Текст книги "Перейти темряву"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 8 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

Отже, що робити з цими дзвінками, невідомо. Краще забути.

Наче вві сні вона донесла Славка додому, як годиться, хвилин із десять поспілкувалася зі свекрухою сестри (та була зовсім старенька) і вирішила не чекати на повернення зі зборів Марії. Розклала на столі фломастери, папір – нехай поки малий помалює, – налила Ганні Павлівні чаю… Нічого, якось разом дочекаються!

Їй кортіло скоріше піти до себе – Марта жила неподалік – і щось вирішити зі своєю знахідкою, яка вже достатньо попсувала нерви за сьогодні.

Удома її трохи попустило. Слухавка мовчала. Марта повечеряла, увімкнула телевізор, прилягла на канапу. Може, не варто так перейматися чужими проблемами? Вона дістала з торбинки телефончик і уважно роздивилася його – мініатюрний, темно-фіолетовий, із золотавими кнопочками, гарненький…

От якби знати, як його нейтралізувати. Чому вона, Марта, така безграмотна, коли справа стосується будь-якої техніки? Це ж має бути елементарно! У всіх уже давно є мобільні телефони. І всі кажуть, що це дуже зручно. І тільки вона не може наважитися посадити себе на цей «короткий повідець». Не бачить у цьому ніякого сенсу – однаково телефонувати немає кому.

А якщо порадитись із Андрієм? А що тут такого? Чудовий привід! І досить серйозний. До того не було жодного. Навіть пральна машина не псувалась.

Можливо, сьогоднішня пригода зі слухавкою не випадкова – можливо, небо дає шанс налагодити колись дружні-подружні стосунки, почути голос, розповісти про себе? До кого ж іще вона може звернутися? Не пояснювати ж Танці, що поцупила чужу річ!

Марта скочила з канапи. Раптом у неї не лишилося номеру його нового помешкання! Вона з хвилюванням почала ритися в старому записнику. Ось він, є! Записаний олівцем зі слів спільного товариша, якого зустріла на вулиці рік тому. Марта вже не боялася, що хтось помітить її сльози. Згадала, як невимушено й весело запитала тоді в Сашка: «Ну, як там мій колишній, бачишся з ним?» та навіщось виманила в нього цей номер… А потім ніколи не могла набрати ці цифри…

Що ж, час минув, можна скористатися нагодою. Але палець зрадницьки зупинявся на останній кнопці. Нарешті їй вдалося подолати хвилювання.

– Слухаю!

У цієї миті Марті здалося, що справа в неї мізерна, безглузда та схожа на брехню, що ніяких жахливих повідомлень вона не чула, що все це маячня й гра її хворої уяви, а єдине, що було правдою, – бажання почути це спокійне «слухаю» і… натиснути на відбій.

– Слухаю, – повторив Андрій.

Марта наважилася відгукнутися.

– Це я, – вона намагалася говорити швидко, аби він зрозумів, що в неї дійсно важлива, невідкладна справа, яку може вирішити тільки він. – Вибач, що турбую, але мені треба порадитися…

І розповіла все, що відбулося сьогодні, починаючи з самого ранку, періодично запитуючи: «Ти ще можеш говорити?»

Марті хотілося бути тактовною, дати зрозуміти, що вона дещо про нього знає й не збирається викликати ревнощі його нової подруги. З другого боку, цим питанням вона підкреслювала, що тепер він – не вільний. А точніше, не настільки вільний, аби не звітувати про цю довгу розмову з колишньою дружиною перед іншою, яка, можливо, ходить (чи лежить?) поруч.

– Так… – замислився він після її тиради, – ти мене, як завжди, дивуєш. Якщо нічого не вигадуєш… Усе просто. По-перше, як буде наступний дзвінок, подивись на екрані номер абонента – він має висвітлюватись. По-друге, на задній панелі апарата є порожнина для сім-карти. Відкрий, витягни її. Запам’ятала?

– І що далі?

– Нічого. Згодом купиш собі новий пакет і користуватимешся. Це все, що ти хотіла запитати?

– Так…

– Тоді бувай!

У слухавці залунав відбій.

От і все.

