Текст книги "Поезiї"
Автор книги: Леся Украинка
Жанр:
Поэзия
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 3 страниц)
ДОСВIТНI ОГНI
Нiч темна людей всiх потомлених скрила
Пiд чорнi, широкiї крила.
Погасли вечiрнi огнi;
Усi спочивають у снi.
Всiх владарка нiч покорила.
Хто спить, хто не спить, – покорись темнiй силi.
Щасливий, хто сни має милi!
Вiд мене сон милий тiка…
Навколо темнота тяжка,
Навколо все спить, як в могилi.
Привиддя лихi менi душу гнiтили,
Повстати ж не мала я сили…
Зненацька промiння ясне
Од сну пробудило мене, -
Досвiтнi огнi засвiтили!
Досвiтнi огнi, переможнi, урочi,
Прорiзали темряву ночi,
Ще сонячнi променi сплять, -
Досвiтнi огнi вже горять.
То свiтять їх люди робочi.
Вставай, хто живий, в кого думка повстала!
Година для працi настала!
Не бiйся досвiтньої мли -
Досвiтнiй огонь запали,
Коли ще зоря не заграла.
[1892]
КОЛИСКОВА
Мiсяць яснесенький
Промiнь тихесенький
Кинув до нас.
Спи ж ти малесенький,
Пiзнiй бо час
Любо ти спатимеш,
Поки не знатимеш,
Що то печаль;
Хутко прийматимеш
Лихо та жаль.
Тяжка годинонько!
Гiрка хвилинонько!
Лихо не спить…
Леле, дитинонько!
Жить – сльози лить.
Сором хилитися,
Долi коритися!
Час твiй прийде
З долею битися, Сон пропаде…
Мiсяць яснесенький
Промiнь тихесенький
Кинув до нас…
Спи ж ти, малесенький,
Поки є час!
НАПИС В РУЇНI
"Я, цар царiв, я, сонця син могутнiй,
Собi оцю гробницю збудував,
Щоб славили народи незчисленнi,
Щоб тямили на всi вiки потомнi
Iмення"… Далi круг i збитий напис.
I вже нiхто з нащадкiв наймудрiших
Царського ймення прочитать не може.
Хто збив той напис – чи сперечник-владар,
Чи просто час потужною рукою, -
То невiдомо. Дивним вiзерунком
Багато слiв написано край нього
Про славу безiменного владаря,
Змальовано царя славетнi вчинки:
Он цар сидить високо на престолi,
Народи подоланi йдуть з дарами
Коштовними й додолу клонять чола,
А вiн сидить, немов камiнний iдол,
Пiд опахалами з барвистих пер.
Лице його подiбне до Тутмеса,
I до Рамзеса, i до всiх тиранiв.
Он далi вiн, схопивши за волосся
Одразу цiлий гурт якихсь повстанцiв,
Кривим мечем над ними замахнув.
Лице його подiбне до Тарака,
До Менефта, як i до всiх тиранiв.
З лицем тим самим вiн левiв полює,
Левiафанiв ловить, б'є пташок,
I їде полем через людськi трупи,
I бенкетує по своїх гаремах,
I на вiйну жене своїх пiдданих,
I посилає на роботу люд -
На ту страшну єгипетську роботу,
Що має вславити царське iмення.
Iде той люд, мов хвилi в океанi,
Без лiку, без числа на бойовисько
I стелиться пiд ноги коням царським,
А хто живим зостався з того люду,
Той гине на єгипетськiй роботi;
З його могили хоче цар зробити
Для себе пам'ятник – хай гине раб!
I раб копає землю, теше камiнь,
Приносить мул з рiки i робить цеглу,
Виводить мури, статуї великi,
Запрiгшись, возить самотужки, й ставить,
I щось будує вiчне i величне,
Щось незрiвнянне i потужно гарне,
Мальоване, мережане, рiзьблене;
I кожна статуя, колона, малювання,
Мережечка, рiзьба i навiть цегла
Незримими устами промовляє:
"Мене створив єгипетський народ!"
Умер давно той цар з лицем тирана,
Зоставсь по ньому – круг i збитий напис.
