Текст книги "Подвійна гра в чотири руки"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц) [доступный отрывок для чтения: 4 страниц]

На галявині кипіли й пінились кілька мідних казанів.

Служниці під керівництвом невгамовної хазяйки збирали рожеву пінку в полумиски, розливали вже готове варення в слоїки, тихо наспівували.

Одне слово, ідилія – тиха сонячна днина, ті золоті хвилини, коли ангели злітають з небес, щоби подивитися, який лад панує на землі.

Але так тривало недовго.

На веранду мов ошпарений вискочив лакей Андрійко (Параскева Іванівна, за старою звичкою, тримала лакея, одягнутого в яскраві «народні» шати) і заволав на всю околицю:

– Параскево Іванівно!

Поводження у пані було вільним, тому і гукнув по-простому, так, як пані любила.

Від несподіванки Параскева Іванівна здригнулася і так хитнула головою, що з перенісся впав у мідний казан її монокль разом із довгим срібним ланцюжком.

– Тьху, лихоманець, налякав! – скрикнула пані, з жалем дивлячись, як тоне у вишневих бурунах монокль. – Ну що в тебе, Андрійку, за голос такий, мов у сурми єрихонської? Тобі б на кліросі співати. Що сталося?!

Андрійко махнув рукою вбік розчинених дверей і промовив шанобливо:

– Там братчик ваш, Матвій Іванович, – на дроті…

Цю фразу він навчився вимовляти недавно, коли минулої зими його світлість генерал Гурчик подарував сестриці телефонний апарат, схожий на голову оленя.

Не любила Параскева Іванівна новітніх витребеньок! Куди краще розсильного послати або поштового голуба…

Витерла руки об фартух, жестом наказала дівчинці-служниці монокль врятувати і пішла за Андрійком до передпокою, де той «олень» золоторогий стояв, хай йому грець!

У цю мить сидів генерал Гурчик в своєму кабінеті біля столу на Адміралтейській зі слухавкою в руках, чекав, доки з неї голос дорогої сестриці долине.

А як долинув, то одразу ж і запитав:

– Ну як, душе моя, сестричко, тобі Мусінька сподобалась? Виросла?

Щось забулькало в слухавці.

Що саме – не розібрав, адже увійшов до кабінету Іполит Вікентійович з телеграфною стрічкою в руках, з пантелику збив.

Махнув йому рукою генерал Гурчик, мовляв, почекай, не до тебе – з сестрою розмову маю! – і знову дослухався до булькання з самого Глобина.

Іполит так і завмер на порозі, споглядаючи, як встає поволі начальник зі свого крісла, як щоки його роздмухуються, мов паруси у вітрильника.

– Виїхала, кажу тобі! Персонально на потяг саджав! – закричав немов скажений.

А потім тихо так, з хрипом:

– Стривай… Не волай… Позавчора… Як це – не було?…

І рукою за серце схопився.

Зрозумів Іполит, що без нього не обійдеться, – підсунув під очі генерала стрічку телеграфну. Той спочатку його руку відкинув, а потім за рядки очима вчепився.

Слухавка ще щось булькотіла, мов у казані окріп, але генерал уже не слухав – дочитував стрічку.

Потім ледь вимовив слабким голосом:

– Зачекай. Здається, знайшлася. Передзвоню.

І впав у крісло мов підкошений…

Уже не міг чути, як виє у своєму передпокої його славетна сестриця Параскева Іванівна, лякаючи челядь, бормочучи до рогатої слухавки:

– Казала ж – віддай мені дитину на виховання! Матері немає, так хоч тітка б попіклувалася! Загубив! Зі світу звів, вар’ят-солдафон! О-о-о…

Закаруселили слуги довкола пані.

Андрійко хустиною обмахує, Ганнуся виловлений монокль подає.

Реве та стогне пані:

– Отрути мені… Ніж у серце! Стрілу в груди!

Монокль помітила, котрим Ганнуся хотіла пані заспокоїти, руку відштовхнула:

– Що це ти мені пхаєш? Мотузку несіть, щоб повіситись і гризоти не знати!

Упала на крісло:

– Краплі давай! Анісові! Зарізали…

А генерал у своєму Бурзі теж в кріслі напівпритомний сидить, усе стрічку телеграфну перечитує:

– «Таточку. Не хвилюйся. Я в Києві зійшла…»

І в крик до ні в чому не повинного Іполита:

– У Києві зійшла! Ти чув?

Той мовчки киває, знає, що нині краще помовчати.

