Текст книги "Ярослав Мудрий"

Автор книги: Иван Кочерга

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 4 страниц)

Спасибi, друже!

С и л ь в е с т р

(замiшаний).

Вибач менi, княже,

Проте цю книгу я ще не купив.

Я р о с л а в

Як не купив? Що ти верзеш? Чия ж

Вона тодi?

С и л ь в е с т р

То грек з чужих країв

Її привiз, та дорого, бач, хоче:

Сто гривен золотом.

Я р о с л а в

(обурений).

Та що це вiн, здурiв?

За книгу сто! Та вiн смiється в очi!

Сто гривен золотих! Та це ж село

Купити можна з нивами, млинами

Та всiм добром.

С и л ь в е с т р

Так, дорого зело...

Я р о с л а в

Ану, поклич його, хай перед нами

Насмiлиться цю цiну повторить.

(Свiчкогас хутко виходить).

Сто гривен золотом! Та я торiк

За бiблiю вiддав дванадцять гривен!

Ну, де ж той грек?

Сильвестр виходить.

III

Входить Володимир, тримаючи в руках невеличку, розкiшно оправлену книжечку.

В о л о д и м и р

Мiй тату, там прийшов

Якийсь мандрiвець, видом надто дивен.

I передав оцей молитвослов...

(Дає Ярославу).

I просить, щоб...

Я р о с л а в

(дуже схвильований).

Великий боже! Де ти...

Хто дав тобi? Та це ж Єлизавети

Молитвослов! Веди його сюди!

Входять Микита i Джема. Вiн в рудуватому одязi пiлiгрима, в сандалiях, з непокритою головою, з вiдкритим капюшоном; вона в короткiй спiдницi i сандалiях, з цитрою в руках.

Я р о с л а в

Микито! Ти? Невже ти був у неї?

Кажи ж мерщiй!

М и к и т а

Багато, княже, де я

Помандрував i землю iсходив

З того часу, як в розпачi i горi

Покинув Київ в ту нещасну нiч...

Я побував i в Римi, i за морем,

Скрiзь гнав мене, неначе божий бич,

Про батька згубу невiдчепний спомин...

Нарештi, вже на третiй, мабуть, рiк

В Норвегiю причалив я свiй човен...

Я р о с л а в

(нетерпляче).

Ну, що ж вона, її ж ти бачить мiг!

Ти говорити з нею мiг, щасливий!

М и к и т а

Бiля вiкна, самотня i журлива,

Вона сидiла в замку короля

I все туди дивилась, де земля,

Здавалось їй, на пiвдень простяглась,

I сумно так спiвала край вiкна,

Що в серцi гостра закипала жалiсть.

Я р о с л а в

О боже мiй! Як мучилась вона!

М и к и т а

Про Київ все спiвала недосяжний

I так згасала, мов свята свiча...

Коли ж прийшов її останнiй час,

Дала менi цей молитовник княжий,

Щоб я тобi на спомин передав.

Я р о с л а в

(цiлує книжечку).

Бiдняточко... Якби я тiльки знав...

М и к и т а

I ще тебе просила, вже окремо,

Щоб прихилив у себе бiдну Джему,

Яка весь час отам на чужинi

Була при нiй i подiляла з нею

I сум за рiдним краєм, i пiснi,

Хоч в рiзнi землi линули душею.

Я р о с л а в

(кладе руку на плече Джемi).

Її iм'ям тобi я все зроблю

I з радiстю у себе прихилю.

Коли ж захочеш далi в землю рiдну,

Тебе туди вiдправлю в час погiдний,

Лиш розкажи, як з нею ти жила,

Як сум її в цих струнах зберегла...

Д ж е м а

О, дякую тобi, великий княже!

Нехай розкажуть струни гомiнкi,

Нехай пiснi мої тобi розкажуть

Про сум твоєї любої дочки...

Твою дочку всiм серцем я любила...

Про мене ж не турбуйся, мiй сеньйоре,

До мандрiв довгих звикла я в життi,

Пiду й тепер, за тим пiду, хто в горi

Мене утiшив на моїй путi...

