Текст книги "Хроніки Нарнії: Кінь і хлопчик"

Автор книги: Клайв Стейплз Льюис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)

Розділ 4. Шаста стрічає нарнійців

Спочатку Шаста не міг нічого розгледіти. Там, унизу, суцільною паволокою слався туман, з якого виринали лише найвищі куполи та шпилі. Але небо хутко світліло, туман потроху розсіювався, отож хлопцеві відкривався щораз ширший краєвид. Ріка тут ділилася на два рукави, а між ними утворився немовби острів. І на тому острові пишалося місто Ташбан, одне з найгарніших у світі. Зусібіч його оточували височенні мури, об які внизу м’яко ластилися хвилі. По всій довжині оборонної стіни спиналися спостережні вежі, і було їх стільки, що Шаста невдовзі втратив їм лік. Ташбан стояв на пагорку. На самій його маківці виднівся палац Тісрока та велетенський храм бога Таша. Увесь пагорок був густо забудований: будівля змінювала будівлю, тераса переходила у терасу, вулиця у вулицю. Прямовисні сходи, що сполучали тераси, чергувалися з апельсиновими й лимонними деревами, сади на дахах – з балконами, арками й колонами, гострі шпилі – із зубчастими мурами, помережаними бійницями, а мінарети – з округлими куполами. У цей час над морем зійшло сонце і величезний срібний купол храму спалахнув сліпучими лелітками. Шаста аж прижмурив очі, бо несила було дивитись.

– Ходімо, Шасто, – озвався Бругу.

Береги вкривали густі сади – здалеку навіть можна було подумати, що це ліс розпростерся обабіч ріки. Лише коли мандрівники підійшли ближче, то побачили багацько білих віл, що визирали з – за дерев. Шасту тим часом полонила хвиля п’янких пахощів, що долинала від квітів та плодів. Десь за чверть години мандрівники спустилися донизу і йшли вже по рівній дорозі поміж білих стін, з яких звисало гілляччя.

– Господи, – захоплено вимовив Шаста, – яка краса!

– Ну звісно, – усміхнувся Бругу. – А проте я волів би якнайшвидше минути це місто і щасливо з нього вибратися. В ім’я Нарнії і Півночі!

У цю хвилину залунав якийсь низький звук. Він поступово наростав, аж, здавалося, заповнив усю долину. Це була мелодія – могутня та врочиста, від неї аж мурашки по спині поповзли.

– Сурми сповіщають, що час відкривати брами міста, – пояснив Бругу. – За хвилину ми будемо під ворітьми. Аравісо, більше опусти плечі і ступай так, наче з останніх сил переставляєш ноги. І будь ласка, перестань поводитися мов принцеса. Уяви собі, що всеньке життя тебе тільки штурхали, копали й ображали.

– Якщо вже про це мова, – не залишилась у боргу дівчина, – то тобі теж варто похилити голову, зігнути шию і відмовитися від повадок бойового румака.

– Чш-ш, – цитькнув Бругу, – ми вже на місці.

Справді, вони вийшли на берег ріки, а далі стежка провадила просто на міст, прикрашений численними арками. Вода вигравала блискітками під вранішнім промінням. Праворуч від них, біля самого гирла ріки, мріли щогли вітрильників, а по мосту до брами прошкували селяни. Вони вели нав’ючених віслюків та мулів, а дехто ще й ніс на голові повні кошики. Діти з кіньми влилися до валки.

– Щось сталося? – пошепки спитав Шаста Аравісу, бо обличчя дівчини раптом якось перемінилося.

– Та ні. Все гаразд. Принаймні для тебе, – тихо, але з притиском відповіла вона, а потім додала: – Тобі нема чого хвилюватися. Просто мене завжди вносили до Ташбану на ношах, попереду ішла варта, а позаду – раби. І, ясна річ, я одразу отримувала запрошення на учту у палаці Тісрока (хай живе вічно!). А зараз мені доводиться прокрадатись у місто, немов якомусь злодію. Тобі цього не збагнути.

Шаста і справді не розумів слів Аравіси.

Міст закінчувався перед міським оборонним муром. Ковані міддю ворота були розчахнуті навстіж. Сам вхід, доволі широкий і просторий, здалеку здавався навіть вузьким – такі височенні були ті стіни. На брамі з кожного боку стояли три вартівники, обіпершись на списи. В Аравіси мимохіть ворухнулася думка: «Якби вони знали, чия перед ними донька, то вмить витяглися б, як струни, і віддали б честь». Її супутники переймалися лише тим, як пробратися повз варту. Вони сподівалися, що вояки не ставитимуть жодних питань. Їм таки поталанило. Але один із тих, що стояли на варті, висмикнув зі селянського кошика морквину і з гучним реготом пожбурив нею у Шасту.

