Текст книги "Ярослав Мудрий"

Автор книги: Иван Кочерга

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 4 страниц)

Коли ж це вiн в варяга обернувся?

Що за мана! Ану-бо, йди до нас!

(Пiдзиває пальцем).

Свiчкогас пiдходить.

С и л ь в е с т р

Чи ти здурiв? У що це ти узувся?

Де ти блукав, де свині пас?

С в i ч к о г а с

Ба нi!

Не свинi пас, а бився на вiйнi,

Для нас, варягiв, море по колiно,

У нас, варягiв, вдача соколина,

Хапай де хочеш золота, вина

I чаш лiчить не треба – пий до дна.

С и л ь в е с т р

(обурений).

Тьху, щоб тебе! Та звiдки ж ти варяг?

С в i ч к о г а с

(спiває).

Коли монах поплавав по морях,

То стане вiн варяг, а не монах!

Одна з невiльниць, дуже гарна, напiвроздягнена, але в золотих оздобах дiвчина-iталiйка, що тримає золоту тацю з помаранчами, тремтить вiд холоду.

Є л и з а в е т а

(пiдводиться).

Чи бачиш, тату, дiвчину прекрасну,

Що помаранчi держить золотi?

Вона пiвгола, сирота нещасна,

I на морозi, бiдная, тремтить...

Це, певно, iталiйка... йди сюди!

Дiвчина боязко пiдходить.

Є л и з а в е т а

Зогрiйся, бiдна... годi, не тремти.

Спускає з плеча своє хутряне корзно 1 i укриває ним дiвчину, тодi сiдає.

1 Корзно – хутряний одяг, схожий на плащ.

Д i в ч и н а

О грацiя, о грацiя, реджина! 2

(Цiлує її сукню i руки).

2 Реджина (iтал.) – королева.

Г а р а л ь д

(вражений, про себе).

О дiвчина, яснiша, нiж кришталь!

Невже менi судив таку дружину

Великий бог чудесного хреста!

(Голосно).

Вона твоя, ласкава королiвно,

I сам твоїм я радий стать рабом,

Бо i мене теплом живим i дивним

Зогрiла ти, як цю своїм крилом.

Але пробач! Нiде в цiлому свiтi

Я не знайшов нiде таких дарiв,

Якi б могли як слiд тобi личити,

Тобi, моїй недосяжнiй зорi.

Щоправда, є одна у мене шана,

Я пам'ятав священний заповiт

Зiрвать тобi з могили Iоанна

Тюльпан, лiлею чи рожевий цвiт...

Але пiзнай, моя Єлизавето,

Хай не сумує серце золоте:

Немає квiтiв на трунi поета,

Один лиш терен дикий там росте.

Є л и з а в е т а

Така судьба усiх спiвцiв чудових -

Їх тернами увiнчує життя...

Га р а л ь д

Зате не в'яне цей вiнок терновий,

Для тебе я зiрвав оце гiлля

I в золото оправив та рубiни.

(Бере в джури i подає з поклоном Єлизаветi оправлений в золото вiнок).

А на могилi насадив шипшину,

Щоб колючки iз рожами сплелись.

Є л и з а в е т а

(пiдводиться зворушена).

Хай бог тебе нагородить колись

За вчинок цей, гiднiший всеї слави,

Що ти зажив в цi роки по свiтах!

Якби ти всi завоював держави,

Пройшов весь свiт, всi межi i застави,

Ти б не знайшов до мого серця шлях.

А вшанувати так спiвця могилу

Мiг тiльки той, хто сам складав пiснi,

I цим тепер дорожчий ти менi.

Бо я цiню святу натхнення силу,

I зараз вiрю, що насправдi скальд 1,

А не звитяжець тiльки мiй Гаральд.

1 Скальд – скандiнавський поет i спiвак, який складає пiснi про битви i походи вiкiнгiв, конунгiв та їхнi перемоги.

Г а р а л ь д

(бере у джури арфу, проводить рукою по струнах, спiває).

Славу тобi, тобi, моя кохана,

Я проспiвав у всiх краях землi,

Скрiзь, де пройшли по хвилях океану

В пiнi срiблястiй мої кораблi,

Йшли ми крiзь скелi в верниводах бурних,

Тiльки до тебе неслися думки,

Потiм спинилися в водах лазурних,

Де, як сапфiри, горять острiвки.

Тiльки i там, i там не знав покою.

Скрiзь я шукав чудесний образ твiй.

В хвилях морських, в мереживi прибою,

В струнах шукав на арфi золотiй.

I ось тепер крiзь бурi i замети

Принiс тобi душi незгаслий спiв:

Тебе люблю, моя Єлизавето,

Тобi весь пал невимовлених слiв!

.Я р о с л а в

(пiдводиться),

Хвала тобi, всесвiтнiй переможцю,

На струнах ти ще краще, нiж в бою.

Здобув собi звитягу найдорожчу,

Дiвоче серце, горлицю твою.

Отож, коли вона тебе вiтає,

То в згодi я також не вiдмовляю.

Привiт тобi! Судьбу свою прослав!

В и г у к и

Нехай живе премудрий Ярослав!

Муаика.

З а в i с а.