Читає далі генерал:

– «На пароплаві «Цариця Дніпра». Годують добре. Розважаюсь…»

І знову з криком до підлеглого:

– Роз-ва-жаюсь!!!

З місця схопився, мов крук, з кутка в куток, за звичкою, забігав, розмахуючи телеграмою:

– «У Києві»! «Не хвилюйся»! «Цариця Дніпра»! «Розва…»

Зупинився – на Іполита зиркнув.

Страшним спокійним голосом, від якого в того кров в судинах закрижаніла, прошепотів:

– Негайно – до Києва. Знайти – і сюди доправити.

– Так я ж… – розгубився Іполит Вікентійович, – так ми ж… секретне креслення шукаємо… І вбивцю інженера Віктора Передері…

– Знаю, як ви шукаєте, – бурмоче сердито генерал Гурчик. – Цим і без тебе є кому зайнятися.

Оглядів прискіпливо і на подив улесливо так каже:

– Ти ось що, голубе Іполите Вікентійовичу, їдь слідом і на першій же зупинці сідай на ту «Царицю». Я тебе аеропланом відправлю! І офіційний папір видам, щоб зустріли та прийняли по всій формі. Мар’ю Матвіївну умов повернутися.

– Але ж… – знітився Іполит, думаючи про те, що краще б йому з десятьма вбивцями один на один у бій вступити, ніж генеральську доньку до рідної домівки навернути.

– Знаю, знаю, – ще улесливіше каже генерал, – справа не з легких. Але якщо зробиш – обіцяю в сватанні посприяти. Адже бачу, що ти не проти був би. Убережеш її від біди – то й вона твою пропозицію цього разу не відкине… До того ж…

І замислився, зібгавши в долоні телеграму:

– До того ж пароплавчик цей мене цікавить… Небіжчик наш теж туди збирався…

І як гаркне:

– Подвигів хочеш?

Іполит Вікентійович упевнено головою кивнув.

– Отже, двадцять хвилин тобі на збори! Кругом – марш!

* * *

…У вечірньому серпанку пароплав, що повільно пливе посеред ріки, схожий на ялинку новорічну – весь у гірляндах вогнів.

Вікна салону світяться м’яким жовтогарячим світлом.

На верхній палубі циганський хор тиху пісню заводить – багатоголосу.

Призахідне сонце осідає краплями в золотому і червоному намисті.

За скляними дверима салону, що на палубу ведуть, видно, як збирається в залі панство на вечерю.

Режисер з оператором знайшли гарний хід: крутять ручку свого апарата на палубі, крізь скло знімають «чарівний акваріум». Шукають нового слова у синематографі.

Потім змінюють ракурс – заходять до салону, аби гарненько гостей з порогу познімати.

У кадрі – весь цвіт поважного панства.

Княжна Анастасія з собачкою і служницею – та сама «скрипка», з тонкою талією, що в муаровій сукні була. Нині вона в червоній, схожа на тривожну троянду.

Пан, стрижений «еспаньйолкою», котрого мосьє Очінь міністром фінансів назвав (ну, то нехай так і буде!), з мадам Софі з «сахаретом» на голові.

Пані в чорній оксамитовій сукні, оточена служницями та черницями, – Лизавета Павлівна, удова цукрового магната з Житомира.

Сімейство ювеліра: Соломон Шток з дружиною Фірою Гераклівною, синком Жоржем та папугою в клітці.

Князь Кальнінь, граф Цимлянський, промисловець Іван Копито.

Модний письменник – інкогніто, якого тут усі панянки знають.

Емансипована поетеса, та, що стригтися хотіла, – з «тюрбаном», у брюках і краватці чоловічій – пані Зінаїда.

– Знімай усіх підряд, – шепоче режисер. – Плівку вночі проявимо, завтра панству показувати будемо – всім себе приємно буде побачити.

А знімати дійсно є що!

Пані та панянки – усі в модному вбранні, пахтять, мов квітник, очима стріляють, знайомих і незнайомих панів вистрілюють, а ті так і падають, до ручок припадають, мов підкошені. Фільма гарна виходить.

Ось упливла, мов ландо, Ванда Такіхасі – красуня, якої світ не бачив, викликаючи шквал заздрісного шепоту, в шовковій сукні, що китайське кімоно нагадує, – вся розшита білим квітом, мов сакура.

Чоловіче товариство мов бджоли: то до однієї квітки кинуться, подзижчать, крильцями помахають, пилок солодкий потрусять – і до іншої летять, цокаючи підборами модних штиблет.

