Текст книги "Бояриня"

Автор книги: Леся Украинка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 2 страниц)

якусь вона потребу має пильну.

С т е п а н

Не посилай. Крий боже! І не думай!

О к с а н а

Та що тобі біг дав? Я й не гадала,

що ти такий скупий. Коли вже так —

я з посагу свого послати можу.

С т е п а н

Та я не грошей жалую, Оксано.

О к с а н а

А чом же ти не хочеш?

С т е п а н

Небезпечно.

(Нахилившись до неї, зовсім нишком).

Вони там з Дорошенком накладають...

О к с а н а

(здивована мовчить, потім загадково усміхається)

Ну що ж, так, може, й треба.

С т е п а н

Схаменися!

Ти ж так боялася розливу крові,

а ся війна найпаче братовбійна,

що Дорошенко зняв на Україні, -'-

то ж він татар на поміч приєднав

і платить їм ясиром християнським.

О к с а н а

(сідає, мов знесилена, на ослін і спирається па стіл)

Скрізь горе, скрізь, куди не обернися...

Татари там... татари й тут...

С т е п а н

Оксано!

Що мариться тобі? Татари тут?

О к с а н а

А що ж? Хіба я тут, не як татарка,

сиджу в неволі? Ти хіба не ходиш

під ноги слатися своєму пану,

мов ханові? Скрізь палі, канчуки...

холопів продають... Чим не татари?

С т е п а н

Тут віра християнська

О к с а н а

Тільки ж віра!

Та й то... прийду до церкви – прости,

боже! —

я тут і служби щось не пізнаю:

заводять якось, хтозна й по-якому...

С т е п а н

Оксано, се вже гріх!

О к с а н а

Ой чоловіче!..

Та й осоружна ж ся мені Москва!

(Схиляється головою до стола).

С т е п а н (сумно стоїть над нею)

Я так і знав... Хіба ж я не казав,

що я тобі нічого дать не можу

тут, на чужині?..

О к с а н а (кидається до нього)

Ні, моє кохання!

Се я недобра! Так, немов не знаю,

що бідний мій голубонько страждає

за всіх найгірше, – треба ж завдавати

жалю ще більше!

(Степан пригортає її).

Ну, скажи, мій любий,

чи довго нам ще мучитися так?

С т е п а н (зітхнувши)

Бог знає, серденько!

О к с а н а

Невже й загинем

у сій неволі?

С т е п а н

Май надію в бозі.

Ще якось, може, зміняться часи.

Коли б утихомирилося трохи

там, на Вкраїні, попрошу царя,

щоб відпустив мене хоч у гостину.

О к с а н а

Тепер ніяк не можна?

С т е п а н

Ні, єдина,

тепер нема що й думати! От саме

я думаю до царя супліку нести,

що люди з України привезли, —

жаліються на утиски, на кривди...

Я маю боронити ту супліку,

то вже ж не час проситися з Москви.

"От, – скажуть, – речі солодко розводить,

а сам в ліс дивиться". Тепер, Оксано,

нам треба стерегтися так, "щоб муха

не підточила носа", як то кажуть.

Крий боже схибити в чому, – пропала

вся наша справа і громадська вкупі.

О к с а н а

Ну як його ще більше стерегтися?

Вже й так немов замазались у піч!

С т е п а н

Та от, наприклад, ти послати хочеш

ті гроші братчиці...

О к с а н а (спустивши очі)

Вже не пошлю.

Нехай пробачить, що ж, коли не змога...

Я напишу їй...

С т е п а н

Краще не пиши

нічого, серце.

О к с а н а

Як же ж так, Степане?

Се ж навіть незвичайно!

С т е п а н

Як листа

десь перехоплять – чи то раз бувало? —

то ще готові взяти на тортури,

як викриють ту справу з Дорошенком,

щоб ти призналася, в чім накладала

З товаришками...

О к с а н а

Я перекажу

через Яхненка...

С т е п а н

Мушу я просити,

щоб ти його у нас тут не приймала.

О к с а н а

Та я ж його просила, щоб прийшов!

Вже ж не прогнати!

С т е п а н

Накажи слугою,

що ти нездужаєш.

О к с а н а

Не випадає.

С т е п а н

Як хочеш. Тільки як візьмуть "на дибу",

то вже не жалуй!

О к с а н а

Звідки вже й "на дибу"?

