Текст книги "Ярослав Мудрий"

Автор книги: Иван Кочерга

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 4 страниц)

Та це наш Свiчкогас! Списатель книжний.

Я р о с л а в

Що ти там робив?

Д i в ч а т а

Пiд левом спав. А це пiд головою!

(Показують чималий череп'яний плескуватий жбан).

С и л ь в е с т р

Упився знов, п'яниця безсоромний,

Сосуд скудельний! Я ж тобi казав:

Не доведи до бiсової чашi, Спинись на третiй.

С в i ч к о г а с

(жалiсно).

Господи, прости!

То чим би я лiчив, премудрий отче,

Як не було тут чашi, тiльки жбан...

С и л ь в е с т р

Опам'ятайсь, безумче! Встань пред князем

I не скверни брехнею язика.

С в i ч к о г а с

(схоплюється зляканий).

Прости мене, великий господине,

Не од вина, од мудростi охляв...

Я ро с л а в

Що ти верзеш!

С в i ч к о г а с

Єй-єй, великий княже!

Сам посуди, якщо вже на вино

I то якась потрiбна мiра, кажуть,

Щоб розум не пiшов кудись на дно,

Та що ж тодi казать про мудрiсть книжну,

Яка мiцнiша всякого вина!

Ось я писав, бач, книгу дивовижну,

Аж чую – в головi якась мана...

Свят, свят господь! Мерщiй вина хильнув,

Щоб з розуму прогнати цей туман,

Та надто вже малий попався жбан...

Бо не розвiяв мудрiсть навiсну,-

I з горя я заплакав i заснув.

Я р о с л а в

Ти правду кажеш – писано-бо єсть,

Щоб бiсеру свиням не розкидали,

То i тобi ж така довлєєт честь:

Якщо вiд книг глава твоя страждала,

Та щоб од мудростi не вилiзли власи,-

Iди на хутiр i свиней паси.

С в i ч к о г а с

Як то свиней! Але ж я божий iнок!

Не хочу я!

С и л ь в е с т р

Не слухався порад,

То i паси тепер свиней i свинок,

Коли святий не впорав вертоград.

III

Чути тупiт коней, i на луг з лiвого боку в'їжджає Гаральд в супроводi джури. Побачивши князя, вiн швидко сплигує з коня i пiдходить до нього.

Га р а л ь д

(поштиво уклоняючись).

Привiт тобi, мiй княже господине,

Хоробрий вождь i мудрий будiвник!

Привiт, принцесо!

Я р о с л а в

(пригортаючи до себе дочку).

В добрую годину!

Привiт, Гаральде, смiлий войовник

I хвиль морських одважний розтинатель.

Ось бачиш, доню, скрiзь вiн побував

I в Греках жив. Спитай, вiн мусить знати,

Чи справдi там лиш мудрiсть i любов

I кроткi всi, немов в небеснiм раї,

Чи навпаки – лукавство лиш i кров.

Все бачив вiн – i все, напевно, знає.

Спитай, не бiйся.

Г а р а л ь д

(палко).

Все, що бачив я

I що здобув в мандрiвках i боях,

Все – золото, шовки, убори гарнi,

Алмази, ладан, келихи янтарнi,

Вино хiоське, ласощi, шербети,

Не варто все усмiшки свiжих уст,

Чудових уст твоїх, Єлизавето!

За тебе, за твою єдину ласку,

За погляд твiй я все вiддати рад,

Всi береги вiд Смiрни до Дамаска

I город свiту осяйний Царград!

Я р о с л а в

(глузливо).

Проте цих див у тебе ще немає,

Та i з Царграду, кажуть, довелось

Вiд кесаря тобi мерщiй тiкати.

Є л и з а в е т а

Не ображай вигнанця, любий тату,

В руцi господнiй терези вiйни,

I що в часи недолi витязь втратив,

То завтра вiн поверне в час ясний.

До того ж вiн вiтчизну втратив любу,

Чи є ж на свiтi гiрша цеї згуба!

Я р о с л а в

(здивований).

Насправдi бог младенцiв умудряє.

Дитиночко розумная моя!

Пробач, Гаральде.

Г а р а л ь д

(цiлує край сукнi Єлизавети).

Дiвчино святая!

Тобi повiк служити буду я!

Тим часом чути далекий, але сильнiший шум i крики.

Я р о с л а в

Що там таке? Чого це крик i гамiр?

Ану, пiдiть довiдайтесь мерщiй!

Але в цю мить вбiгає збентежений i задиханий Ярун. Обличчя й одяг у нього заляпанi глиною i крейдою, яку вiн даремно намагається стерти i тiльки розмазує.

Я р о с л а в

(здивований).

Та це ж Ярун! Що скоїлось, кажи-но?

Чого ти весь у крейдi i багнi?

Я р у н

Свавiлля то, великий господине!

Здурiли всi.

Я р о с л а в

Ти сам, мабуть, здурiв!

Що там таке?

Я р у н

То каменщики, княже,

Дереводiли, теслi, столяри,

Що храм новий будують на горi.

Та ось вони порозганяли стражу,

Порозкидали шпаглi, молотки

I крик зняли – не хочем працювати!

