Текст книги "Свіччине весілля"

Автор книги: Иван Кочерга

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 5 страниц)

В с i

Бийте їх!

До зброї, цехи!

О л ь ш а н с ь к и й

А, свавiлля! Бунт!

Хапайте всiх!

С в i ч к а

Товаришi! Назад!

Не треба бiйки! Боронiть дiвчат!

Меласю боронiть мою, благаю!

Вiзьми її, Капусто.

Ч i п

Годi вже. Доволi слiв. До зброї, кожум'яки!

Трощiть катiв! Кияни, до київ!

Хапає велику лаву й суне на драбiв. Прiся чiпляється за нього й затримує.

П р i с я

Василечку, Василечку, не йди!

Тебе заб'ють. Я все... я все тобi!..

Тебе я поцiлую!

Ч i п

(виривається).

Геть! Не рiвня

Палкому кожум'яцi бондарiвна!

За мною, цехи! Кожум'яка йде!

О л ь ш а н с ь к и й

Крамола! Всiх рубайте! А, це ти!

Ц е хи

Не пiддавайсь! Лупцюйте душогубiв!

Ч i п

Де голова князiвська?

Нападає на Ольшанського зi своєю лавою, але в цю мить Козека вражає його мечем у голову.

К о з е к а

На ж тобi!

Чiи падає.

О л ь ш а н с ь к и й

Ще голови князiвської хотiв!

П р i с я

Василечку! Мiй любий! Боже ж мiй!

Не дивиться...

(Цiлує його й ревно плаче).

О л ь ш а н е ь к и й

А, будете тепер!

Ремiсникiв переможено. Свiчку та ще кiлькох пов'язано.

О л ь ш а не ь к и й

Ведiть його!

М е л а н к а

Iване! Рiдний мiй!

(Метнулася до нього, але падає, зомлiвши).

С в i ч к а

Меласю! Рiдна!

Силкується вирватись, кiлька жовнiрiв його стримують.

О л ьш а н с ь к и й

Не пускай! Держи!

Держiть його, крамольника, свавiльця!

Мечi до горла!

С в i ч к а

Браття дорогi!

Благаю, бережiть мою єдину!

Дiвчата, Капуста i кiлька майстрiв обережно вiдносять Меланку в глибину хати.

О л ь ш а н с ь к и й

Рушай до замку! Буде вам похмiлля.

(Витирає кров з обличчя).

Ну, майстре Свiчко! Ну й гарячий мед

У тебе на весiллi...

С в i ч к а

Постривай!

Ще не скiнчилось Свiччине весiлля!

В с i

(хмуро й, урочисто).

Ще не скiнчилось Свiччине весiлля!

Завiса.

ДIЯ ЧЕТВЕРТА

Воєводин палац. Вечiр.

І

Воєвода, Ольшанський i кiлька рицарiв за кубками при свiчах.

(Спiвають).

За вiкнами буря бушує,

I хвилi вирують вночi,

А в замку красуня гаптує

Кошулю при свiтлi свiчi.

Гаптує i думкою лине

На море, де всi кораблi,

Де милий далеко десь плине,

До рiдної править землi.

I раптом вiкно затремтiло,

I вiтер свiчку задув...

А дiвчина враз зрозумiла,

Що милий її утонув...

Ольшанський злiсно стукав кулаком об стiл.

О л ь ш а н с ь к и й

Хiба пiсень немає веселiших,

Що й за вином сумної завели!

В о є в о д а

Якраз по цiй погодi, що реве

Та скиглить пiд вiкном, неначе жiнка.

Та й по твоїх пригодах. Знать, тебе

Не дуже частували на весiллi.

О л ь ш а н с ь к и й

Ще не скiнчилось Свiччине весiлля!

Ще молода в коморi не була.

В о є в о д а

Дивись! Дурниць не здумай наробить.

Вже й так менi цю кашу заварили,

Що попече всi губи, мабуть, нам.

О л ь ш а н с ь к и й

Яка нудьга... Хоч би прийшов Кезгайло,

Подратували б дурня хоч цього...

II

Увiходить Кезгайло в киреї.

О л ь ш а н с ь к и й

А, ось i вiн. Ну, що? Як там, Кезгайле,

Ще кожум'яки в замок не iдуть?

К е з г а й л о

Ну й хвища надворi, нехай їй бiс!

Сiче, плює в обличчя, з нiг валить...

А темно, як в тюрмi... Коли ж i випить,

Як не в таку погоду, сто чортiв.

О л ь ш а н с ь к и й

Тепер в тюрмi не темно, мiй Кезгайле,

Бо Свiчка там.

Р и ц а р i

Ха-ха! I справдi Свiчка

Тепер в тюрмi! Недовго тiльки їй

Зосталося горiти, клятiй Свiчцi!

К е з г а й л о

Завчасно ви глузуєте, панове,

Дивiться краще, як би свiчка ця

Пожежi нам, бува, не наробила.

По всiх ярах глухе каламуття,

На Кожум'яки й носа хоч не суй,

Хвилюється Подольє, тiльки й жде

Найменшої, щоб спалахнути, iскри.

О л ь ш а н с ь к и й

Ха-ха! Кезгайла, мабуть, скрiзь пече -

Ще з тої ночi, як своїм чханням

Вiн Ольбрахтова джуру сполохнув.

