Текст книги "Подвійна гра в чотири руки"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 9 страниц) [доступный отрывок для чтения: 4 страниц]

Ірен Роздобудько
Подвійна гра в чотири руки

Передмова
Гра в десять рук

Як на мене, всі твори Ірен Роздобудько – кінематографічні.

З кожної книги міг би вийти не тільки непоганий фільм, а й потужний блокбастер. Недарма ж іще 2008 року на міжнародному кінофестивалі телевізійних фільмів «Маслина-Олива», який проходив у місті Бар у Чорногорії, Роздобудько отримала першу премію в номінації «Кращий сценарій» за фільм режисера Володимира Тихого «Ґудзик», знятий за однойменним романом автора.

Взагалі за книгами Роздобудько (і її ж сценаріями) знято кілька фільмів. Крім уже згаданого «Ґудзика» – «Осінні квіти» (роман «Зів’ялі квіти викидають», реж. А. Сейтаблаєв); «Пастка» (роман «Пастка для жар-птиці», реж. С. Лисенко), а також за оригінальними сценаріями – «Таємничий острів» (реж. В. Тихий), «Почати з початку. Марта» (реж. О. Копилов), «Поводир» Олеся Саніна, де Ірен була одним зі співавторів і який нині номінується на «Оскар». Роботу в кінематографі вона не припиняє, має безліч замовлень і синопсисів, котрі – до певного часу! – ще лежать у неї «в шухляді».

Кінороман «Подвійна гра в чотири руки» – один із таких «завтрашніх фільмів».

Тому жанр, обраний автором, – не випадковий. Певно, по-справжньому оцінити його можуть ті, хто має професійні стосунки з кіно. Адже в цьому пригодницькому, авантюрному детективі автор навмисно уникає того стилю, за яким можна впізнати будь-який твір Ірен Роздобудько.

Саме в цій книзі надається перевага візуалізації дії, а не метафорі. І саме тому кожну «сцену» – себто розділ – можна не тільки прочитати, а й побачити у власній уяві.

Гадаю, що якби такий фільм було знято – і знято на гідному рівні, – він зацікавив би будь-якого глядача. Адже тема, як кажуть кінематографісти, «смачненька»: Київ початку ХХ століття, кілька загадкових убивств – у Санкт-Петербурзі і на пароплаві, що здійснює розважальний рейс уздовж берегів Дніпра. Убивства тісно пов’язані з політикою, а розслідування – з коханням.

Автор водночас ненав’язливо зачіпає і цікаві історичні факти: саме на початку ХХ століття було задумано перші морські лайнери, з борту яких міг злітати військовий літак. І називає забуті імена. Скажімо, мало хто знає, що саме в Києві жив і працював конструктор перших в Україні дирижаблів інженер Федір Фердинандович Андерс, доля якого потребує окремого дослідження, що в Києві існував потужний авіаційний гурток, із якого вийшло багато відомих винахідників і пілотів. Саме з їхньої майстерні, за романом, було викрадено креслення потужної повітряної зброї. І це викрадення потягнуло за собою низку злочинів. Їх, як і належить у класичному детективі, розслідує доволі чудернацька парочка головних героїв: усунутий від справ слідчий-невдаха Олексій Крапка з Києва і норовлива генеральська донька з Санкт-Петербурга Муся Гурчик. Головні, та й другорядні герої виписані жваво і виразно, що завжди імпонує кінорежисерові й додає «кінематографічності» роману. І ще раз хочу наголосити: мене, як кінематографіста, у цій книзі перш за все захоплюють блискуче побудовані сцени і діалоги.

А ще вражає нова несподівана іпостась письменниці, котра не втомлюється дивувати читача своєю багатогранністю.

І завжди «грає в десять рук».

Валентин Марченко, кінорежисер вищої категорії, заслужений діяч мистецтв України

* * *

Київ. Газета «Відомості», 5 січня, 1911 рік «Світське життя»

«…Учора в новому приміщенні публічної бібліотеки відбувся зимовий благодійний аеробал.

На балу були присутні: його світлість генерал-губернатор київський, подільський та волинський Федір Федорович Трепов, голова міської Думи, кавалер ордена Почесного легіону його світлість Іполит Миколайович Дьяков із дружиною, всі представники міської думи з дружинами, а також повноважні посли, купці вищої гільдії, професура, відомі адвокати, лікарі, літератори, інші представники еліти та іноземні гості.