– Гей, хлопче! Ох і перепаде тобі, коли господар дізнається, що ти поводишся з його бойовим конем як із тягловою скотиною.

Шаста злякався. Ясна річ, той, хто бодай трішки знається на конях, нізащо не сплутає верхового огира з тягловою шкапою.

– Це наказ господаря, хай вам буде відомо! – відрізав Шаста. Але ліпше б він прикусив язика, бо вартівник у відповідь вліпив йому такого ляща, що хлопець ледве втримався на ногах:

– Маєш, малий паскудо! Може, це навчить тебе, як належить розмовляти з вільною людиною.

Проте більше ніхто ні про що їх не питав і мандрівники щасливо прослизнули в місто. Шаста ще кілька разів схлипнув від болю, але далі заспокоївся: він-бо звик і до гірших стусанів.

За ворітьми Ташбан виглядав зовсім не так, як звіддалік. Мандрівці йшли тісною, вузькою вуличкою, по обидва боки якої височіли глухі мури, зовсім без вікон. Шаста не сподівався, що тут буде так гамірно й тісно: селяни сурганилися на базар, бо це була єдина дорога до нього, а у натовпі туди й сюди снували продавці води та солодощів, носії, вартівники, жебраки, хлопчаки-обірванці, кури, бездомні пси та босоногі раби. І понад усім цим юрмищем густо витали розмаїті запахи: від немитих людей, від бруднючих псів, від парфумів, від часнику, цибулі та від куп сміття, що лежали тут скрізь.

Шаста вдавав, що веде коня, та насправді за провідника був Бругу, який знав дорогу і сам скеровував хлопця у потрібному керунку, легенько підштовхуючи його своїм носом. Невдовзі вони повернули ліворуч. Далі вуличка пішла стрімко вгору. Дихати стало легше, бо по одному боці стояли кам’яниці, а по иншому росли дерева. Поміж будинками виднілося нижнє місто та верхів’я ріки. Згодом товариство подалося правобіч, далі рухаючись догори. Отак петляючи, вони пробрались до середмістя Ташбану. Тут уже вулиці були ширші, а будинки ошатніші, ніж на околиці. Скрізь височіли статуї богів та героїв Калормену. Усі вони мали вельми гордий і неприступний вигляд. Тіні від пальм, арок та колон стелилися по розжареній бруківці. А крізь склепінчасті брами палаців Шаста міг бачити зелені галузки, прохолодні водограї та рівненькі плекані лужки. «Там, усередині, напевно, дуже гарно», – подумалось йому.

Щоразу, повертаючи у якусь вуличку, Шаста сподівався, що вони нарешті виберуться з натовпу, але це було не так просто. Вони не могли рухатись швидко, а часом узагалі доводилося зупинятися. Це траплялося, коли над натовпом дужий голос вістуна сповіщав: «Дорогу, дорогу, дорогу тархану!» Або: «Дорогу тархіні». Чи «п’ятнадцятому візирові», або «послові». Юрба умить притискалась до стін. Позираючи спідлоба, Шаста часом устигав побачити тих, заради кого зчинялася вся ця веремія: високих вельмож і шляхетних дам, що лінькувато розвалилися на ношах. Ноші несли на плечах четверо, а то й шестеро кремезних рабів, нагих до пояса. Річ у тім, що У Ташбані існує лише один закон вуличного руху: слабкий і бідний завжди мусить поступитися перед сильним та багатим, – якщо, звісно, не хоче скуштувати батога або штурхана тупим кінцем списа.

Тепер мандрівники опинились на розкішній вулиці побіля самої вершини пагорба. Неподалік височів палац Тісрока. Тут заклики звільнити дорогу лунали майже щохвилини.

– Дорогу! Дорогу! Дорогу! – прозвучало знову. – Дорогу Білому Королю варварів, гостю Тісрока (хай живе вічно)! Дорогу вельможам Нарнії!

