Текст книги "Байки"

Автор книги: Л. Глібов

СКОРОБАГАТЬКО

 
Десь на шляху, біля діброви,
У хаті чепурній шинкарочка жила;
Про біле личко, чорні брови
Далеко чутка йшла.
Один купець – забув, як звати,-
Із ярмарку багато грошей віз
І до шинкарчиної хати
Він привернув і з воза зліз.
Вишнівочка-первак, хазяйка чорноброва,
Та ще к тому веселая розмова
Забавили його,
І він забув погонича свого.
Шинкарка язиком, як на цимбалах, грає,
Купець, прицмокуючи, п’є,
Погонич все на клунок поглядає,
Бо догадавсь, яке добро там є.
У хаті жарти, сміх; погонич пильно слуха
Та й думає: «Багатим всюди рай».
А біс йому в обидва вуха
Все шепче: «Утікай!
Багатирем ти станеш, будеш паном,
Розкошуватимеш весь вік…»
І розум в голові покривсь чудним туманом…
Погнав він коненят і десь у полі зник.
Одумався гуляка, вийшов з хати,
Туди-сюди – було та загуло…
Купець заметушивсь…«Рятуйте!» – став кричати,
А рятувать і нікому було.
Побіг він, плачучи, шукати вітра в полі;
Нема ні чутки, ні сліда.
Не сподівався він такої злої долі,
Не снилася йому така біда.
Літали в полі скрізь і вітра не піймали…
Рибалки шапочку край берега найшли,
І хвилі їм нічого не сказали,
До моря горе понесли.
 
 
За днями дні летіли і минали;
Пристарілось і те, що змолоду цвіло;
Багато деяких пісень переспівали;
Постало те, чого і не було.
Скоробагатько по горі скотився,
У городі на ноги став,-
На пустирі будинок уродився
І всіх причарував.
Меди і вина щастя розливало,
Скоробагатько панував,
Усе йому кувало і плескало,
І чорт дітей, як кажуть, колихав.
Як бджоли на той мед, злітались городяне,
І ласо їли всі, і солодко пили,
Розумником його зробили громадяне,
Хоч казочку про шапочку й плели…
Що язики! Не вимовчать ніколи,
А добрі пироги
Не вороги;
Не слід цураться хліба й солі.
 
 
Хотів сказать ще більше я,
Та перебила доленька моя:
«Даремна,– каже,– річ, і рот тобі замажуть,
Сиди собі, не лізь,
Бо золотий обушок, люди кажуть,
Відчинить двері скрізь».
 

1892-1893.

СИЛА

 
Щоб хуторну хандру прогнати,
Один вигадливий Панок
Задумав до себе розумних наскликати
І світом мудрості розбуркать свій куток.
На раду він покликав Кума,
Бо між розумними то був найкращий цвіт:
Він і мовчить розумно, і розумно дума,
Бо знав людей і бачив світ.
Приїхав Кум – і почали судити:
– Отак і так,– Пан каже,– хочу я;
Чи буде бобу решето, скажи ти?
Чи гарна вигадка моя?
– Цікаве діло! Що й казати! -
Промовив Кум.– Гаразд придумав ти;
Хоч не багатечко, а можна назбирати,
Бо дурнями, мовляв, хоч греблю нагати…
Ось нум лічить, чи прийдеться до діла?
Панько Небреха – перша голова,
Вовчок та Мирний – се ще два;
Нечуй та Свистуненко Сила…
– Тю-тю на тебе! – крикнув Пан.-
На біса ти до гурту пхаєш Силу?
Хіба за те, що дорогий жупан?.
А от і проминув ти Сліпченка Данилу!
– Цить,– каже Кум,– я не збрешу;
Не торохти, сховай слова завзяті,
Скажу я нищечком, бо піч у хаті…-
Той ухо прихилив, а Кум шу-шу, шу-шу…
– Хіба! – промовив Пан і засміявся.-
Покличемо і Силу, коли так…
Розумний, Куме, ти удався!
Куди не поверни – мастак.-
Як радилися, так і сталось;
Як квіточка, надія розцвіла;
Хоч небагатечко гостей зібралось,
А все ж бесіда гарная була.
Як тихая вода, лились розумні речі
І вимовлялось те, чого ніхто не чув;
І Сила там між ними був -
Скакав, як дурень з печі…
 
 
– От тобі й на! – хто-небудь пристидить.-
Розумних кликали і дурня приліпили,
Правенько почали та й покривили…-
Та годі вам, мовчіть!
Тут сила не в тому, що дурень Сила,
А в тім, що гроші – сила.
 

