Текст книги "Конрад, або Дитина з бляшанки"

Автор книги: Кристине Нёстлингер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 6 страниц)

– Це ти? – здивувалася пані Бартолотті. – Чого тобі треба?

– Як це? – запитав аптекар. – Може, я вам заважаю?

– Ні, не заважаєш, – відповіла пані Бартолотті, – але субота була вчора, а вівторок буде аж післязавтра.

– Тепер це вже не має значення! Я ж бо став батьком, – пояснив пан Егон.

– Он що! Виходить, це тому ти з’явився, – промурмотіла пані Бартолотті. І, кашлянувши, запитала: – А скільки разів на тиждень, по-твоєму, має приходити батько?

– Скільки зможе, – відповів аптекар-Пані Бартолотті подумала, що, хоч пан Егон вісім годин на день сидить в аптеці, потім у нього повно вільного часу. В нього немає ні дружини, ні приятелів, немає дітей, – крім Конрада, – він не грає в теніс, це ходить на футбол, не читає книжок, не дивиться телевізора, не вибирається на прогулянки й не грає в шахи.

– Ти зможеш приходити часто, – мовила пані Бартолотті. Голос у неї був не дуже веселий.

– Авжеж! – вигукнув пан Егон, і голос у нього був дуже веселий. – Ми тепер будемо разом кожної вільної хвилини. Звичайно, як Конрад не спить. Бо як він спить, батькові не обов’язково бути з ним.

Пані Бартолотті затягала гачком одну за одною торочки по краю товстого килима і від щирого серця бажала, щоб сон у Конрада був міцний, солодкий, а насамперед дуже довгий.

Тим часом пан Егон почав перевіряти, як хлопчик знає арифметику. І не тільки задачі з перших сторінок, а й найважчі, з останніх сторінок. Конрад розв’язував їх усі. Здебільшого навіть швидше за пана Егона. Читати він також умів, як дорослий, і писав без помилок.

– Цій дитині не місце ні в першому класі, ні в другому! – захоплено вигукнув пан Егон. – їй треба йти до третього або й до четвертого класу!

– Семирічний хлопчик не може ходити до четвертого класу, – заперечила пані Бартолотті й люто шарпнула вовняну нитку, що ніяк не затягалася в килим.

– Коли він такий здібний, як мій Конрад, то може!

Пані Бартолотті пустила нитку.

– Твій Конрад? Як це твій?

– Вибач, я хотів сказати: наш Конрад.

– А я кажу: мій Конрад! – крикнула пані Бартолотті. Голос у неї був сердитий.

– Не треба нам сперечатися, Берточко, та ще й при дитині, – мовив пан Егон.

Пані Бартолотті кивнула головою, схопила нитку й протягла її крізь край килима.

– А однаково навіть такий здібний семирічний хлопець не може ходити до четвертого класу. Його просто не приймуть!

– Тоді його треба водити на спеціальні лекції. Повинні десь давати такі лекції для особливо обдарованих дітей!

– Прошу вас, – втрутився в їхню суперечку Конрад, – прошу вас, не треба мені ніяких спеціальних лекцій. Так буде тільки гірше. Я певен, що в другому класі почуватиму себе добре. Адже в школі навчаються не лише читати, писати й рахувати, а й звикають до гурту, вчаться співати, малювати, робити гімнастичні вправи. Цього всього я ще не вмію. І залюбки вчитимусь.

– Ну, якщо ти так хочеш, – мовив пан Егон, – то нехай, про мене!

У читанці Конрад знайшов такі речі, про які не мав ніякого уявлення. Він не знав, що таке проліски, не знав, хто такі святий Миколай і маленький Ісус, які на вигляд троянди, а які гвоздики. Про церкву він також нічого не чув.

Пан Егон насамперед прочитав хлопцеві цілу лекцію про святого Миколая і про маленького Ісуса. Конрад уважно вислухав його. А коли пан Егон закінчив, він перебіг очима папірець, на якому весь час щось записував, і сказав:

– А тепер я прокажу те, що почув від вас. Маленький Ісус має крила, з’являється з неба, літає скрізь і обдаровує дітей. Багатим дітям дає багато, бідним мало, а дуже бідним не дає нічого. Святий Миколай не має крил, тільки має золоту патерицю. Він приходить на три тижні раніше за маленького Ісуса і всім роздає подарунки. Так?

Пані Бартолотті пирхнула, а пан Егон, затинаючись, мовив:

– Бачиш, Конраде, це… мабуть, я не так… не зовсім добре… бачиш, я…

– Не клей дурня, Егончику, – перебила його пані Бартолотті, а тоді звернулася до Конрада: – Все те, що він набалакав, – неправда, геть усе! Немає ніякого малого Ісуса, немає святого Миколая, і немає ніякого зайця, що передає дітям гостинці.

