Текст книги "Якби"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

З ким порадитись? І чи взагалі існує хоча б одна людина в світі, яка б вислухала мене серйозно, крім Стівена Гокінга, до якого мов до Парижа рачки?

Навряд чи…

Стоп! Я згадала своє інтерв'ю п'ятирічної (чи більше) давнини з тим диваком, що розповідав для моєї тодішньої «газетьонки» різні небилиці про свої дослідження часу і простору.

Чи збереглися у мене його контакти?

Ледь не перевернувши на себе кухлик з кавою, я кинулася до кімнати, вивернула на підлогу вміст своїх шухляд. Взагалі-то я ніколи нічого не викидаю! Це страшенно не подобається Миросю, адже нотатниками забиті всі антресолі і старі валізи. Але нічого не можу з цим зробити. Кожен записник це місяць чи два мого життя. Певно, років через десять зможу побудувати з них хату.

Отже, треба лише пригадати, якого кольору нотатник був у мене п'ять років тому. Я несамовито рилася в купі паперів. Гортала і гортала сторінки, втрачаючи надію відшукати номер телефону, адресу чи хоча б ім'я-прізвище того дивака.

Я відкинула черговий нотатник і заплющила очі.

І так, як це буває, коли «відпускаєш ситуацію», на мене сам вистрибнув досить яскравий спогад: невелика кімната, заставлена і завалена книгами та журналами, дерев'яний круглий стіл, затишний абажур якоїсь допотопної лампи, і в її світлі красиве аскетичне обличчя чоловіка.

В таке обличчя можна закохатися і в п'ятнадцять, і в тридцять, тому що воно випромінює доброту і увагу. Пригадується, я просиділа, слухаючи ті коментарі, більше, ніж мені було потрібно, мов заворожена. А пригадавши той день, одразу, ніби на кіноплівці, побачила на краю столу свій диктофон, що лежить на червоному записнику. Отже, нотатник був червоним!

Вивудила з гори паперів червону потерту книжечку.

Знайшла потрібне: «Іван Олександрович Вільде». Почерк нерівний. А нижче шлунка навіть зараз розгорілось приємне тепло згадала його обличчя, уважні очі і спокійний тихий голос. Номеру немає, тільки адреса: «Вулиця Жовтнева, 7». Нижче означена тема нашої колишньої бесіди, сформульована в дусі видання: «Любов з фантомами: міфи чи реальність».

Знайти б іще статтю в газеті, але на те не було часу.

Я підхопилася, натягнула джинси, першу-ліпшу футболку і вискочила на вулицю. Взяла таксі, продиктувала адресу і всю дорогу молилася лише про те, щоб цей Іван Олександрович був удома.

Будинок впізнала одразу і навіть згадала поверх четвертий. Злетіла на нього, мов ракета, і натисла на дзвінок.

Двері відчинилися надто швидко, ніби на мене чекали.

З напівтемряви на мене допитливо дивився той самий чоловік. Я не могла помилитися таке обличчя запам'ятовується раз і назавжди.

Доброго дня, привіталася я. Ви мене пам'ятаєте?

Здалося, що він мене не чує. Адже зависла довга, досить дивна пауза, під час якої я не без задоволення вдивлялася в обличчя, яке ще тоді так сподобалося мені.

Я брала у вас інтерв'ю п'ять років тому, пояснила я і назвала себе.

Він мовчки відсторонився, пропускаючи мене в кімнату. О Господи, подумала я, він не тільки оглух, а ще й онімів.

Пройшла до кімнати, яка зовсім не змінилася, ті ж книги, той самий круглий стіл і лампа під старовинним абажуром. І те ж відчуття затишку. Пригадується, я ще у перший візит зауважила, що запросто можу тут заснути, не думаючи про добування хліба насущного. Заснути, як Герда в квітковому саду чарівниці…

Ви мене забули? знову ввічливо запитала я, додавши, що знову хотіла б взяти у нього деякий коментар з приводу аномальних явищ.

Чоловік нарешті посміхнувся. Його посмішка, як і тоді, вразила мене вона була осяйною. Обличчя ніби освітилося зсередини. Не в багатьох людей побачиш таку щиру посмішку.

Не забув. Навіть сподівався, що знадоблюсь вам ще раз.

Я подумала, що мушу витримати все, навіть якщо він захоче помацати мене за сідниці не відступлю ані на крок!