С т е п а н

А що ж ти думаєш? За тим Яхненком

шпиги московські цілим роєм ходять.

Я знаю їх.

О к с а н а (зажурена)

Так я й не передам

родині ні листів, ні подарунків...

С т е п а н

Ти знаєш, люба, поки що, то й краще б

не озиватись, надто до Івана,

бо він в непевні справи устряває...

О к с а н а

До брата рідного не озиватись?

(У неї стають сльози па очах).

С т е п а н

Се ж не навіки, рибонько, тим часом,

поки утихомириться...

(Знов пригортає її).

О к с а н а (не відповідаючи на пестощі; безвиразно)

Гаразд,

нікому не писатиму.

С т е п а н

Ти, серце,

на мене гніваєшся.

О к с а н а (так само)

Ні, чого ж?

Ти маєш рацію. Нащо писати?

Степан опускає руки. Оксана повагом виходить з хати.

IV

Терем.

О к с а н а гаптує в кроснах, рухи в неї ліниві, в'ялі.

С т е п а н

(увіходить і сідає близько Оксани на дзиглику)

Щось голова болить...

О к с а н а (не підводячи очей від шитва)

Ти пізно встав.

С т е п а н

Та світом же прийшов з тії беседи.

О к с а н а

Було там весело?

С т е п а н

Ей, де там в ката!

По щирості бояться слово мовить.

П'ють, п'ють, поки поп'ються, потім звада…

О к с а н а

А як же там, Степане, та супліка?

С т е п а н

Та що ж... ніяк. Цар каже: "Прочитаєм,

подумаєм"... Чували вже ми теє!

О к с а н а

Що ж буде?

С т е п а н (з болісною досадою)

Ой, не знаю! Не питай!

Мовчать. Оксана шиє, потім голка випадає їй з рук.

С т е п а н

Хоч би ти щось, Оксано, розказала,

а то так сумно, голова забита

усяким лихом.

О к с а н а (в'яло)

Що ж я розкажу?

Нічого я не бачу і не чую,

сиджу собі...

С т е п а н (трохи роздражнений)

Ну, робиш же що-небудь?

О к с а н а

Учора вишила червону квітку.

сьогодні синю. Се тобі цікаво?

С т е п а н

Ти так неначе дражнишся зо мною!

О к с а н а (крізь сльози)

Ні, далебі, Степане, не дражнюся!

С т е п а н (придивляється до шитва Лагідно)

А що се буде з тої лиштви, любко?

О к с а н а (знов безучасно)

Не знаю, се щось Ганна почала.

С т е п а н

Либонь, собі на посаг. Се вже хутко

її весілля.

О к с а н а

Та за місяць ніби.

С т е п а н

От на весіллі трохи погуляєш,

розважишся.

О к с а н а

Ет, знаю ту розвагу!

Частуй та кланяйся: "Не обезсудьте..."

А гостійки поза плечима судять:

"Черкашенка, чужачка..."

С т е п а н

Ти вже надто

на те зважаєш.

О к с а н а (байдуже)

Ні, мені дарма.

Мовчання.

С т е п а н

Ти так неначе втомлена сьогодні.

Клопочешся при господарстві, може?

О к с а н а

Ні, я не клопочусь, – то все матуся.

Ми з Ганною все шиємо.

С т е п а н

То, може,

не треба стільки шити?

О к с а н а

Що ж робити?

Насіння я лузати не люблю,

так як Ганнуся. Треба ж десь подіти

і руки, й очі...

С т е п а н

Бідненька ти в мене.

(Оксана проривається риданням).

Оксано! Що се ти? Та бог з тобою!

Чи хто тебе образив? Мати? Ганна?

О к с а н а (трохи стишуючись)

Вони як рідні... я на їх не скаржусь...

С т е п а н

Так що ж?

О к с а н а (уриває ридання, з одчаєм)

Степане! Ти хіба не бачиш?

Я гину, в'яну, жити так не можу!

(В знесиллі похиляється па кросна)

С т е п а н

Се правда, не ростуть квітки в темниці...

А я гадав...

(Ходить по хаті в тяжкій задумі, потім спиняється

перед Оксаною).

Оксано, заспокойся,

поговорім ладом.

О к с а н а

Про що, Степане?

С т е п а н

Виходить, я тебе занапастив.

О к с а н а

Ні, я сама...

С т е п а н

Однаково. Я більше

не хочу заїдать твоєї долі.