Шаста намагався відступити убік і хотів розвернути Бругу, але навіть речисті нарнійські коні не здатні добре маневрувати у такій тисняві. Жінка, що стояла за Шастою, мала в руках ребристий кошик і добряче стусонула ним хлопця межи плечі: «Гой! Що ти робиш?!» Далі ще хтось ізбоку почастував його штурханцем. Хлопець на якусь мить розгубився і випустив із рук віжки. А люду було стільки, що голці ніде впасти. Шаста не міг навіть поворухнутись. У тлумі хлопець не зогледівся, як опинився у першому ряду. Зате йому було дуже добре видно все, що тут відбувалося.

Гості Тісрока виявились зовсім не схожими на всіх вельмож, яких дітям довелося бачити того дня. Із калорменців серед них був лише вістун – він ішов попереду і вигукував: «Дорогу! Дорогу!» Ношами гості не користувались, а йшли пішки. Було їх, здається, шість. Шасті ще ніколи не доводилося бачити таких людей. Усі вони були білолиці, як і він, а дехто мав ще й біляве волосся. Їхня одежа також нічим не нагадувала калорменську. Гості мали на собі короткі яскраві туніки, що сягали їм до колін: зелені, жовтогарячі або блакитні. Замість тюрбанів нарнійці носили сталеві або срібні шоломи, прикрашені дорогоцінним камінням, а на одному навіть були невеличкі крильця. Кілька юнаків ішли взагалі простоволосі. На поясах гостей висіли довгі прямі мечі, а калорменці переважно носили криві ятагани. Та й калорменці за будь-якої нагоди напускали на себе статечність і таємничість, а ці хлопці трималися спокійно і вільно. Ступали вони легко, вільно розмахуючи руками у ритмі ходи. Хлопці про щось невимушено між собою балакали, сміялися, один навіть насвистував. І було очевидно, що нарнійці готові подружитися з кожним, хто цього забажає, ну а якщо хтось не захоче, то в жодному разі не матимуть йому цього за зле. Шаста подумав, що йому ніколи не траплялися такі милі люди.

Проте далі сталося щось, чого він аж ніяк не сподівався. Провідник нарнійців показав на Шасту і вигукнув: «Ось він! Ось наш утікач! – і схопив хлопця за рамена, а відтак Шаста отримав добрячого стусана. Болю хлопець не відчув, проте було зрозуміло, що на нього сердяться. Юнак труснув Шасту за плечі і вигукнув:

– Чи ж не соромно, шановний? Королева Сюзан усі очі виплакала через Вас. Як то так? Зникнути на цілу ніч! Де Ви були?

Якби бодай найменша змога, Шаста прослизнув би поза Бругу і розчинився б у юрмищі, але біляві хлопці оточили його так тісно, що вирватись не було як.

Перша думка була розповісти, що він бідний син рибалки і що чужоземний вельможа, мабуть, із кимось його переплутав. Але далі Шаста відчув, що йому зовсім не хочеться пояснювати цілій юрбі, хто він і що тут робить, бо відразу посиплються питання, де узяв коня, хто така Аравіса і таке инше. Хтозна чи вдасться тоді пробратися через Ташбан. Шаста зустрівся очима із Бругу і поглядом попросив у нього допомоги, та кінь зовсім не збирався признаватися, що може говорити, отож стояв собі, безтямно втупившись у землю, як усі коні. Що ж до Аравіси, то Шаста навіть не важився глянути у її бік, боячись привернути увагу. Часу на роздуми не було, бо ватажок нарнійців саме сказав:

– Перидане, будьте такий люб’язний, візьміть його величність за одну руку, а я візьму за другу. Тепер ходімо. Коли наша вінценосна сестра побачить цього шибеника цілим і неушкодженим, з її серця спаде важкий тягар.

І ось, не встигли мандрівники пройти і половини Ташбану, як усі їхні плани розладналися. Шаста не мав змоги навіть попрощатися зі своїми супутниками. Він ішов ув оточенні чужинців, зовсім не уявляючи, що його чекає. Нарнійський король (з того, як до нього звертались инші, Шаста зрозумів, що це таки король) розпитував його: де він блукав? як йому вдалося втекти з палат? де подів свою одіж? і невже він не розуміє, що повівся як неслухняний шибайголов? (Король замість «шибайголова» сказав «шибайголов».)

А Шаста мовчав, немов язика проковтнув, бо не міг придумати нічого, що не викликало б нових питань.

– Ну, нема чого сказати? – знову мовив король. – Знаєте, Ваша високосте, Ваша поведінка мене дивує. Втікати пасує бешкетникам, у яких в голові вітер свище, а син короля Верхоландії мав би відповідати за свої вчинки. Ага, тепер Ви опустили голову, немов калорменський раб по шкоді.