Це добре, якомога веселіше сказала я. Тоді перейдемо до справи: я знову пишу статтю на тему подорожей в часі і просторі. Я її майже закінчила. Але хотіла б проконсультуватися з вами… Так би мовити розставити останні акценти.

Він знову хитро посміхнувся:

А я гадав, що вас цікавить лише політика…

Я зніяковіла. Отже, він стежить за пресою і, хоч як це дивно, за моїми публікаціями також.

Довелося пояснити, що нібито перейшла до іншого відділу і знову взялася «за старе».

Чудово! зрадів він. Сідайте ось у це крісло. Піду поставлю чайник. Ви будете каву чи чай?

На це у мене зовсім не було часу, але відмовлятися незручно.

Я замовила «те, що швидше».

Чоловік пішов на кухню.

Я розглядала стіни, помахуючи ногою від нетерпіння. На стінах висіла купа вже знайомих мені світлин. Як і минулого разу, не могла відірвати погляду від чорно-білих свідоцтв минулого цього дивака.

У вісімдесяті він був молодшим науковим співробітником Академії наук, доки не почав вивчати усілякі аномальні явища і не вилетів з роботи.

Потім працював у котельній і складав гороскопи для різних видань. Через ті гороскопи, які йому замовляла і наша газета, я й вийшла на нього. Звісно, тоді він наплів мені три мішки гречаної вовни, з якої я каюсь! зробила непогану «лякачку» для довірливих домогосподарок.

Але тепер я просто не могла поставитись до нього так, як тоді, адже і сама втрапила в історію, гідну пера такого самого писаки-писайла, якою була в ті часи.

З ентузіазмом і новою цікавістю роздивлялася світлини на стіні. Це були вирізані з журналів або перезняті з листівок і репродукцій портрети відомих людей певно, тих, з ким «спілкується» мій герой. Половина з них були мені незнайомі, але серед них я упізнала Марію і П'єра Кюрі, Фріду Кало, Розанова, Ахматову з Пастернаком і ще зо два десятки письменників, мандрівників і науковців. Звісно, була тут і знаменита світлина Ейнштейна, де той показував світові язика.

Серед них висіла і фотографія самого господаря, яку я тоді не дуже добре запам'ятала: він стояв над морем на гребені якогось валуна.

Біла сорочка, мов прапор, розвивалася за плечима, відкриваючи зору стрункий рельєфний торс. Він ніби зійшов зі сторінок книг Гемінгвея чи Джека Лондона кращого порівняння не знайти. І при тому в його обличчі було щось дитяче, точніше безборонне і навіть наївне. Він не був схожий на жодного з чоловіків, яких я знала. Я посміхнулась: якби зустріти такого раніше атас: «Прощавай, Миросю!»

Господи, про що я думаю!..

…З кухні почулися кроки господар повертався з тацею, на якій стояли дві чашки, цукорниця і вазочка з бубликами.

Я швидко перевела погляд зі світлини на господаря. Фланелева сорочка, протерті на колінах старі джинси…

Краще б він спалив це все і розвіяв попіл над тим морем, над яким він стоїть такий гарний, наче Аполлон Бельведерський. Фото це мить солодкого обману на майбутнє... Ось чому я не люблю фотографуватися! Просто ненавиджу стояти перед камерою! Ось чому в мене самої лишилося тільки кілька світлин у старому альбомі. Якби і їх не було я б не поїхала в той двір. Чоловік сів навпроти, посунув до мене чашку і бублики. Я поглянула на нього уважніше чи лишилося в ньому щось від цього знімку? Так, він і зараз виглядав досить оригінально. Певно, привертає жіночі погляди. І тим дивніше, що досі живе сам… Чим можу допомогти? Збиваючись і затинаючись більше, ніж зазвичай, я почала пояснювати (краще сказати брехати), що редакція отримала листа від однієї жінки, котра стверджує, що може переходити у своє минуле. Навіть, втративши обережність, досить яскраво змалювала, яким чином це відбувається, шлункові болі, що пронизують тіло, поява лави під деревом і спілкування з… собою ж і власними батьками. Він слухав мене, мов лікар, спокійно і без особливої цікавості до теми розмови.

Що ви хочете від мене почути? нарешті сказав він, і в його голосі пролунала іронія.

Ну як, розгубилася я, минулого разу ви досить цікаво розповідали про існування двох світів, що розташовуються один над одним… Ви більше в це не вірите?

А ви вірите? посміхнувся він.

Я не знала, що відповісти.

