромісів», «політика – це брудна справа», «бардак», «дерибан» і т. д.

По-моєму, тут уже потрібні не політологи, а політпатологи.

Новорічна ніч проминула без інцидентів. Хтось потрапив у витверезник, когось поранило петардою. В одному з кафедральних соборів розпиляли замки і вкрали ікону. В якійсь кав’ярні підлітки потрощили меблі. В Одесі на Дерибасівській побилися шість фотографів, не поділивши сфери впливу.

Усі всім щось дарували. Дружина знайшла під ялинкою подарунок від мене, який сама ж і купила, сказала: «Дякую», кинувши на мене сумний іронічний погляд. Я отримав нову краватку, теща традиційно – хустину, яку тут же оптимістично й схвалила: – Добра буде на смерть.

Малому я подарував глобус. Не все ж комп’ютерні ігри. Я подарував йому невеличкий блакитно-зелений глобус, такий був у мене в дитинстві. Хай покрутить, поторкає материки й океани. Але він сказав: – Фіґня. Купи пістолет.

Борьці батько подарував японську магнітолу, а його мамі новесеньку сріблясту «Хонду», – бізнесмени вміють балувати своїх дружин, не те що я, інтелектуал-одиночка в умовах дикого ринку.

Першому немовляті, що народилося в Харкові у новорічну ніч, міська влада подарувала п’ять тисяч гривень на виріст.

Дітям, потерпілим від Чорнобиля, видали вітаміни.

Але найкращий подарунок отримали ветерани та інваліди війни – віднині їх ховатимуть безплатно.

В Тулі на честь Року Змії пройшов Міжнародний конкурс краси серед гадюк: 34 гадючі красуні претендували на звання міс. Перемогла королівська змія-альбінос із Каліфорнії, друге місце посіла гадюка російська чорна.

У Детройті відкрили «Капсулу часу» – послання нащадкам ще з початку минулого століття. Тепер обдумують своє послання в майбутнє. У Канзас-Сіті теж відкрили, теж обдумують. Може б, і нам звернутись у наступне століття? Що ми українці, що ми були.

На світанку нової ери вдарив новий шквал демонстрацій. Людей було навіть більше, ніж на Гала-концерті у новорічну ніч. Отже, баланс між громадянською совістю й порожнечею ще не остаточно порушений. Люди з’їжджаються звідусіль. Столиця клекоче мітингами. Дипломати дивляться з вікон посольств. Інвестори пакують валізи.

Так почався наш Рік Культури, і водночас Змії. На голубих екранах мигтить і пульсує зозулястий маркер епохи – цифра XXI. Нагадує, що ми вже в новому столітті. А більше нічого не нагадує. Ті ж самі бомжі порпаються у смітниках. Ті ж самі нардепи просторікують тією ж мовою, від якої хочеться на Канари. Так само «таращанське тіло» лежить у морзі. Ще одна експертиза, цього разу російська, ще раз остаточно підтвердила, що це таки Ґонґадзе, після чого генпрокуратура зробила заяву, що цей труп може бути біологічною дитиною Лесі Ґонґадзе. Теща як це почула, їй стало зле. Вона стара людина, а такого зроду не чула, щоб труп міг бути біологічною дитиною. «Таращанське тіло» вже хочуть віддати біологічній матері, але мати просить віддати й голову, бо християнський звичай не дозволяє ховати без голови.

Тим часом емблема цієї голови, як чорний непроявлений негатив, пропливає над колонами демонстрантів. А десь регоче диявол, тримаючи одрубану голову, мов кат на ешафоті Історії.

Мітинги й демонстрації уже щодня. Я не ходжу. Не тому, що чогось боюся чи остерігаюсь, а тому, що знаю – знову все закінчиться нічим, знову обведуть усіх круг пальця. Це не моя орбіта.

Бо коли у Празі збунтувалися телевізійники, то вони таки збунтувалися. Захищають свій інформаційний простір, проганяють нав’язану їм креатуру. І проженуть. А наші нікого не проженуть. Поклекотять і стихнуть. Нація дуже хвора, швидко втомлюється. Цій нації кров уже не вдаряє в голову, вже виступає тільки холодний піт.

Вперше у цьому столітті провідав батька. Він тепер живе далеко, по той бік Дніпра. Бачимось рідко, у нього нова родина.