– Кого немає? – перепитав Конрад.

– Зайця! – вигукнула пані Бартолотті. – Все це вигадки, що їх батьки й бабусі розповідають своїм дітям та онукам.

– А навіщо?

Пані Бартолотті здвигнула плечима.

– Хіба я знаю! Мабуть, дорослим дуже приємно забивати дітям баки всілякою брехнею, їм тоді здається, що вони дуже дотепні й розумні…

– Ну, Берточко, я прошу тебе… – спробував був утрутитись пан Егон.

– Дай мені докінчити! – крикнула пані Бартолотті. – Я ж кажу правду. Дорослі весь час дурять дітей. Весь час торочать: дивіться лишень, які ми дужі, дотепні, які мудрі й добрі…

– Ну, Берточко, прошу тебе! Такого не кажуть перед дітьми, – прошепотів пан Егон. – Берті, прошу тебе, стримайся!

– Що правда, те правда! – сердито сказала пані Бартолотті. – І для дітей також правда!

– Годі, Берточко, не треба нам сваритися, – благально мовив пан Егон.

– Ти мене нервуєш! – гримнула на нього пані Бартолотті.

Пан Егон зітхнув і вирішив краще піти з Конрадом погуляти.

– Спершу ми подивимось на церкву, а тоді підемо на квітковий ринок; може, знайдемо там троянди, гвоздики й проліски. Біжи, Конраде, бери шапку, й ходімо. Мама сьогодні трохи не в гуморі!

Конрад узяв шапку.

– Я готовий, тату, – мовив він, тоді звернувся до пані Бартолотті: – До побачення, мамо.

І вийшов разом з паном Егоном. Пані Бартолотті дивилася їм услід, і обличчя в неї аж кривилося з гніву. Коли двері за ними зачинилися, вона сказала:

– Ну добре, якщо вже та дитина є, то нехай буде. Проти неї я нічого не маю. Але батько мене дратує. Він мені зовсім ні до чого. І я його не замовляла!

Того дня майже нічого більше не сталося. Кіті Рузіка прийшла по свої підручники й дуже розчарувалась, коли почула від пані Бартолотті, що її син подався з батьком гуляти. Дівчинка пробула в неї півгодини, сподіваючись, що, може, той син скоро повернеться. А коли вона просиділа ті півгодини у вітальні біля пані Бартолотті, читаючи й розглядаючи Конрадову книжку з малюнками, розчісуючи коси чудовій ляльці, у двері знов подзвонили. Цього разу прийшла пані Рузіка.

– Вибачте, що моя дочка так довго вам заважає, – звернулася вона до пані Бартолотті солодким як мед голосом. – Ми дозволили їй тільки піти по свої книжки!

А потім сказала дочці іншим голосом, гірким, як жовч:

– Ходи вже, Кіті, обід захолов. Так довго не сидять у гостях, коли приходять непрохані!

Пані Бартолотті почала її запевняти, що в неї кожен може сидіти скільки завгодно, навіть коли прийшов непроханий.

– Ні, ні, це нечемно, – мовила пані Рузіка, знов солодким як мед голосом.

Пані Бартолотті хотіла подарувати Кіті ляльку, але пані Рузіка заявила, що таких дорогих подарунків брати не можна.

– Про це не може бути й мови! – крикнула вона дочці, що вже простягла була руки до ляльки.

– Та вона ж нам не потрібна, – сказала пані Бартолотті.

Кіті благально вигукнула:

– Мамо, дозвольте мені взяти її!

Але пані Рузіка стояла на своєму:

– Так не можна. Ну чого б я мала її брати! Ні, справді, так не можна.

Вони довго торгувалися: разів із тридцять одна пропонувала ляльку, а друга відмовлялася. Нарешті в пані Бартолотті урвався терпець:

– Та не ви ж її маєте брати, а ваша дочка. А вона хоче ляльки!

Кіті радісно підхопила:

– Так! Хочу! Справді!

Вона схопила ляльку й так міцно притисла до себе, що пані Рузіка побачила: Кіті не віддасть її назад. Тому вона мовила солодким як мед голосом:

– Ну, то гарненько подякуй, Кіті.

І Кіті сказала:

– Красно дякую.

Після цього пані Рузіка підштовхнула дочку до дверей. Спускаючись сходами, вона ще тричі буркнула:

– Справді, без цього можна було обійтися!