А пані та панянки довкола загадкового письменника кружляють, листівки підписують з його портретом, дарма що він тут «інкогніто», усі його знають, усі обожнюють. Він, блідий, зверхній, одним розчерком серця крає.

А потім зграйкою прямують панянки до роялю.

За ним теж неабияка знаменитість – шансоньє, що, подейкують, в Метрополітен-опера співав! Може, і брешуть…

Фокусник-мім салоном сновигає: з рукавів букетики дістає, дрібні дива демонструє. Комусь годинник золотий повертає під оплески, у когось із нагрудної кишені зв’язку різнобарвних носовичків дістає.

Офіціанти напої носять, поки панство за столи не сіло: до урочистої вечері хвилин сорок, тож нехай гості познайомляться, знайдуть собі розваги на смак.

У салоні столик для бриджу, дошки шахові – за ними вже якийсь найнятий «гросмейстер» чекає всіх охочих.

Капітан із золотими ґудзиками на мундирі, в білому кашкеті, на сходах майорить, мов прапор.

Посеред зали заводить танок парочка: юна особа в блакитній сукні і високий незграбний пан в сурдуті з ледь помітними залисинами на ліктях. Юна особа на всі боки головою крутить, пан – позіхає…

* * *

Заряджає оператор нову плівку.

І от вже нова мізансцена на підході.

Пані та панянки біля роялю рояться. Підспівують. Романси замовляють «на біс».

За картярським столом засіли намертво і князь, і граф, і промисловець, і міністр фінансів, і інші, хто дурні звички і гроші має.

Чоловіче картярське товариство хіба що прекрасна Ванда Такіхасі розбавила.

У кутку, в фотелі зеленому, похмуро сидить не менш прекрасна княжна Анастасія, в собачку персти опустила, пестить її так, що величезний діамантовий перстень бісики по всьому залі пускає.

За спинкою фотелю непорушно служниця стоїть – красою хазяйці не поступається.

А сімейство ювеліра Штока вже за своїм столиком вмостилося, меню роздивляються, носами крутять.

Купчиха Лизавета Павлівна взагалі нічим незадоволена – теж сидить у кутку, у своєму воронячому оточенні – черниці і приживалки лимонад п’ють, хустками обмахуються. Не подобається їм тут. Суцільне богохульство!

Парочка посеред зали все витанцьовує, з сил вибивається, а танцювати ніхто більше не виходить. Та й шансоньє весь час співи змінює – не розбереш, який танець танцювати. Плюнув чоловік (звісно, подумки) – і до шинквасу, де мадеру наливають.

Юна дружина його самотньо постояла-постояла і до картярів подалася. Очевидно, як сказав мосьє Очінь, – з тих, з «емансипе» виявилася.

Чоловічі розмови їй цікавіші за романси.

А розмови дійсно цікаві – про війну…

– …От я і кажу: війни не уникнути, – каже князь, підсуваючи прекрасній Ванді асигнації. – Красивим жінкам завжди таланить!

– Але дозвольте, вельмишановний, – заперечує міністр фінансів. – Здається, пан Столипін іншої думки: мир за будь-яку ціну!

– Краще поганий мир, ніж добра війна, – підхоплює купець.

– А вам, батечку, «поганий мир» не світить, – посміхається князь. – Ви зі своїми миловарними заводиками завжди собі раду дасте, не програєте.

– Кому війна, кому – мати рідна… – з усміхом хитає головою купець.

– Це підступно, підступно, пане Кривошапко! – скрикує Ванда і тривожно – до князя: – А хіба ви… Хіба ми готові до війни?

– Так! – каже князь.

– Ні! – каже міністр.

– То «так» чи «ні»? – цікавиться власник миловарних заводиків.

– Війна може стабілізувати внутрішні проблеми країни! – пояснює князь. – Давно треба відволікти суспільство від внутрішніх соціальних і економічних негараздів!

– Клин клином вибивають? – не припиняє сипати прислів’ями купець.

– Саме так. Війна – кращий спосіб угамувати внутрішні пристрасті. А ви що, революції захотіли?

– Звісно, ні, – каже міністр. – Але в технічному військовому розвитку ми значно програємо, скажімо, тій же Німеччині.

– Ну… – каже князь. – Ще є час для технічного розвитку, запевняю вас. От, скажімо, ми у Петербурзі почали розробку таких морських лайнерів, котрі…

І на оператора незадоволено скосився: хоч фільма й без звуку, але є такі умільці, що й по губах прочитають, тому закричав голосно:

– Офіціант, шампанського! Ну що, робимо ставочки, панове?…

Зробили. Шампанським запили.