ДIЯ ЧЕТВЕРТА

"К А М Е Н Щ И К І КНЯЗЬ"

1032 р.

Сад в замку Ярослава. Вздовж всього середнього плану, навкiс, з лiвого боку авансцени i в глибину саду йде вiдкрита галерея – переходи. На передньому планi праворуч мармуровий басейн з фонтаном i мармуровою ж лавкою поряд.

Травневий вечiр, що скоро переходить в нiч.

І

В садку i за аркадами галереї рух– сьогоднi весiлля Гаральда i Єлизавети. Проходить заклопотана челядь, пробiгають дiвчата. За одною з них женеться й наздоганяє Свiчкогас. Вiн у розкiшному захiдному вбраннi дружинника-варяга, з чималою флягою на поясi.

Д i в ч и н а

(пручається).

Та одчепись, дурний! Знайшов-бо час

Чiплятися без сорому й користi!

Хiба не знаєш, що весiлля в нас

I треба в церкву виряджать невiсту!

А ще монах!

С в i ч к о г а с

I зовсiм не монах

I можу це сугубо доказати.

Недурно ж я поїздив по свiтах

I знаю, як сотворенi дiвчата.

У нас, варягiв, скрiзь один звичай:

На морi – напинай вiтрила,

На сушi – вихиляй барила

I скрiзь дiвчат гарненьких приручай!

(Знову обiймає дiвчину).

Д i в ч и н а

Пусти, скажений. Я ж кажу – не час!

Он люди ходять.

С и л ь в е с т р

(входить i бачить цю сцену).

Знову Свiчкогас!

Ти що тут робиш, демоне лукавий?

Дiвчина тiкає.

Вже до дiвчат присiкався, як пес!

Сосуд пекельний! Окаянний бєс!

Та я тебе, єретика, прояву,

Негайно в яму кину по уставу

Усiх семи соборiв пресвятих!

С в i ч к о г а с

(гороїжиться).

А ти би, отче, все ж таки притих,

Дивись, ворон поснулих розшугаєш,

Мене ж уставом тим не залякаєш,

У нас, варягiв, лиш один устав -

Бери, що треба, та держи, як взяв.

Отак-то, отче!

Сiдає на лаву i починає спокiйнiсiнько смоктати з фляги.

С и л ь в е с т р

(обурений).

Ах ти, єретик!

Iуда, Арiй 1, Святополк 2, Ахав! 3

Та як у тебе повернувсь язик

Таку хулу на церкву возглашати!

"У нас, варягiв!" Ах ти, свинопас!

1 А р i й (помер 336 р.) – александрiйський священик, основоположник релiгiйної течiї арiанства, яке церква визнала єрессю.

2 Святополк Окаянний (бл. 980-1019 рр.) – руський князь, що в усобнiй боротьбi за престол убив своїх братiв Бориса, Глiба, Святослава. Убитий Ярославом.

3 Ахав (917-895 рр. до н. е.) – iзраїльський цар, що ввiв культ Ваала i Астарти, засуджений у релiгiйних книгах.

С в i ч к о г а с

(не пiдводячись, добродушно).

Та годi-бо акафiста 4 читати,

А то ще горло з крику заболить.

Хильни-но краще чару в добрий час.

Адже ж весiлля – то коли ж i пить.

(Наливає срiбну чару i простягає Сильвестровi).

4 Акафiст – церковна хвалебна пiсня-молитва.

С и л ь в е с т р

(в гнiвi).

Та як ти смiв подумати, проклятий,

Що я, монах i княжий духiвник,

З тобою буду чашi вихиляти,

Немов я сам безбожний єретик!

С в i ч к о г а с

О боже ж мiй... Для чого глум i чвара?

Ну, вип'ю сам.

(П'є).

Ех, отче, то хiба

Я єретик, що вип'ю зайву чару?

Така уже, мабуть, моя судьба...

Був свiчкогас, монах, списатель книжний,

Перехилив... iди свиней пасти...

Покривдили... не мiг цього знести

I став варягом чудом дивовижним...

Багатий... вiльний... цiлий свiт пройшов.

Але в душi нема спокою знов!

(Схлипує).

Не можу я! Не хочу мандрувати!

В оцих шовках... Який я там варяг!

Стужився я за цвiтом рути-м'яти,

За Києвом знудився у сльозах...

Ладен я свинi пасти в цих ярах,

Ладен свiчки гасити по церквах,

Нiж рицарем вельможним i багатим

Розкошувати по чужих краях!

С и л ь в е с т р

(розчулений).

Добро, мiй сину. Не сумуй, зажди.

Подумаєм, як нам з тобою бути.

Хто вип'є раз днiпрової води,

Тому нiколи Київ не забути,

Хоч би в яку забрався далечiнь.

Благослови господь тебе святий

I нинi й присно... хоч i дурень ти...

П'яниця ти... во вєки вєков, амiнь.

Благословляє Свiчкогаса, який встає i поштиво цiлує йому руку. Сильвестр виходить.

С в i ч к о г а с

(сам, знову сiдає на лаву).

О боже ж мiй! Як важко вибрать шлях

Серед шляхiв поплутаних усiх!

Все крайностi – розбiйник чи монах.

Пиши книжки або свиней паси.