Регiт. Кезгайло зривається i береться за меч.

Х т о с ь

Не знав, куди подiтись джура бiдний,

Так i чкурнув, мов миша, крiзь вiкно.

Регiт.

К е з г а й л о

Я вас навчу, як з мене глузувати,

П'яницi безсоромнi!

Регiт.

В с i

Обiзвавсь!

В о є в о д а

Та ну тебе, Кезгайле, не смiши

Ти хоч людей. Тверезий!

К е з г а й л о

Так. Я п'ю, Але як п'ю, то тiльки...

О л ь ш а н с ь к и й

(закiнчує).

З перцем.

К е з г а й л о

Тьху!

(Сiдає й п'є).

Не хочу з дурнями...

Входить Козека.

К о зе к а

Вельможний пане!

Прийшов купець вiрменський, б'є чолом.

В о є в о д а

Купець вiрменський? А, це, мабуть, той,

В якого ми два вози одiбрали,

Що поламались з крамом на горi.

К о з е к а

Так, пане, вiн.

В о є в о д а

Ну, що ж, нехай увiйде.

Послухаєм, як вiн почне циганить

Та викупу нам всiм пропонувать.

Ко з е к а

То вже й принiс.

В о є в о д а

Ага! Поклич.

К о з е к а

(розчиняє дверi).

Iди!

Увiходить вiрменський купець iз слугою, що держить якийсь сувiй та пакунки. Одразу починає лементувати.

К у п е ц ь

Вельможний, найяснiший воєводо!

Нечуване нещастя! Два вози!

Великi два вози! З верхом обидва!

Камха 1 золототкана! Алтабас!

Мосульський шовк! Алмази! Перли! Ва!

Зламалися на цих горах жахливих.

То їх тепер у мене одняли.

Обидва вози. Та за вiщо ж це?

При чому ж я? Мої хiба це гори?

То ж київськi.

1 Камха – коштовна китайська тканина.

В о є в о д а

Отож-то i воно,

Що київськi. А ти хiба не знав,

Як шахраїв цi гори стережуть?

Вози зламались? А навiщо ж їх

Ти накладав чотири на один?

Щоб не платити мита? То тепер

Не гнiвайся на київський закон:

Коли вози зламались от Почайни

До Золотої брами,– попрощайсь.

К у п е ц ь

Не можу ж я! Це все моє майно!

О, змилуйся, вельможний воєводо!

В о є в о д а

Такий закон.

К у п е ц ь

Я вiдкуплюсь.

Прийми Оцi дари. Найкращий оксамит!

Найкращий шлик 1, гаптований перлом.

(Подає Воєводi якусь шапку).

Камха олександрiйська. А оце

(подає Кезгайловi невеличкий пакуночок, загорнутий в парчу)

Нечувана, дорогоцiнна рiдкощ,

Якої навiть в Краковi нема.

1 Шлик – шапка.

Кезгайло починає розгортати безлiч обгорток: парчеву, шовковi рiзних кольорiв.

В о є в о д а

(в гнiвi кидає шапку й оксамит).

Чи ти здурiв! Та як ти смiв менi

Цей мотлох непристойний принести!

Лиш золотом єдиним можеш ти

Свої вози у мене вiдкупить.

Давай негайно тисячу дукатiв -

Або з очей одразу забирайсь.

К у п е ц ь

Великий боже! Тисячу дукатiв!

Та якби я продав усiх дiтей

I самого себе, то i тодi б

Я тисячi дукатiв не зiбрав!

О, змилуйся, вельможний пане!

Кезгайло нарештi розгорнув усi обгортки й дiстав кришталевий флакон.

К е з г а й л о

(в розпачi).

Перець!

Регiт.

Знов перець, та iще якийсь червоний!

(Чхає, накочується на купця).

Та як ти смiв... апчхи! Та як ти смiв!

К у п е ц ь

Та це ж iндiйський перець, що його

I королi не всi ще куштували!

К е з г а й л о

Та я тебе!

К у п е ц ь

Панове!

В о є в о д а

Зараз геть!

К у п е ц ь

Панове! Рицарi! Вельможнi кавалери!

Я маю дар! Я маю викуп! Ва!

Я зараз приведу вам трьох невiльниць,

Красунь розкiшних. Чарiвних дiвчат,

Яких немає навiть у султана.

А як танцюють. А якi цнотливi.

Як цукор! Як алмаз! Як абрикос!

Як мiсяць на чотирнадцятий день!

В о є в о д а

Гаразд! Веди. Побачим, що за мед.

Р и ц а р i

Це iнша рiч.

В о є в о д а

Та тiльки стережись

Яких мармиз пекельних привести.

К у п е ц ь

Як золото! Рахат-лукум! Халва!

Я за хвилину приведу їх. Ва!

Виходить.

В о є в о д а

То вип'ємо, панове, за красунь,

Що нам щаслива доля посилає,

Якби ще баб нам здихатись своїх -

Утнули би рицарську ми розвагу.

III

Увiходить Козелiус.

В о є в о д а

А, писарю! Ну що – яка погода?

К о з е л i у с

Злочинець тут, вельможний воєводо,

Його хотiв ти з князем допитать.

В о є в о д а

Гаразд – веди. У нас якраз є час

Мiж кубками – до тої насолоди,

Що нам купець вiрменський обiцяв.