Пані Бартолотті зачинила за гістьми двері й подумала, що з людьми дійсно-таки буває дуже важко, всі нерви з тебе висотають. Тоді похопилася, що треба готувати вечерю, а її, властиво, нема з чого готувати, бо нічого не куплено. Потім їй спало на думку, що повечеряти можна й не вдома – замовити печеню з солодким перцем і грибами, а до неї смажену картоплю. Далі вона згадала, що нічого з цього не вийде. Бо ні в течці, ні в шкіряній сумці, ні в пластмасовій коробці, ні в гаманці не залишилося грошей. До такого пані Бартолотті звикла й зовсім не журилась, як часом залишалася без вечері. Але тепер вона згадала сто тисяч Егонових слів і мовила сама до себе:

– Дитино моя, ти повинна приготувати Конрадові порядну, тривну і смачну вечерю.

Пані Бартолотті сіла у вітальні в крісло-гойдалку й запалила сигару. Після того, як вона три рази по три затягнеться димом, їй напевне спаде щось на думку. Так завжди було, треба тільки почекати. Вона палила, гойдалася в кріслі й чекала. І аж коли затяглася димом п’ять разів по три, нарешті надумала, де взяти гроші. «Сердешний Егон, – міркувала пані Бартолотті, – водно хоче бути батьком. Що ж, він тепер Конрадів батько. А батько повинен платити аліменти, й сьогодні ж таки. Тоді я матиму за що піти з Конрадом кудись повечеряти».

Ось що спало на думку пані Бартолотті. І коли Егон із Конрадом повернулися з прогулянки, вона негайно поділилася з аптекарем своїми міркуваннями. Почувши їх, пан Егон кумедно скривився, тоді, затинаючись, сказав, що він до цього не готовий і не має з собою стільки грошей.

– То дай мені хоч завдаток, – мовила пані Бартолотті.

Пан Егон розщедрився на двісті шилінгів. Це її задовольнило, бо за ці гроші вона могла замовити дві порції печені з солодким перцем, грибами й смаженою картоплею, та ще й на десерт морозива та яблучного соку.

Потім пані Бартолотті з Конрадом подалися до ресторану «Біля прудкої сарни», а пан Егон подався додому.

Коли вони повернулися з ресторану, Конрад відразу ліг спати, а пані Бартолотті дов’язала ще метр торочок на килимі.

– Щоб завтра знов у хаті були гроші, – сказала вона.

Більше того дня нічого не сталося. Зате другого дня, в понеділок, сталося багато чого.

Вранці пані Бартолотті прокинулась о пів на п’яту, вперше в своєму житті так рано. Вона тихенько вибралася з ліжка, бо не хотіла будити Конрада, та виявилося, що хлопець прокинувся раніше за неї.

– Я вже давно не сплю, – пояснив він, – бо наперед радію, що йду до школи.

Пані Бартолотті пішла до ванної кімнати, глянула в дзеркало й переконалася, що сьогоднішній день для неї буде нелегкий.

– Стара, далі нікуди, і бридка, далі нікуди, – промурмотіла вона, дивлячись на своє віддзеркалення. І подумала: в школі їй не повірять, що вона Конрадова мати, вважатимуть, що вона його бабуся або й прабабуся.

Під час сніданку вона розбила підставку на яйце і чашку, так у неї тремтіли руки.

– Що з вами? – запитав Конрад. – Коли людина така, як тепер ви, то це означає, що вона знервована?

Так, мовила пані Бартолотті, вона трохи знервована, бо не знає, як їй пояснити в школі, що Конрадові сім років, а він іще не ходив до школи, та однаково хоче вчитися в другому класі.

– У третьому, – сказав Конрад. – Я вночі думав про це. Другий клас мені не підходить. Надто мені там було б нудно.

– Але ж тобі потрібне свідоцтво за другий клас! Без нього тебе не візьмуть до третього.

Конрад підійшов до кухонного буфета и витяг з шухляди пластмасову блакитну папку, в якій лежали його папери. У папці була кишенька, якої пані Бартолотті раніше не помітила. Конрад дістав із тієї кишеньки цупкий ясно-зелений папірець.

– Ось моє свідоцтво, – сказав він.

– За який клас? – запитала пані Бартолотті.

– Клас треба вписати самому, – пояснив Конрад і подав їй свідоцтво.

На папірці було надруковано товстими чорними літерами: «СВІДОЦТВО». А під ним – «Конрада Бартолотті». Ще нижче стояли оцінки, самі п’ятірки, – з гімнастики, співів, малювання, поведінки, читання, письма, арифметики, природознавства й мови.

На другому боці ясно-зеленого папірця було надруковано:

«Учень Конрад Бартолотті…… засвоїв матеріал……. класу і переведений до……….. класу».

