Текст книги "Подвійна гра в чотири руки"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц) [доступный отрывок для чтения: 4 страниц]

Половина пасажирів ще спали, але ранні пташки вже цвірінькали за своїми столами. Цікаво, якби дізналися, що тут відбулося вночі, подумала Муся.

Певно, шматок до горла б не поліз.

Узялася за чайник, налила собі кави в білу порцелянову філіжанку, хотіла хліб маслом намастити – за ніж узялася.

І – о Господи! – ніж такий самий, як в спині Айзена, стирчав – тупуватий, сервірувальний.

Цікаво…

Почала ніж розглядати, а її напарник вже тут як тут.

У чоло її привселюдно цмокає, сідає навпроти. На ніж в її руках іронічно дивиться.

– Не помітив, як ви встали, – каже. – Сподіваюсь, сни гарні бачили?

– Не ваше діло, – відказує Муся.

І так енергійно почала хліб мастити, аж крихти полетіли. Намастила, хотіла вже до рота нести.

– Спочатку чоловікові варто подати, – тихо підказує нахаба.

Муся розлютилася, але згодилась: так, вони ж тут – пара.

Кинула бутерброд на його тарілку.

Каву налила.

Він жує. Добре, що каву з блюдечка не сьорбає, а то від такого безкультурного всього можна чекати, манер ніяких.

– Так що ж все-таки, – каже, жуючи, – ви, рибонько, робили вночі в тій каюті?

– Я ж вам казала: за шпилькою ходила!

– Золота, певно, шпилька, – посміхається він, – якщо не побоялися…

Була б Муся менше вихована, плюнула б йому на той бутерброд!

Відвернулася, помітила, як до шинквасу Ванда Такіхасі йде, як на неї всі дивляться.

Ще б пак! Тут пані в кімоно не ходять. Та ще й у капцях на босу ногу!

Князь ледь шию не скручує. Купець язиком цокає, мов кучер який-небудь.

Фу, думає Муся, я завтра теж панчохи не одягну і корсет – ну їх до біса!

Олексій теж вбік красуні дивиться, каже нудним голосом:

– Піду, горілочки вип’ю…

І прожогом – до шинквасу, де Ванда лікер п’є зі скляного наперстка – теж неабиякий виклик зранку порядному товариству.

– Мартопляс… – тільки і встигла кинути йому вслід Муся.

І опам’яталася: дідько лисий з ним! Вона ж тут для іншої справи, а не хліб маслом мастити цьому невігласу. Знову очима пробіглася – чи не помітить щось цікавого.

Помітила!

Княжна Анастасія теж білу булку маслом мастить.

І нічого дивного в тому немає, крім одного: відсутність персня! Отже, перстень, що Муся з кишені убієнного витягла – той самий.

Чудово. А що ще?

А ще бачить Муся, як входить до салону зграя черниць та приживалок – як і вчора, усі в чорному, лише пані їхня, Лизавета Павлівна, свій траур змінила на синю лискучу сукню та ще й бурякового кольору хустину, всю в квітах, на плечі накинула. Світиться вся. Замовляє наливочку, чарочки всім розставляє.

Може, добре виспалась, настрій змінився?!

Шансоньє, як і вчора, на роялі награє – вальс Штрауса.

Зінаїда (сьогодні вона в білих брюках) пахітоску розкурює, перемовляється з модним письменником.

Князь, граф, промисловець…

Пані і панянки, поважні родини в цілому складі.

Хоча ні, не в цілому: за столиком Штоків відсутній голова сімейства.

Усіх Муся роздивилася уважно, роблячи вигляд, що лише за «чоловіком» спостерігає, як і годиться. Шкода, що розмов не може розчути!

Якби могла, то почула б, як мадам Шток гнівно сину каже:

– Татусь твій зовсім совість втратив. З вечора завіявся, негідник!

Жорж, що папугу ситно годує, ліниво, крізь зуби, процідив:

– Може, уплав пішов…

– Що? У яку ще «плав»?

– Та запиляли ви його зовсім, маман, – відказує Жорж, – от він і втік.

– Та він же сам нас на цей пароплав затягнув! – обурюється маман і шепоче: – То він собі тут з любаскою зустрічається. Точно! Тому і затягнув! Ну, Соломошо…

– Соломошо, дай червінець! – на всю залу повторює знайоме ім’я папуга.

– Стули йому пельку. А то придушу! – сердиться мадам Шток, на зал озираючись.

І, помітивши, як біля шинквасу вчорашній танцюрист подає руку «тій шльондрі, що в халаті до столу вийшла», співчутливо Мусі киває, як товаришці по нещастю.

