Текст книги "Конрад, або Дитина з бляшанки"

Автор книги: Кристине Нёстлингер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 6 страниц)

На сьогодні Кіті придумала особливу програму. Коли вона піднялася на другий поверх до Конрада, той запитав її:

– Як там моя мати?

– Я сьогодні глуха! – відповіла Кіті. – Напиши мені, будь ласка, своє запитання.

Вона дала Конрадові пожмаканий, засмальцьований папірець і тупого, погризеного олівця. Конрада вжахнув той пожмаканий папір і погризений олівець, але він дуже хотів довідатись, як там ведеться пані Бартолотті, тому переборов себе й написав на брудному папірці:

«Як там моя мати?»

Він подав Кіті записку. Кіті глянула на його письмо й вигукнула:

– Я не можу читати таких рівних, одна в одну літер! Вони такі рівні, що аж гидко! Напиши це трохи кривішими літерами. Одна хай кривиться в правий бік, друга в лівий, і рядок хай буде не такий рівний.

А що Конрад неодмінно хотів дізнатися, як ведеться пані Бартолотті, то присилував себе писати негарними, кривими літерами. Він списав дев’ять засмальцьованих, пожмаканих папірців, поки нарешті Кіті визнала, що його письмо досить погане.

– Дякую, пані Бартолотті ведеться добре, – сказала вона, прочитавши дев’яту записку.

Тепер Кіті знов захотіла послухати його. Вона звеліла Конрадові співати пісень. Конрад заспівав:

– «Травню ясний, веселий…»

Кіті дістала з кишені іржавого дзвоника, такого, як коровам чіпляють на шию, і забряжчала ним. У Конрада аж вуха заболіли, і він перестав співати. Тоді Кіті перестала бряжчати. Конрад знов заспівав:

– «Мої каченята…»

І Кіті знов забряжчала дзвоником. Так само зустріла вона й пісню «Тихо, тихо місяць сходить».

– Кіті, під таке бряжчання хіба заспіваєш!

– Заспівай пісню про солдатів, – звеліла Кіті.

Конрад відмовився:

– Це непристойна пісня.

– Однаково заспівай! – наказала Кіті.

– «Солдати за льохом…» – почав Конрад.

Кіті не забряжчала, а заходилась тихо підспівувати йому. Конрад зрадів, що страхітливе бряжчання припинилося й що Кіті так гарно тягне за ним, і повів далі:

– «…стріляють горохом».

Ніколи ще Конрадові не співалося так гарно. Після пісні про солдатів він хотів заспівати ще «Летіть, хрущі», та Кіті забряжчала дзвоником. Пісню «Куди твій шлях лежить, Аннамаріє» вона також зустріла тим прикрим бряжчанням. І аж як він заспівав: «А на дні, а на дні ловить баба окуні…» – Кіті знов перестала бряжчати й заходилася дзвінким, чистим голосом підспівувати йому. А коли він заспівав: «Спи, моє дитятко, носоріг – твій татко, верблюдиця – мати, але ж вибирати ми не можем неньки, спи, моє маленьке», – Кіті підхопила так весело й натхненно, що він аж тепер помітив, яка це насправді гарна пісня. Вони проспівали її вдвох десять разів.

Далі вони розважалися тим, що дерли газети, намащували кремом підлогу під столом і домішували шпинату в малиновий пудинг. А на закінчення свого навчання Конрадові довелося обрізати всі китиці з чорного шовкового обруса. Спершу його ніби хто за руки тримав, за кожною китицею він стогнав і зітхав. Та коли він обрізав один край, то вже тільки тихенько постогнував, після другого взагалі перестав стогнати, з третім упорався дуже легко, а четвертий обрізував уже заіграшки. Коли додолу впала остання китиця, Конрад захихотів. За це Кіті поцілувала його по тричі в кожну щоку. А чорні китиці звеліла повикидати у вікно.