Козелiус вiдчиняє дверi – вартовi вводять Свiчку. Хвилина мовчання.

В о є в о д а

Ну що, гаряча Свiчко, ще тебе

Сьогоднiшняя буря не задула?

С в i ч к а

Немає в свiтi бурi, щоб огонь

Могла задути вiчний та правдивий.

Задути можна свiчку, загасить

Пожежу навiть можна, навiть всi

Жаринки найдрiбнiшi затоптать,

Але живий огонь i в кремiнцi

Чекає лиш, щоб ми його збудили.

В о є в о д а

(здивований).

Ти добре кажеш. Свiчко, тiльки ти

Забув одне – не вiльно людям всiм

Святий огонь даремно викликать.

I проклят, хто, як ти, блюзнiрську руку

На заказний той кремiнь пiднесе.

(Пiдводиться).

Тут я один i князь i воєвода.

Я охоронець мирного вогню.

А ти хотiв роздуть його в пожежу

I мiсто все повстанням сколотить.

С в i ч к а

Не я почав. Чи не твої ж кати

Без сорому на мирне вдерлись свято -

Не кулаком, а правдою хотiв

Я перше наше право довести.

В о є в о д а

Не правдою почав ти, а злодiйством,

Не смiєш ти про правду тут казать.

Пан писарю, яка належить кара

Свавiльниковi й татю за крадiж?

К о з е л i у с

(перегортає папери).

Єдина кара "хоч i вперше вкрав,

Але понад полтину – то повiсить".

Судебник Казимира короля,

Артикул чотирнадцятий i далi...

(Гортає далi).

А Саксон 1 каже: "Хто свавiльну руку

На владу предержащу пiднесе

I заколот учинить, то злочинця

Четвертувать ".

1 Саксон (саксонське зерцало) – збiрник феодаль– ного нiмецького права, укладений близько 1230 р. В ньому вiдбито iнтереси феодалiв.

В о є в о д а

Доволi для тебе?

С в i ч к а

Я не боюсь нi смертi, нi тортур.

I все ж тобi не загасити свiтла,

Що з тьми вiкiв та через стiльки бур

Пронiс народ вiдважний i свобiдний.

К о з е л i у с

Ще кара є – в Саксонi – Singularis 2 -

"Хто грамоти державнi украде,

Катiвською рукою ослiпить".

2 Окремий випадок (лат.).

Свiчка мимоволi вiдхитнувся.

В о є в о д а

Ага, не до вподоби – затремтiв.

Що ж, мабуть, так i зробим – хто дививсь

На свiтло заказне, то вже не гiдний

На iнше щось поглянути.

С в i ч к а

(стогне).

Меласю.,.

Ольшанський пiдвiвся – злорадно.

О л ь ш а н с ь к и й

Так, так! Ти не побачиш вже її -

Нi тих очей, як зорi, променистих,

Нi свiжих уст, нi чарiвних тих перс,

I навiть слiз її ти не побачиш,

Коли вона заплаче.

С в i ч к а

(з мукою).

Замовчи!

В о є в о д а

Навiщо ж ти, безумцю ненажерний,

Свою любов на славу промiняв?

Нащо вона – та грамота тобi?

Верни її – i завтра ж будеш вiльний.

С в i ч к а

I справi край? Звiльниш мене, та й квит?

Погано ж ти рахуєш, воєводо,

Коли життя за грамоту даєш.

А хто ж менi поверне ту надiю,

Пошану ту, що я колись берiг

В моїй душi до того привiлею,

До слiв отих брехливих i гучних?

Адже ж йому ми вiрили, як сонцю,

Гадали ми, що хай лише до нас

Повернеться ця грамота князiвська,

Як раптом свiт засяє по хатах,

I зникнуть всi притуги i насильства,

I радiсне народиться життя.

I ось коли, коли б вона менi

Належала, ця грамота зрадлива,

То дурно б я тобi її шпурнув,

Ще й плюнув би на привiлей брехливий

I викупу за нього не схотiв!

Та не менi – а цiлому народу

Належить ця примара золота,

Що за її боровся, як за правду,

Пригнобленням i потом заплатив.

То не тобi ж її у нас купити,

Хоч би життя за неї обiцяв!

О л ь ш а н с ь к и й

Зухвалий кмет! На шибеницю зараз!

В о є в о д а

Так ось яка твоя, виходить, правда:

Вже не мене, а князя ти образив,

I все ж таки тебе не покараю -

Лиш грамоту князiвську поверни.

К е з г а й л о

(зривається з мiсця й пiдходить до Свiчки).

Та схаменись! Отямся! Хай їй цур,

Тiй грамотi – не вартi всi вони

Такого хлопця гарного, як ти!

В о є в о д а

Кезгайло, геть!

Мовчиш? Не хочеш зради?

Ну, то iди! Та добре подивись

В останнiй раз на цi свiчки, бо взавтра

Займеться не для тебе день новий.

С в i ч к а

Хоч не менi – для вiльного народу

Колись зоря займеться свiтова.

К е з г а й л о

(хапає його руки).

Отямся, хлопче! Душу всю менi

Ти зворушив одвагою своєю

С в i ч к а

Спасибi, рицарю...

В о є в о д а

Кезгайло!

За вiкном чути сурми, що виграють зорю.

Ну, то що ж?