Мій батько шістдесятник, з тих менш помітних тихих пасіонаріїв, яких не згадують у обоймах. Він досить відомий перекладач, тобто як відомий? У нас всі невідомі. Або, як казав один дотепник: «широко відомі у вузькому колі». Коло те було, може, й вузьке, зате добірне, воно потроху розтануло в часі, я їх ще пам’ятаю, тих батькових друзів, це були дивовижні люди. Наступне покоління на них озирнулося, а ще наступніше хвицнуло ратицями й забуло.

У нього тепер нова дружина, живуть вони добре, не знаю, що особливого він у ній знайшов. Моя мати була висока, ставна, вродлива, з буйним смоляним волоссям, яке вона приборкувала в тугий вузол або в косу. Співала у хоровій капелі, у неї було глибоке оксамитове меццо. Але найбільше я любив її акапельний спів. Коли сталася Чорнобильська катастрофа, їх посилали туди з концертами. Виступали в полі, з бортових машин – солдатики сиділи на траві просто неба, зсунувши з облич респіратори, вона їм співала «Сміються, плачуть солов’ї». Солов’ї і сміялись, і плакали, цвіли сади. Ліквідатори йшли у пекло, приходили інші, прожовклий поролон респіраторів звисав їм з обличчя клаптями, а вона ж без респіратора, в легкій сукенці, у босоніжках. Полковник сказав: «Що ви робите? Хто вас сюди прислав?!» Вона ще навіть образилась. Людей вивозили, силоміць заганяли в автобуси, жінки голосили, то був акапельний плач народу до самого Бога. Вона ще не раз туди їздила, коли вже й не посилали, коли ті села були вже мертві. Співала у клубі вахтового містечка і в самому Чорнобилі. Потім у неї сів голос, вона тяжко захворіла, від неї залишилися тільки коси, потім уже й кіс не залишилось, сама лиш горстка кісток. їй ставили ухильні діагнози, тоді ж усе йшло під грифом «таємно», вона померла в муках, не доживши року до Незалежності. Є записи її пісень, часом передають по радіо, я ніяк не можу збагнути – голос живий, а вона мертва, дивлюсь на фото у вишневій рамочці, з тим її буйним волоссям, з високими бровами.

А в цієї коротка стрижка, вона маленького зросту, і волосся русяве, і вся вона – а ля паж. Працює кардіологом у клініці, де батько лежав з інфарктом, потім провідувала його ще й вдома. Потім він несподівано переїхав до неї.

Мені важко це зрозуміти. Батько дуже любив мою матір, стоїчно і віддано її доглядав. Здавалося, він не переживе її смерть. У нього був широкий інфаркт, він потрапив до реанімації. І ось там зустрілася йому ця жінка. Вона значно молодша від нього, я думав, це ненадовго, коли ж ні. Син у неї від першого шлюбу, вчиться у восьмому класі, вундеркінд, їздить на олімпіади, має вже якийсь Грант, цей довго тут не затримається, швидко кудись переманять, на юних комп’ютерних геніїв тепер попит. Годинами сидить в інтернеті. Грає в японську інтелектуальну гру Ґо. Як не як, ми тепер родичі, це ж, вважай, мій зведений брат, а нічого рідного, спокійний, іронічний, дивиться на мене, як із космосу, і жодних позивних.

Подружжя з них дивне, батько вже сивий, обличчя досить-таки пооране втомою, а вона худенька і зграбна, здалеку можна подумати, що дівчинка. Мабуть, теж після якоїсь своєї катастрофи, прихилились одне до одного, як двоє поранених, і живуть ось уже сьомий рік.

У моєї дружини з нею гарні стосунки, вона каже, що тепер тільки й можна витримати, що старшого чоловіка – він має долю, він має досвід, не те, що молоді невропати, на нього можна спертися.

Не знаю. На мене теж можна спертися, якийсь досвід я маю теж. Але, як кожна людина, і сам я потребую підтримки. Ну, хоча б тої аури, яку несе ця жінка моєму батькові. Може, саме цього я й не можу йому простити. Шостим чуттям знаю, що йому добре з нею. Я навіть розумію, що можна закохатися, можна втратити голову й за шістдесят, але між нами стоїть тінь матері, в буквальному сенсі тінь, так вимучила її хвороба, – між нами стоїть тінь матері і зграбний силует цієї жінки.