Не як коханка... Як раба служить

Тепер я буду доброму Микитi...

Дозволь менi цi струни розбудить,

Щоб Ельзи душу викликать на мить.

(Сiдає й бере на цитрi кiлька акордiв, тодi спiває).

Отак вона сидiла

У замку край вiкна,

Дивилася на хвилi,

На бурнi, сивi хвилi,

Самотня i сумна.

Туди дивилась, бiдна,

Де в дальнiй далинi

Десь край лишився рiдний,

Десь Київ сяє рiдний

На сонцi в вишинi.

Коли ж плили стрункiї

На морi кораблi,

Вона спiвала – в Київ,

Полинула б я в Київ,

До рiдної землi...

I все спiвала з плачем:

О Київ, рiдний край...

Тебе вже не побачу,

Тебе вже не побачу,

Прощай, навiк прощай!

Я р о с л а в

(витирає очi).

Бiдняточко... моя Єлизавето,

Прости мене, що не помiг тобi.

Тобi ж спасибi... втiшила мене ти.

Цiлющi сльози визвала в журбi.

IV

Хутко входять задиханi Сильвестр i Свiчкогас, ведучи грецького купця Парфенiя.

С и л ь в е с т р

Пробач нас, княже, ледве розшукали

Цього ми грека в ближньому кружалi,

Де чашi вiн зi смаком вихиляв.

С в i ч к о г а с

(витирає губи рукою).

Насилу вже його я розшукав...

Я р о с л а в

Найпаче ти – стезя, мабуть, знайома.

Недурно вуса мокрi од вина.

(До грека).

Ти, може, справдi випив, що загнув

Таку цiну безбожну й безсоромну.

П а р ф е н i й

Повiр менi, великий государ,

Що коли я вiзьму сто гривен плати,

То ледве лиш верну свої витрати

I викуплю заставлений товар.

Бо ця псалтир єдина на землi,

Яких немає навiть в королiв,

I майстер, що писав її, єврейський,

Вiд фарб ослiпнув, Кiрiє елейсон!

С и л ь в е с т р

А ти ж казав, що майстер був монах,

Що з книгами загинув потiм в морi.

П а р ф е н i й

Так i було. Його був дивний шлях.

Хрестився вiн в Софiйському соборi.

Постригся потiм.

Я р о с л а в

Годi вже брехнi!

Як хочеш, дам тобi я сорок гривен.

П а р ф е н i й

О боже мiй! Та це ж хiба менi?

Я ж чесний крамар, бiдний, наче пiвень.

Це ж за борги я винен лихварям.

Я р о с л а в

Ну, п'ятдесят, i бiльше нi ногати.

С и л ь в е с т р

Бери, Iудо. Це ж велика плата.

П а р ф е н i й

Не можу, княже, бо не мiй це крам.

V

Раптом чути тривожний шум за дверима, i в терем входить стурбований Мирослав.

М и р о с л а в

Нещастя, княже! Прискакав гонець:

Скрiзь печенiгiв незлiченнi лави

На нашу землю сунуть навпростець.

Вже знищили Звенигород i Лтаву

I за п'ять днiв до Києва дiйдуть!

С и л ь в е с т р

Спаси господь!

В о л о д и м и р

Мерщiй назустрiч! В путь?

С в i ч к о г а с

Коня i меч! Агов, скуф'я 1 i ряса!

1 С к у ф' я – чорна шапочка, яку носили ченцi.

М и к и т а

Знов Новгород готуй своїх мужiв...

П а р ф е н i й

(з жахом).

Пацiнакiйцi! Кiрiє елейсон!

Пропав, погиб! Тiкати, поки жив!

Я р о с л а в

Що ж – бiй, так бiй! Скликати зараз рать!

Не в перший раз нам ворога стрiчать.

М и р о с л а в

Але ж нема у нас полкiв готових,

Варягiв мало... Орди без числа...

Несила нам... До Новгорода знову

Когось би треба зараз же послать.