Або він мене перевіряв, або просто знущався тоді і тепер.

Не знаю… тихо відповіла я.

Все ви знаєте! жорстко сказав він. Я тільки не розумію суті вашого питання. Ну, потрапляє та ваша… м-м-м… жінка в минуле. І що? Суть питання? Чи можливо це? Я і минулого разу вам казав: теоретично так. Є гіпотеза, що простір спільно з часом має спіральну будову. Причому спіральну по часовій координаті... Це зрозуміло?

Я дивилась на нього широко розкритими очима, по яких можна було прочитати красномовне: «Ні!» Він зітхнув:

О'кей! Не буду вам голову морочити термінами, простіше показати на пальцях.

І взяв зі столу газету, акуратно відірвав від неї довгу смужку і намалював уздовж стрілку. Поставив по всій довжині позначки: 1920, 1930, 1940... Я зрозуміла, що то роки, і заворожено слідкувала, як на часовій лінії з'являються загадкові 2040-й, 2050-й. На більше смужки не вистачило.

Уявіть собі, що це вісь часу, продовжував він. Ви бачите, що на мандрівку в часі, скажімо, з 1950 року до 2010-го доведеться шістдесят років повзти уздовж цієї лінії. Плин часу тягне нас в одному напрямку з минулого до майбутнього, і ми безсилі навіть пригальмувати в ньому. Але це у тому випадку, коли ви знаходитесь в межах цієї вісі і, звісно, не можете її покинути. А ваша... е-е-е... знайома отримала можливість залишити цю вісь і пішла не по прямій, а… перпендикулярно до неї. Якщо ж вважати, що лінія часу не є прямою, а ось так згорнута у спіраль… Хвилинку!

Він взяв олівець і намотав на нього паперову стрічку. З шухляди стола дістав звичайне шевське шило і проколов папір. Зняв смужку з олівця і знову розгорнув перед моїми очима: вздовж «лінії часу» з'явилася низка акуратних дірочок.

Бачите? Оце, якщо хочете, і є «ворота часу» або, краще сказати, «лазівки», через які можна перестрибувати поміж витками спіралі. До того ж, зауважте, не в будь-яку крапку часу, а саме в ту, яка розташована навпроти на сусідньому витку, тобто на один виток у минуле чи у майбутнє... Так що ваша м-м-м… жіночка просто потрапила в таку часову вертикальну «лазівку».

Я спантеличено втупилася у «лінію часу». Одна пара проколотих ним дірочок ніби навмисно припадала на дві дати «1980» і «2010».

Тепер зрозуміло? посміхнувся він, зібгавши смужку.

Я кивнула. Пояснення «на пальцях» здалося досить простим. Але мене хвилювало ще дещо:

А... а чому це трапилося саме з нею? Вона звичайна, пересічна громадянка… Чи таке може трапитися з кожним? Що для цього потрібно?

Не знаю. Це загадка. Якби я знав, то і сам би так мандрував, усміхнувся він. Розумієте, простір-час то все-таки не смужка паперу. А кожна людина такий складний механізм... Можливо, їй просто пощастило.

П-п-пощастило... з іронією повторила я.

Саме так! кивнув він. Нехай сміливо користується шансом. І нікому про це не розповідає. Така моя порада.

А скільки разів можна скористатися такою «лазівкою»? запитала я.

Він здивовано поглянув на мене:

А хто ж може знати, скільки людей повернулося, а скільки лишилося там? Такої статистики немає. І бути не може!

Пригадується, що минулого разу я вислуховувала його коментарі, як суцільну маячню, і що її було більше, то краще: папір терпить, народ читає, «контора» пише. Якби ж знати, що сама втраплю в таку халепу! Тепер вже він дивився на мене, як на несповна розуму, навіть запитав:

А ви що, дійсно захопилися цими дослідженнями?

Я підтвердила.

Він сумно похитав головою:

Це як хвороба, стережіться… Я нею вже перехворів. І досить серйозно. На жаль, тепер мене ніщо з того не тішить.

Чому? здивувалась я.

Перестав вірити. Адже теорія мусить підтверджуватися практикою.

Пригадується, ви говорили про свої зустрічі з Сервантесом… посміхнулась я.

Говорити з Сервантесом досить просто… Він кивнув на книжкові полиці.

Отже, тоді він брехав мені. Тепер я брешу йому…

Я була розчарована.

Вирішила більше ні про що не питати.