Публіку розважали три оркестри і балет міського театру.

На запрошення його світлості пана Дьякова, за сприяння якого, як відомо, було створено понад тридцять п’ять моделей аеропланів, свою надзвичайну доповідь зробив мало відомий у світському товаристві інженер Федір Фердинандович Андерс. Він закликав поважне товариство зробити внески в асигнаціях на будівництво повітряного судна, котре, за його словами, «прославить наше рідне місто», і натякнув, що «надзвичайний летючий корабель», котрий нині розробляється авіаторами-аматорами в майстернях механічного гуртка Київського політехнічного інституту на секції повітряного плавання, може надати імперії значні переваги у будь-яких бойових діях…»

Київ. Газета «Відомості», травень, 1911 рік «Кримінальна хроніка»

«Розбійницький напад на майстерню Київського товариства повітряного плавання.

Уночі невідомі розгромили майстерню авіаторів, розташовану в самому центрі міста – на розі Хрещатика та Прорізної. За першими повідомленнями поліції, напад, швидше за все, було вчинено нігілістами або радикально налаштованими представниками неканонічних сект і буде трактований як хуліганство.

У майстерні розтрощені меблі й моделі аеропланів, розбитий посуд та інше майно.

Оскільки погром було вчинено вночі, жертв і постраждалих немає. Поліція веде розслідування…»

* * *

…Віктор Передері грав на роялі.

Віктор грав на роялі і думав про те, що це була б непогана фраза для початку роману.

Любовного.

Адже любовний роман був для нього новинкою, чимось забороненим для його прагматичного розуму, чимось соромітним та недоступним.

Жадібними ніздрями (і всіма, звісно, фібрами душі) він відчував терпкий аромат парфумів «Жасмин».

Це було диво – наскільки збігаються смаки! У всьому.

Навіть у виборі аромату. Його улюбленого.

А ця музика!

Нетривіальна.

Не який-небудь заспіваний бульварний романс, а – надзвичайна, яку він ретельно видобував зі старовинного нотного сувою, немов розгадував манускрипт.

А цей глибинний зміст давньої пасторалі, котру треба співати мовою оригіналу – з дивними словами, які здатен збагнути лише справжній поціновувач!

Нетривіальний зміст…

Те, що він любить, те, на що очікував усе життя.

І нарешті знайшов.

Дивним було й те, що ніяких передумов до такого блаженства не було.

І не могло бути!

Адже він ніколи не сподівався, що когось може привабити його рябе від дитинства обличчя, широкі вуста з ненависною перетинкою посередині і тонка червона, мов у гиндика, шия з гострим кадиком. І те, що він – звичайний інженер, хоча й зі званням офіцера морського флоту.

Беручи черговий акорд, Віктор ще раз жадібно вдихнув повітря.

Аромат жасмину ледь чутно відгонив гнилизною ріки: Нева текла прямо під вікнами його апартаментів. Але зараз його не дратувала ця виснажлива вологість, що зазвичай провокувала алергію і нежить.

Легкий рух за спиною і другий стілець, який стояв з лівого боку від нього, перед роялем, чітко говорили йому про те, що це не сон.

Що віднині він не сам-один, що гра в чотири руки не предмет його хворобливої уяви, а дійсність. Варто лише озирнутися, щоб груди наповнились гарячим, нестерпним вогнем у передчутті ночі…

Мріючи про наступні кілька годин, котрі – о дивні колізії долі! – можливо, триватимуть до ранку, Віктор не квапився озирнутися. Аби не злякати свого щастя, аби воно не випурхнуло в прочинене вікно.

Він чув, як ллється в келихи шампанське, як дзеленчать бокали і шипить, осідаючи, піна.

І – грав, грав…

Аж доки відчув легенький, невагомий дотик до шиї, від якого аж до п’ят пронизало приємне тепло. А далі перейшло у палкий жар.

Він пробіг пальцями по клавішах і…

…впав на них головою, зробивши останній акорд, не прописаний у пожовклому нотному сувої…

Санкт-Петербург, 13 травня, 1911 рік

…Муся терпіти не могла двох речей: засинати і прокидатися.

Засинати – бо вважала, що сон марнує час, відбирає частину життя, а прокидатися – тому що її сни зазвичай були кольоровими та насичені подіями.

У таких протиріччях Мусі завжди було важко знайти золоту середину.

