Текст книги "Бояриня"

Автор книги: Леся Украинка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 2 страниц)

Бояриня

Драматична поема

І

Садок перед будинком не дуже багатого, але значного козака з старшини О л е к с и П е р е б і й н о г о. Будинок виходить у садок великим рундуком, що тягнеться вздовж цілої стіни. На рундуку стіл, дзиґлики, на столі прилагоджено до вечері. Стара П е р е б і й н и х а дає останній лад на столі, їй помагає дочка її О к с а н а і с л у ж е б к а.

Через садок до рундука ідуть П е р е б і й н и й і С т е п а н, молодий парубок у московському боярському вбранні, хоча з обличчя його видко одразу, що він не москаль.

П е р е б і й н и й (до гостя)

Моя стара управилась хутенько!

Дивись, уже спорудила й вечерю,

поки ми там на цвинтарі балачки

провадили.

П е р е б і й н и х а

(зіходить трохи з рундука назустріч гостеві)

Боярине, прошу

зажити з нами хліба-солі.

С т е п а н (уклоняючись)

Рад би,

шановна паніматко, та не смію,

коли б не гнівались старі бояри, —

я й так уже давно від них одбився.

П е р е б і й н и й

Про них ти не турбуйся. Підкоморій

їх запросив на бенкет, а тебе

я випрохав до нас: "Я сам, – кажу їм, —

щось недугую трохи, то не можу

на бенкетах гуляти, а Степана,

по давній приязні до його батька,

хотів би пригостити в себе в хаті.

Він молодик, йому ще не пристало

на бенкети великі учащати".

Боярам, видко, вже запах медок

та варенуха, отже, роздобрились

та й мовили: "Нехай собі п а р н і н к а

сидить у тебе хоч і до від'їзду.

Навіщо він нам здався?"

С т е п а н

От спасибі,

панотченьку!

(Зіходить на рундук з господарями).

П е р е б і й н и й

Я джурі накажу,

нехай перенесе твоє манаття

до нас, та й заберу тебе в полон,

поки не визволять бояри.

С т е п а н

Боже!

Такий полон миліший од визволу.

П е р е б і й н и х а (до Оксани)

Піди лиш, доню, там пошли Семена.

(Оксана виходить і незабаром вертається).

С т е п а н

Якби лиш я не став вам на заваді...

П е р е б і й н и х а

Ото б таки! Ще в нас у хаті стане

для гостя місця!

П е р е б і й н и й

Ти, синашу, в мене

забудь всі церегелі. Таж зо мною

небіжчик батько твій хліб-сіль водив,

укупі ми й козакували.

(Садовить Степана ( сам сідає при столі. До Оксани).

Дочко,

ти б нас почастувала на початок.

(Оксана наливає з сулійки дві чарки – батькові й гостеві).

О к с а н а

Боярине, будь ласка, призволяйся.

С т е п а н

(узявши чарку, встає і вклоняється Оксані)

Дай боже, панночко, тобі щасливу

та красну долю!

О к с а н а

Будь здоровий, пивши.

(Степан, випивши, знов сідає. Оксана частує батька.

Всі вечеряють).

П е р е б і й н и й (до Оксани)

А він спочатку не пізнав тебе,

ти знаєш? Запитав: "Яка то панна

у першій парі корогву несе?"

О к с а н а (усміхаючись і поглядаючи на Степана)

Коли?

П е р е б і й н и й

Та отоді ж, як ти на трійцю

в процесії між братчицями йшла.

С т е п а н

Ти завжди носиш корогву?

О к с а н а (з певною самовтіхою)

Аякже,

я перша братчиця в дівочім братстві.

П е р е б і й н и й (жартівливо підморгнувши)

Се вже тобі не та мала Оксанка,

що ти, було, їй робиш веретенця.

О к с а н а

Ті веретенця й досі в мене є...

(Замовкає, засоромившись).

С т е п а н (втішений)

Невже?

О к с а н а

(перебиваючи ніякову для неї розмову. До матері)

А де се, мамо, наш Іван?

П е р е б і й н и х а

Та де ж? На вулиці між товариством.

І в а н

(Оксанин брат, молодий козак, увіходить з будинку).

Ба ні, я тут. Давайте, мамо, їсти.

П е р е б і й н и х а

Ти б уперед хоч привітався з гостем!

І в а н (сідаючи, недбало)

Ми вже віталися там, коло церкви.

П е р е б і й н и й

Він буде мешкати в нас до від'їзду.

І в а н (так само)

От як? Що ж, добре... Слухай-но, Оксано,

ця страва вже простигла, принеси

свіжішої.

О к с а н а (уражена його недбалим тоном)

Служебка зараз прийде,

то й накажи їй.

І в а н

Ба, яка ти горда.

(До Степана).

У вас там на Москві, либонь, дівчата

так бришкати не сміють?

С т е п а н

Я московських

дівчат не знаю.

О к с а н а

Як же се?