Я р о с л а в

Я їду сам. Коня мерщiй i зброю!..

П а р ф е н i й

(зляканий).

Великий княже! Як тодi зi мною?

Я згоджуюсь! Нехай за шiстдесят!

Звели лише, щоб зараз дали грошi.

Свiчкогас подає князю меч.

Я р о с л а в

(надiваючи меч).

На стiни хай негайно стане рать.

Оглянуть мури, вежi, огорожi!

Носить камiння, печi для смоли

I казани на стiнах наготовить!

Мирослав виходить.

П а р ф е н i й

(невiдчепно).

Звели-бо, княже, грошi щоб дали.

Я р о с л а в

(хапаючись за меч).

Чи ти здурiв, смола дурноголова,

Чiплятися тепер не до ладу!

(Парфенiй вiдстрибує).

Хоча б сiм день могли ви протриматься,

А там полки я свiжi приведу.

М и к и т а

(похмуро).

Не приведеш. Потрiбно днiв дванадцять

Лише туди, а там, а знов сюди?

Та i навряд чи Новгород захоче

В котрий це раз спасать тебе в бiдi,

Щоб потiм ти за вiрнiсть, як за злочин,

Його людей найлiпших засудив!

Я р о с л а в

(в страшному гнiвi).

Ти знов своє, безжалiсна єхида!

Та я тобi...

Вихоплює меч i кидається на Микиту. Всi скрикують. Але в ту ж мить Джема вергає пiд ноги князя свою цитру, яка падає з дзвоном.

Ярослав вражений спиняється i опускає меч, важко дихаючи.

Д ж е м а

(твердо i з гiднiстю).

Спинися, государ.

П а р ф е н i й

(злякано, але врочисто).

О пом'яни, господь, царя Давида

I кротостi його великий дар.

Я р о с л а в

(проводить рукою по чолу).

Так... я забувсь... Прости мене, Микито!

М и к и т а

(похмуро).

Не ворог я... хоч i кажу тобi

Про Новгород я правду неприкриту,

Але за Київ ляжу в боротьбi.

VI

За дверима рух, входить Журейко. Вiн в схiдному одязi, з червоною шовковою хусткою на голенiй головi.

Ж у р е й к о

(збуджений).

Чолом тобi, великий господине!

Я р о с л а в

(здивований).

Знов каменщик! З яких це ти країв?

Ж ур е й к о

З Чернiгова i Новгорода нинi,

Куди примчав з побузьких я степiв.

Уже давно помiтив я за Доном,

Що рушити збирається орда,

Коли ж знялися першiї загони

I стала неминучою бiда,

Я в Новгород помчав перед ордою

I перстень твiй громадi показав.

Я р о с л а в

(схвильований).

Ти це зробив! Сам бог чинив тобою!

Що ж Новгород?

Ж у р е й к о

Негайно рать зiбрав.

Вже рушили до Києва полки,

В Чернiговi я залишив їх вчора,

А сам вперед до тебе навпрошки,

Аби тебе порадувати в горi.

Я р о с л а в

(обiймає Журейка).

О каменщик! Ти камiнь з серця зняв,

I твойого я дiла не забуду!

Загальний рух.

С и л ь в е с т р

Велик господь, що помiч нам прислав!

Во л о д й м й р

(у захватi).

От Новгород! Якi ж це славнi люди!

О государ! По-царськи їм воздай!

Я р о с л а в

Тебе до них пошлю я князювати.

Ну що, Микито, хоч тепер признайсь,

Що Новгород лишився вiрним братом.

За вiкнами сурми i шум воєнних зборiв.

Отроки i Свiчкогас приносять Ярославовi кольчугу, шолом, щит. Вiн знiмає корзно, верхню тунiку i починає одягатись з допомогою отрокiв i Свiчкогаса, який мiж iншим бинтує князю праву ногу.

Я р о с л а в

Так, вже знялася бранная тривога,

Комонi ржуть, почувши дим вiйни,

I мушу знов трудити хвору ногу

I брати меч, як в они бурнi днi.