Вона її і не шукала, адже завжди була максималісткою.

Щільні оксамитові штори затуляли світло, але блідий промінець все ж таки прокрався до спальні і прохолодною указкою, мов учителька гімназії, безцеремонно вказував на суцільний безлад, який Муся полюбляла звечора залишати у своїй кімнаті.

Була б матуся живою, певно, не допустила б цього!

На килимі – капці, панчохи з підв’язками, спідниця, трохи далі від неї – нижня, корсаж, сорочка. Ніби хтось речами прокладав шлях до ліжка.

Довкола ліжка було не краще: купами і стосами валялися книжки і брошурки з круглими жовтими слідами на сторінках від кухлика з чаєм.

Саме ж ліжко, мов осіннім листям, було притрушено різного штибу газетами і журнальчиками – «Вісник поліції», «Поліцейські відомості», «Відомості с. – петербургського градоначальства і с. – петербургської міської поліції».

Муся, а точніше Марія Матвіївна Гурчик, донька обер-поліцмейстера санкт-петербургського розшукового департаменту, генерала Матвія Івановича Гурчика, була справжньою книгоманкою.

Проте коло її уподобань торкалося досить дивного і не властивого панночці такого ніжного віку чтива.

«Криміналістична ідентифікація», «Побудова і аналіз версій», «Засоби криміналістичної експертизи та техніка фіксації доказів», «Різновиди ідентифікації людини» – ось чим був усіяний перський килим довкола ліжка.

Усі брошури були рясно покреслені олівцем, загнуті сторінки робили їх пухкими, схожими на торт наполеон виробництва кондитера Пошибеєва. У центрі цього нічного книжкового натюрморту знаходилася досить нова брошура понурого сірого кольору, типово белетристична, з красномовною назвою «Ескорт у смерть» під авторством такого собі «писайла», відрекомендованого на обкладинці як д-р Шерл.

Сама ж панянка перебувала під жмутками цього листя, мов лисиця в норі.

Її голова, за улюбленою звичкою, була накрита подушкою – зверху виднілася лише рука.

Тому Муся не могла чути, як із вулиці в прочинену хвіртку линуть голоси юних газетярів:

– Останні новини! Вранішній випуск! Небезпечний злочинець Петро Шнур вирвався на волю!

– Сенсація дня! Поліція спіймала облизня: злодій Петька Шнур втік із в’язниці! Подробиці – тільки у нас!

– Втеча століття! Усі під загрозою! Помста злочинця поліцейським буде безжальною!

– Хто перший стане жертвою завзятого втікача?!

– Вранішній випуск! Останні новини!!!

Під подушкою ж панували тиша і темрява.

І так тривало б іще години зо дві, якби до дівочої спочивальні не увірвався сам генерал Гурчик.

Із високо піднятою рукою, що стискала жмуток вранішніх газет, розпашілий і скуйовджений, він нагадував Зевса-громовержця Критського.

За ним навшпиньках прокрався лакей Аристарх і боязко зупинився на порозі, готовий у будь-яку мить підхопити хазяїна попід руки в разі апоплексичного нападу.

З-за його плеча виглядала покоївка Лизавета з пляшечкою нашатирного спирту в руках.

Генерал зашелестів над рукою доньки газетами.

Але це не призвело до жодного зрушення.

– Догралася?! Дострибалася?! – гнівно вигукнув він.

У відповідь рука трохи ворухнулася, зі стиснутого кулачка вистрелив вказівний пальчик, сонно похитався у повітрі – мовляв, тихо, я мушу додивитися сон – і рука міцніше притисла до голови пухову мереживну подушку.

Поглянувши на Аристарха, чи не побачить зайвого, генерал потягнув за ковдру, відкриваючи на загальний огляд ніжне дівоче плече.

З-під подушки визирнуло незадоволене і сонне око чистого блакитного кольору.

– Ось! – генерал знову потрусив над оком жмутком газет. – Я так і знав: догралася.

Усівшись на край ліжка, з якого, мов порох, посипалися журнальчики і брошурки, прочитав рядки зі шпальти:

– «…психічно неврівноважений злодій на прізвисько Шнур сьогодні вночі здійснив нахабну втечу по дорозі до місця ув’язнення. Як передбачають експерти, цей звір у людській подобі одержимий жагою кривавої помсти, котру під час суду привселюдно пообіцяв здійснити над донькою нашого славетного… – на цьому місці генерал задоволено гмикнув і повів далі: – …славетного обер-поліцмейстера санкт-петербургської поліції, його високості генерала М. І. Гурчика»!