Так, сказала я, аби не мовчати. Втратити віру це прикро… Він уважно поглянув на мене. З часом втрачаєш все. Віра йде останньою. Багато років я мріяв довести, що мандрувати в часі можливо. І страшенно бажав цього. У вас були на те якісь особисті причини? не втрималась я від запитання. Ніяких, зітхнув він, ніяких, крім бажання зробити переворот в науці. Але тепер я думаю: все, що ти робиш, мусить мати значне підгрунтя. Якийсь сенс. У мене його не було. Можливо, у вашої дописувачки він є. А що вона про це говорить?

Ви завжди жили самі? запитала я, зробивши вигляд, що не почула останнього запитання. Вдаватися до одкровень не хотілося, а вигадувати нову історію лінь.

У мене купа друзів, знизав плечима він.

А родина?

Батьків своїх я не пам'ятаю, я був малим, коли вони загинули. А якщо ви маєте на увазі шлюб, то… Він замислився і додав: Знаєте, я ніколи не сприймав стосунків як форму спільного існування…

Тобто?

Якщо ви цього не розумієте, то, мабуть, щаслива людина… А ви щаслива? додав він.

Я знизала плечима:

Мабуть… Так. Не знаю… А ви?

Він долив у чашки вже охололого чаю, зробив іще кілька необов'язкових рухів поправив скатертину, змахнув з неї крихти печива. Певно, я лізу не в свою справу. Мені стало ніяково.

Я підвелася.

Дякую за корисну інформацію.

Він також підвівся і хитро посміхнувся:

Історія вашої дописувачки, про яку ви говорили, це чергова «качка» для читачів газети?

Так, зараз це модно «битви екстрасенсів», викрадення інопланетянами…

Але я не сказав вам нічого нового.

Авжеж, не дуже люб'язно буркнула я, забираючи зі столу диктофон.

А ви не увімкнули свій апаратик… лукаво зауважив він, вказуючи очима на диктофон.

Мої щоки стали червонішими за стиглі помідори. Він сказав правду диктофон я поклала так, для антуражу. Випереджаючи моє жалюгідне белькотіння, він весело поглянув на мене.

Це все, про що ви хотіли дізнатися?

Не все!

А чому ж ідете?

Тому що ви сказали, що все це маячня. Чи є сенс питати…

Але ж, я бачу, ви не дуже задоволені нашою бесідою… наполягав він.

Я обернулася вже з порогу і випалила майже з відчаєм:

Скажіть, як можна вийти за межі тієї «лазівки», тобто того місця, в якому опинився? Просто та жінка весь час перебуває в замкненому просторі тієї «крапки», в яку потрапила, а їй хотілося б… Я замислилась і випалила перше, що спало на думку: Провідати свою бабусю на іншому кінці міста!!

Гадаю, що це можливо за допомоги будь-якого тогочасного предмету, спокійно відповів він.

Тобто?

Нехай та ваша навіжена жіночка візьме з собою «на прогулянку» старий капець. Або щось подібне. Молоток. Рукавички. Чи поведе з собою за ту межу песика…

Ви жартуєте?

Аніскільки!

Попри це його обличчя знову освітилося такою посмішкою, що я мимоволі відвела погляд.

Дякую, чемно сказала я.

Ну, якщо ви більше нічого не хочете… сказав він голосом Кролика з «Вінні-Пуха» і пояснив: Чаю. Кави. Бубликів…

…старого капця… рукавичок… молотка… зі сміхом сказала я і, злякавшись, що він образиться, додала вже серйозно: Можна я візьму бублик?

Звісно! Він кинувся до столу і подав мені вазу. Хоч усі!

Я взяла бублик і засунула його в задню кишеню джинсів, пішла до дверей.

Це буде вашою перепусткою до мене! відчиняючи їх, сказав він.

Тобто? не зрозуміла я.

Ну, ТАМ ваша дописувачка візьме з собою капець, щоб розширити межу пересування, а ви взяли цей бублик, щоб розширити межі нашого спілкування. Коли на вас чекати?

Отакої! Що він з себе вдає, розізлилась я і випалила плаский жарт, якого не дозволяла собі років з п'ятнадцяти:

Після дощику в четвер!

Він засміявся:

Домовились! Можете не брати парасольку я вас зустріну!

І обережно зачинив за мною двері.

…На вулиці пройшла кілька кварталів і сіла на лаву біля якоїсь старенької церкви.