А iншого не жди i не проси...

(Замислився).

ІІ

З-за дерев виходить Журейко. Вiн у рибальському одязi, єдиною ознакою його мандрування є пов'язана шовковою хусткою голена голова i засмагле обличчя. Поверх рибальського одягу вiн закутаний

в легку чорну кирею-бурпус 1.

1 Кирея-бурнус – довгий з вовняної тканини

плащ з капюшоном.

Ж у р е й к о

(тихо до Свiчкогаса).

Гей, Фоко!

С в i ч к о г а с

Хто це? боже мiй, це ти!

Чого ти знов, безумче, в зашморг лiзеш!

Насилу в квiтнi удалось втекти,

То щоб тепер потрапити в залiза.

Тiкай мерщiй.

Ж у р е й к о

Не поспiшай, монах,

Нз можу без Милушi я тiкати.

Іди поклич її до мене з хати.

Я зачекаю тут, в оцих кущах.

С в i ч к о г а с

Опам'ятайся! Знов поклявся князь

Тебе скарати...

Ж у р е й к о

Смерть приходить раз.

Iди, кажу!.

С в i ч к о г а с

Та хоч сховайсь, упертий.

Iде в галерею.

Ж у р е й к о

(сам).

Не властен князь в моїх життi i смертi,

I каменщик згодиться ще йому.

I не в одну хвилину вирiшну...

Входить хмурий i задуманий Ярослав. Журейко вiдступає в тiнь.

Ярослав

(про себе).

Всю нiч мене страшнi гнiтили сни,

I цiлий день нудьга стискає груди,

Немов судьба мене востаннє судить

За всi мої чесноти i вини...

Ж у р е й к о

(про себе).

Не владен князь вперед пiзнати ходи,

Куди i як вони його ведуть,

Але як вiрний буде вiн народу,

То зрештою натрапить вiрну путь.

Я р о с л а в

(про себе).

Про що менi вiщує ця тривога?

Чия рука... Якого духа злого

Знов пiдняла на мене божий бич...

Тiнь Святополка бачив я цю нiч...

Казав менi вiн реготом пекельним -

А що, коли б у сiчi тiй смертельнiй

Не ти, а я на Альтi подолав?

То як би нас народ тодi судив?

Обидва ж ми одного лiгва вовки,

I руки в нас обох в кровi братiв...

Мабуть, назвали б мудрим Святополка,

I окаянним звався Ярослав...

Невже це правда?

Ні! Брехня! Здолав

Я ворогiв не для своєї слави,

А щоб з'єднати Руськую державу

I запровести спокiй на землi.

А вiн чужих покликав королiв

I був ладен всю Русь пошматувати,

Аби собi вiнець князiвський взяти.

Тому народ i допомiг менi,

А не йому в смертельнiй цiй борнi!

(Проходить).

Ж у р е й к о

(про себе).

Збентежена й смутна його душа,

Але дарма... аби вперед рушав.

Вбiгає схвильована Милуша й кидається до Журейка.

Ж у р е й к о

Милушо! Рiдна!

М и л у ш а

Ладо, любий мiй!

Ж у р е й к о

Голубко люба! Зiронька ясна!

О, як же я стужився за тобою,

Бiдняточко, в землi отiй чужiй!

М и л у ш а

А я ж бо як! Не знала я спокою

Нi вдень, нi внiч. Замучена, смутна,

Блукала скрiзь, а як тодi пiзнала,

Що ти був тут, що я пережила,

Коли тебе по всiх ярах шукали!

Тiкай-бо, любий!

Ж у р е й к о

Так. Пора прийшла.

Готове все. Мiй човен на Днiпрi

Чекає нас – збирайся, до зорi,

Цiєї ж ночi рушимо ми в путь!

М и л у ш а

Як до зорi! Не можу я збагнуть...

Покинуть все... домiвку, батька, Київ,

Могили рiднi...

Ж у р е й к о

Вибирай сама.

Зi мною там нове життя зорiє,

А тут лише могила i тюрма.

У мене там в ряснiй Тьмутараканi

Своя господа, власная земля,

Свiй корабель, на ньому в полюваннi

За здобиччю по морю я гуляв...

То як же ти не хочеш вiльну долю

З твоїм коханим зараз роздiлить!

М и л у ш а

Ой лишечко... Не можу ж я без болю

Покинуть Київ... Не спiши.

Ж у р е й к о

В цю мить

Рiшати треба... Далi буде пiзно.

М и л у ш а

Зажди хоч день. Пiду до князя знов,

Благатиму... невже лишать вiтчизну,

Могили... батька...

(Плаче).

Ж у р е й к о

Ось твоя любов!

М и л у ш а

(схоплюється).

Зажди, благаю... хоч одну цю нiч!

Ж у р е й к о

Гаразд, зажду. Я буду тут. Поклич,

Коли менi захочеш щось сказати...

А щоб тебе покликати iз хати,

Я пугачем три рази закричу.

М и л у ш а

Прощай, мiй любий, обережним будь,

Навколо варта... можуть-бо почуть,

Цiлує його й тiкає. Журейко зникає в кущах.

