Текст книги "Поезiї"

Автор книги: Леся Украинка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц)

Леся Українка
Поезiї

КАЗКА ПРО ОХА-ЧАРОДIЯ

В тридев'ятiм славнiм царствi, де колись був цар Горох,

є тепер на господарствi мудрий пан, вельможний Ох.

Сам той Ох на корх заввишки, а на сажень борода, знає край i вдовж, i вширшки, i кому яка бiда.

Чи хто правий, чи неправий, чи хто прийде сам, чи вдвох, – всiх приймає пан ласкавий, тiльки треба мовить: "Ох!"

На зеленому горбочку спершу вiн людей приймав, потiм сiв у холодочку, звiдти голос подавав.

А як з ранку та й до ранку стали люди обридать,

Ох зробив собi землянку,

Оха бiльше не видать.

Але хто те мiсце знає, де трухлявий пень i мох, той приходить i волає або й тихо каже: "Ох!"

Хоч би навiть ненароком теє "ох!" промовив ти, знай, що вилiзе те боком, – ворiття вже не знайти!

Бо затягне з головою трясовиця мохова i з душею ще живою пiд землею похова.

Пiд землею ж там – палати, де вольможний Ох сидить, гарнi, пишнiї кiмнати, срiбло-злото скрiзь ряхтить; дорогiї самоцвiти, наче зорi, миготять, скрiзь заморськi дивнi квiти, по клiтках пташки сидять; золотiї грають рибки в кришталевих скриньочках; i ведмедi ходять дибки в рукавичках, жупанках.

Враз тебе там обморочать блиск i пахощi мiцнi, попугаї заторочать приказки якiсь дивнi.

I безглуздi очi втупить в тебе рибка, мов чига…

Тут ведмедiв гурт обступить, кожен лапу простяга, – той бере тебе за руку, той торкає за плече; боронь боже ворухнутись! – кров одразу потече.

Бо крiзь бiлi рукавички враз проб'ються пазурi гачкуватi, мов гаплички, – так i вп'ються, мов щурi.

Тож, коли вже раз попався, – наче в пастку бiдна миш, – то сиди, мов прикувався, не рушай, мовчи та дишi

Вийде Ох: "Вiтай в гостинi!

Чи волiєш нам служить?

Чи волiєш, може, нинi головою наложить?"

Скажеш: "Я служить не згоден", – зараз цок тебе в лобок, якщо ти носить не годен рукавички й жупанок.

Стань на службу – подарують рукавички й жупанець, привiтають, пошанують, – тiльки ж там тобi й кiнець!

Вiчно будеш пробувати у пiдземному дворi, бiльш тобi вже не видати анi сонця, нi зорi.

Де торкнешся – всюди брами пiд замком та пiд ключем…

Десь далеко хтось часами озивається плачем.

Спiв на плач вiдповiдає, плач на спiв, так без кiнця…

Кажуть, бранка там ридає, жде юнака-молодця; коло неї там жар-птиця спiвом душу потiша, та сумна мiцна темниця, смутна в дiвчини душа.

Якби хтiв їй волю дати хто з хоробрих юнакiв, мусить перше розрубати сiмдесят ще й сiм замкiв…

Вже вам казка обридає?

Що ж! хто має кладенець, хай замки тi розрубає, – буде казочцi кiнець!

[7.III 1906]

КОНВАЛIЯ

Росла в гаю конвалiя

Пiд дубом високим,

Захищалась вiд негоди

Пiд вiттям широким.

Та недовго навтiшалась

Конвалiя бiла, -

I їй рука чоловiча

Вiку вкоротила.

Ой понесли конвалiю

У високу залу,

Понесла її з собою

Панночка до балу.

Ой на балi веселая

Музиченька грає,

Конвалiї та музика

Бiдне серце крав.

То ж панночка в веселому

Вальсi закрутилась,

А в конвалiї головка

Пов'яла, схилилась.

