Текст книги "Конрад, або Дитина з бляшанки"

Автор книги: Кристине Нёстлингер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 6 страниц)

– Який же ти чарівний у цьому вбранні, справді кращий за всіх! – вигукнула пані Бартолотті зі щирим захватом. – Зроду не бачила такого гарного хлопчика!

Вона взяла Конрада за руку, щоб повести його до дзеркала в передпокої.

– Ходімо, глянеш у дзеркало й сам побачиш, який ти гарний.

– Ні, дякую, – мовив він, – семирічні хлопчики повинні дивитися в дзеркало тільки тоді, як миють вуха й чистять зуби, а то стануть зарозумілі й самозакохані.

– Вибач, – промурмотіла пані Бартолотті й раптом згадала про малинове морозиво. – Господи, морозиво розтануло!

Вона витягла його з торби, побігла до кухні, роздерла коробку й висипала все, що в ній було, на скляний таріль. Потім дістала з кухонного серванта бляшанку з довгими тонкими вафлями й повтикала їх у морозиво. Вийшло щось дуже гарне – ніби їжак з довжелезними голками. Пані Бартолотті взяла таріль з морозивним їжаком і понесла до вітальні, де лишився Конрад.

– Глянь, що в нас є, – мовила вона. – Це страшенно смачні ласощі, вони тобі сподобаються.

– А хіба морозиво їдять не тільки влітку? – запитав Конрад.

– Що ти! – вигукнула пані Бартолотті. – Морозиво їдять завжди. Мені воно найдужче подобається взимку. Особливо, як іде сніг.

– А хіба морозиво їдять не на десерт? – запитав Конрад.

– Вибач, серденько моє! – вигукнула пані Бартолотті. – Я зовсім забула, що ти голодний. Я зараз дам тобі хліба з шинкою, зварю некруто яйце й витягну до нього огірок, добре?

– Я не голодний, – відповів Конрад. – Від живильного розчину протягом двадцяти шести годин відчуваєш себе наїденим. Я просто не певний, чи можна їсти морозиво на порожній шлунок.

– Тьху, хай йому грець! Чого ти все питаєш, що можна й коли можна?

– Але ж семирічний хлопець повинен питати, що можна, а що ні! – відповів Конрад.

– Я взагалі не знаю, що можна семирічному хлопцеві, а чого не можна! – в розпачі вигукнула пані Бартолотті.

– Ну, то я сьогодні не їстиму морозива, – сказав Конрад, – а до завтра ви довідаєтесь, коли його їсти, добре?

Пані Бартолотті кивнула головою, хоч не мала уявлення, в кого вона про це довідається. Вона була геть розгублена і через свою розгубленість з’їла все морозиво разом із вафлями, від чого в неї надуло живіт і заболіло горло.

Конрад весь час сидів навпроти неї і дивився, як вона їсть. Кілька разів пані Бартолотті переставала їсти, підносила йому під самий ніс ложечку морозива або вафлю й пропонувала бодай покуштувати ті ласощі, але він щоразу хитав головою.

Коли пані Бартолотті нарешті впоралася з морозивом, Конрад запитав, чим би він їй допоміг у хатній роботі. Може б, вимив посуд, чи підмів кімнату, чи виніс сміття з відра?

– А тобі подобається така робота? – запитала пані Бартолотті.

– Чи подобається? Я не знаю, – відповів Конрад. – Але семирічний хлопець уже вміє таке робити й повинен допомагати матері.

– Так, так, звичайно, – погодилася пані Бартолотті, але потім зауважила, що відро ще не зовсім повне, підлога ще не дуже товсто вкрита порохом, а серед посуду є ще кілька чистих тарілок, ложок, чашок і каструль, тож нехай Конрад краще пограється новими іграшками.

Конрад узяв коробку з будівельними кубиками, відкрив її й почав роздивлятися.

– Дуже гарні кубики, такі барвисті, – сказав він.

Пані Бартолотті полегшено відітхнула.

– З них можна спорудити вежі, паровоз, ратушу і навіть літак, – пояснила вона.

Конрад закрив коробку, взяв її під пахву й запитав:

– А де мені гратися?

– Як де? – перепитала пані Бартолотті, нічого не розуміючи.

– Я питаю, де мій куток, у якому я міг би гратися?

Пані Бартолотті зроду не чула про такий куток. Конрад пояснив їй, що діти мають або кімнату, або свій куток. А оскільки в помешканні пані Бартолотті немає дитячої кімнати, то нехай вона йому покаже якийсь куток, де він може гратися.