Славетний генерал відкинув подушку і суворо зиркнув на улюблене чадо:

– Що тепер робити?! Догралася в слідчого!!! Я так і знав!

– Котра година? – почулося з-під знову натягнутої на голову подушки.

Аристарх поважно кивнув Лизаветі: зараз точно знадобиться пляшина з нашатирем.

Так і сталося.

Генерал схопився за серце і заковтав повітря.

– Що? Що?! Яка година?!

Схопився і закружляв довкола ліжка, немов чукотський шаман, кульгаючи на праву (колись поранену в бою) ногу.

– Тут смертю погрожують – а їй кохфій подавай!

Він знову затрусив газетами над милою білявою голівкою, що нарешті визирнула зі свого сховища і жалісно спостерігала за зворушливими рухами татуся.

– Казав же, попереджав: не лізь не в свої справи! Ач бач: у нишпорки їй закортіло! Подвигів!

Його погляд упав на стоси журналів і книжок, розсипаних довкола ліжка.

Спересердя генерал розворушив їх ногами так, ніби бродив в осінньому лісі.

– Що читаємо?! Хіба це дівоче читання?! Що тепер з тобою робити?!

Набігавшись і досхочу потоптавши небезпечну для дівочого виховання пресу, Матвій Іванович картинно зупинився посеред кімнати, по-наполеонівськи заклав праву руку за вилогу оксамитового турецького халата.

Аристарх зітхнув із полегшенням: добра ознака, нападу не буде.

Генерал викинув у повітря ліву руку і театрально виголосив:

– До села! До тітоньки! У глушину! Глобино!!!

– Чому не до Саратова? – визирнуло нарешті з-під мережива нахабне сонне личко.

Але генерал Гурчик уже повністю тримав себе в руках.

– Потяг за дві години, – спокійним голосом промовив він. – Усе. Жарти скінчилися.

Він знову присів на край ліжка і був неабияк задоволений побачити нарешті дійсно схвильоване обличчя доньки.

– Татусю… – благально промовила вона.

Генерал узяв її за руку, мимоволі милуючись виразом світлих очей, що так нагадували йому давно померлу дружину Полінку.

– Не сперечайся, душе моя, – миролюбно промовив він. – Петька Шнур дійсно тобі погрожував. Ти в розслідування даремно втрутилася. І на суді даремно свідчила. Не послухалась мене – от тепер і маємо…

– Але ж, таточку, якби не я, Іполит Вікентійович його б і досі шукав…

– О господи, можливо, й так, але хіба це жіночі справи? – тяжко зітхнув Матвій Іванович. – Заміж тобі треба. Негайно. Може, дурниці з голови вивітряться. Була б жива Поліночка…

Унизу, у прочинених дверях, почувся рух – дзенькнув дзвоник, дмухнув вітерець, заворкотів бас швейцара.

Генерал кивнув Аристарху – піди поглянь, що там іще – і знову повернувся до принишклої доньки.

– Була б жива мати, – продовжував він, – дала б тобі належне виховання. А так – бідна моя голова! – на повідку в тебе йшов: хочеш книжки – ось тобі книжки, коней хочеш – на тобі коней, фехтування – ось тобі вчитель. Медичні курси при університеті – будь ласка! Бонну одну за другою звільняв за першим твоїм проханням! Та нудна… та дурна… та вишивати навчає… А що вийшло?!

– Що вийшло? – підхопилася Муся, обняла Гурчика за шию, обеззброїла переможно – зливою поцілунків.

Удаючи сердитого, генерал виплутався з її рук:

– Не підлабузнюйся. Усе одно поїдеш до Параскеви Іванівни. Вона давно на тебе чекає. Та й мені буде спокійніше, поки Шнура не спіймаємо. Збирайся. Відвезу тебе на вокзал.

Муся закопилила губи.

Хотіла щось сказати – не встигла: до кімнати увійшов Аристарх.

Хіба що вухами не пряв, мов кінь з переляку, поглянув на Мусю в нічній сорочці, відвернувся шанобливо:

– Пробачте, панночко, – і до генерала: – Там…

– Ну? – зморщився Гурчик, прикриваючи доньку ковдрою.