Шасті було дуже прикро це чути, бо від першої миті, коли він побачив нарнійців, молодий король видався йому найліпшим з усіх дорослих. Хлопцеві, звісно, хотілося справити на нього гарне враження.

Незнайомці вели його по вузькій вуличці, міцно тримаючи попід руки. Спершу вони спустились по східцях униз, потім піднялись догори й опинилися перед білою стіною. Обабіч воріт височіли кипариси. Минувши арку, Шаста побачив перед собою просторий двір, чи, радше, садок Посеред двору сонячними лелітками вигравав водограй, скрізь стелилася шовкова травичка, росли пишні апельсинові дерева, а білу стіну, що оточувала садибу, геть обліпили ружі. Вуличний шум, пил, галайкання юрби – усе це, здавалося, кудись зникло. Шаста пройшов через увесь сад й опинився перед темними дверима. Вістун залишився надворі. Далі хлопця повели по коридору, вкритому кам’яними плитами. Камінь приємно остудив босі ноги хлопця, що цілий день ступали по розпеченій ташбанській бруківці. Разом зі своїми супутниками Шаста по сходах піднявся на другий поверх й увійшов до світлої просторої кімнати. Вікна, що виходили на північ, були широко розчахнуті, отож усередині зберігалася приємна прохолода і свіжість. На підлозі лежав пухнастий строкатий килим. Шаста ступив на нього і його босі ноги наче провалилися у товстий мох. Попід стінами стояли низькі присадкуваті дивани, а на них лежали розкішно вишиті подушки. Кімната була заповнена людьми. Шаста помітив, що дехто з них мав доволі незвичний вигляд. Та у хлопця не було часу зосередитись на цій думці, бо надзвичайно вродлива молода панна схопила його в обійми і гаряче розцілувала:

– Ох, Коріне, Коріне! Як ти міг таке вчинити? Ми приятелюємо з тобою ще від часу, коли жила твоя мати. Ти тільки подумай: як би я пояснила його королівській величності – твоєму батькові, що ми повернулись без тебе? Так, чого доброго, ще до війни дійшло б між Верхоландією та Нарнією, а наші країни із давніх-давен підтримують дружні стосунки. Прикро, друже, прикро, що ти так ото з нами повівся.

«Вони сплутали мене із принцом Верхоландії, – подумав Шаста. – Отже, ці люди справді нарнійці. Гаразд, але де тоді справжній Корін?»

Проте пояснити щось товариству він так і не зміг.

– Де ж ти був, Коріне? – спитала панна, не випускаючи Шасту з обіймів.

– Я… я не знаю, – затинаючись, пробурмотів хлопець.

– Так-так, Сюзан, – промовив король. – Я теж не зміг добитися від нього жодного пояснення: ані правдивого, ані вигаданого.

– Ваші величності! Королево Сюзан! Королю Едмунде! – пролунав чийсь голос. Шаста обернувся, аби побачити, хто це сказав, і з дива мало не вискочив зі шкіри. Це був один із тих дивних чоловічків, на яких хлопець звернув увагу, коли ще тільки увійшов до кімнати. На зріст чоловічок був майже такий, як Шаста, і виглядав геть як людина, але ноги його вкривало густе волосся, як у цапа. Та й за формою вони були таки цапині, з ратичками. Обличчя у того створіння мало червонястий відтінок, підборіддя вкривала острішкувата борідка, а з кучерявої кучми визирали невеликі ріжки. То був справжній фавн, а Шаста ніколи не бачив цих істот на картинках ні навіть про них не чув. Проте той, хто читав книжку «Лев, Чаклунка і стара шафа», відразу зрозуміє, що фавн той мав на ім’я Тамнас і що саме його Люсі, сестра королеви Сюзан, зустріла в Нарнії, коли вперше туди потрапила. Правда, тепер він був старший, ніж тоді, бо Пітер, Сюзан, Едмунд і Люсі уже тривалий час правили Нарнією.

– Ваші величності, – сказав фавн, – принц просто перегрівся на сонечку. Ви тільки гляньте на нього! Хлопцеві геть памороки забило, аж не тямить, де він і хто він.

Це вплинуло: Шасту перестали картати, перестали засипати питаннями, натомість поклали на диван, під голову зручно підмостили подушку, напоїли холодним шербетом із золотого пугара і вирішили, що хлопцеві потрібен спокій.