* * *

А за столиком сімейство Штоків вечеряє, ні на кого не зважаючи: голод, як кажуть, не тітка!

Пан Шток головою крутить туди-сюди, все на перстень княжни Анастасії зиркає.

– Соломоне, дивись в тарілку! Жора, не годуй папугу печінкою, у нього срачка буде! – роздає зауваження мадам Шток.

– Фу, маман! Ми ж її їмо! – відказує Жорж, просовуючи в клітку шматок свинячої печінки.

– Але ж ми не папуги, – відказує мадам Шток і ревниво – до чоловіка: – Соломошо, голову звернеш!

– Соломошо, дай червінця! – на всю залу кричить папуга людським рипучим голосом.

Аж офіціант тацю ледь з рук не випустив прямо на зачіску мадам а-ля Пізанська башта.

Фокусник-мім йому на допомогу поспішив, виймає з рукава букетик фіалок – простягає мадам Шток.

– Геть пішов! – відмахується мадам.

Біле обличчя міма скривилося, немов він на кактус сів, і з обох очей водночас фонтанчики вихлюпнулись – прямо в її декольте.

Жорж із папугою зайшлися реготом.

* * *

Високий пан в сурдуті від шинквасу відійшов, розкланявся з іншими любителями перед вечерею мадерою розважитись – і знову юну дружину в блакитному (що, до слова, немов прикипіла до картярів) до танцю змусив стати.

Якраз шансоньє почав вальс награвати.

Стирчать посеред зали, мов два самотніх дерева в оазі, ледь ногами ворушать.

Капітан повз пройшов і тихо зауваження зробив:

– Ангажуйте гостей! Вони мають апетит натанцювати…

І далі пішов – ручки паням цілувати, панам вклонятися, про погоду теревенити та про те про се…

– Якщо ви й на сцені так поводитесь, – сердито шепоче Муся на вухо своєму горе-партнеру, – то зрозуміло, з якого погорілого театру ви актор…

– Та ви самі, перепрошую, мені тричі на ногу наступили, – шипить Олексій. – Вас, певно, і в кордебалет не беруть!

– Я охляла, їсти хочу! Зранку голодна! – відказує Муся. – Скільки ще ми тут ці па-де-де мусимо виконувати?! Піду за стіл сяду – он якась трійця вже печеню доїдає!

– Ви тут з себе великого птаха не вдавайте. Підете їсти, коли всі гості розсядуться. Тут усі столи розписані поіменно. Йдіть краще когось до вальсу запросіть. Князя або он того купчика. Вони вас і пригостять – ваш обов’язок їх на це спонукати.

– А ви, певно, вже добряче начастувалися? – єхидно каже Муся і носика морщить.

– …і натанцювався з вами, незграбою, досхочу… – додає партнер.

Такого Муся не могла стерпіти: ступнула з усієї сили нахабі на ногу, повернулася – попливла до князя.

Але не встигла вклонитися, як на узвишшя, де рояль стоїть, вийшла пані Зінаїда.

У руці – довга пахітоска в кістяному мундштуці шкварчить, вуста такі червоні, ніби кров щойно пила.

Зробила знак шансоньє, той грати припинив.

Усі завмерли.

Давно на це чекали – на модну нині декламацію.

Пані Зінаїда виструнчилась, похитується, немов заворожена змія в кошику індійського факіра.

Починає читати макабричним голосом, яким спіритичний сеанс проводять:

 
– О, нічній годині не вірте!
У ній прихована зла краса…
У цю годину смертельні хвіртки
Відчиняються в небеса!
 

«Смачного…» – подумалося Мусі, котра стояла навпроти князя, дякуючи модній поетесі, що зупинила ці танталові танцювальні муки і, можливо, наблизила час вечері.

Нехай собі трохи подекламує під захоплені схлипи панянок.

І поетеса повела далі:

 
– А небіжчик не має вади!
У зіницях згасли вогні.
Тільки смерть не пізнає зради —
Уже чекає тебе в труні!
 

І що вони всі знаходять в таких віршах, подумалося Мусі, маячня суцільна. Не встигла додумати до кінця, як у шанобливій і моторошній тиші рипнули двері.

Усі голови повернулися, ніби на примару чекали.

А то не примара, а запізнілий гість – посол німецький гер Вільгельм фон Айзен власною персоною.

Красень неймовірний: нордичний блондин з блакитними очима, тонкі вуста скривлені презирливо, немов кислої капусти об’ївся, але від того ще гарніший, неприступний, наче Монблан.