1892.

СВИНЯ

 
Свиня у панський двір залізла;
Посновигала там
По всім куткам,
На смітнику кісток погризла,
Полежала в багні,
Як слід Свині,
В гної куйовдилася пикою своєю…
Та із гостей ізнов прийшла
Така ж, як і була,-
Свиня свинею.
От став свинар її питать:
– Що, Свинко, бачила ти в пана?
Чи хороше там гостювать?
Яка була тобі там шана?.
Я чув колись, що у панів,
Мов у царів,
Срібло та золото скрізь сяє,
Що буцімби пани так хороше живуть
Та солодко їдять і п’ють.
– Та де там воно є! – Свиня йому мовляє.-
Брехня! Не слухай! Я ж була,
І їла, і пила,
Всі заходеньки обходила,
І смітники,
І суточки,
А доброго нічого там не вздріла,
То тільки вигадки дурні!
 
 
Не хочу я нікого прирівняти,
Звиняйте, до Свині…
Ні, далебі, що ні!
Я тільки хочу щось спитати:
Траплялось на віку мені
Такеє бачити ледащо,-
Подивишся – не годне ані на що;
А як почне тебе судить,
То так оббреше, обчернить
Та рознесе таку погану славу,
Що соромно й сказать…
Так я се й хочу вас, панове, попитать:
Еге, не гріх таку прояву
Свинею величать?.
 

1858.

ЛИСИЦЯ-ЖАЛІБНИЦЯ

 
У тихому гаю Лисичка щастя мала,
Як у своїм добрі, жила, гуляла;
Ніхто її там не лякав,
І вдень, і ввечері там соловей співав,
І пташки пурхали, зозуленька кувала;
Скрізь зеленіло, все цвіло;
Так гарно, любо там було.
Лисиця так собі казала:
– От де по правді можна жить
І доленьку хвалить,
В добрі кохаться, всіх любити,
Ніколи зла і кривди не чинити! -
Якби ж то правдонька щербата не була,
То, може, й справді б так жила.
Раз на калині недалечке
Угляділа вона гніздечко;
Сиділи пташки там.
– Ох,– каже,– як не гріх котам
Таких малесеньких, безвинних не жаліти!
І їм же хочеться на світі жити...
Ну, вже коти! Десь на лихо вони
Вродились, вражії сини,
Не тільки вдень – вночі поживу бачуть,
Не бачать тільки, як горюють в світі, плачуть..
Зажерливих пройдисвітів таких
Я перевішала б усіх...-
І жалібниця щось сказати ще хотіла,
Аж пташки із гнізда додолу якось ляп -
Лисичка зараз хап та хап -
Прехорошенько всіх поїла...
Як жалібно співати почала,
А он на що звела!
 
 
Лукавий чоловік словами нас голубить,
Неначе всіх і жалує, і любить,
Для правди, для добра живе,
Як по воді пливе;
А ближче придивись ти -
І видно, що виля хвостом:
Помажу, мов, медком -
Солодше буде з'їсти.
 

1891.

