Текст книги "Хроніки Нарнії: Кінь і хлопчик"

Автор книги: Клайв Стейплз Льюис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц)

З міцних обіймів сну Шасту вирвав гучний хряскіт. Хлопчина від несподіванки аж підстрибнув на ліжку й одразу широко відкрив очі. Обвівши поглядом кімнату, він зрозумів, що спав кілька годин, бо тіні перемістилися в инший бік. Далі помітив, що від коштовної порцелянової вази, яка стояла на підвіконні, коли він обідав, залишились лише розсипані по підлозі друзки. Шаста побачив дві руки на підвіконні, що аж побіліли від напруження: хтось з усіх сил дряпався по стіні, намагаючись потрапити через відчинене вікно до кімнати. Спершу з’явились голова і плечі, а за хвильку підвіконня осідлав якийсь хлопчина.

Шаста ніколи не бачив себе у дзеркалі. Та навіть якби й бачив, то навряд чи у цей момент зрозумів би, що хлопець цей схожий на нього як дві краплі води. Правда, зараз незнайомець виглядав так, що його взагалі було важко упізнати: повіка заплила, під оком велетенський синець, в роті бракувало зуба, одіж, колись гарна і багата, зараз перетворилась у брудне лахміття, а лице замащене кров’ю та болотом.

– Ти хто? – пошепки запитав незнайомець.

– Ти – принц Корін? – поцікавився Шаста.

– Звичайно, – відповів той. – А хто ти?

– Я – ніхто, тобто я не принц, – мовив Шаста. – Король Едмунд зловив мене на вулиці, переплутавши з тобою. Мабуть, ми подібні. Чи можна вибратися звідси тим шляхом, яким ти сюди повернувся?

– Можна, якщо вміти лазити по стінах, – сказав Корін. – Але чого тобі поспішати? Слухай, а давай розіграємо всіх, коли ми такі схожі!

– Ні, ні, – швидко заперечив Шаста. – Нам ліпше відразу помінятись місцями. Просто боюся, що зараз повернеться пан Тамнас і застане нас тут разом. Мені-бо довелося грати твою роль. Та й уночі ви потайки звідси відплинете. Де ж ти був увесь цей час?

– На вулиці один хлопчисько дозволив собі покпити з королеви Сюзан, – сказав принц Корін, – а я затопив йому у писок, збив із ніг. Він розревівся, втік до хати, а звідтам вийшов його старший брат. Я повалив на землю і брата. Потім вони удвох погналися за мною. Потім я налетів на трьох літніх чоловіків зі списами. Це були вартівники. Я став з ними боротися, але вони виявилися сильнішими і хутко скрутили мене. На той час уже геть смерклося. Вартівники потягли мене до буцегарні. По дорозі я запропонував десь зупинитись, відпочити і випити по чарці доброго вина. Вояки спершу пом’ялись, але потім погодились. Отож я завів їх до винарні і купив одразу ціле барильце. Невдовзі мої сторожі добряче нажлуктилися та так навсидячки й поснули. Не гай часу, сказав я собі, і тихцем пробрався до дверей. Та надворі мене підстерігав той малий шибеник, через якого усе заколотилося. Я знову повалив його на землю, а сам видряпався на дах поблизького будинку і причаївся за димарем. Там мені довелося пробути до світанку. Потім я ще шукав дорогу сюди. Слухай, а є тут щось напитися?

– Ні, я все випив, – зітхнув Шаста. – Гаразд, покажи мені, як ти сюди добрався. Не можна гаяти ні хвилини. Було би ліпше, якби ти ліг на диван і вдав, що… Ох, я забув. Нічого не вийде: в тебе обличчя як потовчене яблуко, одні синці та подряпини. Мусиш розповісти всю правду. Хай тільки я зникну звідси.

– Що я мав би їм розповідати? – насупився Корін. Урешті-решт, хто ти такий?

– Немає часу, – відказав Шаста. – Гадаю, я нарнієць, або звідкілясь із Півночі. Але все своє життя провів у Калормені. Та я утік. Мені треба іти через пустелю. Разом із речистим конем на ймення Бругу. Все, хутко! Як мені звідси вибратись?

– Дивися, – узявся пояснювати Корін, – стрибнеш звідси на дах веранди. Тільки ступай легенько, на пальчиках, щоб тебе не почули. Далі повернеш ліворуч і вилізеш на стіну. Пройдеш по ній аж до кінця, а там побачиш купу сміття під муром. Зістрибнеш на ту купу – і ти вільний. Оце й усе.