Із Шастою ніколи не траплялося чогось подібного. Він навіть уявити собі не міг, що лежатиме на чомусь такому зручному, як цей диван, або що питиме щось таке смачнюще, як шербет. Проте його турбувало, що сталося з иншими і як, урешті-решт, йому звідси втекти, аби зустрітися з друзями на цвинтарищі, та що буде, коли повернеться справжній Корін. І все ж усі ці сумніви не могли зруйнувати відчуття спокою і комфорту. Зараз Шасту цікавило, що смачненького запропонують йому після відпочинку.

У тій кімнаті були різні цікаві істоти. Поруч із фавном сиділи два гноми (таких істот Шаста теж ніколи не бачив) та великий крук. Були також люди – старші від Шасти, але не набагато. Усі чоловіки та жінки мали доволі миловидні обличчя, мелодійні голоси і взагалі були приємніші у спілкуванні від будь-якого калорменця. Вони саме щось жваво обговорювали, і Шаста зацікавився темою бесіди.

– Шановна панно, – звернувся король до королеви Сюзан (це була дівчина, що обнімала Шасту), – що Ви вирішили? Ми тут сидимо уже три тижні. То як, вийдете заміж за того смаглявця, принца Рабадаша, чи ні? Він-бо так наполегливо добивається Вашої руки!

Панна заперечливо хитнула головою.

– Ні, брате, – відповіла вона, – за жодні діяманти Ташбану.

(«Гей, – подумав Шаста, – то король і королева доводяться одне одному братом і сестрою! А я думав, що вони пара».)

– Правильно, сестро, – мовив король. – Моє ставлення до Вас напевно б змінилося, якби Ви пішли на це. Кажу-бо, іще коли посланці Тісрока уперше приїхали до Нарнії, аби вести перемовини про цей шлюб, і потім, коли принц Рабадаш гостював у Кеа-Перевелі, я не міг зійти з дива: Ви виявляли йому таку прихильність!

– Я поводилась нерозважливо, Едмунде, – відповіла королева Сюзан. – Прошу, вибачте мене. Але тоді, у Нарнії, принц поводився зовсім не так, як тут, у Ташбані. Закликаю вас у свідки: він виявив неабияку звитягу на лицарському турнірі, взяв гору у перегонах, що їх наш брат, Верховний Король, влаштував на його честь! І розмовляв він тоді ґречно й шанобливо. А тут, у себе вдома, Рабадаш показав, хто він насправді.

– Ага, – озвався крук, – зовсім як у давній приказці: хочеш знати, що таке ведмідь – іди до його барлогу.

– Правда, правда, Жовтолапе, – сказав один із гномів – Або: видно пана по халявах.

– Так, – мовив король, – не залишилося жодних сумнівів: Рабадаш – тиран, пихатий, розбещений, жорстокий і самозакоханий тиран.

– Тоді, в ім’я Аслана, ми сьогодні покинемо Ташбан, оголосила рішенець Сюзан.

– Сестро, це не так просто, – заперечив Едмунд. – Гаразд, скажу вам, про що я думав оці два дні. Перидане, будь ласка, погляньте, чи нема там кого за дверима. Нікого? Добре. Тепер нам треба бути дуже обережними.

Після цих слів усі присутні стурбувались. Королева Сюзан схопилася з дивана і підбігла до брата:

– Ох, Едмунде! – вигукнула вона. – Що трапилось? Ти мене лякаєш.

Розділ 5. Принц Корін

– Люба сестро, – мовив король Едмунд, – будьте відважні. Бо, скажу відверто, ми у великій небезпеці.

– У чому річ, Едмунде? – спитала королева.

– Та якраз у тому, що навряд чи нам удасться без клопотів покинути Ташбан, – відповів Едмунд. – Доки принц тішить себе надією, що Ви за нього вийдете, ми – його почесні гості. Але, присягаюсь Лев’ячою Гривою, як тільки він отримає відкоша, з нами поводитимуться так, що ми позаздримо невільникам.

Один із гномів легенько свиснув.

– А я вас попереджав, попереджав, – знову обізвався крук Жовтолап. – Сюди дорога широка, а назад вузька, як казав карась, потрапивши у вершу!