Знов молодим завзяттям закипає -

В котрий це раз! – збентежена душа,

Але завжди з нудьгою i одчаєм

Я для меча цi книги залишав...

Щасливий ти, премудрий Свiчкогасе,

Що пiсля всiх твоїх грiхiв i бур

Знайшов ти мир в оцiй скуф'ї i рясi...

Мене ж в життi, неначе буйний тур,

Гаряча кров метала i носила...

I ось тепер, коли бурхливi сили

На мирний труд почав я направлять,

То знов труба тривогу протрубила

I знов на бiй я мушу вести рать...

Ну що – сповив?

(Пробує оповиту ногу).

Вперед, нога окута!

О боже мiй! Як важко мудрим бути,

Коли в душi двi сили б'ють ключем,

Коли вино не вийшло ще iз сусла 1

I двох царiв жага мене пече:

Як цар Давид, люблю я мирнi гуслi,

Як цар Саул, вражаю їх мечем!

1 Сусло – сiк, що бродить, з якого роблять вино.

Поспiшно входить стурбована Iнгiгерда.

I н г i г е р д а

О княже мiй! невже це знов вiйна?

Сурми за вiкнами.

Я р о с л а в

(пригортаючи її i Володимира, з мечем в руцi).

Так, королево, знов вiйна священна!

Встає полкiв залiзная стiна,

Щоб нашу Русь од хижакiв пiвденних

Оборонить i знищить їх до пня.

Пiд Києвом великим златоглавим

Хай задзвенить прадiдна наша слава!

Хай загримлять червленiї щити!

То не дамо ж гнiзда свого в обиду,

Вперед, на бiй за землю нашу рiдну,

За Київ наш, державний i святий!

Завiса.

ДРУГА ВIДМIНА

"ЗОЛОТА БРАМА"

1036 р.

Та сама зала, що й в попереднiй вiдмiнi. Через кiлька днiв.

І

За вiкнами-арками глухий, але невгамовний шум битви. Iнгiгерда, Джема та кiлька придворних жiнок туляться бiля вiкон, обережно виглядаючи назовнi. Проте битви з цього боку не видно.

I н г i г е р д а

(молиться).

О господи великий, милосердий,

Злих ворогiв на Русь не допусти!

Допоможи, святая Iнгiгерда,

I Ярослава в битвi захисти!

Святий Георгiй i свята Iрина,

Оборонiть нам руськую країну,

Ми ж вам церкви збудуємо святi!

(Зiтхає в роздумi).

Як непомiтно старiсть наступила...

Уста ще свiжi, очi молодi,

А вже нема в душi тiєї сили,

Яка колись людей менi корила,

Коли сама судила я вождiв...

О, якби з плiч тепер хоч рокiв двадцять...

Чи стала б я за стiнами триматься...

Сама б з мечем полинула на бiй...

Минуло все, що в юностi моїй

Моє життя з героями рiвняло...

Де ви, могутнi ярли давнiх лiт...

Де ти, Еймунд, чий вiльний меч i щит

Судьбу царiв на терезах схиляли-

Минуло все... скорилась я сама,

I, як звичайна жiнка, край вiкна

За чоловiка долю вболiваю...

(Шум битви збiльшується).

О боже мiй!.. Тривога ще зростає...

Де Вальдемар? Нещастя з цим дитям!

Пiдiть мерщiй покличте! Де вiн ходить?

В о л о д и м и р

(вбiгає збуджений. Вiн в кольчузi й шоломi).

О мамо, як цiкаво! Я був там!

Там наверху! На самiй вежi!

I н г i г е р д а

Годi!

Не смiй нiде, хлопчисько неслухняний!

Сиди отут!

В о л о д и м и р

О мамо! Тiльки раз!

I н г i г е р д а

Сиди у нас.

В о л о д и м и р

Не хочу я з жiнками!

I н г i г е р д а

Ти ще малий.

В о л о д и м и р

(гордо).

Я – Новгородський князь!