А Олексій дійсно веде чарівну Ванду через зал, сміються.

Мусі нічого не лишається, як нещасну з себе вдавати.

Аж шансоньє не витримав, підійшов, схилився над світлою голівкою і картаво каже:

– Чарівнице, не будьте такі печальні…

Муся подякувала, руку простягнула для поцілунку.

А сама знову думає: фу, яке ж нудне це світське товариство, добре, що вона від балів навідріз відмовилась, куди татусь намагався її возити, вона б там від нудьги сконала!

Краще з поліцейськими сперечатися та кримінальні романи читати, ніж таку ганьбу переживати в усіх на очах.

Замислилась про перстень, про ніж сервірувальний, про…

А це що таке?! Цього ще бракувало!

Аж каву на себе вихлюпнула!

Прямує до неї ніхто інший, як… Іполит Вікентійович власною персоною!

Муся очима закліпала: може, привиділось? Але ні.

Знайомі риси: волосся бріоліном намащене, мов у Рудольфо Валентино, комір сорочки накрохмалено стирчить аж до щік, виголених мов яйце.

Аромат «Стріла Амура» за сто кроків чути.

Спохмурніла Муся. Ще одна перешкода на її нелегкому розшуковому шляху.

Іполит Вікентійович Мусю помітив, засяяв, мов срібний карбованець, – і до неї.

Схилився, аж вдвічі в попереку склався.

Ще не вистачало, аби публіка подумала, що вони знайомі!

– Сідайте і мовчіть! – крізь зуби мовила Муся.

Іполит покірно присів навпроти.

– А вас як сюди занесло? – не ворушачи губами, пробурмотіла Муся, мов факір-черевомовець.

І, посміхаючись фальшивою посмішкою, голосно додала, щоб усі чули:

– Прошу, прошу, тут одне вільне місце! Дуже приємно. Кави?

Накидала йому в тарілку все впереміж, що на столі було, – цілу гору.

– Мар’є Матвєвно… – розгублено каже Іполит.

– Мовчіть і жуйте! – наказує «Мар’я Матвєвна».

– А-а-а-а, розумію, – нарешті змовницькі каже Іполит. – Конспірація?

– Саме так. Так навіщо ви тут? Тільки голосно не кажіть.

– Мене, Мар’є Матвєвно, тато ваш шановний сюди відкомандирував, – тихо каже Іполит, – з метою повернення вас до родинних пенатів.

– Як же ви викрутаси у словах полюбляєте, Іполите Вікентійовичу, – посміхається Муся. – Сказали б просто: вистежити і… і – до клітки!

Насупилась, серветку зібгала.

– Але знайте: не вийде!

Іполит поважно покашляв у кулачок.

– Можливо, – каже, – адже нині обставини змінилися. Маю тут перебувати. За службовим обов’язком! І все ж таки, з вашого дозволу і за велінням татуся вашого, попильную, аби з вами лиха ніякого не сталося.

– Якого ще лиха? Я сама собі раду дам, – зневажливо скривилася генеральська донька.

А потім із цікавістю зиркнула:

– А «за службовим обов’язком» – це що означає?

Одразу помітила, що Іполиту Вікентійовичу і самому кортить розумній панянці, яка не раз добрі поради давала, поділитися.

Але завагався.

– Та кажіть уже! – нетерпляче наказує Муся.

Набрав Іполит таємничого вигляду і поважно каже:

– Розслідування треба провести. Сам капітан до мене звернувся, та й з берега наказ надійшов.

– Яке розслідування?

Інокентій губи серветкою витер, але не опускає її, так и тримає біля обличчя, щоб іншим не чути і не видно було.

Каже страшним голосом:

– Учора вночі тут убито німецького посла Вільгельма фон Айзена!

– Ой, – скрикнула Муся, – невже? Та що ви кажете?!

Зрадів Іполит, що вогник в очах панянки помітив, любив він цей вогник до нестями.

– Так. Убитий. Ножем у спину! У власній каюті!

– І що ви збираєтесь робити? – не згасає вогник в очах чарівниці.

– Ох, Мар’є Матвєвно, не спокушайте! – благає Іполит.

– Ну, Іполите Вікентійовичу, ну, голубчику, – просить Муся, згадавши, що вона тут ще й в якості актриси харчі відпрацьовує. – Ви ж мене знаєте – я лише на користь справи питаю!