Цю грамоту повернеш ти менi?

В останнiй раз тебе питаю.

С в i ч к а

Нi!

Сурми помалу стихають.

В о є в о д а

Ведiть його!

Козека i вартовi виводять Свiчку.

К е з г а й л о

Вельможний воєводо,

Сурмить труба. Час замок закривать.

Бере свою кирею i йде до дверей.

В о е в од а

Бекети 1 всi уважно перевiрить.

Пiдсилить варту. Жодної душi

До замку не пускать. Опрiч жiнок

Та отого вiрменського купця.

1 Б е к е т – вiйськовий пiкет, сторожа.

К е з г а й л о

Зроблю я все.

Виходять.

К о з е л i у с

(наближається до Воєводи – стиха).

Дозволь тобi, мiй пане,

Порадити. Не слiд би Свiчку тут...

I небезпечно в замку залишати...

Бо є такi... прихильники.

В о є в о д а

Ага,

Я зрозумiв. Iди i накажи,

Щоб зараз одвели його в в'язницю,

Що в Порубi.

О л ь ш а н с ь к и й

(пiдводиться).

Я сам це накажу

I одведу його з моїм загоном.

Пiд вiкнами моїми це якраз.

I сам його тюремником я буду.

В о є в о д а

Гаразд! Iди! А ти пиши декрет,

Щоб Свiчку завтра вранцi – яко татя -

Повiсити на Житньому торгу.

IV

Увiходить Кмiтич. Ольшанський тим часом вийшов.

К м i т и ч

Пан воєводо, в мiстi неспокiйно.

Хвилюється Подольє – всi цехи

Нечуваним обуренi насильством.

Що робиш ти? Як мiг ти допустить,

Щоб на весiлля, наче татарва,

Без сорому твої вдирались слуги?

За що схопив ти того зброяра?

В чiм винний вiн? Що встав проти наруги,

Що смiливо обстав за тi права,

Якi сам князь киянам дарував!

В о є в о д а

(розлючений, стукає кулаком об стiл).

Тут я закон, i князь, i воєвода.

Не табiр тут козацький на степу,

Де кожен кмет свiй голос має в радi.

Тут я один сам знаю, що роблю.

V

Хутко входить схвильована Гiльда й одразу кидається до Воєводи. За нею йде хмурий Кезгайло.

В о є в о д а

Хто там? Сюди не можна!

Г i л ь д а

Час не жде.

I дозволу не можу я питати,

Коли людина гине при очах.

В о є в о д а

Безумна ти!

Г i л ь д а

Не дивно й збожеволiть

В катiвнi цiй. Як мiг ти засудить

Його на смерть – на страту?

В о є в о д а

Замовчи!

Г i л ь д а

Не замовчу. Не суд це, а злочинство!

Карать не можна на смерть лиш за те,

Що на весiллi свiчки засвiтили,

Що смiлива людина голос свiй

За вiльностi громадськi пiдняла!

К м i т и ч

Своїм не вiрю вухам. Свiчку ти

На горло засудив?

Г i л ь д а

Коли його

Скараєш ти – я завтра ж напишу

До князя лист.

В о є в о д а

(накидається на неї з кулаками).

Безглузда слюсарiвно!

Та я тебе на мiсцi...

К м i т и ч

(заступає її).

Схаменись!

Не руш її. Не досить ще ганьби?

В о є в о д а

А, заколот! Геть звiдси, бунтiвник!

Тебе самого зараз я схоплю,

Рицарi схоплюються i виймають мечi.

Хапай його! На мiсцi вбити кмета!

К м i т и ч

Не схопите. Короткi, мабуть, руки,

Щоб ватажка козацького схопить.

В о є в о д а

Побачимо, чий буде верх...

(До Гiльди).

А ти

До кляштора негайно виряджайсь,

Молитись там i каятись ти будеш,

Поки химер не збудешся своїх.

Пан писарю, негайно напиши

В конвент домiнiканський, до абата,

Отця Iєронiма, що його

Ми просимо прийнять дружину нашу.

Козелiус уклоняється й береться писати.

А ти, Козеко, зараз одвезеш

Вельможну панi в кляштор на Подольї.

Г i л ь д а

Корюсь насильству, бо нема в Литвi

Вже рицарiв, щоб меч свiй пiдняли

За жiнку та за правду.

Кезгайло виривається вперед i виймає до половини свiй меч iз пiхов.

В о є в о д а

(грiзно).

Геть, Кезгайле!

Ти комендант. Про присягу забув?

Кезгайло в розпачi вганяє меч назад i з горя вихиляє кубок.

К м і т и ч

В Литвi нема, а на степу ще є.

Не в золотi, не в крицi, як оцi,

А в свитах драних рицарi одважнi.

I завтра же до Вiльни я помчу

Та про киян всi кривди сповiщу.

Виходить. Гiльда за ним. Козелiус подає Воєводi листа. Той мовчки пiдписує i оддає Козецi, i той, уклонившись, виходить.

В о є в о д а

(одразу вихиляє кубка).

Хай Вельнас забере усiх жiнок

До себе в пекло разом з каштеляном,

Що цю безглузду кашу заварив!

П и р х а й л о

Як забере? А ти забув красунь,

Що нам купець вiрменський приведе?

Буря стрясає вiкно.