І все ж час від часу я буваю у них. Тим паче, нове століття, дехто з його ровесників не переступив цей рубіж. Сьогодні приходжу – він сидить і читає газету. Підняв окуляри на лоб, усміхнувся: – Ти не читав? Подивися. «Смерть шістдесятництва».

Я глянув, справді стаття так і називається: «Смерть шістдесятництва». І газета ж ніби пристойна, і автор, я його знав колись, ще під час студентської революції, хороший був хлопець, а теж не втримався, хвицнув шістдесятників, тепер це модно.

Батько вже відклав газету, вже розпитував мене про моїх, а я дивився на нього і думав: «Боже, він може померти! Не шістдесятництво, ні, те явище вже збулося. А от саме він, мій батько, він може померти, і що тоді отой мій жаль до нього, і моя ревність, так, признайся собі, це ревність, – що тоді оце все, коли його не стане?!»

Несподівано для себе я нахилився до нього і поцілував.

Він подивився на мене вдячно й сказав:

– А наш такий нелагідний, дружина переживає. Як їжачок, весь у собі.

Потім ми сіли до столу, пили чай, і я вперше подумав, що це теж моя родина, навіть цей мій зведений брат, який сидів з плеером у навушниках і тільки й чекав нагоди піти й засісти за свій комп’ютер.

– Знаєш, – сказав батько, – не в тому жах, що тепер жити важко, а в тому, що образливо. Я звик, щоб мене забороняли. Але я не звик, щоб мене ображали.

– Ти не звертай уваги, – кажу я йому. – Ти працюй.

– Та я працюю, – каже батько. – Але ж дивись – і показав мені прегарний томик скандинавських казок. Я пам’ятаю ці казки ще з дитинства, в його перекладах, в сіреньких тодішніх виданнях. А це на крейдяному папері, в суперобкладинці, з ілюстраціями, а хто переклав – не вказано. Наче воно саме переклалося. – Певно, думають, що мене вже нема, – сумно усміхнувся батько. – І гонорар платити не треба. Тепер так.

Я хотів йому порадити, щоб він подав до суду. Але ж тепер усі на всіх подають, за образу честі й гідності. Судів більше, ніж честі і гідності. Він не подасть.

По дорозі додому заскочив на Майдан Незалежності. Кілька наметів таки вціліло. Відкинуті наузбіч, у квашу почорнілого снігу, стоять, як погаслі сопки. Але стоять. Центр міста все ще святковий, з ялинкою і вогнями. Над Майданом у ритмах музики хилитаються й пританцьовують велетенські надувні клоуни – люди під ними здаються маленькими й сірими. Народ святкує, розважається, палить бенгальські вогні, сидить під тентами, попиває винце, навертає бутерброди. А ці, як циганський табір, сирітська наша опозиція, – мерзнуть, розігрівають в алюмінієвих мисках вівсянку. Дехто навіть голодував.

Проривається сніг. Може, й у нас буде Біле Різдво.

Вікна моєї квартири світяться. Знадвору вони тепліші, ніж зсередини. Будинок багатоповерховий, облицьований керамічною плиткою, плитка місцями пообпадала. У дворі натулено гаражів. Машини, в’їжджаючи, маневрують між сміттєвим контейнером і трансформаторною будкою. Зі сміттєвого бака стирчать ноги у подертих взувачках, це щось там бомж добуває на самому дні.

Борька з матір’ю й охоронцем вигулюють собаку. Мати у Борьки стильна – спідничка міні і чорне шкіряне пальто до п’ят. Охоронець вже ідентифікував мене як сусіда, навіть вітається. У них два охоронці – цей крутий, а той другий, що охороняє батька, взагалі Термінатор. У нього дивна статура кіборґа, коли коліна й лікті згинаються під прямим кутом, аномальна лінія підборіддя й надбрівних дуг. Він ніколи не дивиться на людину, але коли я недавно перетнувся з ними у під’їзді, то відчув, що реакція у нього блискавична, – очі його, як свинцеві кульки, перекотилися по обличчю, і він мене бачить, навіть не повертаючи голови. Такими очима можна заряджати пістолет.

Цей в пом’якшеному варіанті, але типаж той самий. Він супроводжує Борьку і його стильну маму в її приватних маршрутах і вигулює з ними собаку. Я навіть не знаю, що то за пес, – величезний, бійцівський, ротвейлер чи що, чорної масті з рудими підпалинами.