– Знаю, Мар’є Матвєвно. І ваш розум високо ціную. І якби долі було б завгодно… об’єднати наші серця…

Але все те Мар’я Матвєвна повз вуха пускає, лише нетерпляче питає:

– Ну?!

Певно, ще не час свататись, печально понурився Іполит: вогник в очах панянки згасає, треба його знову розпалити. Каже:

– Ну, оглянув я місце злочину. Складно все. Ніж – столовий… – Покрутив у руках свій. – Тут їх хоч греблю гати, всі однакові. Слідів – ніяких. Каюта як каюта…

– Ну, за це тато вас по голівці не погладить, – співчуває Муся.

– Це точно, – сумно зітхає Іполит і промовляє з надією: – А ви ж, Мар’є Матвєвно, тут від самого початку були. Може, щось цікавеньке помітили. Може, небіжчика ще при доброму гуморі бачили? Або ще щось таке, що ви завжди помічати вміли?

– Може, і помітила, – загадково посміхається Муся. – Та тільки нечесно це!

– Що саме?

– Ви сюди, Іполите Вікентійовичу, мене пильнувати приїхали, аби до таточка повернути, а я вам так все і викласти мушу?

Хотів було Іполит Вікентійович відповісти, як над їхнім столиком голос пролунав:

– А ви, панове, куафюр зробити не бажаєте?

Це по залі мосьє Очінь ходить – до себе в цирульню, що на пароплаві облаштована, панство закликає.

– Скільки берете? – по-діловому запитала Муся.

– П’ятнадцять карбованців асигнаціями!

– Дорого… – каже Муся.

Образився мосьє Очінь, відійшов, бурмочучи:

– Я на Хрещатику більше беру…

– Та що ж ви бажаєте, Мар’є Матвєвно? – продовжує розмову Іполит.

– Зробимо так, – відказує розумниця. – Ви мене лишаєте у спокої до самого кінця подорожі. А я вам дещо підкажу, якщо ви мене на місце злочину зводите і дасте час, щоби я там усе добре оглянула.

– Я ж сказав: немає там нічого. Тільки простирадло зібгане. А небіжчик уже давно в «льодах» лежить. Що там роздивлятися?

Муся аж спалахнула від гніву. Ну точно як татусь її!

– Та скільки ж я разів і вам, і татусеві говорила! Слідство має починатися за всією хронологією: допит свідків – передусім, огляд місця злочину – два, збір речових доказів – три.

А ще принцип «Те-Те-Е»: тактика, техніка, експертиза!

Насупився Іполит:

– От недарма ваш тато вельмишановний казав, що ви поведені на романах того шарлатана!

– Та це ж не просто романи! – ледь не кричить Муся, незважаючи на конспірацію, котру сама ж оголосила. – Це нове слово в криміналістиці! А відбитки пальців! А методи знаходження! А слідчі експерименти! А антропометрія! Ох…

І стишила голос, адже не можна ж так розмовляти з малознайомою людиною! Ще подумають, що вона собі замість чоловіка, мартопляса і пияка, втіху знайшла. А таке Муся про себе думати не дозволить.

І мовить тихенько, з посмішкою, ніби про погоду мова йде:

– Одне слово, чи хочете, аби я вам допомогла, чи мені піти?

Іполит Вікентійович теж розчервонівся, надимається від гордощів.

– Я вас не тримаю… – каже ображено.

Муся тут же вигляд зробила, що хоче встати та піти.

Тільки, звісно, нікуди не пішла, адже Іполит Вікентійович свою руку благально на її поклав.

Здолав таки гордість.

А Муся саме на те і розраховувала!

* * *

Нарешті трапилась нагода все спокійно роздивитися!

З Іполитом Вікентійовичем зробити це найпростіше. Він тут – офіційний представник поліції, ніхто не заважатиме.

Навіть нахаба напарник десь по палубі гуляє разом з усією публікою.

У коридорах тиша, така, яка вночі була.

Іполит відчинив двері каюти ключем, котрий йому капітан дав, чемно пропустив Мусю вперед.

А тій тепер багато не треба – лише дещо перевірити, те, що під наглядом «чоловіка» не встигла. Перевірити – і те, що вважає за потрібне, Іполиту повідомити.

Нехай собі веде це слідство як може. Тільки б не заважав.

Оглянувши каюту при денному світлі, розпочала Муся свою «лекцію» (а сама, варто сказати, себе доктором Шерлом уявила – і збоку собою ж замилувалась, адже все відбувалося майже по-книжному!).

– Отже… Бачите ту характерну пляму біля ніжки? – показує пальчиком.

– Від вина? – питає Іполит.

