Текст книги "Свіччине весілля"

Автор книги: Иван Кочерга

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц)

С и м е о н

О братiє! Одумайтесь, смирiтесь,

Одкиньте гнiв, i ярость, i хулу,

I срамословiє.

Ч i п

А ти чого, патлатий!

С и м е о н

Апостол Павел каже...

Ч i п

Каже вiн,

Щоб не сував ти носа в наше просо.

С и м е о н

Безбожiе! Кощунство!

Ш а в ул а

Тихше ж бо!

Послухайте, панове!

В с i

Годi слухать.

Ш а в у л а

Побачите – я все зроблю, я знов

Піду до воєводи.

С в i ч к а

Добре, згода!

Iм'ям киян рiшуче вимагай,

Щоб одложив безглузду заборону,

Щоб привiлеї нашi повернув

I свiтло дав свiтити.

Ш а в у л а

(витирає хусткою пiт).

Все зроблю.

Ну й халепа... хоч не ходи сюдою,

Крiзь браму Кожум'яцьку... краще вже

Кругом ходити – Боричевим взвозом,

Хоч там нагрiєш чуба – все ж не так,

Як тут тобi цеховики нагрiють...

Аж мокрий лоб... Бувайте!

С в i ч к а

Йди здоров!

Ч i п

Дивись, без свiтла краще не вертайся,

Бо в Кожум'яках голову звернеш...

С и м е о н

О чернь безбожная! О суєте суєт!

Входять обидва в глибину, до замку.

Ч i п

Несмачна буде вiйтовi вечеря...

К о л я н д р а

Побачимо, яке з нього пуття.

С в i ч к а

А завтра ж всi гуртом до магiстрату,

Нехай тепер хоч свiтло дасть, хоч нi -

А на панiв не будем працювати!

В с i

Не будемо робити на панiв!

Завiса.

ВIДМIНА ДРУГА

Там же через якусь годину.

І

Стемнiло. На синьому небi встав блiдий молодий мiсяць. Далекi дiвочi спiви неначе тануть у вечiрньому повiтрi. На горi, в замку, засвiтились вогники, але в мiстi скрiзь темно, тiльки перед брамою Симеона жеврiє червона лампадка.

С в i ч к а

(тихенько спiває).

Темная нiчка над мiстом спустилась,

Мiсяць над замком зiйшов.

Де ж ти, красуне моя, притаїлась,

Вийди на поклик мiй знов!

Стукать не можу, бо зайнятi руки -

Чашу я з медом принiс.

Вийди ж мерщiй, не тягни мої муки:

Жалить комар мене в нiс.

Бджiлки злетiлись на запах медвяний,

Чаша прилипла до рук -

Вийди ж скорiше, о друже бажаний,

Вийди на тихий мiй гук.

– Брешеш, нема в тебе меду, мiй любий,

Бджiлка вночi не лiта.

– В тебе без меду солодкiї губи,

В мене бджола на вустах!

Тихо вiдхиляються дверi i входить Меланка.

Свiчка її пригортає до себе й цiлує. Обоє сiдають на лавцi бiля хати. Меланка пригорнулась до Свiчки, зазирає йому в вiчi.

М е л а н к а

О любий мiй...

С в i ч к а

О зiронька ясна...

М е л а н к а

I все ж таки на тебе я сердита,

Бо мед у тебе тiльки на вустах,

А дiлом болю завдаєш менi ти

I не жалiєш серця ти мого...

С в i ч к а

Та що це ти! Тебе я скривдив, люба?

М е л а н к а

Навiщо, як метелик на вогонь,

Ти рвешся до пригоди та до згуби?

Нащо тобi те свiтло? То хiба

I в темрявi не ясно нам з тобою...

Для мене – цiлий свiт в твоїх очах,

Навiщо ж ти шукаєш неспокою?

Не любиш ти...

С в i ч к а

О любий друже мiй!

Чи не любов од вiку пориває

Людей на подвиг, на борню, на бiй?

Отак i я на честь твою жадаю

Всi засвiтити в Києвi вогнi!

М е л а н к а

Боюся я вогнiв нiчних – вони

Моїй душi ворожать тiльки горе...

(Пiдводиться).

Прощай, мiй любий...

С в i ч к а

О, побудь, не йди...

М е л а н к а

Не можу, милий... I матуся хвора,

I пiзно вже...

С в i ч к а

(цiлує її).

До завтрього!

М е л а н к а

Прощай!

(Iде в свою хату).

С в i ч к а

(один).

Прощай, чудова дiвчино... Тобi

Знайду я долю i життя твоє,

Як свiчку тиху, засвiчу i вкрию.

(Дивиться на замок).

А ти стривай, зловiсний княже тьми,

Литовський вовче, ти ще нам заплатиш

За нашi кривди i за свiтло те,

Що з наших хат безсоромно украв.

(Iде в глибину за Симеона, наспiвуючи).

Темная нiчка над мiстом спустилась,

Мiсяць над замком зiйшов,

Де ж ти, красуне моя, притаїлась,

Вийди ж на поклик мiй знов...

Зникає.

II

Зовсiм стемнiло. З-за Кожум'яцької брами вертаються Гiльда з Ульрiкою, що несе засвiчений лiхтар. Гiльда зупиняється, дивлячись на замок.

Г i л ь д а

Бенкет в розпалi... кубками дзвенить

I тiшиться литовськеє рицарство,

Як гучно там!