Коли я приходжу додому, мимоволі згадую новелу одного норвезького автора – «Нічиї очі не чекають мене». А втім, чому ж? Теща завжди привітна. І зустріне, і розпитає, і вечерю подасть. Дружина теж вийде, але вона вже дивиться повз мене.

Часто перед телевізором сиджу один. Є такий вид самотності – сидіти перед телевізором, не вмикаючи світла. Втупишся в екран і сидиш. А тобі все розказують, показують – де газ, де сказ, де війни, де катастрофи. Часом ловлю себе на думці: а нащо мені вся ця інформація, у мене що, три життя? Те, що діється тепер у світі, – це кошмар, що приснився людству. Потім його назвуть Історією і приплюсують до попередніх кошмарів. Чи не краще дивитися свої власні сни?

Але їх у нас відібрали. Нам нав’язали антилюдську модель життя. Тут, у цій точці планети, де ніколи не було громадянського суспільства, кожен чомусь мусить бути громадянином і ангажуватися в перманентний кошмар.

Чехи молодці, у них і президент достойний, і Словаччину відпустили з миром. Телевізійники страйкують і досі. Припинили мовлення – і переможуть. Вчора у Празі був стотисячний мітинг, сьогодні уже вся Чехія вимагає відставки того нав’язаного їм гендиректора. Всього лише гендиректора! А тут ідеться про долю цілої держави – одні мерзнуть у наметах, а іншим по барабану.

Дійсність, у якій ми живемо, патологічна. І та, в якій жили, патологічна теж. Але цікаво, що люди і до тієї, і до цієї звикли. Найгірше в нашому народі те, що він до всього звикає. Оце звик, змирився, і нічого не хоче міняти. Фактично він навіть не любить змін, і ніколи до них не готовий.

– Та так і не так, і не буде лучче, – каже моя теща.

Отримав листівку від друга з Каліфорнії, вперше не електронною поштою, а написану від руки. Почерк у нього нервовий, як електрокардіограма. Така чудесна різдвяна листівка зі звістуючим радість янголом, наче з якогось іншого світу. Зате я, ідіот, нікуди не виїхав. Я надійна одиниця електорату, по таких, як я, ще не одна мавпа видереться на верхні гілки влади.

Сидять по три каденції, і ще хочуть.

Знову насуваються вибори. У нас же вибори починаються задовго до виборів. Заздалегідь готують електоральне поле, засівають його гречкою і обіцянками. Усувають конкурентів. Піаряться. Від компроматів тхне, як від розлюченого тхора.

Зараз обливають віце-прем’єр-міністра. Це у нас молода гарна жінка, «газова принцеса» леді Ю. Щойно вона взялася за цю нежіночу справу, паливно-енергетичний комплекс, зробила перші рішучі кроки, як одразу ж ЇЇ почали викликати в прокуратуру, інкримінувати ретроспективні гріхи. То чого ж її тоді не судили? Чого з неї роблять «Соньку золотую ручку» вже аж тепер? Чи не тому, що вона завжди в опозиції, хоч і при владі, а все одно в опозиції, і в протестних акціях завжди у перших рядах?

Моя дружина сказала, що буде голосувати за неї. Я утримаюсь. Все-таки на мене діє чорний піар. Я ж не знаю, вона леді чи вона міледі. Голосуватиму за нашого нетипового Прем’єра.

– Чим же він нетиповий? – каже дружина. – Цілком типовий український мужчина. Високий, вродливий, позитивно налаштований на компроміс.

– Йому немає на кого спертися, – кажу я.

– Така велика нація, і нема на кого спертися?! – вибухає дружина. – Хай не оточує себе чортзна-ким.

Через це у нас теж конфлікт. Я не посилю її переконати, вона – мене. Бог дав жінці розум, щоб було два полюси правди.

Але, якщо відверто, вона має рацію. У маленького кримсько-татарського народу лідери є, а у такого великого, як наш, самі лише керівники та голови фракцій.

Партій тих розвелося, вискакують, як прищі, на незрілому обличчі демократії. Часом їх назви складаються в непристойну абревіатуру, мало не з трьох букв, або в щось однозначно тваринне. Приміром, був СЛОН, а тепер уже з’явився ЗУБР, себто – за Україну, Білорусь і Росію, за їхній знову нерушимий союз. Звісили червоний прапор з балкона, махали ним під час сесії, депутати знавісніли в дискусіях, було велике мордолупцювання. Тягали одне одного за краватки і били ногою в зад.