– Можливо… – каже.

А сама думає: від вина вона червоною або бурою була б.

Але нехай пан слідчий допетрає, що то за пляма. А сама згадала, як песик княжни таку саму вчора на килимі в салоні напудив.

– А це що – бачите? Шерсть!

Ага, цих ворсинок вона вчора не помітила. Узяла кілька з підлоги, до носа Іполита піднесла – той аж чхнув: у нього алергія на собачу шерсть.

– Не інакше як собака тут був… – ніби міркує вголос Муся.

– Собака? – дивується Іполит Вікентійович.

– Ну не сам же собака! – каже Муся і на стіл вказує. – До того ж навряд чи став би він з собакою на брудершафт пити.

Усілася в крісло, вмостилася зручненько, ніжки на банкетку поклала (так само у доктора Шерла його герой-слідчий любив сидіти), продовжує, але так, щоби вельмишановний Іполит Вікентійович потім нібито сам до всього дійшов.

– Тут із собакою одна лише пані подорожує… Хоча собаку того зазвичай служниця на руках носить… Але зі служницею він теж навряд чи пити б став… Ви ж бачили, який він, царство йому небесне, пихатий красень…

А про перстень, звісно, промовчала – цю «зачіпку» собі лишила.

Іполит аж засяяв:

– Здається, щось починає вимальовуватись! З княжною треба поговорити.

– З княжною, точно! – радісно каже Муся і враз смутнішає: – А може, все ж таки зі служницею? Вона не гірша за саму княжну…

– Точно… – згоджується Іполит, – спершу зі служницею!

– Ага, зі служницею, – киває Муся і знову видає: – А ще здивувало мене таке: вчора пані купчиха Лизавета Павлівна вся в траурі ходила, похмуріша за хмару, нічого її не тішило. А сьогодні цвіте, як травнева ружа… До чого б це?

– У траурі? Купчиха? – перепитує Іполит. – Цікаво, цікаво. А якщо це вбивство на ґрунті ревнощів?

– Ревнощів? – дивується Муся і брівки скидає, мовляв, вона у цих справах не фахівець.

– Там, де жінки, – там завжди ревнощі… – поважно киває Іполит Вікентійович.

– Який ви глибокий знавець! – хвалить Муся. – Точно: ревнощі! Кажу ж вам: він такий красень, що ніхто не встоїть. Тобто був красень…

– Піду з купчихою говорити.

– Бог у поміч! – каже Муся і лукаво очками зиркає: – Ну так що – домовились?

– Про що?

– Як – про що? Ви мене в спокої лишаєте і татусеві ані слова, а я вам у разі нових колізій допомагаю чим зможу.

Вагається Іполит.

Йому б висадити Мусеньку на першій же зупинці – і під охороною до місця проживання доправити.

– Що ж я батькові вашому скажу, якщо запитає? У мене ж з ним телеграфний зв’язок!

– Ну, можете сказати так: «Знайшлася і перебуває під моєю особистою охороною»! Вас це влаштовує?

– Головне, щоби його це влаштувало, – зітхнув Іполит.

– Так він же далеко. Його все влаштує, якщо дізнається, що я під вашим невсипущим наглядом. Домовились?

І ніжно так по щоці його чисто виголеній перстом провела, аж зомлів. Кивнув, спробував вхопити за той пальчик, а Муся вже за порогом, цілком задоволена.

Обернулася:

– Ну, ви звертайтеся… в разі чого…

* * *

Верхня палуба після сніданку гуде, мов рій бджіл, і вся майорить жіночими різнобарвними шаликами. Ніби квітучий сад, по якому павичі з куріпками гуляють.

Дехто в білих шезлонгах ніжиться на сонечку, за столиками, під тентами, картярі зібралися, біля пересувного шинквасу панянки лимонад і морозиво з тістечками замовляють, чоловіки – мадеру чи щось міцніше.

Хор циганський, розімлівши на сонці, веде щось задушевне, побрязкує намистом.

Капітан на своєму місці – на узвишші.

Біля нього, як і вчора, свою фільму знімає режисер, оператором керує, куди краще вічко направляти. Той сердито дим пускає з довгої сигарети, але ручку крутить.

То на групу наведе, посеред якої Зінаїда вірші читає, то на шансоньє, що його ані на мить прихильники з поля зору не випускають, то нескромно виловлює з юрми модного письменника з черговою пасією.

Лише княжна Анастасія в шезлонзі сидить непорушно, мов біла статуя, обличчя мереживом накрила, на колінах собачка дрімає, за спиною служниця стоїть, заздрісно на панство дивиться. Видно, що хочеться і їй морозива з тістечком скуштувати.