Менi казав про це напевно тато,

I мушу я свiй город захищати!

Пусти мене, мамуню!

(Ластиться до матерi).

I н г i г е р д а

(гладить його по головi).

Хлопчик бiдний!

Не легкий це припав тобi удiл...

Бо Новгород не те, що Київ рiдний...

Там житимеш в осиному гнiздi.

Серед мужiв суворих i свавiльних...

Чи зможеш ти?

В о л о д и м и р

Нiчого не боюсь!

Пусти мене! Не можу я сидiти,

Коли там битва точиться за Русь!

Все поле скрiзь шоломами укрито!

Дзвенять мечi, щити! Гримить труба,

А зверху стрiли носяться, мов тучi,

I батька меч, як блискавка разюча,

В усiх кiнцях просiки проруба!

II

Входить Парфенiй, обережно пробираючись вздовж стiн i зiтхаючи.

П а р ф е н i й

О господи! Почуй мої молитви!

Пропав, погиб! Загинув, як курча!

Входить Свiчкогас в ратному одязi, в бронi, з сокирою. Жiнки кидаються до нього.

I н г i г е р д а

Що сталося? Чого ви тут?

Як битва? Де зараз князь?

С в i ч к о г а с

Од нього я примчав,

Казав, щоб ви нiчого не боялись.

Все йде гаразд. Один лише загiн

Сюди прорвавсь, i, щоб чого не сталось,

Князь надiслав за ними наздогiн

Мене й Роальда. Замок захищати.

I н г i г е р д а

Невже вони на замок вже iдуть?

П а р ф е н i й

О боже мiй! Куди ж тепер тiкати?

С в i ч к о г а с

Не пустимо, княгине, певна будь!

Сидiть спокiйно, лиш од вiкон далi,

Бо ще стрiла влетить яка дурна.

П а р ф е н i й

Пропав! Погиб! I книги всi пропали!

В о л о д и м и р

Я з ним iду! Коли iде вiйна,

Не може князь ховатися з жiнками!

Не смiєш ти затримувать мене!

III

Входить, як завжди спокiйний, Сильвестр.

С и л ь в е с т р

(благословляє Свiчкогаса).

Йди, сину мiй, змагайся з ворогами,

Хай мужество господь тобi вдихне.

Свiчкогас виходить.

В о л о д и м и р

Скажи хоч ти, премудрий отче, мамi,

Щоб i мене пустила.

С и л ь в е с т р

Сину мiй!

Ще млад єси, щоб труд i подвиг ратний

Достойно мiг пiдняти в час тяжкий.

Черпай iз книг науку благодатну

I мудрiстiю душу укрiпляй.

Крики i шум бою ближче.

Ж i н к и

(в розпачi).

О господи! Владичице небесна!

Поганцям злим в обиду нас не дай!

Не допусти загинути безчесно!

С и л ь в е с т р

Не бiйтеся! Не дасть вас бог в обиду,

Бо крепок князь i дух його мiцний!

П а р ф е н i й

(хапаючи Сильвестра за рясу).

О пом'яни, господь, царя Давида...

Послухай, авво! Хай по тiй цiнi!

Я згоджуюсь! Хай буде п'ятдесят!

Вiддам псалтир за п'ятдесят я гривен,

Як князь казав.

С и л ь в е с т р

Чому не брав, коли давав тобi вiн?

А хочеш двадцять?

П а р ф е н i й

(з жахом).

Ой! Мене проймає дрож!

Та це ж задурно! Це ж одверта шкода!

Один пергамент коштує...

С и л ь в е с т р

Ну що ж,

Тодi не треба.

У вiкно влiтає довга стрiла i встромляється, тремтячи, в стiну.

П а р ф е н i й

Гвалт! Рятуйте! Згода!

Я згоджуюсь! Давай негайно грошi!

Хай двадцять гривен! Золотом давай!

С и л ь в е с т р

Давно би так.

(Спокiйно виймає й лiчить грошi, тодi дає Парфенiю).