Дзенькнула і покотилася на підлогу виделка пана Штока, дзявкнула собачка Анастасії – то вона перстами в її вовну кудлату вп’ялась, перехрестилися черниці з оточення Лізавети Павлівни.

А гер Айзен зробив царський жест, мовляв, продовжуйте, не зважайте, і біля дверей зупинився, публіку окидаючи гострим поглядом.

Мадам Зінаїда ще більше підібралася і дужче заволала прямо в його безсоромні очі:

 
– Проти ночі всі квіти – гинуть!
Ти єдиний, хто чує їх!
І тебе на порозі стрінуть
Смертна слава і смертний гріх!
 

– Браво! Браво! – несамовито заволала публіка.

– Бррраво! Бррраво! – зарепетував Штоків папуга.

Усі заплескали в долоні, зітхаючи з полегшенням.

Зінаїда вклонилася низько, свічку, що на роялі горіла, загасила картинним подихом червоних вуст.

– Прошу сідати до вечері, шановні пані та панове! – сказав капітан.

Усі зарухались, загомоніли.

Усі, крім гера Айзена. Той лишився стояти біля дверей, свердлячи очима присутніх.

Муся помітила, як собачка княжни, спущена з рук, від того погляду вмить калюжу напудила біля ніжки столу.

Почула, як гер посол сказав офіціанту, що хотів його до столика відвести:

– Вечерю до каюти подаси!

Розвернувся і пішов усе з тою ж зневажливою напівпосмішкою.

Княжна кивком наказала служниці собачку з-під столу витягти і, ніяковіючи від такого конфузу, поспішила вийти.

Лизавета Павлівна – теж оказія! – шампанське на себе вилила – повний келих.

Заохкала, побігла переодягатися в супроводі свого воронячого війська.

Зацокали прибори, задзеленчали бокали, в повітрі розлилися пахощі м’ясні і рибні.

Тільки пану Штоку не поталанило м’ясного відвідати – за шлунок ухопився, каже мадам Штоковій:

– Бач, матінко, накаркала: папузі від печінки – нічого, а мене – припекло!

І швидесенько втік, щоби на публіці не оконфузитись…

За їжею та розмовами не помітили, як причалив пароплав у Каневі – харчів, напоїв набрати. Та й ще одного поважного пасажира підібрати за указом з самого Санкт-Петербургу.

Але тим помічник капітана і сам капітан переймалися.

А публіка вже знову танцювати пішла.

Короткої зупинки не помітила…

* * *

Ніч оксамитовим крилом накрила сріблясті хвилі Дніпра – тихо-тихо стало на воді.

Тихо й на нижній палубі.

Лише матросик незграбний бильця ганчіркою полірує – наказ капітана перед кінцем вахти виконує.

Полірував з плювками, щоби краще блищали.

А останній плювок так в горлі і застряг! Адже накинув на те горло канат злочинець, що на борт незаконним чином проник – той самий Пєтька Шнур. І – немає матросика.

Раз-два – він уже голий і убієнний в пучину поринув.

А за ним – куфайка і сорочка брудна арештантська полетіли.

І знову тихо-тихо стало.

…Стоїть собі на нижній палубі матрос, бильця старанно драїть.

Трохи закороткі у нього штани та й кительок на ньому, мов дитяча сорочка на кавуні, затісний. Але кому і яке до того діло?

Головне, що роботу свою старанно виконує…

* * *

…Натанцювалася Мусенька досхочу, можна сказати – на все життя.

Побожилася, що більше ніколи такого неподобства не буде! Ніколи і нізащо. По-перше, зганьбилася не тільки перед цим ненависним партнером, але й князю з графом по тричі на ноги наступала!

Ну не вміє вона танцювати – і все тут!

Проте відтанцювала.

Але не в тому річ. Адже, танцюючи, публіку роздивлялася, міркувала, хто ж із присутніх тут пані та панянок міг ту фотокартку з квартири убієнного інженера зробити?

Та ще й таку фривольну! А хіба впізнаєш, якщо на ній – лише оголена спина?

Що за ракурс такий дивний? Як по спині можна людину упізнати?

Усі пані – з вищого світу. У такому вигляді їм фотографуватися – ганьба.

На ній, певно, якась субретка. Може, з обслуги?

Отже, треба дізнатися, хто тут з молодих (а може, не дуже) жінок працює – у пральні, наприклад. Чи посудомийками. Але чи буде морський інженер-винахідник із посудомийкою знатися? А якщо це взагалі не жінка?! Адже обстановка в квартирі небіжчика якась… жіночна – меблі з викрутасами, штори грайливого кольору, не чоловіча обстановка.

Одне слово, роботи – непочатий край, а ще треба з себе дружину цього невігласа вдавати!

Опівночі почали гості з салону поволі по каютах розтікатися.

Чоловік липовий завіявся десь – і слава богу!

Офіціанти світло приглушили, прибирати почали. Розкланялася Муся з графом та князем, які до шинквасу запрошували, та й пішла собі спати.

У довгих коридорах світло теж тьмяним стало, за дверима – тиша.

Йде Муся коридором по м’якому килиму і бачить, що навпроти якоїсь каюти стоять двоє.

Капітан з офіціантом.

Дослухалась.

– …Пан посол наказав вечерю до каюти подати, – каже офіціант. – Двічі приносив! Стукаю-стукаю – марно… Ось третій раз прийшов, пане капітане…

– Може, заснув? – схвильовано каже капітан. – Але погано, що не повечеряв.

Побачив Мусю, питає:

– А чи немає в залі пана Айзена?

– Ані в залі, ані на палубі не бачила, – відказує Муся.

Їй той типчик, що на порозі з’явився, мов хмара, одразу не сподобався.

Посмішка холодна, зневажлива. Красень. Одразу подумала: «Вбила б!»

А тут аж затремтіла: а що, коли не одній їй така думка до голови впала?

Пройшла між капітаном та офіціантом, за ручку дверей узялася, натисла.

І двері відчинилися!

Озирнулася на капітана – і сміливо до темряви ступила.

У каюті один гасовий ріжок горів, тьмяно освітлював ліжко.

На ліжку – спиною догори – лежить той самий гер посол, але без сурдута – в самій білій сорочці. А в спині у нього ніж стирчить.

– О господи! Та він убитий! – картинно скрикнула Муся, як і годиться кожній юній і слабкодухій панночці, а сама думає: ну недаремно вона на цей пароплав потрапила! Можна сказати, їй справжня справа сама до рук попливла.

Убігли капітан з офіціантом – ледь не знепритомніли, руками замахали, повітря ротами захапали, слова мовити не можуть.

Поки до тями приходили, Муся обстановку роздивилася і, як писав її улюблений доктор Шерл, швидесенько на місцевості зорієнтувалася: довкола ножа майже немає крові – отже, встромлений він в уже мертве тіло. Це по-перше.

По-друге: на шиї видніється ледь помітний слід – такий самий, про який Іполит Вікентійович доповідав щодо вбитого інженера.

На столі (так само!) – відкоркована пляшка з вином і два бокали. Один – з надколотою ніжкою, ніби його хтось спересердя поставив.

На спинці крісла – сюртук. А що там біля ніжки диванчика-канапе?

Пляма якась…

Не встигла роздивитися, як офіціант першим опам’ятався, заквоктав:

– Ой, біда яка! Як же це?! Що тепер робити?

Капітан до дверей кинувся – аби зачинити, щоби раптом пасажири нічого не побачили, а в дверях уже Мусин напарник топчеться.

Принесли чорти!

Певно, теж уже спати йшов.

Входить нахабно, мов хазяїн.

– Що тут відбувається, панове?

Побачив мертвого посла, підбіг, схилився, на шиї артерію намацав і каже:

– Та він мертвий! – і до Мусі обернувся: – А ви, рибонько, тут яким чином?

– Я вам не ри… – було розгнівалася Муся та вчасно язичка, прикусила, питає: – А ви?

– Я вас шукав, – каже напарник. – А що тут сталося, капітане?

Капітан увесь біліший за біле, шепоче:

– Панове, благаю, не треба галас вчиняти! Перший розважальний круїз! Гості не повинні дізнатися! Благаю!

– А що ви пропонуєте? – питає Олексій, роздивляючись небіжчика.

– У нас тут один… поважний пан на причалі підсів – якраз у цих справах: слідчий з розшукового відділу. Я йому доповідь представлю! А гостям, благаю, ані слова. А не то всі на наступній зупинці ж повтікають! Компанія і без того у боргах…

– Що ж, – поважно відказує Олексій, – у цьому є сенс. Тільки тіло треба звідси винести – чотири дні воно не витримає на спеці…

– Так, так, – киває капітан, – ми його до льодовні віднесемо – там у нас м’ясо, ох, вибачте, зберігається…

– Добре, – каже акторчук і тим огидним тоном, котрим із Мусею розмовляв, додає: – Тільки ви вже, пане капітане: послуга за послугу!