Пані Бартолотті задумалася. В неї була вітальня, робоча кімната, спальня, кухня, передпокій і ванна кімната, і кожна з них мала по чотири кутки. Отже, разом двадцять чотири кутки. Вона вважала, що Конрад може гратися в будь-якому з них. Або й у всіх двадцяти чотирьох.

– І посеред кімнати також можеш розташуватися, – сказала вона.

– Дуже дякую, але мені досить одного кутка, – мовив Конрад.

– Ну, то вибирай собі його сам.

– А де я найменше заважатиму? – запитав хлопчик.

– Кому заважатимеш?

– Вам!

– Ти мені взагалі не заважатимеш. Анітрохи! Про мене, грайся по всьому помешканні.

– То я розташуюся тут. – Конрад показав на куток між вікном і дверима до передпокою. – Можна?

Пані Бартолотті кивнула головою. Конрад поклав на підлогу коробку, відкрив її і знов оглянув кубики.

– Я накупила ще багато й інших іграшок, – мовила пані Бартолотті. – Ось глянь. Ведмедик, і лялька, і книжка з малюнками…

Конрад перебив її.

– По-моєму, семирічному хлопцеві краще й розумніше не міняти часто іграшок, а якийсь час усю свою увагу зосереджувати на одній, а то він стане надто нервовий, як за все хапатиметься.

– Вибач, я про це не подумала, – спантеличено промимрила пані Бартолотті.

Але потім вона таки виклала в кутку між вікном і дверима до передпокою всі куплені іграшки. І ляльку, що вміла казати «мамо», також. Конрад глянув на ляльку й запитав:

– Це мені?

Пані Бартолотті кивнула головою.

– Але ж я семирічний хлопець! – мовив він.

– Хіба лялька, що вміє казати «мамо», погана іграшка для семирічного хлопця? – запитала пані Бартолотті.

– Ляльками граються семирічні дівчата, – пояснив Конрад.

Пані Бартолотті підняла з підлоги ляльку й сказала:

– Шкода, вона така гарна!

Вона поправила біляве волосячко ляльки, полоскотала животик і вирішила подарувати її дівчинці, що мешкала на поверх нижче. Дівчинку було звати Кіті.

Конрад складав кубика на кубик. Він будував високу, струнку вежу.

– Слухай, Конраде, – почала пані Бартолотті. – Мені треба трохи попрацювати. Виткати бодай три сантиметри килима. Ти залишишся тут чи підеш зі мною до робочої кімнати? Тобі, мабуть, нудно буде самому?

Конрад якраз почав будувати другу високу, струнку вежу.

– Ні, дякую, – відповів він, – я залишуся тут. Я так і думав, що ви маєте якийсь фах і працюєте. Нам сказали, що більшість матерів тепер працюють. І що є діти, які живуть у бабусь або ходять до садка, і що є ще й так звані «замкнені діти».

– О господи! – тихо промурмотіла пані Бартолотті, ще дужче спантеличена.

Вона пішла до робочої кімнати, сіла до верстата й заходилася вплітати в килим яскраво-червоні, лагідно-бузкові і ядучо-зелені нитки, зовсім забувши про дивного хлопчика, що сидів у неї в кутку вітальні. Коли пані Бартолотті ткала килими, то завжди думала тільки про них і більше ні про що. Може, тому вони й виходили в неї такі гарні.

А що пані Бартолотті думала тільки про килим, то вона не помічала, як швидко минає час. Раптом перед нею з’явився Конрад. Пані Бартолотті глянула спершу на хлопчика, тоді на годинник і побачила, що вже вечір.

– Господи, ти, напевне, вже голодний! – злякано вигукнула вона.

– Тільки трішечки, – відповів Конрад. Він пояснив, що прийшов зовсім не тому.

Він хотів щось заспівати. Та, на жаль, не мав ніякого уявлення, що співають семирічні хлопці. До цього він, мовляв, зовсім не підготовлений. Або, може, його й готували, а він був не досить уважний.

Пані Бартолотті його слова зацікавили.

– Скажи-но, а як же тебе готували? Як це відбувалося? І хто тебе готував? – запитала вона.

Конрад мовчав.

– У тебе там був учитель? Чи тебе готували робітники? І чи ти весь час був такий зморщений? Вибач, я хотіла… хотіла сказати… такий сухий, як до живильного розчину?

Конрад і далі мовчав.

– Тобі неприємно про це говорити?