ГОРЛИЦЯ Й ГОРОБЕЦЬ

 
Воркувала Горлиця у садку,
У куточку тихенькому, на бузку;
Жалкувала сизокрила, що вона
Незчулася, як минула і весна,
Не вгляділа, як одцвівся і садок,
І черешні, і вишеньки, і бузок;
Сумувала, що прийдеться восени
Десь шукати ще іншої сторони.
Підлабузнивсь до Горлиці Горобець,
Наче справді запорозький молодець:
– Ой послухай, голубонько, не журись,
Ти на мене, молодчика, подивись!
Чи є в світі де такії молодці,
Як ми, славні та веселі горобці,-
На все вдатні,– до любощів, до пісень?-
Цвірінькати жартуючи, увесь день!
Ти не бійся, голубонько, що зима
Посиплеться білим снігом… То дарма!
Нас з тобою теє лихо не зляка:
Перебудем під стріхою в козака.
А як гляне ясне сонце на весну -
Забудемо тую зиму навісну.
Порозтають тії білії сніги,
Покриються травицею всі луги,
Розів’ється калинонька і садок,
Розцвітуться і вишеньки, і бузок;
Заспівають усі пташки, як в раю,
Привітатимуть голубоньку мою;
А ти, серце-голубонько, не журись
Та до мене, молодчика, прихились…
– Бодай тобі, Горобчику, не брехать,
А горлицям твоїх брехень не чувать!
Не до пари голубоньці Горобець,
Хоч який він прехороший молодець:
Треба мені, сизокрилій, голубка,
Як хорошій дівчиноньці козака.-
Де не взявся сизокрилий Голубок -
Як ухопить Горобчика за чубок!
Пом’яв його, понівечив, як хотів,
Оскуб його, молодчика, та й пустив:
– Оце тобі, Горобчику, так не вчись,
До чужої голубоньки не тулись.-
Як дремене Горобчичок у садок,-
Болить його головонька і чубок.
Регочуться проклятії горобці:
– Отак наші добувають молодці! -
Засоромивсь осміяний Горобець
Та й покинув ріднесенький табунець,
Полетів він світ за очі у садки
Відшіптувать головоньку і боки.
 
 
Я вигадав, лежачи на печі,
Для вас сюю баєчку, паничі!
Ой не будьте, паниченьки-молодці,
І ви такі, як отії горобці;
Пригортайтесь, козаченьки, до дівчат -
Хіба мало є хороших бровенят?
Дівчинонька, як квіточка,– з нею рай,
А чужої молодиці не займай,
Бо налетить часом сивий Голубок -
Болітиме головонька і чубок!
 

1861.

СНІГУРІ ТА СИНИЧКА

 
Снігур, в гаю гуляючи,
Синичку кохав
І, скачучи на дубочку,
Любенько співав:
– Биструшечко, вертушечко,
Синичко моя!
Чом не скачеш ти до мене,
Як до тебе я?.-
Усміхнулася Синичка
І хвостиком верть:
– Нагадав хтось тобі лихо,
Як тій козі смерть.
Нам з тобою, Снігурику,
Під снігом не жить,-
Буде мене в чужім краї
Ясне сонце гріть…-
Минулося теє літо,
Настигла зима;
Сидить Снігур на дубочку,
Синички нема.
В гаю вітер повіває
І снігом снує;
Снігур сидить на дубочку
І плете своє:
– Биструшечко, вертушечко,
Синичко моя!
Чи згадуєш ти про мене,
Як про тебе я? -
Підморгують вражі Галки:
– Отак-перетак!
Розійшлося коханнячко:
Та – в ріпу, той – в мак…-
Обізвалась у ліщині
Старая Сова:
– А що ж,– каже,– на сім світі
Усяке бува.
 
 
Довелося й мені бачить:
Не в однім дворі
Отакії точнісінько
Сидять Снігурі.
 

Чернигов. 18 марта 1884 г.

ЛЕВ ТА ВОВК

 
Лев уминав за сніданням ягня.
Побіля його в’їдливе щеня
Вертиться та й вертиться,-
Все моститься, щоб поживиться.
От якось-то й одважилось вхопить
Шматок м’ясця, щоб не кортіло.
Лев бачить, що воно зробило,
Та змилосердився – мовчить,
Бо у щеняти
Якого розуму питати?.
Побачив Вовк (він недалечко був)
Та й дума: «Лев, мабуть, дурненький
Або ж на старість силу збув,
Що став такий плохенький;
Коли щеня не задавив -
Мене не займе й поготів!»
От квапить лапу до м’ясива…
Як скочить Лев – аж диба стала грива…
На Вовка бідного насів -
Давив його, крутив…
Та й каже: – Се тобі за теє,
Щоб не дививсь ти на щеня,
Бо не щодня бува бридня;
Воно дурне ще, молодеє,
А ти вже, Вовче, не щеня!
 