Марта уявила, як, поклавши слухавку, він незадоволено пояснює Тій, Котра Поруч, що говорив із жінкою, яка тепер («Не хвилюйся, люба!») йому байдужа, яку давно забув (і це було зрозуміло з його спокійного голосу), із жінкою безпорадною й неврівноваженою («Істеричка! Колись сама вигнала мене…»), із тією, про яку не варто говорити («Ти в мене – найкраща!»)…

Марта сама не помітила, як механічним рухом натисла кнопку мобілки, яка ось уже кілька секунд знову награвала тривожну мелодію.

Зміст чергового повідомлення дійшов до неї після того, як вона з огидою вимкнула невідомого абонента: «До тебе, дівчинко, вочевидь, нічого не доходить… Що ж… Зробимо інакше: невдовзі збиратимешся на похорон своєї матусі. Я не жартую! До речі, там і зустрінемось. Ти ж не зможеш не приїхати».

О господи! Марта рвучко перевернула слухавку, відкрила отвір, підділа нігтем тонку пластинку. Спочатку хотіла викинути її в прочинену квартирку, але, подумавши мить, сунула на дно прикроватної шухлядки. І зітхнула з полегшенням: тепер ця клята машинка більше не заграє до неї своє адажіо! Усе скінчилося.

Можна розслабитися й більше ніколи не згадувати про неприємну пригоду. А гарненьку слухавку зберегти, як талісман. Усе ж таки це непорозуміння дало змогу звернутися до Андрія, почути його голос. Мобілка знадобиться колись пізніше…

Поки що можна буде викладати її на столик у кав’ярні, як це роблять «ділові жінки».

Так, для підвищення самооцінки…

* * *

…Незважаючи на те, що мобілка більше не озивалася, заснути цієї ночі Марті так і не вдалося. Нав’язливі питання лізли в голову – хто вона, ця жінка, чому її так наполегливо розшукують? Можливо, це зовсім не жарти, не залякування покинутого чоловіка, а щось набагато серйозніше? Якби та роззява не загубила телефончик, вона вже щось зробила б, щоб уберегтися самій чи застерегти матір від чоловіка-психопата.

Марта була впевнена, що власницю слухавки можна було б якось вирахувати через телефонну компанію, але як це робиться? Не телефонувати ж знову Андрію. Це було б уже занадто.

Звернутися до міліції? Тоді доведеться пояснювати, що поцупила чужу річ. Та й хто займатиметься такою дрібницею, якщо стільки нерозкритих справжніх злочинів довкола?

За вікном уже давно жеврів загострений молодий місяць, а Марта все не могла зімкнути очей. Немов кіноплівку прокручувала увесь день, починаючи з того моменту, як відчинила двері крамниці.

Цікаво, як мобілка опинилася в новій сукні? Мабуть, жінка була схвильована, роздратована, утратила пильність. Але тоді навіщо в такому стані заходити до крамниці? Хоча тут усе ніби зрозуміло: вирішила почати нове життя з покупки. Нелогічно, але дуже по-жіночому. Адже сама Марта в перші дні розлуки з Андрієм вчинила так само: пішла спочатку до перукарні, зробила коротку стрижку, а потім відчайдушно витратила ледь не всі гроші на супермодний брючний костюм. Він і досі висить у шафі, непотрібний. Андрій так і не бачив, як він їй личить! Але ж Андрій, хоч і був розлючений її рішенням розлучитися, але ж не погрожував, не казав таких жахливих речей!

Спиною забігали мурашки. «…Мати в Лісовому отримає твою голову…», «…збиратимешся на похорон своєї матері…»

Хіба так можна? Марта відчула гострий жаль до невідомої жінки. Певно, вона зовсім молода, можливо, ровесниця. Судячи з того, що мала таку дорогу мобілку й відвідувала бутики – заможна, а з розміру сукні, яку міряла, – тендітна, струнка, висока. Прикро… Утрапила дівчинка в халепу. І, мабуть, немає кому розрадити, допомогти. Мати, як казав голос, живе в Лісовому. Глушина…

Мабуть, дівчина звідти втекла до «красивого» життя. Хіба мало таких у місті? Воно ковтає провінціалок, як Молох, і, мов безжальний вітряк, перемелює, пережовує й випльовує на Окружну дорогу, де вдень і вночі юрмляться повії… Нещодавно, згадала Марта, упіймали двох братів-злодіїв, що вбивали на цій дорозі дівчат, і не тільки повій.

