Текст книги "Байки"

Автор книги: Л. Глібов

Глібов Л.І.
БАЙКИ
ПЕРЕКОТИПОЛЕ

 
Котилося через поле
Перекотиполе -
Довідаться щастя й горя
Край Чорного моря.
Розходилися поляне,
Аж серденько в’яне:
Одні на сміх піднімають,
Другі дорікають.
– Тю-тю, дурний, розігнався!
Будяк обізвався.-
Чого тебе вража сила
Отут розносила! -
А Півники-самохвали
І собі пристали,
Як горохом обсипають,
Сміються, гукають:
– А куди, джигуне милий,
Наш орле безкрилий,
Несе тебе дурна воля
Із нашого поля? -
Полин гіркий дорікає,
Сміху добавляє:
– Буде пити меди й вина
У вражого сина.-
І Сон-трава не проспала,
Словечко сказала:
– Він з дурною головою
Не має покою.-
Одна тільки не судила
Фіалочка мила,
Козаченька привітала,
В поход виряджала:
– Добудь слави, нагуляйся,
До мене вертайся,
Я сплету тобі віночок,
Поведу в таночок.-
Мовчаливий Ковиль-свідок
Сказав напослідок:
– Ось покинь ти, пане-брате,
Стрибання прокляте!
Славні бубни за горами…
Живи ти між нами,
Бо незчуєшся, не вглянеш -
В болоті застрянеш,
А в болоті – з ким там жити?
Не зілля, не квіти.
Не червоная калина,
А погана тина.-
Перекотиполе чує
І далі мандрує,
Ні на кого не вважає,
Усім одмовляє:
– Не хочу я тут сидіти,
Між вами марніти,
Не такую треба долю
Перекотиполю.
Поборюся з дужим морем,
Позмагаюсь з горем
І покочу скрізь по полю
Веселую долю.-
Прикотилась сміла воля
До чужого поля:
Кругом море розляглося
І з небом злилося…
Де на світі тая сила,
Щоб змагаться сміла?
– Що ж то буде? – Страх озвався
І в лози сховався.
Не так снилось, не так ждалось,
Як на лихо склалось:
Розсердилось горде море,
Накинулось горе.
Одно хвилі-гори котить,
Об берег колотить,
Друге шкодить, зневажає
І жалю не знає.
Море кинуло в долину,
Мов тую пір’їну,
Горе вітром ізсушило,
Піском придавило.
Підманила, обманила
Надієчка мила,
Посміялась чужа доля
З Перекотиполя.
Лежить воно, гірко плаче,
Чорний Ворон кряче:
– Рятуй своє, рідна доле,
Перекотиполе!
 
 
Козаченьки молодії,
Орли золотії!
До вас байку докотила
Порадонька мила,
Щоб і ви не забували,
Як діди казали:
Не жалкуй на тую долю,
А на дурну волю!
 

1891.

ПЕНЯ

 
Частенько між людьми буває,
Один свою біду на другого звертає,
А іноді ще так крутне:
Не можна на людей, так він на біса спхне.
Щоб не наскочити на лайку,
Я розкажу вам байку.
 