Лізавета Павлівна весела, до картярської гри пристала, грошима сипле направо-наліво.

Але не шкода – виграє.

Таланить їй сьогодні.

Дарма, що її свита весь час з-за спини шепоче: «Ох, матінко… Подалі б від гріха!»

Дзижчить палуба розмовами, піснями, сміхом.

Модний цирульник мосьє Очінь поміж панянками снує, на куафюр запрошує, ціну знизив до десяти карбованців – записує охочих.

Тільки шкода, що ззаду у «чарівної машинки» вічка немає, адже закарбувала б і матроса в закоротких штанях, що з тилу на публіку виглядає і час від часу ялозить ганчіркою на довгій палиці по підлозі, старається. Зиркає з-під кашкета матроського пильним оком, ніби шукає в цій юрмі когось.

А в салоні – порожньо.

Крізь скляні двері видно, як кілька офіціантів ліниво зі столиків посуд прибирають.

Побачили пані в блакитній сукні – вклонилися.

Певно, щось тут забула.

А юна панянка дійсно ходить в задумі довкола столиків з великим тканим ридикюлем, ніби щось шукає.

Дочекалася, доки офіціанти з тацями вийдуть, – і прожогом до столів. З того, де княжна Анастасія сиділа, взяла ложку двома пальчиками – і до ридикюлю сунула, потім ще й чашку туди ж – з якої служниця пила.

Озирнулась і до столика Лизавети Павлівни, звідти блюдце, з якого та чай сьорбала за купецькою звичкою, поцупила.

Поклала і… здригнулася від голосу, що звалився на неї зненацька:

– О, та ви ще, виявляється, клептоманка!

Випросталась Муся, мов стріла.

Ридикюль за спину сховала. Що тут скажеш?

– А ви… Ви… – задихається від сорому і гніву. – Мартопляс!

Зморщився Олексій, немов оцту ковтнув.

– Ну от, – каже, – у мене від вашого голосу знову зуб розболівся!

За порожній шинквас зайшов, чарку собі налив.

Добре, що в салоні ніхто того не бачив.

– Пияк! Боягуз! – продовжує йти у наступ Муся. – Бабій!

Аби тільки не дати йому оговтатись.

– Звідки такі висновки? – спокійно каже негідник.

– Усі бачать, як ви біля мадам Такіхасі в’єтесь!

– А ви мені що, дружина, щоби ревнувати? – посміюється той.

– Та мені на вас… тьху! – каже Муся. – Але перед людьми ж незручно!

– Так ми ж тут для того і є, щоби людей підбадьорювати різними сімейними сценками!

– Це огидно, огидно! – фукає Муся.

– Огидно зі столів посуд красти!

Сказав і пішов собі.

Ніби холодної води Мусі за комір вилив.

* * *

Поки гості на верхній палубі розважалися, присоромлена Муся зі своєю здобиччю побігла до каюти.

Намагалася тихо прослизнути, щоби її ніхто не побачив. Але не вийшло. Адже назустріч їй викотилася, сувора мов фурія, мадам Шток. За нею – Жорж із кліткою, умовляє не ганьбитися.

Але мадам Шток біля кожної каюти зупиняється і шепоче страшним голосом:

– Соломоне! Соломошо…

– Маман, припиніть, незручно… – зупиняє її Жорж.

А підступний папуга цього разу – на боці маман, кричить на весь коридор:

– Соломошо, дай червінець!

– Незручно на стелі спати! – відказує мадам Шток і знову в кожні двері стукає: – Соломоне, гаспиде, все одно ж знайду!

Зі своєї каюти-цирульні мосьє Очінь визирнув:

– Ви на куафюр, мадам?

– Згинь, сатано! – лається мадам Шток.

І далі побігла.

Ледь Мусю з ніг не збила. А пробігаючи, жалісним оком в її бік скосилась і патетично руки заломила:

– Ось, голубонько, затямте, що таке шлюб з такими зрадниками, як мій і ваш!

Муся одразу і затямила.

Хоч і дуже кортіло їй сказати, що до того зрадника не має жодного стосунку. Але втрималась, подумавши, що своїм «сумним прикладом» мадам Шток нібито підтримує, жіночу солідарність проявляє, а значить – недаремно тут хліб споживає.

Промчали Штоки повз неї, нарешті настала тиша.

Обережно відчинила Муся каюту – дякувати богові, там нікого не було.

Певно, «співмешканець» чарівну мадам Такіхасі впольовує.