У л ь р i к а

О панi, я боюсь,

Що гнiватись на нас страшенно буде

Вельможний пан...

Г i л ь д а

Однаково йому,

Чи дома я, чи нi... Якби ти знала,

Як тяжко та як сумно тут менi

В смутному цьому мiстi, що таке

Занедбане i темне, як могила...

По цих ярах, глибоких та крутих, .

Де лiпляться похилi, вбогi хати,

Такi не схожi на ошатний мiй,

Блискучий Кутногорськ...

Тим часом з правого боку виходить Коляндра i ще два цеховики. Побачивши Гiльду, зупиняються праворуч на першому планi.

К о л я н д р а

Стривайте, тихо.

Це жiнка воєводи з лiхтарем

Вертається додому. Нумо, хлопцi,

Давайте налякаємо її;

Щоб лiхтарем людей не дратувала,

Що потемки примушенi сидiть.

1 ц е х о в и к

Гаразд!

2 ц е х о в и к

А нум, гуртом...

1 ц е х о вик

Нехай не дрочить...

К о л я н д р а

Гаси лiхтар. Кидаймось разом... Ну!

В с i

Ого-го-го!

(Кидаються i гасять лiхтар).

Це ти, моравська лялько!

(Скачуть у темрявi навкруги переляканих жiнок).

А будете людей дражнити свiтлом,

Що з наших хат украв твiй чоловiк!

К о л я н д р а

Тягнiть її до старої гарбарнi,

Хай потемки посидить до зорi.

Тягнуть.

III

У л ь р i к а

Рятуйте! Пробi!

Ц е х о в и к и

Це тобi не замок.

Це Кожум'яцька брама!

В цю мить Свiчка, що почув крик, кидається на порятунок.

С в i ч к а

Геть! Назад!

(Б'є i розганяє цеховикiв).

Як смiєш ти ганьбити наше мiсто

I товариство наше цехове! Негiдники!

Коляндра i цеховики тiкають.

Пробач, шановна панi,

Зухвальство це, i не суди всiх нас.

Я зараз вам дiстану свiтла,– дайте

Менi лiхтар.

Лiзе на примурок Симеона i запалює лiхтар вiд лампади.

Г i л ь д а

О, дякую тобi,

Кавалере мiй чемний i ласкавий,

Хто ти такий, мiй хлопче?

С в i ч к а

Я зброяр

I майстер Свiчка, київського цеху,

Роблю я стрiли, луки i мечi.

Г i л ь д а

(вражена).

То, значить, ми брати по реместву!

Як дивно це. Мiй батько теж зброяр,

Цехмейстер славний мiста Кутногорська,

Який приємний випадок!

С в i ч к а

Менi

Приємно теж – дозволь, я проведу

Тебе до замку, найяснiша панi...

Виходять всi троє повз Симеона, дорогою до замку.

IV

З глибини входять Ольшанський i Козелiус.

О л ь ш а н с ь к и й

Далеко ще?

К о з е л i у с

О нi, ми вже прийшли,

Отут вона живе.

О л ь ш а н с ь к и й

Iди... Яка ж убога

Хатина ця. I в нiй така краса,

Така краса розкiшна й чарiвна.

К о з е л i у с

Я наказав, щоб варта пильнувала

Хатину цю. Нехай хоча на мить

Вона вогонь засвiтить – зараз схоплять

I приведуть до замку.

О л ь ш а н с ь к и й

(нетерпляче).

Йди, кажу.

К о з е л i у с

Тодi вже сам тримай свою голубку.

О л ь ш а н с ь к и й

Iди, кажу.

Козелiус виходить.

Невже така краса

Сама не свiтить, мов алмаз блискучий,

I темряви навкруг не осява?

Не знаю сам, що робиться зi мною,

Неначе чари душу оплели...

А може, й справдi чари... Кажуть всi,

Що в Києвi гнiздяться чарiвницi

По цих ярах таємних i крутих...

Хай буде так. Назад нема дороги.

Гей! Вiдчини!

Стукає в дверi. Меланка виходить iз хати.

М е л а н к а

Хто тут?

О л ь ш а н с ь к ий

Це я...

М е л а н к а

Хто ти?

О л ь ш а н с ь к и й

Я той, кого ти душу полонила

I чарами своїми оплела...

Я князь Ольшанський, каштелян i рицар.

О, не тiкай, благаю – постривай.

Для тебе я покинув ясний замок

I в темний яр спустився, щоб красу

Твою ще раз побачить, чарiвнице.

Хапає її руки.

М е л а н к а

Пусти мене!

О л ь ш а н с ь к и й

О, постривай!

М е л а н к а

Пусти!

Яка ганьба! Хiба князiвський звичай

Хапать дiвчат опiвночi? Пусти,

Менi за тебе соромно.

Вiдштовхує його.

О л ь ш а н с ь к и й

(затримує її).

Не сором

Таку красу i злочином здобуть.

Не соромно такий алмаз блискучий

До княжого палацу повернуть.

Тебе вiзьму, бо на шляху моєму

Тебе найвища доля нарекла.

М е л а н к а

Не для князiв литовських чи нiмецьких

Моя дiвоча доля – вiльна я.

Iди! На перший раз тобi дарую.

Звичаїв, мабуть, наших ти не знав.

Iде до своєї хати.