– Чорний сніг іде! – захихотів Конрад.

О сьомій вечора Кіті змогла повідомити пані Бартолотті крізь витяжний отвір, що Конрад робить грандіозні успіхи.

– Він фантастично змінився! – похвалила його Кіті.

– Може, все скінчиться добре, – мовила пані Бартолотті.

Відколи в неї побували троє чоловіків у блакитному, вона занепала духом. Та й Кіті не була така впевнена й весела, як удавала. Вона мала пильне око і коли ввечері поверталася з аптеки, то побачила біля під’їзду чоловіка в блакитному. Він читав газету. Але хто ввечері, в сутінку, стоїть біля під’їзду й читає газету? Кіті це здалося дуже підозрілим. А потім, за вечерею, пані Рузіка розповіла:

– Уявіть собі, сьогодні до мене приходила інспекторка шкільної управи. Питала про Конрада.

Кіті з ляку впустила з виделки картоплю, і пан Рузіка гримнув на неї:

– Їж як слід, доню!

А пані Рузіка повела далі:

– Інспекторка хотіла взнати адресу Конрадового батька.

– Але ж він живе хтозна-де! – вигукнула Кіті.

І тоді пані Рузіка заявила, що дала інспекторці адресу пана Егона.

– Чи аптекар йому рідний батько, чи не рідний, – сказала вона, – а зі мною він завжди говорив про Конрада як про сина!

Тепер уже Кіті впустила виделку з рук. І пан Рузіка знов гримнув на неї:

– Кажу ж тобі, їж як слід!

Кіті підняла виделку з підлоги й запитала:

– А в що та інспекторка була вбрана?

І зовсім не здивувалася, коли мати відповіла:

– Та я добре не приглядалася, в щось блакитне із сріблястими ґудзиками.

Спершу Кіті хотіла заграти на губній гармонії і все розповісти пані Бартолотті. А тоді подумала: «Вона й так журиться і однаково нічого не вдіє. Вдіяти можемо тільки ми з Конрадом».

Вона вирішила завтра не йти до школи, а з самого ранку побігти до Конрада, рятувати те, що ще можна було врятувати. (Кіті не любила прогулювати уроки. Не такої була вдачі. Але вона сказала собі: «Надзвичайні обставини вимагають надзвичайних заходів!»)

Рівно о восьмій пан Егон підняв жалюзі в аптеці. Під дверима стояла Кіті.

– Що це таке, Кіті? – тихо сказав пан Егон. – Не можна приходити сюди так, щоб тебе всі бачили.

– Уже нема сенсу ховатися, – відповіла дівчина. – Гляньте на телефонну будку. Хто там стоїть?

– Чоловік у блакитному комбінезоні, – відповів пан Егон.

– А хто стоїть на трамвайній зупинці?

– Жінка в блакитному вбранні.

– А перед квітковою крамницею?

– Чоловік у блакитному костюмі.

– Чи не забагато блакиті для такого похмурого ранку, як вам здається? – запитала Кіті.

Пан Егон стурбовано кивнув головою. Кіті потягла його всередину.

– То що, все пропало? – забідкався пан Егон.

– Нічого не пропало, – відповіла Кіті. – Я зараз іду до Конрада, і ми починаємо працювати за прискореною програмою. Буде невеликий гармидер, щоб ви не лякалися!

– А мені що робити? – запитав пан Егон. – Може, покликати Берті? Вона, по-моєму, сміливіша за мене.

Кіті схвалила цю думку. Пан Егон узяв аркушик паперу й написав на ньому:

«Берточко, нависла страшна небезпека! Негайно приходь!»

Він згорнув аркушик учетверо. Перед аптекою двірничка замітала тротуар.

– Пані Шнурпфайль! – гукнув пан Егон з дверей аптеки. – Ви не були б такі ласкаві віднести цього листа пані Бартолотті?