 
Жив-поживав козак заможний Клим.
Вподобавсь він щасливій долі:
Де не повернеться, вона усюди з ним -
І дома, і у полі.
Шановний, добрий чоловік;
За те йому ввесь вік,
Сказать до прикладу, кувало і плескало.
І коники були, і пари три коров,
І плуг волів, і овечат чимало,
За огородом млин молов.
Довгенько щось, ще змалечку, у його
Оверко-наймит жив;
Моторний парубок, дотепний хоч до чого,
Усе він знав, усе гаразд робив.
Ніякий чоловік з гріхом не розминеться,-
І в селах так, і в городах;
Хоч ходить кінь на чотирьох ногах,
Та й той не раз спіткнеться!
Тяглась пилипівка, усе було як слід;
Прийшла Оверкові годинонька лихая:
Нізчимний борщ йому обрид,
Капуста, і рулі, та ще кулага тая;
Скоромного сердега забажав;
Десь він од паничів чував,
Що скором здоровіше,
Та ще к тому й смачніше.
«Нехай же,– думає,– яєць я напечу,
Як буду у млині сидіти,
Наїмся досхочу -
Не буде так кортіти».
Дождавсь черги, пішов у млин
Та зараз же і заходився
Зробить почин.
Із дроту держальце скрутить він умудрився,
Туди яєчко примостив,
Недогарок в куточку засвітив
І над вогнем давай яйце вертіти,-
Розумного не треба вчити.
Млин меле, стукотить,
Оверко думає: «Не треба і вечері…»
Аж тут хазяїн тиць у двері,
Роззявив рот, стоїть.
– А що се ти, Оверочку, готуєш?
Пилипівки укоротив?
Біду, чи що, на себе чуєш? -
Оверко й руки опустив.
– Я… далебі… і сам не знаю…
Зовсім отуманів…
Як воно скоїлось – і не вгадаю,
Се біс проклятий спокусив.
– Та брешеш ти! Я тільки перше бачу! -
Десь угорі озвалось чортеня.-
Перемудрив чортячу вдачу,
А на мене уся пеня.
 

1891.

ПАН НА ВСЮ ГУБУ

 
В якійсь далекій стороні…
В Німеччині… в Туреччині… Так ні!.
(Таку ледачу пам’ять маю,
Що й не згадаю).
Далеко десь, серед чужих країв,
Пан на всю губу жив,
У розкоші, як пану подобає;
Суддею б то, чи що, служив
(Чи справді є там суд – хто його знає!)…
Жив, хороше і їв, і пив,
Нічого не робив,
Підписував, що скажуть люде,
Не знаючи, що з того буде.
Так живучи, про що тужить?
Два віки б жить,
Не сподіваючись умерти,-
Та от біда: як набіжить -
Не заховаєшся від смерті…
Настав той скорбний час -
І панів вік погас,
Сказати просто – вмер, та й годі,-
Спокійно, тихо, мов заснув…
Засумували всі в господі,
Бо добрий господар він був.
Як не живи, а на тім світі
Про все одвіт оддай,
На панство не вважай,
Бо там не те, що у повіті.
Явивсь мій пан, стоїть і жде,
І думає: «Ну, що то буде?.»
Аж дивиться – громада йде,
Усе старі, поважні люде.
– Ну, брате,– кажуть,– як ти жив?
Добро чи зло робив?
– А що ж, панове,– пан мовляє,-
Нічого не робив;
Мене усяке добре знає:
Суддею був, для себе жив,
Про все мені було байдуже…
– Ну, добре ж,– кажуть,– милий друже,
Гаразд, що так ти жив.
А нуте, братця, одчиняйте
Ворота в рай! Земляче, йди! -
Промовили діди.
– З якої речі? Потривайте! -
Озвався сивий дід,
Що біля царини знаходивсь,-
Ні, так не слід,
Щоб лежень та того сподобивсь!.
– Та ну-бо,– кажуть,– слід!
Яка б з його була робота,
Коли нічого він не вмів?
Він тільки б лиха наробив!
– Хіба…– промовив дід – і одчинив ворота.
 
 
Колись я в суді був і бачив сам
Якраз такого пана там.
Хороший чоловік, мовляли люде,
Плохий, нічого не бере…
От, думаю собі, і вмре,
То паном буде.
 

1863.

ПІВЕНЬ І ПЕРЛИНКА

 
Під тином Півень, біля хати,
Знічев’я смітник розгрібав
І, квокчучи, там дещицю клював,-
Наїдку не було, а так, аби клювати.
У сміттячку углядів якось він
Блискучу, кругленьку Перлинку
І дорогу таку новинку
Узяв та й викинув під тин.
– Не хочу я таких дурних новинок,-
Промовив він,– нащо здалась вона?
За жменю цих цяцькованих Перлинок
Не дав би я і зернятка пшона,-
Нехай дурний індик ковтає.
 
 
Так недотепа-неборак
Ганьбує те, чого не знає,
І думає, що добре так.
 

1890.