О л ь ш а н с ь к и й

(один).

I з тим пiшла... спокiйна i прекрасна,

В свою убогу хату, як в палац.

А я стою без розуму i волi,

Неначе блискавка упала мiж очей...

I все ж таки тебе я не зречуся -

Любов'ю, гвалтом, мертву чи живу,

А я тебе здобуду i вiзьму.

Виходить у глибину.

V

Тихо. З-за брами виходять Коляндра i Чiп.

ЧIП

То де ж це ти штани собi подер?

Напевно, лазив до чужої жiнки,

Та напоровся на чужий кулак.

Це вже у вас така кравецька вдача:

Лизнув, та й ходу... Ласi до жiнок.

К о л я н д р а

Та ну тебе в болото! Причепився.

Багато ти в жiнках тих тямиш... тур...

Ч i п

А що в них тямить? Ухопив – держи,

Не вирвалась – то й цiлувати можна...

К о л я н д р а

Чи бачили! То вирвешся хiба

З таких лабет ведмежих, як у тебе.

Кохання теж... ведмеже...

(Спотикається).

А бодай

Ти не дiждав. Як в буцегарнi темно.

Бодай ти там ослiпнув, княже тьми,

За наше свiтло...

Раптом у Меланчинiй хатi спалахнуло свiтло.

К о л я н д р а

(здивовано).

Ой, дивись, дивись,

В Меланки свiт! Чи в розумi вона!

Здурiла дiвка. Зараз же прийдуть,

Причепляться.

Ч i п

Щось скоїлось, напевно.

Меланка вибiгає з хати.

М е л а н к а

Ой боже ж мiй! Допоможiть! Вмирає!

Вмирає мати. Боже, що робить!

(Стукає в сусiдню хату).

Марусе! Ївго! О, яке нещастя!

(Бачить Коляндру, бiжить до нього).

Ой, лишенько... Допоможiть. Мерщiй!

Бiжiть мерщiй до лiкаря, до нiмця.

Ч i п

Що на Волоськiй вулицi! Я вмить!

Вибiгає за браму. Збираються дiвчата, народ... В числi iнших Передерiй.

М е л а н к а

Прокинулась... не може дихать...

К о л я н д р а

(з жахом).

Свiтло!

Що робиш ти! Мерщiй гаси! Мерщiй!

М е л а н к а

(ламає в розпуцi руки).

Сумує мати в темрявi, благає,

Щоб засвiтила: моторошно їй...

О боже, що ж робити, що...

Г о л о с з х а т и

Меласю!

Меланка кидається до хати.

Д i в ч а т а

Дозiр! Дозiр iде! Обхiд!

(з жахом).

Пропали.

Гасiть мерщiй!

З глибини увiходить кiлька вартових, з ними осмник Козека з лiхтарем. Позаду виглядає Козелiус.

К о з е к а

А, свiтло! Знов непослух!

Чия це хата? Зараз записать.

I взять вину.

Вартовi стукають у дверi.

В а р т о в i

Гей, хто там! Вiдчиняй!

К о з е к а

Тягнiть сюди!

П е р е д е р i й

Стривайте! Тихше ви!

Нещастя тут. Людина умирає.

То майте ж совiсть.

К о з е к а

Геть!

Н а р о д

Гнобителi! Кати!

Знущання це нелюдське! Глум безбожний!

Вартовi вдираються в хату.

Мучителi! Катюги! Доки з нас

Ви будете знущатись!

К о з е к а

Геть усiх!

Свавiлля, бунт?!

Вартовi витягають iз хати Меланку.

А, осьдечки вона,

Красуня ця,– ведiть її до замку,

Нехай посидить там.

М е л а н к а

(виривається).

Не смiєш ти

Затримувать мене в таку хвилину,

Коли вмирає мати!

К о з е к а

Менше з тим.

Берiть її.

Г о л о с з х а т и

Меласю! Доню!

М е л а н к а (в розпачi).

Мамо!

К о з е к а

Берiть її.

Меланку схопили.

П е р е д е р i й

Пусти! Не смiєш ти!

Н а р о д

Катюги! Душогуби безсоромнi!

М е л а н к а

Пусти! Вона вмирає! Мамо! Рiдна!

(Падає навколiшки).

Пусти мене, благаю всiм святим,

Вона ж вмирає. Мамочко єдина!

К о з е к а

Тягнiть її за руки!

П е р е д е р i й

Бийте їх!

Н а р о д

Гвалтiвники! Проклятi душогуби!

Геть кривдникiв! Женiть їх! Бийте їх!

До бiса драбiв! 1 Годi вже знущання!

1 Д р а б – зневажливе "злидар", "негiдник",

Обуренi городяни наступають на варту.

К о з е к а

Свавiлля! Заколот! З пiхов мечi!

Рушайте далi!

П е р е д е р i є в а д i в ч и н к а

Дядю, я боюсь.

П е р е д е р i й

Не бiйсь, моя дитиночко... не бiйся...

К о з е к а

З пiхов мечi! Рубайте всiх! Женiть,

Ведiть її. А, будете, свавiльцi!

Варта виймає мечi. Бiйка. Городяни вiдступають. Дехто падає.

Г о л о с iз х а т и

Меласю... доню...

М е л а н к а

Мамо! Мамо рiдна!

Рiднесенька моя! Прощай...

К о з е к а

Вперед!