Нарешті він сказав:

– Я повинен говорити про це тільки в разі пекучої потреби. А це пекуча потреба?

– Ні, аж такої потреби немає! – відповіла пані Бартолотті.

Потім почала згадувати, що вона співала в дитинстві.

Найперше вона згадала пісеньку: «Хто прикотив на вокзал оцей сир?» – але далі не знала жодного рядка. Тоді згадала: «Моя папуга, пане, їсть тільки марципани» – і знов далі забула.

Потім пані Бартолотті згадала:

 
А ось іде Лоліта,
уся в шовках щоліта,
уся у хутрі взимку,
солодка, як родзинка.
 

Та раптом похопилася, що все це не дитячі пісеньки, а модні куплети, які дорослі співали, коли вона сама була ще дитиною. Нарешті вона згадала справжні дитячі пісеньки: «На озері Чад дванадцять дівчат купають качат», «А на дні, а на дні ловить баба окуні» і «У цукерні я і ти поїмо усі торти».

Пані Бартолотті доспівувала одну пісеньку й починала другу, і їй ставало дедалі веселіше. Заспівала вона також «Солдати за льохом стріляють горохом».

А як завела пісню про пана Маєра та його тітку і дійшла до слів: «Приплентався пан Маєр додому уночі», то помітила, що Конрад дедалі дужче блідне. Але подумала: «Наступний куплет іще смішніший, він його напевне розвеселить». Тому заспівала:

 
І миттю на каністрі
злетів угору він.
Подумали французи:
«Напевне, цепелін!»
 
 
Хутенько за гвинтівки
схопилися вони,
як стрельнули, то збили
сердешному штани.
 

Конрад зблід, як стіна. Пані Бартолотті побачила, як він побілів, і, щоб розважити його, заспівала: «Сидить пан у туалеті, грає марші на кларнеті».

Тоді Конрад заплакав.

– Конраде, що сталося? – Пані Бартолотті схопилася з ослінчика, витягла свою хусточку з кишені штанів і витерла хлопцеві сльози.

Він, схлипуючи, мовив:

– Я плачу, бо не знаю, що мені робити. Семирічний хлопець повинен уважно слухати, коли його мати щось каже, розповідає чи співає. Але ж семирічний хлопець повинен негайно перестати слухати, коли кажуть, розповідають чи співають щось непристойне.

– Хіба я співаю щось непристойне? – перелякалась пані Бартолотті.

Конрад кивнув головою. Пані Бартолотті заприсяглася, що ніколи більше не казатиме й не співатиме нічого непристойного. І Конрад перестав плакати.

Раптом у двері подзвонили. Не так, як дзвонять носії грошових переказів чи пожежники, а легенько, тричі поспіль, як дзвонив аптекар Егон. І справді, була субота, день їхнього приятелювання.

– Ох, це Егон, я зовсім забула про нього! – вигукнула пані Бартолотті й кинулася до дверей. Дорогою вона вдарилась ліктем об шафу, що стояла в передпокої, і хотіла вилаятись, але стрималася, щоб Конрад знов не заплакав.

Пан Егон був у чорному костюмі й сірій краватці. В руці він тримав букетик фіалок.

– Я маю два чудові квитки в оперу, – сказав він.

– А я маю чудову дитину, – відповіла йому пані Бартолотті.

– Другий ряд, перший ярус, середина… – повів далі пан Егон, але раптом замовк, витріщив очі на пані Бартолотті й запитав:

– Як? Що?

Тієї миті до передпокою зайшов Конрад. Він підступив до пана Егона, вклонився йому, подав руку і привітався:

– Добрий вечір, пане!

– Це мій син, – мовила пані Бартолотті. – Йому сім років, і звати його Конрад.

Пан Егон зблід. Ще дужче, ніж Конрад від непристойних пісеньок. Пані Бартолотті відчула, що йому треба дати пояснення. Але не хотіла нічого пояснювати перед хлопцем, тому сказала:

– Конраде, серденько моє, мабуть, по телевізору показують дитячу програму!

– От добре! – мовив хлопчик і прудко рушив до вітальні.

Пані Бартолотті гукнула йому навздогін:

– Спершу витягни верхню кнопку, тоді натисни третю знизу, тоді…

– Дякую, я знаю! – гукнув Конрад з вітальні. – Нас учили, як користуватися телевізором!