К е з г а й л о

Бач, як гуде. Диявол то радiє,

Що совiсть ми рицарську продали.

В о є в о д а

Нехай гуде! Аби дiвчат принiс.

Увiходить Янулiс.

Я н у л i с

Купець вiрменський.

К е з г а й л о

(хреститься).

Наше мiсце свято!

В о є в о д а

Ага, нарештi. Зараз же веди.

Входить вiрменський купець. За ним троє схiдних слуг вносять на руках три наглухо загорнутi сувої i становлять їх посерединi зали.

В о є в о д а

(здивований пiдводиться).

Що це таке? Знов килими турецькi?

К у п е ц ь

Де килими? Красунi, що таких

Немає i в султана. Ананас!

Жасмин! Троянда! Першого гатунку!

Три дiвчини невиннi, як алмаз!

О грушi запашнi, що на устах

Ви танете солодким поцiлунком!

О перса дiв! О втiхо! О халва!

Дiвчата стоять нерухомо. Козелiус приглядається зацiкавлений.

В о є в о д а

Чого ж вони загорнутi, мов цукор?

К у п е ц ь

Коли ж така жахлива хуртовина.

Яка ж погода! Хвища! Буря! Ва!

З сувоїв чути чхання.

О, вже зачхали. О, суворий край!

Це викуп мiй, вельможний пане.

Купець i слуги розгортають дiвчат, що починають крутитись i нарештi випурхують iз своїх обгорток, мов яскравi барвистi метелики, ледве прикритi прозорим серпанком iз золотими блискiтками...

Р и ц а р i

(в захватi).

А! Схiднi танцi.

В о є в о д а

Гаразд! Приймаю. Можеш взять вози.

Такий товар i вдруге нам вези.

Купець, уклонившись, виходить iз слугами i Янулiсом.

В о є в о д а

(пригортає до себе одну з дiвчат).

Повнiше кубки! Хай вони дзвенять

На злiсть цехам ще голоснiше бурi!

При сяйвi свiч, в обiймах цих дiвчат

Женiть думки докучливi i хмурi,

Хоч заколот, хоч мiсто все гори,

Панове, бенкетуймо до зорi!

Р и ц а р i

(спiвають).

Хай буря бушує, хай кубки дзвенять,

Хто смiл – бенкетуйте, цiлуйте дiвчат!

Хай хлопи бунтують, хай буря гарчить,

На бурю є мури, на хлопiв – мечi.

Хай буря бушує, хай кубки дзвенять,

Цiлуймо, цiлуймо, цiлуймо дiвчат.

Тихо вiдхиляються дверi, i, нiким не помiчена, входить закутана з головою в чорну кирею Меланка. Дiйшовши до середини зали, вона зупиняється, затуливши на мить очi рукою, вражена гострим переходом вiд темряви до свiтла.

Так вона стоїть, неначе чорна статуя, нерухома, опустивши руки, поки її не помiчає Кезгайло, що, здивований, починає протирати очi.

К е з г а й л о

Панове, тихо! Скiльки тут дiвчат?

В о є в о д а

Як скiльки? Хiба ти сам не бачиш?

Здається, три.

К е з г а й л о

(пiдводиться).

Як три? А це ж яка?

(Пiдходить до Меланки).

Стривайте...

(Лiчить, вказуючи пальцем).

Раз, двi, три, а це четверта.

Три голих, а одна закутана, як нiч.

В о є в о д а

(пiдводиться здивований).

I справдi... Що таке? Невже її

Забув купець вiрменський розгорнуть?

Гей, дiвчино! Хто ти така i звiдки?

Рицарi теж пiдходять. Меланка, як i перше, нерухома.

Хто ти така?

Стягає з її плечей кирею, що падає бiля її нiг. Тепер вона в своєму чудовому шлюбному вбраннi голубого шовку – в руцi у неї згасла зелена свiчка. Як i перше, вона нерухома.

К о з е л i у с

Це Свiччина Меланка!

К е з г а й л о

Яка ж краса!

В о є в о д а

Так ось вона яка...

Яка ж краса чудова та примiтна...

Що ж ти мовчиш? Чого ти хочеш?

М е л а н к а

Свiтла!

В о є в о д а

Що кажеш ти?

М е л а н к а

О, засвiти, благаю,

Мою ти свiчку... У мене її

Згасили... а за що – не знаю...

Хiба за те, що радiсно менi

Було в той час, в чудову ту годину...

Палата вся сiяла од огнiв,

I свiчка ця горiла... i мої

Держав вiн руки... любий мiй, єдиний.

I в очi я дивилася яснi.

I раптом наче вихор налетiв-

Померкло все... i згасли всi свiчки,

I милого, єдиного немає...

Р и ц а р i

Вона безумна.

М е л а н к а

(кидається до нiг Воєводи).

Милостi благаю.

О, змилуйся, благаю всiм святим!

О, поверни мою любов єдину,

О, поверни щасливу ту годину

I свiчку цю весiльну засвiти.

Мовчання. Всi збентеженi.

К е з г а й л о

Невже твоє не зворушила серце

Голубка ця i тиха i сумна?

О, змилуйся!

В о є в о д а

I справдi зворушила

Своїм благанням душу ти мою...

Встань, дiвчино... Вiдмовити несила,

Коли у мене просиш ти вогню.