III

Стемнiло. За аркадами заяснiло свiтло i видно, як через усю галерею проходить весiльний похiд: дiвчата в бiлому з золотом вбраннi, з запаленими свiчками в руках, Гаральд i Єлизавета, дружки.

В сад виходить Микита. Вiн сiдає на мармурову лаву, похиливши голову на руку.

Д i в ч а т а

(спiвають).

Iз нашого саду ми хмелю взяли,

Ой ладо, ой лада, ой ладо люлi!

Курили ми ладан i сипали хмель,

Ой ладо, ой лада, з'єднає вас Лель 1,

З'єднати коханих вiнок ми сплели,

Ой ладо, ой лада, ой ладо люлi!

1 Лель – бог кохання.

М и к и т а

(сумно дивлячись на похiд).

Чудовий спiв кохання i життя

Звучить менi як пiсня погребальна

Безумних мрiй, що їх без вороття

Я поховав навiк в цю мить прощальну.

Прощай, моя зоря... нiколи на путi

Тобi я не ставав нi тiнню, нi докором.

Iди й тепер шляхом своїм прозорим,

Нехай нiхто його не замутить...

А я клянусь зректися мсти i зла,

Щоб тiльки ти спокiйною була.

(Похiд проходить, пiсня помалу затихає).

Свiчки i спiв розтанули у тьмi,

I згасло свiтло на шляху моєму...

I хто ж його тепер освiтить...

До лави нечутно пiдходить Джема – та сама iталiйська дiвчина, що несла помаранчi. Тепер вона в звичайному одязi. Вона схиляється до нiг Микити i цiлує йому руку.

М и к и т а

(здригнувшись).

Джема!

Д ж е м а

(нiжно).

О, не сумуй, сеньйоре любий мiй...

Я знаю, ти кохаєш королiвну...

Забудь її... i серця не гнiти...

Тобi ж бо з нею щастя не знайти...

М и к и т а

Встань, дiвчино! З тобою ми нерiвнi...

Iди собi.

Д ж е м а

О, не жени мене!

Не проганяй од себе бiдну Джему,

Не однiмай це щастя чарiвне -

Тебе кохати палко i таємно...

М и к и т а

(здивовано).

Опам'ятайсь, безумна! Я монах!

Д ж е м а

(не випускаючи його рук).

Неправда це! Ти не монах... Я знаю...

Великий ти сеньйор в своїх краях,

Лиш серця жар пiд рясою ховаєш...

Мене малу ще научила мати,

Як суть людей укриту пiзнавати.

В твоїй душi я бачу гнiв i месть,

А на чолi – сеньйорiв горду честь...

Ти, мабуть, князь...

М и к и т а

Мовчи! Важкий тягар

Поклав менi на плечi долг суворий.

О, якби мiг позбутись я примар,

Якi за мною йдуть слiдом з докором!

Дивись... i зараз... бачиш... вже прийшли.

Iди собi... залиш мене.

Д ж е м а

Не треба!

Я прожену примари всi страшнi,

Я поцiлую... пригорнусь до тебе.

М и к и т а

(м'яко).

Iди вiд мене... вирiшить ця нiч

Мою судьбу... iди... прощай.

Д ж е м а

(раптом оповиває його шию руками i цiлує).

Коханий!..

IV

З темряви виникають три чорнi постатi i спиняються перед Микитою. Джема з легким вигуком зникає.

Р а т и б о р

Внемли, Микито. Час настав. Востаннє

Тебе на помсту Новгород зове.

Возстань i мсти!

Д а в и д

Наповнився сосуд.

Р а т и б о р

Гримить труба!

Д а в и д

Звершиться божий суд.

Р а т и б о р

Нехай твiй меч окови розiрве

I поразить Ахава.

М и к и т а

(гнiвно).

Геть iдiть!

Доволi вже дурних, порожнiх слiв!

Я знаю сам i вам про це казав,

Що зараз нам не ворог Ярослав.

Iдiть собi.

(Повертається, щоб вийти).

Р а т и б о р

Спинися, раб лукавий!

Опам'ятайсь! Якби ти тiльки знав

Останнє зло, останнiй грiх кривавий,

Що Ярослав безбожно учинив!

То слухай же, безумний. Вiн убив

Твого отця, чесного Коснятина!

М и к и т а

(вiдсахується вражений).

Ви брешете! Нi, нi! Вiн не загинув!

Недавно ж князь Слав'яту вiдрядив

До Мурома, щоб повернув отця!

Р а т и б о р

Вiн вбив його! Ось правда до кiнця.

Послухай свiдка, хай розкаже вiн.

Повiдай все, Стемире, син Збислава.

Третя чорна постать виступає вперед.

С т е м и р

Я з Мурома. Велiнням Ярослава

Бисть убiєн Добринич Коснятин

В день Якова апостола. Амiнь.

Прийми господь його в свої оселi.

Микита падає на лавку, сховавши обличчя в долонi. Знову свiтло i спiв у галереї. Весiльний похiд вертається з церкви.

Р а т и б о р

Прощай, Микито! Меле божий млин.

Не жди часу, коли й тебе вiн змеле!

Зникають всi троє. Дiвчата спiвають.

Д i в ч а т а

Iз нашого саду ми грона зняли,

Ой ладо, ой лада, ой ладо люлi!