Хоч як мені се гірко... я готовий

тебе до батька відпустити.

О к с а н а

Як?

А ти ж?

С т е п а н

Я тут зостануся. Для мене

немає вороття, ти ж теє знаєш.

О к с а н а (зворушена)

То се б тебе покинути я мала?

Чи я ж на те стояла під вінцем

і присягу давала?

С т е п а н (гірко)

Я, Оксано,

не хан татарський, щоб людей держати

на присязі, мов на шнурку. Ти вільна.

Се тільки я в неволі.

О к с а н а (хитає головою)

Ні, Степане.

С т е п а н

Чого ж? Я присягу тобі вертаю...

(Голос його переривається від турботи).

І я прошу тебе... прости мене...

що я... тебе відмовив від родини...

що я...

О к с а н а (обіймає його)

Ні, годі, не кажи!

Не знаєш ти... Ще ж ти мені ні слова,

ні слова не промовив там, у батька,

а вже моя душа була твоєю!

Ти думаєш, як я тепер поїду

від тебе геть, то не лишиться тута

моя душа?

С т е п а н

Так що ж робити, люба?

О к с а н а

Втікаймо всі! Мій батенько поможе

прожити якось, поки ти придбаєш.

Хай їм абищо, сим московським добрам!

Втікаймо на Вкраїну!

С т е п а н

Цар достане

боярина свого скрізь на Вкраїні,

та ще й твоїй родині буде лихо.

Не скриємось нігде...

О к с а н а

Втікаймо в Польщу!

А ні, то на Волощину!

С т е п а н

Що з того?

Зміняємо чужину на чужину...

Приблудами чужі пороги будем

там оббивати... все одно, що й тут.

О к с а н а

Ні, там вільніше.

С т е п а н

Треба заслужити

чимсь ту сусідську ласку. Чим же більше,

коли не зрадою проти Москви?

О к с а н а

Так їй і треба!

С т е п а н

Присяга, Оксано,

велике діло. Цар мені не верне

так присяги, як я тобі вернув.

Та й я йому не можу повернути

всього, що я приймав з його руки.

Мовчання. Починає сутеніти. Десь у церкві тихо дзвонять.

О к с а н а

Степане, вже не говорімо більше

про се ніколи.

С т е п а н

Так, не треба, люба...

(Згодом).

Чому не шиєш?

О к с а н а

Вже мені не видко.

А ще світити рано.

С т е п а н

Заспівай

щось потихеньку, якщо можеш.

О к с а н а

Добре.

(Співає потихеньку)

"Ой як було хорошенько, як рід з родом п'є,

вип'є чарку, вип'є другу та по сестру шле.

"Сеструненько-голубонько..."

(Уриває)

Не можу.

Либонь, я одзвичаїлась від співів.

Та й щось на груди важко.

(Кашляє)

С т е п а н (стривожений)

Ой, кохана,

чи ти не хвора?

О к с а н а

Де ж там! То щось так.

Увіходять м а т и й Г а н н а, за ними слуги вносять загортки з покупом.

Поклавши пакунки, слуги виходять.

М а т и

Добривечір, дітки! Що сидите

так поночі?

С т е п а н

Так, дещо розмовляли.

М а т и

Не наговоряться все голуб'ятка.

Коли б то бог судив і Ганні нашій

таке подружжя!

Г а н н а (світить тим часом ( розгортає пакунки)

Подивись, Оксано,

чого ми накупили!

Оксана підходить.

Се на шубу,

а се на літники, а се на кичку.

Що, правда, гарне? Ми ж ото пішли

аж до купців заморських.

О к с а н а (жваво)

Гарно, гарно!

Та й молодичка з тебе гарна буде!

Ну й потанцюю в тебе на весіллі!

Нехай уже московки не здивують!

Г а н н а

От я люблю, як ти така весела,

а то сидить, похнюпившись, аж сумно.

М а т и

Та звісно, і чого б таки журитись?

Ви люди молоді... у хаті лад...

О к с а н а (підхоплює)

За хатою добро...

Г а н н а (не завважаючи іронії)

Авжеж, сестричко,

якби ти бачила, що там купців

наїхало! І чом ти не пішла

із нами вкупі?

О к с а н а

Я дошити хтіла,

а завтра й я піду по всіх усюдах,

закупимо з тобою всю Москву!

От я собі парчеву кичку справлю!

Степане, можна?