– Дякую, – сказав Шаста, уже сидячи на підвіконні. Хлопці глянули одне одному у вічі і раптом відчули, що стали друзями.

– Бувай, – мовив Корін. – І… хай щастить. Маю надію, що ти виберешся цілим.

– Тримайся, – відповів Шаста. – Здається, твої пригоди ще не скінчились.

– Що там мої пригоди супроти твоїх, – заперечливо хитнув головою Корін. – Добре, стрибай. Та легше, кажу тобі, – кинув уже навздогін. – Сподіваюся, ще зустрінемось у Верхоландії. Піди до мого батька, короля Люна, і скажи йому, що ти мій друг. Пильнуй! Хтось іде.

Розділ 6. Шаста серед гробниць

Шаста навшпиньках пробирався по даху веранди. Розпечена черепиця обпікала його босі ноги. Ось він дійшов до краю, а там перестрибнув на оборонний мур. Шаста добрався до рогу і – його очам відкрилася вузька занечищена вуличка. Під стіною громадилася купа сміття, про яку говорив йому Корін. Перед тим як стрибнути, Шаста озирнувся навколо, аби зорієнтуватись, куди йти далі. Не викликало сумніву, що хлопець перебував на самісінькій маківці острова, на якому було збудовано Ташбан. Унизу перед ним лежали пласкі покрівлі, які, немов величезні приступці, вели аж до зубчастого муру у північній частині міста. За мурами текла річка, за нею прозирав невеликий пагорок, схили якого суціль укривали сади. А ген за садами виднілося щось таке, чого хлопець ніколи не бачив, отож не мав із чим порівняти: якась жовтаво-сіра гладінь, що нагадувала море у безвітряну погоду. Вдалині бовваніли височенні камінні брили із гострими білими вершечками. «Пустеля! А там гори!» – здогадався Шаста.

Хлопець стрибнув на купу сміття і чимдуж побіг униз по вузькому узвозу, який хутко вивів його на широку вулицю, запруджену людьми. Ніхто із перехожих не звернув уваги на малого босоногого обідранця, проте неспокій і хвилювання не полишали хлопця, аж доки, повернувши за ріг, він не побачив перед собою міську браму. Там він набрався товчеників у тисняві, бо перед виходом товпилася купа люду. За брамою, на мосту, люди йшли уже звільна, без поспіху, немов у якійсь урочистій процесії. Вирвавшись із запилюженого галасливого Ташбану, Шаста з насолодою вдихнув свіже річкове повітря.

Шаста перейшов міст. Юрба розсіялась у різні боки, бо люди тут розходились хто куди. Хлопець рушив просто й опинився на битій дорозі, що звивалася поміж садами і провадила на пагорок. Шаста пройшов ще трошки і залишився сам. За якусь часинку путівець вивів його на саму маківку. Там хлопець зупинився й уважно роззирнувся довкруж. Здавалося, що він опинився на краю світа, бо за кілька кроків від нього уже починався безживний сухий пісок. Попереду виднілися гори, але тепер вони здавалися ще дальшими, ніж тоді, коли Шаста роздивлявся їх із міста. Хлопець рушив у дорогу і через п’ять хвилин, із превеликою полегшею, лівобіч побачив цвинтар, який описував Бругу. Там було багато великих гробниць із тесаного каменю. Гробниці справді нагадували бджолині вулики, лише дуже високі і вузькі. У світлі призахідних променів чорні камінні силуети справляли доволі гнітюче враження.

Шаста повернувся на захід і побіг до цвинтарища. Сонце світило йому просто у вічі, хлопець майже нічого не бачив. Він з усіх сил напружував зір, аби віднайти своїх друзів. «Де їм іще бути? – міркував він. – Мабуть, заховались за останньою гробницею, бо тут їх легко би хтось помітив».

Скрізь зяяли чорні входи гробниць. Було їх із дванадцять. Кожну Шаста обійшов довкруж по кілька разів, аби нічого не пропустити. Це зайняло немало часу. Хлопець оглянув кожен камінь, кожен закуток, проте на цвинтарищі не було нікого-нікогісько.

Сонце уже сховалося за обрієм. Навколо – анішелесь.