Сиділа, оповита вечірнім серпанком, і розуміла, що мені немає куди повертатися: у свій надто стерильний дім з євроремонтом нудно, в ТОЙ двір страшно.

Таке відчуття, ніби не маю на те жодного права. Що робити? Я п'яна від чаю, що заварював мій співрозмовник. І божевільна від усього, що звалилось на мене. За які заслуги чи гріхи? Навіщо?

Я спокійно жила не тужила. Маю все, що має середньостатистичний громадянин цієї країни. Наді мною, як кажуть, не крапає. Можу купити десять кілограмів гречки, слоїк меду, сто пачок майонезу, якщо треба меблі в магазині «Ікея», квиток на концерт якої-небудь Ірини Алегрової (прости, Господи, звісно, цього я ніколи не робитиму!), скачати «Аватар» у «ейч-ді» і дивитись його на екрані домашнього кінотеатру.

Можу поїхати до Єгипту, Іспанії, а якщо піднапружитись у дивну країну під назвою М'янма.

Я все можу заради цього віддала роки своєї безтурботності.

І… гідно поповнила лави звичайних обивателів.

Я сиджу біля напівзруйнованої маленької церкви (певно, її руйнують, аби побудувати нову, крутішу, або ще один хмарочос), і минуле не таке вже й далеке навалюється на мене і трощить кістки. Я ще не дозріла, щоб повернутися в нього аж до початку. Але відчуваю, як скрипить колесо, прокручується в зворотному напрямку на одну зазубрину і на мене зрушуються перші краплі спогадів. Як дощ посеред спекотного задушливого літа. А разом з ними питання щодо сьогоднішнього мого існування.

Чим я пишалась? Ну, відбила Мирося у неперевершеної жінки, яку приготувала йому доля. Живу собі, як рибка в воді, заробляючи свої грошики на свідомості пересічних громадян. Це правда?

Хто я? Те дівчисько з розпатланими косами, що мріяло про далекі країни, чи ось ця ляля в «комбінації» за сто баксів?

Яким Провидінням мені дано повернутися в ту «лазівку», в ту чортову далечінь, в якій була безтурботно щаслива і безкінечно нещасна?

Якщо так сталося, то варто зупинитися і обтруситися, як це роблять собаки, що потрапляють під зливу, витрусити з шерсті всіх бліх.

Я поглянула на годинник уже було досить пізно. Треба повернутися. Негайно! Я швидко підвелася і пішла на зупинку.

Потім побігла. Навіть не подумала, що треба зайти додому і взяти все, що напакувала для зручнішого існування ТАМ.

Нічого, все візьму наступного разу. Якщо вдасться. Адже цей дивак недаремно сказав, що статистики про тих, хто там залишився, немає. І не може бути.

…Взяла таксі. Завдяки коркам у центрі міста ми рухались досить повільно. І я могла по-новому подивитися на цю ріку вогнів, реклам, вітрин і білбордів.

Відчула себе наче у батискафі, що все глибше і глибше занурюється в море вогнів.

Довгі вулиці міста були переповнені світлом. Гігантський спрут, в обіймах якого треба вижити. Чи є в його нетрях хоча б десяток сердець, що б'ються в унісон не заради здобування насущного хліба? Чи лишились у ньому мрійники, романтики, навіжені, що йдуть проти течії цієї привабливої світлової ріки?

Я пливу по ній, мов тріска. І нагадую вішалку із вишуканою сукнею, під якою порожнеча. Куди я поділась? Невже так само відбувається з кожним, хто переходить певну межу, за якою твоєю найбільшою мрією стає думка про новий порохотяг?

Я згадала очі ТІЄЇ дівчинки, яку давно забула. Вона не могла бути мною!

Дівчинка з очима на пів-обличчя, з розпашілими щоками, довгими косами кольору старого гречаного меду. Це просто чиясь підступна гра.

Але як я мушу зіграти в неї? На це питання поки що не було відповіді. Знала одне: треба повернутися. Негайно. Бути поруч. І… зняти з себе ті рожеві окуляри брехливі рожеві окуляри, які досі були на моєму дорослому носі. Хто ті люди, що народили її?

Згадала посмішку жінки-«Весни» і засипане попелом підвіконня. Чорну постать в арці. Але більш за все мене хвилював той нічний візит і обличчя, повернуте до Місяця у вікні. Було в цьому всьому щось незрозуміле.