С т е п а н

Чом би ж то не можна?

О к с а н а (плеще в долоні й приспівує)

"Бодай мені такий вік довгий,

як у мене чоловік добрий!.."

М а т и (втішно всміхаючись)

Ну й вигадниця в тебе жінка, синку!

Г а н н а

А як вона мені співала гарно

весільної! Сестричко, заспівай

тієї, як то косу розплітають.

О к с а н а

Не хочу, то сумна, ще знов заплачеш.

Я зараз коровайницею буду

або приданкою – ти тільки слухай:

(Співає дуже голосно, по-сільському).

"Не бійся, матусю, не бійся,

в червоні чобітки обуйся,

щоб твої підківки бряжчали,

щоб наші вороги мовчали!

Гу!"

(Вигукнувши, вискакує на ослін)

Отак приданки скачуть через лавки!

С т е п а н (ловить її й здіймає з ослона)

Ну, ну, Оксано, ти вже щось занадто.

М а т и

Та правда, донечко, почує челядь...

О к с а н а

Овва! Так що ж! Бояриня гуляє!

Давай утнем санжарівки, Ганнусю!

Г а н н а (сміючись)

Та я не вмію!

О к с а н а

Я тебе навчу!

(Крутить Ганну навколо себе, приспівуючи).

"Гуляй, гуляй, господине,

нехай наша журба згине!

Ой чи згине, чи не згине,

гуляй, гуляй, господине!"

Що ж ти. Степане? Помагай співати!

(Залягається сміхом, що згодом переходить у кашель.

С т е п а н тривожно кидається до неї).

V

Степанів садок. Будинок виходить у нього задньою стіною Видко гратчасті вікна терема і піддашок ч сходами Збоку в садку зроблена повіточка садова, вся в зелені та в квітках; у повітці приладновано великий турецький ослін з подушками. З терема по сходах надвірних помалу спускаються м а т и й О к с а н а. Оксану ведуть попід руки д в і с л у ж н и ц і – "сенные девушки".

Оксана у простій широкій хатній сукні, без кички, голова зав'язана на український лад шовковою хусткою. Оксана хвора, очі позападали, але дуже блищать, на щоках хворий рум'янець.

М а т и (пройшовши вперед до повітки,

показує дівчатам на ослін)

Отут бояриню посадовіть

та й можете вертати до роботи.

Дівчата садовлять Оксану і вертаються в терем.

М а т и

Що, донечко, тут, правда ж, придобніше?

Вільніше дихати?

О к с а н а

Вільніше?..

(Схиляється на подушки).

М а т и

Ляж,

ляж, рибонько. Заснути, може, хочеш?

О к с а н а

Так, я б заснула... тільки я боюся...

М а т и

От, хай бог милує! Чого боїшся?

О к с а н а

Та все якесь таке страхіття сниться.

М а т и

Ти помолись до Йосипа святого,

то він всі сни перенесе на добре.

О к с а н а

От відколи я тут, то й сни змінились...

Бувало, там, у батенька, все сниться,

що я літаю. Так, бувало, любо...

А тут не снилось і разу.

М а т и

Бач, любко,

як сниться, що літаєш, то ростеш,

отим воно так замолоду й сниться.

Тепер же ти вже не ростеш...

О к с а н а

Та... певне...

М а т и (поправлятчи їй подушки)

Ляж вигідненько та засни гарненько.

(Сідає коло неї в ногах).

А я посиджу тута, помолюся,

щоб бог тобі послав у сні здоров'я.

(Виймає бурштинові чітки і перебирає їх,

стиха ворушачи устами).

О к с а н а засипляє.

С т е п а н виходить з долішнього рундука. Мати киває йому, щоб помалу йшов, не гукав, потім устає обережно і йде до нього на другий кінець садка, далі від повітки.

М а т и (нишком)

Ну, що ж казав той німець? Є надія?

С т е п а н

Що ж, каже: "В бога все можливо".

М а т и

Певне!

Та все ж би й людської снаги докласти,

либонь, не гріх.

С т е п а н

Він докладає, мамо.

Він є людина великоучена...

Та що ж, коли така тяжка хвороба?

М а т и

І звідки причепилася напасть?..

Либонь, се хтось наврочив на весіллі

Ганнусинім, бо відтоді й заслабла.

С т е п а н

Здається, ще давніше почалося...

М а т и

Хіба? Та ні, вона була здорова.