Пані Шнурпфайль погодилась і взяла листа.

– Тільки не віддавайте його чоловікові в блакитному, часом би він підійшов до вас, – попросив пан Егон.

– Можете на мене покластися, – мовила двірничка й перевальцем рушила до будинку, де мешкала пані Бартолотті.

Пан Егон і Кіті дивилися їй услід. Двірничка саме поминала трамвайну зупинку й жінку в блакитному.

– Вона відбере в неї листа! – злякався пан Егон.

Жінка в блакитному справді схопила двірничку за руку. Але пані Шнурпфайль луснула її мітлою по голові, та ще й зарепетувала:

– Гвалт, рятуйте!

Жінка в блакитному кинулась навтіки.

– Записка лишилася в двірнички, – задоволено мовила Кіті й подалася через три кімнати до гвинтових сходів.

Конрад саме стояв під душем у ванній кімнаті. Він зрадів, що Кіті прийшла так рано. Відколи він під орудою Кіті почав переучуватись, йому перехотілося сидіти над томами енциклопедії.

– Конраде, вони вивідали, де ти, – сказала Кіті. – Ти ще маєш останній шанс!

– Ну, то до роботи! – вигукнув Конрад. Він палав бажанням переучуватись.

О пів на дев’яту Берті Бартолотті прийшла до аптеки. Сьогодні в неї було ще більше косметики на обличчі, до того ж, вона вбралася в бузкового кольору штани і в жовту кофту. Поки пан Егон відпускав за прилавком ліки, вона вдавала, що витирає порох. Вона обмахувала зсередини віничком вікно і стежила за людьми в блакитному. Того, що стояв біля телефонної будки, вона впізнала. То був чоловік з тонким голосом. А біля квіткової крамниці чатував чоловік із середнім голосом. А на розі читав газету чоловік із товстим голосом. Усього пані Бартолотті нарахувала поблизу аптеки семеро осіб у блакитному.

О дев’ятій годині жінка в блакитному, що стояла на трамвайній зупинці, перетнула вулицю й зайшла до аптеки.

– Що ви хотіли? – запитав пан Егон тремтячим голосом.

Жінка подала йому рецепт на ліки, яких пан Егон не мав у запасі, бо їх дуже рідко питали.

– Але я можу замовити їх, – сказав він.

– То замовте, будь ласка, – сказала жінка в блакитному і вражено звела очі на стелю, бо всі люстри в аптеці ходили ходором.

Пан Егон подзвонив до аптечного пункту термінового обслуговування. Там пообіцяли прислати ліки через дві години.

– Якщо ви прийдете через дві години, ліки вже будуть готові, – сказав пан Егон.

Та жінка в блакитному не захотіла йти з аптеки. Вона заявила, що краще почекає тут, і сіла на лавку, здивовано позираючи то на люстри, то на пляшечки, що теж почали розхитуватись на полицях і бряжчати.

О чверть на десяту до аптеки зайшов чоловік у блакитному, також подав рецепт на рідкісні ліки й також захотів почекати. Він сів на лавку поряд із жінкою в блакитному й здивовано вп’яв очі в мокру пляму на стелі, що дедалі більшала й темнішала. (Над аптекою була спальня пана Егона, і Конрад саме вчився там поливати водою килим.)

О десятій годині прийшла двірничка, страшенно схвильована.

– Пане Егоне, ви тільки уявіть собі: у під’їзді стоять двоє чоловіків у блакитному, на подвір’ї біля контейнера зі сміттям теж двоє, так само в блакитному, і я ніяк не можу їх прогнати звідти! – мовила вона.

– Нас оточено, – прошепотіла пані Бартолотті.

Люстри під стелею вже так розгойдувались і дрижали, а пляшечки на полицях так бряжчали, що двірничка запитала:

– Що, в нас знову землетрус?

– Ні, ні, – відповів пан Егон. – Там у мене нагорі працює столяр.