– Що ви хочете? – нашорошився той.

– Супружниці моїй – кожен вечір пляшчину шампанського до каюти. Раз. А мені – горілочки… Два.

Муся презирливо чмихнула, от же ж хамло!

– Як скажете, пане акторе! – каже капітан і до офіціанта: – Чув? Щоб так і було! І нікому – ані гу-гу!

Офіціант закивав і почав пляшки і бокали зі столу збирати.

Муся аж скрикнула:

– Нічого не чіпати!

Усі троє так і завмерли від несподіванки. А Муся зніяковіла і додає спокійно:

– Ну… От я у доктора Шерла вичитала, що… що на місці злочину треба залишати все як є. До… до з’ясування обставин.

– Це вона модного письменника начиталася, – поблажливо пояснює Олексій капітану. – Але в цьому сенс є! Ви маєте рацію, рибонько. Краще залишити все як є.

Ручку в лікті зігнув – Мусі подає.

Нічого їй не залишилось – просунула туди свою, як і годиться порядній дружині.

Вийшла, мов голодна після ситної вечері: багато чого розгледіти не встигла.

Тут би по килиму з лупою поповзати та з колбочки графіт на бокали та стіл посипати, ех…

Але нічого не поробиш – пішла покірно.

* * *

…Стоїть «Цариця» посеред Дніпра, майже не ворухнеться – на ніч двигуни вимикають, щоб гостям гарніше спалося.

Вікна згасли.

У каютах тиша.

Лише в одній робота кипить: режисер з оператором плівку проявляють. Адже до їхніх обов’язків входить пасажирів фільмою розважати. Треба проявити, до ладу привести.

А так усе тихо.

Хіба що нечутно прочиняються двері до каюти посла Вільгельма фон Айзена, на яких табличка висить: «Не турбувати!».

Хтось заходить.

Свічку запалює.

Небіжчика вже немає: «в кризі» спочиває з миром. Тільки шовкове покривало зібгане там, де тіло лежало.

Пірнають чиїсь руки по кишенях його сурдута – і опа! – виринають з уловом: перснем діамантовим.

Тим самим, яким княжна Анастасія увечері хизувалася…

І – опа! – вмикається з порогу кишеньковий ліхтарик.

Перед ним свічка безсила.

Освітлює ліхтарик перелякане Мусине обличчя. Ледь перстень не зронила.

Руками затулилась від нестерпного спалаху.

Чує:

– Так ось ви куди прямо зі шлюбного ложа втекли, рибонько!

Він! Ненависний!

Убивця?

Крадій?

– Я… Я тут… – белькоче перелякана Муся, тягне паузу: що б таке вигадати.

Вигадала!

Нахиляється, непомітно шпильку з волосся виймає і тримає її переможно перед очима страшного напарника:

– Я тут шпильку свою загубила. Ось!

І йде в наступ своєю чергою:

– А ви тут, вельмишановний, навіщо?!

Той теж розгубився не на жарт.

– Так я… Прокинувся – бачу: вас немає. Шукати пішов! Так і подумав: певно, рибонька моя щось у цій каюті загубила…

– Я вам не ри… – не може вгамуватись Муся, надто прозивалка ця солодка їй не подобається.

– Не спиться? – уїдливо продовжує напарник. – І що це за вигляд для заміжньої пані, га?

Муся спам’яталася, що стоїть у пеньюарі, засоромилась.

– А ви… ви, до речі, дійсно огидно хропите, – відказує. – От і не спиться!

– Прекрасно! І ви по каюті убієнного вирішили прогулятися. Дивне хобі у такої юної особи.

– А ви, певно, у пана посла щось поцупити прийшли, – парирує Муся і непомітно перстеник до мереживної кишені кладе. – Похвальне заняття, пане акторе!

– Ну то – на вихід? – каже той і знову їй руку бубликом складає.

Чмихнула Муся, сама з каюти прожогом вискочила.

Олексій – за нею.

– Неправда ваша, – каже ображено. – Хроплю, лише коли вип’ю…

– Так ви ж не просихаєте! – відказує та.

– Це я зуб полощу – лікуюсь…

– А до дантиста – не намагалися?…

– Горілочкою ж надійніше!

– Не брешіть: усі чоловіки дантистів бояться. Боягуз!

– А ваш дорогоцінний доктор – як там його, Шерл? – також?