Спiвцi! не марте, вченi! не шукайте,
Хто був той цар i як йому наймення:
З його могили утворила доля
Народу пам'ятник, – хай гине цар!
28/VIII 1904
ПРО ВЕЛЕТА
(Казка)
Давно, в дитячий любий вiк, в далекiм рiднiм краю я чула казку. Чула раз, а й досi пам'ятаю.
Менi її розповiдав малий сiльський хлопчина без тенденцiйної мети, бо вiн же був дитина.
Нi, вiн розказував її з простотою святою
(я, може, помилку роблю, що казку в рими строю).
Ми з ним сидiли у садку вечiрньою порою, в той час, як захiд розпалив пожежу за горою.
Вечiрнiй вiтер турбував стареньку нашу грушу, i щось таємне i жаске нам заглядало в душу.
Усе лякало нас: трава, що тихо майорiла, i гаю дальнього стiна, що в заходi горiла.
Та навiть в грушi тiй старiй ми певностi не мали, – хто знав, про що її гiлки
"на мигах" промовляли?
А найстрашнiшi нам були отi ставнi тополi, що вшикувалися в ряди, – запевне, з злої волiї
Бо все те, запевняв Лаврiн,
(так приятель мiй звався), зросло на велетi тому, що з богом позмагався.
Той велет сильний був колись не тiлом лиш, а й духом, всi людськi пута й кайдани зривав єдиним рухом.
Його збороти не могла нiяка мiць ворожа, поки на нього не прийшла таємна кара божа.
Чим велет бога прогнiвив, того Лаврiн не вiдав.
Питала потiм я й старих, та жоден не повiдав.
Не встрелив велета господь своїм ясним перуном, а тiльки сном його накрив, немов м'якеньким руном.
Сон, кажуть, божа благодать, – нi, часом кара божа!
Спiткала велета у снi пригодонька негожа.
Лiг велет – думав, на часок, та й спить уже столiття, землею заснiтився весь i марить про страхiття.
Бо скористали вороги з його важкої млостi, безкарно точать з нього кров i трощать бiлi костi.
Вже оснували тiло все залiзними дротами, припали до глибоких ран неситими ротами.
Не раз до серця глибини сягають хижi руки, а велет спить камiнним сном, хоч терпить лютi муки.
Часами болiсно у снi наморщить густi брови, тодi стинаються й шумлять гаї, лiси, дiброви.
Як дошкулить несвiтський бiль, вiн трохи ворухнеться, по тiлу корчi пробiжать, уся земля здригнеться.
Та не бояться вороги, гадають: "Ет, примара!"
Але ущухне божий гнiв, минеться й божа кара.
I встане велетень з землi, розправить руки грiзнi i вмить розiрве на собi усi дроти залiзнi.
"Все, що налипло на йому, одразу стане руба…" – хлоп'я спинилось. Нам обом волосся стало дуба.
"Коли ж вiн встане?" – тремтячи, спитала я хлопчину.
"За рiк, сто рiк чи за безрiк, а може, й в сю хвилину".
Тут раптом вихор налетiв, i дерева здригнули.
Ми, як сполоханi пташки, до хати враз майнули…
Кохана стороно моя!
Далекий рiдний краю!
Щораз згадаю я тебе, то й казку сю згадаю.
Єгипет, 5/II 1913
СIМ СТРУН
(Посвята дядьковi Михайловi)
DO
(Гiмн. G r a v e*) * Урочисто (iтал.).
До тебе, Україно, наша бездольная мати,
Струна моя перша озветься.
I буде струна урочисто i тихо лунати,
I пiсня вiд серця поллється.
По свiтi широкому буде та пiсня лiтати,
А з нею надiя кохана
Скрiзь буде лiтати, по свiтi мiж людьми питати,
Де схована доля незнана?
I, може, зустрiнеться пiсня моя самотная
У свiтi з пташками-пiснями,
То швидко полине тодi тая гучная зграя
Далеко шляхами-тернами.
Полине за синєє море, полине за гори,
Лiтатиме в чистому полю,
Здiйметься високо-високо в небеснi простори
I, може, спiтка тую долю.
I, може, тодi завiтає та доля жадана
До нашої рiдної хати,
До тебе, моя ти Україно мила, кохана,
Моя безталанная мати!
RЕ
(Пiсня. В r i o s o*) * Весело (iтал.).
Реве-гуде негодонька,
Негодоньки не боюся,
Хоч на мене пригодонька,
Та я нею не журюся.
Гей ви, грiзнi, чорнi хмари!
Я на вас збираю чари,
Чарiвну добуду зброю
I пiснi свої узброю.
Дощi вашi дрiбненькiї
Обернуться в перли дрiбнi,
Поломляться ясненькiї
Блискавицi вашi срiбнi.
Я ж пущу свою пригоду
Геть на тую бистру воду,
Я розвiю свою тугу
Вiльним спiвом в темнiм лугу.
Реве-гуде негодонька,
Негодоньки не боюся,
Хоч на мене пригодонька,
Та я нею не журюся.
МI
(Колискова. A r p e g g i o*) * Тут: акорди на арфi (iтал.).
Мiсяць яснесенький
Промiнь тихесенький
Кинув до нас.
Спи ж ти, малесенький,
Пiзнiй бо час.
Любо ти спатимеш,
Поки не знатимеш,
Що то печаль;
Хутко прийматимеш
Лихо та жаль.
Тяжка годинонько!
Гiрка хвилинонько!
Лихо не спить…
Леле, дитинонько!
Жить сльози лить.
Сором хилитися,
Долi коритися!
Час твiй прийде
З долею битися, -
Сон пропаде…
Мiсяць яснесенький
Промiнь тихесенький
Кинув до нас…
Спи ж ти, малесенький,
Поки є час!
FA
(Сонет)
Фантазiє! ти, сило чарiвна,
Що збудувала свiт в порожньому просторi,
Вложила почуття в байдужий промiнь зорi,
Що будиш мертвих з вiчного їх сна,
Життя даєш холоднiй хвилi в морi!
Де ти, фантазiє, там радощi й весна.
Тебе вiтаючи, фантазiє ясна,
Пiдводимо чоло, похиленеє в горi.
Фантазiє, богине легкокрила,
Ти свiт злотистих мрiй для нас одкрила
I землю з ним веселкою з'єднала.
Ти свiтове з'єднала з таємним,
Якби тебе людська душа не знала,
Було б життя, як темна нiч, сумним.
SOL.
(R o n d e a u*) * Рондо (пал.).
Соловейковий спiв навеснi
Ллється в гаю, в зеленiм розмаю,
Та пiсень тих я чуть не здолаю,
I веснянi квiтки запашнi
Не для мене розквiтли у гаю, -
Я не бачу весняного раю;
Тiї спiви та квiти яснi,
Наче казку дивну, пригадаю -
У снi!..
Вiльнi спiви, гучнi, голоснi
В рiднiм краю я чути бажаю, -
Чую скрiзь голосiння сумнi!
Ох, невже в тобi, рiдний мiй краю,
Тiльки й чуються вiльнi пiснi -
У снi?
LА
(N o c t u r n o*) * Ноктюрн (iтал.).
Лагiднi веснянiї ночi зористi!
Куди ви од нас полинули?
Пiснi соловейковi дзвiнко-срiблистi!
Невже ви замовкли, минули?
О нi, ще не час! ще бо ми не дiзнали
Всiх див чарiвливої ночi,
Та ще бо лунають, як перше лунали,
Веснянки чудовi дiвочi.
Ще маревом легким над нами витає
Блакитна весняная мрiя,
А в серцi розкiшно цвiте-процвiтає
Злотистая квiтка – надiя.
На крилах фантазiї думки лiтають
В країну таємної ночi,
Там промiнням грають, там любо так сяють
Лагiднi веснянiї очi.
Там яснiї зорi i тихiї квiти
Єднаються в дивнiй розмовi,
Там стиха шепочуть зеленiї вiти,
Там гiмни лунають любовi.
I квiти, i зорi, й зеленiї вiти
Провадять розмови коханi
Про вiчную силу весни на сiм свiтi,
Про чари потужнi веснянi.
SI
(S e t t i n a*) * Назва строфи на сiм рядкiв (iтал.).
Сiм струн я торкаю, струна по струнi,
Нехай мої струни лунають,
Нехай мої спiви лiтають
По рiднiй коханiй моїй сторонi.
I, може, де кобза найдеться,
Що гучно на струни озветься,
На струни, на спiви мої негучнi.
I, може, заграє та кобза вiльнiше,
Нiж тихiї струни мої.
I вiльнiї гуки її
Знайдуть послухання у свiтi пильнiше;
I буде та кобза – гучна,
Та тiльки не може вона
Лунати вiд струн моїх тихих щирiше.
[1890]
ВЕСНЯНКА
Сестрi Олесi
Як яснеє сонце
Закине свiй промiнь ясний
До тебе в вiконце, -
Озвись на привiт весняний.
Олесю, серденько,
Спiвай веселенько!
Весняного ранку
Спiвай, моя люба, веснянку!
Як бiдну первiстку,
Дочасну, морози поб'ють.
I кущик любистку
Холоднiї роси поллють, -
Не плач, моя роже,
Весна переможе!
Весняного ранку
Спiвай, моя люба, веснянку!
Як дрiбнiї дощi
Заслонять нам свiт навеснi,
Як нам молодощi
Пов'ються у хмари сумнi, -
Не тратьмо надiї
В лiта молодiї!
Весняного ранку
Спiваймо, сестрице, веснянку!
На лiто зелене
Поїду я геть в чужий край,
Згадай же про мене,
Як пiдеш по квiти у гай.
Спогадуй, Олесю,
Сестру свою Лесю!
Весняного ранку
Даю тобi сюю веснянку!
6 квiтня 1890 p.
***
I все-таки до тебе думка лине,
Мiй занапащений, нещасний краю,
Як я тебе згадаю,
У грудях серце з туги, з жалю гине.
Сi очi бачили скрiзь лихо i насилля,
А тяжчого вiд твого не видали,
Вони б над ним ридали,
Та сором слiз, що ллються вiд безсилля.
О, слiз таких вже вилито чимало, -
Країна цiла може в них втопитись;
Доволi вже їм литись, -
Що сльози там, де навiть кровi мало!
1895
***
Мрiє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила,
Стiльки безрадiсних днiв, стiльки безсонних ночей.
А тепера я в тебе остатню надiю вложила.
О, не згасни ти, свiтло безсонних очей!
Мрiє, не зрадь! Ти ж так довго лила свої чари в серце жадiбне моє, сповнилось серце ущерть, вже ж тепера мене не одiб'ють вiд тебе примари, не зляка нi страждання, нi горе, нi смерть.
Я вже давно iнших мрiй вiдреклася для тебе.
Се ж я зрiкаюсь не мрiй, я вже зрiкаюсь життя.
Вдарив час, я душею повстала сама проти себе, i тепер вже немає менi вороття.
Тiльки – життя за життя! Мрiє, станься живою!
Слово, коли ти живе, статися тiлом пора.
Хто моря переплив i спалив кораблi за собою, той не вмре, не здобувши нового добра.
Мрiє, колись ти лiтала орлом надо мною, – дай менi крила свої, хочу їх мати сама, хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною, а як прийдеться згинуть за теє – дарма!
З/VIII 1905
***
Скрiзь плач, i стогiн, i ридання,
Несмiлi поклики, слабi,
На долю марнi нарiкання
I чола, схиленi в журбi.
Над давнiм лихом України
Жалкуєм-тужим в кожний час,
З плачем ждемо тiї години,
Коли спадуть кайдани з нас.
Тi сльози розтроюдять рани,
Загоїтись їм не дадуть.
Заржавiють вiд слiз кайдани,
Самi ж нiколи не спадуть!
Нащо даремнiї скорботи?
Назад нема нам вороття!
Берiмось краще до роботи,
Змагаймось за нове життя!
[1890]
***
Слово, чому ти не твердая криця,
Що серед бою так ясно iскриться?
Чом ти не гострий, безжалiсний меч,
Той, що здiйма вражi голови з плеч?
Ти, моя щира, гартована мова,
Я тебе видобуть з пiхви готова,
Тiльки ж ти кров з мого серця проллєш,
Вражого ж серця клинком не проб'єш…
Вигострю, виточу зброю iскристу,
Скiльки достане снаги менi й хисту,
Потiм її почеплю при стiнi
Iншим на втiху, на смуток менi.
Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повиннi загинуть обоє!
Може, в руках невiдомих братiв
Станеш ти кращим мечем на катiв.
Брязне клинок об залiзо кайданiв,
Пiде луна по твердинях тиранiв,
Стрiнеться з брязкотом iнших мечей,
З гуком нових, не тюремних речей.
Месники дужi приймуть мою зброю,
Кинуться з нею одважно до бою…
Зброє моя, послужи воякам
Краще, нiж служиш ти хворим рукам!
25/ХI 1896
***
Стояла я i слухала весну,
Весна менi багато говорила,
Спiвала пiсню дзвiнку, голосну
То знов таємно-тихо шепотiла.
Вона менi спiвала про любов,
Про молодощi, радощi, надiї,
Вона менi переспiвала знов
Те, що давно менi спiвали мрiї.
***
Все, все покинуть, до тебе полинуть,
Мiй ти єдиний, мiй зламаний квiте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть,
То було б щастя, мiй згублений свiте!
Стать над тобою i кликнуть до бою
Злую мару, що тебе забирає,
Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,
З нами хай щастя i горе вмирає.
[16.ХI 1900]
***
Як я люблю оцi години працi,
Коли усе навколо затиха
Пiд владою чаруючої ночi,
А тiльки я одна, неподоланна,
Врочистую одправу починаю
Перед моїм незримим олтарем.
Летять хвилини – я не прислухаюсь.
Ось пiвнiч вдарила – найкращий працi час, -
Так дзвiнко вдарила, що стрепенулась тиша
I швидше у руках забiгало перо.
Години йдуть – куди вони спiшаться?
Менi осiння нiч короткою здається,
Безсоння довге не страшне менi,
Воно менi не грозить, як бувало,
Непевною i чорною рукою,
А вабить лагiдно, як мрiя молода.
I любо так, i серце щастям б'ється,
Думки цвiтуть, мов золотi квiтки.
I хтось немов схиляється до мене,
I промовляє чарiвнi слова,
I полум'ям займається вiд слiв тих,
I блискавицею освiчує думки.
Передсвiтом чорнiє нiч надворi,
I час гасити свiтло, щоб його
Не засоромив день своїм сiянням.
Погасне свiтло; та палають очi,
Аж поки досвiтки в вiкно тихенько
Заглянуть сивими очима i всi речi
Почнуть iз темряви помалу виступати,
Тодi мене перемагає сон.
А ранком бачу я в своїм свiчадi
Блiде обличчя i блискучi очi,
А в думцi, мов тривога, промайнуть
В дитячих лiтах чутiї легенди
Про перелесника. Розказує, бувало,
Стара бабуся нам, маленьким дiтям:
"Була собi колись дiвчина необачна…"
Про необачну дiвчину, що дорго
За кужелем сидiла проти свята,
I не молилася, й на дзвони не вважала,
I спати не лягала, от за те
До неї уночi з'являвся перелесник;
Не дьяволом з'являвся, не марою,
Спадав летючою зорею в хату,
А в хатi гарним парубком ставав,
Облесливим – речами i очами.
Вiн їй приносив дорогi дарунки,
Стрiчки коштовнi й золотi квiтки.
Вiн дiвчину квiтчав, i молодою
Своєю називав, i коси розплiтав їй,
Речами любими затроював їй серце
I поцiлунками виймав iз неї душу.
На ранок, як спiвали третi пiвнi,
Зникав той перелесник, а дiвчина,
Уквiтчана, убрана,засипала
Камiнним сном. А потiм цiлий день
Блiда ходила, мов яка сновида,
I тiльки ждала, щоб настала нiч,
Щоб з перелесником стояти на розмовi,
А тим розмовам був лихий кiнець…
"А хто ж був перелесник той, бабусю?" -
Питала я в старої, та вона
Хрестилась тiльки завжди i казала:
"Та не при хатi i не при малих дiтях,
Не при святому хлiбовi казати.
Не згадуй проти ночi, бо присниться!"
Так, я тебе послухала, бабусю,
Не згадую нiколи проти ночi
Про перелесника, моє свiчадо тiльки
Нагадує менi про нього вдень.