Роздавимо грона ми в чашах златих

I соком червоним наповнимо їх!

Ой ладо, ой лада, ой ладо люлi!

Як повная чаша любов на землi!

М и к и т а

(пiдводиться хитаючись).

Не жди часу... О недостойний син...

Невже я мiг, забувши поклик горнiй,

Ганебно жити в кривдника мого...

I хлiб його не став у мене в горлi,

Отрутою не опекло вино...

Так, хто в життi захоче кривду чорну

З найвищим благом якось примирить,

Того нещадно змелють божi жорна...

Бо мудрою буває тiльки мить,

Яку в життi нам не дано спинить.

Повiльно йде в глибину саду.

V

За арками яскраве свiтло, музика й шум весiльного бенкету. В сад входять Ульф з Iнгiгерда, продовжуючи розмову.

I н г i г е р д а

Гаральд не знає?

У л ь ф

Нi. Йому сказать -

Це значило б усю зiрвати справу,

Вiн надто вже шанує Ярослава,

Та ще тепер, коли його вiн зять.

I н г i г е р д а

(задумливо).

Так... рицарська у нього надто честь,

Нездатний вiн на змову i на лесть,

Проте... коли б вiн раптом десь пiзнав,

Що князь звелiв вiддать мене в черницi,

То може б вiн обурився як рицар

I меч тодi за честь мою пiдняв.

Ну, добре... з ним сама поговорю.

Всi знають час?

У л ь ф

Коли задзвонить дзвiн.

I н г i г е р д а

(про себе).

Так... жереб кинуто... Що обiцяє вiн?

Не в перший раз я за кермо берусь,

Щоб корабель вiд згуби рятувать.

Ще з тих часiв, коли в боях за Русь

З Еймундом спiр я мусила рiшать.

Всiм я тодi поклала межi твердi,

I рiвною князям i королям

Тодi на Русь вернулась Iнгiгерда.

Коли ж тепер вiн все ламає сам

Й на мене вже знялась його рука,

То хай собi лиш дорiкає князь,

Що не знесла Олафова дочка

Насильства i нечуваних образ!

(Ульфовi).

Ходiмо, Ульфе, близько дiї час.

Виходять в глибину.

VI

Чути крик пугача. Другий, третiй. З галереї вибiгає схвильована Милуша i обережно пробирається до фонтана. З гущi дерев виникає постать Журейка. Вiн пiдбiгає до дiвчини й хапає її руки.

М и л у ш а

Не встигла я поговорить про тебе

З князiвною, коханий.

Ж у р е й к о

(схвильований).

Вже не треба!

Пiду тепер до Ярослава сам.

Страшнi дiла! Лукавим ворогам

Вiн преданий. Ще вчора дещо чув

Мiж варти я варязької – їх мову

Я розумiю; зараз же в саду

Про все дiзнавсь; на князя злая змова.

Його в тюрму...

М и л у ш а

Не може бути!

Ж у р е й к о

Сам

Я зараз чув. Веди мене в палати.

М и л у ш а

(з жахом).

Не можна, нi! Тебе ж бо схоплять там!

Ж ур е й к о

(вагається).

То що ж робить? Не можна зволiкати,

Мабуть, мене побачили в саду.

Е, будь-що-будь – я сам туди пiду.

Веди мене.

Рiшуче прямує до галереї, але в цю хвилину з-за дерев вибiгає схвильований Ульф у супроводi двох варягiв.

У л ь ф

А, ось куди ти втiк!

Берiть його, злочинця, душогуба!

(Варяги хапають Журейка, який вiдбивається).

Та ще з ножем! На княжому дворi!

На князя нiж!

Ж у р е й к о

(кричить).

Ти сам на князя згубу

З княгинею умислив!

У л ь ф

В дальнiй кут

Ведiть його i там убийте!

М и л у ш а

(кричить).

Пробi!

Рятуйте, гвалт!

(Бiжить до галереї).

Ж у р е й к о

Милуша, рiдна!

У л ь ф

(хапає Милушу).

Стiй!

Мовчи, проклята!

М и л у ш а

Не замовкну! Нi!

Верни Журейка! Ви на князя в злобi

Підняли руку!

У л ь ф

Пропадай же,суко!

Поражає її ножем i тiкає. Милуша падає.

Знялась тривога, замиготiло свiтло. З галереї i з усiх кiнцiв збiгаються люди. Ярослав, Iнгiгерда, Гаральд, Єлизавета, Микита, бояри, варта з смолоскипами в руках.

Я р о с л а в

Що тут таке? Убивство!

Є л и з а в е т а

(з жахом).

Це Милуша!

(Схиляється над нею).

Милуша, люба! Хто тебе, сердешна?

Я р о с л а в

(в гнiвi).

Доколи ж я терпiти зло це мушу...

Вже в теремi у мене небезпечно!

Хто вбив її?..

М и л у ш а

(розплющує очi).

Мерщiй... Спасiть його!

Я р о с л а в

(схиляється над нею).

Кого спасти?

М и л у ш а

Його... Журейка... Лада...

Я р о с л а в

(здивовано).

Хiба вiн тут? Та вiн же втiк давно.