Але це ніякий не ексклюзив у теперішньому цивілізованому світі. Навіть у японському парламенті билися. В російській Думі депутатку тягали за коси, зі священика зірвали хрест. Не кажучи вже про темпераментніші народи. У венесуельському парламенті депутата врепіжили палицею по голові. У Туреччині один депутат після такого побоїща вмер.

А що б узяти приклад зі старих демократій. В Англії, кажуть, сидить лорд у благородній сивій перуці, і всі дискусії йдуть через нього. Він амортизує пристрасті і надає інвективам коректної форми.

Наприклад, я кажу: – Ах, ти ж гад! Та я тобі морду поб’ю! – А той лорд перекладає: – Такий-то пан зволив віднести такого-то високодостойного пана до класу земноводних і виявив бажання відкоригувати ту частину його тіла, яка не відповідає Божому задуму.

Втім, і в їхнього прем’єра недавно полетів помідор.

Свят-вечір ми посиділи тихо, після першої зірки. Теща зварила кутю з товченої пшениці, узвар. Ми з малим натерли маку її раритетним макогоном. Було дванадцять страв, рахуючи з кетчупом і гірчицею. Теща засвітила свічку в хлібині, обкурила квартиру пахучими травами, ще своїми, з Полісся, і погукала з балкона: «Всі душі нашого роду, йдіть з нами кутю їсти!» Я увімкнув магнітофон, і прийшла моя мати, і заколядувала нам своїм оксамитовим голосом.

На Різдво ходили школярики, колядувати вони не вміли, лузали насіння через губу і посівали пшоном.

Увечері пройшов цілий гурт із Козою, Звіздою, дзвониками й калатальцями. Ламкий хлоп’ячий голос вигукував у дворі: – Голову стинаю! Голову стинаю! – Боже ти мій, ще й він стинає голову, цей недорослий костюмований Ірод!

Знеструмлені села сиділи у темряві, їли кутю навпомацки. На Рівненщині замовкло три тисячі радіоточок через крадіжку дротів.

А тещин репродуктор на кухні бубонить без упину. Мабуть, такого на весь Київ нема – чорне кругле одоробло, ще з довоєнних. Малий його вже й футболив, і штрикав виделкою. У нас є маленький зручний транзистор, але вона не хоче, вона звикла до цього свого, ще зі своєї поліської хати. Я розумію ці сентименти старих, їм це було єдине вухо у світ.

Відразу ж після Різдва було перше місячне затемнення у новому столітті. Ми з дружиною стояли на балконі, не знаю, що на неї найшло, вона до мене пригорнулась, та так, що я забув про затемнення, мені самому в очах потемніло, я обняв її всім собою, як тоді, в найперші ночі любові, це було непритомно, як струм, як сонячний удар. При затемненні Місяця.

Читав колись у Ромена Роллана: «Безумна пристрасть змінилася безумною ніжністю». А в мене вдячністю. Ніжністю теж, але найперше вдячністю. Це жінка, про яку мрієш, навіть якщо вона вже твоя.

Заздрю своєму другові, який тепер в Каліфорнії, – у нього там повен двір троянд. А тут купиш одненьку, урвеш від тої зарплати, а дружина тільки очима поведе: «Ну, навіщо? Краще б малому щось купив». – І вся романтика. А наступне місячне затемнення обіцяють аж у 2003 році.

Огидна річ – наша терплячість. Наша звичка відмовляти собі у всьому. Так все може відмовитися від нас.

От і настало нове століття, і іцо? Й нічого, ніяких змін. Люди як бігли, так і біжать, кожен у своєму напрямку. На обличчях написана хронічна втома, роздратування, часом пересмикнутий нервами інтелект, або й нічого не написано. Суспільство наче затягнуте тванню. І лише кілька ропух дмуться на купині, кумкають зі всіх телеканалів.

Почуваюся ехолотом у болоті. Ловлю сигнали зі світу, а вони дедалі глухіші й зловісніші.