Гаразд! Твою я свiчку запалю,

Але нехай розсудить вища сила,

Чи їй горiть, чи гаснуть без жалю,

Нехай тебе розсудить Праурима,

Богиня свiтла, що в лiсах Литви

Вогонь пильнує вiчний, невгасимий.

Якщо вона укриє вогник твiй

I свiчку цю од бурi захистить,

(бере в Меланки її свiчку i запалює вiд канделябра на столi)

Клянусь, вiн буде вiльний i живий.

(Дає їй запалену свiчку – вона мовчки бере).

Пиши наказ, пане писарю: "Негайно

З тюрми Iвана Свiчку вiдпустить,

Якщо на доказ нашого наказу

Тобi горящу свiчку принесуть".

Козелiус пише.

Якщо богиня буде милостива

I вогник твiй од бурi захистить,

I донесеш його ти, до в'язницi,

Що в Порубi на Житньому торгу,-

Тодi, клянусь вогнем живим i вiльним,

Живий i вiльний буде твiй Iван.

Коли ж загасне свiчка – значить, так

Судила доля, i тодi умре,

Тодi умре твiй милий, бо не можу

Я вирок Праурими скасувать.

Козелiус подає Воєводi грамоту з печаткою, вiн пiдписує. Потiм бере з пiдлоги пустий лiхтар i подає його дiвчинi разом з наказом. Та мовчки бере.

Тепер iди. Бери оцей лiхтар

I цей наказ – iди, змагайся з вiтром,

Нехай тебе Праурима захистить.

Буря стрясає стiни.

Р и ц а р i

Ну й вигадав! Ну й загадав мороку -

Хай донесе. Попробує нехай

В такую бурю донести.

В о є в о д а

Мовчiть!

Це вирок Праурими.

К е з г а й л о

(виступає вперед).

Це знущання!

Знущання це безбожне. I з кого ж!

З голубки тихої, що, подивись,– прийшла

Намучена, в сльозах, в убраннi шлюбнiм,

А ти її на муку шлеш, на глум,

Щоб перший драб її схопив та скривдив

I свiчечку цю лагiдну одняв!

В о є в о д а

Мовчи, Кезгайле!

К е з г а й л о

Годi вже мовчать!

(Пiдходить ще ближче до Меланки).

Iди вiдсiль. Iди, моя голубко...

Куди своє ти горе принесла?

В звiряче лiгво, де твою журбу

Та бiле пiр'я в шмаття розiрвуть.

М е л а н к а

О, нi! О, нi, мiй рицарю, не бiйся...

Цю свiчку я – побачиш – донесу.

Чи можу я не донести її,

Коли вона життя мого Iвана!

Що кажеш ти? Чи є ж такая сила,

Щоб свiчку цю у мене загасила?

З моїм життям, з моїм життям хiба!

Кезгайло мовчки приладжує її свiчку в лiхтарi, потiм закутує її кирею.

В о є в о д а

Ось бачиш, мiй Кезгайле маловiрний,

Ця дiвчина смiливiша за тебе.

М е л а н к а

Прощай, мiй пане... дякую тобi.

Виходить. Кезгайло хапає свою кирею i бiжить до дверей.

Во є в о д а

Назад, Кезгайле!..

К е з г а й л о

(виймає меч).

З нею я пiду!

В о є в о д а

Нi кроку далi! Зупинiть його!

Рицарi виймають мечi й заступають Кезгайловi дорогу.

Чи п'яний ти, чи присягу забув?

Кезгайло вергає меч на землю.

К е з г а й л о

Так, я забув, що драб я, а не рицар...

В о є в о д а

Авжеж п'яний... Замкнiть його на вежi,

Аж поки хмiль рицарський не пройде.

Кезгайла виводять.

Тепер нехай турботи всi мовчать -

Панове, знов до кубкiв i дiвчат!

Р и ц а р i

Хай буря бушує, хай кубки дзвенять -

Цiлуймо, цiлуймо, цiлуймо дiвчат!

Завiса.

ДIЯ П'ЯТА

Недалеко вiд Магiстратського майдану на Подолi. Вузькi кривi вулицi. Лiворуч на першому планi ганок Воскресенської церкви. Темна й буряна осiння нiч.

І

Кiлька мiщан i ремiсникiв крадькома збираються купками в темрявi.

– Хто тут?

– Свої...

– Це ти, Передерiю?

– Ну й хвища, хай її!

– Ну, що ти чув?

– Це ковалi? – Вони.– Хто бачив Чопа?

– У Прiськи вiн – забрала до себе...

– Живий?

– Живий. Нехай тепер шукають...

– А Свiчка де?

– Гнобителi... Кати!

– Чи був хто в замку?

– В замок не пускають.

I замкнутi всi брами цiлий день.

I Магiстрат замкнуто... Варта скрiзь.

– Мене самого мало не схопили...

– Балабуху схопили...

– I Шпака.

– Та доки ж нам терпiти цю наругу!

– Товаришi – нещастя... Свiчку вже

Засуджено на горло...

– Де ти чув?

– Коляндра чув.

Невже ж ми це допустим!

– Й Меланка зникла. Мабуть, i її

Проклятiї схопили душогуби.

П е р е д е р i й

Невже ж ми це, товаришi-брати,

Невже ж ми це допустим, щоб його,

Щоб кращого у нас згубили брата?