А трохи нижче знов нерозбірливий підпис, напевне, той самий: «Гунберт», чи «Гонберт», чи «Монберт».

Над підписом стояла кругла печатка, назву установи на якій теж не можна було прочитати.

– А з якої школи це свідоцтво? – запитала пані Бартолотті.

Вона перевернула ясно-зелений аркушик і над товсто надрукованим написом «СВІДОЦТВО» побачила інший, надрукований ще товщими літерами:

«НІМЕЦЬКА ШКОЛА В КАЙРЕ (КОНГО) НА ПРАВАХ ГРОМАДСЬКОЇ»

– Збожеволіти можна, – прошепотіла пані Бартолотті.

– Чого? Що там самі п’ятірки? – запитав Конрад.

– Ти ж ніколи не був у Конго! Чи був? – мовила пані Бартолотті.

– На жаль, не був, – відповів Конрад. – Але не турбуйтеся, свідоцтво справжнє. Навчальний відділ нашої фабрики є філією школи в Кайре. Отже, все буде гаразд. – Конрад кашлянув і повів далі: – І в Кайре починають навчання з чотирьох років, тобто в моєму віці йдуть до третього класу. З цим теж усе гаразд.

Та однаково його слова не зовсім переконали пані Бартолотті, що все гаразд. Вона рада була, що зможе показати в школі свідоцтво, але все-таки трохи хвилювалася.

– Ну, а як тебе запитають про ту школу в Кайре? Що ти їм скажеш? – мовила вона.

Конрад запевнив її, що про школу в Кайре знає більше за пересічного тутешнього вчителя. З цього погляду він підготовлений Дуже добре.

– Коли так, то ходімо, – зважилася пані Бартолотті.

Вона сховала свідоцтво, медичну довідку та метрику в сумку й надягла заячу шапку 1 заяче хутро.

– Хвилиночку, мамо! – вигукнув Конрад. – Дайте-но мені свідоцтво.

Пані Бартолотті дістала з сумки свідоцтво.

– І ручку, – попросив Конрад.

Пані Бартолотті дала йому свою ручку.

Конрад написав після свого прізвища з другого боку, там, де були крапки, – «відмінно», після слова «матеріал» – «другого», а перед останнім словом – «третього». Отже, тепер у свідоцтві стояло:

«Учень Конрад Бартолотті відмінно засвоїв матеріал другого класу і переведений до третього класу».

Конрад почекав, поки просохло чорнило, й повернув свідоцтво пані Бартолотті. Вона знову сховала його в сумку. Конрад надяг блакитну шапку з дзвоником і курточку з клаптиків.

На сходах, уже майже внизу, їх наздогнала Кіті Рузіка з ранцем за плечима. Вона зацікавлено глянула на Конрада й запитала:

– Ти також ходитимеш у другий клас?

Конрад похитав головою.

– Я передумав, – відповів він. – Піду в третій.

Ця відповідь так здивувала Кіті Рузіку, що вона зупинилася, наче вкопана. Вона стояла на сходах і дивилася вслід Конрадові й пані Бартолотті, поки вони зникли на вулиці.

Щоб попасти до школи, треба було пройти вуличку, де мешкала пані Бартолотті, тоді звернути на головну вулицю, поминути сім блочних будинків і знову звернути на Вузеньку вуличку.

Коли вони вже йшли головною вулицею, пані Бартолотті мовила:

– Слухай, Конраде, по-моєму, не треба було казати Кіті Рузіці, що ти…

Конрад перебив її:

– Знаю, я вже помітив. Більше я не буду такий необачний.

Коли вони досягли сьомого будинку й звернули на вузеньку вуличку, Конрад сказав:

– Розумієте, мамо, мені, властиво, не дуже приємно бути таким, таким… – він пошукав відповідного слова і знайшов його, аж як вони опинилися перед шкільною брамою, – таким потайним. Я б волів казати всім правду, але надзвичайні обставини вимагають надзвичайних заходів, так нам завжди казав керівник відділу остаточної обробки.

– І він мав слушність, – мовила пані Бартолотті.

– А я ж до певної міри й сам надзвичайна обставина, – повів далі Конрад, – бо з’явився на світ не так, як більшість дітей. Тому, певне, в моєму випадку надзвичайні заходи виправдані.

– Авжеж, – погодилась пані Бартолотті, відчиняючи браму. – Авжеж. Тільки я ось що тобі скажу, Конраде. Не сердься, але мені здається, що ти повинен зробити ще один надзвичайний захід – розмовляти в директора не так по-дорослому.