Промовила конвалiя:

"Прощай, гаю милий!

I ти, дубе мiй високий,

Друже мiй єдиний!"

Та й замовкла. Байдужою

Панночка рукою

Тую квiточку зiв'ялу

Кинула додолу.

Може, й тобi, моя паяно.

Колись доведеться

Згадать тую конвалiю,

Як щастя минеться.

Недовго й ти, моя панно,

Будеш утiшатись

Та по балах у веселих

Таночках звиватись.

Може, колись оцей милий,

Що так любить дуже,

Тебе, квiточку зiв'ялу,

Залишить байдуже!..

[Волинь, 30/Х 1884]

НА РОКОВИНИ

Вiрш присвячено Т. Г. Шевченку.

Не вiн один її любив, вiддавна Україну поети славили в пiснях, немов "красу-дiвчину".

Вiд неї переймали смiх, i жарти, i таночки,

її байки, немов квiтки, сплiтали у вiночки.

Той в нiй давнину покохав, той мрiю молоденьку.

Вiн перший полюбив її, як син кохає неньку.

Хоч би була вона стара, сумна, змарнiла, бiдна, для сина вiрного вона

єдина, люба, рiдна; хоч би була вона слiпа, калiка-недорiка, – мов рана ятриться в ньому, любов його велика.

Вкраїна бачила не раз, як тiї закоханцi надвечiр забували все, про що спiвали вранцi, i, взявши дар вiд неї, йшли до iншої в гостину; вони не знали, що то є любити до загину.

Вiн перший за свою любов тяжкi дiстав кайдани, але до скону їй служив без зради, без омани.

Усе знесла й перемогла його любовi сила.

Того великого вогню i смерть не погасила.

КРАСО УКРАЇНИ, ПОДОЛЛЯ !

Красо України, Подолля!

Розкинулось мило, недбало!

Здається, що зроду недоля,

Що горе тебе не знавало!

Онде балочка весела,

В нiй хорошi, краснi села,

Там хати садками вкритi,

Срiбним маревом повитi,

Коло сел стоять тополi,

Розмовляють з вiтром в полi.

Хвилюють лани золотiї,

Здається, без краю, – аж знову

Бори величезнi, густiї

Провадять таємну розмову.

Он ярочки зелененькi,

Стежечки по них маленькi,

Перевитi, мов стрiчечки,

Збiгаються до рiчечки,

Рiчка плине, берег рвучи,

Далi, далi попiд кручi…

Красо України, Подолля!

Розкинулось мило, недбало!

Здається, що зроду недоля,

Що горе тебе не знавало!..

ПОДОРОЖ ДО МОРЯ

(Посвята сiм'ї Михайла Ф. Комарова)

I

Прощай, Волинь! прощай, рiдний куточок!

Мене вiд тебе доленька жене,

Немов од дерева одiрваний листочок…

I мчить залiзний велетень мене.

Передо мною килими чудовi

Натура стеле – темнiї луги,

Славути красної бори сосновi

I Случi рiдної веселi береги.

Снується краєвидiв плетениця,

Розтопленим срiблом блищать рiчки, -

То ж матiнка-натура чарiвниця

Розмотує свої стобарвнiї нитки.

II

Далi, все далi! он латанi ниви,

Наче плахти, навкруги розляглись;

Потiм укрили все хмари тi сивi

Душного диму, з очей скрився лiс,

Гори веселi й зеленi долини

Згинули раптом, як любiї сни;

Ще за годину, i ще за хвилину

Будуть далеко, далеко вони!..

Щастя колишнього хвилi злотистi

Час так швидкий пожира, мов огонь, -

Гинуть тi хвилi, мов квiти барвистi,

Тiльки й згадаєш: "Ох, милий був сон!.."

III

Красо України, Подолля!

Розкинулось мило, недбало!

Здається, що зроду недоля,

Що горе тебе не знавало!