Коли ж я взяв кiлькох бунтiвникiв,

То почали скудель 1 перевертати

I вапною закидали мене!

1 Скудель – глиняний розчин.

Я р о с л а в

(здивований).

Та звiдки в них свавiлля це дурне?

А може, ти не заплатив їм плати

Або убавив? То дивись тодi,

Коли дiзнаюсь, милостi не жди.

Я р у н

Їй-богу, нi! Всiм платим по ногатi 2,

Як ти звелiв. А це варяги десь

Вчинили гвалт, до когось вдерлись в хату,

Покривдили чиюсь дiвочу честь,

Когось убили...

2 Ногата – стародавня монета.

Я р о с л а в (у гнiвi).

Знов варягiв знати!

Слав'ято, йди, негайно розсуди,

Iди i ти, Микито.

Ярун, Слав'ята i Микита виходять.

Ну, тодi

Я не пiду дивитись на будови.

Ходiм, Сильвестре, покажи менi

Твої книжки, якщо вони готовi.

Ну що ж, Гаральде... Бачу, що мене ти

Питаєш мовчки про свою судьбу,

I як не помиляюсь, то, мабуть,

Ти щиро покохав Єлизавету,

Тому тебе я вислухати рад.

Г а р а л ь д

(радо).

Великий конунг!

Я р о с л а в

Не спiши, Гаральд.

Але ж ти сам повинен розумiти,

Що, перш як доню сватати мою,

Пора тобi удiла мати в свiтi

I всамперед вiтчизну i сiм'ю,

Бо князю руському негоже вiддавати

Свою дочку бездольному пiрату,

Хоча б вiн був грозою всiх морiв.

Iди, здобудь корону, землю, славу,

Тодi вертайсь до доньки Ярослава

I радiсних, клянусь, дiждешся слiв.

Г а р а л ь д

Спасибi, конунг. Виклик твiй приймаю

I доведу, що справжнiй я варяг!

Я завтра же вiтрила напинаю -

I заблищить мiй меч, немов зоря!

I де б не був – в човнi, в бою, в наметi,

До тебе лиш, моя Єлизавето,

Я думкою полину крiзь моря!

Ярослав i Сильвестр виходять за браму, Єлизавета повiльно йде за ними, кивнувши головою Гаральду.

Є л и з а в е т а

Прощай, Гаральде! Хай тебе господь

Хранить в путi, а я молитись буду,

Щоб вiн тобi вiтчизну повернув.

Г а р а л ь д

(затримує її, вхопивши за руку).

О, не виходь! Залишся хоч на хвилю,

Дозволь менi в прощальную цю мить

Востаннє надивитись в очi милi,

Щоб дух сумний надiєю змiцнить.

Благаю, сядь, принцесо. Коло тебе,

Бiля твоїх дозволь схилитись нiг.

(Змушує її сiсти на лаву i сам сiдає бiля її нiг).

Ти, як зоря пiвнiчная на небi,

Сiятимеш менi в путях моїх.

То накажи ж, моя царице-дiво,

Що мушу я в твою свершити честь,

Якi скарби нечуванi i дива

Тобi в бою дiстати i привезть.

Ти любиш храми – хочеш, iз Софiї

Святиню вищу – чашi золотiї -

В Царградi я дiстану й привезу?

Є л и з а в е т а

Не в золотi краса Софiї храма,

А в спiвах дивних, що пiд куполами

Лунають там в блискучiй вишинi, -

Цих спiвiв ти не привезеш менi,

Їх ангели спiвати научили.

Г а р а л ь д

(спантеличений).

Нi, купола, звичайно, не знiму

I спiву взяти в руки не зумiю,

Але як справдi ангели в Софiї

Чи в кесаря спiвають в терему,

Тодi, клянусь, хоч одного зловлю

I з вiсткою до тебе надiшлю!

Є л и з а в е т а

(смiється).

Господь з тобою, княже! Та хiба

Людина може ангела впiймати!

Га р а л ь д

(з досадою).

То що ж робити! О, яка журба,

Нiчим тебе не вмiю вшанувати.

Ну, хочеш, я з Дамаска привезу

Тобi таку чудову бiрюзу,

Що, мов блакить, зорiтиме у хатi?

Є л и з а в е т а

(пiдводиться).

Прощай, Гаральде! Бог тебе храни.

Повiр, скарбiв таких менi не треба.

Коли вже хочеш, привези менi

З того Дамаска, де пiд ясним небом

Почив спiвець великий Iоанн,

З його могили рожу чи тюльпан.

IV

Ця розмова раптом перебивається галасом i криками, i на луг ввалюється цiла юрба збуджених людей: теслi з сокирами i пилами, каменщики з молотками i шпаглями та iншi. На чолi натовпу каменщик Журейко, вродливий, ставний, чорнобородий муж. Вiн веде пiд руку Людомира, сивого дiда, за яким iде Милуша, гарна дiвчина в простому селянському одязi – бiлiй сорочцi i барвистiй чорно-червонiй запасцi. Тут же двоє селян тримають зв'язаного молодого варяга Турвальда. Далi Слав'ята i Микита.

Г о л о с и з н а т о в п у

– Суда i правди! Покарай його!