Але все одно треба підстрахуватися.

Муся взяла свій саквояж і у вбиральні зачинилася. Про всяк випадок воду пустила і взялася до справи.

Робила все так само, як і в апартаментах вбитого інженера. Тільки тепер не квапилася. Розставила на мармурі всі свої скляночки і колбочки, пензлики розіклала. Обережно з ридикюлю поцуплені прибори дістала – двома пальчиками, щоби сліди не стерти. Графітом посипала – є відбитки!

Перезняла їх на папірці.

Кожен охайно підписала – «Лизавета Павлівна Копито», «Княжна Анастасія», «Ольга (служниця)».

Просушила. А тепер – найважливіше: треба звірити ці відбитки з тими, які знайшла в кімнаті Віктора Передері.

Щойно порозкладала папірці – той, з Петербурга, і ці, з салону, щойно лупу дістала, як почула, як хтось до каюти увійшов. За ручку вбиральні смикнув.

Дідько б забрав цього напарника – працювати заважає, розсердилася Муся. Швидко папірці між сторінками брошури Шерла поскладала, саквояж заклацнула і під ванну сховала.

Голову під кран сунула, рушником замоталась.

Воду вимкнула. І до дверей вухом припала.

У каюті нібито тихо. Може, спати завалився?

Відчинила Муся двері і бачить картину, огидніше від якої ще не бачила.

Адже дійсно, де вона таке бачити могла?

Стоїть над її розкиданими на ліжку речами Олексій і розглядає увесь натюрморт, котрий Муся прибирати не звикла: панчохи, підв’язки, корсет, шовкова комбінація. Очі вирячив, немов абориген, що вперше вітрильник на горизонті свого безлюдного острова побачив.

Потім – о жах! – двома пальцями підв’язку перед очима здійняв, роздивляється, як дитина брязкальце.

Муся гнівно дверима клацнула.

Гаспид так і завмер.

Зашарівся, каже здушеним голосом, хоч і намагається все на жарт повернути:

– Скільки у вас, у жінок, перепрошую, амуніції… Як ви тільки з усім цим пораєтесь? Це ж професором треба бути…

Муся підскочила, підв’язку з його рук висмикнула, розкидані речі ковдрою накрила.

І пішло-поїхало:

– Маніяк!

– Дякую…

– Фетишист!

– О, це щось новеньке! Щиро дякую!

– Акце… акцентуйована особистість!!!

– Ого! А про це прошу докладніше…

– Віднині, вельмишановний, – гнівно каже Муся, – будемо спілкуватися лише на публіці! Не хочу вас ані бачити, ані чути!

І демонстративно до стіни відвернулася.

– Через ваш нестерпний характер, – зморщився Олексій, – мені доведеться до вбиральні перебратися!

Розвернувся – і до ванної кімнати.

Дверима грюкнув, аж картина зі стіни впала.

Залишившись на самоті, Муся зітхнула з полегшенням.

Дослухалась. У вбиральні шуміла вода – напарник душ приймав. А отже, є у неї не менше ніж півгодини на…

На що?

Саквояж її, на жаль, у вбиральні схований. Отже, співставити відбитки пальчиків доведеться нескоро.

Тому можна зробити інше – те, що давно хотіла, але нагоди не випадало. А саме – обшук!

Адже і цей типчик почав здаватися їй підозрілим. Чому до каюти вбитого несподівано завітав? Чому і вночі слідом за нею туди ж прокрався? Невже тільки через її, Мусину, неймовірну вроду?

Муся озирнулася ще раз на двері – вода шумить – і витягла з-під кушетки валізу свого напарника, відкрила. Засоромилася спочатку, а потім підбадьорила себе: якщо він, нахаба, її речі безсоромно роздивлявся, то чим вона гірша? Тобто… краща?

Почала білизну перевертати.

Подивувалася тому, як чоловікові мало треба у порівнянні з жінками. Єдине, чого було багато, так це шкарпеток. Що, до речі, Мусю потішило: хоч у цьому він охайний.

Сорочок небагато, всі білі, але…

Муся навіть розчулилась – не нові, видно, що сто разів випрані, хоч і накрохмалені. Наштовхнулась на щось тверде, в хустину загорнуте.

Вийняла, розмотала похапцем.

Револьвер!

Далі – більше.

На дні – дві вирізки з газет.