Онде балочка весела,

В нiй хорошi, краснi села,

Там хати садками вкритi,

Срiбним маревом повитi,

Коло сел стоять тополi,

Розмовляють з вiтром в полi.

Хвилюють лани золотiї,

Здається, без краю, – аж знову

Бори величезнi, густiї

Провадять таємну розмову.

Он ярочки зелененькi,

Стежечки по них маленькi,

Перевитi, мов стрiчечки,

Збiгаються до рiчечки,

Рiчка плине, берег рвучи,

Далi, далi попiд кручi…

Красо України, Подолля!

Розкинулось мило, недбало!

Здається, що зроду недоля,

Що горе тебе не знавало!..

IV

Сонечко встало, прокинулось ясне,

Грає вогнем, променiє

I по степу розлива своє свiтлонько красне, -

Степ вiд його червонiє.

Свiтлом рожевим там степ паленiє,

Промiнь де ллється iскристий,

Тiльки туман на заходi суворо синiє,

Там заляга вiн, росистий.

Он степовеє село розляглося

В балцi веселiй та милiй,

Ясно-блакитним туманом воно повилося,

Тiльки на хатоньцi бiлiй

Видно зеленую стрiху. А далi, – де гляну, -

Далi все степ той без краю,

Тiльки вiтряк виринає де-не-де з туману;

Часом могилу стрiваю.

В небi блакитнiм нiде нi хмаринки, -

Тихо, i вiтер не вiє.

Де не погляну, нiде нi билинки,

Тиха травиця лелiє…

V

Великеє мiсто. Будинки високi,

Людей тих – без лiку!

Веселую чутно музику.

Розходяться людськiї лави широкi,

Скрiзь видно ту юрбу велику.

I все чужина! ох, бiда самотному

У мiстi широкiм!

Себе почувать одиноким!

I добре, хто має к багаттю чийому

Склонитися слухом i оком.

Тож добрiї люди мене привiтали

В далекiй країнi,

Там друга в прихильнiй дiвчинi

Знайшла я. I моря красу споглядали

Не раз ми при тихiй годинi.

На тихому небi заблиснули зорi,

Огнi запалали

У мiстi. Ми тихо стояли,

Дивились, як ясно на темному морi

Незлiченнi свiтла сiяли.

VI

Далi, далi вiд душного мiста!

Серце прагне буять на просторi!

Бачу здалека – хвиля iскриста

Грає вiльно по синьому морi.

А у тую недiленьку рано

Синє море чудово так грає,

Його сонечко пестить кохано,

Красним-ясним промiнням вiтає.

Що бiлiє отам на роздоллi?

Чи хмариночка легкая, бiла

Геть по небi гуляє по волi?

Чи на човнi то бiлi вiтрила?

В морi хвиля за хвилею рине,

Море наче здiймається вгору,

А склепiння небеснеє синє

Край свiй ясний купає у морю.

Свiтло там простяглося вiд сходу, -

Очi вабить стяга та iскриста;

Корабель наш розрiзує воду -

I дорога блакитно-перлиста

Зостається широка за нами,

Геть далеко розкочує хвилi,

Що сердито трясуть гребенями,

Наче гривами огирi бiлi.

А здалека, отам на заходi,

Срiбнокудрiї хвилi кивають, -

Нереїди при сонячнiм сходi

Промiнь раннiй таночком стрiвають..

I танцюють химерно та легко, -

Ось близенько вже видно ту зграю,

Аж iзнов одкотилась далеко,

Геть бiлiє в туманному краю…

Море, море! Без краю просторе,

Руху повне i разом спокою!

Забуваю i щастя, i горе -

Все наземне, – з'єднатись з тобою

Я жадаю на час, на годину,

Щоб не бачить нiчого на свiтi,

Тiльки бачить осяйну долину

I губитись в прозорiй блакитi!..

VII

Ой високо сонце в яснiм небi стало,

Гаряче промiння та й порозсипало,

По хвилях блакитних пливе човен прудко.