Та зненацька позаду щось заревіло. Хлопця взяв страх ледве серце з грудей не вискочить. Він аж закусив язика, щоб не скрикнути з переляку. Та наступної миті збагнув: це ташбанські сурми звіщали закриття воріт. «от страхопуд, – мовив сам до себе Шаста. – Хіба ти не чув зранку, як сурмили сурми?» Проте тоді ворота відчинялися і пускали тебе у місто, і з тобою були друзі, а зараз ти сам і навколо темно-темнісько. Шаста розумів, що тепер, коли ворота замкнено, його друзі не зможуть вийти за межі міста і йому доведеться пробути тут самому до ранку. «Мабуть, вони таки залишились у Ташбані, – подумав Шаста, – або поїхали без мене. А що, Аравіса так і зробить. Але Бругу ні. Бругу так би не вчинив… хоча…»

Проте Шаста глибоко помилявся, думаючи так про Аравісу. Дівчина була горда, гостра на язик, але вона завжди дотримувала слова і нізащо не покинула б свого супутника, навіть якщо він їй і не припав до вподоби.

Сутінки згущувалися з кожною хвилиною. Шаста знав, що йому доведеться провести тут цілу ніч і через це почувався доволі незатишно. Йому вже не хотілося розглядати гробниці: ці велетенські безмовні камінні брили вселяли в нього острах. Шаста відганяв від себе думки про привидів, проте вони щораз більше заполонювали його уяву.

– О-йой! Рятуйте! – раптом скрикнув він, бо відчув, як щось торкнулося до його ноги. Думаю, не варто мати хлопцеві за зле, що він так піддався страхові: він і до того почувався не надто впевнено, а тут так темно, і ці велетенські гробниці, і щось підкралося ззаду і зачепило його за литку. Шаста увесь схолов, він не міг ані ворухнутись, не те щоб кинутися навтьоки. Хай уже що завгодно, але бігти не знати від чого поміж цих чорних склепів… ця думка блискавкою промайнула у голові Шасти. Хлопець зібрався з духом, повільно озирнувся і… полегшено зітхнув: під ногами у нього крутився кіт.

Кіт! Великий, дуже поважний, ба навіть маєстатичний – це те, що вдалося роздивитися Шасті у суцільному мороці. Здавалося, що він живе серед гробниць сам-саміський уже багато років. Його очі просто заворожували: у вас могло скластися враження, що йому відомі якісь таємниці, але він нізащо їх не зрадить.

– Киць, киць, – покликав Шаста. – А ти часом не з тих, речистих?

Кіт уп’яв у хлопця пильний проникливий погляд, а перегодя повернувся і рушив з місця. Шаста, звісно, пішов за ним. Кіт перейшов цвинтарище і зупинився. А тоді вмостився на задніх лапах, хвіст обкрутив калачиком довкруж себе, витягся мов струна і завмер, незмигно дивлячись у бік Нарнії та Півночі, мовби на чатах. Шаста влігся поряд, повернувшись лицем до гробниць, а спиною притулився до кота. Тож якби із цвинтарища з’явилося щось небезпечне, він би одразу побачив, а теплий м’який бік кота зігрівав його спину. Комусь пісок здасться не надто зручним ложем, але Шасті не раз доводилося спати на голій землі, тож йому нічого не вадило. Хлопця не полишав неспокій, його турбувало, що трапилося із Бругу, Аравісою та Гвіною. Та по якомусь часі його таки зморив сон.

Розбудило хлопця якесь завивання. «Мабуть, приверзлося у сні», – подумав Шаста. Але тут відчув, що кіт десь зник. Хлопець, звісно, волів би не лишатись зараз на самоті. Шаста лежав із закритими очима: йому було страшно озирнутися довкола. Ми із вами також сховалися б під ковдру. Та з-за спини, десь із пустелі, знову долинуло це жахливе виття. Шаста широко розплющив очі і сів.

Ясно світив місяць. Шаста зауважив, що камінні темно-сірі силуети гробниць немовби витяглись і підсунулись ближче. Вони скидались на велетів у довгих хламидах і з каптурами на головах. Опинитися тут уночі саміському, за два кроки від могил… звісно, неприємно. Але виття долинало не з цвинтарища, а з пустелі. Шаста повернувся спиною до склепів (хоча йому ой як цього не хотілося) і пильним поглядом міряв безкрає піщане море. У цю хвилину пронизливе завивання прокотилося зовсім близько.

«Хоч би не леви», – подумав хлопець. Правда, ці звуки не дуже були подібні на рик, що його він чув тієї ночі, коли разом із Бругу стрів Аравісу і Гвіну. Це завивали шакали. Шаста цього не знав. А якби і знав, то навряд чи мав би велике бажання зустрітися із ними.

Виття пролунало ще раз, а тоді вдруге. «Їх там багато, – подумав хлопець. – Не знаю, що це за звірі, але вони зовсім близько».