– А я хіба розмовляю по-дорослому? А як треба розмовляти по-дитячому?

– Я й сама не знаю, бо майже не спілкувалася з семирічними дітьми, – промурмотіла пані Бартолотті, підіймаючись сходами на другий поверх. – Та мені здається, що семирічні діти говорять простіше, вони ще не знають стільки слів, як ти.

– Яких слів?

Пані Бартолотті не встигла відповісти, бо вони вже стояли перед дверима з табличкою «ДИРЕКТОР».

А біля дверей на них чекав аптекар Егон у чорному костюмі, в чорній краватці і з чорною течкою під пахвою.

– Егоне, Егончику, а ти чого тут? – вигукнула пані Бартолотті.

– Цить! – спробував утихомирити її пан Егон і пошепки пояснив: – Зрештою, я ж батько. Часом би виникли якісь труднощі, я буду вам потрібен. Повинен же я вас боронити!

Пані Бартолотті зітхнула так голосно, що він знов цитьнув на неї.

– Егоне, прошу тебе, йди додому або до аптеки, – просичала вона. – Іди куди завгодно, але йди!

– І не подумаю, – просичав у відповідь пан Егон. – Я батько й залишуся тут.

І він постукав у двері.

– Прошу! – почувся зсередини жіночий голос.

Пан Егон відчинив двері й зайшов до кабінету директорки. Конрад і пані Бартолотті рушили за ним. Конрад ухопився за її руку.

– Ви до мене? – запитала досить стара й досить огрядна жінка.

Вона не сиділа за столом, а стояла перед ними, тримаючи в руках купу зошитів.

– Ми хотіли б записати до школи свого сина, – відповів пан Егон.

Досить стара й досить огрядна жінка поклала зошити на стіл.

– Записати? Тепер? Як це? До першого класу? Треба було записувати на початку року. Тепер діти вже вчаться! А крім того, за хвилину восьма. Моя колега, пані Штайнц, захворіла, і я повинна замінити її в третьому «А» класі, зараз буде дзвінок!

– Він іде не в перший клас, а в другий, – пояснив пан Егон.

– У третій! – вигукнула пані Бартолотті, благально дивлячись на аптекаря. – У третій! До другого він уже ходив. – Вона глянула на аптекаря ще благальніше. – В Кайре, в Кайре! В Кайре він ходив до другого класу!

Хоч пан Егон не второпав, що пані Бартолотті мала на думці, але второпав, що йому треба мовчати.

Почувся дзвінок. Пані директорка вдала, що вона просто в розпачі.

– Ну що мені з вами робити? – мовила вона. – Третього «А» самого не можна залишати надовго, бо то жахливий клас. Я мушу йти на урок!

Пані Бартолотті зауважила, що записати хлопця до третього класу – не така забарна справа. Пані директорка сказала, що треба заповнити безліч бланків, а проте сіла до столу й попросила в пані Бартолотті папери, медичну довідку, метрику й свідоцтво за попередній клас. Пан Егон заворожено дивився на свідоцтво «німецької школи в Кайре». Пані директорка теж заворожено дивилася на нього. Вона дуже зраділа, що матиме такого доброго учня і з такої далекої школи, тому заявила:

– Справді, це не така забарна справа. Бо ви маєте з собою всі необхідні папери. А то було б багато мороки.

Потім пані директорка повела Конрада до третього «А», навіть позичила йому зошита, кулькову ручку й олівця, бо Конрад не мав нічого.

Пані Бартолотті й пан Егон дивилися вслід Конрадові, поки він підіймався з директоркою на третій поверх. У пані Бартолотті, яка боялася, що хлопця не так легко буде записати до школи, полегшало на серці. Але пан Егон тихенько постогнував. У нього болів великий палець на лівій нозі, бо пані Бартолотті в кабінеті директорки тричі наступала на нього. Наступала навмисне, тоді, коли пані директорка назвала його «шановним паном Бартолотті», а пан Егон хотів на це сказати: «Вибачте, моє прізвище не Бартолотті». Після слів: «Вибачте, моє…» – пані Бартолотті й наступила йому на палець, і пан Егон стулив рота.

– Як ти смієш відтоптувати мені пальці! Це нечуване зухвальство! – обурено сказав пан Егон, коли вони спускалися сходами.

– Шкода, що довелося відтоптувати їх, але іншої ради не було, – мовила пані Бартолотті.

Насправді, їй зовсім не було шкода. Вона б залюбки ще раз наступила на пальці панові Егону, бо вважала, що він занадто втручається в її і Конрадове життя. Пан Егон був ображений і пошкутильгав до аптеки.