М и л у ш а

Вернувся вiн... Вiн зараз викрив зраду...

Його схопили... Ульф мене вразив...

Кричала я.

Я р о с л а в

(випростується).

Так ось якi дiла!

На князя вже стає крамола зла...

Гей, зараз же сурмити скрiзь тривогу.

Схопити Ульфа!

Але в цю мить вбiгає Журейко. Вiн скривавлений, в подертому одязi, з розiрваними ремiнцями на руках.

Ж у р е й к о

Князь! Хвалити бога!

Я не спiзнивсь.

Сьогоднi-бо вночi

Умислив Ульф з княгинею лукаво

Тебе схопить i в поруб 1 заточить,

А Київ весь варягам...

(Побачивши Милушу).

Боже правий!

(Кидається на колiна перед Милушею).

Милушо! Рiдна! Рутонько гiрка!

Голубко чиста, ластiвко бездольна...

Та хто ж це смiв! Чия знялась рука...

1 Поруб – тюрма.

М и л у ш а

Кричала я... Це Ульф... отой крамольний...

Така вже доля... Не судилось нам

У Києвi... собi... гнiздечко звити.

Ж у р е й к о

(цiлує її руки, плаче).

Нi, нi, тебе я смертi не вiддам.

Бо де ж тодi шукати правди в свiтi?

Є л и з а в е т а

(пригорнувшись до Гаральда).

О боже мiй... i знову ллється кров...

Невже немає справдi мiсця в свiтi,

Де б мир царив i де б цвiла любов

Серед людей, братерством оповитих!

Я р о с л а в

(в гнiвi хапає за руку Iнгiгерду).

То навiть тут, в цю нiч любовi й миру,

Ти давнє зло наважилась збудить!

Хотiла знов iсландськую сокиру

На тиху Русь, як древле, опустить.

Знов страстi злi, лукавство, кознi, зраду

Посiяти хотiла. Злую тiнь

Еймундову покликати iз аду,

Кривавих ярлiв давнiх поколiнь.

Та кров'ю вiрних бог рятує Русь

Вiд кознiв злих i дьявольських спокус,

Перед лицем її святої кровi

Тебе я мiг би смертю покарать,

Та ради свята миру i любовi

Не хочу меч кривавий пiднiмать.

Йди в монастир замолювать грiхи.

Тебе, Гаральде, не жену я з хати,

Та перелiтних не спинить птахiв,

I, мабуть, сам зiбрався ти рушати

До рiдних скандiнавських берегiв.

Г а р а л ь д

Так, государ. Але, повiр, нiколи

Не мислив я тобi якогось зла!

Я р о с л а в

Тобi я вiрю. Та не вiрю долi,

Що знов на Русь варягiв привела.

Хоч як менi тяжка дочки утрата,

Прощай, Гаральде, Русь понад усе.

(Одвертається).

Є л и з а в е т а

(в сльозах припадає до батька).

Невже навiк всiх вас менi лишати...

Яку ж печаль ця нiч менi несе...

Ж у р е й к о

(на колiнах бiля Милушi).

Милушо! Рiдна! Любушка єдина,

Не покидай безроду-сиротину,

Не покидай самотнього мене!

Та хто ж тепер до серця пригорне,

Хто пожалiє бiдного бурлаку...

То так, мабуть, i згину, як собака,

Що не дiждався добрих хазяїв.

Ридає, схилившись над нею.

М и л у ш а

(слабою рукою голубить його волосся).

Не плач, коханий... ти ж мене любив,

I ця любов тобi життя зогрiє...

Прощай...

Вмирає.

Ж у р е й к о

(нiжно цiлує її).

Прощай. Умерла. Згасли вiї...

Ярослав знiмає шапку. Всi роблять так само.

Ж у р е й к о

(пiдводиться).

Прощай, мiй княже. Поховай її...

Я ж понесу далеко серця сум

В степи широкi... в мовчазнi гаї,

У синє море сум свiй понесу...

Я р о с л а в

(бере Журейка за руки).

Зостанься тут, мiй каменщик одважний,

Тобi я дам оселю, землю, сад,

В моїй дружинi будеш мужем княжим,

Менi самому будеш друг i брат,

Тобi як князь воздам за вiрну душу.

Ж у р е й к о

(сумно).

Нi, княже, нi. Все мертве без Милушi...

Поїду я в далекi тi краї,

Де зараз тiльки орди кочовi,

А згодом стане Руськая держава.

Там мiг би я твоїй служити справi,

Лиш перстень дай князiвський iменний,

Щоб при нагодi вiрили менi.

Я р о с л а в

(знiмає з пальця перстень).

Гаразд, бери. Пильнуй пiвденний край.

I як тривога, в Київ поспiшай.

Журейко бере й цiлує перстень, а потiм схиляється над Милушею.

Я р о с л а в

Замкнiть ворота всiх надвiрних брам.

Її ж несiть з пошаною у храм.

Повертається, щоб iти.

М и к и т а

(виступає вперед).

Спинися, княже! Перед тiлом сим

Признай хоч раз, що ти лукав єси,

Що кривдою i смертiю завжди

Платив ти всiм за службу i труди,

I всi тебе покинуть в час бiди,

Як каменщик, якого засудив,

Як цей Гаральд, якого ти прогнав,

Як Ульф Рагнвальдич, воїн чужоземний,

Якого ти ожесточив даремно.