1853.

ЛЕВ НА ОБЛАВІ

 
Жили у гущині глибокого байрака
Страшенний Лев, всесвітній Лис,
Бурлака Вовк і наш Сірко-собака,
Що із села помандрував у ліс
І розбишакою зробився,-
З людьми, чи що, не вжився.
Побратались вони, щоб по-сусідськи жить,
Ніколи шкоди не чинить;
Умовились гуртом робити
Облаву потайну,
І хто добуде що – все нарівно ділити;
Лев був за старшину.
Улучив Лис годиноньку щасливу,
У верболозі притаївсь
І якось там козу дурну і полохливу
Піймати умудривсь.
Упоравсь молодець проворний
І звістку другим дав як слід;
Зраділи всі, що Лис такий моторний,
Що буде їм вечеря і обід.
Не гаючись, вони зійшлись на гору,
І каже Лев: – Я зараз поділю;
Глядіть, щоб не було ніякого тут спору,
Бо перекору не терплю!
Беру я першу четвертину,-
По уговору – се моя;
І другу тож собі кладу частину,
Бо хто між вами дужчий? – Я!
І третю слід мені… Не мовте ні словечка:
Я – Лев, а не плоха овечка!
Четверту ж хто торкне або нюхне,
Той знатиме, як дратувать мене!.-
І очі витріщив, і грива стала диба:
Ану, мов, огризнись…
«Нехай тобі і озеро, і риба»,-
Подумали усі – та й розійшлись.
 
 
І я там був, і придивлявся,
І кривду вилаять хотів,-
Лев заричав, а я злякався
І приказку десь загубив.
 

1892-1893.

ЛЕВ І КОМАР

 
Десь там, не в нашій стороні,
Під височенною горою,
Серед діброви в гущині
Вечірньою добою,
Поївши добре, Лев лежав
І гордовито поглядав.
Здоровий сам, кудлата грива,
На пиці широченний ніс,-
Не тільки миша полохлива,
Злякався б навіть і сам біс.
Близенько на вербі Комарики дрімали,
Тихенько нічки дожидали.
Один Комарик молодий
Розхвастався перед старими:
– Он,– каже,– як розтягся біс рудий!
Господарюв над дурними,
Бо нікому його провчить…
От я ні кришки не боюся,
Аж сміх бере, як подивлюся,
Що перед ним усяка твар тремтить.-
На се озвавсь Комар старенький:
– Гай-гай! Раденький, що дурненький!
Дурне й базікання твоє;
Лев – сила, пан на всю діброву,
Захоче – і хвостом уб’є
Не тільки комара – корову.-
Комарик молодий своє дзинчить:
– Мене не настрашить,
Нехай хоч як хвостом молотить;
Нехай він сім корів покотить,
А я от зараз полечу,
Дам йому лиха до плачу.-
Комарик молодий спустився
І дратувати заходився.
Лев головою покрутив;
Комар йому на лобі сів,
Лев лапою тернув по пиці,
Бо вже були такі дурниці;
Комар круть-верть – на ніс присів,-
Лев клацнув, не вловив;
Комар ще гірше умудрився
І в усі опинився.
Схопився Лев, хвостом крутнув,
На всю діброву кашлянув,
Аж галки крику наробили,
У лозах десь вовки завили
І пугач пугать став;
Повитріщались з ляку сови,
І бідний зайчик драла дав
Аж на кінець діброви,-
А в’їдливий Комар своє робив.
Лев і стрибав, і по траві качався,
І у кущі ховався,
Із сили вибивсь, аж упрів,
Не знав, що діяти з собою…
Комар сховався, Лев упав
І довго, лежачи, стогнав,
Неначе воював з великою бідою.
А на вербі сміються угорі
Ледачі Комарі.
– Ну, молодець! – гукнув Комар старенький,-
Утяв! Дарма що молоденький!
 
 
Химерна баєчка пригодна і для нас:
Чого, подумаєш, на світі не буває!
Маленьке лихо в інший час
І значним людям докучає.
 

1892-1893.