«Може, він такий ображений, що сьогодні більше не з’явиться», – сердито подумала пані Бартолотті. Та вона помилилася.

Опівдні, о дванадцятій годині, пані Бартолотті прийшла до школи по Конрада.

Перед брамою стояв пан Егон. Усе ще ображений, він пояснив пані Бартолотті, що не знав, прийде вона по хлопця чи ні.

– Ти ж бо ніколи не буваєш точна, – сказав він.

Пані Бартолотті просто осатаніла. Бо вона завжди була точна. Коли йшлося про щось важливе, завжди була точна.

– Такі люди, як ти, – закричала вона,’ все звертають на інших! Тільки тому, що я не маю чоловіка, тчу килими й густо малюю обличчя, ти заявляєш, що я неточна! Це нечуване нахабство!

– Не кричи, прошу тебе, не кричи, на нас уже дивляться! – мовив аптекар. Тоді витяг з кишені кілька асигнацій і додав: – Ось решта аліментів. Першого числа наступного місяця ти знов отримаєш від мене гроші.

Пані Бартолотті сховала гроші й спробувала всміхнутися. Хоч їй не так легко було всміхнутися. В школі пролунав дзвінок.

– Зараз він вийде, – сказав пан Егон.

– Хоч би йому там сподобалося, – мовила пані Бартолотті.

– Він напевне першого ж дня отримав п’ятірку, – сказав пан Егон.

– Мені до його оцінок байдуже, – мовила пані Бартолотті.

Зі школи спершу сипнув гурт хлопців, потім гурт дівчат, далі гурт хлопців і дівчат, і аж тоді з’явився Конрад.

Він побачив пані Бартолотті та пана Егона й рушив до них. Услід йому хтось гукнув:

– Бартолотті у болоті, Бартолотті у болоті!

Конрад не оглянувся.

– Добре тобі було в школі? – запитала пані Бартолотті.

– Ти отримав п’ятірку? – й собі запитав пан Егон.

Конрад похитав головою.

– Ні? Чому? – розчаровано запитав пан Егон. – Може, ти краще підеш до другого класу?

– Нє, предку, – відповів Конрад. – Нє, справді, нє. Та каламуть, якої тут навчають, однаково й там, і там нудна до безтями. Я не отримав п’ятірки, бо ще не розтуляв писка.

– Конраде, як ти говориш?

Пан Егон був такий вражений, що на лобі в нього проступило сім зморщок.

– Говорю по-дитячому, – відповів хлопчик. – Так само, як інші діти. – Він обернувся до пані Бартолотті. – Мені здається, я зрозумів, що ви мали на думці, коли вранці казали про мою дорослу мову, і здається, що я вже трохи навчився говорити по-дитячому. – Конрад знов обернувся до пана Егона. – Я тому сьогодні нічого не відповідав на уроках, що хотів спершу засвоїти правильну вимову. Завтра… – хлопчик усміхнувся панові Егонові, – завтра я вже відповідатиму й напевне отримаю п’ятірку. Якщо вона вас так тішить!

Конрад ішов головною вулицею між пані Бартолотті й паном Егоном.

– Мені ще дуже важко розрізняти, що означає говорити по-дитячому, а що означає говорити нечемно. Мені ще треба добре вивчити цю різницю.

Коли вони повернули на вуличку, Де мешкала пані Бартолотті, то помітили, що за ними біжить Кіті Рузіка й махає рукою. Пані Бартолотті зупинилася.

– Це, бува, не та нечемна дівчинка, що мешкає під тобою? – запитав пан Егон, а коли пані Бартолотті кивнула головою, додав: – Я не хочу, щоб Конрад спілкувався з нею. Ця дівчинка не раз показувала мені язика!

Кіті Рузіка відразу здалася пані Бартолотті ще приємнішою.

– Мій син спілкуватиметься з цією дівчинкою скільки захоче! – вигукнула вона.

– А мій ні! – вигукнув пан Егон. Кіті була вже зовсім близько, тому Конрад запитав:

– То що мені тепер робити? Спілкуватися з нею чи ні?

– Ти повинен… – почав пан Егон, тоді крикнув: «Ой!» – бо пані Бартолотті знов наступила йому на пальці.

– Чуєш, що каже батько? Ти повинен спілкуватися з нею, – посміхнувшись, мовила пані Бартолотті.

Кіті саме підійшла до них.

– Добрий день, пані Бартолотті, – мовила вона. Панові Егону дівчинка тільки вклонилася, а Конрадові всміхнулась. – Сьогодні мій день народження, – повела вона далі, – і в мене зберуться діти. Я була б дуже рада, коли б і ти прийшов. Ми збираємось о третій! Бувай! До третьої!