М е л а н к а

То будьте ж ви всi проклятi навiки,

Насильники, гвалтiвники, кати!

К о з е к а

Ведiть її! Рушайте в замок!

Варта, розчищаючи мечами дорогу, виводить Меланку.

П р iс я

(виходить з хати).

Вмерла...

П е р е д е р i й

Чи буде ж край пригнобленню цьому,

Чи буде ж край цiй кривдi безсоромнiй!

Ходiм додому, дiвчинко, ходiм...

Стривай... хтось знову кличе... що таке?

Раптом з-за Симеона чути галас i шум.

Г о л о с С в i ч к и

Товаришi! Сюди, на помiч!

П е р е д е р i й

Свiчка!

Це вiн! Його це голос. Всi туди!

С в i ч к а

До зброї, цехи!

П е р е д е р i й

Так, це вiн! Рушайте!

А ти бiжи додому – я вже сам...

Н а р о д

На визвiл всi! Рушай! До зброї всi!

Д i в ч а т а

Ой боже ж мiй! Ой лишечко! Тiкаймо.

Вбiгає Чiп.

Ч i п

Немає лiкаря. Що тут таке?

П е р е д е р i й

Мерщiй

На допомогу Свiчцi i Меланцi -

Її взяли!

С в i ч к а

До зброї, кожум'яки!

Ч i п

Тут кожум'яки! Го-го-го! Держись!

Хапає з землi величезне полiно й кидається вперед на крик.

За мною, цехи! Кожум'яка йде!

Народ з криком сипонув у глибину вулицi.

П е р е д е р i й

(намацуючи цiпком дорогу, йде праворуч).

О доле, доле! Для чого ж менi

Незрячому ти серце розпалила?..

Завiса.

ДIЯ ДРУГА

ВIДМIНА ПЕРША

Велика похмура зала в замку воєводи; її дикого вигляду не можуть пом'якшити розкiшнi килими й парча, якi укривають грубi брусованi стiни. Праворуч велике вiкно. День схилився надвечiр. Воєвода сидить у високому крiслi, за столом, укритим килимом. Писар Козелiус доповiдає про справи. Комендант Кезгайло, високий худий литвин, чекає наказу. Князь Ольшанський стоїть бiля вiкна й дивиться на мiсто.

І

Входить ловчий Янулiс.

Я н у л i с

До пана воєводи вiйт Шавула.

В о є в о д а

Нехай зажде. А осмника нема?

Я н у л i с

Козека тут.

В о є в о д а

Скажи, щоб увiйшов.

Янулiс виходить i зараз же вертається.

В о є в о д а

(до Козелiуса).

I що ж той Свiчка?

К о з е л i у с

Це її жених

I, безперечно, вплутаний в цю справу.

Та мусили його ми вiдпустить,

Бо в той сам час, як свiдчить панi Гiльда,

Якраз її вiн боронив од лотрiв 1,

Що на її напали в тих ярах.

1 Лотр – розпусник.

В о є в о д а

Чудове товариство в панi Гiльди!

Дiждеться, що її я посаджу

До кляштора 2. Ну, що ж! Де той Козека?

2 Кляштор – католицький монастир.

Входить Козека, голова йому зав'язана.

Пане Кезгайле! Треба учинить

Постiйну варту по отих удоллях,

Що йдуть пiд замком, де живе той люд,

Непевний i свавiльний.

О л ь ш а н с ь к и й

(мрiйно про себе).

Де вона

Живе, моя красуня неприступна.

В о є в о д а

При Кожум'яцькiй брамi, потiм там,

Де Копирiв Кiнець i в Кожум'яках.

К о з е л i у с

Зосiбна в Кожум'яках, бо туди

Тепер пiткнутись просто небезпечно,

Хоч не ходи до замку тим шляхом.

О л ь ш а н с ь к и й

Там... там вона живе... i наче в казцi

Її страшнi потвори стережуть...

К е з г а й л о

Сьогоднi ж все зроблю, пан воєводо,

I вартових поставлю скрiзь.

(Чхає).

Апчхи! А щоб тобi з тим перцем!

К о з е к а

Це вже справдi,

До Кожум'як хоч зовсiм не ходи.

Напали вчора знов на нашу варту,

I голови ми ледве вберегли...

В о є в о д а

Хорошi й ви. Комусь потрiбнi дуже

Дурнi макiтри вашi. Ну, кажи -

Що там iще?

К о з е к а

Великий караван

З товарами прийшов iз Перекопа,

Тобi купцi обвiстку принесли.

В о є в о д а

(жваво).

Що ж ти мовчиш! З обвiсткою купцi?

Нехай несуть. А що там в них, ти бачив?

К о з е к а

Та все як завжди: килими, парча,

Китайка, шовк, камха золототкана,

Шафран, гвоздика, перець i мигдаль.

К е з г а й л о

(обурений).

Як, знову перець? Годi вже! Апчхи!

Не хочу я! Нема моєї згоди!

Це просто глум – щоразу, як купцi

Яку обвiстку в замок принесуть,

То всiм чудовi дiстаються речi:

Китайка, шовк, парча, як жар, блискуча;

Убори всякi, сiдла дорогi -

Менi ж щоразу перець. Годi вже!

В о є в о д а

Та тихше-бо.

К е з г а й л о

Не хочу я i слухать!

В о є в о д а

Такий звичай.