Зненацька в кількох країнах похворіли миротворці, що були на Балканах. Виявляється, там використовували зброю, що містила в собі збіднений уран. Дозиметристи міряють радіацію, беруть проби з бомбових вирв. Подекуди радіаційний фон у десятки разів перевищує допустимі норми. А діти грались осколками. Худоба жумрала траву. До всіх синдромів людства додався ще й Балканський синдром. У Франції госпіталізовано кілька солдатів, а також у Бельгії і в Голландії. Наших не зачепило, у наших імунітет. Чорнобильський.

Бог з вами, люди! Може, ви хоч за старим стилем отямитесь? Хоч під старий Новий рік, чому ні? Отямитись ніколи не пізно.

Був на Майдані. Хлющить дощ. Головна ялинка держави обмокла й обвисла. Кілька тих наметів шарпає вітер. Люди втомлені й перемучені, але тримаються. Усі в чеканні нової експертизи – німецької. І от уже цій можна буде вірити, бо трупний матеріал передано автентичний, не з прокуратури, не з моргу, де могли б підмінити, а завбачливо вкраяний колегою від самого «таращанського тіла» і конспіративно прибережений в холодильнику.

Я не знаю, як можна тримати суспільство в режимі таких повідомлень, – тут уже треба ставити діагноз і суспільству, і владі.

Але влада у нас товстошкіра. По такій шкірі мороз не піде. Генпрокурор наполягає, щоб сім’я вже забрала «таращанське тіло», сам же його називаючи «трупом невідомого чоловіка» і навіть припускаючи, що Ґонґадзе живий. То щоб не вийшло чого в разі чого, від матері вимагають письмово підтвердити, що це він, а мати вимагає, щоб вони їй підтвердили. Бо повинна ж людина знати, кого вона поховає біля рідних могил. На неї у Львові летіло авто, ледве встигла відскочити. Пресконференції вже відбуваються просто неба. Чутки курсують несосвітенні. Що тіло підмінене, труп розчленований і фрагменти не ті. В якомусь яру знайшли якусь голову, але то голова від іншого трупа. А цей був перепохований, прикраси Ґонґадзе йому підкинуті, так що, може, це ще й не він. Є навіть припущення, що журналіста вкрали і вбили, щоб потім знайти.

Єдине, у чому генпрокуратура впевнена, – це те, що голову йому одрубали вже мертвому «гострим предметом типу сокири».

Словом, Україну запустили в майбутнє під знаком одрубаної голови.

Надії на те, що Ґонґадзе живий, вже практично немає. Дехто уже готовий похилити жалобні прапори. Ще тільки не дійшли згоди, де має відбутися похорон – у його рідному Львові чи тут, у столиці, де прощання буде велелюдніше й привселюдніше. Щоб увесь світ побачив, що у нас робиться, яка у нас злочинна влада!

Наївні люди, вони думають, що це їм як за радянської влади, яка боялася негативної інформації про себе. Ця навпаки, цій тільки й потрібна негативна інформація про Україну, вона її навмисно продукує сама, щоб в очах світу існування такої держави втрачало сенс.

Ось уже й останній щабель до нової ери – старий Новий рік.

Тещі приснилось, що вона спіткнулася об ведмедя. Зайшла у свій двір, думала – стіжок сіна, а воно як загарчить! Що було далі, не знає, бо з переляку прокинулась. – Ведмідь – це на добро, – сказав я (наче я щось тямлю у снах). – От якби вовк, то гірше.

Кілька областей усе ще без електрики. Метиковані діти заливають у лампи солярку, дивляться телевізор на акумуляторі. На екранах суцільний московський розгуляй. Ноу-хау нашої влади: почали відключати електроенергію за борги. Отак десь відключили, у лікарні вимкнувся дихальний апарат, і помер 73-річний пацієнт.

Це ж тільки у столиці така ілюмінація. Вирує нічне життя, світяться елітні клуби. Танцює молодь золота і срібна. Транслюються еротичні шоу. Соціальний накип столиці ловить свій кайф.

В одному з нічних клубів обрали Міс Міленіум. Під’їжджали мерси і хонди, видовище було для крутих. Обрали класну дівку в сексуальному прикиді, що так здетонувало з її козацьким прізвищем Крук, аж у дворі на примороженій горобині її пернатий однофамілець каркнув: «Nevermore!» Чи це означало, що української України надалі nevermore не буде, чи у мене якісь аберації слуху, в кожному разі Крук уже каркнув, – може й на краще принаймні останні ілюзії скинуть із себе шаровари і зроблять стриптиз через голову.