Коли скарають Свiчку, то яка ж

На нас паде неслава i ганьба!

В с i

Цього не буде! Краще всi тодi

Загинемо, а Свiчки не дамо!

К а п у с т а

I де ж воно це видано таке,

Щоб за весiлля страчувать людей...

Нащо вже був немилосердий рицар

Мартин Гаштольд... запеклая душа,

Людей карав... А щоб весiлля – нi,

З весiлля вiн нiкого не хапав...

Мелася... люба.... свiчечка ясна...

Недовго ж нам свiтила ти, жаданко...

Згасили радiсть нашу i твою...

В с i

Товаришi! На визвiл! Не дамо,

Щоб сором нашi голови укрив!

Пiдходить Чiп – голова йому зав'язана, в руках величезна дубина. За ним Прiся.

Ч i п

Кого лупить? Кажiть – кого товкти?

В с i

Чiп! Чiп прийшов!

Та тихше-бо, дурний.

Ч i п

Ну, то ходiм! Чого ж ви тут ждете?

До зброї всi! Трощiть катiв проклятих!

На визвiл Свiчки! В замок всi гуртом!

П р i с я

(чiпляється за його руку).

Василечку! Мiй любий! Схаменись!

Тебе ж шукають... в тебе ж голова

Поранена...

Ч i п

Це буде їй похмiлля!

Товаришi! За Свiччине весiлля!

В с i

За Свiччине весiлля! Хай його

Навiк запам'ятають душогуби! -

Товаришi! Дозiр! Дозiр iде!

З-за рогу виходить загiн жовнiрiв iз смолоскипами.

П е р е д е р i й

Товаришi, всi тихо по хатах,

Хай кожен цех напоготовi буде

На перший поклик линути на бiй.

В с i

(тихо).

Нiхто не спать!

Чекати гасла!

Ч i п

А гаслом буде "Свiччине весiлля".

Дозiр пiдiйшов.

О с м н и к

Гей, хто тут є! Всi зараз по хатах!

П р i с я

(вiдтягає Чопа).

Василечку, Василечку, тiкай,

Тебе ж побачать.

Ч i п

От лиха година!

Попався дiвцi в лапи.

О с м н и к

Розходись! Бо зараз всiх в хурдигу заберу.

В с i

(один одному тихо).

За Свiч-чи-не ве-сiл-ля...

О с м н и к

Розходься!

Юрба зникає в темрявi. Жовнiри проходять далi.

II

Пусто. Темно. Вiтер з завиванням проноситься по вузьких вулицях. Чути кiлька тихих далеких ударiв дзвона. З лiвого боку увiходять Ольшанський i Козелiус.

О л ь ш а н с ь к и й

Та це ж безумство! Свiчку вiдпустить,

Бунтiвника одвертого, що завтра ж

На замок цiле мiсто поведе!

То де ж вона? Її ти бачив?

К о з е л i у с

Нi.

Я стежкою коротшою побiг,

Аби тебе остерегти, мiй княже,

Вона ж пiшла десь – певно, тим шляхом

I, мабуть, тут повинна десь пройти.

О л ь ш а н с ь к и й

Вона одна?

К о з е л i ус

Одна. Дивись, якраз

Сама летить в твої голубка руки.

О л ь ш а н с ь к и й

Так, так. її вiзьму я... тiльки як?

Не хочу гвалтом я її здобути...

К о з е л i у с

Ти можеш так зробити, щоб вона

Сама тобi любов'ю заплатила.

Адже ж указ пiдписано – ось вiн,

I Свiчку маєш право ти скарати.

Вiзьми катiв – i як вона прийде,

Примусь її, сама щоб вибирала:

Любов – чи смерть.

О л ь ш а н с ь к и й

Диявол!

К о з е л i у с

Твiй слуга.

Лиш не забудь мене в своїх молитвах,

О л ь ш а н с ь к и й

Гаразд – ходiм. Якщо її вiзьму,

Тебе всього я золотом засиплю,

О дiвчино чудова, не кляни,

Що мушу злом тебе я добувати...

Коли ж нема такої в свiтi плати,

Щоб я не дав за тебе сатанi.

Виходять.

III

З лiвого боку входять двоє пiдпилих ченцiв у скуфейках – Симеон та Фока.

Фока

Ну й крутить же – бодай його крутило!

Чи довго ж ти водитимеш мене?

С и м е о н

Ой, у полi метелиця,

Чому монах не жениться?

Нащо менi женитися,

Буду i так живитися...

Ф о к а

Та де ж вона, блудниця та, живе?

С и м е о н

Та я ж казав, отутечки за рогом.

Ф о к а

Та брешеш ти, ми двадцять тих рогiв

Проходили, а жодної немає.

С и м е о н

О маловiрний! Я ж у неї був

I в сiцевих многажди обретахся.

Яка ж смачна! А губи, яко мед!

А пишна та гаряча, як пампушка.

Коли б її ти прелестi узрєл,

То духом би i плотiю воспрянул.

Ф о к а

Та де ж вона, прелесниця сiя?

С и м е о н

Отутечки – тепер вже недалеко.

В завулку, де шинок, за кушнiром.

Не в кушнiра, а проти – у дворi.

Отут i єсть Капернаум сей злачний,

Iде же аз многажди согрєших.