К е з г а й л о

Нема таких звичаїв,

Щоб коменданта перчить раз у раз.

Чи я кабан, чи з начинкою щука!

Дивись, якi розумнiї В мене й так

Заваленi цим перцем всi комори,

I без того я чхаю цiлий день

Вiд цього перцю – горло все подер.

Вся страва з перцем, i горiлка з перцем,

I навiть мед гiркий, як хрiн... Апчхи!

О л ь ш а н с ь к и й

Принаймнi це корисно для любовi -

Адже ж у пана молода жона,

Та ще така красуня.

К е з г а й л о

(хапається за меч).

Що таке?

Я покажу тобi, клянусь Перуном,

Як з мене глузувати тут... Апчхи!

В о є в о д а

(втручається).

Та тихше-бо, панове! Справдi, ти,

Кезгайле, став пекучий, наче перець.

Я накажу, щоб камфори тобi

Давали замiсть перцю. Ну, то що ж!

Поклич купцiв – нехай несуть дарунки.

Козека виходить.

Побачимо, що там у них. А що,

Знайшли якого майстра, щоб наладив

Нам дзигарi на вежi?

Я н у л i с

(уклоняється).

Так, знайшли,

Вельможний пане. Свiчка то, зброяр

З Подолья, славний майстер, вiн вже тут.

В о є в о д а

Як, знов той Свiчка? То нехай полiзе

На вежу та огляне дзигарi,

А потiм щоб сюди прийшов.

Я н у л i с

Гаразд!

Виходить.

В о є в о д а

То що ж купцi? Ага – ось i вони.

II

Увiходить схiдний купець з Перекопа з кiлькома слугами, що несуть на витягнутих руках рiзнi подарунки: золототканi тканини, килими, шовк, сiдло, схiднi чоботи i т. iн. Козека йде за ними. Статечний, з довгою сивою бородою, купець тримається поважно й спокiйно.

К у п е ц ь

Селям-алейкум, славний воєводо!

Iз Перекопа караван тобi

За зверхнiсть та за ласку подорожню

Дарунками оцими б'є чолом.

Нехай Аллах твої умножить лiта

У всякому привiллi i добрi.

В о є в о д а

I вам бажаю миру й талану,

За подарунки дякую.

К у п е ц ь

Прийми

Вiд нас цей адамашок злототканий,

Цi килими, китайку, алтабас 1,

Помаранчi свiжi, чемлiт 2 i сап'ян.

1 Алтабас – парча.

2 Чемлiт, чемерка – чоловiчий верхнiй одяг з талiєю, зiбраний ззаду.

В о є в о д а

Гаразд, приймаю.

К у п е ц ь

Хай щастить Аллах.

(Повертається до Ольшанського).

Дозволь тобi, вельможний каштеляне,

Обвiстку теж подарувати – килим,

Пiвлiтра шовку, чемлiт – сагайдак

I на коня прибiр дорогоцiнний.

О л ь ш а н с ь к и й

За подарунок дякую. Стривай!

(Одводить купця набiк, в той час як iншi розглядають дарунки).

Скажи менi, мiй крамарю турецький,-

Чимало, мабуть, бачив ти в своїх

Мандрiвках вiчних – чи не знаєш ти,

А може й в тебе є таке корiння,

Щоб дiвчину до себе привернуть?

К у п е ц ь

Пробач менi на словi цiм, мiй пане,

Якщо такого рицаря, як ти,

Вельможного i гарного, як мiсяць,

Та дiвчина не любить – то цього

Аллах не хоче, мабуть,– i нема

Такого в свiтi зiлля, щоб воно

Ту дiвчину до тебе привернуло.

О л ь ш а н с ь к и й

(в запалi).

Коли Аллах не хоче, то нехай

Диявол сам менi в цiм допоможе!

К у п е ц ь

(з жахом).

Печатка Солеймана хай мене

Од Iблiса лукавого укриє.

Ольшанський в гнiвi вiдходить. Купець повертається до Кезгайла – урочисто.

К у п е ц ь

Тепер тобi, хоробрий коменданте,

Звичаєм стародавнiм теж дозволь

Подарувати цей мушкат, шафран

I перець цей найкращий.

Загальний регiт.

К е з г а й л о

(розлючений, вихоплює меч).

Що таке?

Знов перець! Зараз геть менi, не то

Тебе самого в перець потовчу!

I Перекопа свого не побачиш!

Купець i слуги злякано тiкають.

К у п е ц ь

Рятуйте, гвалт! Аллах моя заступа!

Тiкають, покинувши дарунки.

В о є в о д а

Чи не здурiв ти справдi, мiй Кезгайле?

Сховай свiй меч i не лякай людей.

Пiди до них, пан писарю, i дозвiл

На виїзд їм iз мiста напиши...

Козелiус, уклонившись, виходить.

Ну, де ж той майстер?

III

Входять Свiчка i Янулiс.

В о є в о д а

А, це ти – ну що ж,

Дивився дзигарi в Клинецькiй вежi?

О л ь ш а н с ь к и й

Її жених... не дивно ж, що вона

Князiвської любовi не схотiла...

В о є в о д а

Зумiєш їх налагодити?

С в i ч к а

Так,

Попробую, ясновельможний пане.

Я вже знайшов, чого вони не йдуть.

В о є в о д а

Якщо зумiєш – матимеш за працю

П'ятнадцять кiп грошей та п'ять локтiв

Французького сукна.