От i берег видко! прибули ми хутко.

Ой вже сонечко яснеє та стало на межi,

Освiтило акерманськi турецькiї вежi.

Сi круглiї вежi й високiї мури -

Страшнi та суворi, непевнi, понурi,

I скрiзь у тих мурах стрiльницi-бiйницi,

При вежах тих сумнi "темнiї темницi".

В сих темницях колись нашi та приймали горе,

Слали думки крилатiї через синє море…

У темних темницях нема нi вiконця,

Не видко з них свiтла нi ясного сонця!

А свiт такий красний, хороший, розкiшний!

Пiд ясним промiнням лиман такий пишний.

Його хвиля край берега ясно так синiє,

А дедалi ледве-ледве, мов туман, лелiє…

Глянуть на лиман той, – втiшається око!

Колись його хвилi вкривались широко

Тими байдаками, легкими чайками,

Що плили на сей бiк та за козаками:

Швидко рiдних визволяти козаки летiли…

За мурами високими вороги тремтiли…

Славо, наша згубо! славо, наша мати!

Тяжко зажуритись, як тебе згадати!

Кров'ю обкипiла вся наша давнина!

Кров'ю затопила долю Україна.

Ой лимане-лиманочку, хвиле каламутна!

Де подiлась наша воля, слава наша смутна?

Все мина!.. Вiд слави давньої давнини

Лиш зостались вежi та нiмiї стiни!

Де ходили лютi турки-яничари,

Там пасуться мирнi овечок отари…

Де полягла козацькая голова думлива,

Вирiс там будяк колючий та глуха кропива.

Виросла там квiтка у темницi, в ямi,

Ми її зiрвали, – нехай буде з нами!

Квiтка тая, може, виросла з якого

Козацького серця, щирого, палкого?..

Чи гадав той козаченько, йдучи на чужину,

Що вернеться з його серця квiтка на Вкраїну?.

Сумно тут усюди, так пусто, так глухо,

У цiлому замку немає нi духа,

Коло брами тiльки мiнарет тоненький,

Там курiнь приладив вiвчар молоденький.

Та в куренi-мiнаретi вiвчаря немає -

Он вiн з вежi високої на дiл поглядає.

З високої вежi вiвчарику видко,

Як котяться хвилi лимановi швидко,

А далi зникають у синьому морi…

Вiвчарика погляд блукає в просторi.

Має вiн простор широкий для думок та гадок,

Що то вiн тепер гадає, лицарський нащадок?..

VIII

Вже сонечко в море сiда;

У тихому морi темнiє;

Прозора, глибока вода,

Немов оксамит, зеленiє.

На хвилях зелених тремтять

Червонiї iскри блискучi

I ясним огнем миготять,

Мов блискавка з темної тучi.

А де корабель наш пробiг,

Дорога там довга й широка

Бiлiє, як мармур, як снiг,

I ледве примiтне для ока.

Рожевiє пiнистий край;

То iскра заблисне, то згасне…

Ось промiнь остатнiй!.. Прощай,

Веселеє сонечко ясне!

IХ

Кiнець подорожi, -

Вже зiроньки гожi

Сiяють на небi ясному,

I вже височенько

Ясний мiсяченько, -

Вже хутко прибудем додому!

Огнi незлiченнi,

Мов стрiчки огненнi,

До моря спускаються з мiста,

А в пристанi грає,

Огнями сiяє

Корабликiв зграя барвиста.

За час, за годину

Тебе я покину,

Величнеє море таємне!

I знов мене прийме,

Огорне, обiйме

Щоденщина й лихо наземне.

I в рiдному краю

Не раз спогадаю

Часини сi любi та милi!

Прощай, синє море,

Безкрає, просторе, -

Ви, гордiї, вiльнiї хвилi!

[1888] * Комаров Михайло Федорович (1844 -1913) – український бiблiограф, критик i фольклорист. Приятель сiм'ї Косачiв.