Ф о к а

Ну, то ходiм, бодай тебе крутило,

В Капернаум, до того кушнiра.

С и м е о н

Не в кушнiра, кажу тобi, а проти.

Ф о к а

Чи в кушнiра, чи проти – все їдно,

Аби пустила пiд рядно.

Виходять хитаючись праворуч.

IV

З глибини виходить Меланка зi свiчкою в лiхтарi, яку вона захищає киреєю. Кирея й чудове вбрання заляпанi болотом, подертi, руки подряпанi в кров. Але свiчка горить.

М е л а н к а

Вже сил нема... Але вже, мабуть, близько.

О, тiльки б сили стало донести...

О, тiльки б тут не впасти на дорозi,

Як падала на тiй слизькiй горi...

Не чую нiг... Лице горить од вiтру,

Тремтять колiна... руки всi в кровi

I змерзли... i не держать лiхтаря...

О боже ж мiй, знов хвища налетiла,

Згасає вогник... гасне вогник мiй...

I захисту... i захисту немає...

(Майже падає на церковнi сходи лiворуч, прикриваюча всiм тiлом лiхтар).

О, не гаси, о, не гаси, благаю,

О вiтре любий, мого лiхтаря!

Ти ж вiльний... цiлий свiт перед тобою,

Лети мерщiй на поле, до Днiпра.

Мене ж не муч, нещасну, – пожалiй

Хоч ти мене, о вiтре, вiтре мiй!

(Плаче. Пiдводиться хитаючись i робить кiлька крокiв).

Здається, тихше... змилосердивсь... зник...

О, тiльки б тут нiхто не зачепив...

О боже... хтось iде.

Тiкає. З лiвого боку виходить новий дозiр iз смолоскипами i осмником на чолi.

Жовнiри заступають їй дорогу.

О с м н и к

Стiй! Хто iде?

Ще з лiхтарем? Куди це ти iдеш?

Не знаєш, що ходить тепер не вiльно?

Берiть її!

М е л а н к а

Нi, нi! Що кажеш ти?

Мене не можна затримать – не можна,

В мене наказ од пана воєводи,

I цей лiхтар – ти бачиш – я його

До Порубу повинна донести -

До Порубу, щоб визволить людину -

Його ж скарають – чуєш ти? – i я

Тут гаяти не можу i хвилини.

Ось цей наказ.

О с м н и к

Немає нам часу.

Ходiм до замку – писар розбере.

М е л а н к а

Ти збожеволiв! Я... до замку знов?

По тiй горi! Нi, нi, смiєшся ти.

Тобi ж кажу, не маю я хвилини,

Його скарають.

О с м н и к

Заберiть її!

Жовнiри беруть Меланку за плечi, вона виривається.

М е л а н к а

О, змилуйся! Якби ти тiльки знав,

Де я була. Яку терпiла муку...

Коли з гори несла оцей лiхтар,

О, подивись... в багнi, в кровi всi руки.

Промокла вся, замерзла... скiльки раз

Зривалася i падала я з кручi,

I в розпачi, щоб вогник не погас,

Чiплялася за терен я колючий...

Пiдводилась... i знову йшла i йшла,

Не чула нiг, не бачила дороги,

Нi диких псiв, що кидались пiд ноги,

Нi бурi, що лице моє сiкла!

Не чула я, не бачила нiчого,

Бо iншої не вiдала мети -

Як вогник цей незгасним донести.

I донесла... Ти ж бачиш, вiн горить.

Не згаснув вiн, мiй огник неоцiнний,

Хай блимає вiн ледве, хай тремтить,

Але живий – i не менi однiй

Засвiтить вiн в нещасну цю годину...

Невже ж у тебе стiльки зла,

Щоби вiднять у мене те єдине,

Що я крiзь терн i бурю пронесла!

О с м н и к

Говориш добре, дiвчино, – проте

Нема часу з тобою розмовляти,

Ходiм до замку.

М е л а н к а

(зриває з шиї намисто з дукатами).

Бачиш цi дукати,

Намисто це чудове, дороге -

Вiзьми його i вiдпусти, благаю,

О, вiдпусти, благаю, ти мене!

О с м н и к

(бере намисто).

Хай буде так! Iди! Рушаймо далi!

М е л а н к а

О, дякую.

(Дозiр проходить).

Тепер мерщiй, мерщiй!

О, тiльки б знов нiхто не зачепив.

V

З правого боку вертаються Симеон i Фока.

Ф о к а

А щоб тебе з таким Капернаумом!

Замiсть дiвчат дрючком по головi.

С и м е о н

На бiса ж ти полiз до кушнiра?

О йолопе! Не в кушнiра, а проти.

Ф о к а

Чи ти здурiв! Ти ж сам туди полiз.

С и м е о н

Та ну тебе... Стривай. Знайшли! Вона!

(Бiжить до Меланки й хапає її за кирею).

Є дiвчина! Та ще яка красуня.

Ще з лiхтарем. Якраз з Капернаума!

Ну, то веди ж скорiше нас до себе,

В Капернаум солодкої утiхи.

Ф о к а

(обiймає її з другого боку).

А поки що – сладчайше поцiлуй.

М е л а н к а

(вiдштовхує Фоку).

Геть, блудники, ледаща довгополi!

Не сором вам чiплятись до дiвчат?

Штовхає Симеона, той падає, сама тiкає в глибину.