Бери. Цiна хороша.

П а р ф е н i й

О боже мiй! Пропало все... Гай-гай!

За двадцять гривен!

IV

Вбiгає Мирослав.

М и р о с л а в

(збуджений).

Радуйся, княгине!

Стенувся ворог, кинувся назад.

Їх без числа на полi битви гине,

Розбитий буде хижий супостат!

I н г i г е р д а

Хвалити бога! Слава Ярославу!

В о л о д и м и р

А ти мене вiд слави вiдтягла!

С и л ь в е с т р

Велик наш бог! Повiк йому хвала!

А князю честь i воїнам всiм слава!

П а р ф е н i й

(в розпачi).

Продешевив! Пропало сорок гривен!

Було б одну хвилину зачекать!

I н г i г е р д а

Назустрiч князю! Славте подвиг дивний I

Ярослава переможну рать!

Клики. Сурми. Музика.

Входить Ярослав з голим мечем у руцi, в супроводi озброєних дружинникiв, грiдей 1 i бояр.

1 Г р i д и – почет.

В и г у к и

Хвала! Осанна! Слава в вишнiх богу!

Нехай живе великий Ярослав,

Що печенiгiв силу подолав!

Хвала! Побiда! Славте перемогу!

Володимир i Iнгiгерда обiймають князя. Входять Роальд, Свiчкогас, Мирослав.

Я р о с л а в

Ну, повернулись з поля косарi,

Стрiчай, жона, трудiвникiв держави

I мужу пiт з чола його утри!

(Сiдає на престол i вiддає меч боярину).

Iнгiгерда пiдносить князю на срiбному блюдi золоту чашу з вином i шовкову хустку.

I н г i г е р д а

Здоров був, княже, ладо мiй ласкавий,

Пий чашу цю, живи багато лiт!

Я р о с л а в

(знiмає шолом, бере хустку i витирає пiт i кров з обличчя).

Не в перший раз я витираю пiт

Пiсля роботи на полях кривавих.

(Пiдводиться й бере чашу).

Прославим бога i святу Софiю,

Що нам дали побiду в цiй вiйнi,

I вам спасибi, браття дорогiї,

Бо стiйко Русь ви нинi боронили

I розгромили орди навiснi!

Хвала i честь вам, славнi переможцi!

Я за здоров'я ваше п'ю!

(П'є).

В с i

Тобi хвала, великий Ярослав!

Я р о с л а в

А де ж мої хоробрi новгородцi?

Де мужi всi, що Новгород послав?

V

Входять Давид, Ратибор i ще два новгородцi, несучи на плечах покритi чорним сукном ношi, якi вони ставлять на пiдлогу. Стурбований Ярослав пiдводиться.

Я р о с л а в

Хто це такий? Хто пав за Русь в бою?

Р а т и б о р

(хмуро й урочисто).

Микита, син чесного Коснятина,

Хто, як i сам Добринич, положив

Своє життя за тебе, господине.

Д ж е м а

(з криком розпачу кидається на труп Микити).

Микито, любий! Друже мiй єдиний,

Чом ти мене, нещасну, залишив!

Мандрiвець бiдний... як i я, блукав

По свiту ти без друга, без дружини,

З пекучим болем в серцi, ти не мав

Де голови сумної прихилити...

Один, як я... один, як я, на свiтi.

Вигнанцем жив... вигнанцем бiдним вмер...

Я р о с л а в

(повiльно сходить з престолу i схиля голову перед Микитою).

Неправда! Не вигнанець вiн тепер,

Бо чесно вмер за Русь на полi бранi,

Для Києва смиривши гордий дух...

Прощай, Микито, серце полум'яне,

Мiй чесний ворог i таємний друг!

Прости мене за кривди, бiдний брате,

Що ти зазнав од мене без провин,

Бо не хотiв усобної я ратi,

Яку пiдняти мислив Коснятин.

Прощай, мiй друже...

З честю, як Добриню,

Тебе ми поховаєм над Днiпром.

(По знаку князя Микиту виносять. Джема iде за ним).