РОБЕРТ БРЮС, КОРОЛЬ ШОТЛАНДСЬКИЙ

(Посвята дядьковi М. Драгоманову)

ЗАСПIВ

Спогадаймо давнюю давнину,

Спогадаймо повiсть незабутню

Про далеку вiльную країну,

Про стару Шотландiю славутню.

Давня повiсть! i на байку схожа, -

Є в нiй певнi справи, єсть i мрiї,

Але ж правда, наче зiрка гожа,

Сипле скрiзь промiння золотiї.

Правда нам свiтитиме крiзь хмари,

Ми ж далеко думкою полинем,

Ми поглянем на вiйськовi чвари,

В давнiй славi спогадом поринем.

I

Вже буде лiт п'ятсот тому, -

На край шотландський вiльний

Вiйною йшов король Едвард,

Англiйський владар сильний.

Зiбрав вiн лицарiв своїх,

Все горде, пишне панство,

Щоб то шотландський вiльний люд

Забрати у пiдданство.

По всiй Шотландiї йде гук

Луною голосною:

"До зброї, браття! ось iде

Король Едвард вiйною!

Гей, миле браття! чи у нас

Ясної зброї мало?

Хiба в шотландськiй сторонi

Вже лицарiв не стало?"

Лицарство йде, земля гуде;

Зiйшлись ворожi лави…

Багато буде сього дня

Кривавої забави.

Блищать списи, бряжчать мечi

I шоломи яснiї,

Гукають люто вояки,

Ржуть конi воронiї.

Воюють день, воюють два,

На третiй день – ой горе! -

Шотландцi крикнули: "Бiда!

Король Едвард нас боре!"

Англiйське вiйсько б'є-сiче,

Англiйська зброя сяє;

Шотландська зброя опада,

Лицарство знемагає.

Аж тут король Едвард спинивсь,

I сурма забринiла,

Знялась над вiйськом корогва;

Та не барвиста – бiла.

Всi стали тихо, всяк свiй спис

Додолу похиляє,

Гука герольд: "Король Едвард

Шотландцiв призволяє

Лихую зваду залишить,

Спокiй вернути краю,

Прийти до згоди без вiйни,

По братньому звичаю.

Так каже наш король: хто з вас

Погодяться зо мною,

Той i маєтками, й людьми

Владiтиме в спокою.

Люд простий має нам платить

Податки й десятини, -

А лицар буде вiльний пан

Своєї батькiвщини.

Всяк лицар має з королем

Ходити у походи,

За те вiн матиме собi

I ласку, й надгороди".

Додолу впали корогви,

Весь гурт шотландський панський

Враз крикнув: "Згода! хай живе

Едвард, король шотландський!"

Шотландське лицарство здалось,

Але один зостався

При зброї лицар молодий -

Робертом Брюсом звався.

Едварду глянув вiн в лице,

Мов кинув блискавицю,

Здiйняв i кинув ворогам

Залiзну рукавицю.

Потiм остроги дав коню,

Кiнь вороненький звився,

Помчав у гори, мов стрiла,

В мiжгiр'ї темнiм скрився.

II

Поїхав Роберт по шотландськiй землi

Здiймати народне повстання,

Гонцiв розiслав вiн по всiй сторонi

Скликати селян на зiбрання.

Коли на широкiй долинi мiж гiр

Зiбралась великая рада,

Роберт тодi вийшов до люду й сказав:

"Шотландцi! вчинилася зрада!

Нема в нас лицарства, нема в нас панiв -

Вони вже англiйськi пiдданi;

Та є ще в країнi шотландський народ,

Не звик вiн носити кайдани!

Повстаньмо ж тепера усi, як один,

За дiло братерськеє спiльне!

Розкуймо на зброю плуги! Що орать,

Коли наше поле не вiльне?"