Двірничка заспокоїлась і пішла далі лаятися з чоловіками в блакитному.

О пів на одинадцяту до аптеки зайшов чоловік у блакитному плащі, в окулярах у сріблястій оправі і з сріблястою течкою в руці. За ним з’явився чоловік у блакитному комбінезоні, а потім якесь подружжя в сірому. У жінки був маленький гострий носик, а в чоловіка величезна лисина.

Жінка з чоловіком сіли на лавку. Чоловік в окулярах сказав їм:

– Скоро ви зможете обняти свого сина.

– Та й пора вже, – відповів лисий.

– Ви вже нам обіцяєте це не перший тиждень, – мовила його дружина.

Крім чотирьох людей у блакитному й подружжя, в аптеці було ще двоє звичайних клієнтів. І тоді чоловік у комбінезоні відчинив двері й гукнув:

– З’явилася небезпека епідемії, залиште аптеку!

У клієнтів з переляку витяглися обличчя.

– Виходьте ж! – гримнув чоловік в окулярах і показав клієнтам на двері.

– Це все брехня, ніякої епідемії немає! – вигукнув пан Егон.

– Нікуди не йдіть! – звернулася й пані Бартолотті до клієнтів.

Але чоловік у комбінезоні виштовхав їх надвір. Тоді замкнув двері й обернув табличку на шибці. Тепер з вулиці на ній видно було напис: «ЗАЧИНЕНО».

– Отримаю я нарешті свого чемного, вихованого хлопчика чи ні? – запитала гостроноса жінка.

– Зараз, ласкава пані! – запевнив її чоловік в окулярах і крикнув панові Егону: – Ану віддавайте хлопця! Він належить мені, ви не маєте ніякого права на нього! – Тоді обернувся до пані Бартолотті й вигукнув: – А ви тим більше, поторочо! – І він разом з чоловіком у комбінезоні рушив до задніх дверей.

– Тільки через мій труп! – вигукнув пан Егон, але його тремтячий голос прозвучав тихо й жалісливо.

– Не пускай його! – крикнула пані Бартолотті. – Вдар його по нозі!

– А мені не конче йти туди, я й так його заберу, – усміхнувся чоловік в окулярах. – Мої фабричні діти слухаються мене з одного слова. – Він склав долоні в трубочку й гукнув: – Конраде!

Чоловік в окулярах ще тричі гукав: «Конраде!», а потім тричі: «Конраде, негайно йди сюди!» Та Конрад не з’являвся. Люстри й далі розгойдувалися, пляшечки на полицях і далі бряжчали, а мокра пляма вже розпливлася на півстелі.

– Чого ж він не йде? – запитав лисий. – Ми замовляли слухняну дитину!

– А він, щоб ви знали, і чує, і не чує, – озвалася пані Бартолотті. – Діти завжди такі. Буває, охрипнеш, балакаючи до них, а вони не чують.

Гостроноса схопилася з лавки й заверещала:

– Та дитина, яку ми замовляли, чує все з першого слова!

– Звичайно, чує, звичайно, – заспокоїв її чоловік в окулярах. – Може, хтось не дає йому спуститися вниз. Мабуть, та дівчина його тримає. – Він тицьнув пальцем у чоловіка в комбінезоні. – Ви охоронятимете вихід. А ми зараз до них доберемося!

І хоч пан Егон мужньо заступив їм дорогу, а пані Бартолотті так само мужньо вчепилася в коси жінці в блакитному, чоловік в окулярах, решта людей у блакитному і подружжя в сірому пробилися крізь двері і пробігли всі три задні кімнати. Коли вони опинилися біля гвинтових сходів, то почули Конрадів голос:

– Іду вже, бовдури!

І хлопець на животі ногами вперед з’їхав униз поруччям. А що гостроноса стояла саме там, де кінчалося поруччя, то він, на жаль, влучив їй ногами в живіт. Ставши на підлогу, Конрад сказав:

– Пардон, бабо, на жаль, я штовхнув тебе навмисне! – Тоді озирнувся навколо й запитав: – А який це йолоп гукав мене, аж надсаджувався?

Гостроноса, тримаючись за живіт, заверещала:

– Пане директоре, і ви мене хочете переконати, що я цього хлопця замовляла?

Директор поправив окуляри і втупився в Конрада.

– Дядьку, а яку я гарну пісеньку знаю! – вигукнув той і заспівав: – «Спи, моє дитятко, носоріг – твій татко, верблюдиця – мати…»

– Світ такого не бачив! – вигукнув лисий. – І це називається вихована дитина? Ви фірма шахраїв, ошуканців!

– Не галасуй, діду, а то відчикрижу тобі вуса і не матимеш на цілій голові ані волосинки, – сказав Конрад.

Угорі на сходах з’явилася Кіті, перехилилась через поруччя й гукнула:

– Конраде, ти голодний?

– Як вовк! – відповів той.

– А що тобі дати?

– Малинового пудингу зі шпинатом! – відповів Конрад.

– Зараз! – крикнула Кіті, і люди в блакитному зі своїм директором та подружжя в сірому порозскакувалися хто куди, бо вона почала кидати згори малиновий пудинг і шпинат. – Ми завжди так робимо, я стою нагорі, а він унизу, я шпурляю пригірщ шпинату, а він роззявляє рота!

– Тільки, на жаль, вона часом не влучає! – докинув Конрад.

Директор скинув окуляри, бо нічого не бачив крізь них. Ліве скельце було заляпане пудингом, а праве шпинатом. Підсліпувато кліпаючи очима, він глянув на Конрада й мовив:

– Не може бути, щоб цей хлопець вийшов із мого підприємства.

Люди в блакитному витирали свій одяг, бо були геть заляпані. Подружжя в сірому сховалося за купою порожніх картонних коробок.

– Жахлива дитина! – сказав лисий.

– Ми краще купимо собі собаку! – мовила його дружина.

Вони вийшли з-за коробок і, не попрощавшись ні з директором, ні з його помічниками, подалися через три задні кімнати до виходу з аптеки.

– Шефе, що сталося? – крикнув той, що охороняв двері. – Чого ці люди вертаються без дитини? Чого вони називають нас шахраями? Шефе! Шефе, що сталося? – З тону його чути було, що він геть розгублений.

Директор протер окуляри, його помічники обтрусили з себе пудинг і шпинат.

– Ходімо, – сказав директор, надягши окуляри.

– А як же я? – запитав Конрад.

– Я не хочу тебе більше бачити, сатанинське поріддя! – вилаявся директор.

– Приємно чути це, – сказала пані Бартолотті й відімкнула задні двері. – Для мене це було справжнє свято!

Непрохані гості в блакитному мовчки вийшли в задні двері.

– І заберіть свою варту з подвір’я, нехай не дратує нашу двірничку! – гукнув їм навздогінці пан Егон.

Кіті замкнула за ними двері.

Конрад сидів на ящику сухого молока для немовлят. Він був блідий і стомлений.

– Ох, як же мені було важко! – мовив він.

– Бідне моє хлоп’ятко, – сказала пані Бартолотті й погладила його по правій щоці.

– Бідне моє хлоп’ятко, – сказав пан Егон і погладив його по лівій щоці.

– Ти був молодець! – вигукнула Кіті, збігла сходами вниз і поцілувала його в губи.

– Я відтепер завжди маю бути такий? – запитав Конрад.

– Боронь боже! – вигукнув пан Егон.

– То я відтепер завжди маю бути такий, як був раніше? – запитав Конрад.

– Боронь боже! – вигукнула пані Бартолотті.

Кіті поклала руки йому на плечі і сказала:

– Ох, Конраде, побачимо, який ти будеш.