А от що на весіллі... Ну, та як же

той німець каже? З чого б то воно?

Чи з пристріту? Чи, може, з переляку?

От горе, тут нема таких бабів,

як там, у нас, – коли б так пошептали.

С т е п а н

Ні, матінко, не помогли б ті шепти.

Така вже слабість.

М а т и

Що ж воно? Як зветься?

С т е п а н

Казав він: "Ваша пані занудилась

по ріднім краю – се є также слабість".

Сказав мені по-грецьки як і зветься.

М а т и

Та він то назове на всіх язиках,

а щоб то вигоїти...

С т е п а н

Він казав, —

коли її повезти на Вкраїну,

то, може б, ще й одужала.

М а т и

От, синку,

на сей раз німець, може, й правду каже.

Вона таки нудилася, небога.

Що ж, відомо, завезена далеко...

Не кожне привикає до чужини.

Котре привикне, а котре то й...

С т е п а н

Мамо,

я попрошу царя, щоб нас пустив

до тестя у гостину – чей же пустить?

М а т и

Та, може, й пустить – вже ж війни немає.

С т е п а н

Скажу йому, що маю ще й у Київ

повезти хвору жінку поклонитись

угодникам святим там у печерах,

для ізціленій – невже ж не пустить?

М а т и

Повинен би пустити. Се вже и гріх

людей на богомілля не пускати!

А се, Степанку, ти надумав добре —

поїхати на прощу, помічніше

воно буває над усякі ліки.

(Зітхнувши, поглянула па небо).

Ба сонечко схиляється на вечір.

Ти б тута розбудив Оксану, синку,

Навзаході недобре спати хворим.

А я піду зварю майове зілля,

щоб на ніч їй було готове пити.

С т е п а н

Спасибі, що клопочетеся нею.

М а т и

Що ж, синку, завезли чужу дитину,

то треба ж якось їй давати раду.

(Іде в терем).

Степан підходить до Оксани і стиха цілує її. Вона прокидається.

О к с а н а

Се ти, Степане? Бач, мені приснилось,

що місяць ясно-ясно засвітив

у батьковім садочку...

С т е п а н (удавано веселим голосом)

Місяць, люба?

Се дивно, бо якраз на тебе сонце!

О к с а н а

Що ж, може, там ясніше світить місяць,

ніж тута сонце...

С т е п а н

Не журись, Оксано,

ось хутко знов побачим, як там світить

і сонечко, і місяць на Вкраїні.

О к с а н а

Се ж як? Хіба умру? Тоді запевне

душа полине...

С т е п а н

Бог з тобою, люба!

Чи я ж би про таке тобі казав?

Надумав я поїхати з тобою

в гостину до твоїх.

О к с а н а (іронічно)

Велике діло,

що ти надумав! Цар думки заверне.

С т е п а н

Цар пустить. Вже ж тепера на Вкраїні

утихомирилося.

О к с а н а (гостро)

Як ти кажеш?

Утихомирилось? Зломилась воля,

Україна лягла Москві під ноги,

се мир по-твоєму – ота руїна?

Отак і я утихомирюсь хутко

в труні.

С т е п а н

Ти одживешся на Вкраїні.

Москва ж не може заступити сонця,

зв'ялити гаю рідного, зсушити

річок веселих.

О к с а н а (понуро, уперто)

Годі, не кажи.

Нікуди я тепера не поїду.

С т е п а н

Чому ж?

О к с а н а

Не хочу!

С т е п а н

Що се ти, Оксано?

Мені аж дивно! Що се ти говориш?

О к с а н а (розпалившись, підводиться)

А я дивую, ти з яким лицем

збираєшся з'явитись на Вкраїні!

Сидів-сидів у запічку московськім,

поки лилася кров, поки змагання

велося за життя там, на Вкраїні, —

тепер, як "втихомирилось", ти їдеш

туди ясного сонця заживати,

що не дістали руки загребущі,

та гаєм недопаленим втішатись.

На пожарині хочеш подивитись,

чи там широко розлилися ріки

від сліз та крові?

С т е п а н

Ти тепер картаєш...

А як сама колись мені казала,

що ти прийняти можеш тільки руку,

від крові чисту?

О к с а н а

Правда, я казала...

Ми варті одне одного. Боялись

розливу крові, і татар, і диби,

і кривоприсяги, й шпигів московських,

а тільки не подумали, що буде,

як все утихомириться... Степане,

дай руку!