А вам клянуся праведним хрестом,

О мужi новгородськi, що вiднинi

За вашу службу, вiрнiсть i добро

Я город ваш звiльняю од данини,-

Се грамоту даю вам i устав

I цiлуванням хресним обiцяю,

Да держите обичай ваших прав,

Да посягнуть нiхто же не дерзає

На новгородськi вольностi святi.

А щоб закон i правду вам блюсти,

Для цього сина князем посилаю

Я в Новгород, щоб вiрно вам служив,

Як власний князь, а не посол чужий.

(Пiдзиває Володимира, який стає поряд батька перед троном).

Тепер хвалу вознесемо ми богу,

Прославимо його за перемогу,

Що Київ наш од згуби захистив...

I я клянусь, що там, на полi бою,

Де я сьогоднi ворога побив,

Я дивний храм воздвигну i построю

В iм'я Софiї, щоб в вiках вона

Стояла там, як свiдок наших днiв,

Як Русi нерушимая стiна!

В с i

Хвала тобi, великий Ярослав!

Ж у р е й к о

(входить).

Побiда, княже! Господа прослав!

Побито вщент поганих супостатiв,

Не знали в розпачi, куди тiкати,

I потонули в Сiтомлi-рiцi! 1

1 Сiтомля – невелика рiчка близько Києва, згадувана в лiтописi. На нiй було розбито печенiгiв.

В с i

Нехай живуть звитяжцi-молодцi!

Я р о с л а в

Благословен єси за добрi вiстi!

Ну, каменщик, чи не пора би нам,

Поклавши меч, на риштування лiзти,

Почати знову будувати храм...

Лишайся в нас, якраз святу Софiю,

Чудовий храм почну я будувать...

Ж у р е й к о

Нi, княже мiй! Тяжкий для мене Київ,

Бо не судилось щастя тут зазнать.

Даруй менi... дозволь служити й далi

Тобi в степах, на Бузi, край морiв,

Є в мене там ватага смiльчакiв,

З якими забуваю я печалi.

Я р о с л а в

Ну, що ж... iди. Так, рiзний в нас талан.

Тобi судила доля будувати,

Ти ж прагнеш битв i вiчних мандрувань.

Я ж все життя не вiдаю спокою,

В трудах i битвах їжджу по Русi,

А я б хотiв мiста i храми строїть,

Кохатися в премудростi й красi,

I бiльшої я радостi не знаю.

I книга ось предивная такая

Ще бiльше душу веселить менi,

Нiж славная побiда на вiйнi.

С и л ь в е с т р

Дозволь тобi цей твiр подарувати,

Його сьогоднi в грека я купив,

Лиш двадцять гривен хитрому сплатив.

П а р ф е н i й

(наближається),

Задурно зовсiм! Чистая утрата!

Я р о с л а в

(цiлує Сильвестра).

Спасибi, отче! Та не гоже нам

Скарби словеснi дешево цiнити.

За книгу цю звели твоїм ченцям

Ще вiсiмдесят гривен заплатити.

П а р ф е н i й

(в захватi).

О мудрий князь! Великий государ!

Великодушнiсть є алмаз порфiри!

Я р о с л а в

(продовжує).

Бо десять сiл не є достатня мiра,

Щоб оцiнить мистецтва дивний дар.

Ну, а тепер я всiх зову на пир.

Ми чашi там пiднiмем золотiї

За нашу Русь, за наш державний Київ,

За витязiв, що в битвi за Софiю

Погибли з честю... Слава їм i мир...

А ми, кому судилося ще жити,

Життя трудом повиннi заслужити

I сили всi вiтчизнi присвятить.

Безсмертна Русь! Отам на полi бою

Новий чудовий Київ я построю.

Величний, пишний, як краса столiть.

Серед дерев златими куполами

Постане вiн високо на горах,

А з мурiв крiпких золотая брама

В новi часи одкриє свiтлий шлях!

Музика. Вигуки.

Завiса.

КIНЕЦЬ

1946