I я пiду од тебе, Ярослав!

I будеш ти самотнiй в час лихий,

Як в лiсi вовк або лукавий змiй!

Я р о с л а в

Ти брешеш, мнiх безумний! Вся земля

За мене встане! Люди, гори, рiки!

М и к и т а

Яка земля? Чи Новгород великий,

Який тебе три рази визволяв

I стол добув князiвський золотий!

То чим йому за це ти заплатив?

Тим, що убив чесного Коснятина,

Що спас тебе вiд смертi i ганьби

Та що ладью твоєї ж бо судьби,

В якiй хотiв ти за море полинуть,

Вiн скерував на княжий цей вiнець!

Я р о с л а в

(в гнiвi).

Як смiєш ти! I не тобi, чернець,

Я вiдповiм за всi мої провини!

М и к и т а

Так, не менi, хоч син я Коснятина, -

Народ тебе судитиме один...

Я р о с л а в

(вiдступає вражений).

Не вiрю, нi! Ти Коснятина син?

М и к и т а

Дивуєшся? Що не вразив iз местi

Тебе ножем? Бо не хотiв ганьбить

Я Новгорода вiрностi i честi...

Тебе господь за мене поразить.

Я р о с л а в

(з великою гiднiстю).

Так, господу i руському народу

Я вiдповiм за всi мої дiла.

I хоч часами плутана була

Моя стезя i помацки проходу

Серед страшних шукав я перешкод,

I помилки робив я неминучi,

I сто разiв зривався я iз кручi, -

Завжди мене мiй рятував народ.

Зате i я служив йому сумлiнно

I рятував, як мiг, в тяжкi часи.

Тому й скарав чесного Коснятина,

Що вiн порушив спокiй на Русi

I мирний лад, що довгими роками

I вiйнами народу я змiцнив,

Хотiв вiн кинуть жадними руками

На терези усобної вiйни.

Цього не мiг простити я нiкому,

Бо вищих я не вiдаю скарбiв,

Нiж мирнiй труд i щастя в мирнiм домi,

Якi весь вiк я чесно боронив.

I, поки жив, стояти я клянусь

За руську правду i єдину Русь!

З а в i с а.

ДIЯ П'ЯТА

ПЕРША ВIДМIНА

"Г У С Л I I М Е Ч"

1036 р.

Зал у теремi Ярослава, оздоблений мармуром i позолотою у вiзантiйсько-романському стилi, з вiкнами-арками, що виходять на Днiпро.

І

Пишно вдягнений, у великому княжому уборi, але похмурий, сидить Ярослав на престолi, закiнчуючи промову до угорського i польського послiв, якi стоять тут же серед пишного почту й дружини князя.

Поряд Ярослава Iнгiгерда в рудуватому чернечому убраннi, а мiж ними старший син, 16-лiтнiй пiдлiток Володимир.

Я р о с л а в

Великий строк господь менi поклав,

Щоб мiг свою державу я устроїть.

Але якби я тiльки будував...

А то ж нiколи не складав я зброї

I, як Iзраїль, цеглу на стiнах

Я клав мiцну, але з мечем в руках.

Та не пройшли на марно цi труди -

Всiх ворогiв я нинi побiдив.

I ось тепер з кончиною Мстислава

В моїх руках вся Руськая держава

Знов зiбрана, єдина i мiцна.

(Пiдводиться з гордiстю).

Вона стоїть, немов свята стiна,

Як захист всiх народiв християнських

I всiх скарбiв ученiй вiкових

Вiд Азiї кочовникiв поганських.

Про це в краях повiдайте своїх,

О ви, посли сусiднього кордону

Угорської i Лядської держав,

Що твердо тут тримає оборону

Європи сторож – руський Ярослав.

(Сiдає).

Але господь послав нове нам горе -

Преставилась улюблена дочка

Єлизавета, що була за морем

Супругою Гаральда-Смiльчака.

Отож простiть, що ця печаль родинна

Нам не дає прийняти вас гостинно

I вшанувати зараз як би слiд.

Ви ж королям, братам моїм ласкавим,

Мiй передайте, прошу вас, привiт.

Ярослав пiдводиться.

Посли уклоняються i виходять, за ними весь почет i Володимир. Ярослав знову сiдає на своє тронне крiсло, схиливши голову на руку в сумному задумi.

Iнгiгерда, яка залишилася в залi, дивиться на князя з сумом i видимим спiвчуттям. Вона дуже змiнилась за цi чотири роки. Горде i владне обличчя її нiби пом'якшало, крiзь риси колишньої твердостi i честолюбства все яснiше проступають прояви жiночої турботи i суму.

I н г i г е р д а

Та годi-бо. Облиш думки журливi

I розуму ясного не мути...

Таке життя: за кожен рiк щасливий

Повиннi ми утратами платить...

Я р о с л а в

Яка брехня! Сам я вiддав цю плату,

Дочку любиму в дальню сторону,

Щоб одiгнати привиди проклятi,

Якi на Русь хотiла ти вернуть.