Від цієї думки Марту вкриває крижаний піт. А раптом усі ці погрози дійсно не жарт? Жінка рятується від якого-небудь криміналу? Можливо, вона вже далеко й не знає, яка загроза нависла над її матір’ю.

Марта аж підхопилася на ліжку: рішення прийняте! Завтра ж вона поїде в Лісове! Це не так уже й далеко, до того ж відпустка – час є. Село невелике, у ньому повинні знати, у кого донька поїхала до міста й, судячи з усього, гарно влаштувалася, – люди все знають.

«Поїду, – вирішила Марта, – побалакаю з тією жінкою, якось обережно розпитаю, дізнаюся, де її донька, з ким? Можливо, немає нічого страшного – так, побутовий родинний конфлікт… Зрештою, моє сумління буде чистим…»

* * *

Вранці все здалося іншим, не таким страшним. Заварюючи каву, Марта навіть подумала, чи варто їхати в якесь село такого спекотного дня.

Чужі проблеми відійшли на другий план. Зрештою, у світі щохвилини коїться злочин. Одним більше, одним менше…

Ковток гарячої кави обпік піднебіння й ніби повернув думки в інший бік. Ще зовсім недавно вона не оминала жодну несправедливість. Тепер душа закам’яніла, навчилася «тримати удар», більше не озивається ні на що. Навіть жебраки, котрі ходять вагонами метро чи сидять у переходах, викликають лише помірковане співчуття. Вона проходить повз них, сором’язливо притримуючи сумку, у якій лежить гаманець, але ніколи не витягає його – спішить, як усі.

Нещодавно, перебігаючи з автобуса в метро, почула тоненький голос: «Купіть сірники, будь ласка…», і вже пробігла, фіксуючи поглядом маленьку бабцю, котра тримала в руках кілька коробочок із сірниками. Кому вони зараз потрібні? Промчала повз. Озирнулася, поплескала себе по кишенях і… побігла далі. А потім весь день картала себе, подумки поверталася туди, до того тоненького дитячого голосочку…

Ні, треба усе ж таки їхати. Хоча би для того, щоб довести собі, що ще здатна на співчуття.

Марта швиденько поклала в торбинку найнеобхідніше (на всяк випадок захопила й купальник – раптом у селі є річка) і вирушила до автовокзалу.

Уже о десятій ранку спека стояла така, що підбори вгрузали в розпечений асфальт. За квитками до Лісового в касі стояли лише дві жінки, автобус вирушав за десять хвилин.

Марта знайшла платформу та вжахнулася: чи витримає дві години їзди в цій тарантайці? Такі автобуси, звісно, ходять лише до занедбаних сіл – запилюжені, вузькі, із порізаними сидіннями й безліччю брутальних написів на спинках крісел. Але Марта своїх рішень не змінювала: їхати так їхати!

Дорогою до автобуса підсіли ще дві-три жінки. Марта забралася на заднє сидіння й дивилася у вікно. Жінки голосно розмовляли, перегукувалися з чоловіками, автобус торохкотів і підскакував, мов іграшковий, дорога жовтим пилом клубочилася під колесами.

Марта мимохіть згадала, якою була дорога до Чорногорії позаторік, куди вони з Андрієм їздили відпочивати. Які дивні країни є на світі і які дороги! Автобус, мов білий лайнер, ішов «ужвицею» – так називалося шосе, що обплутує гори, мов стрічка серпантину.

Марті ніколи не забути ту дорогу… Запах гірського лісу можна порівняти хіба що з запахом моря. Хвилі соснового повітря періодично захльостували вікна, збуджували, як наркотик. І в цих горах, посеред щільної стіни синьо-зелених сосен, мов гриби, стирчали охайні хатки з червоними дахами. Вони розташовувалися на узвишшях та в долинах на великій відстані одна від одної. Марті кортіло зупинитися саме тут, пожити хоча б тиждень серед цих гір, у цьому величному спокої й зеленому розмаїтті. Яка це була б казка! Удень насолоджуватися повітрям, відвідувати монастирі й каплиці, що якимось дивом були вирізьблені в скелях, органічно вписуючись у гірські пейзажі, ніби й не були творінням рук людських. Увечері виходити на трасу до кав’ярень – охайних, із сучасним дизайном і доброю кухнею, де господарі радіють і одному подорожньому.