– Казни убивцю! Годi вже терпiти!

– Геть кривдникiв!

Мирослав i варта, що вийшли з замку, марно намагаються вiдтiснити юрбу.

М и р о с л а в

Назад! Не можна тут!

Вертайтеся! Як смiєте свавiльно

Пiд теремом збиратись i кричать!

По що прийшли?

Ж у р е й к о

По суд i правду княжу!

Суда i правди вимагаєм ми!

Вбiгають кiлька варягiв i кидаються на визвiл Турвальда, оголивши мечi.

В а р я г и

Тримайсь, Турвальде! Розв'яжiть його!

Або негайно всiх вас тут...

Г а р а л ь д

(миттю кидається до варягiв).

Назад!

Варяги з сухим ремством вiдступають. Єлизавета йде до брами.

Г о л о с и

– Суда i правди! Покарать злочинця!

– Суда i правди! Правди i суда!

– Казни убивцю! Геть варягiв!

З брами виходить Ярослав. За ним Iнгiгерда, Анна i дехто з дружини.

Я р о с л а в

(пiдiймає руку).

Тихо!

Гомiн негайно вщухає.

Я р о с л а в

(гнiвно).

Хто смiє тут крамолу учиняти

I сварами бентежити народ?

Чого вам треба?

Ж у р е й к о

(виступає вперед).

Правди i суда!

(Пiдводить Милушу i Людомира).

У цих людей убито сина й брата.

Убивця тут. Отой варяг.

Я р о с л а в

Хто послуг?

Ж у р е й к о

Увесь народ! Всi бачили, як вiн

Цю дiвчину в селi хотiв покривдить,

А брат обстав, то вiн його убив

Ранiш, нiж люди встигли, схаменутись.

Л ю д о м и р

Єдиний син, надiя вся моя,

Єдина, що на старостi лишилась...

Було ще два... але обидва тi

На Судомирi-рiчцi в жаркiй сiчi

За тебе, княже, разом полягли.

Еге, тодi... На Судомирi-рiчцi,

Коли ти з Брячиславом воював.

А це один... найменший... Де ж та правда?

За вiщо ж вiн загинув? Добрий був

I лагiдний... та не стерпiв наруги...

За це погиб... за правду...

Ж у р е й к о

Чуєш, князь?

Я р о с л а в

Я чую все. А ти ж бо тут при чому?

Тебе я знаю. Каменщик єси,

З отих майстрiв, що храм новий будують.

Чого прибiг?

Ж у р е й ко

Моя то лада, княже,

I за її я мушу встати честь.

Я р о с л а в

(гнiвно).

Ти мусиш храм усердно будувати,

А ти ще всiх з роботи позривав!

Ж у р е й к о

(хмуро).

Ранiш нiж храми будувать святi,

Годиться правду ствердити в життi.

Я р о с л а в

(гнiвно).

Подякуй лиш, що твердi вашi шиї

Згинаю в храмах я пред олтарем,

А не на торзi княжеським мечем.

Нехай вас учать словеса святiї.

Ну, то чого ж ти хочеш зараз?

Ж у р е й к о

Помсти.

Казни його – ти ж згадував про меч.

Я р о с л а в

Чого ж ти сам не покарав його?

Твоє було це право.

Ж у р е й к о

Не було

Мене в той час. Коли його зв'язали,

Не мiг же я такого убивать!

Л ю д о м и р

Всiх треба їх од нас повиганяти,

Бо кривди лиш i сором.

Я р о с л а в

(про себе).

Боже правий,

Як важко це – творити правий суд...

I де цiна життю! Його ж не вернеш

Нi золотом, нi кров'ю. Лиш одна

В цiм правда є – щоб трепетали злi

I тиша панувала на землi. '

I н г i г е р д а

(що помiтила вагання Ярослава).

Дозволь тобi порадити, мiй княже,

Адже ж Гаральд поїде, то нехай

Пролита кров човна його не тяжить,

I вирою 1 ти вбивцю покарай.

Хай золотом вiдкупиться.

1 Вира – грошова кара, встановлена в "Руськiй правдi" Ярослава.

Я р о с л а в

(спалахує гнiвом).

Ти знов

За цих заброд-варягiв обстаєш,

Як в Новгородi, де лилася кров

Моїх мужiв, ошуканих за те ж!

Не буде ж так! Отець мiй Володимир,

Коли поклав змiцнити на землi мир,

Сокирою розбiйникiв карав!

Урун! Слав'ято! Плаху та сокиру!

Вам Ярослав затвердив правду-виру,

То правду-меч покаже Ярослав!

Є л и з а в е т а

(кидається до батька),

Нi, нi, не треба кровi, тату милий!

I Володимир потiм скасував

На смерть карати. То i ти помилуй!

Нехай-бо мудрим буде Ярослав,

Яким народ уже тебе назвав!

(Звертається до Людомира).

Прости i ти злочинця, дiду любий!

Навiщо кров? Вона ж не верне згуби

I сина вже твого не воскресить.

Л ю д о м и р

(розчулений).

Хай буде так, дитиночко ласкава,

Мов сонечко, ти сяєш на землi...

Хай доленька ясна тобi щастить

I лада любого Даждьбог тобi пошли.

Я р о с л а в

Да буде так. То розв'яжiть його

I хай заплатить вiсiмдесят гривен -

Подвiйну виру.

В натовпi глухе ремство.

Ж у р е й к о

(хмуро).

То неправий суд.

Я р о с л а в

Ти, каменщик, коли будуєш церкву,

Єдиний кут свiй бачиш, я ж усю

Вiд самого пiдмурка до хреста.

Варта розв'язує Турвальда.

Га р а л ь д

(кидає йому великий гаман з золотом).

Не вартий ти помилування, дурень!

Принцесi дякуй за своє життя. Плати вину!

Слав'ята i Ярун вiдлiчують грошi i дають Людомиру.

Т у р в а л ь д

(випростується з дурним смiхом).

Тепер, ха-ха, я вiльний.

I дiвку цю я золотом купив!

(Хапає в обiйми Милушу).

Вона моя!

Ж у р е й к о

(кидається до нього),

То пропадай же, клятий!

(Вражає Турвальда ножем, той падає).

Я р о с л а в

(в страшному гнiвi).

Держiть його!

Але Журейко зник у натовпi. Гаральдовi варяги кидаються, вихопкзши меч, на Людомира й Милушу.

Гей, рицарi, до зброї!

Рубайте всiх!

Але Микита з силою вiдштовхує перших двох варягiв.

М и к и т а

Геть проклятi заброди!

Варта й юрба будiвникiв мит'тю вiдтiсняє й обеззброює варягiв. Шум стихає. Єлизавета горнеться в сльозах до Ярослава.

Я р о с л а в

Ось бачиш, люба доню, мудрий лад

Не насадити кроткими руками,

Немов троянд i лiлiй тихий сад.

Як дiїїсий лiс мотиками, роками

Державне поле треба корчувать,

Щоб гиросла на ньому благодать.

Да буде мир! I богом я клянусь,

Що кожного вразить моя сокира,

Хто збаламутить Київ наш i Русь,

Хто осквернить насильством справу миру,

Як каменщик, що оголив ножа,

Коли я суд перед людьми держав.

Тепер до працi. Хай живуть навiки

Державна Русь i Київ наш великий!

Вигуки. Сурми.

Завiса.

ДIЯ ТРЕТЯ

"КВIТНЕВИЙ СНIГ"

1032 р.

Той самий лужок перед княжим замком в Києвi, що й у попередньому актi. Але тепер усе: i луг, i дерева, i виступи стiн, дверей та вiкон замку – занесене несподiваним квiтневим снiгом, що випав вночi i не встиг ще нi пожовкнути, нi розтанути.

Чудовий сонячний ранок з легким приморозком. З правого боку лугу збудовано дерев'яний помiст, який зараз кiлька отрокiв i майстрiв застилають червоним сукном, iншi ладнають крiсла.

Бiля брами стоїть, опершись на топірець, хмурий воїн.

І

З замкової брами виходить Людомир. Спинившись бiля ворiт, вiн дивиться примруженими i прикритими рукою очима на снiг i непохвальне хитає головою.

Л ю д о м и р

(до вартового).

Диви, яке! У квiтнi раптом снiг!

Уже весна дерева розбудила,

Уже струмки побiгли по ярах

I Хоре 1 великий зняв покрови бiлi

З усiх полiв i в зелень їх одяг.

Аж раптом снiг... не гоже... не добро.

З давнiх-давен такого не чували,

Щоб снiг новий у квiтнi. Не гаразд...

Хiба в той рiк, як Володимир князь

Старих богiв повикидав в Днiпро...

(Хитає головою),

Еге.. еге... було це в рiк печалi...

Ось i тепер... не гоже... не добро...

Лиш воронам це радiсть. Ворон кряче

На снiг новий. Бо – кажуть, прилетiв

З-за моря крук, отож воно i значить:

Гаральд цей крук, i на голубку нашу

На бiлую... вiн кiгтi нагострив.

1 Хоре – божество у слов'ян.

З лiвого боку виходять Давид i Ратибор, двоє похмурих новгородських мужiв, солiдно вдягнених в суконнi шуби. Вони йдуть до брами, але вартовий їх спиняє.

В а р т о в и й.

Не можна в терем. Хто ви єсть?

Р а т и б о р

(суворо, басом).

Пусти.

Ми нарочитi мужi Новгородськi

Давид i Ратибор.

Д а в и д

(улесливо, тенором).

Шукаєм мнiха

По iменi Микита. Сей монах

Живе у князя i малює книги.

В а р т о в и й

Проходьте.

Л ю д о м и р

Не люблю цих дзвонарiв.

Давид i Ратибор проходять в браму.

З мiста, але з правого боку, знизу через яр пiдiймається схвильована і задихана Милуша. Вгледiвши батька, вона пiдбiгає до нього.

М и л у ш а

Ой любий тату! Що я зараз чула!

Ходiм сюди!

(Одводить його далi од брами).

Не знаю, що й робить.

Л ю д о м и р

Та що таке, що скоїлось?

М и л у ш а

На торзi

Зустрiла я одного тесляра,

Який тодi з Журейком працював.

О ладо мiй! Невже вiн повернувся?

Невже тебе побачу знову я?

Л ю д о м и р

Хто повернувсь?

М и л у ш а

Та ладо ж любий мiй!

Клянеться тесля, що його вiн бачив,

В печерах на Звiринцi десь живе,

Ховається i лиш вночi виходить.

Туди мерщiй!

Л ю д о м и р

Так ось що значив снiг!

Звалився вiн на голову тобi.

До нього йти!.. А ти хiба забула,

Що клявся, князь Журейка покарать?

М и л у ш а

(ламає руки).

Ой лишенько! Його ще справдi схоплять...

Що ж дiяти? Просить князiвну. Нi!

Сама пiду i в ноги кинусь князю,

Адже ж Гаральд приїхав на весiлля,

I, може, князь на радощах простить...

Л ю д о м и р

(хитаючи головою).

Навряд, Милуша, дуже вiн зрадiє,

Що люба доня вийде за порiг

I назавжди покине рiдний Київ.

Коли б її затримати вiн мiг...

Але в князiв потреби, бач, не тiї...

Хоч доньку жаль, але пильнуй державу.

Отак-то i звалився в квiтнi снiг

На голову i нам... i Ярославу...

Таке, бач, доню, дiло наше...

II

З-за брами чути гучнi й високi звуки сурм, i з ворiт виходить змiна варти.

М и л у ш а

(зi страхом).

Князь!

(Одводить батька праворуч до яру).

Хвилина мовчання, пiсля якої в морозному повiтрi чути веселий дiвочий смiх. З-за брами на лужок вибiгає Анна, тягнучи за руку Єлизавету. Обидвi в соболевих шубках, рум'янi й свiжi вiд морозу.

А н н а

Та ну ж бо, ну! Чого така сумна ти?

Дивись, як гарно! Сонечко яке!

А снiг який чистенький i не м'ятий,

Яке повiтря свiже i п'янке!

Як весело! Їй-бо, це краще квiтiв.

Весняний снiг в апрiлi – це, мабуть,

Привiз Гаральд з країн тих льодовитих,

Де хуртовини цiлий рiк метуть!

Щасливиця! Такого мати лада!

По всiй землi iм'я його гримить!

На всi моря його сягає влада,

Норвегiї король! I цiлий свiт

Твоє iм'я з ним поряд повторяє!

Є л и з а в е т а

Оце мене i мучить i гнiтить...

Подумай лиш! Од краю i до краю

Лилася кров в походах тих гучних,

I скiльки жертв невинних проклинали

Моє iм'я... а це великий грiх,

Його не змить нi каяттям, нi жалем.

А н н а

При чому ж ти! Мужчини всi такi.

Їм лиш давай добичу та походи,

А що десь там чекають їх жiнки, -

Байдуже їм, хоча за нашу вроду

Вони i б'ються нiби по свiтах.

Та не сумуй. Тепер вiн споважнiє,

Як став король, а не мандрiвний птах,

I будеш з ним в Норвегiї сидiти,

Полотна прясти й колисати дiти!

Є л и з а в е т а

О боже мiй... покинуть рiдний Київ

I рiдний край... Я не знесу розлуки.

А н н а

(зiтхає).

Це справдi зле. Але дiвочу руку

Завжди жених, де схоче, поведе,

Ох, i мене такая ж доля жде!

Адже мене король французький свата.

I як на це погодиться наш тато,

То доведеться їхати в Париж!

А це менi неначе гострий нiж!

Там нi кравцiв, нi крамарiв путящих,

Доми холоднi, вулицi бруднi.

Та ще вовки десь поряд виють в хащах,

Нi хлiба гарного, нi меду, нi блинiв,

Не кажучи уже про кавуни.

Є л и з а в е т а

(зiтхнувши).

Ласунка люба!.. Що ж менi казати!

Де я знайду чудових стiльки книг,

Такi пiснi, як в Києвi у тата,

Що королiв мудрiший всiх земних.

А Київ наш – зелений i прозорий!

Днiпро широкий... кучерявi гори,

Палати бiлi, банї золотi...

Де ще красу подiбную знайти?

I це все кинуть... Тата, отнiй дiм?

А н н а

Та ну-бо, годi! Годi сумувати.

Ще, може, щось придумаєм, зажди...

Пора, здається, убиратись в шати,

Твого Гаральда зустрiчать. Ходiм!

Iдуть повiльно до брами. Милуша кидається за ними навздогiн.

III

Тим часом з ворiт замку виходить Давид i Ратибор в супроводi хмурого Микити, який, порiвнявшись з князiвнами, поштиво їм уклоняється.

А н н а

(озирнувшись на Микиту).

Чого вiн ходить мнiхом, цей Микита,

Замiсть шукати долi на конi,

Як iншi мужi славнi i мiцнi?

Чи не тебе вiн покохав несито,

Що з горя заховав свою судьбу

I серця жар пiд чорний цей клобук? 1

Дивись менi! Чогось на тебе вiн

Скидає оком прикрим, мов полин.

1 Клобук – висока цилiндрична шапка з покрива-

лом. Носять православнi монахи.

Виходять.

Р а т и б о р

(озираючись на князiвен).

Хто цi дiвицi? Дщерi Ровоама?

Колiно нечестивого царя?

Д а в и д

(озираючись).

Ушей тут много зайвих i чужих,

То потечемо лучше на Подольє

В подвiр'я наше, поговорим там.

М и к и т а

Нi, зараз я невiльний, бо наряд

Менi дав князь i нехтувать не можу.

Д а в и д

То сядьмо тут.

Струшує снiг на лавцi бiля статуї лева й сiдає.

Р а т и б о р

(сiдає поряд).

Нам дивно чути, брате,

Що сам себе невiльним ти зовеш,

Що служиш ти, виходить, супостату

I нечестивих уряди блюдеш.

Не те я мислив: коли нам сказали,

Що в Києвi тут бачили тебе

В одежi мнiха, в князя пiд началом,

То радостi iсповнились серця.

Гадали ми, що тайно в стан ворожий

Проникнув ти, щоб мстити за отця,

За Новгород великий, город божий,

Чиї вольностi зламав цей Ровоам!

М и к и т а

(стримано).

Менi казать не треба – знаю сам,

Але чи варто мстити Ярославу,

Коли тепер будує вiн державу

I Новгород мiцнiє разом з ним?

Р а т и б о р

(обурений).

Як Новгород мiцнiє? Наче грiм,

На город наш нове звалилось горе:

В похiд нещасний Ульф, Рагнвальдiв син,

Водив полки в якiсь Зирянськi гори,

I кiлька тисяч наших край землi,

Бiля Ворiт Залiзних, полягли.

Д а в и д

(зiтхнувши).

Мої сини погибли там обоє

I тисячi iних хоробрих воїв.

Р а т и б о р

А Ульф живий! I знову Ярослав

Його до пас посадить.

М и к и т а

Вже вiдняв

Великий князь посадництво у нього,

На Ульфа вiн страшку обрушив лють.

Р а т и б о р

Це все одно! Бо кривд минулих мкого,

I всi вони до бога вопiють!

Возстань i мсти! Згадай, що ти Микита!

Син Коснятина славного того,

Що вiрностi зразок був знаменитий,

Коли човни князiвськi порубав -

Щоб на Русi був князем Ярослав!

А вiн його за вiрнiсть заточив!

Возстань i мсти! Тобi належить гнiв

I местi меч, як сину Коснятина,

Добриничу, наслiднику князiв!

М и к и т а

(випростується схвильований).

Так, я Добринич. Скоро вже три роки,

Як я живу в цiм станi ворогiв,

Куди мене привiв священний гнiв

I жажда помсти. Пильно крок за кроком

Ходжу за князем i ховаю нiж -

О боже мiй! – пiд цим убранням миру...

Але чи можу зважитись я щиро

Його вразити зараз! I коли ж!

Коли пiзнав так близько розум дивний

Мудрiшого з усiх земних царiв,

Пiзнав того, хто не лише в добрi,

А навiть в злi, i в хибах все ж нехибний,

Немов насправдi вишнього рука

Його веде до правди в помилках!

Що б не робив i як би не блукав, -

Завжди мети доходить Ярослав!

Давид i Ратибор пiдводяться.

Р а т и б о р

Прощай, Микито! Тiльки пам'ятай,

Що Новгород чужий тобi навiки!

Виходять, пiднявши руки. Але обурений Микита хапає Ратибора за руку i примушує повернутись.

М и к и т а

Менi чужий! А хто ж бо дав вам право

Вiд Новгорода всього промовлять?

Хто ви такi? Самотнi i лукавi,

Ви плетете гнилу, нiкчемну сiть,

Якою вам життя не зупинить,

Новгород стоїть за Ярослава

I за єдину руськую державу.

Р а т и б о р

Що кажеш ти, безумче! Ти ж бо сам

Розпечений кривавою жагою...

М и к и т а

Нехай це я! Я скривджений судьбою

I маю право мстити за отця,

Хоч знаю сам, що в час рiшучий бою

Не доведу я помсти до кiнця...

Iдiть собi! I не менi, а вам

Зачинять дверi новгородських брам!

Iде повiльно в браму. Давид i Ратибор виходять. З замку виходять пишно одягнена Iнгiгерда з Ульфом, продовжуючи розмову.

I н г i г е р д а

Своїм не вiрю вухам! Ярослав

Вiдняв у тебе Новгород! Вiдняв

Удiл наслiдний родичiв моїх!

У л ь ф

(хмуро).

Не тiльки це. Неначе справдi снiг,

Знов накотивсь на мене вчора князь,

Щоб з Ладоги також я забиравсь.

I н г i г е р д а

(обурено).

Як з Ладоги! Нечувана новина!

З Альдейгюборга, мiста мого вiна 1,

Де сам Рагнвальд намiсником сидiв!

Та це ж образа пам'ятi батькiв

Й менi самiй! Вiн збожеволiв, певно!

Образа це тяжка, смертельна, кревна!

Та ще в той час, коли Гаральд вертає,

Овiяний вiтрами всiх морiв,

Де слави вiн всесвiтньої зажив!

Нi, з князем я сама поговорю,

Зарано вiн людей тих ображає,

Якi колись знайшли його зорю!

Стривай! Йому хоч трохи я вiддячу.

Звели дружинi, щоб сурмили збiр.

1 В i н о – посаг.

У л ь ф

Але ж нема Гаральда, i дозiр

Не сповiстив про нього ще неначе...

I н г i г е р д а

Iди й сурми!

Ульф, здвигнувши плечима, iде в браму. Зараз же по тому в замку чути урочистi звуки сурми.

I н г i г е р д а

Нехай тепер побачить.

IV

З брами виходить загiн князiвських дружинникiв, який вишикується обабiч ворiт, а за хвилину виходить Ярослав. Вiн в повному князiвському уборi, але хмурий i стурбований. Вiн жестом спиняє почет, що йде слiдом за ним,– бояр, духiвництво, дочок,– затримавши одного лише Сильвестра, з яким виходить на авансцену.

I н г i г е р д а

(про себе)

Нехай тепер Гаральда почекає,

То, може, це зiб'є йому пихи...

Боюся я, що справа йде до краю

I не минути свар менi лихих...

Пауза. Напружене чекання.

Я р о с л а в

(до Сильвестра).

З усiх сторiн встають примари давнi,

Мої полки побито у Зирян,

I знов Мстислав готує меч i брань

На города й права мої державнi...

Хай боротьба! Не це страшить, Сильвестре,

Не в перший раз менi водити рать.

Страшне дорiг таємне перехрестя,

Коли не знаєш, путь яку обрать.

I знов бiда. Неначе снiг весняний,

Зваливсь Гаральд на голову менi...

Що тут робить?.. Вiддать дочку кохану

В далекий край? О, нi, це гiрше смертi...

Лишити тут з Гаральдом? Знову нi!

Це значить дати зброю Iнгiгердi,

Та ще в таку знаменную добу,

Коли на бiй я викликав судьбу...

С и л ь в е с т р

Судьба царiв земних в руцi господнiй,

I не страшний в апрiлi божий снiг,

Бо не к рiздву iде, а к великодню,

I скоро вже прийде вiн на порiг.

Розтане снiг, а з ним твої турботи,

Та i дочку вiдпустиш не навiк.

Я р о с л а в

(нетерпляче).

А там весна... а там... яка нудота

Оцi слова нiкчемнi i пустi,

Що їх за мудрiсть продають в життi!

Мовчи, монаше! Не дратуй словами.

Де ж той Гаральд? Невже перед дверима

Його повинен ждати руський князь!

Гей, хто там є?

Слав'ята пiдходить.

Хто дав тобi наказ

Сурмити збiр, коли нема Гаральда?

С л а в' я т а

(здивований).

Княгиня, княже. Власне, син Рагнвальда.

Я р о с л а в

(гнiвно).

Це змова, щоб мою понизить честь!

Де Iнгiгерда?

Iнгiгерда пiдходить.

Знову злая лесть!

Як цар Давид глаголет. Знов мене

Ядий мiй хлiб вражає. Хто почне

Гiрке вино, то хай не кривить рота.

I н г i г е р д а

(гордо).

Не Ульф почав. Тобi прийшла охота

З Альдейгюборга вигнати його.

Iз мiста вiна шлюбного мого!

Як мiг Гольмгард у нього ти вiдняти?

Я р о с л а в

(гнiвно).

Гольмгарда я не вiдаю, жона!

Є Новгород – i час би пам'ятати

Княгинi руськiй славнi iмена!

I не вiдняв, бо не його то мiсто,

Правителем моїм лише вiн був.

Та й празив зле i не принiс користi,

Згубив полки i слави не здобув.

То дякуйте ж терпiнню моєму,

Що голови я не зiтнув йому

I в монастир тебе ще не замкнув!

I н г i г е р д а

(блiднучи вiд гнiву).

Не смiєш ти! Вiн ярл 1 i старший в родi,

А я дочка Олафа!

1 Я р л – можновладний граф.

Я р о с л а в

Досить! Годi!

Доволi вже цих ярлiв без землi!

Пройшли часи Еймунда i варягiв,

Якi на Русь по золото плили.

I н г i г е р д а

Тодi i ти не мав землi i стягiв,

Еймунд тобi здобув i Русь i стол.

Сурми i музика.

Я р о с л а в

Яка брехня! Наємником за грошi

Був твiй Еймунд, а потiм перейшов

До ворога,– що дав за меч дорожче.

Такi варяги!

I н г i г е р д а

(спалахнувша).

Але i ти варяг!

Я р о с л а в

Нi, не варяг! Є в мене кров iная.

I н г i г е р д а

Рабинина...

Я р о с л а в

З усiх небесних благ

Найвищим благом кров я цю вважаю,

Що є з народом вiрний мiй зв'язок.

Менi не треба пишних тих казок,

Що предкiв нам шукають десь за морем.

Народ мiй тут, на рiдних цих просторах,

Вiд Києва до Ладоги живе.

I не заброд Iсландiї суворих,-

Мене своїм вiн предком назове!

Повертається, щоб iти до помосту, але в цю мить пiдходить видимо стурбований Мирослав.