Пожувавши повітря і втупившись очима в перський килим, Аристарх видихнув:

– Там… Іполит Вікентійович прийшли. Кажуть, невідкладна справа. Я їх до кабінету завів.

– Що там іще? – пробурмотів Гурчик, підводячись і киваючи Мусі – мовляв, збирайся негайно: рішення прийнято і оскарженню не підлягає.

Уже з порогу вона почула тихий шепіт Аристарха:

– Смертовбивство…

Генерал Гурчик швидко посунув до кабінету.

Муся схопила пеньюар і, на ходу застібаючи ґудзики, вискочила слідом за батьком.

Ну дійсно: справжня нишпорка!

* * *

Двері кабінету, на щастя, залишились прочиненими.

Але перед ними, витягнувши шию і вдаючи з себе мармурову статую, стояв Аристарх. Помітивши панночку, зашарівся, але пост не покинув.

Муся показала йому ручкою: мовляв, ад’йо – на кухню! На що вірний лакей, провагавшись зо хвилину, вирішив зреагувати адекватно, а кажучи простіше – ретирувався вбік місця призначення. Сперечатися в цьому домі з панночкою – собі дорожче. Тим паче що хвилин за десять почнеться сніданок і варто було б поглянути, чи задіювати в цьому процесі молодшого лакея Феофіла, а чи обійтися малою (власною) кров’ю.

Змінивши на посту Аристарха, задоволена Муся припала оком до шпарини.

І ось що побачила.

Матвій Іванович стояв біля свого столу, вкритого зеленим сукном, читав якусь депешу. Перед ним переступав з ноги на ногу (через замалий розмір нових модних штиблет) його перший помічник Іполит Вікентійович Калєтніков, а по-Мусьчиному – «прилип-прилипайло».

Стежачи очима за начальником, Іполит намагався доповнити читання своїми коментарями і нервово поглядав на годинник, що цокав на протилежній стіні.

– Мертвий. Уранці покоївка знайшла… Лежав обличчям на клавішах…

– Що? – відірвав погляд від аркушу генерал.

– Так. На клавішах рояля. Обличчям. Кульових або ножових поранень немає. Слідів удару тупими предметами – також.

– А чого ви вирішили, що його вбито?

– Ну… Він здоровий був. Шампанське пив. Шоколад на столі… Чого б йому помирати? На шиї, за свідченням медика, дивний отвір синюшного кольору. Розтин покаже, чи немає в крові хімічних речовин…

– Пограбували?

– Сейф відчинений. Але гроші на місці. Начебто нічого не забрали…

– А креслення? – скинув погляд на підлеглого Гурчик. – Креслення в сейфі є?

– Креслення? – розгублено повторив Іполит, розуміючи, що питання поставлене не просто так, клацнув підборами нових (чорт би їх забрав!) штиблет: – Ніякого креслення не знайдено!

Генерал Гурчик, який після вранішньої розмови з донькою ледве набув свого звичайного кольору обличчя, знову покрився червоними плямами.

Ех, татусь швидкий на полум’я, мов сірник, подумала Муся.

Той вічний залізний сірник, який вона бачила на балу в якогось японського посла: чиркнув-клацнув – і горить вічним вогнем.

– «Нічого не взято»? – ядуче перепитав він підлеглого. – Та у цих кресленнях уся наша стратегія! Сам адмірал військового флоту доручив нам взяти цього… цього Віктора Передері під посилену охорону. Охорона була?

– Відпустив він її увечері… – розгублено сказав Іполит.

– Профукали секрет державного значення! «Нічого не взято»!!! – знову зарепетував генерал.

Він зробив пару гарячкових кіл кабінетом так само, як кілька хвилин тому здійснював подібний марш-кидок Мусиною спочивальнею.

Іполит стежив за ним самими зіницями, боячись поворухнутися.

Однак вставив слово:

– Так, ваше світлосте, ніхто ж не знав, що він ті креслення вдома тримає.

– «Ніхто не знав»! «Ніхто не знав»! Я знав! Тому і охорону велів поставити…

Матвій Іванович, випускаючи пару навіть із вух, повалився у своє високе крісло.

Муся не витримала.

Розчахнула двері, швиденько налила в склянку води з карафи, підсунула татусеві анісові краплі.

– Випийте, таточку!

Генерал поглянув на неї крізь примружене око, скривився.

– А ти тут чому? – промовив слабким голосом. – Підслуховувала?