К е з г а й л о

(ляскає Свiчку по плечу).

I пачку перцю -

Чудовий перець – в ротi аж горить.

В о є в о д а

Якраз тобi до речi – на весiлля.

С в i ч к а

(хмуро).

Не до весiлля нам, шановний пане,

Якщо не смiєм свiчки засвiтить,

Коли звелись вiд темряви ми й туги.

Коли вiд трупа матерi дiвчат

Без сорому хапають слуги.

Тодi весiлля справлю я своє,

Як все Подольє свiчками засяє.

В о є в о д а

Чимало ж доведеться зачекать

Тобi часу блискучого такого, -

Не зрiс ще дуб i не вродились бджоли,

Що воску назбирають в дубi тiм

Для тих свiчок...

С в i ч к а

Зате вже є сокира,

Що вирубає борть в отих дубах.

О л ь ш а н с ь к и й

Щось дуже смiлий ти. Дивись, i в нас

Сокира є про голови свавiльнi...

С в i ч к а

Не про свавiльнi, мабуть, а такi,

Що втiхам вашим панським заважають,

Коли князiвське око до дiвчат

Придивиться, буває, дуже пильно.

Тобi не раю, княже, я вночi

В ярах ходити наших – темно дуже.

О л ь ш а н с ь к и й

(хапається за меч).

Як смiєш ти, зухвальче!

К е з г а й л о

(регоче, радий).

Га! Ха-ха!

Виходить, i у тебе перець є.

У мене в горлi, а у тебе в оцi.

О л ь ш а н с ь к и й

Зухвалий кмете!1 Знатимеш мене,

Коли весiлля здумаєш справляти -

Хоч не покличеш в гостi – сам прийду.

1 К м е т – селянин, хлiбороб.

З брязкотом ховає меч i виходить.

В о е в о д а

I справдi, щось ти дуже розпустив

Тут язика – iди мерщiй на вежу

I лагодь дзигарi, та пам'ятай

I кожум'якам всiм своїм скажи,

Що замiсть свiтла я по тих ярах

Поставлю варту – буде вам свiтити.

К е з г а й л о

А змерзнете – нагрiє, ха-ха-ха!

В о є в о д а

Тепер iди на вежу.

Свiчка уклоняється i йде.

К о з е к а

(втручається).

Постривай!

А все ж таки менi чогось здається,

Що й ти там був, коли в отих ярах

Ми дiвчину затримали за свiтло.

(Береться за голову).

К е з г а й л о

(втручається).

А хоч i був! Було тодi хапать,

Коли тобi макiтру вiн пошарпав.

Що б вiн за хлопець був, якби свою

Та дiвчину не мiг одборонити.

Iди, та в другий раз не попадайсь.

Люблю таких. Апчхи! Бодай з тим перцем!

Свiчка виходить.

В о є в о д а

Гей! Що ж той вiйт! Iди скажи, Козеко.

Козека виходить.

Цей Свiчка зух – та небезпечно зараз

Це кожум'яцьке кодло ворушить.

IV

Входять Шавула i Козелiус. Тим часом Кезгайло, усiвшись на дзиглику й витягнувши довгi свої ноги, починає з видимим обуренням розглядати свої подарунки, нюхає, чхає, плює.

К е з г а й л о

I хто той перець вигадав! Апчхи!

Напевно, чорт, щоб дратувать людей...

Ш а в у л а

Чолом тобi, великий воєводо,

Од всiх мiщан, i цехiв, i поспiльства

До тебе в справах наших...

В о є в о д а

Що таке?

Ш а в у л а

Дозволь тобi повiдать по порядку...

В о є в о д а

Коротше тiльки – вже часу нема.

Ш а в у л а

(почила урочисто).

Як вiдомо тобi, громада наша

З давнiх-давен звичаї стародавнi

I вiльностi мiськiї береже.

Ще Вiтовт, князь великий i преславний,

Нам грамоту уставну дарував.

Князь Олександр...

В о є в о д а

(перебиває).

Кажи до справи ближче,

Облиш князiв – їх добре знаю сам.

Ш а в у л а

То я ж кажу – князь Олександр...

В о е в о д а

(нетерпляче).

Ти знов!

Доволi вже князiв тут поминати,

Неначе в церквi. Дiло говори.

По що прийшов?

Ш а в у л а

(витирає хусткою лоб).

Та я ж хотiв казати,

А ти менi всi думки сколотив...

Про що, пак, я – екхм, з давнiх-давен

Громада наша твердо й непорушне...

От халепа... зав'яз, як пес в тину.

Громада наша...

В о є в о д а

Чули вже про це!

К е з г а й л о

Понюхай перцю – може, в головi

Яснiше стане.

Ш а в у л а

(в розпачi).

Вже не перший день,

Бач, скаржаться всi нашi городяни,

Що ти вiд нас всi грамоти забрав.

(Воєвода стукає кулаком).

Та це ж не я! Я ж нi! Крий мене боже!

Але ж несила! Скаржаться, що ти

Їм свiтла не даєш вночi свiтити,

Хоча на те князiвський дозвiл є.

I справдi – князь великий Олександр

Нам грамоту давно вже дарував,

Де, всi вини й притуги одложивши,

I свiтло теж дозволив всiм свiтить...

I ось як вiйт...

Воєвода схоплюється в гнiвi.