Пити каву чи пиво й роздивлятися довкола – така краса ніколи не набридне! Жити так день за днем і не відчувати втоми від одноманітності, адже в горах її не буває…

…Марта не помітила, як лишилася в салоні сама. Люди поступово виходили на зупинках у своїх селах, ніхто, крім неї, не їхав до кінцевої, до Лісового. Водій час від часу поглядав на самотню пасажирку, виблискуючи металевими зубами, і Марта почувалася незатишно.

– Вам у Лісовому де зупинити? – нарешті гукнув до неї водій.

А дійсно – де? До кого вона, власне, їде?

– Біля продмагу, – попросила Марта.

Слово «продмаг» вимовилось випадково – щось із забутого дитинства. Але ідея слушна: замість того, щоб розпитувати по подвір’ях про якусь дівчину, котра поїхала працювати чи вчитися до міста й не повернулася, краще завітати до крамниці і заговорити з продавчинею – безпрограшний варіант!

Автобус в’їхав у село. Приблизно так Марта його й уявляла: горбаті ґанки, невеличкі скособочені хати, на майдані перед зруйнованим поштовим відділенням – облуплений пам’ятник якомусь вождю. Колись пофарбований «сріблянкою», він скидається на напівзітліле тіло – певно, жахливе видовище вночі. І – жодної людини на вулиці.

Водій зупинив біля магазину. Марта вийшла, роздивилась. Над будівлею, схожою більше на в’язницю – вікна заґратовані, металеві двері вкриті іржею, – два написи, зроблені, певно, місцевим малярем: «Маркет», а нижче, у лапках, було додано: «Продмаг».

На щастя, двері магазину були відчинені.

Марта відкинула жовті завіси з марлі й увійшла досередини. Жінка, що сиділа за прилавком, гортала «покет-бук» із величезним рожевим серцем на обкладинці й жувала огірок. Побачивши Марту, вона кинула огірок під стіл, поправила білу полотняну наколку, що стирчала в копиці волосся, і з цікавістю подивилася на приїжджу.

Марта привіталася.

– Ви звідки й до кого? – приязно, але наполегливо запитала жінка, і Марта зрозуміла, що вчинила правильно: потрапила в самий центр поширення інформації.

– Проїздом… – коротко пояснила вона й обвела поглядом крамничку: рибні консерви, банки з каламутним соком, льодяники «Монпансьє» в круглій бляшанці… Немов машина часу відкинула її на десять або більше років назад.

«Монпансьє» – це спогад про дитинство, коли, дітлахами, вони на подвір’ї змагалися, хто більше ввіпхне до рота цих різнобарвних льодяників.

Марта купила круглу коробочку, потрусила нею над вухом – цукерки не торохкотіли. Мабуть, давно вже перетворилися на щільний конгломерат, котрий треба розбивати молотком.

– Ви з міста? – знову звернулася до неї продавчиня.

Їй кортіло поговорити, а ще більше – дізнатися, до кого приїхала ця гарна молода жінка.

– Так, – відповіла Марта й вирішила розпочати гру.

– Ось приїхала та не знаю, що робити… – жалібно вимовила вона, – доведеться звернутися до вас по допомогу.

Очі продавчині радісно зблиснули, вона сперлася грудьми на прилавок і витягла шию:

– Слухаю вас.

– Я розшукую одну молоду дівчину, мешканку вашого села, – почала Марта, – а проблема полягає в тому, що особисто я її не знаю…

– У нас тут давно нема молодих, усі розбіглися. Що їм тут робити? У клубі вже четвертий місяць іде «Зіта і Гіта», – сказала продавчиня. – А ви, часом, не з міліції?

– Я працюю в прокуратурі, – несподівано для себе збрехала Марта.

Повідомлення, що до них завітала працівниця прокуратури з міста, справило на продавчиню неабияке враження.

– Чим я можу вам допомогти? – люб’язно запитала вона.

– Можливо, ви пригадаєте, у кого з місцевих є донька, котра приблизно два-три роки тому поїхала до міста…

– Ой, у нас таких – півсела!

– Крім того, – продовжувала Марта, – вона гарна на вигляд, досить висока…

– Лєнка! – радісно перебила її жінка. – Точно – Завалишчина Лєнка!

– …струнка, – вела далі Марта.