Тут всi зашумiли, мов хвилi морськi:

"Ходiмо, здобудемо волi

Або нашi голови вiльнi, буйнi

Складемо на нашому полi!"

I там, на широкiй долинi мiж гiр,

Селяни всi табором стали,

Палили багаття вони цiлу нiч -

Все ясную зброю кували.

На ранок узброєне вiйсько було;

Кому ж не дiсталося зброї,

Тому не забракло сокири, коси

Та в грудях одваги мiцної.

Те вiйсько не мало ясних корогов,

Нi панцирiв срiбних коштовних,

На простих селянських щитах не було

Девiзiв гучних красномовних.

У цiлого вiйська девiз був один:

"За волю, за рiдну країну!"

Хоч слiв тих нiхто на щитi не носив,

Та в серцi носив до загину.

I так вони вийшли напроти панiв,

Роберт їх провадив до бою;

Нi одного лицаря, окрiм його,

Не мали шотландцi з собою.

Шотландське лицарство усе перейшло

Служити в англiйському вiйську,

Пiшло боронити мечем i щитом

Корону i владу англiйську.

В нещасну годину шотландський народ

Кував свою ясную зброю;

У першому бою розбитi були,

Багато лягло головою.

Удруге зiйшлися – недоле тяжка!

Знов вiйсько шотландське розбите.

Ударили втретє – знов поле кругом

Все трупом шотландським укрите.

Мiцна була сила потужних панiв,

I ватаги мудрi знайшлися, -

Нi в гори завести, нi в нетрi загнать

Обачнi пани не далися.

Широкi долини, розлогi лани

Шiсть раз були кров'ю политi,

Шiсть раз пролунав по Шотландiї крик:

"Шотландцi, шотландцi розбитi!"

Нi зброї вони, нi своїх корогов

Едварду до нiг не зложили,

Та волю й країну свою боронить

Не стало селянської сили.

Однi полягли, а другi розiйшлись -

Пiшли своє поле орати.

Без вiйська, без слави зостався Роберт,

Що ж має тепер вiн почати?

Чи має пiти, як шотландськi пани,

Едвардовi зброю вiддати,

Зостатись отут в подоланiй землi

Останнього сорому ждати?

Нi, краще не бачить того i не чуть,

Як гинути буде країна!

"Прощай, моя рiдна країно! прости

Свого безталанного сина.

Хотiв би я вiльною бачить тебе,

Але не судилося теє…

Далеко тепер на чужих берегах

Поляжу за дiло святеє".

Так мовив Роберт, i подався вiн геть

На берег убогий iрландський, -

Вiн думав повiк не вертатися знов

У край безталанний шотландський.

В Iрландiю мався прибуть корабель,

Що лицарiв вiз в Палестину,

На ньому од'їхати хтiв i Роберт

У тую далеку чужину.

Укупi з одважним лицарством бажав

Пiти у хрестовiм походi,

Щоб дiлу святому останнiм життям

I силою стати в пригодi.

III

На безлюдному березi моря

Одинока хатина стоїть,

В тiй хатинi рибальськiй убогiй

Збройний лицар самотнiй сидить.

То Роберт. Вiн в вiкно поглядає,

Чи не мрiють отi кораблi,

Що везуть хрестоносцiв одважних

На вiйну до святої землi.

Нi, не видко нiчого на морi,

Не бiлiють вiтрила яснi.

Грає вiльне широкеє море,

Гомонять його хвилi гучнi.

Та Робертовi сумно дивитись

На те море веселе, буйне,

Як згадає вiн рiдну країну,

Затремтить його серце сумне.

I Роберт, од вiкна одступивши,

Лiг на лаву i погляд пiдвiв

На потрiскану стелю; на стелi

Павутиння павук собi плiв.

I знiчев'я Роберт задивився

На роботу того павука;

Лицар бачив, як прялась помалу

Тая нитка тендiтна, тонка,

Як павук по тiй нитцi спускався,

Розколихувавсь потiм на нiй,

Щоб її до стiни причепити,

Далi невiд розкинути свiй.