Пробіглась очима:

«…Учора в новому приміщенні публічної бібліотеки відбувся зимовий благодійний аеробал. На балу були присутні… – абзац пропустила, адже там звичайна світська хроніка, читає далі: – На запрошення його світлості пана Дьякова, за сприяння якого, як відомо, було створено понад тридцять п’ять моделей аеропланів, свою надзвичайну доповідь зробив мало відомий у світському товаристві інженер Федір Фердинандович Андерс. Він закликав поважне товариство зробити внески в асигнаціях на будівництво повітряного судна, котре, за його словами, «прославить наше рідне місто», і натякнув, що «надзвичайний летючий корабель», котрий нині розробляється авіаторами-аматорами в майстернях механічного гуртка Київського політехнічного інституту на секції повітряного плавання, може надати імперії значні переваги у будь-яких бойових діях…»

Відірвалася, знову до звуків дослухалась: вода ллється.

Узялася до другого аркушика, вирваного з іншої газети. Тут уже цікавіше – кримінальна хроніка:

«Розбійницький напад на майстерню Київського товариства повітряного плавання.

Уночі невідомі розгромили майстерню авіаторів, що розташовувалася в самому центрі міста – на розі Хрещатика та Прорізної… У майстерні розтрощені меблі і моделі аеропланів, розбитий посуд та інше майно. Оскільки погром було вчинено вночі, жертв і постраждалих немає. Поліція веде розслідування…»

Так-так, думає Муся, певно, якимось чином дві ці замітки пов’язані між собою, якщо він їх разом склав.

Але – хто ж він сам? Акторисько чи…

Чи – вбивця, аж здригнулася Муся.

І ще один картонний аркушик намацала, витягнула і заклякла, роздивляючись.

Це – фотокартка, або, як ще кажуть – дагеротип.

А на ньому…

Холодна посмішка, холодні очі, світлий чуб, вуста правильної форми, немов намальовані, прямий ніс, зворушлива ямка на підборідді, широкі плечі, тонка талія. Усе те, що нині десь у підвальному приміщенні обкладене брилами льоду лежить. Тіло. Мусю ледве не знудило.

Так ось воно що! Аж пошкодувала, що так швидко на слід вийшла! Ось хто на пана посла полював!

Що тепер робити?

Підсунула до дверей вбиральні тумбочку, всілася на неї зверху, щоби надійніше було.

Треба б одразу до капітана бігти, а ще краще – Іполита Вікентійовича покликати (ех, хоча і шкода йому свої лаври віддавати!), але небезпечно те все – а раптом втече?

Варто дочекатися зупинки і здати злодія поліції з рук до рук.

А перед тим краще тут самій допитати, прямо тут!

Трішки моторошно Мусі.

Майже так само, як колись вона ще гімназисткою перед судом стояла і свідчення свої щодо вбивці Петра Шнура давала. Якби не її спостереження (вона тоді його сліди з підошов зі слідами в хаті вбитої родини колезького асесора порівняла), вийшов би він сухим з тієї каламутної води.

Ну і цей не вийде, думає Муся.

І з завмиранням серця чує, як загрюкали двері об тумбочку.

Голос почувся:

– Що за ч-ч-чортівня?!

– Ви будете сидіти тут доти, доки не скажете, хто ви такий! І навіщо ви пливете на цьому пароплаві, – спокійно каже Муся.

У ванній запала тиша.

Ага, зловтішно зраділа Муся, нарешті у жартівника жарти скінчилися!

* * *

Поки Муся на тумбочці злодія стереже, а мадам Шток чоловіка-зрадника шукає, життя на «Цариці Дніпра» не припиняється ані на мить!

Звісно, окрім того, про що шановна публіка не здогадується. Тому і веселиться на всю котушку.

Сонце на палубі гріє, чайки літають, хвилі погойдують пароплав і несуть його пасажирів в солодке неробство, котре щасливцям на ці дні випало.

Пані і панове бавляться наче діти.

Панянки черевички поскидали, стали колом і одна одній згорнуту м’ячиком серветку кидають: кому вона до рук потрапляє, той назву квітки каже, хто не скаже – той програв!

– Неймовірне видовище, – шепоче князь до купця. – Парадиз!

Потоваришували вони тут не на жарт, разом до мадери прикладаються, разом за карти сідають, разом від дружин ховаються. А дружинам і не до них!

Пані то за шансоньє табуном ходять, то мліють від літературного читання письменника-інкогніто, то обступають дивовижну Ванду – дивляться, як вона китайські пейзажі з Дніпрових круч виробляє.

Усім весело.

Крім княжни Анастасії. А, можливо, їй теж не сумно, просто сидить у шезлонзі, дрімає і теж життям насолоджується.