Певно, мені треба взяти ножика і безжально обстругати себе з усіх боків, аби дійти самої серцевини, самого початку того стану, який буває лише у дитинстві: ти без шкіри, ти сам на сам зі світом, ти любиш його, і тобі здається, що і він любить тебе. І навіть біль чи несправедливість сприймаєш як щось природне і лише дивуєшся тому, що і біль може бути невід'ємною складовою щастя, яке мусить бути трохи підгорілим, як манна каша в дитячому садку…

Корок на дорогах потроху розсмоктувався, і з наближенням до околиці спального району мене все більше охоплювало тремтіння, яке буває перед операцією.

Де вам зупинити? запитав водій.

Я вказала рукою тролейбусну зупинку.

Ви впевнені? здивувався водій. Я можу до самого під'їзду…

Ні, дякую. Хочу пройтись… сказала я.

Неприємності? чомусь запитав він, відраховуючи здачу.

Я стенула плечима і несподівано для себе запитала:

Ви пам'ятаєте, ким хотіли бути в дитинстві?

Він здивовано поглянув на мене в дзеркальце.

Юрієм Гагаріним! Тоді всі цього хотіли. А тепер мій син хоче бути менеджером компанії «Міцубіші»...

Я подякувала і вийшла з авто.

Щоразу, як наближалася до заповітного рогу, на мене навалювався страх не знайти цю, як сказав мій сьогоднішній співрозмовник, «лазівку». Тому так і спішила сюди без грошей і не переодягнувшись у сукню десятирічної давності. Навіть не зауважила, що на мені знову були джинси і легенький шовковий топ.

Загортаючи за ріг, пришвидшила кроки. Потім побігла...

…І пірнула в шквал болю. Навіть не звернула уваги на тимчасову втрату свідомості. Хотіла одного: відкривши очі, побачити перед собою старий двір у бузково-рожевих сутінках.

Відкрила. Побачила.

І жадібно вдихнула повітря, ніби випірнула з-під товщі води.

Вдалося…

…У квартирі йшла вечірка.

Навіть не встигла забігти до своєї кімнати, як мене запросили за стіл. Ще б пак! Як не запросити до компанії незнайому панянку, одягнуту, як заморська кінозірка!

Стіл вже втратив свою первозданність, але, як годиться, для мене знайшлася добра порція олів'є і шматок пирога з капустою. І склянка нудотно-приторної «Варни», звісно, теж.

Я накинулася на все це, мов вовк. Тільки зараз згадала, що не їла майже добу. А чашка кави, випита ТАМ на відстані тридцяти років уперед, не рахується!

Я сиділа, затиснута з усіх боків галасливими незнайомцями, наставивши вуха і набравши до рота води. Голоси чула, мов крізь вату, очевидно, так спрацював давно забутий приторний «шмурдяк» з красивою назвою болгарського містечка.

…а всю шваль вже повивозили за сто перший кілометр. Сам бачив, як повій саджали до «газиків» і «жучків». Ну, я вам скажу видовище! Вони верещать, ноги підіймають вище голови… говорив молодик з розпашілим червоним обличчям, що сидів навпроти.

Вся шваль лишилася там, де лишилася… тихо буркнув мій сусіда зліва.

Що маєш на увазі? нашорошився мій візаві.

Те, що чув. Уся, як ти кажеш, шваль лишилася у своїх кріслах. Місяць до Олімпіади, а вони, бач, уже місто чистять… Повії їм не догодили, навіть дивно…

Митю, замовч!

Це вигукнула жінка з високою зачіскою певно, дружина того «Миті» і досить виразно штовхнула того ногою під столом, аж стіл здригнувся.

Чому ж, нехай продовжує! образився молодик. Легко говорити, коли там не був. Я на відміну від тебе два місяці на будівництві олімпійського селища карячився і знаю, що кажу.

Він настромив огірок на виделку і смачно захрумтів ним, так, що бризки розсолу окропили моє обличчя. Жінка, що стояла біля вікна, перебираючи касети, повернулась в бік столу зі своєю реплікою:

А мені здається це правильним: нема чого повій і бомжів іноземцям показувати. Це все одно, що продемонструвати зад замість обличчя. Сором для країни!

Молодик навпроти мене налив і простягнув їй через плече чарку з горілкою:

Точно! Давай за справедливість!

А я за таку справедливість пити не буду… буркнув той, кого назвали Митею.

Тобі і не пропонується!