С т е п а н

Я, власне,

недавнє на Москві. Поки ще батько

живі були, я в Києві, в науці,

при Академії здебільше пробував,

а вже як батько вмерли, я поїхав

до матері на поміч.

П е р е б і й н и х а

Чом ти ліпше

сюди не перевіз матусі?

С т е п а н

Трудно.

Нема при чім нам жити на Вкраїні.

Самі здорові, знаєте, – садибу

сплюндровано було нам до цеглини

ще за Виговщини. Були ми зроду

не дуже так маєтні, а тоді

й ті невеликі добра утеряли.

Поки чогось добувся на Москві,

мій батько тяжко бідував із нами.

На раді Переяславській мій батько,

подавши слово за Москву, додержав

те слово вірне.

І в а н

Мав кому держати!

Лихий їх спокусив давати слово!

П е р е б і й н и й

Тоді ще, сину, надвоє гадалось,

ніхто не знав, як справа обернеться...

а потім... присягу не кожне зрадить...

І в а н (іронічно)

Та певне! краще зрадити Вкраїну!

С т е п а н (спалахнув, але стримався)

Не зраджував України мій батько!

Він їй служив з-під царської руки

не гірш, ніж вороги його служили

з-під польської корони.

І в а н

Та, звичайне,

однаково, чиї лизати п'яти,

чи лядські, чи московські!..

С т е п а н

А багато

було таких, що самостійно стали?

П е р е б і й н и й (до Івана)

Сутужна, сину мій, вкраїнська справа...

Старий Богдан уже ж був не дурніший

від нас з тобою, а проте ж і він

не вдержався при власній силі.

(Перебійниха, нахилившись синові до вуха,

шепоче щось Той нетерпляче стріпує чубом).

І в а н

Батьку!

Що там замазувать? Кажімо правду!

Се річ не власна, се громадська справа!

Якби таких було між нами менше,

що, дома чесний статок прочесавши,

понадились на соболі московські

та руки простягали до тієї

"казни", як кажуть москалі...

П е р е б і й н и х а

І в а не!

(Сіпає сина за полу).

С т е п а н

Не задля соболів, не для казни

подався на Москву небіжчик батько!

Чужим панам служити в ріднім краю

він не хотів, волів вже на чужині

служити рідній вірі, помагати

хоч здалека пригнобленим братам,

єднаючи для них цареву ласку.

Старий він був обстоювати збройне

за честь України...

І в а н

Ти ж молодий, —

чому ж ти не підіймеш тої зброї,

що батькові з старечих рук упала?

С т е п а н

Як поясню тобі?.. Коли ще змалку

навчав мене з письма святого батько,

то він мені казав напам'ять вивчить

про Каїна та Авеля. "Мій сину, —

мовляв, – пильнуй, щоб міг ти з ясним оком,

а не тьмяним, не тремтячи, мов Каїн,

небесному отцеві одповісти,

коли тебе спитає: "Де твій брат?"

А як же можу я на Україні

здійняти зброю так, щоб не діткнути

ніколи нею брата?.. І невже

мушкет і шабля мають більше сили

та честі, ніж перо та щире слово?

Ні, учено мене, що се не так!

П е р е б і й н и й

Не звикли якось ми такого чути...

проте... було б на світі, може, менше

гріха і лиха, якби всі гадали

по-твоєму...

І в а н (згірдно)

Се в Києві ченці

навчають отакого!

О к с а н а

Ти ж, Іване,

у Києві не вчився. Звідки знаєш,

чого там научають?

І в а н (зачеплений)

От знайшлася

зненацька оборонниця для тебе,

боярине!

О к с а н а

Я тільки правду мовлю...

(Засоромлена, подається з рундука в садок.

Увіходить з будинку на рундук джура).

Д ж у р а

Там, пане, я приніс для гостя речі.

П е р е б і й н и й

Ходім, Степане,

покажу, де маєш в нас мешкати.

С т е п а н (до Перебіинихи)

Спасибі, паніматко,

за хліб, за сіль!

П е р е б і й н и х а (з косим поглядом на сина)

Пробач, коли що, може,

прийшлось на перший раз не до сподоби...

(Степан з Перебійним і джурою йдуть у будинок).

П е р е б і й н и х а (до Івана нишком)

Ну й ти ж таки! Хто ж так говорить з гостем?

І в а н

Ат! Хай же він хоч раз почує правду!

П е р е б і й н и х а

Адже ти чув, що він казав...

І в а н

Овва!

бурсак, та щоб не вмів замилить очі!

П е р е б і й н и х а

Мені він до сподоби, – добрий хлопець,

такий увічливий...

І в а н

Та вам вже, звісно,

язиком приподобатись недовго.

П е р е б і й н и х а

Чи сяк, чи так, а вдруге ти не будь

таким до гостя гострим! Се ж неначе

на те його ми в хату запросили,

щоб ним помітувати. Незвичайно!

І в а н

Та вже гаразд, не буду зачіпати.