Пані Бартолотті пішла з гостем до кухні, дала йому сигару, другу взяла собі, наставила води на каву й почала розповідати про свою пригоду. Поки вода закипіла, вона закінчила розповідь, але навіть як та вода вже вся перейшла через торбинку з кавою, пан Егон іще не повірив її словам. Переконала вона його аж тоді, коли показала порожню бляшанку, порожній пакуночок з-під живильного розчину, документи й листа.

– Яка прикра історія, – мовив пан Егон. – Страшенно прикра!

Пані Бартолотті кивнула головою. Її гість пильно дивився на чорні блискучі носаки своїх лакованих черевиків.

– Ви всі тут? – почувся у вітальні голос із телевізора.

– Та-ак, – нерішуче мовив Конрад, і щонайменше сто дитячих голосів із студії телебачення гукнуло: – Та-ак!

Пан Егон і далі не зводив очей зі своїх черевиків.

– Скажи ж бо щось, Егончику, – попросила пані Бартолотті.

– Відішли його назад, – тихо мовив пан Егон.

– Як тобі не соромно! – сказала пані Бартолотті ще тихіше, схопила його за руку, стягла з крісла й повела через кухню й передпокій до дверей вітальні. – Глянь, – прошепотіла вона.

Пан Егон зазирнув до вітальні й побачив на екрані пластмасового крокодила з зеленою лускою, червоними блискучими очима і синім хвостом, що підкрадався до невинного, безтурботного хлопчика в червоній шапочці. Хлопчик мав дерев’яну голову.

А на стільці перед телевізором пан Егон побачив Конрада в блакитній шапочці з золотим дзвоником. Очі в нього були широко розплющені, рот розтулений, вуха червоні, мов буряк, русяве волосся, що вибилося з-під шапочки, розкуйовджене, а вказівний палець правої руки притиснутий до кінчика носа. Надзвичайно вродлива, мила, беззахисна дитина.

– Ну? – запитала пані Бартолотті.

– Ні, – промурмотів пан Егон і скрушно похитав головою, – цього хлопчика не можна відсилати назад!

– Отож-бо! – мовила пані Бартолотті.

На екрані хлопчик з дерев’яною головою в червоній шапочці, що виявився не таким безтурботним, саме вбив пластмасового крокодила, і сто дітей на телестудії заверещали, як мавпи. Конрад відвів пальця від носа і сказав:

– Бідний крокодиле, біднесенький, як мені тебе шкода!

Потім підвівся й вимкнув телевізор. Ще не встиг крокодил випростати всі чотири лапи, як зображення зникло.

– Тобі таке не подобається? – запитав Пан Егон. (Він у дитинстві теж не любив таких вистав.)

– Треба мати співчуття до тварин! – відповів Конрад.

– Але ж це крокодил, Конраде! – вигукнула пані Бартолотті. – Крокодил – погана тварина, він їсть людей з усіма кісточками й тельбухами!

– Цей крокодил у телевізорі хотів лише спати, – заперечив Конрад. – А той у червоній шапці збудив його, бо репетував на все горло.

– Але ж крокодил підступно підійшов іззаду! – вигукнула пані Бартолотті. (Вона в дитинстві дуже любила такі вистави.)

– По-моєму, тварини не знають, що означає підступно підійти ззаду, – мовив Конрад.

– Так, але… – промурмотіла пані Бартолотті.

– По місцевості, де живуть хижі звірі, той у червоній шапці взагалі повинен їздити тільки в закритій машині, – сказав Конрад. – Так набагато безпечніше і для крокодила, і для нього самого.

– Так, але… – знов промурмотіла пані Бартолотті.

– Ніяких «але»! – вигукнув пан Егон, і в голосі його забриніла бурхлива радість. – Ніякісіньких «але»! Хлопець правду каже! Взагалі він, як на свій вік, надзвичайно розумний!

Пан Егон дивився на Конрада з величезною прихильністю. Раніше він ніколи не дивився на дітей з величезною прихильністю; не дивився навіть просто з прихильністю.

Та прихильність переросла в захват, коли хлопчик запитав:

– Скажіть, будь ласка, чи не пора вже йти спати?

– Ти стомився? – запитала пані Бартолотті.

– Справа не в тому, – відповів Конрад. – Діти рідко бувають стомлені, коли їм пора спати.

Про те, коли дітям пора спати, пані Бартолотті знала так само погано, як і про те, коли їм можна їсти морозиво. Вона лише пам’ятала, як дитиною голосила, мов несамовита, коли її відсилали спати, а потім ще довго хлипала в ліжку. Тому сказала Конрадові:

– Сиди, скільки тобі заманеться. Ти сам помітиш, коли захочеш спати! – На цьому слові пані Бартолотті згадала, що дитяче ліжко, яке вона купила, ще не привезли, й додала: – З тобою все ясно. Ти підеш спати, як привезуть ліжко.

