Текст книги "Матеріяли до біографії письменника Лопуцьки"

Автор книги: Леонід Скрипник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 2 страниц)

Леонід Скрипник

МАТЕРІЯЛИ ДО БІОГРАФІЇ ПИСЬМЕННИКА ЛОПУЦЬКИ

(З персональних спогадів)

ЕПІЗОД ПЕРШИЙ

Вирізка з «Вечірнього Радіо».*

«Лопуцька В. випускає незабаром у видавництві «Червоний Пролетар» збірку оповідань під назвою «Червоні зеленя». Крім того, письменник підготовлює до друку великий роман «Ніхто».

ЕПІЗОД ДРУГИЙ

Письменник Лопуцька в клубі літераторів грає на біліярді. Він робить це кожного дня й робить погано. Просякнутий духом пролетарської спортивности і ощадливости, він не любить ні програвати, ані платити за біліярд. Програючи, він висловлює свої почуття таким чином: – Ех!.. Тц!.. ну й ...!*

ВІД АВТОРА. На цім місці я згадав, що робітниче-селянська авдиторія, як то свідчать всі спроби змички письменника з читачем (див. особливо «Читатель и Писатель», Манене, Вапепе, Вуснепе, Серафімовича й інш.), вимагають від письменника (а значить і від мене) стилю зрозумілого, ясного, чіткого, викованого й загартованого пролетарською культурною революцією (хоч би як у Вяч. Іванова або Аркадія Любченка), словом – «пролетарськи-класичного».

Згадав я це (добре, що своєчасно) і, бувши на всі 100% покірний до соціяльних замовлень, зараз же слухаюсь. А коли й збиватимусь – не лайте мене, мої любі – я невинний був з дня народження, але мене «Нова Генерація» зіпсувала.

Отже кидаю всякі архітектонічні хитрощі й починаю чесно з літери «а».

ЕПІЗОД ТРЕТІЙ

Письменник Лопуцька походження був самого робітниче-селянського. Іноді навіть признавався, що був наймитом (таким власне й лишився). Хутір був не в нього, а в батька.

ЕПІЗОД ЧЕТВЕРТИЙ

Коли було Лопуцькові років з шістнадцять, він написав такого вірша:

Сади мої, сади мої,

Вишневі садочки,

Я нещасний з осени

Сидю у куточку.

Сади мої зеленіють,

А батька немає,

Всі люди радіють,

А матери немає.

Доле, моя доле,

Лихая недоле...

«Як бачимо, вже в цім віці у молодого письменника яскраво позначається гостре відчуття краси природи й навіть натяки на певну персоніфікацію її явищ: поет ввесь час говорить «мої сади», що, як відомо, характерно й для чоловіка, закоханого в жінку (персона)! Відзначаємо також глибоку ліричність, що, так би мовити, так і суне з кожного рядка й навіть з-поміж рядків. Неможна врешті не помітити й певного, бодай крізь особисту призму переламаного, соціального момента, що дав дзвінку луну в цім творі молодого Лопуцька...»

Воно, власне кажучи, не має рації все це відзначати, бо воно значно досконаліше було в свій час відзначено найвидатнішими нашими критиками. Вони це, звичайно, зробили значно краще, ніж я зможу. – Між нами кажучи, попередній абзац я теж списав у відомого критика Й. Макітри. Мені самому так ніколи б не написати.

ВІД АВТОРА ... Ну що ви поробите з поганим характером? Написав я оце один тільки абзац чесний і серйозний – і мені вже здається, що я засушив оповідання. Страшенно важко бути письменником.

Проте – це я безперечно сказав «юрунду». Спитайте Лопуцька. Він навпаки, вважає, що література – це найпростіший і найлегший спосіб заробляти гроші. Його товариш навіть книжку про це написав. Цим Лопуцька нагадує мені одного стародавнього мудреця, що говорив: «пиши, друже, що тільки хочеш, аби українською мовою – все 'дно надрукують».