ПЕРЛИ І СВИНІ

 
На дворі, якось опівдні,
Заможний чоловік насипав на рядні
Чимало Перлів просушити,
Бо в скрині почали жовтіти.
– Гляди! – озвався через тин
Кум Северин,-
Як доберуться Свині – потокмачуть! -
Хазяїн засміявсь, любив він шуткувать.
– Їм не судилося сього добра вживать,
Так хоч нехай побачуть.-
Не в добрий час промовив неборак,
Бо вийшло онде як:
Добрались Свині, все порозкидали,
З землею Перли помішали,
Поживи не знайшли,
Похрюкали й пішли,
А другі їм назустріч: – Що, сестриці,
Поласували добре там?
Пожива буде й нам?
– Та де там,– кажуть,– все дурниці:
Насипано блискучих камінців;
Нам тільки клопоту хазяїн наробив,
Ми перерили все – хоч би тобі гнилиця…
Вертайтеся, бо нічим поживиться.
 
 
Свята старовино! Про тебе я згадав;
Правдивії слова твої не вмерли,
І я промовлю їх, щоб світ не забував:
Коли ти маєш Перли,
То й розум май
І перед Свинями не розсипай.
 

1892-1893.

ВІВЧАР

 
Був на селі Вівчар Тарас;
Він панових овечок пас.
Став мій Тарас чогось журитись:
Сидить, голівоньку схилив,
А панові боїться похвалитись,
Щоб пан не бив.
– Чого ти, брате, світом нудиш? -
Питаються його.
– Ох, братці! Лишенька мого
Абияк не відбудеш…-
От став хвалитись він, що є в болоті Вовк
І, на лихо йому, хапає овечок…
– Що ж, брате, будемо робити,-
Ще й не таке нам діє Вовк!.
А пан за віщо буде бити?.-
Гуртом вони до пана всі пішли,
Усе по правді розказали.
Звелів їм пан, щоб Вовка стерегли
І, коли можна, щоб піймали.
Пильнують Вовчика, нема коли й заснуть,
А Вовка щось нема й не чуть…
Чого ж се так, що у Тараса часом
Буває добрий борщ із м’ясом
Та з начинкою пиріжки?.
Дурні дядьки!
Ні один з вас не розчовпає!
Який там в біса звір!
На Вовка тільки поговір,
А овечок Тарас хапає!.
 

1858.

ГУСИ

 
День за горою погасав;
Затихло все в гаю густому;
Гусятник-хлопець заганяв
Од берега Гусей додому;
Гукав їм: «Гайда!» – і свистав,
Лозиною лінивих підганяв.
– Отак ми дожились з дурною головою!
Отак нас стали шанувать! -
Гелгочуть Гуси між собою.-
Нам тільки й світа – мандрувать
Від хліва до болота,
Та ще к тому така голота
Лозиною тебе жене -
Я, мов, отаман – бійсь мене!
Де ж вона в світі, правда тая,
Коли такеє діється з Гусьми?
Забула, мабуть, доля злая,
Відкіль наш рід і що за птиці ми.
Учені та розумні люде
Усюди славу рознесли,
Що наші прадіди – нехай їм легко буде -
Великий город Рим од ворога спасли…-
А хлопець слуха і сміється:
– Тривайте, прийдуть празники -
І ваша славонька минеться:
Хазяйка побере за вас коповики;
Поопадають ваші роги
Наперекір старовині,
Лежатимете ви на черені
Між стравою, задравши ноги.
 
 
Сказав би байку ще не так,
Та мій язик примовкнуть мусить:
Буває, вискочить Гусак,
Почне сичать та ще й укусить.
 

1892.

ПАЛЯНИЦЯ Й КНИШ

 
Сиділа у печі хороша Паляниця;
На господиню стала гомоніть:
– А щоб їй так і сяк! І докіль тут сидіть?
У очі вилаю, бо невелика птиця!.
– Мовчи та диш! -
Озвався у куточку Книш.
 
 
Коли не людям байка пригодиться,-
Не всяка стежечка без спориша,-
То, може, знайдеться такая Паляниця,
Що іноді послухає Книша.
 

1891.