(Зіходить з рундука).

П е р е б і й н и х а

Куди ти?

І в а н

От піду до товариства.

(Їде через садок, перескакує через тин і зникає.

Увіходить служебка і збирає зі стола).

П е р е б і й н и х а

Де ти, Оксано?

О к с а н а (виходить із-за куща з кухликом в руці)

Ось я тута, мамо.

Се я барвінок поливаю.

П е р е б і й н и х а

Справді,

полити слід, – зовсім посох на сонці.

Полий же й те, що ми пересадили.

П е р е б і й н и х а і служебка, зібравши зі стола, йдуть у будинок. Оксана,

поливаючи квіти, співає веснянки. В садку сутеніє.

С т е п а н нишком вилазить вікном з своєї кімнати на рундук,

прудко та звинно зіскакує з рундука на землю і підходить до Оксани.

О к с а н а (уриває спів і впускає кухля)

Ой лихо! Хто се?..

С т е п а н

Панночко, се я.

Прости мене. Ти гніватись не мусиш,

бо ти ж мене сама причарувала

і звабила, як соловейко, співом.

Я не своєю силою прийшов...

О к с а н а (засоромлено і разом гордовито)

Боярине, до чого сії речі?

Мені їх слухати не випадає.

(Хоче йти).

С т е п а н (затримує її за руку)

Ні, ти не підеш так...

О к с а н а (вражена, вириває руку)

Се що за звичай?

Я не холопка з в о т ч и н и твоєї!

С т е п а н (знищений)

Я не хотів образити тебе.

Запевне, вільна ти... Яка журба

тобі, що я поїду на чужину

з розбитим серцем, що коханий спогад

про зустріч милу обіллє отрута?

Тобі дарма, дівчино-гордівнице...

Хто я для тебе? Зайда, заволока...

Адже мене усюди так зовуть...

Ти завтра вже про мене й не згадаєш...

О к с а н а (спустивши очі)

Хіба ти завтра їдеш?

С т е п а н

Що ж я маю

тобі тут очі мулити собою?

О к с а н а

Виходить, наче я тебе жену...

Я ще ж тобі не мовила ні слова...

С т е п а н

Невже я маю ще й того діждатись,

щоб ти мені сказала: "Вибирайся"?

О к с а н а

(збентежена, зриває з вишні листочки,

кусає їх (розщипує в руках)

Який же ти чудний! Ну, що ж я мала

тобі казати? Я не звикла так...

Я інших паничів роками знаю

і ще від них такого не чувала...

а ти... недавно що приїхав...

С т е п а н

Панно!

Ті паничі безжурно походжають

не. щирому дозвіллі по садочках

та вибирають квітку для забави,

і тільки ждуть, щоб краще розцвілася.

А я ж, як в'язень, що на час короткий

з темниці вирвався і має хутко

з веселим світом знову попрощатись

і розцвіту не має часу ждати.

Мені була б не для забави квітка,

я бачу в ній життя і волі образ

і краю рідного красу. Для мене

куточок той, де б посадив я квітку,

здавався б цілим світом... Я забув,

що ти живеш на волі, що для тебе

привабного нема нічого там,

де я живу, і навіть буть не може...

О к с а н а (стиха, похиливши голову)

Чого ж ти так у тому певен?

Ти наче думаєш, що я вже справді

якась ростина, що в мені немає

ні серця, ні душі...

(В голосі злегка бринять сльози Вона уриває).

С т е п а н (знов бере Ті за руку, вона не боронить)

Оксано, зоре!..

Пробач... я сам не знаю... я не смію...

(з поривом)

Ні, я не можу, я не маю сили

тебе зректися!

(Пригортає Оксану).

Серденько, скажи,

чи любиш ти мене! Промов же слово!

О к с а н а

Хіба ж би я з тобою так стояла?

(Ховає обличчя у нього на грудях. Німа сцена).

С т е п а н

Я завтра старостів зашлю до тебе.

Чи батько твій їх прийме?

О к с а н а

Татко дуже

тебе вподобав і матуся теж.

С т е п а н

Що тільки дам тобі я на чужині

замість веселощів рідного краю?

Своє кохання вірне, більш нічого...

О к с а н а

Не думай, ніби я пуста панянка,

що тільки має на умі забави

та залицяння. Сі трудні часи

думок поважних І дівчат навчили.

Якби ти знав, як туга кров гнітить!.. ,

С т е п а н

Кров?

О к с а н а

Так. Не раз, вернувшися з походу,

лицарство з нами бавиться при танцях.

Простягне руку лицар, щоб узяти

мене до танцю, а мені здається,

що та рука червона вся від крові,

від крові братньої... Такі забави

не веселять мене... Либонь, ніколи

не прийняла б я перстеня з руки

такого лицаря...

(Гладить йому руку).

Оця рука

від крові чиста.

С т е п а н

Се не всі вважають

за честь.

О к с а н а

А я відразу привернулась

до тебе серцем за твою лагідність.