– Ні, нє Лєнка, – засумнівалася жінка, – та опасиста…

– А ще ця молода жінка, швидше за все, непогано влаштувалася в місті – навчається або працює…

– Вони всі вчитися їдуть, – буркнула продавчиня, – а потім виявляється – шмарклі багатіям підтирають…

– …має чоловіка або нареченого…

– Усі вони так кажуть…

Жінка насупилась й почала ялозити ганчіркою по прилавку.

– Та це ж Вальчина Зойка! – несподівано над самим вухом прокричав інший жіночий голос.

Ані Марта, ані продавчиня не помітили, як до крамниці ввійшла ще одна покупателька й навіть встигла набрати в кошик шість паляниць, а тепер із цікавістю прислухалася до розмови.

– Точно Зойка! – продовжувала жінка. – Поїхала торік вступати до інституту. А навесні привезла Вальці міх-ро-хвильовку, кофту нову – індійську… За що, цікаво, студенткам такі гроші платять?!

– Авжеж, Зойка… – погодилася продавчиня. – Вона і гарна, і струнка. Та й казала Валька, що має жениха багатого…

– Еге ж… – закопилила губи жінка з паляницями. – Зустрічалася з нашим Сергієм. Це, до речі, він і допоміг їй у місті влаштуватись. А тепера знайшла іншого, багатшого… От дурні баби, я колись свого часу…

– А хто такий Сергій? – перервала її Марта, відчуваючи, що натрапила на те, що шукала.

– Це наш хлопець. Бігав за тою Зойкою ще зі школи. Потім перебрався до міста. А що? Руки в нього золоті… Працює десь на хвірмі, що вікна ці модні – «склопакети» – установлює. Ось вона й поїхала ніби-то до нього…

– А Валька казала, що на іспити поїхала! – вставила продавчиня.

– Це вона тобі так казала… Словом, це точно Зойка. У нас інші не привозять таких подарунків. Тільки за картоплею та варенням приїжджають! А Зойка матері завжди щось приперала – то чайника електричного, то фарбу для волосся. Уважна дівка.

– Облиш! Ось моя Майка, може, і не така розцяцькована, але хоч заміжня, – надулася продавчиня, – а про цю невідомо, чим вона там, у місті, займається…

– А чи не підкажете мені ще таке: прізвище цього Сергія і де саме він працює? – Марта навіть запишалася своїми пошуковими здібностями. Якби дізнатися щось про хлопця, можна було б розшукати його в місті й з’ясувати, чи не від нього ховається хазяйка мобільного телефону.

Жінки охоче повідомили все, що знали. Принаймні, прізвище. А потім, посперечавшись, згадали й назву фірми, якою неодноразово хизувалися перед селянами Сергієві батьки.

– Він і їм такі вікна поставив! І голові сільради!

– Та не голові, а директору школи!

– А я тобі кажу – голові!

Вони почали жваво обговорювати сусідів, а Марта, дізнавшись, де живе мати дівчини, хутко вийшла з крамниці.

* * *

Валентина Миколаївна, до якої жінки направили Марту, жила в невеличкому охайному будинку неподалік від руїн сільської бібліотеки.

Марта одразу помітила на подвір’ї невисоку худорляву жінку, яка, ставши навшпиньки, підфарбовувала раму білою фарбою.

– Можна до вас? – гукнула Марта крізь паркан, побоюючись, що на неї кинеться собака.

Але ніякої живності на подвір’ї не спостерігалося. Лише на городі купчилося кілька курей.

Жінка повернулася. Приємне вузьке обличчя, великі світлі очі… Вона приязно посміхнулася й поквапилася відчинити перекошену металеву браму.

– Будь ласка, – сказала вона, й, випереджаючи запитання, уважно подивилася на Марту, – Ви від Зої?

– Ні. Але, власне, я би хотіла поговорити саме про неї, – відповіла Марта, зауваживши, як напружилось обличчя Валентини Миколаївни. Жінка зняла старий фартух, витерла ним руки й запросила Марту сісти до столика, розташованого під розлогою старою вишнею.

– Відпочиньте з дороги, – сказала вона. – Зараз принесу вам соку. У мене чудовий свій сік.