ОСЕЛ І ХАЗЯЇН

 
Один Хазяїн мав леваду.
Самому ніколи левади стерегти,
Бо треба дать у полі раду,
Щоб діла не звести,
А тут ще нікого й наймати:
Робочий час – пильнує всяк.
Знайшовсь Осел-мастак -
Його й найняв левади доглядати,
Проклятих горобців та гав ганяти.
Осел був чесний неборак,-
Не гріх сказать, що слід би й людям так,-
Не то щоб що – листка займать боявся.
Одна біда – що недотепний вдався:
Шкодливих горобців та гав
Він щиро так ганяв,
Що витоптав всі кавуни і дині,
Неначе буря рознесла.
Як глянув господар – і зо зла аж посинів,
Вхопив рубель та й ну гатить по спині
Сердешного Осла.
А люди, сміючись, піддакують ще збоку:
– Отак йому, отак, щоб знав,
Як з баштана робить толоку!
 
 
А я б їм те сказав,
Що нічого Ослові дорікати,
Що лучче б розуму спитати
У того, хто наймав.
 

1864-1872.

ДВА КУМА

 
– Здоров, Василю, пане-брате!
– Здоров, кумасю мій Кіндрате!
– Чи ти ще там здоров та жив?
– Ох, братику! – Василь завив,-
Мого ти лишенька не знаєш,
Що так питавші
Бог покарав мене: я погорів;
Уся худібонька пропала,
Неначе язиком корова ізлизала…
– Оце бак лихо! Глянь… Коли ж воно
і як?
– А так!
Неділь вже, мабуть, з вісім буде -
Святками до мене зібрались добрі люде.
На бесіді вже, звісно, попились…
От як усі вже розійшлись,-
Пішов я з каганцем до коней у повітку…
Бодай би й не ходить!.
Я, бачся, каганець усе ховав під свитку,
Та якось теє… Зирк – горить!
І, батечку! Як обхопило -
Усе до цурочки згоріло;
Сам трохи-трохи не пропав…
Та се й тужу вже восьмую неділю…
Бодай би я був не діждав!.
Ти ж, куме, як? – Ох, не питай, Василю!
І я чимсь бога прогнівив…
Колись я, братику, правесенько ходив,-
Теперечки, дивись, до чого вже дожився!
Зовсім калікою зробився!.
До мене на святках наїхало гостей:
Дядьки, брати та дехто із людей…
Як милим гостям не радіти?.
Уся кумпанія гарненько підпила…
Поліз у погріб я дулівки ще вточити
(Дулівочка-первак – така смачна була!)…
Щоб іноді з вогнем біди не наробити,
Поліз я поночі, хоча й п’яненький був…
Що ж, пане-брате! Біс мене як пхнув -
Я й покотивсь… Ще як не вбивсь -
не знаю.
Теперечки хоч плач не плач,
Отак, як бач,
На дерев’янці шкандибаю.
– Дурні! – озвавсь до них Трохим,-
Жалкуйте на себе, бо що за диво в тім,
Що в Василя все погоріло,
А в тебе ногу ізломило!
Погано п’яному і поночі, й з вогнем.
– Так що ж його робити?
Не все ж ходить із ліхтарем!.
– О, бити б вас обох та бити!
Горілочки не треба вельми пити.
 

1853.

ВІВЦІ ТА СОБАКИ

 
Один заможний господар
Надумався Вовків злякати.
«Що,– каже,– той вівчар
Собак дві сотні назбирати!»
Здається б, і гаразд було:
Вовки полохать перестали,-
Так друге лихо підросло:
Свої Собаки шкодить стали.
Аж жаль бере, як розказать:
З Овечок перше вовну драли,
А далі м’яса забажали
Та й ну щодня Овець качать.
До осені звели отару…
Зосталось, може, з пару,
Та й тих упорали під темну ніч,
Щоб більше не кортіло.
 
 
На се коротка річ:
Дурний порядок – дурне й діло.
 

1864-1872.