І Конрад погодився на це.

Конрадові й досі ще не хотілося по-справжньому їсти.

– Може, з’їси цукерок? – запитала пані Бартолотті.

– Солодощі ввечері, перед сном, дуже-дуже шкідливі, – відповів він.

Та пані Бартолотті однаково простягла йому до рота шоколадний цукерок із малиновою начинкою і мигдалем. Вона тримала його в Конрада перед губами доти, доки той розтулив їх, тоді швидко засунула цукерок йому в рот.

– Ти, Берточко, нічого не тямиш! – дорікнув їй пан Егон. – Хлопчик розумніший за тебе, знає, якої шкоди солодощі завдають зубам. Радій, що маєш таку дитину!

Пані Бартолотті промимрила щось схоже на «дурниці». Вона пильно вдивлялася в Конрадове обличчя, хотіла не пропустити тієї миті, коли воно засяє з утіхи, – адже цукерок був на диво смачний. Проте обличчя в хлопця не засяяло, а, навпаки, посмутнішало. Він доїв цукерок і сказав:

– Дякую, цукерок смачний, але мені тяжко.

– Пусте, – засміялася пані Бартолотті. – Від одного маленького цукерка не буває тяжко в животі. Щоб було тяжко, треба з’їсти їх цілу торбинку!

Конрад похитав головою і пояснив, що йому від цукерка тяжко не в животі, а на душі, оскільки їсти цукерки перед сном заборонено. Йому, сказав він, завжди тяжко від того, що заборонене. Це в нього закладено. Він сумно сказав, що досі завжди пишався, коли після порушення заборони йому було тяжко, бо це один із найважливіших навчальних предметів, які вони проходять у відділі остаточної обробки.

– Це зветься «почуттям провини», – пояснив Конрад, – і готові вже діти, які цього не засвоїли, взагалі не виходять з фабрики.

Сказавши це, він злякано замовк, бо не мав права говорити про фабрику, якщо на те не було пекучої потреби.

– Який жах! – промурмотіла пані Бартолотті.

Зате пан Егон вигукнув:

– Такого чудового хлопця я зроду не бачив! Якби всі діти були такі, я б давно завів собі сина чи дочку! Такий вихований, ласкавий, ґречний, чемний семирічний хлопчик – просто скарб!

– Егончику, ти дурний, – мовила пані Бартолотті.

Та пан Егон не слухав її, він захоплено розводився про Конрадові чесноти.

Пан Егон говорив ще довго, не замовк навіть тоді, коли нарешті привезли дитяче ліжко. Говорив, поки пані Бартолотті натягала пошивку на подушку, поки вона застеляла матрац простиралом, говорив, поки вона вбирала в пішву найкращу і найм’якшу свою ковдру. Говорив увесь час про те саме: що така чудова, вихована, слухняна дитина, як Конрад, – величезна рідкість і що така дитина потребує догляду, особливого догляду, якого їй не може дати пані Бартолотті.

Пані Бартолотті кивала головою, бо, підбиваючи подушку й стелячи постіль, не дуже прислухалася до його слів. Та коли вона вловила в тій довгій промові тричі вимовлене через короткі проміжки слово «батько», то перестала кивати головою. Вона гукнула йому:

– Хвилинку, Егончику!

Тоді затягла ліжко до спальні, повернулася, сіла навпроти пана Егона в крісло-гойдалку і запитала:

– Скажи мені, Егончику, що ти торочив про батька?

– Хлопчикові конче потрібен батько, – відповів пан Егон.

– В нього ж він є! – вигукнула пані Бартолотті. – Про це написано в метриці! Його батько – Конрад Август Бартолотті!

– Якщо Конрад Август Бартолотті його батько, – заперечив пан Егон, і на лобі в нього пролягли чотири глибокі зморшки, – то хай негайно повертається й бере на себе виховання цієї чудової дитини! Це ж його обов’язок.

Почувши таке, пані Бартолотті розлютилася.

– Мені не треба ніякого Конрада Августа Бартолотті! – закричала вона. – Я колись послала його до бісової матері, і туди йому й дорога, хай там сидить!