Що гойднеться, то нитка й порветься.

I додолу павук упаде,

Але зараз же злазить угору

I нову собi нитку пряде.

Так шiсть раз той павук обривався,

I шiсть раз вiн на стелю злiзав,

Але всьоме таки удержався

Й до стiни свою нитку прип'яв.

Тут Роберт раптом скочив на ноги,

Ухопив свою зброю до рук

I гукнув: "Та невже таки лицар

Менше має снаги, нiж павук!?"

IV

Ой то ж не сокiл-винозiр

Злетiв з гори в долину, -

То прилетiв юнак Роберт

У рiдную країну.

Вiн на коневi воронiм

По краю пробiгає,

В останнiй раз шотландський люд

До бою вiн скликає:

"До зброї всi! чи ще живе

Мiцна одвага ваша?

За волю згинуть ми клялись,

А де ж присяга наша?

Хто волi ще не вiдцуравсь,

Нехай iде до бою!

Хто пам'ята про славу й честь, -

До зброї! хто за мною?"

Не згас, не згас шотландський дух,

Шотландiя повстане!

У сьомий раз, як в перший раз,

Зiбралися селяне.

Король Едвард не сподiвавсь

Шотландського повстання,

Його лицарство розiйшлось

Уже на спочивання.

Зосталась тiльки поки що

Мала частина вiйська,

Безпечна й смiлива була

Залога та англiйська.

Все розмовляють вояки,

Якi з вiйни достатки,

Якi в Шотландiї король

Збиратиме податки.

Серед англiйських воякiв

Сидять пани шотландськi:

Тепер король їм знов вернув

Права й маєтки панськi.

Тож завтра кожний з них пiде

До рiдної оселi, -

Чого ж сидять вони такi

Смутнi та невеселi?

Того, що душу їм гризе

I сором, i досада, -

Здається їм, що все кругом

Гукає: "Зрада, зрада!.."

Англiйськi ж лицарi собi

Пiсень гучних спiвають,

I так бадьоро на списах

Їх короговки мають.

Селяни тихо пiдiйшли

До вiйська за горою,

З'явились, наче з-пiд землi,

I вдарили до бою.

Все зашумiло, загуло,

Мов буря-хуртовина,

Роберт лiта на воронiм,

Неначе громовина.

Ох, лютий бiй, останнiй бiй, -

Щаслив, хто переможе!..

Англiйцi в розпачi, кричать:

"Рятуй нас, милий боже!"

До них з границi поспiша

Вiд короля пiдмога,

Її стрiча шотландський крик:

"Нi, наша перемога!"

Пiдмога сильна надiйшла,

Але шкода – вже пiзно!

Женуть шотландцi ворогiв,

Гукають вслiд їм грiзно:

"Не доведеться бiльше вам

Ламать чужої волi!

Коли життя вам дороге, -

Кладiте зброю долi!"

Шотландське вiйсько зайняло

Англiйцiв пiд горою,

Нема рятунку їм, нема, -

Складають долi зброю.

Тодi з громади виступа

Роберт i промовляє:

"Отак тепер шотландський люд

Англiйцям об'являє:

Наш край вiддавна вiльний був,

Таким повiк вiн буде;

Ви бачили, як прав своїх

Боронять нашi люде.

Збира хай в Англiї Едвард

Податки й десятини,

А всяк шотландець – вiльний пан

Своєї батькiвщини.

Селянам нашим байдуже

Про ласку й надгороди,

Вони не пiдуть з королем

За лицарством в походи.

Тепер я вашу зброю всю

У закладi лишаю,

А вас додому вiдпущу

По братньому звичаю.

Iдiть Едвардовi скажiть,

Як чули по сiй мовi.

Коли не згодиться на мир, -

Ми знов у бiй готовi".