М и р о с л а в

Пробач менi, великий господине!

Я р о с л а в

Що там таке? Нема часу для справ.

М и р о с л а в

Чекать не можна. Знов про Коснятина

Я новину важливую пiзнав.

Дивись цей лист, його перехопили

В кружалi 1 ми в таємного гiнця.

На тебе змова...

1 Кружало – шинок.

Я р о с л а в

(переглядає нашвидку пергамент).

Ще не до кiнця

Звершили ви своє ганебне дiло!

Не досить їм державу розхитать,

То вже мене вразити яко тать,

О Коснягине, мислиш, раб лукавий!

На родича, на князя нiж кривавий

Наважився убивцям передать...

Чи не тебе прощав я стiльки раз,

Шануючи усi твої чесноти

I допомогу в оний бурний час...

I ось тепер знов заколот i проти

Мого життя крамола пiднялась!

Так, це його i пiдпис, i печать...

Але кому ж надiслано листа?

М и р о с л а в

Тепер цього не можна вже пiзнать,

Бо посланця живим я не застав.

Я р о с л а в

Страшнi дiла! Коли закон i правду

Нарештi я затвердив на Русi,

Вони вiйни i кровi тiльки жаждуть,

Щоб повернуть усобицi часи.

Нi, годi вже вагань i милосердя!

Вразити треба гiдру навiсну...

У монастир замкну я Iнгiгерду

I Коснятину голову зiтну.

З гордо пiднесеною головою iде на помiст i сiдає на трон. Iнгiгерда, Анна, Єлизавета та 12-лiтнiй хлопчик Володимир iдуть за ним i займають свої мiсця. Бояри й дружинники стають навкруги помосту. Народ заповнює луг.

V

Пiд звуки музики починається похiд Гаральда. З лiвого боку повз натовп, що розступився, йде Гаральдова дружина з знаменами; невiльники, що несуть дари, i нарештi сам Гаральд в пишнiй тунiцi та позолоченiй кольчузi i в увiнчаному короною шоломi. За ним кiлька джур i зброєносцiв, з яких один несе невеличку позолочену арфу. Серед варягiв Свiчкогас, чиє бородате й добродушне слов'янське обличчя аж нiяк не пасує до варязького його озброєння i одягу. Гаральд з гордо пiднесеною головою швидко пiдходить до помосту i, схилившись на одне колiно, зараз же встає.

Г а р а л ь д

Дозволь тебе вiтати, господине,

Великий конунг Руської землi,

Гаральдовi, що клятву ствердив нинi

I, подолавши перешкоди злi,

Вернувся не мандрiвником бездомним,

А конунгом Норвегiї законним

I власником земель i кораблiв.

Я р о с л а в

I я вiтаю радо i ласкаво

Гаральда, переможця-короля,

Давно для нас твоя крилата слава

Вперед летiла швидше корабля.

Будь гостем в нас, бажаним, дорогим.

Г а р а л ь д

Дозволь менi сплатити цi борги

Моєї дяки i моєї шани,

Пiднести в дар здобутки океану

Та тих його розкiшних берегiв,

Де я пройшов, поклавши меч на керму,

Вiд самого Босфору до Палермо.

Вiн дає знак, i кiлька невiльникiв пiдносять i складають бiля нiг князя й княгинi золотi й срiбнi чашi, сувої шовку, плоди i т. ін.

Я р о с л а в

Твої дари, Гаральде, я приймаю,

Але в життi яснiше всiх скарбiв

Людини честь i мужа вiрнiсть сяє,-

Чи з чистим серцем ти до нас приплив?

Г а р а л ь д

Великий конунг!

Я р о с л а в

Нi, не треба слiв.

Тобi я вiрю. Вибач це питання,

Воно в душi з'явилось мимохiть,

Коли пiзнав я щойно, в мить останню

Велике зло, яке хотiв вчинить

Менi один колись найближчий муж...

Кому ж тодi довiрити? Кому ж?

Якi алмази, перли чи смарагди

Дорожчi нам вiд вiрностi i правди,

Якi я прагнув ствердити в життi!

Га р ал ь д

Прославлений за це навiки ти,

Що мудрий суд i громадянське право

Ти записав у книзi Ярослава

I "Руську правду" людям дарував,

Щоб мир i труд в народi панував.

Вигуки

Нехай живе премудрий Ярослав!

Я р о с л а в

Так, мир i труд. Привiт тобi, Гаральде!

Мiй розум ти вiдчув i зрозумiв,-

Щоб наш народ мiцнiв в трудi i правдi,

Не можу я прощати ворогiв.

I кожен, хто порушить справу миру,

На правду хто на руську посягне,-

Того вразить безжалiсна сокира,

Во мир i труд – це благо основне.

Тебе ж, Гаральде, щиро я вiтаю,

Як родича i мирного посла.

Тому, хто руську правду поважає,

Завжди у нас i шана, i хвала.

Г а р а л ь д

Великий конунг, честь тобi i слава.

Норвегiя шанує Ярослава.

Музика. Похiд триває.

С и л ь в е с т р

Свят, свят господь! Та це ж наш Сзiчкогас!