– Пийте, пийте. До дна! – наказала Муся, тримаючи склянку біля його тремтячого підборіддя.

Матвій Іванович слухняно ковтнув останню краплю, втупився очима в доньку.

– Речі зібрала? – тяжко зітхнув. – Прийшла біда – відчиняй ворота…

Залізний сірник погас.

Муся, усе ще тримаючи склянку біля обличчя генерала, кинула погляд на Іполита, що стояв, витягнувшись, мов чапля.

– А від чого він помер? – запитала.

Іполит набрав поважного вигляду, вклонився генеральській дочці:

– Ми так собі гадаємо, Мар’є Матвєвно, що суб’єкт отруєний безпосередньо через вживання алкогольного напою, а саме шампанського вина «Blanc de blancs», що означає «біле з білих» і виробляється з винограду сорту «шардоне».

Іполит Вікентійович у присутності Мусі полюбляв виглядати освіченим.

– Та кому ж це ви, шановний пане, доповідь робите?! – підстрибнув врятований від серцевого нападу генерал Гурчик.

Дійсно, подумав Іполит Вікентійович, і чому ця дівчина такий вплив на всіх має…

– Так Мар’я ж Матвєвна запитали, – ніяковіючи, пояснив він.

– От через таких добродіїв, як ви, вона зараз у небезпеці! Забагато їй байок розповідаєте. А вона і рада!

І до Мусі:

– Зібралась? Їдьмо на вокзал!

І у двері, де вже маячив вірний лакей:

– Аристарху! Закладай фаетон – панночка після сніданку від’їжджає!

– Вас, Матвію Івановичу, на місці злочину чекають, – наважився нагадати Іполит.

– Знаю. Дорогою заїдемо, – сердито буркнув той і був оглушений вигуком «Ура!», котрий цілком по-армійському дзвінко видала Муся, заплескавши при цьому в долоні.

І вискочила з кабінету – переодягатися. Тільки зараз згадала, що стоїть перед Іполитом Вікентійовичем в самому пеньюарі.

Гурчик знову тяжко зітхнув, киваючи услід:

– Вимучила мене… Слідчим хоче бути…

– Але ж, шановний Матвію Івановичу, Мар’я Матвєвна дійсно допомогла нам Петьку Шнура впіймати. Якби не її досліди з відбитками ступні в багнюці – ми б інших доказів і не мали…

– Авжеж, – не без гордощів відповів генерал Гурчик, – розуму в неї палата. Сам дивуюсь. Їй би хлопцем народитися…

І, згадавши недавню розмову, насупив брови:

– Але якщо ти дівицею на світ прийшла – будь ласка, йди заміж. І – ніяких фанаберій!

Іполит почервонів, клацнув затісними штиблетами і поспішив відкланятись: мусив чекати внизу, доки генерал з донькою зберуться в дорогу.

* * *

Зібралися десь по десятій.

Могло бути й раніше, якби Матвій Іванович не вдався до ретельної перевірки Мусиного багажу: до тітки треба їхати «в людському» вигляді.

Тому її пошита Лизаветою за останнім словом паризького кутюр’є Поля Пуаре спідниця-брюки негайно була замінена на довгу чорну «дзиґу» і сувору білу блузу з високим коміром. Вміст усієї валізи генерал перевірив під гнівне сопіння Мусі, яка не зронила ані слова. Навіть коли, червоніючи і пирхаючи, генерал жмутком вкинув туди кілька ненависних корсажів і купу іншого непотребу, що повинні носити панянки вісімнадцяти років. Проте викинув помаду і пудру «Помпадур».

А от «ручну поклажу» перевірити не вдалося – спішив.

А дарма!

Адже, крім великої валізи, Марія Матвіївна Гурчик мала й те, що погодилася б віддати хіба що ціною власного життя.

По-перше, зв’язала охайною купкою з десяток книжок свого улюбленого доктора Шерла, ретельно замаскувавши зверху і знизу романами Жорж Санд і мадам Убліє.

По-друге, зібрала «лікарський саквояж», де, за її «чесним словом», мали бути ліки й інші медично необхідні для дівчини речі.

Ніяких ліків там, звісно, не було.

А були зовсім інші речі.

Скажімо, скляна колбочка з графітом, власноруч наструганим з олівців, віхтик з дрібним піском, пензлики різного калібру, пляшечка з сірчаною кислотою і ще купа пробірок і реторточок, наповнених невідомою рідиною різного кольору, медичні щипці, скальпель, обценьки.