– Коли так, то його повинен хтось замінити, і я… – почав пан Егон, але не докінчив, бо на порозі з’явився голенький Конрад і запитав, де він міг би помитися і чи є в хаті для нього зубна щітка.

Зубної щітки для Конрада в хаті не було.

Але пані Бартолотті, зітхнувши, принаймні вирішила витягти з умивальника джинси й пуловер, щоб хлопчик мав де помитися.

– Почекай хвилинку, – мовила вона, – я зараз приберу у ванній кімнаті!

І вона ще тричі зітхнула. Їй було дуже шкода себе, бо прибирання вона вважала за найгіршу в світі роботу.

Коли вона повернулася до вітальні, пан Егон і Конрад сиділи поруч і всміхалися.

– Я вже його батько, – заявив пан Егон. – Конрад погодився на це.

Хлопчик кивнув головою. Пані Бартолотті глянула на Егона, тоді на Конрада і, зітхнувши, сказала:

– Ну що ж, мені однаково.

Насправді їй не було однаково. По-перше, вона не була певна, що семирічному хлопцеві неодмінно потрібен батько. А по-друге, подумала вона, коли й потрібен, то не така пісна зануда, як Егон. Приятелем два дні на тиждень він іще може бути, але ж не батьком!

Проте Конрад так радісно всміхався, Що вона знов сказала:

– Ну що ж, мені однаково!

За кілька хвилин Конрад лежав уже в ліжку й спав, мов янголятко, як висловився пан Егон. Пані Бартолотті сиділа зі своїм гостем у вітальні.

– Завтра тобі доведеться піти з Конрадом до школи й записати його туди, – сказав пан Егон.

– Завтра неділя, – відповіла пані Бартолотті. – У школі немає уроків.

– Ну, то післязавтра, – мовив пан Егон.

І додав, що вже передчуває ту величезну батьківську радість, яку йому в майбутньому даватиме Конрад, коли приноситиме додому самі п’ятірки. Пані Бартолотті нічого не сказала про свою материнську радість з приводу майбутніх Конрадових оцінок. Вона хотіла додивитися по телевізору детектив, але пан Егон не дав їй.

– Кинь той дурний телевізор! Мені треба поважно поговорити з тобою. Сказати тобі кілька слів.

Отже, пані Бартолотті не ввімкнула телевізора, а слухала, що їй казав аптекар. А він сказав не кілька слів, а сто тисяч, і коли нарешті скінчив, то було вже за північ. Пані Бартолотті позіхнула й мовила:

– Бувай, Егончику.

Вона дала йому ключа, щоб він замкнув за собою двері, а сама тихенько лягла у своє ліжко – боялася збудити Конрада. Та хоч яка вона була стомлена, а заснути не могла. В голові у неї гули Егонові слова:

«Ти повинна обтесатися, стати зовсім іншою, поважнішою, як і личить матері!

Ти повинна дбати про свій вигляд, не гасати більше по місту в такому чудернацькому вбранні!

Ти повинна відтепер прибирати в помешканні, щоденно готувати їсти, зважувати кожне своє слово, казати тільки те, що можна перед семирічним хлопцем, що йому корисно почути!

Ти повинна, ти повинна, ти повинна…»

Коли ці повчання зо дві тисячі разів промайнули в її голові, всі сто тисяч Егонових слів змішалися докупи. Вона заснула, але й уві сні, в глибокому сні, голосно стогнала й бубоніла: «Ти повинна, ти повинна…»

Другого дня пані Бартолотті прокинулася багато раніше, ніж звичайно. Вона протерла очі й глянула на Конрадове ліжко навпроти. Воно було порожнє. Пані Бартолотті перелякано схопилася з ліжка, – на мить їй здалося, що Конрад їй тільки приснився. Вона помчала до вітальні й побачила там хлопчика в кутку серед іграшок. Він уже вмився, причесався й тепер складав кубики. Складаючи їх, він проказував:

– Це одиниці, це десятки, а це сотні.

– Що ти робиш, Конраде?

– Вчуся рахувати, – відповів хлопець. – Я ж бо завтра піду до школи. Тому хочу приготуватися як слід.

– Як слід, як слід, – буркнула пані Бартолотті, йдучи до кухні, а коли впевнилась, що Конрад її вже не почує, додала: – Терпіти не можу цих слів! Вони такі самі гидкі, як і «сумлінно», «щоденно», «ввічливо». Тьху, хай їм біс!

Пані Бартолотті взагалі не любила багатьох слів. Крім «порядно», «ввічливо», «сумлінно» й «щоденно», вона не зносила ще слів «доцільно», «розважно», «неухильно», «повчально», «пристойно», «чемно вихована», «по-господарському», «личить» і «належить».

Отож пані Бартолотті поралась у кухні, готувала каву, варила яйця, смажила спеціально для Конрада омлет з малиною і думала про всі ці ненависні, неприємні слова. Думала вона також про сто тисяч Егонових слів, а сама тим часом прибрала все з кухонного столу, застелила його рожево-зеленою квітчастою скатертиною і принесла з шафки у вітальні пластмасовий сервіз на двадцять чотири особи (звичайно, тільки його дванадцяту частину). Посеред столу, оскільки під рукою не було ніяких квіток, вона поставила в склянці з водою пучок зеленої цибулі й пучок петрушки. Потім оглянула стіл і подумала: «Тепер навіть Егон похвалив би мене. Кращого сніданку жодна мати не приготує».

Конрад випив каву, з’їв омлет, булочку з маслом і булочку з шинкою.

– Ти, видно, дуже голодний, – мовила пані Бартолотті.

– О ні, – відповів хлопчик, – я вже дуже наїдений, насилу їм.

– То не їж.

– Але ж треба все з’їсти, що покладено на стіл, а особливо те, що покладено на тарілку, – пояснив Конрад.

Пані Бартолотті швидко забрала зі столу решту булочок, чималий шматок шинки й сир і сховала все до буфета. Тепер на столі ре було нічого їстівного, і Конрад з полегкістю відітхнув.

Звичайно пані Бартолотті в неділю працювала. Але сьогодні подумала: в неділю семирічному хлопцеві, напевне, краще побути на свіжому повітрі. Погуляти або пограти в м’яча. Може, Конрад захоче піти в парк розваг або в звіринець.

Проте Конрад не захотів нікуди йти. Ні в звіринець, ні в парк розваг, ні на свіже повітря. Він заявив:

– Я хотів би сьогодні підготуватися до школи. Я вже вмію рахувати, писати й читати. В нас був добрий підготовчий курс. Але, звичайно, я не знаю, що встигли засвоїти діти мого віку в тутешній школі. – І він попросив пані Бартолотті: – Підіть, будь ласка, до якогось семирічного школяра й позичте в нього шкільні підручники, щоб я зміг їх переглянути.

– То ти не хочеш іти до першого класу? – запитала пані Бартолотті й пояснила: – Перший клас напевне далеко не втік, бо навчається лише один місяць. За такий час багато не встигнеш!

Конрад похитав головою і сказав, що й гадки не мав іти до першого класу. Він значно розумніший за пересічних дітей, тому шкода було б не використати як слід його духовних здібностей. Він піде щонайменше до другого класу.

Пані Бартолотті знов зітхнула. Тоді спустилася на другий поверх – сама вона мешкала на третьому – й подзвонила в двері, що були просто під її дверима. Там мешкали Рузіки. Їхня дочка Кіті мала сім років і ходила до другого класу. Двері відчинив пан Рузіка. За ним стояла Кіті і з цікавістю дивилася на гостю. Позад Кіті стояла пані Рузіка й дивилася на гостю ще з більшою цікавістю. Пані Бартолотті досі ніколи не розмовляла з ними, хоч Рузіки мешкали в цьому будинку вже п’ять років. Пані Бартолотті взагалі мало розмовляла з мешканцями будинку, бо вони не дуже хотіли розмовляти з нею. Мешканці будинку вважали пані Бартолотті химерною особою. Через її чудернацький одяг. І через те, що вона надто яскраво малювала обличчя. І через те, що часто розмовляла на сходах сама з собою.

Пані Бартолотті й гадки не мала, що мешканці будинку вважали її химерною, та коли всі троє Рузік зацікавлено витріщили на неї очі, вона відчула, що її прохання звучатиме досить дивно. Бо яка доросла жінка піде позичати шкільні підручники?

– Ви чогось хотіли? – запитав пан Рузіка.

У голові в пані Бартолотті завирували думки: вона силкувалась вигадати щось. Може, сказати: «До мене приїхав у гості небіж і хоче щось почитати». Чи: «Я повинна виткати килим, на якому було б щось із читанки». Чи: «На двадцять третій сторінці „Арифметики“ є дуже гарний малюнок, мені треба подивитися на нього».

– Ви чогось хотіли? – знов запитав пан Рузіка.