Лише режисер з оператором тут працюють: ручку накручують, цікаві сюжети виловлюють.

– А ну вийдіть з кадру! – сердиться режисер, помітивши, як хтось спиною прямо перед вічком став. Усю красу кадру зіпсував!

А це – Іполит Вікентійович власною персоною. Та ще й у супроводі капітана. Про щось перешіптуються, дивлячись на пасажирів.

Капітан спочатку головою заперечливо похитав, а потім кивнув нарешті.

Оператору теж кивнув, мовляв, нас зараз не знімайте!

І обидва рішуче посунули до шезлонгу, в якому прекрасна княжна спала і за яким її служниця нудьгувала, за розвагами панів спостерігаючи.

Уклонився капітан низько, покашляв, аби княжну розбудити.

– Пані Вілінська, – каже з шанобливим острахом, – ось цей пан… Він… слідчий з розшукового відділу. З Петербургу…

– І що? – з-під мереживної парасолі, що служниця тримає, питає княжна.

Зачувши голос хазяйки, собачка з її колін скочила і довкола Іполитових ніг застрибала.

Іполиту Вікентійовичу з собачками знатися не можна через алергію, котра до нестримного чихання призводить!

Ногою її відштовхнув і каже максимально суворо:

– Я б не хотів тут розмову вести. Справа важлива. Будьте ласкаві…

І наполегливо руку їй подає.

– Нічого не розумію, – холодно каже княжна. – Про що йдеться?

Іполит мужньо витримав її погляд, хоч і спокусливим він був у своїй крижаній холодності – майже такий, як у Мар’ї Матвіївни, – і вирішив на емоції не піддаватися.

Звернувся до служниці:

– Вас я також попрошу пройти з нами!

Та за серце схопилася. Ось воно, зрадів Іполит, перша вірна реакція.

Треба продовжувати в тому ж напрямку, дякуючи Мусі.

– Не будемо зчиняти галасу, панове, – благає капітан, посміхаючись публіці на всі боки фальшивою посмішкою. – Благаю, ваше світлосте, послухатись. Це швидко, ненадовго…

Зневажливо княжна плечиками пересмикнула, підвелася.

Але руку слідчому з Петербургу подати не схотіла.

Пішла.

Служниця за нею.

– Пане капітане, проведіть, будь ласка, шановних пані до кают-кампанії, – каже Іполит. – А я ще піду третю пошукаю…

* * *

– Ти що-небудь розумієш? – приговорювала, нервово курсуючи з кутка в куток, княжна Анастасія.

Хоча на відповідь не чекала.

Ольга сиділа за столом, голову схиливши, пальцями перебираючи китиці скатертини. Зіщулилась уся, мов їжак перед хортом.

Княжна двері посмикала, обурилася:

– Та вони ж нас зачинили!

Віяло дістала, обмахуватися почала.

Аж тут двері відчинилися і в них влетіла купчиха Лизавета Павлівна, ніби її хтось ззаду штовхнув, – і знову двері зачинилися.

За ними лише виття черниць та приживалок чутно.

А Лизавета Павлівна в зчинені двері продовжує криком кричати:

– Я вам покажу, бузувіри! Безбожники! Антихристи! Що вам від мене треба?

Почала в двері ногою гатити:

– Я удова купця третьої гільдії Савелія Копито! Я вам так цього не подарую! Посеред білого дня! Як смієте?!

Собачка княжни гавкає, за ноги її чіпає, в подолі сукні плутається.

Княжна тонкими перстами за скроні взялася – мігрень.

За дверима теж хтось стукати почав. Певно, черниці з приживалками свою пані виручати взялися.

Аж раптом відчинилися двері.

Входить у них Іполит Вікентійович, чемно кланяється:

– Шановні пані…

Лизавета Павлівна не розгубилася, наступає на нього з кулаками:

– Я тобі покажу! Песиголовець! Супостат! Гаспид! Почекай, я тобі сала за комір заллю!

Задкує від неї Іполит Вікентійович, втрачає присутність бойового духу, надто велика ця пані – і вшир, і в вишину, мов каріатида.

Але опанував себе, набрав поважного вигляду, посеред кімнати став і у своїй звичній манері, за яку над ним генеральська донька насміхалася, промовляє:

– Шановні пані! Прошу дуже заспокоїтись! Маю до вас важливе повідомлення. Отже… Прошу вас усіх залишатися тут до з’ясування факту звинувачення у… У підозрі на… На замах, точніше сказати – на скоєний замах, що мав тяжкий наслідок щодо життя пана німецького посла гера Вільгельма фон Айзена!