С т е п а н

Се навіщо?

О к с а н а

Ти не хочеш?

С т е п а н

Ні, чом же?

(Дає руку Оксані).

О к с а н а (дивиться на свою й Степанову руки)

От, здається, руки чисті,

проте, все мариться, що їх покрила

не кров, а так... немов якась іржа...

як на старих шаблях буває, знаєш?

(Пускає його руку і лягає знов Говорить повільніше,

млявіше, з перервами).

У батенька була така шаблюка...

вони її закинули... ми з братом

знайшли... в війну побавитись хотіли...

не витягли... до піхви прикипіла...

заржавіла. Отак і ми з тобою...

зрослись, мов шабля з піхвою... навіки...

обоє ржаві...

С т е п а н

Ти, Оксано, вмієш

зарізати словами без ножа.

О к с а н а

Та тільки ж се я вмію, більш нічого.

Що-небудь же і я повинна вміти...

(Мовчання).

Як я умру, то не бери вже вдруге

українки, візьми московку ліпше...

С т е п а н

Оксано!

О к с а н а

Всі ми ріжемо словами,

а тут жінки плохі, вони бояться...

С т е п а н (з мукою)

Та пожалій себе й мене хоч трохи!

О к с а н а

Занадто я жаліла... В тім і горе...

Якби я мала сили не жаліти,

то вирвались би геть з сії кормиги —

і ти б ослобонився від іржі...

А так, вже чисто: ні собі, ні людям!

С т е п а н

Оксаночко! Поїдем на Вкраїну!

Ну, я тебе прошу! Там батько-мати,

родина, приятелі, там ти з ними

розважишся.

О к с а н а (одвертається)

Я й в вічі не насмію

їм глянути...

С т е п а н

Ну, в Київ подамося,

помолимось, нехай нас бог простить,

нехай тобі здоров'я верне!

О к с а н а

Нащо?

Кому потрібне те моє здоров'я

та й я сама?

С т е п а н

Мені, моя єдина!

Я ж так тебе люблю!

О к с а н а

Т обі здається.

Ти жалуєш мене, але любити...

таки й нема за віщо... Я тепер

така недобра стала, вередлива...

С т е п а н

Ні, ні, моя хороша!

О к с а н а

Я – хороша?

Хоч би й була коли яка краса,

то вже давно вона з обличчя спала...

С т е п а н (гладить її руку, низько похиливши голову)

Ти шарпаєш себе речами тими.

Не треба стільки говорити...

О к с а н а

Правда...

С т е п а н

Та й що картатися словами, люба?

Нас доля так уже скарала тяжко,

що, певне, й бог простить усі гріхи.

Хто кров із ран теряв, а ми із серця.

Хто засланий, в тюрму замкнутий був,

а ми несли кайдани невидимі.

Хто мав хвилини щастя в боротьбі,

а нас важка, страшна душила змора,

і нам не вділено було снаги

ту змору подолати...

О к с а н а (спокійніше й лагідніша, ніж досі)

Так, се правда.

Але ніхто сього не зрозуміє,

поки ми живі. Отже, треба вмерти.

Ти, певне, довше проживеш, ніж я, —

до рук тобі свій заповіт віддам я,

а ти його передаси родині

і братчикам, хто ще живий лишився.

С т е п а н (з гострою тугою)

Ой, краще б я тобі таке казав!

О к с а н а (підводиться й прихиляє його до себе)

Ні, любий, ти на світі потрібніший,

тобі ще є про що й про кого дбати.

Борцем не вдався ти, та після бою

подоланим подати пільгу зможеш,

як ти не раз давав... На бойовиську

не всі ж померли, ранених багато...

поможеш їм одужати, то, може,

колись там... знов зібравшися до бою,

вони тебе згадають добрим словом...

а як і ні – не жалуй, що поміг.

Сидять якийсь час мовчки, обнявшись.

С т е п а н (підводиться і подає Оксані руку)

Ходім, я заведу тебе до хати.

Бач, сонце вже навзаході.

О к с а н а

Ходім

(Спираючись на руку Степанову, іде до будинку.

Не доходячи рундука, спиняється і обертається,

дивлячись на західне сонце, що вже зникає за обрієм).

Добраніч, сонечко! Ідеш на захід...

Ти бачиш Україну – привітай!

27-29.IV 1910