ЖВАВИЙ ХЛОПЧИК

 
Був собі Хлопчик дуже жвавий,
Моторний і цікавий:
До всього придивлявсь
І пильно прислухавсь;
Що між собою скажуть люде -
Почує, довго не забуде.
Наслухавсь він, що дуже довгий світ,
Куди не глянь – все світ, ні тину, ні воріт.
От, як діждали літа,
Придумав він побачить того світа
І на комору зліз; як глянув – аж зрадів.
«От,– думає,– якби я полетів
Далеко, аж у степ… І! Добре б нагулявся,
До вечора б додому не вертався;
Літав би я туди щодня…»
Де не взялась Свиня
І стала чухать об драбину
Багном обляпаную спину,
Та так же тре, аж снасть тріщить;
А Хлопчик на Свиню: – Чу-чу, чу-чу! – кричить…
Посунулась драбина і упала;
Свиня захрюкала і – драла;
А Хлопчик на ввесь двір заголосив,
Як крейда побілів,
Забув і довгий світ, забув і степ широкий,
Страшний йому зробився дах високий…
Хотів уже скакать,-
Була б тоді нахаба!
На щастя, вийшла з хати Баба
І кинулася рятувать.
– І як ти тут,– питає,– опинився? -
За Бабу Хлопчик ухопився.
– Я,– каже,– зліз, драбина тут була,
А чорная Свиня прийшла
І чухаться тут заходилась.
Драбина хить – і повалилась,
Зоставсь я угорі… перелякавсь…
– Ох, мій голубчику маленький!
Ще добре, що зоставсь!
От якби впав, і був би неживенький,
І горенько б тоді було…
Чого ж тебе туди знесло?
– Бабусю! – каже він.– Хотів я подивиться,
Чи дуже довгий світ.
– Гай-гай! Дивився б із воріт,
А лізти високо малому не годиться.
Ти, може, й світ хотів би облітать?
Тепер минулося, а вдруге не минеться;
Бач, в грудях сердечко, неначе пташка, б’ється.
І рученьки, і ніженьки тремтять.
 
 
Скажу я вам, не тільки що дитині,
Як мудрий дід мовляв мені колись,
Що вік живи, учися, стережись
І пам’ятай, що є на світі Свині.
 

1891.

ПРОХОЖІ ТА СОБАКИ

 
Через левади та городи
Два кума йшло з весілля до господи.
Бредуть, балакають про щось…
Аж ось
Де не взялась Собака в біса -
Чи з-під воріт, чи із-за ліси,-
Присікалася, аж вищить…
Коли поглянуть – ще біжить,
Мабуть, з десяток чи й не більше…
Та як напали – батю мій!
Одна гаразд, друга ще гірше.
Кіндрат маха ціпком мерщій.
– Ось не займай лишень, Кіндрате,-
Тут обізвавсь до його Клим,-
Я їх натуру знаю, брате;
Відчепляться… ось ну, ходім!
Та не махай і не дивися…-
От вони йдуть собі та йдуть.
Собаки й справді унялися,
А далі стало вже й не чуть.
 
 
Отак зависливії люди
(Вони є всюди!):
Якщо завидно їм – куди!
Брехати, мов собаки, стануть…
А ти собі іди та йди:
Набрешуться та й перестануть.
 

Марта 12 дня, 1853. Нежин.

МІРОШНИК

 
Мірошник мав хороший млин.
В хазяйстві неабищо він:
Про се гаразд усякий знає,
Хто хлібець має.
Млин у Мірошника був водяний.
Мірошник той Хомою звався,
І був він чоловік такий,
Що не гаразд за діло брався;
А інший раз
Буває дорогий і час.
Вода раз греблю просмоктала...
Ну що ж! Узять би й загатить.
Так ні! Мірошник спить та спить.
Вода ж біжить... іце більш прорвала;
Хомі й за вухом не свербить.
Хто йде – мерщій у млин загляне:
– Ой Хомо, Хомо, схаменись!
Он скоро вже й води не стане;
Піди лиш, брате, подивись! -
А він їх слуха щось не дуже:
– Нехай лиш! Річка – не калюжа;
Води ще стане на ввесь вік! -
З Хоми сміються добрі люде:
– Тоді побачимо, як буде,-
Дурний ти, Хомо, чоловік! -
І справді сталось, як казали:
Вода зійшла – колеса стали.
Злякавсь Мірошник та й біжить
Притьмом до прірви, щоб гатить.
Курей тим часом із десяток
Прийшло напитися води.
Уздрів Мірошник сих паньматок.
– Бач, капосні! – кричить.– Куди?
У мене й так води немає,
Ще й ви сюди?! -
І зозла палицю хапає...
Шпурнув – та й всіх курей побив.
А млин стоїть, хоч прірву й загатив;
І що робити – не втямає...
Ні з чим зостався мій Хома:
Води нема, й курей чортма.
 