– Доктора Шерла прошу не чіпати! – аж звивається від зазіхання на святе Муся. – Якби всі чоловіки були, як він, то… то… Жалюгідна ви особа! Акторчук!

– То – що б?! – не вгаває той.

…І все в такому дусі. Не дають одне одному гору взяти.

Енергійно крокує Муся подалі від нього: немає перед ким подружню пару вдавати.

Але – помилилася: якийсь дідько несе прямо на них двох запізнілих пияків – князя з купцем. Певно, за чаркою в салоні засиділись.

Ідуть, попід руки один одного тримають, наспівують.

Смикнув Олексій Мусю до себе, стиснув у обіймах, що та аж задихнулася. Ані рукою змахнути, щоб дати нахабі добрячого відкоша.

Щось крикнути хотіла, мовляв, допоможіть, люди добрі!

А той вже її цілує.

Засмикалась, нещасна, мов муха в павутинні.

А князь із купцем посміюються, навпочіпки тихенько повз проходять.

Пройшли нарешті.

Вирвалася Муся – і давай негідника кулачками молотити.

Ще й ногою копнула.

Доки той оговтувався, помчала до каюти і парасольку під ліжко запхала з думкою: нехай хоч ще раз спробує посягнути – вб’ю!

* * *

…Ранок видався рожевим.

Підсвічені лимонним золотом хмари висіли в повітрі, мов спущені на ниточках. На синіх хвилях гойдалися чорні, мов ієрогліфи, чайки.

А на верхній палубі стояла чарівна жінка в червоному кімоно і легких, розшитих бісером капцях на босу ногу.

І саме такий пейзаж – золоте море з чайками – малювала аквареллю на тонкому рисовому папері, припасованому до мольберта.

– Прегарна картинка… – замріяно прошепотів режисер оператору.

Ці дві ранні пташки вже стояли на капітанському мостику і зверху знімали, як прокидається пароплав.

– Звичайна стилізація. Я краще можу… – буркнув оператор.

– Я не про аркуш – про жінку! Зніми крупним планом.

А жінка вже вмочила пензлик в чорне – і по вертикалі малюнка попливли, трохи розтікаючись, химерні ієрогліфи.

До речі, не тільки кіношники поїдали пані Ванду Такіхасі вічком своєї «чарівної машини».

За скляними стінами салону вже поволі збиралася на сніданок публіка – з тих, хто виспався, не вживаючи на ніч зайвого.

Муся сиділа біля самого скла і теж спостерігала, як Ванда виводить на папері закарлючки.

А ще більше за тим, як розвивається довкола її ніжок червоне кімоно, як розсипається по плечах довге чорне волосся, не підібране в зачіску.

Чарівна пані нагадувала чайку: здавалося, ще мить – і вона злетить в рожево-золотий світанок. Уперше Муся пошкодувала, що немає в неї подруг.

А якби була вона, Муся, здатна на легке жіноче спілкування, то обрала б для себе саме таку, як ця малярка, що без усіляких умовностей капці на босу ногу одягає.

Тільки так подумала, як насупилась і відвернулась: до Ванди підходив її клятий напарник. Коли Муся до сніданку виходила, він ще спав, накривши голову ковдрою і підібгавши під себе свої довгі противні ноги.

А тепер вийшов, немов кіт на полювання.

Поглянув на сонце, чхнув.

Підбирається до художниці котячою ходою.

Муся презирливо губи скривила – про що може з нею розмовляти? Хіба що про погоду…

А Олексій дійсно вже стояв за спиною малярки і милувався легкими розчерками пензлика, а ще більше – як вітерець з тонкої шийки змійки чорного волосся здмухує.

– Не золотом багатий небосхил… – пробурмотів тихо, вглядаючись у намальований пейзаж.

Ванда обернулася, посміхнулась приязно:

– О! Ви вмієте читати ієрогліфи? – і лукаво тицьнула пензликом у другий рядок: – А тут що?

Олексій напружився, мов учень на уроці:

– Так… «Не золотом багатий небосхил»… Хвилиночку… – і продекламував далі: – «А світлом, що веде за обрій вічності…» Гм… Незле.

– Ви знаєте китайську? – з цікавістю озвалася Ванда.

– Я люблю китайську поезію, довелося дещо вивчити, – скромно вклонився Олексій.

Ванда простягнула йому руку:

– Ванда Такіхасі.

З вікна салону Муся побачила, як той схилився над ручкою малярки, і подумала: «Фу!»

Знову відвернулася, розглядаючи гостей.

По салону снували офіціанти, розносячи чайники і таці зі сніданком.