ЕПІЗОД ЧЕТВЕРТИЙ (продовження)

Повітова газета «Похнюпинський Червоний Прапор» вирішила підтримати новий талант. Вирішила, підтримала – й Лопуцька приїхав до столиці.

Одночасно трапилося дві події: 1) Лопуцька довідавсь, що літредактором одного з журналів є його земляк, теж робітничо-селянин, товариш Дуля, до якого Лопуцька негайно заявивсь і попросив у його авторитетности (аджеж – той був уже, уквітчаний лаврами й дубовим листям, академик) поради; 2) влада й партія почали енергійну українізацію взагалі, видавництв – зокрема.

Звичайно, ці дві події не мають жодного відношення до історичної ходи зростання Лопуцькового таланту, що вона (хода) винесла Лопуцька на височінь сторінки «Вечірнього Радіо», як ми це вже бачили з самого початку...

ОКРЕМІ МІРКУВАННЯ ПРО ТАЛАНТ

Талант є талант і він, сукин син, завжди проб'ється і посяде те місце, на яке заслуговує. Ні матеріальні умови, ні служба, ні халєра йому не завадять. Так, навіть тов. Сольц сказав оце недавно з приводу процесу Альтшулєра: де, каже, ви бачили приклад, щоб служба заважала генію? (Очевидно авдиторія була мало знайома з геніями, бо прикладів так-таки й не знайшла)...

ЕПІЗОД П'ЯТИЙ

Лопуцька звичайно – талант. Так і критики кажуть. Але він, хоч і не чув тов. Сольца і не вважав для себе за потрібне знайомитись з Пушкіними та Левами Толстими, але інстинктивно, як і ці колишні генії, служити не хотів, дбаючи одночасно за належну матеріальну базу для розвитку свого творчого інтелекту, як справжній марксист... Власне не так він. як другі дбали.

«Зайшов, – пише він, – якось я до якогось державного видавництва, а мені кажуть: товаришу, кажуть, Лопуцька, голубе, кажуть, сизий, а чи ми, кажуть, не надрукуємо вашої книжечки? Дайте, кажуть, нам обіцянку аркушів на десять, а ми, кажуть, вам авансом по двісті карб, на місяць платитимемо».

– Словом, талант свого дістане.

Ну, звичайно, проблема змісту й форми й тут відограє велику ролю. Зміст Лопуцька – талант. А форма – чудесна: пролетарська – раз, українська – два, і до того культурна з орієнтацією на Захід. Жодне видавниче (особливо теж орієнтоване) серце витримати не могло.

ЕПІЗОД ДРУГИЙ (продовження)

Отже ми кинули Лопуцька в клубі літераторів біля біліярду. Давайте-но повернемось, бо життя людське коротке, як дитяча сорочка, й слід кожну хвилину його використовувати з користю, для чого дуже прислужитися може єднання з людьми, що вищі за нас, як напр. Лопуцька,

Товариш Лопуцька мав звичай що-вечора вечеряти. Тому, погравши на біліярді, він замовляв оселедця і котлету де-воляй разом з пляшечкою рідини. Історична місія моя вимагає зазначити, що калганівка має 40°.

Зробивши так, Лопуцька випивав і закусював, ще раз випивав і закусював. І ще раз. І ще...

Талант, которий справжній, він калганівки потребує обов'язково. Це давно визнано наукою, і тому я лишаю це твердження без доказів. Знов таки тов. Семашко недавно сказав, що коли людина іноді вип'є чарку-другу, то це ще не значить, що вона – п'яниця і соціально шкідливий елемент.

Лопуцька точнісінько так і робив за тов. Семашкою і був елементом соціяльно корисним.

Випивши певну кількість дозволеної калганівки, він завжди відчував необхідність єднання з масами, що від них він не відривався ніколи, боячися «обростання», а також взагалі.

Маси далеко не зовсім бували масовими. Іноді бувало якийсь один гнилий інтелігент (бо й такі теж, буває, мають нахабство бути письменниками). Добре ще, коли з ним є нічого собі жінка, хоч би й гнила (бо Лопуцька, як справжнє орієнтований, таки знав смак на естетику). В таких щасливих випадках Лопуцька говорив собі:

– Да!.. – решту Лопуцька думав.

Після цього він сідав до них. Посидівши, він іноді вирішував зробити їм приємність і сповіщав, що він пише роман.

Інтелігенти, взагалі, неприємний нарід – заведуть, буває, якусь юрунду: про аналогію якоїсь архітектоніки в літтворі з монтажем в кіні або про вмирання сучасних форм театру то-що. Свої хлопці краще. Але Лопуцькові вони давно набридли. Вони всі таки добре набридли один одному...

– Та що ви... про якесь... балакаєте? – сказав раптом Лопуцька...

... – А ви й повірили, що він отаке сказав? При жінці? Та ще при гарненькій, хоч би й гнилій? – Стидно, товаришу!

– Ви не знаєте, значить, що Лопуцька, коли й не академик зараз, то тільки тому, що недавно оце трапився такий випадок: зібралася до купи вся Академія та й каже: «живемо ми живемо – давайте помремо, бо все одно юрунда», – Сказала та й померла. Ну – не можна ж бути академиком померлої Академії.

Але, хоч і не академик, Лопуцька є людина дуже пролетарськи культурна з орієнтацією на Захід. А французьку мову знає майже всеньку: і мерсі, і пардон, і все таке... Про це він і на літдиспуті говорив.

Так що Лопуцька нічого такого не сказав, а тільки подумав.

Інтелігенти, звичайно, завжди псували настрій Лопуцькові, бо мало з ним говорили й не виявляли належної до його особи пошани. Певно, вони не читали газети «Столичный Пролетарий».

ЕПІЗОД ШОСТИЙ

Газета «Столичный Пролетарий», як висококультурний орган, щотижня знайомила своїх читачів з уривками з найвибраніших творів найвибраніших художників укр. слова (а що-дня в відділі мистецтв навчала читача таким речам, як «украинский пиранделлизм», «проблема многоэтажного действия» або й ще кращим). Газета ця, хоч бувало й помилялася в дрібницях і, буває, стверджувала, що Ромен Ролан написав роман (екранізований) «Ив-ле-Труадек», але ж Ромен Ролан далеко, а Лопуцька близько й відносно нього помилок бути не могло. Отже газета вміщала що-тижня уривки з якогось майбутнього романа Лопуцька. Недавно оце був уривок романа «Хабібула» (з життя нацменів – турків, чи греків). Уривок був такий чудовий, що я не можу витримати й наводжу його першу частину. Хоч газета вміщує переклади на руську, але я наводжу в оригіналі, ради схоронення всеї краси Лопуцькової укрмови.

« ... Авжеж! сказав залізно Хабібула.

Промайнула думка, як хмара сизою зозулею... Задзеленчав бренькотом у лісі дзвоник... Так сміялася зелена Зулейманка. Вона кохала... Слово чесне... Пролетарське...

Повітря пахтіло ананасом, прованською олією і поетом Ромен Роланом...

—Де ти бродиш, моя доле? – У Чека попадьош, не воротісся...

Отак подумав залізною думкою Хабібула.

Дмитро вдарив списом по крицевій землі й червоні іскри вилетіли з земної кулі й засяяв всесвіт полум'ям нового червоного соціялізму. Бо списа Дмитро зробив з молота та ковадла...

Дзвоник задзеленчав і потяг рушив. Бренькотіло...

На Перекоп. На Перекоп!..»

Я на цьому закінчую цитувати не тільки тому, що не хочу одержувати гроші за чужі рядки, але й тому, що далі вже краще не буде, – краще бо й не може бути...

Можна б сказати Лопуцькові: «вмри, – краще не напишеш», але немає рації – не вмре. Страшенно живучий...

ЕПІЗОД СЬОМИЙ (продовження другого)

Одного ризу Лопуцька сидів з гнилими інтелігентами, якраз тоді, коли Україна надсилала помандрувати по Европах своїх найкращих синів, квіт українського творчого інтелекту. Цеб-то, звичайно, і Лопуцька.

Лопуцька заговорив тому про майбутні Европи, але кляті інтелігенти й тут поставилися якось чудно й навіть, здалося Лопуцькові, нахабно. А інтелігент щось сказав інтелігентці якоюсь чужою мовою і вона посміхнулася. Теж нахабно. Після цього інтелігент взяв та й каже:

– Пробачте, каже, товариш Лопуцька, це ми про своє.

«Ох і...» подумав Лопуцька, бо справедливо обурився. Але при цьому він посміхнувся і сказав «прошу», як і кожна культурна людина з орієнтацією па Захід. Тільки що «мерсі» не додав...

Потім інтелігентам дали вечеряти і гади теж почали випивати. І Лопуцька почастували.

Потім всі втрьох пішли з клубу. Лопуцька тримав інтелігентку під ручку, як Чемберлен чи поет Ромен Ролан. Не гірше.

Але ж душа йому була пролетарська...

І коли інтелігент зупинився купувати цигарок, згадав Лопуцька Перекоп і темні ночі, отакісінькі, як зараз...

Маєте приклад – що то значить пролетарська істота. Лопуцька Перекопу не бачив, але згадав. А інтелігентка бачила (хоч, правда, з вікна вагону), але не згадала.

Отже трапилась неув'язка...

Словом, Лопуцька образився і позичив у інтелігента три карбованці, бо вирішив скористуватися з вільного часу й загострення сприймальних здібностей, щоб поглибити деякі свої побутові знання. Для цього поглиблення був найкращий час – дванадцята година. Погода теж була чудова – ніякого притулку не потрібно. Як то казав якийсь русотяп – «и под каждым ей кустом»...

ЕПІЗОД ВОСЬМИЙ (що не обов’язково продовжує сьомий, але може існувати й сам собою)

Без економбази існувати не можна – раз. Радянська копійка карбованець охороняє – два. Вимагати решти іноді незручно – три. Отже Лопуцька розміняв три карбованці, купивши пачку цигарок «Мозаїка» (27 коп.) і дві пачки сірників (3 коп., а одна – 2 коп.).

Дякуючи таким обставинам, Лопуцька вранці мав ще біля 1½ карб. – Мудрість ніяк не заважає талантові... це вже не тов. Сольц, а я кажу...

На ранок Лопуцька написав незабутні рядки свого майбутнього роману.

« ... Бренькотів червіньковими бруньками зеленастий вогневий кущ. Дмитро вогневим списом просякав безодні. Спис було виконано з молота та ковадла.

Дзеленчала Зулейманка тренькливими зойками, як ластівками сизими...»

За це вона одержала руб-двадцять. (Це теж я від себе інформую, в романі цього немає)...

ЕПІЗОД СЬОМИЙ (закінчення)

Між іншим – інтелігенти виходять назовсім із цієї історії: вдруге все єдине трьох карбованців позичити не вдасться, а згадувати Перекоп – не варт.

– Тоже ще... задається... подумаєш... – схарактеризував Лопуцька гнилу інтелігентку.

ЕПІЗОД ДЕВ'ЯТИЙ

Надійшов час їхати по Европах. І поїхав Лопуцька до Европ...

Про це він, звичайно, напише аркушів з десять, видавництво надрукує, а ви купите й прочитаєте. А поки-що я спробую розказати те, що чув безпосередньо від Лопуцьки. (Я й забув сказати, що Лопуцька – мій добрий приятель. Правда, ставиться він до мене із страшенним призирством, бо я ще й досі не потрапив ні до «Столичного Пролетария», ні до «Вечірнього Радіо», але це призирство трохи пом'якшується тим, що я йому даю фору на біліярді 15 очків і виграю).

Відчуваю слабість свою, але не наводжу стенограми Лопуцькового оповідання з міркувань технічних: не гаразд зловживати крапками.