В о є в о д а

Аж ось воно куди!

То ти як вiйт? А ти хiба не знаєш,

Що з ласки ти моєї тiльки вiйт?!

Що справжнiй вiйт я сам, як воєвода!

Ш а в у л а

Та я ж нiчого!

В о є в о д а

Що якби схотiв,

Давно б себе проголосив за вiйта!

Ш а в у л а

Та я ж нiчого. Я хiба про це...

Про грамоту я тiльки та про свiтло.

В о є в о д а

А, грамоту! А знаєш ти, що в нiй,

В тiй грамотi, написано про вiйта?

Не знаєш?

(Виймає з дубової окутої скринi грамоту й кидає

Козелiусовi).

Прочитай йому мерщiй.

К е з г а й л о

Попався, друже, – вiн тобi наперчить.

В о є в о д а

Читай отут.

К о з е л i у с

(читає).

"Коли вночi з огнем

На мєсте в домєх сиживали, iно

За те вини з них воєвода брав,

Ми то їм отложили".

Ш а в у л а

Я ж казав!

В о є в о д а

Послухай краще далi.

К о з е л i у с

(читає).

"I о том

Нехай войт вєдаєт. А єсли б нє хотєл

Того смотрєтi войт i от огню

Которая би мєсту шкода..."

В о є в о д а

(грiзно).

Чуєш?

К о з е л i у с

"Которая би мєсту шкода стала,

Тогда ми маєм самi покарать".

В о є в о д а

Кого карати? Вiйта. Ну, нехай.

Я завтра ж грамоту верну до Ради

I свiтло всiм дозволю. Тiльки сам

Тодi вiдповiдай за шкоду мiсту, -

А як пожежа скоїться, тодi

Не гнiвайся вже, друже мiй ласкавий,

Коли твою я голову дурну

Пiд брамою Пiвденною зiтну.

Ш а в у л а

(в розпачi).

Та я ж нiчого!

В о є в о д а

(дає йому грамоту).

Нi, тепер бери,

Коли хотiв!

Ш а в у л а

(з жахом).

Та хай їй цур!

В о є в о д а

Ага!

Не до смаку за все вiдповiдати,

Не до вподоби. Ти ж бо як хотiв?

Ш а в у л а

Та я ж нiчого!

В о є в о д а

Щоб i владу мати,

I щоб турбот нiяких не було!

Чи ж я чiпав твої бобровi гони,

Бортi медовi, осетри, млини?

Втручався я коли в твої прибутки,

Займав коли твiй шостий грош з чиншiв? 1

Чого тобi, дурному, бракувало!

1 Чинш – податок за користування землею.

Ш а в у л а

О боже ж мiй!

В о є в о д а

Сидiв би та мовчав.

Ш а в у л а

Та я ж нiчого!

В о є в о д а

Пив свою слив'янку.

Ш а в у л а

I цей слив'янку...

В о є в о д а

Їв би осетрiв

Та радий був, що клопоту не маєш!

Не дурно ж пузо он яке вiдпас!

Дивись тепер. Не хочещ в згодi жити,

То я тобi незгоду покажу.

(До Козелiуса – грiзно).

Вiддай йому цi грамоти.

Ш а в у л а

(з жахом).

Не хочу!

Не хочу я! Та пропади вони!

В о є в о д а

Пиши наказ.

Ш а в у л а

(благає).

О, змилуйся, мiй пане,

Пробач менi за клопiт цей дурний!

(Витирає хусткою лоб).

В о є в о д а

Не до смаку? Дивись, щоб це востаннє,

Йди поки цiлий, лиха не буди.

(У гнiвi виходить).

К е з г а й л о

Їж осетрiв та пий горiлку з перцем,

I серця не хвилюй дарма!

Ша в у л а

(в розпачi береться за голову).

Ще кажуть – вiйту клопоту нема!

Куди не ткнися – скрiзь одна рахуба:

Там кожум'яки голову гризуть,

Тут воєвода грiє чуба -

I тут i там виходить тiсний кут.

Завiса.

ВIДМIНА ДРУГА

Та сама зала увечерi. Тепер вона урочисто прибрана й освiтлена силою свiчок. Чути музику й застольнi пiснi з сумiжної зали, де бенкетує Воєвода з гостями.

Гiльда стоїть край вiкна й дивиться з сумом на темний Київ.

І

Р и ц а р i

Гей-го, не все те вмерло,

Що сховане в землi,-

Назад земля поверне

Зерно, що їй дали.

Виносить хвиля перли

З морської глибини -

Гей-го, не все те вмерло,

Що сховане на днi.

Не згасли в пущах темних

Литовськiї вогнi,

Гей-го, не все те вмерло,

Що сховане у тьмi.

Ульрiка вводить обережно Свiчку.

У л ь р i к а

Постiй отут – ти звiдси все побачиш.

Не тупоти ногами, як ведмiдь.

С в i ч к а

А свiтла ж скiльки! Ось де всi свiчки,

Що в нас забрав вельможний воєвода.

На все б Подольє стало.

У л ь р i к а

Он, дивись,

То рицар Ольбрахт з Вiльни, що привiз

Пожалування пану воєводi,

А той, що кубок золотий бере,-

Пирхайло-рицар – скiльки ж вiн вина

Та меду може випить – просто жах!

С в i ч к а

А хто отой – суворий, довговусий,

Убраний просто, з шрамом на лицi?