Англiйцi мовчки одiйшли

Без корогов, без зброї;

Без радощiв пiшли вони

Геть до землi рiдної.

I як в долину вже зiйшли,

Оглянулись на гору,

Роберта вгледiли вони

Серед сiльського збору.

Укрита людом там була

Уся гора зелена,

А вище всiх стояв Роберт,

У нiг його знамена.

Лежала й зброя вся ота,

Що на вiйнi забрали,

Шотландська зброя й корогви

Навколо нього сяли.

Роберт неначе рiч держав,

Змагався, боронився,

Зняв потiм ясний свiй шолом

I людовi вклонився.

Англiйцi чули, як гукнув

Увесь той гурт селянський:

"Хвала i честь! нехай живе

Роберт, король шотландський!"

V

Так Роберт за снагу та одвагу

Королем у Шотландiї став,

В Едiнбургу, преславному мiстi,

Привселюдно корону прийняв.

Урочиста одправа скiнчилась,

Вийшов з церкви король на майдан,

Люд гукає: "Робертовi слава!

Хай живе! вiн довiку наш пан!"

Коли се раптом стихло гукання,

I весь люд мов чекає чого.

З юрби виступив гурт невеликий, -

То обранi вiд люду всього.

З них один наперед виступає,

Короля вiн поклоном вiта,

Поглядає навколо по людях

I такую промову чита:

"З ласки бога й народу обраний,

Наш королю! вiтаєм тебе!

Ми пiдданими влади твоєї

Признаємо охоче себе.

Коли ти боронитимеш волю

Й самостiйнiсть народу твого,

Ми повiк шанувать тебе будем

I любити, як друга свого.

Ти кликнеш на вiйну – ми зберемось

Пiд твою корогву всi гуртом,

Ми готовi тобi i країнi

Послужити мечем i щитом.

Та коли ти забудеш про справу

Честi й волi народу свого,

Схочеш iншi, багатшiї землi

Прилучати до панства твого,

Ми не пiдем тодi за тобою,

Щоб чужого добра здобувать,

Нам не тiсно у рiднiй країнi,

Нам не треба в чужу мандрувать!

Коли ти серед панських розкошiв

Продаватимеш люд свiй панам,

Ми самi боронити потрапим

Тi права, що належаться нам.

А коли ти англiйськiй коронi

Вiддаси королiвство своє, -

Знай, що в тую ганебну годину

Пропаде й панування твоє.

Ми тебе королем увiнчали,

Ми тебе й розвiнчаєм сами,

I коли проти нас ти повстанеш,

Проти тебе повстанемо ми.

Дай нам, боже, радiти довiку,

Що обрали тебе в королi,

Хай цвiте при тобi та пишає

Вiльна воля в шотландськiй землi!"

"Дай то, боже! – Роберт їм вiдмовив. -

Буду знати, на що я iду,

Дай нам, боже, довiку прожити

В щирiй згодi, у добрiм ладу!"

VI

Щира згода, добрий лад зiстався,

Не зламав Роберт свойого слова.

Не пропала, не пiшла по вiтру

Та громадська чесная умова.

Дивувались на шотландську волю

I стороннiї чужiї люде,

Всi казали: "Поки свiта сонця,

У ярмi шотландський люд не буде

Не пригас i не пропав нiколи

Вiльний дух в шотландському народi.

Стала вiльна сторона шотландська

Навiть давнiм ворогам в пригодi.

Як пiзнiш англiйцi i шотландцi

Поєднались в спiльную державу,

То англiйцi вчились вiд шотландцiв,

Як любити волю, честь i славу.

I за те хвала Роберту Брюсу, -

Вiн борцем за рiдний край з'явився.

Так! одваги та завзяття в працi

Вiн в малого павука навчився.

Вiн здобув собi велику славу,

I не вмре та слава, не поляже,

В пiснi, в словi буде вiчно жити

I про себе свiтовi розкаже.

1893 року