Якби Шаста зараз був здатен діяти розсудливо, то він повернувся б, перейшов через цвинтарище і спустився до річки. Там мешкали люди і жоден хижак не посмів би поткнути туди носа. Але Шаста боявся духів. Ще раз опинитись поруч із цими велетенськими камінними склепами… ануж хто вистрибне звідтіля? Це було нерозумно, але Шаста волів зустрітися з хижаками, ніж із духами. Виття щораз наближалося, і хлопець уже зібрався дати драла… але в останню мить уздрів, що від пустелі відділилася якась величезна чорна пляма і рушила просто на нього.

У темряві Шаста не міг добре роздивитися. Та він бачив, що це звір, бо мав чотири лапи, а на голові метлялася грива. У цю хвилину звір несподівано зупинився, обернувся у бік пустелі і гучно рикнув. У гробницях безладно заметалася луна. Виття урвалося. У хлопця від переляку віднялися ноги. А звір саме повернувся до Шасти і взявся пильно його розглядати.

«Лев, Я так і думав, це лев, – запульсувало у голові хлопця. – Усе, мені гаплик. Ох і болітиме, о-ох. Швидше б уже кінець. Цікаво, що відбувається з людьми, коли вони умирають? О-о-ох! Він іде!» Шаста заплющив очі і міцно зціпив зуби, очікуючи, що зараз у нього уп’ються лев’ячі кігті і зуби.

Але… наступної миті щось тепле і м’яке обкрутилося довкола його ніг. Шаста відкрив очі і вигукнув:

– Ой, та воно зовсім не таке велике, як мені здавалося! Десь половина з того. Ба ні, ледве чверть. Гей, та це кіт! Мабуть, мені усе намарилось. Треба ж таке! А виглядало велике як кінь.

Отож чи примарився йому той великий звір, чи ні, але зараз побіля нього мостився таки кіт. Він уважно вивчав хлопця своїми великими зеленими незмигними очима.

– Ох, котику, – схлипнув розчулено Шаста, – як добре, що ти знову зі мною. А то мені таке приверзлося.

Хлопець улігся на пісок поруч, спиною притулившись до кота, – як увечері, коли вкладався спати. Невдовзі Шаста увесь зігрівся – і заспокоївся.

– Скільки житиму, ніколи більше не знущатимусь із котів, – мовив Шаста, звертаючись почасти до кота, почасти до самого себе. – Знаєш, якось я жбурляй каміння в одного старого шолудивого кота. Ой! Перестань!

Бо на ці слова кіт обернувся і добре дряпнув його по щоці.

– Гаразд, досить розмов, – потягнувся Шаста. Зрештою, ти й так не розумієш, що я кажу.

Хлопець задрімав.

Зранку, коли Шаста прокинувся, кота уже не було. Сонце підбилося височенько і пісок устиг розпектися. Хлопець звівся і протер очі. Його мучила спрага – язик, здавалося, присох до піднебіння. Пісок мінився під сонячним промінням – від яскравих поблисків боліли очі. З боку Ташбану до Шасти долинав ледь чутний гул великого міста, але тут панувала тиша. Хлопець повернув голову ліворуч і подивився на захід, аби сонце не сліпило очей. Там, ген на обрії, виднілися гори. Одна мала аж дві маківки. «Треба іти у тому керунку, казав крук, – подумав Шаста. Так, немає сумніву, це Пайр. Тоді чого марнувати час, поки усі позбираються?» І він ногою проорав у піску глибоку борозну у напрямі гори Пайр.

Ну а далі, ясна річ, треба було роздобути якісь харчі та пиття. Шаста підтюпцем пробіг через цвинтарище. У денному світлі гробниці виглядали майже буденно – хлопець навіть здивувався, що іще недавно так їх боявся. Шаста спустився до берега, а там попри річку тяглися поля і сади. Вряди-годи траплялися люди, але було їх негусто, бо кілька годин тому відчинили міську браму й усі селяни зраненька подалися до міста. Отож Шасті ніщо не перешкоджало учинити такий собі «рейд», як назвав би це Бругу. Хлопець заліз через пліт у сад і роздобув там три апельсини, диню, пару фіг і гранат. Після того Шаста пішов до річки, тримаючись, проте, на віддалі від мосту, досхочу напився, а далі скинув зі себе брудне манаття і пірнув. Хлопець-бо виріс побіля моря і плавати навчився, ледве зіп’явшись на ноги, тому не міг оминути такої нагоди. Потому виліз із води, влігся на траву і дивився на той берег, де височів Ташбан, сповнений величі та могуті. Раптом хлопець подумав, що за той час, коли він купався, друзі могли добратися до цвинтарища («…і підуть далі, без мене… може…»). Шаста схопився, притьмом натягнув на себе одяг та чимдуж пустився до цвинтаря. Доки добіг, то знову відчув таку спрагу, наче перед тим не пив водички і не купався.