Скажи, чи всі такі в твоїй родині?

С т е п а н

Родина в нас мала: сестра, й матуся,

та брат маленький. Так, вони у мене

всі не лихі.

О к с а н а

Твоя матуся, може,

не злюбить незнайомої невістки?..

Що я тоді почну там на чужині,

далеко так від роду?

С т е п а н

Ні, Оксано,

того не бійся. Мати будуть раді,

що привезу я жінку з України, —

мій батько, умираючи, бажав,

щоб я десь в ріднім краю одружився.

Тебе ж малою мати пам'ятають.

(Знов пригортає її).

Та й хто ж би не злюбив моєї долі,

голубоньки Оксаночки моєї?

Се тільки в пісні всі свекрухи люті,

а ти побачиш, як моя матуся

тобі за рідну стане.

О к с а н а

Дай-то боже!

С т е п а н

Мені тепер здається, що нігде

на цілім світі вже нема чужини,

поки ми вдвох з тобою. От побачиш,

яке ми там кубелечко зів'ємо,

хоч і в Москві. Нічого ж там чужого

у нашій хатоньці не буде, – правда?

О к с а н а

Авжеж. І, знаєш, якось я не дуже

боюся тої чужини.

С т е п а н

Зо мною?

О к с а н а (усміхається)

Тим певне, що з тобою. Але й так,

хіба ж то вже така чужа країна?

Таж віра там однакова, і мову

я наче трохи тямлю, як говорять.

С т е п а н

Та мови вже ж навчитися недовго...

ну ніби трохи тверда... Та дарма!

Оксаночка у мене розумниця, —

всього навчиться.

О к с а н а

Не хвали занадто,

бо ще наврочиш!

(Трохи посмутніла).

Я вже й так боюся...

С т е п а н

Чого, єдина?

О к с а н а

Якось так упало

се щастя раптом. Я такого зроду

не бачила... Всі подруги мої,

ті, що побралися, багато мали

і горя, й клопоту перед весіллям,

а я...

С т е п а н

Та ще пожди! От, може, завтра

твій батенько мені поріг покаже.

О к с а н а

Ні, ні, сього не буде, я вже певна.

С т е п а н (жартуючи)

Здається, панночка не раді з того?

Коли б ще й гарбуза не покотили?..

О к с а н а

Та годі! Що за жарти?

С т е п а н

От ніяк

не догоджу тобі словами! Добре ж,

не буду говорити, коли так!

(Без слів пригортає й милує її. Вона спершу пручається,

потім піддається його пестощам).

Г о л о с м а т е р і (з будинку)

Оксано! Годі вже там поливати!

Вже пізно!

О к с а н а (кинулась)

Мати кличуть.

(Зривається йти).

С т е п а н (утримує її. Пристрасно)

Ще хвилинку!..

Хвилоночку!

О к с а н а

Я вийду ще до тебе,

як мати ляжуть спати.

С т е п а н

Вийди, люба!

Я виглядатиму тебе до світа!

Г о л о с м а т е р і

Оксано, де ти?

О к с а н а

Ось я йду, матусю!

(Ще раз на прощання обіймає Степана

і йде до будинку).

II

У М о с к в і.

Світлиця у Степановім дому прибрана по-святковому. Знадвору чутно гомін дзвонів. М а т и Степанова і О к с а н а увіходять убрані по-вкраїнськи, – мати в намітці і в темній сукні з широким виложистим коміром. Оксана в кораблику, в шнурівці та в кунтуші.

М а т и (сідає на ослоні, важко дишучи)

Спочину трохи, поки йти у терем…

Стара... не носять ноги...

О к с а н а (сідає поруч)

Ви, матусю,

казали б ліжко перенести в діл,

бо вам сутужно лазити на сходи.

М а т и

Ой ні, голубонько, нехай вже там,

у теремі... Тут, на Москві, не звичай,

щоб жінка мешкала на долі. Скажуть:

ото, стара, а звичаю не тямить.

О к с а н а

Ви ж не в тутешніх звичаях зросли.

М а т и

То що? Вони, Оксанко, не питають,

хто як там зріс... Адже ми тута зайди, —

з вовками жий, по-вовчи й вий.

О к с а н а (зо сміхом)

Ой лихо!

чи тобто й я по-вовчи маю вити?

М а т и

А ти б як думала? Сьогодні в церкві

що шепоту було навколо нас:

"Черкашенки! Хохлуши!"

О к с а н а (трохи посмутнівши)

Та... я чула...

гріха десь не бояться: в церкві божій,

замість молитися, людей все гудять,

а ще й виносяться так благочестям

поперед нас...

М а т и

Так скрізь воно по світі:

що сторона – то звичай, а що город —

то й норов, кажуть люди. Дивно їм

на наше вбрання. Тут жінки зап'яті,

а ми, бач, не вкриваємо обличчя.

О к с а н а

Чи ми ж туркені?

М а т и

Хай господь боронить!