Покришка дерев’яного столу була всіяна чорними перестиглими ягодами, сад бринів щебетом пташок, шелестом листя, часом це живе дихання саду уривалося звуком падіння стиглого плоду з якогось дерева, і на мить наставала тиша. Сонячні промінчикі стирчали в кронах дерев, мов соломинки, спускалися до землі й утворювали на ній золоту сіть. Солодке повітря можна було спробувати на смак, висунувши язика. Марта посміхнулася.

Від чого ВОНИ тікають до міст, подумала вона, чому ЇМ не сидиться в такому садку? Чому дають загинути бібліотекам і клубам, до яких ходили в юності, чому не народжують дітей тут – серед спокою й тиші. Їдуть годувати себе ілюзіями…

Валентина Миколаївна принесла банку червоного соку.

Поки Марта насолоджувалася прохолодним напоєм, жінка мовчала, ніби боялася почути щось погане. Нарешті вона наважилася.

– Від Зої давно немає ніяких звісток. Вона завжди дзвонила мені раз на тиждень… – сказала Валентина Миколаївна і запитально поглянула на Марту.

– Ви не хвилюйтеся… – промимрила Марта, розмірковуючи, про що говорити далі…

– А навіщо ви до мене? – прямо запитала жінка. – Я вас слухаю.

Марта розгубилася лише на мить, а потім заговорила якомога спокійніше:

– Скажу вам відверто – я не дуже добре знаю вашу доньку… Я тут проїздом, а заїхати до вас мене попросила одна її знайома. Зоя їй конче потрібна для якоїсь справи – от вона й думала, що вона вдома, у вас… Або ви знаєте, де вона може бути…

Марта відчувала, що її жалюгідні теревені якось не склеюються, але вирішила не турбувати жінку й тому на ходу вигадувала більш-менш реалістичну історію.

– Так я й знала! – сплеснула руками жінка. – Відчувала, що зурочать! Адже так усе добре складалося, аж не вірилось.

Жінка схвильовано захитала головою, механічним жестом скинула стиглі розчавлені вишні зі столу, заговорила, нервово жестикулюючи:

– Торік вступила до університету – вона в мене відмінниця. Казала, що зустрічається з нашим Сергійком, він їй допомагає. Ніби вже й про весілля йшлося. А три місяці тому приїхала така щаслива, каже: «Мамо, ти тільки не хвилюйся й не засуджуй – я буду виходити заміж. Тільки не за Сергія!» Мовляв, зустріла такого мужчину, яких уже на світі немає: розумний, лагідний, має свій бізнес, любить її так, що нікого, крім неї, не бачить. Привезла тоді такі подарунки, яких я зроду не мала. І сама була така гарна – одяг на ній, як у журналах. Показувала, яку обручку він їй купив, – дивовижа! А ще подарував такий чудовий апаратик – мобільний телефончик, гарненький, мов іграшка. Вона все при мені йому передзвонювала. І, знаєте, так вони гарно розмовляли, як ангели. Я такого ніколи й не чула. Ми з чоловіком, царство йому небесне, за все життя таких слів не сказали… Мені тоді затишно стало, спокійно. Вона ж у мене одна! Дівчинка розумна, хазяйновита, добра. Чому б її не любити? А потім як поїхала, так ні слуху ні духу. Телефонувала їй до гуртожитку, сусідки кажуть, що переїхала жити до нареченого. Але чому мені нічого не сказала? А як же весілля? Ось тепер чекаю, що озветься.

Думала, що ви від неї… А ви ось що кажете… Може, не склалося. То чому ж матері не сказати?…

– Можливо, усе не так погано, – почала викручуватися Марта, із жахом згадуючи загрози зі слухавки. – Можливо, її наречений потрапив у якусь фінансову халепу, тому й весілля відклалося. А можливо, ваші молодята зараз змушені переховуватися…

Це було вже занадто, але Марта просто не знала, як перейти до справи, із якою вона сюди приїхала.

– О господи! – сплеснула руками Валентина Миколаївна. – Я завжди знала: великі гроші – великий клопіт! Що ж тепер робити? Чому ж вони до мене не приїхали?

– У тому-то й річ! – зраділа такому повороту Марта. – До вас не можна, адже кредитори легко б вирахували, де вони. Зоя, певно, турбується про вашу безпеку. Одне слово, якби ви могли б теж виїхати кудись на тиждень-другий. Поки все не владнається.

Марта сама не знала, чому не сказала жінці про телефон, про погрози й про себе – все, як є. Їй здавалося, що історія про бізнесмена, на якого полюють кредитори чи конкуренти, здасться їй більш зрозумілою й не такою моторошною. Хоча також приємного мало.