ЛЕВ-ДІДУГАН

 
Лев-дідуган на світі довго жив;
Багато лиха наробив;
На старість підтоптавсь, нема вже тії сили,
Що при здоров’ї мав!
І ноги трусяться, і очі помутніли -
Зовсім нікчемний став;
Лежить, одкинув хвіст і смерті дожидає,
А ще ричить і зо зла позирає,
Неначе хоче настрашить.
Минулися вже тії роки.
Що розпирали боки,-
Тепер усяк йому віддячить норовить.
Колись він скрізь страшив, тепер у верболозі,
Як той горох, мовляли, при дорозі,
Хіба не схоче хто, той тільки не вскубне.
Кабан кликом під боки стусоне;
Жаднюга Вовк рвоне його зубами;
Бугай товче рогами;
На що вже Зайчик-стрибунець -
І той урве хоч хвостика кінець,
А капосній Лисиці
Аж весело креснуть його по пиці.
Недужий лиходій і стогне, і харчить…
Аж бачить – і Осел біжить,
Щоб і собі хоч раз його вбрикнути;
Лев голову підняв, силкується гукнути:
– Ой, де ж ти, смерть моя!
Закрий мені навіки очі,
Щоб вже не бачив я
Зневаги тяжкої дурної поторочі.-
І справді тяжко, що й казать.
От до чого силенний Лев дожився;
Бодай би був не народився,
Як так життя своє кінчать!
 
 
Хоч соромно, а можна прирівняти
І деяких людей
До тих звірей.
Не треба людям забувати:
Хто вік по-божому прожив,
Ніколи зла і кривди не чинив,
Того до смерті будуть поважати
І добрим словом поминати.
 

1890.

ЛЕВ ТА МИША

 
Старенька Миша горювала:
Їй ніде, бідній, було жить,
Головоньки на старість прихилить;
Сама собі по світові блукала…
Діток нема: були колись -
Теперечки по світу розбрелись,-
Одним одна зосталась мати.
Пішла вона звичайненько прохати,
Щоб Лев в дуплі дозволив їй,
Самотній та старій,
Хазяйство завести маленьке
Біля їх милості близенько.
– Хоч сила всім страшна твоя,
Хоч пан ти,– каже,– між панами,
Та хто зна, що ще буде з нами:
В пригоді, може, стану й я…
– Хто? Ти? – Лев заревів.– Така погана?
Мене, такого пана,
Сюди задурювать прийшла?.
Пішла!
Бач, теревені розпустила!
Тікай, поки ще ціла! -
Злякалась Миша та притьмом
Поміж травою, лопушком
З переполоху почухрала -
Туди-сюди– й з очей пропала.
Раз Лев пішов поживи розглядать
Та у тенета якось і піймався.
Рвонув він раз – тенета не тріщать;
Удруге, втретє – ні… Вже як не силкувався
Як не ревів,
Як не вертів,
А все-таки не вивертівсь – зостався.
Прибігли люди, узяли
Зв’язали бідного та й повезли
По ярмарках в залізній клітці
На диво світові всьому
(Видно, були німецькі митці!).
Прийшлося гірко бідному йому…
Згадав про Мишу, що вона казала,
Та й дума плачучи: «Якби вона була,
Загинути б мені, дурному, не дала;
Тенета б всі попрогризала…
І я б гуляв оце в зеленому гаю,
Мов у раю…»
А сам, сердешний, слізоньки ковтає:
Є каяття, та вороття немає!
 
 
Скажу я, люди добрі, й вам
(До казки приказка годиться,
Хоч і панам):
Не плюй в колодязь: пригодиться
Води напиться.
 

1853.