Воно ж пак і московки не туркені,

а так чомусь ото в них повелося.

Та вже ж як ти бояриня московська,

неначебто воно тобі й годиться

вбиратися по-їхньому.

О к с а н а

А ви ж?

Адже ж і ви бояринова мати.

М а т и

Що мати, то не жінка. Люди бачать,

що я вже лагоджусь у божу путь,

то де ж таки мені міняти вбори.

(З лагідним і журливим усміхом).

Не варт уже й справляти щось нового.

Адже й старенький мій – нехай царствує! —

в козацькому жупані вік дожив,

так і на смерть його я нарядила —

в мережану сорочку...

(Втирає хустинкою очі. Оксана, зворушена,

дивиться на неї. Коротке мовчання).

О к с а н а

І навіщо

Степан убрався в те боярське фантя?

От як стояв зо мною під вінцем

у кармазиновім жупані, мамо,

ото був...

(Засоромившись, уриває).

М а т и (добродушно киває їй головою)

Та, либонь, був до сподоби

тоді комусь...

(поважніше)

Проте ж не можна, дочко,

йому царського нехтувати вбрання.

О к с а н а

А батько ж...

М а т и

Батько, донечко, старий

і немічний вже був, коли назвався

боярином. Не трапилось йому

виходити вже й з дому після того.

Степан же й на царські беседи ходить,

і в думу, і в приказ.

О к с а н а

Хіба ж то сором,

якби він по-козацькому вбирався?

М а т и

Не то що сором... От чудна ти, доню,

уже ж таки твій чоловік боярин,

а не козак, чи ти ж не розумієш?

О к с а н а (смутно)

Чому не розумію?..

М а т и

Отже, бачиш,

я й Ганну по-московському вбираю,

бо Ганні вже судилась тута пара,

вона вже ж не поїде на Вкраїну.

О к с а н а

Чому ж її Степан не взяв з собою,

як був у.нас?

М а т и

Та дівці мандрувати

неначе неподоба; скажуть люди:

"Поїхала там женихів ловити".

Нехай вже тута шарахвани носить,

коли судилося.

О к с а н а

Та ще дівочий

той шарахван неначеб форемніший,

а що жіночий, то такий бахматий

та довгий-довгий, мов попівська ряса!

Аж сумно, як се я його надіну?

Ото й на голову такий підситок

надіти треба? Зап'ясти обличчя?

М а т и

Та вже ж не як.

О к с а н а (помовчавши, ніяково)

Боюся я, матусю.

М а т и

Чого ти, донечко, скажи, чого?

О к с а н а

Та ніяк мовити...

М а т и

Ти не соромся.

Вже ж я тобі за рідну матір тута.

О к с а н а (цілує їй руку)

Так, матінко. То я... собі гадаю...

коли б я не спротивилася часом,

Степанові в такій одежі...

М а т и (сміючись)

От ще

що вигадала! А тобі Степан

ще не спротивився, що не в жупані?

О к с а н а

Та то ж мені...

М а т и

І не вигадуй, дочко!

Хіба ж таки Степан мала дитина,

що інако вберись, то й не пізнає?

О к с а н а

Пізнати то впізнає...

М а т и (глянувши у вікно)

А поглянь

молодшими очима, хто то йде?

Чи не Степан бува?

О к с а н а

Еге ж, то він.

а з ним ще два якісь.

М а т и

Тікаймо, дочко!

(Підводиться й подається до дверей).

О к с а н а

Чого се, хай бог милує, тікати,

як від татар?

М а т и

Ще осміють, дитинко;

нема тут звичаю з чоловіками

жіноцтву пробувати при беседі.

(Одчиняє двері й спішиться по сходах у терем).

О к с а н а (іде за нею)

Ой господи, які се тут звичаї!

Оце – але!

Сцена швидко переміняється. Терем. Крім О к с а н и і м а т е р і, в теремі ще є Г а н н а, молода дівчина, сестра Степанова. Ганна убрана як бояришня.

М а т и (підходить до великої скрині)

Отут, моя дитино,

твоє боярське вбрання. Я придбала.

О к с а н а (гречно, але без радощів)

Спасибі, мамо.

М а т и

Хочеш подивитись

або приміряти?

О к с а н а

Хай трошки згодом.

Щось я втомилася. Та вже ж нікуди

сьогодні не піду, то ще поспію

перевдягтися.

М а т и

До твоєї волі.

Спочинь собі. Та й я піду спочину,

воно й годиться в свято.

(Іде в бічну кімнату).

Г а н н а (що досі сиділа, лузаючи гарбузове насіння)

Ой сестричко,

і нащо ті свята потрібні в світі?

О к с а н а

Ото спитала! Що тобі біг дав?

Г а н н а

Та нудно ж, господи!

О к с а н а

Сидиш, то й нудно.

А ти піди між челядь, погуляй.

Г а н н а

Куди ж се я піду? Яка там челядь?

О к с а н а

А ти хіба товаришок не маєш?