Як це часто буває, коли ти сам і чогось чекаєш, то день тобі видається страшенно довгим. Звичайно, тоді у голові зринають різні думки, але врешті й вони наганяють нудьгу. Якийсь час Шаста думав про нарнійців, зокрема про Коріна. Цікаво, що було, коли виявилося, що хлопчисько, який ото лежав на дивані і чув усі їхні потаємні плани, зовсім не Корін? Страх як неприємно усвідомлювати, що тепер ті милі привітні люди матимуть його за шпигуна.

Сонце поволі сягло свого зеніту, а далі пересунулося на вечірній упруг, але біля Шасти нічого не відбувалося: ніхто так і не з’явився. Хлопець занепокоївся. І тут-таки втямив, що коли вони домовлялися про зустріч, ніхто не з’ясовував, скільки треба чекати. Не стовбичити йому отут ціле життя! Та й, гляди, невдовзі знову стемніє і – ще одна ніч серед гробниць? У голові хлопця роїлися усякі думки – купа різних планів, правда, усі ні до чого. Врешті Шаста вибрав найгірший варіянт. Він зачекає, заки стемніє, тоді піде до річки і поцупить стільки динь, скільки здужає підняти, а відтак подасться у напрямку гори Пайр. Напрямок визначатиме за борозною, яку ото вранці вижолобив на піску. Звісна річ, це було чисте божевілля, бо якби він прочитав стільки книжок про пустелю, як ви, то навіть мріяти не важився б про таку виправу. Але Шаста взагалі ніколи нічого не читав.

Так хлопець і сидів, сховавшись за гробницею. Та заки ще сонце сховалося за овидом, він побачив, що назустріч йому простує двоє коней. Від неймовірної радости його серце ледь не вистрибнуло із грудей, бо він упізнав Бругу та Гвіну. Проте наступної миті хлопець зіщулився від недоброго передчуття: не було Аравіси. Коней вів озброєний незнайомець, одягнутий досить добре, так, як одягались головні раби з домів могутніх шляхетних родів. Бругу та Гвіна більше не нагадували в’ючних шкап: вони були осідлані і мали на собі добротну збрую. Що б це могло означати?

«Пастка, не инакше, – промайнуло в голові у Шасти. – Певно, Аравісу схопили, добряче відшмагали, от вона все й розповіла. А ті лише чекають, аби я вийшов і заговорив до Бругу! А тоді хап мене – і все. Але якщо сидіти отут, то як знайти решту? Це ж єдина можливість. Ох, дізнатися б, що трапилось».

Шаста причаївся за гробницею, раз-у-раз полохливо озираючись. Він знав, що із двох бід треба вибирати меншу, та ніяк не міг вирішити – котру.

Розділ 7. Аравіса у Ташбані

А трапилося ось що. Коли нарнійці потягли Шасту зі собою, Аравіса залишилась сама з двома кіньми – які, до слова, повелися дуже мудро і мовчали, наче води у рот набравши. Дівчина ні на мить не втратила самовладання, а відразу підхопила вуздечку Бругу. Серце її бухало як молот, та зовні вона зберігала спокій. Як тільки нарнійські вельможі минули майдан, Аравіса спробувала було рушити далі. Але не встигла вона ступити й кроку, як наступний вістун («От надокучливі галайки», – подумала дівчина) уже кричав: «Дорогу, дорогу, дорогу! Дорогу тархіні Лазараліні!». І за цими словами з’явилось четверо озброєних рабів, а за ними четверо носильників, які несли на плечах розкішний паланкін. Під подувами вітру він тріпотів шовковими запиналами та видзвонював срібними дзвіночками. Вся вулиця сповнилася пахощами квітів та парфумів. За ношами йшли рабині у чудових шатах, а за ними конюхи, скороходи та инша челядь. І тут Аравіса припустилася першої помилки.

Вона знала Лазараліну дуже добре, ну начеб вони вчилися в одній школі, бо їм частенько траплялося разом гостювати у тих самих людей, а також забавлятися на різноманітних вечірках. Аравіса не змогла стримати своєї цікавости: вона підвела голову, аби подивитись, як тепер виглядає Лазараліна. А та вийшла заміж і зробилася дуже поважною панею.