ЖУК І БДЖОЛА

 
Був ясний день, веселая година;
Раділи і садок, і поле, і долина;
Під лопухом у ямці Жук сидів
І сам собі тихесенько гудів,
Що день йому обрид, кругом усі товчуться,
Що дуже сонечко і світить, і пече:
І гаряче, і боляче,
І боязко йому, сліпуючи, поткнуться,
Бо день не на добро, а на лихо зведе…
Аж дивиться – Бджола між квітами гуде,
То на одну присяде, то на другу.
Щоб трошечки свою розважить тугу,
Жук, сміючись, озвавсь: – Здоровенька була!
І добренько, що в гості прибула;
А що, комашечко, ще долю веселеньку
Потішимо, не помремо?
– Хвалити бога, живемо
І діло робим помаленьку,-
Бджола промовила йому,-
Ти ж не летиш чому?
Побачив би, як все цвіте, радіє.
– Не хочу,– каже Жук,– і голова здуріє,
Аж зелено в очах від сонечка того;
Нам краще, як нема його,
І хоч би не було – байдуже…
Тобі я, Бджілочко, дивуюсь дуже
І, коли хочеш, раду дам:
Умієш мед робить – і знай свою науку,
А то ще нате, мов, і вам,-
Чому не брать таку солодку штуку!
Цікава дуже ти, нічого не минеш,
Усяку квіточку перебереш,
І треба, і не треба,
Коли б змогла, поперлась би до неба.
– Змолов ти, Жучку, недоладну річ,-
Бджола йому сказала,-
Твою головоньку покрила темна ніч,
І світу божого вона не розпізнала.
Турбуються усі, турбуюся і я,
Нехай там буде капля і моя,
Нехай і Бджілку люди знають
І божу мудрість величають…
Що ж, Жучку, досі ти
Добув у темноти?
Собі нічого і нікому;
Цілісінькую ніч гайсаєш по-дурному,
А блисне світ – ти лобом у вікно,
Не розуміючи, нащо і що воно…
Шкода з тобою розмовляти,
Даремно час теряти,-
Ти – Жук, а я – Бджола,
Прощай! – і загула.
– Куди тобі! Яке казання вдрала,-
Промовив Жук.– Розумна дуже стала!
 
 
Так недотепний, темний чоловік
Недолюбляє ясної освіти,
Бо, як той Жук, до темноти привик;
А дай йому хоч зернятко просвіти,
Не буде він, як Жук, гудіти,
У його загуде, як Бджілочка гула,
Розумна правда і хвала.
 

1891.

КУНДЕЛЬ

 
У полі тихому жив у норі Хом’як;
На самоті скучав він, неборак!
Подивиться кругом – багато поля
Комусь дала щаслива доля;
І глянуть весело, і любо походить,
Не те що у норі сидіть.
Он двір стоїть багатиря гладкого,
Неначе городок;
Чого нема у його?
Будинок і садок…
Надумався Хом’як себе розвеселити -
І насадив маленький квітничок.
Порозцвітали гарно квіти:
Нагідочки, красолі і мачок,
Барвінок стелиться, і рута зеленіє;
Подивиться Хом’як – аж серденько радіє.
Де взявся Кундель із двора…
Гасаючи по полю,-
Бодай би він не знав добра,-
Накинувся на тиху долю.
– А що се ти тут наробив?
І нащо квітничок розвів? -
Загавкав Кундель навіжений.
Аж затрусивсь Хом’як смиренний:
За що, про що, чого напав?.
– Я думав, щоб…– Хом’як казать почав,-
Щоб горенько було чим розважати…
– Ти думав?! – Кундель став гарчати,-
А чи дозволено ж вам думать, Хом’якам,
Неначе тим розумним головам? -
Злякавсь ще більш Хом’як, аж серце холодіє,
А Кундель гав та гав: – Так знай же ти про те:
Коли в дворі цвіте,
То за двором ніхто цвісти не сміє! -
По квітничку собака поскакав,
Усе понівечив і потоптав.
Став бідненький Хом’як і плакать, і тужить:
– Ой квіти, мої діти!
Нащо ж я вас кохав?
Нащо вас доглядав?
Хто ж розважатиме заплаканую долю? -
Аж дивиться – іде по полю
Висока Правдонька і стала перед ним.
– Чого ти журишся? – вона спитала тихо.-
Чи плачеш ти за ким,
Чи скоїлося лихо?
– Був квітничок у мене, а тепер…
Он глянь, як Кундель навтішався! -
Хом’як до неї обізвався
І лапкою сльозу утер,-
Хоч би ти, матінко, як-небудь настрашила,
Щоб унялась собача сила…
– Ох! – каже Правдонька.– І я його боюсь,
Бо Кундель, бач, який здоровий, мов скотина;
Зустрінусь, аж трушусь,-
Нехай його страшить лиха година!
 