Г а н н а

Товаришок?.. От декого там знаю

з бояришень... Та як до їх ходити?

Матуся вже не здужають, не хочуть

зо мною йти... А ти ще не пізналась

тут з ними... З мамкою сама не хочу,

вона така...

О к с а н а

Чого ж тебе водити?

Уже ж ти не маленька. Йди сама.

Ще й веселіше буде вам без старших.

Г а н н а

Самій не можна по Москві ходити.

О к с а н а

Хіба хто нападе?

Г а н н а

Ні, так, не звичай.

О к с а н а

Ну, вже ті звичаї отут у вас!

Г а н н а

Та й що мені бояришні ті скажуть?

Сидять по теремах, от як і я,

не бачать світа. Що з їх за веселість?

О к с а н а

Чого ж ви сидите? Пішли б укупі

кудись на вигой або в гай над річку

та заспівали б. Я, бувало, дома

годинки в хаті не просиджу святом.

Г а н н а

Ба в тебе дома! Там же не Москва.

Такого тут ізроду не чували, —

співати по гаях!..

О к с а н а

То ти й не знаєш,

як на Вкраїні в нас гуляє челядь?

Г а н н а

Я мало що Вкраїну пам'ятаю,

а Ванька тут уже й вродився.

О к с а н а

Ванька?

Чому ж би не Івась?

Г а н н а

Так тут зовуть,

та й ми вже звикли. Він і сам так звик.

Мене ж матуся тільки та Степан

зовуть іще Ганнусею.

О к с а н а

А як же

ти тута звешся?

Г а н н а

Аннушка.

О к с а н а

Чи ба!

(немов ухваляючи)

"Ганнушка".

Г а н н а (поправляюш)

Ні-бо, "Аннушка", Оксано.

О к с а н а

Не вимовлю. Проте ж воно нічого

і по-московському, хто добре вміє.

А як по-їхньому Оксана буде?

Г а н н а

Аксинья чи Аксюша.

О к с а н а

Щось негарно.

Оксана мовби краще. Ти, Ганнусю,

мене таки Оксаною зови.

Г а н н а (лащиться до Оксани)

Як хочеш, так і зватиму, сестричко.

Я так тебе люблю! Зраділа, боже,

як брат тебе з України привіз!

О к с а н а

Ти ще мене, Ганнусенько, не знаєш,

а може ж, я лиха...

Г а н н а

Ні, ні, ти добра!

Ти, бач, усе до мене: "Погуляй,

забався, не сиди!" А ти б почула,

як інші всі боярині спиняють

своїх сестер та дочок. Їй же богу,

ні за поріг не випустять ніколи.

(Ще більше лащиться)

Оксаночко... ріднесенька... я маю

тебе щось попрохати...

О к с а н а

Що, сестричко?

(Ганна мовчить збентежена)

Хотіла б, може, що з моїх уборів?

Бери, що хочеш. Дам тобі й намисто,

ще й коси у дрібушки заплету,

вберу тебе, неначе гетьманівну.

Г а н н а (смутно)

Та ні, сього матуся не дозволять...

Я не об тім... Я хочу попрохати,

щоб ти... пішла зо мною у садок...

О к с а н а

Ото й всього? Було про що просити.

Ходім хоч зараз.

Г а н н а

Ні, не зараз, потім...

О к с а н а

Коли ти схочеш. Що ж там у садку?

Г а н н а

Та, бач... самій отам в садку сидіти

мені не можна...

О к с а н а

Вже й сього не можна?

Г а н н а

А з мамкою піти – вона розплеще

усім про те, чого я там сиджу.

О к с а н а (сміючись)

А ти ж там що ворожиш?

От хитруха!

Г а н н а

Та я нічого... тільки виглядаю,

чи не проїдуть вулицею часом

царські стрільці. Вони надвечір їздять.

О к с а н а

Либонь, царський стрілець тобі устрелив

дівоче серденько?

Г а н н а

Та я ж, Оксано,

заручена.

О к с а н а

За царського стрільця?

Г а н н а

Авжеж.

О к с а н а

То чом же він до нас не прийде?

Г а н н а

Хоч би й прийшов, то я ж хіба побачу?

Я в теремі, а він там, у світлиці.

О к с а н а

То вам і бачитись не можна?

Г а н н а

Де ж там!

О к с а н а

Прилюдно – ні, а тільки крадькома?

Г а н н а

Ні, як то крадькома?

О к с а н а

А ти ж хотіла

до нього вийти у садок.

Г а н н а

До нього?

Ні, я ще сорому не загубила!

І як се ти подумати могла,

що я тебе просила проводжати

мене на сходини?.. Невже, Оксано,

вважаєш ти, що я така нечесна?

О к с а н а

Та бог з тобою! Де ж, яка ж тут нечесть?

Як дівчина постоїть на розмові

з своїм зарученим, то вже й нечесна?

Г а н н а

Авжеж, тут так.