Ця цікавість і викрила Аравісу. Дівчина стрілася поглядом з Лазараліною, а та від несподіванки аж підстрибнула на ношах і залящала на цілий майдан:

– Аравісо! Що ти, Бога ради, тут робиш? Твій батько…

Зволікати не можна було ні хвилини. Аравіса миттю відпустила коней, ухопилася за край паланкіна, піднялась до Лазараліни і сердито прошепотіла їй на вухо:

– Мовчи! Чуєш? Негайно замовкни! Мусиш мене сховати. Скажи своїм людям…

– Але люба… – почала було Лазараліна так само голосно (її анітрохи не турбувало, що вона привертає увагу натовпу, навпаки, їй це подобалось).

– Роби те, що кажу, бо ніколи в житті більше не обізвуся до тебе, – прошипіла Аравіса. – Швидше, Лазараліно, будь ласка, швидше. Це дуже важливо. Звели своїм людям, аби узяли отих двох коней. Опусти всі запинала на паланкіні і ходімо звідси кудись, де мене не знайдуть. І не гайся, прошу.

– Гаразд, люба, – ледачкувато протягнула Лазараліна. Гей, ви двоє, візьміть-но коней тархіни, – це вона зверталась до рабів. – І додому. Слухай, люба, ти справді гадаєш, що в таку спеку варто опускати запинала? Я хочу сказати, що…

Проте Аравіса уже запнула куртини, закривши себе разом із Лазараліною у розкішному, насиченому густими пахощами, задушливому паланкіні.

– Мене ніхто не повинен бачити, – мовила дівчина. – Батько не знає, що я тут. Я втекла.

– Ох, люба, яка чудова пригода, – закотила очі Лазараліна. – Просто вмираю від нетерплячки, так хочу про все це почути. Люба, даруй, ти сіла на моє плаття. Чи не будеш така люб’язна? О, так ліпше. Воно в мене зовсім нове. Тобі подобається? Я придбала його в…

– Ох, Лазараліно, дай спокій, – перебила її Аравіса. Де мій батько?

– Як, ти не знаєш? – вигукнула Лазараліна. – Він тут, ясна річ. Учора прибув до міста і всюди розпитує про тебе. Уявляєш, ти ось тут, зі мною, а він про це і не здогадується! Це найкумедніша притичина, яка мені будь-коли траплялася.

І вона аж зайшлася від нестримного хихотіння. Аравіса пригадала собі, що Лазараліна завжди була такою реготухою.

– Немає тут нічого кумедного, – зупинила її Аравіса. – Усе дуже серйозно. Де ти можеш мене сховати?

– Гаразд, моя мила, я заберу тебе до свого дому, – відповіла Лазараліна. – Мого чоловіка зараз немає. Ніхто тебе не побачить. Ху-у! Але що за розвага їхати з опущеними запиналами? Я хочу бачити людей. Отак позакриватися, коли маєш на собі нове плаття…

– Сподіваюся, ніхто не чув, як ти щойно гукала до мене? – стурбовано спитала Аравіса.

– Ні, ні, ну що ти, люба, звісно, ні, – неуважно промовила Лазараліна. – Але ти не сказала, чи подобається тобі моє плаття.

– Ще одне, – правила своєї Аравіса, – звели своїм людям, аби ставились до цих двох коней шанобливо. Це теж таємниця, бо вони – справжнісінькі речисті коні з Нарнії.

– Що ти кажеш! – вигукнула Лазараліна. – Як цікаво! Ой, люба, чи бачила ти королеву варварів із Нарнії? Вона зараз перебуває у Ташбані. Кажуть, принц Рабадаш так закохався у неї, що геть згубив голову. Два тижні поспіль там лише бали й полювання – тобі таке й не снилось. Як на мене, та королева не така вже й гарненька. От нарнійські чоловіки справді милі. Передучора мене взяли на річку – там була вечірка. А я була вбрана…

– Що зробити, аби твої люди не патякали скрізь, що у домі з’явилась незнайомка, зодягнена мов жебрачка? Ці чутки можуть дійти до мого батька.

– Мила, не турбуйся даремно… отак… уже ліпше, – відповіла Лазараліна. – Ми швидко підберемо тобі якусь пристойну одежину. Ну ось ми і вдома!