– Отже, вам треба бути обережною. Заради Зої, – додала вона.

– Чи правду ти кажеш, дитино? – пильно подивилася їй у вічі хазяйка.

Марті довелося докласти чимало зусиль, аби витримати цей тривожний, прискіпливий погляд.

– Валентино Миколаївно, ви тут живете на природі й навіть не здогадуєтеся, що робиться в місті! Я б до вас просто так не приїхала – але подруга Зої дуже просила! А я гадаю, що ви невдовзі отримаєте від доньки звісточку.

Навіть якщо ви мені не вірите, усе одно спробуйте поїхати кудись на пару тижнів. Вам, до речі, є до кого податися?

– Збиралася до сестри. Правда, пізніше… – сухо відповіла жінка.

– От бачите, як добре. Поїдьте зараз. Більш нічого від вас не треба. А як повернетесь – усе буде з’ясовано. Зоя озветься. Я обіцяю!

– Навіть не знаю… – завагалася жінка. – Це так несподівано… Чи вірити вам?… Хоча б листівочка у вас була від доньки. А так…

– А я вам ось що можу показати, – Марта дістала з торбинки фіолетовий мобільник. – Упізнаєте? Це мені та подруга дала – Зоя їй подарувала на день народження.

Марті здавалося, що вона, як у дитинстві, грає «у шпигунів». Але мета була досягнута: знайома річ уплинула на жінку, мов, скляне намисто на туземців острова Пасхи.

– Очевидно, доведеться їхати, – сказала вона. – Не знаю, що там Зойка надумала, але я їй не ворог. Та й сестру давно не бачила.

– От і добре, – зітхнула з полегшенням Марта. – Так буде спокійніше. І наречений Зоїн вам буде дуже вдячний. А це дуже важливо для їхнього майбутнього гарного життя.

Такий аргумент також прозвучав переконливо.

* * *

Марта поверталася до міста задоволена.

Перш за все тим, що змогла провести бесіду хитро, як справжня нишпорка. Навіть дізналася, де шукати того Сергія.

Але її не полишав подив від того, як легко ввести людей в оману. Адже аналізуючи свою спонтанну бесіду з незнайомою жінкою, вона добре розуміла, що всі її доводи було шито білими нитками. А та повелася на якийсь там телефончик, яких могло бути у місті мільйон, на непевну історію з міфічною подружкою, ім’я якої схвильована жінка навіть не спитала, як не спитала ані її імені, ані її документів. Достатньо Марті було сказати, що вона з міста, і це вирішило справу.

Поки Марта тряслася у зворотньому напрямі в тому ж напіврозваленому автобусі, вона весь час думала про те, які довірливі ті, кого називають «простими людьми». І не тільки тут, у селі. І що більше думала, то неприємнішим здавалося їй це визначення. Вона навіть сама дивувалася, як далеко можуть сягнути її думки – «простої людини», якою вважала й себе, й членів своєї родини, й більшість людей зі свого оточення до сьогодні. Точніше, до дня знахідки цього клятого телефончику. Руками таких от «простих людей» робляться майже всі хибні справи на цій землі, з того часу, як якась «свята простота» підкинула хмизу у вогнище Джордано Бруно. У цьому жесті не було ані злоби, ані неприязні, ані інших мотивів – просто погано горіло. І це був непорядок. А «прості люди» не можуть бачити непорядок, бо звикли жити за правилами, як належить, «як усі». Знову випливло це огидне визначення – «як усі»!

Марта здригнулася.

Ці «прості люди» завжди вірять, коли їм обіцяють дешеву ковбасу, робочі місця, квартири – увесь цей безкоштовний сир… За двадцять гривень на годину вони беруть участь у мітингах, за сто – можуть убити, зрадити, збрехати. І мати це чудове виправдання, яке Марта неодноразово чула, переглядаючи кримінальні передачі: «Ми – люди прості…» І це означало, що рішення за них приймають інші.

Але насправді, думала Марта, простих людей не буває! Кожен має свою історію, свій біль, свій шлях. І однакових доль не буває – тому й не існує цієї загальної, дистильованої простоти, яка, як стверджує прислів’я – «гірша за крадіжку». Їй здавалося огидним, що люди так легко можуть потрапляти на гачки, розвішані тими, хто вважає себе «непростими» – тими, хто чудово розуміється на людській психології, на цій теорії «безкоштовного сиру».