О к с а н а

Навіщо ж ти виходиш

туди в садок?

Г а н н а

Я здалека дивлюся,

як він там вулицею проїздить.

Інакше ж я його нігде не бачу,

хіба що в церкві.

О к с а н а

Де ж ви розмовляли?

Г а н н а

Нігде.

О к с а н а

А як же він тебе посватав?

Г а н н а

Як? Через сваху. Як звичайно всі.

О к с а н а

Я щось не розберу.

Г а н н а

Бо ти не знаєш

тутешніх звичаїв. Нехай лиш мати

тобі розкажуть, бо всього достоту

і я не знаю.

О к с а н а

Нібито виходить,

що ви отак, не мовивши ні слова,

і поберетесь?

Г а н н а

Так найпристойніше.

О к с а н а

Чудна тут молодь!..

(Усміхається якимсь спогадам мовчки.

Потім стиха, мрійливо).

Я ж було щовечір

виходжу до Степана на розмову.

Г а н н а

Як заручились?

О к с а н а

Та... як заручились...

Ну, раз стояла з ним, не заручившись,

інакше хто ж засвататися може?

Г а н н а (закриваючись)

Ой лихо, сором!

(Оксана мовчки знизує плечима).

Г а н н а

А твоя матуся

не знає й досі про твої стрівання?

О к с а н а

Чому не знає?

Г а н н а

Що ж, вона простила,

не прокляла тебе?

О к с а н а

Та за що, Ганно?

Самі ж вони були пак молоді,

то знають, що то любощі.

Г а н н а

Оксано!

Що тільки ти говориш?

(Знову закриваєтьс я)

О к с а н а (сміється)

От дурненька!

С т е п а н (увіходить поспішно)

Оксаночко, перевдягнися швидше

в московське вбрання. Там прийшли бояри.

О к с а н а

Та мати ж кажуть, що жінкам не можна

між чоловіцтвом бути.

С т е п а н

Бачиш, любко,

ти маєш тільки їх почастувати

та й знов у терем вернешся.

О к с а н а

Отак?

А як же частувати їх, Степане?

По-нашому, чи, може, як інакше?

С т е п а н

Ти винесеш їм на тарелі меду, —

матуся прилаштують, як там треба, —

уклонишся, боярин поцілує

тебе в уста...

О к с а н а

Степане! Що ти кажеш?

Мене бояри цілувати мають?

Чи се мені причулося?

С т е п а н

Ні, серце,

воно так є, та в тім нічого злого, —

то тільки звичай!

О к с а н а

Се ще так же звичай!

Нехай йому абищо! Не піду!

С т е п а н (понуро)

Як хочеш, тільки ти нас тим загубиш.

О к с а н а

Таке вигадуєш!

С т е п а н

Ба ти не знаєш,

які тут люди мстиві... За зневагу

старий боярин візьме, як не вийдеш,

а він же думний дяк, він має силу —

он син його ще молодий, – вже стольник;

він оклепає нас перед царем,

а там уже й готово "слово й діло".

О к с а н а

Ти не жартуєш?

С т е п а н (ще понуріше)

Як тобі здається?

О к с а н а (з жахом)

Степане, та куди ж се ми попались?

Та се ж якась неволя бусурменська.

С т е п а н

Я й не казав тобі, що тута воля.

Та якби ми не гнули тута спини,

то на Україні, либонь, зігнули б

у три погибелі родину нашу

московські воєводи... Ось ти млієш

з огиди, що тебе якийсь там дід

торкне губами, а як я повинен

"холопом Стьопкою" себе взивати

та руки цілувати, як невільник,

то се нічого?

О к с а н а

Боже мій... Степане!

Хто ж каже, що нічого?

С т е п а н

Отже, бачиш...

Та що я тут розводжуся? Там дяк

мене чекає. То скажи, Оксано,

ти вийдеш?

О к с а н а

Я не знаю...

М а т и (виходить з кімнати)

Вийди, доню,

голубонько! І я тебе прошу!

Не дай мені, старій, на очі бачить

Степанової згуби!

Г а н н а

Ой сестричко,

якби ти знала, що за лютий дід

отой боярин!.. Я тебе благаю!

Сестриченько! Не загуби ж ти нас!

(Ридаючи, кидається до Оксани)

О к с а н а (до Ганни холодно, якось надміру спокійно)

Я вийду. Дай мені московське вбрання.

(Ганна кидається до скрині).

А ви, матусю, наготуйте меду.

їди, Степане, бав тим часом гості.

Степан, похиливши голову, виходить. Оксана, бліда як смерть, здіймає з голови кораблика.

III

Дальня кімнатка у горішньому поверсі в Степановім домі.

С т е п а н (уводить г о с т я козака)

Ось тута поговорим, пане-брате,

бо, знаєш, там... тут буде захисніше.

(Оглядає сіни через двері, потім замикає двері

на замок і зачиняє вікна Сідає з гостем далі

від дверей Розмова ведеться неголосно).