Носильники зупинилися, опустили ноші на землю й підняли запинала. Аравіса побачила, що вони опинились у якомусь дворі. Воно було подібне на те, куди трішки раніше потрапив був Шаста, хоча це відбувалося в иншій частині міста. Лазараліна рушила до дверей, проте Аравіса перехопила її і несамовито зашепотіла на вухо, аби негайно попередила рабів, щоб бува десь не прохопилися про дивну гостю своєї пані.

– Ох, вибач, люба, геть вилетіло з голови, – безжурно мовила Лазараліна. – Так. Ви всі. І ти, воротарю. Нині ніхто не сміє вийти за межі садиби. Якщо дізнаюся, що хтось із вас патякає про цю молоду пані, то спочатку накажу відшмагати до смерти, потім живцем підсмажу, а далі посаджу до льоху на хліб та воду на шість тижнів. Ось так.

Хоча Лазараліна казала, що їй страшенно кортить почути історію Аравіси, проте вона не виявляла жодного бажання слухати. Насправді їй більше подобалося балакати самій, аніж слухати когось. Спершу вона потягла Аравісу до лазні (а Калормен славиться своїми лазнями), де вони довго ніжились, потім довго наряджала її у свої найкращі одежі і лише тоді дала Аравісі змогу все пояснити. Лазараліна так метушилася, поки вибирала плаття, що Аравіса уже втрачала терпіння. Правда, вона згадала, що Лазараліна завжди була такою. Її цікавили тільки строї, вечірки та плітки. Аравіса, натомість, захоплювалась стрільбою з лука, верховою їздою та плаванням. Ви, певно, подумаєте, що дівчата були невисокої думки про захоплення одна одної – і цілком слушно. Та ось, досхочу поласувавши збитими вершками, розмаїтими галяретками, фруктами та морозивом, дівчата вмостилися у просторій залі з колонами. Аравіса почувалася б там зовсім добре, але мавпочка, улюблениця Лазараліни, безнастанно дряпалася по стінах, і це дратувало дівчину. Нарешті господиня поцікавилась, чому Аравіса утекла з дому.

Коли Аравіса розповіла їй свою історію, Лазараліна спитала:

– Але, люба, чом ти не хочеш одружитись із Агоштою-тарханом? Та ж усі пропадають за ним. Мій чоловік каже, що Агошта став одним із наймогутніших людей у Калормені. Після смерті старого Аксарти його зробили Великим візирем. Ти хіба не чула?

– Мені байдуже. Я не можу його бачити, – відповіла Аравіса.

– Люба, ти тільки подумай! Три палаци! А той, найкращий – на березі озері біля Ілкіна. Запевняю, тебе чекають низки перлів і ванни з молока ослиць. І мене зможеш частенько там бачити.

– Нехай тримає ті перли з палацами при собі. Мені що до того? – здвигнула плечима Аравіса.

– А, у тебе завжди метелики у голові пурхали, Аравісо! сплеснула руками Лазараліна. – Ну чого тобі ще треба?

Та врешті Аравісі вдалося переконати подругу, що справа ця надзвичайно серйозна. Вони обговорили подальші дії. Ніщо не перешкоджало запровадити двох коней до північних воріт, а там і до гробниць. Нікому на думку не спаде затримувати добре вдягнутого конюха, який веде до ріки бойового румака та кобилу, осідлану для вельможної пані. Лазараліна мала досить челяді, аби вибрати надійного слугу. Значно важче було вирішити, що робити зі самою Аравісою. Дівчина гадала, що може вибратися з міста на ношах із опущеними запиналами. Проте Лазараліна розтлумачила, що паланкінами користуються тільки в місті. Коли спробувати у цей спосіб пройти через браму, то воротарі неодмінно зацікавляться.

Розмова затягувалась, бо Аравісі було вельми нелегко втримувати увагу подруги на одній темі. Та ось Лазараліна сплеснула в долоні і вигукнула.

– О, придумала! Є один шлях, яким можна вибратись за місто, минувши браму. Сад Тісрока (хай живе вічно!) простягається до самої річки, і там, побіля пристані, у мурі є невеличка хвірточка. Ясна річ, вона лише для тих, кому дозволено входити до палацу. Хоча, з иншого боку, люба, – тут її мову перебив легкий смішок, – ми з тобою майже до них належимо. Кажу, тобі пощастило, що потрапила до мене. Тісрок (хай живе вічно!) такий добрий. Нас чи не щодня запрошують до палацу і я вже почуваюся там мов удома. Мені так подобаються принци і принцеси, а принца Рабадаша я просто обожнюю. Коли приходжу туди, то можу спостерігати за придворними дамами хоч цілісінький день. То чому б нам, коли стемніє, не прокрастися у палац? А звідтам я виведу тебе до пристані. Там завжди пришвартовано кілька човнів. Та навіть якби нас схопили…

– Усе би пропало, – мовила Аравіса.