Усі брехні, які спадали на думку пані Бартолотті, здалися їй безглуздими. Тому вона сказала правду:

– Мій син завтра йде до школи і хотів би спершу переглянути підручники. А ваша дочка також ходить до другого класу, то я подумала собі: чи не позичили б ви йому ці книжки на сьогодні до вечора. А ввечері я їх поверну.

Пан Рузіка й пані Рузіка були виховані люди і, як належить вихованим людям, утримались від запитань. Щоправда, на обличчях у них проступив вираз безмежного подиву і збентеження, але вони відповіли в один голос:

– Авжеж, позичимо, залюбки!

Кіті Рузіка теж була дуже вихована дитина, але, звичайно, ще не така вихована, як дорослі. За сім років, прожиті на світі, вона ще не встигла опанувати всіх тонкощів вихованості, тому запитала:

– У вас є син, пані Бартолотті?

– Цить, – прошепотіла пані Рузіка, а тоді додала ще тихіше: – Про таке не питають!

Кіті кивнула головою і побігла до кімнати по читанку й підручник з арифметики. Пані Бартолотті взяла в неї книжки, подякувала й побігла сходами нагору. Пан Рузіка зачинив двері.

– Вони зовсім не здивувалися, – мовила сама до себе пані Бартолотті, відмикаючи свої двері. – Та й чого б вони мали дивуватися? Хіба диво, що жінка має сина?

Та якби пані Бартолотті могла бачити крізь підлогу, то помітила б, що все-таки вона і її син викликали неабиякий подив. Бо Рузіки й досі стояли в передпокої за вхідними дверима. І всі троє Дивилися на двері й перемовлялись:

– У неї є син! Семирічний син! Я збожеволію. У неї є син!

Потім пані Рузіка обурено шморгнула носом і сказала:

– Щоб я провалилась на цьому місці, коли в неї є син!

А пан Рузіка додав:

– А коли є, то де його підручники? І якщо йому сім років, то чому він аж завтра йде до школи?

А Кіті Рузіка запитала:

– Можна мені буде потім побігти й глянути на її сина?

– Так просто не можна, адже вона тебе не запрошувала, – відповіла пані Рузіка.

– Я можу піти по свої книжки, – мовила Кіті.

– Це поважна причина, – відповів пан Рузіка, – але не йди дуже рано. Щоб не склалося враження, що ти надто цікава. А після обіду можеш побігти.

Кіті дуже втішилась і почала нетерпляче очікувати, коли нарешті настане те після обіду.

Конрад страшенно зрадів, коли отримав читанку й підручник з арифметики. Але трохи злякався, побачивши, що Кіті понамальовувала на берегах підручника з арифметики повно чоловічків і квіток. А в читанці всі великі літери «О» були зафарбовані в яскраві кольори.

– Хіба дітям таке дозволено? – запитав він.

Пані Бартолотті добре не знала, чи дітям таке дозволено. І сказала, що, коли вона сама була дитиною, дітям такого не дозволяли.

– Але це було так давно! – додала юна. – Може, відтоді в школах усе змінився.

– Мабуть, так, – з полегкістю мовив Конрад.

Пані Бартолотті принесла йому олівця, кулькову ручку й багато паперу в лінійку та в клітинку. Він заходився рахувати, гортати підручники, читати вголос і про себе, писати слова й речення. Прочитавши якесь речення чи зробивши підрахунок, він щоразу кивав головою. Пані Бартолотті побачила, що вона там зайва, й вирішила нарешті дов’язати торочки до зеленого килима. Цей килим вона мала віддати замовникові два тижні тому. Але їй так нудно було в’язати торочки, що вона відкладала цю роботу з дня на день і з тижня на тиждень. Вона завжди відкладала нудну роботу, аж поки відчувала, що їй украй потрібні гроші. А тепер їй гроші були вкрай потрібні! Адже вона витратила всі свої заощадження на одяг для Конрада.

Пані Бартолотті витягла моташку зелених вовняних ниток і дошку. Вона намотала нитки на дошку, тоді розрізала їх усі ножицями впоперек. Так у неї вийшов товстий жмут однакових завдовжки ниток.

– А тепер, дитино моя, візьми гачок і починай засиляти торочки! – сказала сама до себе пані Бартолотті.

– Зараз, мамо, – озвався Конрад.

Минула добра хвилина, поки пані Бартолотті втовкмачила хлопцеві, що «дитино моя» стосувалося не його, а коли він нарешті зрозумів це, задзеленчав дзвоник. Конрад побіг відчиняти двері. Прийшов пан Егон.