Мовчи вже краще! Не життя, а ти

Взяла у мене викуп цей безбожний

За те, що стяг Гаральда переможний

Тобi на втiху я не допустив.

I н г i г е р д а

(з сумом).

Зазнали ми тодi гiркої втрати...

Багато слiз сама я пролила...

Зате тепер навчилась шанувати

Любов i мир родинного житла...

Прости мене, мiй княже господине,

Коли тобi я болю завдала.

Я р о с л а в

(зворушений, притягає її за руки).

Моя старенька... Друже мiй, Iрино!

Коли за щастя платим ми судьбi,

То i вона втiшає нас в журбi,

Ось як тепер, вертаючи дружину.

I не вертає навiть, а нову

Тебе дає господь наш милосердний,

Бо замiсть гордої, палкої Iнгiгерди

Я лагiдну Iрину обiйму!

(Обнiмає Iнгiгерду).

Iриночко, моя дружина бiдна,

З тобою вдвох ми все життя пройшли.

Було й тобi, напевно, часом кривдно,

Терпiв i я твої свавiльства злi.

Але не зло в минулому я бачу,

Хоч часто гнiв ти в серцi берегла,

Зате завжди воно було гаряче,

В добрi i злi для мене ти жила.

Так, беремо ми в юностi супругу,

Проте її не знаємо тодi,

I лиш в тривогах, втратах i бiдi

На схилку днiв пiзнаємо в нiй друга.

(Знову схиляє голову на руки в сумному задумi).

I н г i г е р д а

Повiр менi, мiй друже господине,

Хоч не завжди корилась я тобi,

Але в ясну i темную годину

Лише твоїй я вiрила судьбi.

Бере й цiлує його руку, тодi виходить.

II

Я р о с л а в

(пiдводиться).

Мабуть, i їй тепер нелегко стало,

Коли зiйшла в долину з висоти,

Не хоче серце пристрасне печалi,

Не хоче розум гордий простоти...

(Пiдходить до вiкна i дивиться на Днiпро).

О Борисфене 1, батьку наш i друже,

Бiля твоїх родючих берегiв

Ти нас з'єднав в часи прадавнiх зрушень,

Своїм вином мандрiвцiв напоїв.

О, як твiй шлях, то мирний, то суворий,

Моє життя нагадує менi,

Бо, як i ти, я прагнув теж просторiв

В блуканнях довгих, мандрах i борнi...

1 Борисфен (грецьк.) – Днiпро.

Входить Сильвестр, за яким Свiчкогас несе кiлька великих книжок.

С и л ь в е с т р

Дозволь менi, великий господине,

Розважити книжками смуток твiй.

До тебе вiдрядила нас княгиня,

Та й книги є цiкавi i новi.

Я р о с л а в

(зворушений).

Яка ж вона ласкава i дбайлива...

Бо кращого я сам би не хотiв.

Ану, давай, якi там в тебе дива...

С и л ь в е с т р

(бере в Свiчкогаса i розгортає книгу).

Все грецькi, бач, але яснi без слiв,

Бо чудним всi художеством вiдмiтнi,

Наприклад, ось "Усiх святих вiнок"

Семена Метафраста. Тут на всi днi

Про кожного святого є урок.

Представлено художеством умiлим,

Який вiн був, що дiяв, як страждав,-

Що й не читавши навiть зрозумiло...

Я р о с л а в

Ну, про святих чимало я читав,

I всi вони вже надто тут похилi.

А що там ще?

(Сильвестр бере в Свiчкогаса другу велику книгу).

Ну що, брат Свiчкогас,

Ще голова од книг не потерпiла?

А може, знову хочеш кинуть нас

I, як варяг, пуститися на хвилi

Шукать в свiтах добичi i пригод?

Тодi скажи.

С в i ч к о г а с

Нi, княже господине,

Нiде нема у свiтi тих щедрот,

Що я знайшов отут на батькiвщинi,

У Києвi бiля твоїх чеснот,

Де чудних книг вкусить менi дано.

Я р о с л а в

I де у князя добре є вино.

Чи не його вкушаеш ти, монаше?

С в i ч к о г а с

Нема грiха за князя випить чашу.

С и л ь в е с т р

Нi, справдi-бо змiнився Свiчкогас,-

У мiру п'є i не марнує час,

Недурно, бач, його гойдали хвилi,

Злi домiшки якраз на дно осiли.

Я р о с л а в

Гойдавсь i я чимало на човнах,

Та не позбувсь, на жаль, порокiв давнiх.

Ну, що там далi?

С и л ь в е с т р

В чудних малюнках

Псалтир розкiшна грецького писання,

Iскуством дивна.

Я р о с л а в

(у захватi).

О, яка ж краса!

Якi тут фарби радiснi й прозорi,

Якi церкви в лазурних небесах

Здiймаються у золотих узорах,

В струнких просвiтах, на струнких стовпах!

Коли менi дадуть хоч рiк покою

Серед моїх походiв i турбот,

Клянусь, такий я храм собi построю

В iм'я Софiї – мудростi чеснот!

Так, дивний твiр! Нехай в опочивальнi

Вона лежить у мене на столi.

Вона мене розважить в час печалi,

Бо є ще дiло князю на землi.