Великі чиняться там кривди, кажеш?

Г і с т ь

Та там такі напасті, що крий боже!

І просвітку нікому не дають

московські посіпаки. Все нам в очі

тією присягою тичуть...

С т е п а н

Правда,

що присяга таки велика річ.

Г і с т ь (голосніше)

Чому ж вони самі забули бога?

С т е п а н

Помалу, пане-брате, ще підслуха

який слуга.

Г і с т ь

Та правда... Я й забув...

(Тихше)

Ми присяги не хочемо ламати,

але нехай же цар нас оборонить

від тої галичі.

С т е п а н

То трудна справа.

Адже когось він там держати мусить

для нагляду, а всі ті воєводи

один від одного не ліпші. Звісно,

за ними й інші всі порозпускались...

Г і с т ь

Послав би цар з українців кого,

в Москві ж тут є такі, от хоч би й ти,

що здавна і цареві служать вірне,

і рідний звичай вміють шанувати.

С т е п а н

Нас не пошлють...

Г і с т ь

Чому?

С т е п а н

Бо нам не вірять.

Г і с т ь

Отак! Та ви ж тут наче всі у ласці!

С т е п а н

То тут, на очах, а з очей спустити

нас надовго не зважаться. Так, часом

ненадовго послами посилають,

і не самих, а вкупі з москалями...

Щоб воєводами ж настановити,

того не буде й зроду!

Г і с т ь

Не здивуйте ж,

як ми відкинемось до Дорошенка!

С т е п а н

(робить рух рукою, мов хоче гостеві затулити вуста)

Крий боже, пане-брате, що ти кажеш?

Г і с т ь (схаменувшись)

Так часом зірветься з досади слово...

Найгірше, пане-брате, догорає

оте, що нам не вірять. Мій свояк,

Черненко, знаєш?

(Степан потакує головою).

Так був уклепався,

що ледве-ледве вирвався з душею!

С т е п а н

Черненко? Він, здається, з найвірніших

царевих приятелів.

Г і с т ь

То-то й ба!

А хтось там наклепав при воєводі,

що ніби він послав у Чигирин

листа якогось. От було біди!

Що жінка плакала, в ногах валялась

у воєводи...

С т е п а н (гірко всміхнувшшь)

Є прислів'я, брате:

"Москва сльозам не вірить".

Г і с т ь

Щира правда!

Проте знайшлись такі, що помогли...

С т е п а н

Се хто ж?

Г і с т ь

Побрязкачі.

С т е п а н

Хіба що так.

Мовчання.

Г і с т ь

Вже так, що цупко затягли супоню

на наших боках. А проте є люди,

що не бояться, йдуть, мов на одчай,

бо, сказано, терпець їм увірвався!

(Присунувшись зовсім блізенько до Степана,

говорить пошепки).

Дівчата наші, – декотрі ще вкупі

були з дружиною твоєю в братстві. —

гуртом пошили корогву й послали

у Чигирин... звичайне, крадькома...

Іван, твій шурин, сам її одвозив...

Ніхто не знає ще. Якби дізнались,

то страшно здумати, що б там було!

(Одсунувшись, трохи голосніше).

Отак, як бач, одважуються люди...

(Степан в мовчазній задумі сіпає кінець свою пояса.

Гість устає).

Що ж, пане-брате, то нема надії

полегкості дістати від царя?

С т е п а н (отямившися з задуми, теж устає)

О ні, чому ж, я спробую. От згодом

в царя я буду на малій беседі.

Як буде він під чаркою, то, може,

я догоджу йому, він часом любить

пісень "черкасских" слухати, та жартів,

та всяких теревенів, не без того,

що й тропака звелить потанцювати.

Г і с т ь

Ото! Хіба ти в нього пахоля?

С т е п а н

Ба знаєш, як то кажуть: "Скачи, враже,

як пан накаже"... Та ладен я, брате,

уже хоч би й на голові ходити,

аби чогось добутися для тебе

та для Вкраїни. Дай мені супліку,

оту, що ти приготував цареві, —

як влучу слушний час, то я подам

до власних рук йому.

Г і с т ь

(виймає загорнений у хустину папір з печатками)

Ось, пане-брате,

хай бог тобі поможе! Не минути

розливу крові братньої, як тільки

супліка сяя марна буде.

С т е п а н

Боже,

не попусти!

Г і с т ь

Бувай здоров. Піду вже.

С т е п а н

Хай бог тебе провадить, пане-брате.

Чоломкаються. Гість виходить.

О к с а н а

(швиденько увіходить з інших дверей швидким кроком)

А я тебе, Степане, скрізь шукаю.

С т е п а н

Що там таке?

О к с а н а

Порадитися треба.

Мені Яхненко тут листа привіз

від братчиці-товаришки.

С т е п а н (з поспіхом)

Де лист?

Його спалити треба!

О к с а н а

Бог з тобою!

Чому спалити? То вона прохає,

щоб я, по змозі, грошей їй послала,