– Я був у принца сьогодні вранці, – вів далі Едмунд. – Він не звик, аби йому перечили. Що ж, тим гірше для нього. Ваша мовчанка та ухильні відповіді його роздратували. Рабадаш намагався вивідати, як Ви сприйняли його пропозицію. Я вдав, що не зрозумів, і спробував було відбутися жартом про дівочі примхи, мовляв, добра свита, та не на нас шита. Принц впав у гнів, хоча намагався цього не показувати. Але в кожному його слові відчувалася погроза.

– Ага, – проказав Тамнас. – Учора, коли я вечеряв у великого візира, було те саме. Він спитав, чи подобається мені Ташбан. Я не міг йому сказати, що мені ненависний тут найменший камінчик, але й брехати не випадало, тож відповів, що зараз, коли літо уповні, я волів би сховатися від нестерпної спеки у прохолодних нарнійських лісах. Візир викривив губи у посміху, що не обіцяв нічого доброго, і відказав: «Ніщо не завадить тобі знову там розкошувати, цапе, але тільки за умови, що ви залишите тут наречену для нашого принца».

– Гадаєш, він може вдатися до сили? – вигукнула Сюзан.

– Цього я й боюся, Сюзан, – відповів Едмунд. – Здається, він бачить у тобі радше рабиню, а не дружину.

– Думаєш, він зважиться на таке? Чи, може, Тісрок собі гадає, що наш брат, Верховний Король, не дасть йому гідної відсічі?

– Ваша величносте, – звернувся Перидан до короля, – вони ж не з’їхали з глузду. Чи калорменці думають, що у Нарнії забракне мечів та списів?

– На жаль, виглядає, що Тісрок не надто боїться Нарнії, – мовив Едмунд. – Ми – дуже маленька країна, А маленькі країни поблизько великих імперій завжди ласий шматок для правителів-тиранів, Тісрок хоче їх загарбати. Він відправив принца у Кеа-Перевел свататися, бо шукав зачіпки, аби виступити проти нас. Думаю, він сподівається розправитися одразу і з Нарнією, і з Верхоландією.

– Хай тільки пхнеться, – сказав другий гном. – На морі наші сили рівні. А якщо він рушить сушею, то йому доведеться подолати пустелю.

– Так, – промовив Едмунд, – але чи зупинить його пустеля? Що скаже Жовтолап?

– Я добре знаю пустелю, – відповів крук, – У молоді роки облітав її геть усю. (Шаста нашорошив вуха.) Кажу напевно: навіть коли Тісрок ітиме через велику оазу, йому все’дно не вдасться дійти з таким великим військом аж до Верхоландії. Так, до оази вони доберуться за день їзди, але щоб угамувати спрагу всіх вояків та всіх коней, води там не вистачить. Проте є ще одна дорога.

Шаста затамував подих.

– Рушати потрібно від старого цвинтарища і далі тримати шлях на північний захід, – пояснював крук. – Роздвоєна вершина гори Пайр показуватиме дорогу. За день можна добратися до кам’яної ущелини. Ущелина та доволі вузька, мандрівник може тисячу разів пройти за сотню метрів від неї і нічого не зауважить. Там не знайдете ні трави, ні води, лише каміння, але вона виведе вас до ріки. Далі поїдете уздовж берега і доберетесь аж до Верхоландії.

– А калорменці знають про цей шлях? – спитала королева.

– Друзі, друзі, – втрутився Едмунд, – ну яка користь від усіх цих розмов? Зараз варто думати не про ймовірну війну між Нарнією і Калорменом, а про те, як урятувати честь королеви та наші голови, тобто як вислизнути із цього клятого міста. Нехай мій брат, Верховний Король Пітер, хоч двадцять разів переможе Тісрока, та що з того, коли тут нам переріжуть горлянки, а її королівська величність стане рабинею принца.

– У нас є зброя, королю, – обізвався перший гном, – а в цьому будинку ми можемо якийсь час втримати облогу.

– Так, звичайно, – мовив король, – я не маю жодного сумніву, що кожен із нас дорого віддасть своє життя, якщо доведеться битися. Напасники доберуться до королеви лише коли ми поляжемо. Та якщо до цього дійде, ми опинимося у становищі щурів, які потрапили у пастку, але ще кусають.

– Правда, правда, – каркнув крук. – Ото зібралися посеред кімнати і розповідають одне одному якісь байки. Але це нічого не дасть. Коли нападники отримають відкоша. то будинок просто підпалять.

– Це все через мене, – не витримала Сюзан і заплакала. – Ох, чого я поїхала з Кеа-Перевелу? Я була там така щаслива… а потім прибули посли з Калормену. Кроти саме садили дерева у саду і… ох… ох…

Сюзан сховала обличчя в долонях і заридала.