У л ь р i к а

Та це якийсь Звенигородський рицар -

Не рицар – якось дивно їх зовуть,-

Живуть вони в степу – татарiв б'ють

Й нiкому не коряться – Козир-Косог...

А, здумала. Козак! То ось i цей

Такий козак – старший над ними – Кмiтич.

С в i ч к а

Я чув про нього... Ось би нам таких.

(Озирається).

I як би це довiдатися тiльки,

Де грамоти ховає вiн...

У л ь р i к а

Ходiм...

Не бачу я, що панi тут... Та тихше.

Не тупоти. Ступає, наче кiнь.

Виходять. Свiчка озирається.

II

Рузя, Кезгайлова дружина, жвава, кокетлива панi. Пiдходить до Гiльди.

Р у з я

А я тебе шукаю скрiзь! Ми всi

Там бавились в мисливському покої -

Спiвали, трохи випили. А що ж!

Сидiти та дивитись, як вони

Там вихиляють кубки,– дуже вдячна.

Ти чула, як спiває Флорiан,

Ольбрахтiв джура? Ах, чудовий хлопчик.

А скiльки знає всяких вiн пiсень!

Г i л ь д а

Дивись, щоб не прийшлися тi пiснi

Не до смаку твоєму чоловiку...

Р у з я

Ат, вигадки! Доволi вже того,

Що згодилась я жити в цiй хуртизi,

Та ще з таким ведмедем, що його

Лиш перець може трохи зворушити.

Та мiй ведмiдь хоч добрий. А з твоїм -

Нащо вже я весела й нежурлива,-

Не вижила б, здається, й трьох хвилин.

Не дивно ж, що i ти така сумна...

Г i л ь д а

Була i я безжурна та щаслива

На батькiвщинi радiснiй моїй...

О, подивись, яке сумне це мiсто-

Як темно там в долинi... жодний вогник

Не свiтиться в хатах, неначе всi

Там вимерли... i чарiвник всесильний

Важку на мiсто руку наложив...

Яка нудьга... Коли я знов побачу

Мiй осяйний, веселий Кутногорськ...

Ру з я

А я мою Варшаву... о, вже йдуть.

Ну, постривай – тепер ми затанцюєм,

I джуру я нiкому не вiддам!

III

Чути гучну розмову, i в залу входять повiльно й урочисто всi гостi й сам Воєвода. Проходячи повз Гiльду, гостi поштиво їй уклоняються. Воєвода хмуро на це дивиться. Окремо йдуть Кезгайло i Ольшанський, литовськi рицарi Пирхайло, Ольбрахт i поряд Кмiтич, ватажок козацький. Козелiус тримається позаду.

О л ь ш а н с ь к и й

То там, я чув, привiлля на степу,

На ваших тих грунтах Звенигородських

Земля не мiряна – ори де хочеш,

А риби, м'яса, меду хоч залийсь,

К е з г а й л о

А перцю-то напевно вже нема.

К м i т й ч

Привiлля, що й казати, там, мiй княже,

А перцю бiльш як треба – так i жди,

Щоб татарва, як вихор, не знялася

Та перцем не засипала очей.

I оремо i сiємо з шаблями,

З сокирою лягаєм i встаєм.

П и р х а й л о

Та хто ж вони, цi люди? Козаки?

Напевно, лотри, наволоч ледаща...

К м i т и ч

Ця наволоч є купка смiльчакiв,

Що не злякалась шаблею й сохою

Далекi нашi межi боронить!

Недовго б ти пишався в вашiй Вiльнi,

Коли б ми там не бились на чолi.

Давно б уже сидiв в татарськiй ямi.

П и р х а й л о

(про себе).

Зухвалий хлоп!

Виходить обурений.

К е з г а й л о

(регоче).

Ха-ха! Я бачу, й ти

Умiєш перцем очi засипать.

Стривай, я скоро сам до вас приїду.

Набридло вже за мурами сидiть.

Р у з я

Та годi вже – нуднi розмови вашi

Могли ви там за кубками вести.

Пора до танцiв – пане воєводо,

Звели музицi грати для гостей.

В о є в о д а

Не проти я рицарської розваги,

Нехай дадуть до танцiв перший знак.

(Фанфари).

Лунає гасло втiхи й насолоди,

Хай кожен гiсть запросить i веде

Прекрасних пань звичаєм стародавнiм.

Подає руку Гiльдi, iншi подають своїм дамам, i всi обходять залу повiльним урочистим темпом, пiсля чого вiдводять дам на їхнi мiсця.

Р у з я

Тепер танцю веселого й швидкого,

Щоб розiгрiти, розiгнати кров!

Пан Ольбрахте, звели, щоб джура твiй

Веселого нам танцю влаштував.

Гоньоного, вирваного, млинка,

Такого, як в Варшавi чарiвнiй.

О л ь ш а н с ь к и й

(до Кезгайла).

I справдi, що з дружиною такою

Тобi не треба перцю, друже мiй.

Вона сама – як перець стручковий.

К е з г а й л о

Дивися краще, щоб тобi в ярах

Не всипав майстер Свiчка перцю з маком.

Рузя та iншi дами тягнуть на середину Флорiана, молодого вродливого джуру.

Р у з я

Мерщiй-бо, Флорiане, заспiвай

Пiсень веселих до танцiв швидких.