Той самий водій знову блимав на неї всіма золотими зубами, підморгував і накидав оком на її декольте. Теж «проста людина»: їсти, пити, розмножуватися…

Бр-р-р… Марта не розуміла, від чого виникла ця огида. Чи так діяла спека, дорога, вигляд зруйнованого села чи… подія з крадіжкою телефону, голос із якого не йшов із голови.

Сумніви знову почали мучити її: навіщо їй вся ця історія? Чи варто розкручувати її далі? Їй було шкода дівчини. Де вона зараз? Що це за історія з нареченими – першим і другим? Хто з них телефонує?…

Марті кортіло отримати відповіді на ці запитання.

Вона приїхала додому надвечір і вирішила наступного ж ранку почати пошуки Сергія. Певно, він має щось знати про свою колишню подругу.

У холодильнику, крім молока, нічого не було. Марта налила повну склянку, відкрила банку з варенням, знайшла шматок булки. Їла в тиші – навіть, як завжди, телевізор не ввімкнула; бачила себе ніби збоку: яка вона зворушлива. Сидить собі на самоті, жує булку з варенням, як у дитинстві, запиває холодним молоком… Молода, гарна й така… нещаслива. Можливо, так само десь сидить і та Зоя, не відаючи, що десь у великому світі про неї думає інша дівчина, трохи схожа на неї, якщо вони вподобали одну й ту саму сукню…

Марта розчулилася.

Останнім часом вона взагалі стала «швидкосльозою»… Власне, її й раніше часто захльостував великий жаль до всіх. Точніше – емоції, які коливали її зсередини, мов хвилі океану, від огиди до жалю.

Вона не могла спокійно дивитися на бабусь, що сиділи на лавах під її під’їздом – усі в однакових біленьких хусточках, із однаковими палицями в руках. Вони виходили ввечері й дивилися на світ своїми світлими, майже дитячими очима.

Вони почувалися інопланетянками. Життя стало незрозумілим, чужим, ворожим, байдужим до їхніх спогадів.

Молоді жінки, які проходили повз них із важкими кошиками, теж здавалися Марті інопланетянками: живуть собі у своїх скафандрах без жодного свіжого ковтка – робота – дім. Обличчя завжди зосереджені, ніби вирішують долю світу, а насправді – лише те, що приготувати на вечерю…

Марта теж була серед них: сидить собі, не вмикаючи світла, на своїй кухні, п’є молоко з варенням, і ніхто не погладить її по голові. Усі думають, що вона розумна, доросла, самостійна й зовсім не потребує цього теплого, зворушливого поруху…

Треба все ж таки неодмінно розшукати Зою. Можливо, їй зараз гірше, ніж їй, Марті. Пояснити, що життя не закінчується з закінченням стосунків, якими б вони були, і якщо хтось може промовляти до коханої жінки такі брутальні слова, – не треба боятися. І не варто тікати. Той, хто тікає – передбачає, що його наздоженуть. Це ж – елементарно! Подивитись хоча б якесь кіно жахів: там жертви завжди тікають – на екрані це виглядає моторошно: мчать лісом, натикаючись на дерева, тремтять від страху, дослухаючись до кроків за спиною. І все закінчується кривавою драмою. Але це – в кіно. Марта завжди уявляла, як жертва зупиняється, повертається обличчям до нападника й… сама починає наступ. Непоганий прийомчик, а головне – несподіваний. А мить несподіваності завжди дає шанс урятуватися. Або, принаймні, загинути гідно.

Отже будемо наступати, вирішила Марта…

…Уранці вона зателефонувала у фірму «Комфорт». Поталанило з першого ж разу! Виявилося, що Сергій дійсно працює тут, що він на місці й може підійти до телефону.

– Слухаю вас, – почула Марта зі слухавки й напружилася, аби пригадати, чи не цей голос вона чула по мобільнику…

Що ж далі? Вона вирішила не говорити багато, просто представилася подругою Зої та запропонувала зустрітися після робочого дня в кав’ярні біля центрального майдану.

– Навіщо? – підозріло запитав він.

– Я давно її не бачила й хвилююся… – почала пояснювати Марта.