 
На світі є такі пани:
Без діла сотні всюди сують,
А за недогарок вони
Людей і лають, і мордують.
(Вони се так, бач, хазяйнують!).
Та й диво, що у них
Хазяйство піде все на сміх!
 

1853

СОБАКА Й КІНЬ

 
Був на селі Квачан-собака,
Кудлатий та товстий;
Хвіст здоровенний, як ломака,
І сам такий страшний,
Раз, лежачи знічев’я на травиці
У холодочку під кущем,
Він розбалакався з Конем
Про те, про се, про всякії дурниці,
А далі річ на те звернув,
Що він у господарстві – сила,
Не те що Кінь або Кобила,-
Усяк се, може, чув.
– Що ж, Коню, ти? Попихач головатий…
Диковина тим возом торохтіть;
Велике діло борону тягати
Або снопи возить!
Он я: і череду у полі доглядаю,
Ввесь двір, кошару стережу,
До току побіжу -
Цілісінькую ніч не спочиваю! -
На річ таку Собаці Кінь сказав:
– Се, може, й правда, хто вас знає;
На світі всяк буває…
А я б тебе про от що попитав:
Коли б я не хотів у полі працювати,
Коли б я хліба не возив,
То що б стеріг тоді кудлатий
І Що б він їв?
 
 
І люди є такі ледачі,
Мудрують по-собачи:
Ми, бачте, сила, ми – стовби,
У нас, мов, золоті лоби,
Ми громадяне,-
А то все суччя копійчане,
Бадилля світове!.
Сказав би щось про Квачана такого
І що воно й до чого,-
Та цур йому! Бо ще порве…
 

1864-1872.

МАЛЬОВАНИЙ СТОВП

 
Обридла дневі суєта людськая,
Спустився він спочити в темноті,
І нічка тихая, мов чарівниця тая,
Прибралася у зорі золоті.
Широкий шлях замовк; ні пішки, ні на возі
Ніхто його не турбував;
Заснули верби на облозі,
І вітер задрімав.
Що ж то таке між вербами біліє?
То Стовп мальований стоїть,
Стоїть і журиться, і серце кам'яніє,
І сумно він у степ глядить.
Чи світ не той, чи доля відцуралась?
Все глухо там, нічого не чутно.
Десь над болітцем чайка обізвалась,
Як обзивалася колись давно...
Згадалася йому щасливая година,
Як був він деревом, шумів і зеленів,
Як усміхалася червоная калина
І степ широкий серце веселив...
І причувається – десь пісня за горою
Лунає: «Ой гук, мамо, гук!..»
І сльози капають холодною росою…
Кругом його гуде безсонний жук.
На сей раз вибачайте, люди!
Се баєчка не вам;
Нехай вона на спомин буде
Мальованим Стовпам.
 

1891.