Приїхав Лопуцька до Берліну. Першою чергою, звичайно, пішли всі до магазину, щоб пристойно одягтися. Ясна річ, що не буде ж пролетарська держава жалкувати якихось доларів для найкращих представників українського творчого інтелекту. Ясна річ, що одягся Лопуцька, як Чемберлен або поет Ромен Ролан. Не гірше. Костюм – світлий, сірий, з ріжними взірцями: зеленястими, червінькуватими й жовторудуватими. Черевики рожеві, як жіноча шкіра. Рукавички довелося взяти які були —жовто-зеленкуваті, бо инших на пролетарську руку Лопуцьки не знайшлося. Краватки описати не можна. Закордонна краватка неймовірної краси. На вулиці всі звертали увагу. Капелюх – тіролька з соломи завтовшки у Лопуцьків палець.

Словом, подивився на себе Лопуцька в велику люстру й аж очі заплющив, бо дійсно – дуже красиво...

–От би коли Перекоп згадати, – промайнула Лопуцькові думка, як ластівка сизою хмарою...

А крім цієї була ще одна пригода у Лопуцька у Берліні, столиці Німеччини.

ЕПІЗОД ДЕСЯТИЙ (йде після дев’ятого)

Йшов якось Лопуцька вулицею і дивився вітрини, а також і взагалі навколо, насичуючись, як суха губка, матеріалами для пролетарської твірчости... І чого-чого тільки немає в тих вітринах!..

Але ось відчув Лопуцька владу фізіології. Становище кепське, бо до готелю далеко. Сунув був Лопуцька у двір, але якийсь буржуазний двірник, шейдеманівець і посіпака буржуазії, почав його розпитувати про щось. Лопуцькові було говорити ніколи й він побіг далі. Але ж і далі було не краще. – Повсюди – кати трудящих.

Раптом побачив Лопуцька серед вулиці невеличку хатину. Праворуч двері, ліворуч двері. Праворуч напис, і ліворуч – напис. Але що саме написано – бог знає. Але в одні двері входять чоловіки, а в другі – жінки.

Лопуцька підбіг до будиночка, потягнув носом – жах! – Нічим потрібним не пахтить... Вибору не було. Мент грізний. Краще в чотирьох стінах, ніж серед вулиці. – І Лопуцька вскочив.

Вскочив і остовпів. – Назустріч – буржуазна. Товста, поважна, вкланяється чемно й щось запитує.

– .....! – гукнув у відчаю Лопуцька.

А вона проклятуща знов запитує.

Лопуцька затанцював на місці, заскреготів зубами й буржуазна зрозуміла й простягла руку.

Лопуцька подивився на руку, потім па буржуазну, знову заскреготів зубами й загарчав. Буржуазна зрозуміла серйозність моменту, вийняла з кешені 20 пфенігів і показала Лопуцькові.

Тоді Лопуцька зрозумів, що треба платити. Думка про нещадний буржуазний зиск трудящих майнула сизою ластівкою, як хмара, хоч в голові й без того був жах. – Лопуцька заплатив, не вагаючись.

Буржуазна провела його до ряду дверей і відчинила одну. Лопуцька був прожогом кинувся в середину, але клята буржуазна сунулася й сама.

–Ой! – та й годі – міг тільки подумати Лопуцька... І справді... А буржуазна дістала з якогось кошика клапоть паперу й почала начищати те, що й без того було чисте, як у церкві...

Врешті все кінчилось хороше.

ЕПІЗОД ОДИНАДЦЯТИЙ (йде після десятого)

Лопуцька почав тоді оглядатися навколо, насичуючи свій пролетарський мозок матеріалом для майбутньої пролетарської творчости.

На стіні – якісь ящики. У ящиках дірочки. Над дірочками написи: 5, 10, 20, 50.

Лопуцька витяг дрібних і почав кидати пфеніги. За п'ять вискочив папірець – такий хороший і пахтить добре. Лопуцька подивився, понюхав і сховав у кешеню. За десять – знову сувій паперу. Лопуцька розгорнув – у середині велика дірка. Лопуцька подумав, догадався, покрутив головою на такі буржуазні витребеньки й теж заховав папер до кешені. За двадцять – вискочило таке, що його Лопуцька одразу пізнав, бо й дома користувався не раз. Зрадів страшенно, бо з собою з дому не взяв, а тут не знав, як купити. Отже Лопуцька всі свої гроші по двадцять пфенігів покидав у дірку й зробив запас, бо він і тут мав на увазі поглиблювати свої побутові знання.