 
Бодай би Кундель той пропав!
На Хом’яка нагнав таке він лихо,
Що той і приказку у норку заховав,
Аби, як кажуть, лихо тихо.
 

1892-1893.

КІТ І БАБА

 
У одному селі була
Весела Баба Шелестиха.
– Аби я добренько жила,
А більш копи не буде лиха! -
Шуткуючи було і скаже, і моргне.-
Дивіться на мене!
Всім весело, як Шелестиха скаче,-
Не треба нам того, хто плаче,
Сльозами коровай не бгать…-
Весела Баба, що казать!
Раз на святках пішла куму провідать,
Погостювать і пообідать,
В беседі серце звеселить,
Дулівочки попить,
А на потуху
Варенуху.
Оставсь у хаті Кіт хазяйнувать,
Щоб мишам волі не давать;
Сидів він цілий день під лавою даремно,
Аж покіль стало темно,
А бісова мишва ніде не шелестить;
Розсердивсь на таку дурницю,
Нюхнув угору – щось пахтить;
Він скочив на полицю
І з миски ковбасу під припічок поніс;
«Жди тих мишей,– подумав,– хай їм біс!
Се, певно, корисніше буде,
Недаром же смакують люде…»
Аж двері рип у хату із сіней,-
Вернулась Баба із гостей;
Як глянула – аж здивувалась,
Не думала, не сподівалась,
Щоб збожеволів Кіт,-
Хіба пристріт!
Швиденько свічку засвітила,
Сама на лаві сіла;
Під припічком мурло сидить,
А Баба головою хить та хить
І ну хазяїна журити:
– Так от як ти почав робити!
За те, що жив в теплі, в добрі…
Гай-гай! Сміятимуться кури,
Кричатимуть в дворі:
Ледащо Кіт, злодюга мурий,
Знущається над бабиним добром…
Його із хати помелом!.-
А Кіт ковбаску уминає,
Неначе й не до його річ.
Бабуся знов: – І сорому немає!
Ковбаски захотів… який панич…
Се не панич, се чортова нахаба,
Се капость, се розор, а не користь…-
Дудукає п’яненька Баба,
А мурий їсть собі та їсть.
Що ж помоглось від бабиної казки?
Занапастив кільце ковбаски,
До половини, може, з’їв,
А то порвав і розкришив.
 
 
До прикладу я хочу так сказати:
Де треба настрашить, там нічого в кутку,
Як кажуть, прясти на тонку
І теревені розпускати.
 

1892-1893.

КАМІНЬ ТА ЧЕРВ’ЯК

 
– Дивись ти, як хвинтить зачав!
Неначе й справді пишна птиця! -
Так Камінь, лежачи в пшениці,
На дощик верещав.-
А глянь, іще й радіють люде;
Запевно, всі вони дурні,-
Аж чудно далебі мені!
Ну що їм від того прибуде,
Як дощ поналива води?
Хоч опісля вже й не ходи:
І росяно, і кально; скрізь калюжі,-
Погано, та ще й дуже.
Та що вже будемо робить,
Самому всіх не перевчить.
Я тутечки лежу відколи?
Звичайно, мов мене й нема;
Де не покинуть – все дарма,
А й слова доброго не чув собі ніколи,-
Бодай їм дихать так!
– Мовчи лиш, дурню, не базікай,-
Тут став казать йому Черв’як.-
Сей дощик – радість всім велика.
Земля посхла була – от він її змочив;
Травицю трохи підживив;
Пашня зовсім була пов’яла,
Мов тая в’яла риба стала,-
Він їй головоньку підняв,
А добрим людям щастя дав…
А з тебе що? Лежиш, ледащо!
Такії лежні людям нащо?.
Лежи ж, коли лежати звик,
Та не базікай, дурню, дуже.
 
 
Буває, інший чоловік
Все приндиться, що довго служе;
А що в йому?
Те, що й у Камені тому.
 

1853.