– Тримайся, Сю, тримайся, – обійняв її за плечі Едмунд. – Пам’ятаєш… О Господи, що з Вами, пане Тамнасе?

А фавн схопився руками за ріжки і похитувався туди й сюди, немовби його схопив біль.

– Не говоріть до мене, не говоріть, – придушено вимовив Тамнас. – Я думаю. Я вже ледве дихаю, так думаю. Заждіть, ну заждіть же!

Усі спантеличено переглянулись. Але Тамнас за якусь хвильку звів погляд, протяжно зітхнув, витер спітніле чоло і сказав:

– Наш клопіт у тому, що треба добратись до вітрильника… прихопивши, звісно, лише найнеобхідніше… головне, аби нас не помітили і не спинили.

– Аякже, – обізвався гном, – журба така, як у жебрака: хотів би погарцювати, та коня катма.

– Зачекай, зачекай, – нетерпляче мовив Тамнас. Нам потрібно знайти причину, аби спуститися до корабля і перенести туди речі.

– Так, – дещо вагаючись, відповів король Едмунд.

– Що ж, – провадив далі Тамнас, – тоді чому б Вашим величностям не запросити принца на бенкет, який відбудеться, скажімо, завтра увечері на нашій «Перлині»? Королева напише ґречне запрошення для принца, не даючи, проте, жодних обіцянок. Треба тільки дати Рабадашеві надію, що вона готова прийняти його пропозицію.

– Чудово, просто чудово, – каркнув крук

– А коли так, – збуджено розповідав Тамнас, – то нікого не дивуватиме, якщо ми цілий день будемо їздити на корабель і назад, аби підготувати гостину. Хтось із нас піде на базар і накупить фруктів, ласощів, вина, аби всі повірили, що ми справді готуємо учту. А ще треба знайти факірів, штукарів, танцівниць, флейтистів і запросити їх на корабель завтра увечері.

– Так-так, розумію, – сказав король Едмунд, задоволено потираючи руки.

– А далі, – щебетав Тамнас, – далі, коли ми усі зберемося на вітрильнику, і коли геть стемніє…

– Напнемо вітрила і – вперед! – доказав король.

– І в море! – вигукнув Тамнас. З цими словами він зістрибнув з дивана і пустився у танок.

– І попливемо на Північ! – вигукнув перший гном.

– Додому! Слава Нарнії та Півночі! – підхопив другий.

– А Рабадаш прочуняє зранку і побачить, що пташка випурхнула! – реготнув Перидан, заплескавши в долоні.

– О Тамнасе, наш мудрий Тамнасе, – вигукнула Сюзан. Вона схопила його за руки і вони обоє закружляли по кімнаті у радісному танку:

– Гей, Ви врятували нас усіх!

– Принц кинеться услід за нами, – дещо охолодив загальний запал лицар, імени якого Шаста не знав.

– А цього я боюся найменше, – відповів Едмунд. – Я добре розглянув усе, що плаває по цій ріці, і не побачив ані великих військових вітрильників, ані прудких галер. Хай спробує! Наша «Перлина» потопить будь-яке Рабадашеве судно – якщо, звісно, їм поталанить нас здогнати.

– Ваша величносте, – мовив крук, – нічого ліпшого під того, що придумав фавн, Ви не почуєте, хоч би ми радились тут цілий тиждень. Але ми, птахи, кажемо: спершу звий гніздо. Давайте пообідаємо і – до справи.

Тут усі встали, відчинили двері і розступилися, даючи дорогу королю і королеві. Шаста не знав, що йому робити, але Тамнас заспокоїв: «Залишайтесь тут, Ваша високосте, зараз я принесу сюди щось смачненьке. А доки ми все підготуємо – відпочивайте». Шаста знову опустився на подушки і за мить залишився у кімнаті сам.