Хлопці, не сваріться! почувся жіночий голос з дальнього краю столу. Краще скажи, Павле, чи правда, що у Москві тепер пепсі-коли хоч залийся?

Ну, в нас на вокзалі її бабки теж продають. По десять «ре» за пляшку… промовив хтось.

Так то ж на вокзал треба їхати… підхопила жінка з касетами.

Так, люди, пепсі-кола є, поважно сказав Павло. Коли ми працювали, нам її привозили. Навіть у бляшанках! Щоправда, їх одразу розбирало начальство. Але в магазинах є. І фінська салямі теж з'явилася. Солона, як риба. Бр-р… Краще вже бутерброди з автоматів.

Що за автомати?

Стоять по гастрономах такі собі великі ящики, схожі на холодильник, з кількома відсіками для бутербродів з ковбасою, ватрушок та коржиків. Кидаєш монетку, відсік відчиняється і бери бутерброд! Швидке харчування. Дуже зручно. Цивілізація! захоплено розповідав Павло, буквально скроплюючи мене фонтанами огіркового розсолу.

Кажуть, у нас теж скоро такі поставлять, зневажливо пробурмотів Митя.

А ще Паша звідти привіз соки в маленьких картонних пакетах. Смакота! затуркотіла жінка, що сиділа біля мого візаві.

Ага! значущо підтвердив Павло. Але лавочка зачинилась: тепер там бригада молдаванів працює. А я б, чесно кажучи, ще залишився. Поглянув би на відкриття Олімпіади хоч одним оком…

«Цивілізація»! Я теж там відмахав три зміни і завтра знову виїжджаю, підхопив розмову мовчазний кремезний чоловік, якого я одразу не помітила. Не знаю, як там у вас було, а я надивився на хабарництво, крадіжки і суцільне нехлюйство.

Він засопів, випив чарку і продовжував у шанобливій тиші: певно, він був тут найстаршим.

Недооблицьовані стіни заливали білою фарбою, щоб було схоже на білу плитку, аби держкомісія прийняла. Думав: помітять. Ні фіга! Помітили і прийняли, як миленькі. А вже скільки ментів переодягнених шастає більше, ніж народу.

Ну і правильно, а ти що хотів? Хіба безпека це погано? знову відгукнулась жінка біля вікна. І далі загомоніли всі разом. А знаєте, що там кажуть: багато країн відмовились приїздити на Олімпіаду. Чому?!! На знак протесту… Проти чого протестують? Капіталісти завжди знайдуть причину вмочити нас… Проти війни в Афгані. Ну і правильно роблять! В наше село вже третю труну привезли. Пацанам по вісімнадцять років… Нудно, хлопці, нудно! заплескала в долоні одна з жінок. Ну про що ви завелися? Краще вип'ємо!! Пашо, Митю, дівчата годі балакати! Танцювати хочеться! Я ж принесла нову платівку закачаєшся! Вигукуючи це (я помітила), жінка красномовно зиркнула в мій бік і всі разом замовкли. Жінка кинулася до своєї сумки, вийняла звідти платівку, по-хазяйськи протерла кришку програвача, поставила платівку. Залунали звуки «космічної» музики. Всі знову загомоніли, зарухались, зсуваючи стільці до стіни.

Що це?

Нова група з Прибалтики «Зодіак».

У-у-у… Схоже на «Пінк Флойд».

А де ти чув «Пінк»?

У театральному гуртожитку ще не таке почуєш! Відірвалась ти, Весно, від народу!

Я таки не помилилась ЇЇ дійсно прозивали Весною.

Звільняючи місце для танців, я пересіла на зібраний диван. Все ще намагалася вгадати в цих людях колишніх знайомих батькових співробітників чи материних колег по акторському цеху. Але марно. Всі вони були надто молоді і невпізнавані.

Все крутилося перед моїми очима уривки фраз, сміх, вінегрет пар, що витанцьовували дивні «па» під кумедні звукові сигнали.

До мене несподівано підсів якийсь розпашілий хлоп у піджаку і білій сорочці, розчахнутій на круглому череві.

А хто ця чарівна незнайомка? грайливо запитав він.

Я пильно поглянула на нього.

Він єдиний здався мені більш-менш знайомим.

Невже дядько Петро? Той самий, що відвідував мене в інтернаті? Якщо це так, то у нього мають бути спітнілі важкі долоні. О, я їх добре пам'ятаю на своїх тремтячих колінах…

Хлоп поклав свою руку мені на плече, і я здригнулася долоня дійсно була вогка і важка, мов варена риба.