Врешті, за п'ятдесят пфенігів вискочила якась пляшечка. На пляшечці щось було написано й окремо було додано папірця – теж з написом... Лопуцька не зрозумів нічого Дивився, крутив пляшечку, витяг корку, понюхав – пахтить не дуже приємно. Словом – чорт зна що. І п'ятдесят пфенігів.

І товаришів питати нема рації, аджеж всі вони – найкращі представники українського творчого інтелекту...

ЕПІЗОД ДВАНАДЦЯТИЙ (теж сам по собі)

Але дуже скоро все вияснилось. Лопуцька, прагнучи поглибити свої знання побуту, познайомився якось ввечері з дівчиною. Дівчина була полька. Отже все вийшло чудово. Виявилось, що раз є пляшечка за 50 пфенігів, то речей по 20 пфенігів зовсім не потрібно. Дівчина розказала й показала, що куди й як. Лопуцька був задоволений і визнав, що буржуазна наука дечого варт. – Він навіть додому зробив запасу пляшечок в п'ятдесят, але на кордоні йому лишили тільки дві. З цього моменту, між іншим, з'явилося в Лопуцька критичне ставлення до радвлади, яке й призвало його до його історичної місії, що про неї буде далі.

НЕ ЕПІЗОД. А ВЗАГАЛІ ПРО ЕВРОПУ

Інших подій, про які варт розказувати, у Берліні з Лопуцьком не трапилось. Не трапилось їх і по інших містах Европ, бо культура буржуазна, як відомо, бідна, одноманітна й вихолощена. Про це Лопуцька докладно напише в своїй книжці про Европи. – А дівчата там врешті такі, як і в нас. Хіба тільки що чистіші, беруть не дуже дорого і коли й лаються, то не по-нашому. Правда, декого з них Лопуцька навчив у певній мірі нашій мові...

ЕПІЗОД ТРИНАДЦЯТИЙ

Коли Лопуцька повертавсь, на кордоні в нього відібрали не тільки 48 пляшечок, що заміняли двадцяти-пфенігові штучки, але й ще декілька корисних предметів: три автоматичних ручки, пару черевиків, матерію на сукню жінці (я й забув сказати, що Лопуцька жонатий, але жінку має нецікаву й нелітературну – так собі, тільки для дитини та обіду годиться) і інші. І нічогісінько не помогло, так таки й пропали речі.

Я не кажу, що це була причина, але це був привід, щоб Лопуцькові повернути на нову колію, на якій він і вславився на вік.

НЕ ЕПІЗОД, А ПОЧАТОК ІСТОРИЧНИХ ПОДІЙ

Збагачений величезним досвідом закордонного життя і мудрістю життя тутешнього, доживши до дорослого віку, Лопуцька відчув, що не все гаразд в нашій країні. Він переконався, що він вибранець, що він все бачить значно яскравіш, ніж всякі урядовці, що для них тримати кермо пролетарської держави – це просто професія. І Лопуцька побачив, що кермо це часто скероване не так, що воно дає курс хибний. І Лопуцька відчув соціяльне замовлення – виправляти ці хиби.

Важко б було й менш чутливій душі, ніж Лоиуцькова, не відчути своєї місії, не відчути своєї величности. Видавництва розривали його на шматки. «Столичный Пролетарий» друкував уривки з його творів щотижня, а іноді й серед тижня. В найбільшому видавництві почали друкувати повне зібрання його творів і склали з ним угоду, аж до його смерти й на двадцять п'ять років після його смерти. Держава давала йому долари на закордонні поїздки, посилала його лікуватися в Крим, на Кавказ і в Каїр, хоч він ніколи ні на що, крім нежити та гонореї, не хворів. Найвищі урядовці були до нього чемні й уважні. Найвидатніші критики слово за словом розбирали його твори й приходили до висновків, від яких приємно лоскотало десь у Лопуцькових нетрах...