«Прикро, доволі прикро», – подумав Шаста. За увесь цей час хлопцеві жодного разу не спало на думку розповісти нарнійцям усю правду і попрохати у них допомоги. Аршиш, чоловік черствий і скупий, виховував його так, що Шаста міцно засвоїв правило: ніколи нічого не розповідати дорослим, бо вони або зіпсують, або заборонять те, що ти хочеш зробити. Він подумав, що навіть коли нарнійський король і прийме двох речистих коней, то до Аравіси він, мабуть, поставиться инакше: вона ж бо калорменка, отож її або продадуть у рабство, або відішлють назад до батька. Про себе Шаста думав: «Ну як мені тепер признатися, що я не принц Корін, коли я усе чув і знаю їхні плани? Якщо вони довідаються, що я чужий, то живим мене звідси не випустять. Вони боятимуться, що я розповім усе Тісрокові, отже, вб’ють мене. Може, це станеться тоді, коли сюди повернеться справжній Корін і все розкриється!» Бачите, Шаста зовсім не уявляв, чого чекати від людей, що народились вільними.

«Що мені робити? Що мені робити? – раз-у-раз запитував себе Шаста. – Що мені… ой, знову сюди йде це дивне створіння, схоже на цапа».

До кімнати, пританцьовуючи, вбіг фавн. У руках у нього була таця, завбільшки майже як він сам. Фавн поставив її на інкрустований столик, поруч із диваном, на якому лежав Шаста, а сам сів збоку на килим, схрестивши ноги.

– Ну, принце-принцику, – сказав він, – смачного! Наступний обід буде вже у Верхоландії.

Після калорменської їжі ці страви смакували знаменито. Не знаю, чи сподобались би вони вам, але Шасті все припало до смаку. Там були омари, салат, смажені бекаси, начинені мигдалем та трюфелями, щось чудернацьке з печінки курчати, рису, родзинок та горіхів, а ще накраяна скибками свіжа диня, вершки з агрусом і вершки з шовковицею і морозиво кількох сортів. А поміж тарелів примостилася маленька карафка вина, яке називають «білим», хоча насправді воно жовте.

Поки Шаста поглинав усі ті смаколики, маленький добрий фавн, гадаючи, що хлопець іще не прийшов до тями після сонячного удару, розважав його, розказуючи, як буде чудово, коли вони повернуться додому. Фавн говорив про його, Шасти, доброго батька Люна, короля Верхоландії, та про маленький затишний замок на південному схилі перевалу, у якому він мешкав.

– Не забувайте, – нагадав Тамнас, – що на день народження Вам обіцяли перші крицеві обладунки та першого бойового коня. А тоді, Ваша високосте, почнете вправлятися у лицарських двобоях. Король Пітер обіцяв Вашому вінценосному батькові: якщо все буде гаразд, то за кілька років він посвятить Вас у лицарі в Кеа-Перевелі. А заки це ще станеться, Ваша високосте, Вас чекають мандрівки до Нарнії почерез гірські перевали. Ви, звісно, не забули, що обіцяли приїхати до мене на цілий тиждень, аби взяти участь у Літніх Фестинах? У лісах скрізь палатимуть ватри, а фавни з дріядами до ранкової зорі танцюватимуть довкола них і… хтозна, може, ми побачимо самого Аслана!

Коли Шаста завершив трапезу, фавн порадив йому іще відпочити.

– По обіді не зашкодить трохи подрімати, – мовив він. – Коли ми рушатимемо на корабель, я Вас покличу. А тоді – додому. В ім’я Нарнії і Півночі!

Шасті так сподобалась гостина й історії, які розповідав Тамнас, що коли фавн покинув кімнату, думки хлопця попливли в иншому напрямку. Тепер він хотів, аби справжній принц не з’явився, аж доки корабель не рушить до Нарнії. Боюся, що у той момент Шаста взагалі не думав про те, що станеться з Коріном, коли той залишиться у Ташбані. Хлопцеві, правда, трохи муляло, що Аравіса та Бругу марно дожидатимуть його на цвинтарищі. Але далі Шаста сказав собі: «Гаразд, що я можу вдіяти? Аравіса і так вважає, що я не гідний подорожувати у її товаристві, то хай радіє, що лишилася сама». Та й, метикував Шаста, набагато ліпше добиратись до Нарнії морським шляхом, аніж брести по розпеченій пустелі.

У голові Шасти роїлися різні думки про те, що з ним може статися, та за якусь хвилину він солодко позіхнув раз… удруге… і поринув у сон. Нічого дивного: він-бо устав на зорі, здолав такий довгий шлях, аж до самого Ташбану, пережив стільки пригод, а оце смачно попоїв і приліг на дивані у світлиці, де так гарно і свіжо, де нікого немає, де так тихо… хіба ось бджола залетіла у розчинене віконце… Повірте, якби ви опинились на місці хлопця, то так само не знайшли б у собі сили змагатись із дрімотою.