– Ох, люба, не переймайся, – прощебетала Лазараліна. – Я хочу сказати, що якби навіть хтось нас викрив, ми могли б сказати, що це одна з моїх шалених витівок. Вони мене добре знають. Ось учора… ти тільки послухай, люба, ото було сміху…

– Маю на увазі, для мене все було б утрачено, – трохи роздратовано перебила її Аравіса.

– Ох… ах… так, розумію, про що ти, люба. Можеш запропонувати щось ліпше?

Аравіса заперечливо хитнула головою:

– Ні, на жаль. Доведеться ризикнути. Коли рушаємо?

– О, не зараз, – відповіла Лазараліна. – Ясна річ, не зараз. Увечері там буде велика учта. Ой! Мені вже треба укладати зачіску. Увесь палац світитиметься вогнями. І буде стільки людей! А виправу почнемо завтра вночі.

Аравісу ця новина не надто втішила, але робити було нічого. Час пополудні минав страшенно довго. Лазараліна пішла на бенкет. Аравіса полегшено зітхнула, бо вже добряче стомилась від її хихотіння, пустопорожніх балачок про сукенки, вечірки, весілля, заручини та скандали. Дівчина рано пішла спати і це принесло їй чи не найбільше втіхи за цілий день, бо так приємно було знову відпочивати на подушках та лляних простирадлах.

Проте наступний день здавався їй нескінченним. Лазараліна знову взялася за своє і переконувала Аравісу, що Нарнія – країна вічних снігів та льодовиків і що живуть там хіба демони та відьмаки, отож треба геть зсунутися з глузду, аби зважитись туди податися.

– Та ще й зі сільським хлопчиськом! – додавала вона. – Люба, подумай! Це тобі ніяк не пасує!

В Аравіси теж часом ворушилася така гадка, але балаканина Лазараліни так їй набридла, що дівчина вперше подумала: у сто разів цікавіше подорожувати із Шастою, аніж марнувати час на світські плітки. Отож вона відповіла:

– Ти забула: коли ми доберемось до Нарнії, я буду ніким, як і він. Та й я дала слово.

– Що ти кажеш! – зірвалася на крик Лазараліна. – Та якби у тебе була бодай крихта розуму, ти б стала дружиною великого візира.

Аравіса вийшла з кімнати, щоб поговорити із кіньми.

– Десь перед заходом сонця вам доведеться піти до гробниць у супроводі конюха, – мовила дівчина. – Але без отих клунків. Вас знову осідлають і загнуздають. У сакви Гвіни покладуть харчі, а у твої, Бругу, повний бурдюк води. Конюх має наказ добре напоїти вас, коли перейдете міст.

– А тоді до Нарнії, на Північ! – прошепотів Бругу. Гаразд, а що коли Шасти не буде біля гробниць?

– Доведеться чекати на нього, ясна річ, – відповіла Аравіса. – Як вам тут? Добре?

– Ніколи в житті не мав ліпшого стійла, – відповів Бругу. – Але якщо чоловік отієї хихотливої тархіни, твоєї приятельки, дає гроші головному конюху, аби той купував найліпший овес, то ось: конюх шахрує.

Аравіса й Лазараліна повечеряли у залі з колонами.

Через дві години дівчата були готові рушати. Аравіса одяглася так, щоб удавати рабиню з багатого дому. Вона опустила на обличчя чадру. Дівчата домовилися, що на питання відповідатиме Лазараліна. Вона казатиме, що Аравіса – рабиня, яку вона, Лазараліна, хоче подарувати одній із принцес.

Дівчата вийшли з кімнати. За якусь часинку вони були уже біля воріт палацу. Там, як завжди, чатували воротарі. Їхній зверхник добре знав Лазараліну, тому гукнув сторожі «струнко» і віддав честь. Дівчата минули браму і відразу потрапили у Чорномармурову Залу. Там іще снувало чимало придворних, рабів та иншого люду, але дівчатам це було лише на руку, бо на них у цій метушні ніхто не звернув уваги. Далі вони минули Колонну Залу, а потім Залу Статуй, а тоді прочинили великі ковані двері й увійшли у Тронну Залу. Годі описати красу та пишноту палацу Тісрока, навіть те, що вони бачили мигцем у тьмяному світлі світильників.