Окремо варто було б розповісти про набір збільшувальних скелець, пінцетів і ланцетів, охайно нарізаний стосиками м’який папір, що ним промокають чорнила, і насамкінець – коробка театрального гриму (таємно придбана у клоуна за два рублі асигнаціями в пересувному цирку-шапіто), який конче необхідний кожному порядному шпигуну для зміни зовнішності!

Промахнувся Матвій Іванович і з супроводом: взяти з собою Лізу Марія Матвіївна навідріз відмовилась, мовляв, вона тут татусеві згодиться. А наймати компаньйонку не було часу, адже генерал квапився на місце злочину.

Муся побожилася, що сидітиме у вагоні тихо і мирно до самого Глобино і ніяка наглядачка їй не потрібна.

Вийшли до фаетону, кожен у своїх думках.

Повантажились.

Іполит подав Мусі руку – довелося спертися, хоча Муся не любила таких м’яких вологих рук, підштовхнув під ліктик генерала.

З метою безпеки панночки підняв верх, сів поруч.

Фаетон гойднувся, мов човен.

– Рушай! – наказав генерал. – Спочатку на набережну. Там зачекаєш – і потім на вокзал!

Іполит назвав адресу.

Фаетон рушив…

У ту ж мить з темної арки, що трималася на плечах групи оголених каріатид і атлантів, вистрибнула чорна тінь і, ставши на закорки екіпажу, приєдналася до від’їжджаючих…

* * *

Біля під’їзду на набережній уже крутився цікавий люд.

Довелося кучеру трохи попрацювати пужалном, щоб розігнати загату роззяв.

– Почекаєш тут, – наказав доньці Гурчик.

Але Муся зі своїм саквояжем уже стояла в юрмі біля під’їзду і, як усі, витягувала шию вбік санітарів, що саме виносили з темряви ноші, накриті білим простирадлом. Під ним вгадувалися обриси худого видовженого тіла.

Генерал з Іполитом, що розчищав дорогу начальнику гострим ліктем і криком «Поліція!», поквапились зупинити процесію.

Санітари стали.

Натовп (серед гультяїв, прикажчиків із сусідніх яток та інших роззяв товклися тут навіть бонни з дітьми і дами під мереживними парасольками) хитнувся вперед.

Іполит, широко розвівши руки, відтіснив цікавих, пропустив генерала, відкинув край простирадла, крадькома кидаючи погляд на Мусю: чи не в захопленні вона від таких його рішучих дій.

Муся дійсно була в захопленні, адже через плече татуся жадібно оглядала смутне видиво, що відкрилося її очам.

Небіжчику було років тридцять.

На його посинілому обличчі (Муся відзначила, що синява розливалася від шиї) застигла блаженна посмішка, пальці обох рук розчепірені, ніби нещасний усе ще брав свій останній акорд.

Гнівно зиркнувши на доньку, генерал почав підійматися на третій поверх апартаментів.

На сходах так само товклися цікаві – покоївки, лакеї, кухарки.

Схлипували, накладали на себе хресні знамення і коливалися, мов водорості, шанобливо пропускаючи генерала до високих прочинених дверей, звідки долинали тихі голоси поліцейських.

Генералу стало не до Мусі.

А вона, перетворившись на тінь чи, краще сказати, мишу, тихо почала орієнтуватися на місцевості, вловлюючи кожне слово з доповіді околоточного.

У просторому залі-приймальні (Муся відзначила, що померлий інженер жив досить заможно) стояв круглий дубовий стіл на лакованих гнутих ніжках у формі оголених сирен, що здіймаються з хвилі морської (претензійно і недешево, подумала Муся), десять стільців у стилі бароко (протертим виявився лише один, з чого Муся зробила висновок, що небіжчик не вельми часто приймав гостей), на вікнах висіли щільні подвійні штори (певно, захист від вологості, вирішила Муся, небіжчик був теплолюбним), біля вікна – канапе, точніше, досить кокетлива козетка з різьбленими позолоченими бильцями і високою спинкою, оббита ніжно-рожевим шовком. Теж жодним чином не протерта.

Постріляла очима і по різних предметах та предметиках.

Позолочені канделябри з викрутасами, картини у важких рамах з морськими пейзажами, швидше за все копії.

Усе начищене, усе блищить.