ОХРІМОВА СВИТА

 
Була в Охріма сіра свита,
Так хороше пошита:
Іззаду вусики з червоного сукна;
На комірі мережечка така, що на! -
Хоч голові носити.
Дурний Охрім не вмів її глядіти,
Таскав, коли й не слід таскать.
Раз став він свиту надягать,-
Аж дивиться – рукава вже продрались.
От мій Охрім, щоб люди не сміялись,
Налагодивсь латать.
А де ж суконця взять?
Охрімові невдивовижу!
«Ми знайдемо! – він каже сам собі,-
Рукава трохи обчикрижу
Та й поможу журбі».
Зробив
І свиту знов надів.
І хороше йому здається,
Хоч руки й голі до локіт;
Так он біда: куди він не поткнеться,-
Усяк од реготу береться за живіт.
Розсердився Охрім, що з його так глузують.
«Тривайте ж,– каже,– коли так,
Зроблю ж я осьде як...
Нехай дурні собі пустують;
У них, видно, жуки у голові...
А ми втнемо рукавця і нові,
Хіба мудрація велика!»
Охрім догадливий був парубіка!
Прехорошенько взяв
Підрізав поли він чимало,-
Якраз, щоб на рукава стало,-
Покраяв та й попришивав -
І знов рукава як рукава;
І ходить мій Охрім, неначе та проява,
Та й думає: «Ось я-то молодець,
Удався хоч куди хлопчина!»
Дурний, дурний: а на йому свитина,
Неначе той німецький каптанець!
Отак і з тим буває,
Хто чортзна-де добро своє діває,-
А там як кинеться – вертить і так і сяк,
Неначе горобець у клітці...
Дивись, згодя – гуляє неборак
В Охрімовій куценькій свитці.
 

1853

СТАРЕЦЬ

 
Ішов Старець по долині
З ламанцями у торбині;
Кругом поле зеленіло,
Хлібороба веселило,
– А у тебе, Старче сивий,
Нема поля, нема ниви,-
Вітер тихо промовляє,
Жалю серцю добавляє.
Скрізь безлюдно по дорозі;
Шумлять верби по облозі,
Вітер віє-виграває,
Старець слізоньки ковтає.
Аж назустріч із-за жита
Вийшла Доля грошовита,
Любо-мило засміялась
І до його обізвалась:
– Не плач, Старче, не журися,
Глянь на мене, звеселися;
Буде поле, буде хата,
Будуть коники-орлята,
І усякая худоба,
І розкоші, і шаноба.
Золотії бачиш гроші?
Із старого міхоноші
Вони зроблять пана, дуку,
Проженуть від тебе муку,
Тобі добре в світі буде,
Біля тебе будуть люде
На кишеню поглядати,
Медом речі поливати;
Пережив лиху годину -
Наставляй мерщій торбину.-
Кинувсь він… одна хвилина -
Настобурчилась торбина;
Гроші сиплються, аж сяють,
Старцю серце звеселяють.
– Буде,– Доля обізвалась,-
Щоб торбина не прорвалась,
Бо тоді вже, як прорветься,
Все пропало, все минеться.
– Ні, не бійся, Доле мила,-
Каже Старець.– Торба ціла;
Помаленьку, потихеньку
Ще, голубонько, хоч жменьку…-
Доля тихо засміялась…
Торба трісь – і розірвалась…
Старець з ляку торбу в полу,
Потім кинувся додолу,
Лап та лап – скрізь моріжочок,
А хоч би тобі шажочок…
– Доле ж моя, нене Доле! -
Він голосить на все поле,-
Гроші мої, грошенята,
Де ви ділись, лебедята?
Ой головка моя бідна,
І голодна, і безрідна,
Тепер ляже в домовину
На порожнюю торбину!.-
І поплівсь він по дорозі…
Шумлять верби на облозі,
Вітер віє-виграває,
Старець слізоньки ковтає.
 
 
Моя байка, добрі люде,
У пригоді, може, буде;
Я додам вам раду щиру:
І при щасті знайте міру.
 

1890.

СПІВАКИ

 
Сусід до себе кликав кума:
– Приходь лиш, брате, на часок:
По чарці вип’ємо, сальця з’їмо шматок…-
А справді – так не те він дума;
То кумові сказав він тільки так!
Хотілося ж, щоб похвалиться -
Яких він назбирав Співак.
От кум прийшов; посіли як годиться;
По одній випили, по другій налили…
Тут парубки як утяли!
Роззявили роти – гукають…
Хто вгору дме, а хто пищить…
Аж головою кум вертить:
– Чорт батька знає як співають! -
Став він хазяїну казать,-
Аж вуха далебі болять! -
– Та, може, й так…– хазяїн став мовляти,-
Є трохи хвалшу, що й казати…
Так он що – все народ такий,
Як кажуть, золотий!
То сількісь, що не так співають,
Зате горілки не вживають!
 
 
А по мені – вже лучче пий,
Та діло розумій.
 

1853.