З його рота тхнуло алкоголем і тютюном. Я скинула рибу зі свого плеча і посміхнулась: зараз ніщо не заважає мені дати йому смачного ляпаса. Не те що тоді, коли сиділа в інтернатівській кімнаті «для гостей» і терпіла його слизькі прогладжування за пару яблук і плитку шоколаду, що він приносив. Хіба могла тоді сказати йому те, що сказала зараз? А я красномовно процідила крізь зуби: П-п-пішов ти… І почала збирати зі столу брудний посуд. Це був єдиний спосіб вирватися з кімнати до кухні, де можна було б хоч трохи отямитись, ковтнути води з-під крану і переварити почуте і побачене. Нічого, нічого, облиште! кинула мені через плече жінка-Весна, але за мить вже забула про мене, підхоплена до танцю кимось із чоловіків. Я приязно кивнула, мовляв, нічого, я допоможу і вийшла з тарілками на кухню. Звалила їх до рукомийника, відкрила кран, налила собі повну склянку холодної води. І знову почула те ж запитання. Тільки цього разу голос належав тому, кого назвали Пашею: А ви хто? Щось я вас раніше тут не бачив… Він пройшовся до вікна, відчинив хвіртку, закурив, розглядаючи мене крізь сині струмені ядучої «Прими». Приїхала на кілька днів, пояснила я. У мене тут неподалік семінар… А звідки? не вгавав він. Я вже все пояснила господарям. Спитайте в них, втомлено відповіла я. Чи ви хочете подивитися мій паспорт?

Він зніяковів:

Ну що ви. Вибачте…

Я теж вирішила дещо уточнити для себе і запитала:

А ви, мабуть, розповідали про майбутню Олімпіаду?

Звісно! посміхнувся він. А про що ж іще говорити? Зараз для всіх це подія номер раз!

Так, «номер раз»… іронічно промовила я. Говорити не робити. Говорити можна про все, що завгодно. Скажімо, про війну в Афганістані...

Він насупився.

А що про неї говорити? Ми виконуємо свій інтернаціональний обов'язок.

Ми? Свій? Обов'язок? Ви комусь зобов'язані? Це просто втручання в чужий дім! сказала я.

Але там геройськи гинуть наші хлопці! вигукнув він і поглянув на мене з відкритою неприязню.

Так... Але вони гинуть нізащо... сказала я і вийшла з кухні.

Не чула, що він крикнув услід.

Не знала, куди мені подітися в цьому гвалті, адже в моїй кімнаті на ліжку цілувалась якась парочка.

Подумала, що єдине місце, де могла б пересидіти цю вечірку, дитяча кімната, де спить дівчинка. Пішла туди. І з жахом побачила, що двері відчинено і там так само купчиться захмелілий народ. Поглянула на годинник: пів на дванадцяту! Я кинулася до зали. Там в напівтемряві танцювали парочки.

Біля вікна стояв той, кого слід би називати батьком. Перед ним вихилялася під музику руда жінка. В темряві не розгледіла її обличчя, але знала напевно: це та сама тітка Зоя.

Я кинулася до нього:

Де Вероніка?

Він поглянув на мене так, ніби бачив уперше.

А-а, Вірка? промимрив спроквола. Певно, ганяє у дворі…

Я помітила, що він ледь тримається на ногах.

Дивно. Як це все було дивно…

Зовсім не схоже на те, що я могла собі уявити.

Я кинулася до дверей, швидко збігла униз, вискочила в чорнильну прохолоду охопленого ніччю подвір'я. Тьмяні відбитки вікон лежали на вологому асфальті, бузкові кущі в палісаднику розповсюджували свіжий густий аромат по всьому заокругленому просторі дворика, посеред якого самотньо висіла іржава гойдалка.

Я з тривогою роззирнулась довкола. Тиша. Двір виблискував зеленуватим світлом, приглушеним по кутках, ніби китайський паперовий ліхтарик. Зробила кілька кроків у бік арки, чудово пам'ятаючи, що за її межі мені не вийти, і заклякла на місці від побаченого під деревом.

На лаві сидів той самий чоловік в темному плащі, а між його розсунутими ногами, повернута спиною до нього і обличчям до мене, стояла… Ніка, відкинувши голову назад. Її обличчям блукала відсторонена посмішка, голівка посмикувалась в руках незнайомця.