У кутку, ближче до штор, майже за ними – високий сейф зі шпариною у формі лев’ячої пащеки.

Підробка, подумала Муся, у таких сейфах хіба що вино витримувати.

Наставила вуха, дослухаючись до тихого бурмотіння генерала, який оглядав сейф.

– Зламу не було… – бурмотів той. – Відімкнено ключем. Певно, на довірі спрацювали.

І обернувся до околоточного:

– А чи правда, що на клавішах головою лежав?

Околоточний підтягнув черево:

– Чиста правда, ваша світлість! Ось – там. Ми туди нікого не пускаємо.

Муся помітила, що вхід до сусідньої кімнати перегороджений білою стрічкою.

От молодці, подумала вона, а то, бува, затопчуть геть усе, руками замацають та ще й попелом із власних папіросок притрусять – як тоді сліди шукати?!

А доктор Шерл писав, що…

Муся не встигла подумати про те, що писав про такі випадки невідомий белетрист, як біля неї схлипнула покоївка.

Генерал нервово відгукнувся на звук:

– Виведіть зайвих!

Іполит швидесенько відтіснив покоївку до коридору.

На мить завагався лише щодо Мусі – зайва вона тут чи ні – і обпікся об її суворий погляд, вирішив – ні, не зайва, ліпше не чіпати, і повернувся до місця дислокації.

– Крім убивці чи вбивць треба шукати те, що тут зберігалося, – сказав генерал Гурчик, з досадою в черговий раз обмацуючи стінки і навіть покришку сейфа.

– Що шукати треба, ваше світлосте?

– Креслення на цигарковому папері, – тихо сказав генерал і кивнув на запечатану залу. – Що там знайшли?

– Труп…

– Невже?

– Вибачте, ваше світлосте, – виструнчився череватий околоточний і почав доповідати по-формі: – Нічого надто особливого, пане генерале. Певно, пан інженер мав рандеву. На столі увесь джентльменський набір: цукерки, шампанське, квіти. Два бокали… А ось ще – запрошення.

– Запрошення? Що за запрошення?

– Пан інженер у відпустку збирався. Запрошення на судно «Цариця Дніпра».

Околоточний простягнув генералу цупку картонку.

Перед тим як прочитати, генерал обнюхав її, мов собака, підніс до очей:

– «Цариця Дніпра», перший круїзний рейс із Києва… Відплиття… Відплиття післязавтра… Не густо. Що ще?

– За попередніми даними, смерть настала між дев’ятою та дванадцятою годинами ночі. При огляді тіла нічого надзвичайного не виявлено. Усе чисто. Попередні версії: серцевий напад, отруєння їжею або напоями. Слідів пограбування немає. Крім… як ви зараз повідомили – креслення. Але про те нам відомо не було. Якщо судити з розташування тіла…

* * *

Але продовження нудної доповіді Муся вже не чула, а, непомітно прослизнувши за білу стрічку, жадібно всотувала кожну деталь у затишному алькові, що став, за її беззаперечним судженням, місцем хоч і не кривавого, але від того не менш цікавого злочину.

Блискавично відзначила деталі: стілець, на якому знайшли небіжчика, стоїть не по центру рояля. Гра в чотири руки?

Озирнулася: другий стілець надто показово присунутий до ломберного столика, ніби каже: я тут ні до чого.

Так само із бокалами. Один стоїть на покришці роялю, навпроти стільця небіжчика, – це його недопитий останній трунок. Другий – на столику, порожній і сухий.

Ноти на роялі!

Швиденько сховала – за пазуху, потім розберемось.

Помітила: пожовклий сувій, списаний дрібними «до-ре-мі» вручну – музика для гурманів.

Що ще?

Хуткіше! Доки не урвалася нудна доповідь «по всій формі» в сусідній кімнаті…

Пробіглася по корінцях полиці з нотами, що висіла над роялем.

Підчепила нігтиком якийсь картонний краєчок, засунутий, певно, нашвидкуруч: на килим упав, ніби саме на такий дотик чекаючи, дагеротип, або, як нині кажуть, фотографія. Певно, схована нещодавно.

Ух ти! Одна з тих фривольних світлинок, котрі татусь забороняє дивитися в модних журналах: оголена спина, тінь від капелюха з широкими крисами падає на гострі лопатки, вузенькі бретельки натякають, що сукня на панянці (а, власне, чому саме панянці, якщо спина худа, майже підліткова?) все ж таки є.