Кіті побігла далі. Мабуть, вона тому так поспішала, що до третьої години ще мала багато справ. А Конрад із батьками йшов поволі.

– Я проти, – заявив пан Егон. – Вона невихована дитина!

– Не плещи дурниць! – розсердилась пані Бартолотті. – Вона цілком нормальна дівчинка. Та ще й гарненька!

– Тобі дуже хочеться йти туди? – запитав Конрада пан Егон.

Конрад подумав. Потім сказав, що добре не знає, чи йому дуже хочеться. Але Кіті йому подобається. А крім того, йому здається, що піти до Кіті напевне було б корисно, він міг би там краще навчитися говорити по-дитячому.

Пан Егон зітхнув. І тому, що не хотів нічого забороняти Конрадові, і тому, що боявся за свої пальці. Бо в пані Бартолотті знов з’явився сердитий, грізний вираз на обличчі. Вона сказала:

– Конраде, це справа дуже проста: якщо ти сьогодні підеш до Кіті, то ти мій син, а якщо ввечері тихенько ляжеш у ліжко, то його!

– Зрозуміло, мамо, – мовив Конрад. Проте пан Егон іще не хотів здаватися.

Коли вони підійшли до входу в будинок, він раптом згадав, що мав намір після обіду повести Конрада на чортове колесо.

– Егоне, іди собі до своєї аптеки! – крикнула пані Бартолотті, тремтячи з люті.

Та пан Егон не квапився до аптеки. Саме була обідня перерва. Аптеку він відчиняв аж о другій. В нього була ще ціла година вільна, і він хотів провести її в помешканні пані Бартолотті. Проте вона рішуче запротестувала.

– Нам ніколи! – сказала вона. – У нас немає ще подарунка на день народження. І немає обіду на тебе. І взагалі ми хочемо побути самі, розумієш!

– То до побачення, – сказав пан Егон і сумно поплентався до своєї аптеки.

Конрад стояв і дивився йому вслід. Він також посмутнішав і тихо сказав:

– Мені шкода батька.

– Нема чого його шкодувати. Таку стару зануду!

Пані Бартолотті потягла Конрада додому.

– Він мій батько, і я його люблю!

Конрад ще дужче посмутнішав. Тому пані Бартолотті квапливо запевнила його, що й вона любить Егона. Всім серцем любить! І Конрад знов повеселішав.

Коли вони пообідали, пані Бартолотті почала шукати подарунок для Кіті. Дістаючи з шафи у вітальні іграшковий сервіз, давно колись замовлений, вона помітила, що Конрад хоче поговорити про пана Егона. Він почав із натяків: мовляв, батьки повинні миритися між собою, так краще для дітей, і якщо батьки сваряться, то здебільшого винні обоє. А ще сказав, що всі люди різні й треба бути поблажливим до своїх ближніх.

Пані Бартолотті мила запорошений сервіз і стиха бубоніла:

– Авжеж. – Або: – Так, так. – А сама думала: «Тепер мені не можна й слова сказати про Егона! Бо я знов лютуватиму, почну лаяти його, і Конрад знов посумнішає».

Вона поклала собі перед Конрадом не казати більше про аптекаря нічого поганого. І наступати йому на пальці тільки тоді, коли буде цілком певна, що Конрад не побачить.

За п’ять хвилин до третьої Конрад стояв уже біля дверей у передпокої, готовий іти на іменини. Він тричі вмився, двічі причесався і взувся в щойно начищені черевики. В руках він тримав коробку з-під взуття, загорнену в тонкий рожевий папір. Зверху на коробці був пришпилений зелений бант із двадцяти кілець. А рожевий папір пані Бартолотті весь помалювала маленькими червоними серцями. В коробці був запакований іграшковий сервіз.

– Ну, Конраде, – мовила пані Бартолотті, – тобі можна вже йти.

– Ще немає третьої, – завагався хлопчик.

– Кілька хвилин не мають ніякого значення, – сказала пані Бартолотті.

Та Конрад і далі вагався. На сходах знадвору почулися голоси й сміх. Голоси були дитячі.

– Чуєш, інші гості вже йдуть, – мовила пані Бартолотті.

Конрад кивнув головою, але не рушив з місця.

– І Флоріана запрошено, – сказав він.

– А Флоріан гарний хлопчик? – запитала пані Бартолотті.

– Це той, що кричав мені вслід: «Бартолотті у болоті», такий великий і товстий.

– Він просто хотів пожартувати, – сказала пані Бартолотті й усміхнулася, щоб її слова були переконливіші. Вона не хотіла, щоб Конрад журився.

– Ви справді вірите, що Флоріан хотів пожартувати? – запитав Конрад.

Він так поважно вдивлявся в її обличчя, що пані Бартолотті перестала всміхатися й скрушно похитала головою.

– То навіщо ви так кажете, коли зовсім не вірите в це?

– Щоб ти не журився.

– Невже ви думаєте, що я не журитимусь, якщо ви казатимете неправду? – мовив Конрад.

Потім він запитав, чому є діти, що без будь-якої причини дражнять інших дітей.

– Мені цього не пояснили на фабриці, то поясніть ви, – попросив він.

Проте пані Бартолотті не могла йому цього пояснити, принаймні не могла знайти пояснення так швидко. Вона пообіцяла Конрадові добре поміркувати й відповісти на його запитання, коли він повернеться з гостей.

– Слово честі, що я поміркую над цим, – сказала пані Бартолотті.

– А ви не дурите мене? – спитав Конрад.

– Слово честі, – ще раз сказала пані Бартолотті.

– Ну, то я тепер піду, – мовив Конрад.

Пані Бартолотті притримала двері. Вона стояла й дивилася йому вслід. Коли він був уже на сходах, вона гукнула навздогін йому:

– Якщо той Флоріан, той негідник знов дражнитиме тебе, вріж йому пару гарячих!

Конрад зупинився.

– Врізати пару гарячих? – запитав він. – А що це означає?

Пані Бартолотті вихилилась далеко з дверей і вигукнула:

– Дай йому ляпаса, ось що це означає! Трісни його, синку, по довбешці, заціди його у вухо, усмали по мармизі так, щоб у нього свічки в очах засвітилися!

Конрад похитав головою.

– Цього мене теж не навчили! – сказав він і пішов сходами вниз.

Пані Бартолотті вже не бачила його, але чула, як він подзвонив у двері до Рузік. Відразу ж по тому пролунав голос Кіті Рузіки:

– Привіт, Конраде, добре, що ти прийшов! Заходь! Ох, який гарний пакунок, це буде, напевне, найкращий подарунок на мої іменини!

Потім двері зачинилися. Пані Бартолотті також зачинила двері, зайшла до ванної і густо намалювала обличчя: синім попід очима, червоним уста і рожевим щоки. Тоді подалася до робочої кімнати, сіла до верстата й заходилася далі ткати килим. Вона ткала червону квітку з рожевими цятками на синьому тлі. Квітка виходила не така гарна, як звичайно, бо пані Бартолотті думала не про неї, а про дітей, що дражнять інших дітей. Чому вони дражнять їх? Спершу пані Бартолотті знайшла дуже просте пояснення. «Бо то погані діти, – подумала вона. – Малі паскудники! Такі вони вже лихі вродилися!» Та потім пані Бартолотті згадала, як їй колись завжди казала мати: «Дитино моя, бери приклад зі своєї двоюрідної сестри Луїзи, вона багато чемніша за тебе». Мала Берті дуже не любила слухати ті напучування й щоразу, коли зустрічала свою двоюрідну сестру Луїзу, показувала їй язика і бекала. А ще пані Бартолотті згадала, як вона свого часу гукала вслід малому Гансі, синові сусідів: «Слинько! Слинько!» І подумала: «Чому я так робила? Я ж не була поганою дитиною, не була паскудницею. Мабуть, я тоді дуже пишалася тим, що сама вже не заслинююсь!» І пані Бартолотті зітхнула, бо зрозуміла, що справа з тим дражнінням не така проста й що дуже важко буде правильно пояснити все Конрадові.

Тим часом Конрад сидів у кімнаті Кіті Рузіки біля святкового столу, на якому були виставлені какао, фруктовий торт, ковбаски і яблучний сік. Під стелею висів великий барвистий ліхтар. Крім Конрада й Кіті, біля столу сиділо ще четверо дітей: Флоріан, Антон, Гіті й Міхі. Флоріан і Гіті ходили до третього класу. До третього «А». Антон і Міхі ходили з Кіті до другого класу. Флоріан був на цілу голову вищий за Конрада. Вони сиділи поряд. Досі Флоріан ще жодного разу не сказав на Конрада «Бартолотті у болоті». Взагалі він досі не озивався до нього жодним словом. Конрад був дуже радий цьому. Гіті й Міхі ставились до нього приязно. Вони були цікаві, як звичайно дівчата, й усе допитувалися, чому він аж тепер приїхав до матері й чому аптекар – його батько, коли він не одружений з пані Бартолотті. Конрад не знав, що їм відповісти, і неабияк зрадів, коли Кіті поклала край їхньому розпитуванню, вигукнувши: