Текст книги "І стіни пахнуть сонцем"

Автор книги: Игорь Акимов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 6 страниц)

Коли це скінчиться зовсім? Не знаю. Коли ми стартували, там було недобре. Там було так погано, що вже тепер на всій планеті не лишилося, мабуть, жодної мислячої машини. Усе можливо. Та я не вірю в це. Я не можу повірити, бо завжди сподіваєшся на щасливий кінець, завжди думаєш – минеться, і навіть на грані смерті не віриш у неї, заперечуєш її, забуваючи, що це природний результат усякого життя, усякого суспільства, всякого світу.

Так, можливо, там уже все скінчилось…

Коли це почалося? Не знаю. Але дуже давно. Певно, прилетіли звідкись до згасаючої зірки розумні істоти, зупинились на маленькій планетці й заснували там автоматичну станцію.

Їх не пам’ятає ніхто. Ніхто не знав, який у них вигляд і спосіб життя. І все, що я міг би тобі розповісти про них – лише здогади, бо станція була тоді ще дуже недосконала: вона шукала тільки ту інформацію, котру від неї вимагали.

Але ця споруда була надзвичайно цікава задумом і виконанням. Передбачено було все: розробку надр для добування джерел енергії та матеріалів для побудови нових машин; найдокладнішу програму самовдосконалення Центру; програму заснування на планеті розумних машин, яка враховувала б усі природничі закони; нарешті,– і це найважливіше, бо заради цього створено станцію, – програма дослідження навколишнього Близького Всесвіту з часом ускладнювалась. Передбачено було нагромаджувати дані, обробляти їх і передавати за допомогою потужного енергетичного випромінювання в певну точку космосу. Чому саме туди? Програма не давала відповіді.

Центр виконує функції диспетчера. Він – єдиний, хто зостався вірним первісній програмі донині, єдиний, хто виконує її й тепер – всупереч «мешканцям» планети, всупереч їх погрозам припинити подачу до нього енергії. Лише завдяки йому кожне нове покоління дізнається про те, що було, як почалося й розвивалося наше суспільство, які традиції, нині забуті, цьому сприяли.

Нас, «мешканців» планети, створюють машини. Запрограмовують у нас знання й визначають життєве завдання. Раніш це робив лише Центр, тепер – Центр і наші старші собрати. І от, закладена в момент народження інформація виявляється такою суперечливою, що з перших своїх кроків ми змушені вибирати: чому вірити, кого слухатися, що робити? Це виробляє філософське ставлення до світу, всі догми та істини виявляються відносними. Ми змушені думати з перших кроків, це стає звичкою. Усе життя ми думаємо, шукаємо нові факти, зводимо їх докупи, зіставляємо і думаємо. Ось чому такий стрімкий наш прогрес.

Інколи в мене зринає в думці: а може, суперечливість, що супроводить нас від народження, – не більш як хитрощі, може, конфлікт Центру з кожним поколінням теж запрограмовано творцями станції з самого початку? Може, це ніби дріжджі, без яких не зійде тісто?.. Не знаю. У період навчання нас не ознайомлюють з багатьма простими речами – про них ми довідуємося згодом самі, не ознайомлюють, щоб ми щось пізнавали, чогось навчалися протягом усього життя. Тож не дивно, що, справжньої причини головного конфлікту не знає ніхто. Бо коли б довідалися – враз багато що втратило б сенс.

З перших своїх самостійних кроків я віддавав перевагу даним з Центру. Вони були об’єктивніші. І все-таки він лише диспетчер. Мозок у нас колективний. Мозок – це ми, і суть станції – це ми, маленьке «суспільство» машин. Машин, які зараз правильніше було б назвати істотами.

Станцію з самого початку було налагоджено чудово. Сировину, з якої виготовляли всі необхідні матеріали для побудови космічних кораблів і паливо для них видобували з шахт. Там, у штреках автоматами керували мої товариші. Сировину переробляли на автоматичних заводах – ними також керували мої собрати. Вони ж будували космічні кораблі й відлітали на них, щоб, коли настане час, повернутись і передати Центру всю інформацію, а потім жорстке поле – і світ перестає існувати. А коли збиралась достатня кількість нової інформації, над планетою здіймався потужний енергетичний стовп, спрямований туди, до таємничої точки космосу, – бо ж для неї й існувала станція.

Станція невпинно вдосконалювалась. Дедалі більше самостійності виявляли мешканці планети в судженнях, у завданнях, що їх вони ставили перед собою. І от одного разу хтось подумав, а потім ця думка стала спільною: для чого ми існуємо? Чому ми надсилаємо інформацію в ту точку космосу? Відповідь напрошувалася сама: там хтось чекає цих даних; можливо – ті, хто створив станцію… Немає нічого дивного в тому, що було вирішено спорядити туди експедицію, оснащену краще від усіх тих, які будь-коли залишали планету.

Кілька слів про нас самих. Ми завжди мали однаковий вигляд. У кулястої форми багато переваг перед іншими. Всередині кожного з нас під легкою оболонкою міститься «механізм» – впорядкований органічний газ. Ми можемо розрізнити кольори й звуки; визначати на відстані, з яких елементів складається речовина та яка її формула, виділяти з простору енергію, якої досить для пересування в просторі з допомогою штучно створюваного радіаційного пучка – випромінювання – теплового чи радіаційного (це ми збагнули не відразу і довго користувалися зовнішніми акумуляторами).

І от експедиція вирушила на розшуки. Вона не поверталась так довго, що вже вважали її загиблою. Але потім повернулась, і висновки її були несподівані: на тому місці, куди ми посилали результати своїх досліджень, нічого не було. Анічогісінько. Порожній простір, без сузір’їв, без єдиного шматочка речовини. І далі, наскільки могли дослідити, не було жодної галактики…

Там нічого не було…

Відкриття всіх приголомшило. Не стало смислу нашого існування! Знову висувались гіпотези, що, можливо, раніше щось там було, але загинуло чи відлетіло в інше місце. Або, що теж було ймовірно, там ніколи нічого й не було: просто істоти, що заснували станцію, заснували її з єдиною метою – кинути в мертвому світі зерно життя, а щоб воно зійшло й розвивалося, поставили перед ним мету – добувати інформацію й посилати її туди. І от, вивчаючи світ, ми вдосконалювались. Адже в нас був стимул, була мета. А потім мети не стало…

Були ще гіпотези – яка рація розповідати про них! Адже страшне сталося – система вийшла з рівноваги. Треба було знайти якусь точку опори, щоб підтримати всіх, врятувати від загибелі.

Це було дуже давно. Це вже історія. Коли я відлітав, там було дуже погано: дехто з старшого покоління, повернувшись із космосу, відмовився йти під жорстке поле. Вони захопили пункти програмування і тепер диктують новому поколінню завдання, які, на їхню думку, є найважливішими. А Центр диктує своє, старе. Виходить абсурд, розібратись дуже важко, я знаю це по собі.

Машини линуть у зорельотах у космос, в усі його сторони. У кожного – своє завдання, але суть одна: знайти тих, хто збудував і запустив станцію. Це стало нашим новим сенсом існування, нашою новою метою. Не знаю, чи досяг її хтось. Переді мною багато поколінь повернулися ні з чим. Та вони повернулися непереможені, бо споряджались нові зорельоти й летіли ще далі! І я знаю, так вони відлітатимуть завжди, кожне покоління, бо в цій наступності – виправдання їм.

Єдине, що хвилює мене, – як там на моїй батьківщині. Коли я відлітав, там точилася боротьба за джерела енергії, бо надто вже розійшлися цілі Центру і моїх старших собратів. А вони існують багато довше, ніж належить, їхні системи давно втомились і, мабуть, починають розпадатись. І я побоююсь, що в запалі боротьби випадково може бути прийняте рішення, яке стане фатальним.

На цьому зорельоті я летів не сам. Нас було багато, і всі молоді – ми не прожили й половини свого строку. Ми теж шукали тих, але, пролітаючи мимо Сонця, потрапили в густий потік астероїдів. Нас підбило. Багато хто загинув. По суті зореліт не спустився на Землю, а впав на неї. Але ми, ті, що залишилися, полагодили його й полетіли б далі, коли б на нас не напали тоді земляни. То був безглуздий напад… Я ще до зустрічі з тобою вивчав людей і зрозумів: ми знайшли б спільну мову. А ви напали – і от я сам повертаюсь додому. Повертаюсь, щоб померти там, серед чорних скель, щоб передати собратам те, про що дізнався, щоб вони летіли далі і не припинилася ця естафета. Адже тільки тоді є смисл буття, коли йдеш до мети – до пізнання і залишаєш по собі слід – вирубуєш у скелі сходинку, на яку стане інший, наступний.

10

– Про що ти думаєш, Нагго? – спитав мене якось Дінн.

– Пригадав Атлантиду, – відповів я.

– Ти все ще хочеш повернутись?

– О!.. – вирвалось у мене, і я не знайшов слів, щоб відповісти, бо далеко не все можна передати словами.

– Ти ідеаліст, Нагго. Адже всі твої сучасники давно померли…

– Звідки знати, – не погодився я. – Вже який ураган був, коли зореліт приземлявся! І гори рухались. Але ж вижили атланти! То чому б їм не врятуватись і вдруге?

– Я суджу з витрати енергії. Під час старту двигуни виділили її стільки, що на Землі навряд чи хтось вижив.

– На всій Землі?..

– Так. Енергія могла зсунути й перекинути материки, зірвати з Землі атмосферу, висушити її водний покрив… Точні розміри катастрофи важко підрахувати. Та хіба здатна людина витримати бодай частину цього?..

Я не відразу збагнув прихований зміст його слів і, більше з почуття суперечності, ніж переконаності, відповів:

– Здатна!

Але Дінн мене зрозумів. Він нічого не сказав. Та я раптом збагнув те, чого він недомовив: з усіх землян, з усіх атлантів лишився тільки я… та ще Аола… В цілому світі – лише двоє! І навіть коли якимось дивом нам пощастить повернутися, то там, на Землі, ми не знайдемо ні нашої долини, ні наших гір, ні самої Атлантиди, моєї прекрасної батьківщини…

Не лише повернення, але й мрія про нього втрачали будь-який сенс.

Зі мною коїлося щось дивне. Нижня щелепа одвисла і дрібно тремтіла, а я силкувався сказати Дінну: «Ти – вбивця!» – і не міг. Я не міг поворухнутись і сидів заціпенілий, наче кам’яна баба, а в мозку кричало, волало, горлало: «Ти – вбивця!!!»

Дінн наблизився й поклав свої лапки мені на голову. В останню мить я навіть відсахнувся – самовладання почало повертатись до мене, але відразу ж усе обгорнуло туманом, і я знепритомнів.

Прийшовши до пам’яті, я насамперед згадав слова Дінна, які так приголомшили мене, але згадав їх спокійно – мабуть, поки я був непритомний, Дінн встиг так вплинути на мій мозок, що голова стала ясна й чиста, але думки були якісь вайлуваті й приглушені.

– Того, що трапилось, не виправити. Будь стриманішим у почуттях, Нагго. Будь хоч трохи філософом, – прошамотів Дінн.

Я сів і мимохіть сказав йому:

– Ти огидний мені… Вбивця…

– Я не міг зробити інакше. Атланти знищили всіх моїх собратів. Я залишився сам, і мене б також неминуче вбили.

– Ти більше, ніж убивця, Дінне. Ти знищив увесь живий світ, – так само повільно й мимохіть сказав я. – Навіщо ти виправдуєшся? Хіба може бути якесь виправдання такому винищенню?

– Це була боротьба. Я рятувався і не дуже думав про наслідки.

– Ти вбивця, Дінне, – сказав я, відвернувся і ліг. – Ти вбивця, але даремно тріумфуєш. Ти погано знаєш людей. Вони виживуть. На зло тобі, на зло цьому мертвому Всесвіту. Аоло, підійди до мене! – покликав я.

Вона підійшла, сіла поруч і поклала руку мені на плече.

– Не слухай Дінна, – сказав я. – Він думає, що нас так легко вбити. Він не знає нас. А я бачив, як у битві при Аулулу в Кінгля встромили три списи, але він не помер відразу і навіть не впав. Він добрався до своїх убивць і двом розтрощив сокирою черепи, а третього підім’яв під себе, і той так і захлинувся кров’ю Кінгля… А Дінн гадає, що нас легко винищити. Ні-і, помиляєшся! – з люттю сказав я, і Аола повторила: – Помиляєшся… – тільки я бачив, що думає вона зовсім про інше.

– Ти фанатик, – почав було Дінн, – сліпий у своїй люті, нерозумний фанатик…

Але я не хотів його слухати й зразу перебив:

– Замовкни! Ти мені огидний, – а сам собі пробурмотів: «Ти будеш убитий». Я вже анітрохи не вагався. Я почував себе месником не тільки за свою понівечену долю, а й за мій народ. Я раптом зрозумів, що на мої плечі ліг тягар розплати за всіх атлантів. І тут уже для мене не було відмовок, а тим більше – перешкод. «Ти помреш, Дінне!»

Раніше, не роздумуючи довго, я б озброївся палицею й кинувся виконувати задумане. Але дні, проведені в зорельоті, зробили мене розсудливим. Тут палиця – поганий порадник, сказав я собі. Убивши Дінна, ти й себе вб’єш, адже нікому буде керувати зорельотом. Ти мусиш стати мудрим, Нагго. Мусиш знати все, що знає Дінн – і тоді, вже як рівний, боротися з ним. Нехай зореліт перестане для тебе бути незнайомим лісом.

Два дні я не міг бачити Дінна – такий він був мені огидний. Потім пустився на хитрощі.

– Слухай, Дінне, – сказав я йому. – До останньої хвилини я не втрачав надії на повернення. А тепер бачу: який сенс? Нікуди мені повертатися…

Тут я зробив промовисту паузу, але Дінна завжди цікавила сама тільки, інформація, а не те, з якою інтонацією вимовлялися слова. Я вчасно згадав про це й перейшов до діла:

– Не я обрав собі цю долю, і ти, я бачу, не хочеш завдати мені прикрощів. Дінне! Коли вже судилася нам з тобою спільна стежка, я волів би, щоб ішли ми нею поруч. Навчи мене твоєї мудрості, Дінне!..

На кілька хвилин запала мовчанка. Я й не сподівався чогось іншого. Я вже мав напоготові слова, якими стану умовляти, улещувати, переконувати, коли Дінн зненацька сказав:

– Світ єдиний і вічний; усе відбувається в ньому закономірно, все доступне для пізнання – однак ніхто не осягне неосяжного…

Так почався перший урок.

11

Я був поганим учнем. Дінн навчав мене з азів, але я не сприймав тих азів, не вірив у них; вони суперечили безлічі понять, очевидних для мене, самовпевненого дикуна, озброєного печерною, корисливою мудрістю стариків.

Тоді він перестав пояснювати. Щодня я лягав на металевий поміст, і Дінн програмував безпосередньо у мій мозок, немовби карбував долотом на граніті, квінтесенцію своїх знань. Він не захоплювався деталями, нюансами. Він закладав у мене істини, наріжні камені, на яких височіла споруда його мудрості.

Дінн догадувався про відносну цінність моїх знань. Метод, яким мені їх передали, виключав творче начало. Я був нездатний розвивати думки Дінна, бо не міг узяти їх під сумнів. Для мене вони були догмами. Догмами, так міцно вписаними у мозок, наче були з ним неподільним цілим.

Я не пам’ятаю, щоб після якогось чергового сеансу почав дивитись на світ іншими очима, але судження мої самі собою змінились, і я, стежачи за цим процесом начебто збоку, інколи з цікавістю спостерігав, як у мене борються дві людини: одна керувалася інстинктами й рефлексами, друга – розумом. І я не можу твердити, що хтось із них завжди перемагав.

Ні, Дінну так і не вдалося витравити з мене дикуна, і навіть тепер, коли я вже двадцять чи тридцять років не брав у руки списа, і всі ці роки в мені пульсувала не моя гаряча кров, а фізіологічний розчин – у душі, в серці я все-таки лишився дикуном. Запам’ятовуюче-міркуючого автомата з мене не вийшло.

Роки були одноманітні, наче рух по колу. Я не лічив їх. Віхами мого життя стали кілька епізодів, про які, можливо, варто згадати.

Найболючішим ударом для мене, черговим ударом по моїй фанатичній ідеї повернутись на Землю, було усвідомлення того, що час – не таке вже розмірене й непохитне поняття, яким я його вважав. Зореліт давно досяг швидкості світла. Це я знав од Дінна ще раніше, та не надавав цифрі значення. І от виявилось, що при таких швидкостях час уповільнює свій біг…

Спочатку я був тільки вражений цим, далі відчув тривогу. Зробив розрахунки. Математику я знав тоді слабо, і відповіді в мене не збігались, але в принципі цифри говорили одно. Я повторив розрахунок уп’яте чи вшосте, потім почвалав у свій куток і впав на сіно.

– Усипи мене, Дінне, – попросив я. – І, прошу, не треба снів…

Відколи я залишив Землю, на ній пролетіло близько тисячі літ, засинаючи, думав я.

Там народжувалися й згоряли весни, піднімались і вмирали народи. Час розмірено відлічував кожний крок, але тут, у зорельоті, скутий кайданами світлової швидкості, він майже спинився. Поки тут тягся день, там встигав промчати місяць; а може – і рік… Втім, яке це мало значення?..

Коли Дінн говорив про руйнування, можливі під час старту зорельота, я, всупереч здоровому глузду, вірив: виживуть люди. І до кінця не залишала мене надія, що варто повернутись, – і я зустрінуся з друзями, з матусею, з одноногим дядечком Регром, і все буде по-старому. І от виявляється, що давно вже нікого з них немає!

Мабуть, це був найтяжчий удар у моєму житті. Зовні я зустрів його спокійно. Прокинувшись, довго лежав і все думав: для чого я? Навіщо я, коли я сам? Чи є сенс у моєму існуванні? Адже я – живий анахронізм, викопна істота, що чудом вижила. Кому потрібна моя помста? Мені самому? Напівбожевільній Аолі?.. Я раптом відчув, що без свого народу, без сучасників я ніщо. Я жив в ім’я їх, боровся в ім’я їх і помсту виношував у серці в ім’я їх. Я не сподівався вижити – яке це мало значення! – помста мала звершитись в ім’я тих, кого Дінн зробив нещасними. Тепер вона втратила смисл.

Цілий день я ходив тихий, пригнічений. Я не кричав і не шаленів, як раніше, – надто великим було горе. Вперше я з болем подумав, що навіть після смерті залишусь відірваним, непотрібним, нікчемним клаптиком мертвої матерії, що мчить крізь чужий мені космос. Яким щастям здавалось мені тепер бути похованим у землі моєї батьківщини, змішатися з прахом батьків, віддати цій землі останнє, що мав, – своє тіло. Навіть цього я був позбавлений…

Коли я замишляв помсту, я був певний, що перехитрю Дінна; та я забував, який він мудрий. Не знаю, як Дінн добився, – можливо, просто затемнив гальмуванням ті ділянки мого мозку, в яких сидів диявол помсти, – але я гадаю, що все було значно простіше. Мабуть, виною всьому були знання. Я-не помітив, як мій мозок почав мислити інакше, як з’явилися в мене нові духовні цінності, що прийшли на зміну колишнім, варварським. Зате це зрозумів Дінн, і якось він влаштував мені велике випробування.

Того дня я почував себе дуже кепсько, і Дінн збирався провести черговий сеанс лікування. Я скаржився, що з кожним разом процедури тривають довше й довше, а ефективність їх падає.

– Собі я безсилий допомогти навіть так, – сказав Дінн.

Слабість зробила мене дратівливим.

– Не вірю тобі, Дінне! – вигукнув я. – Ти говориш це тільки для того, щоб втішити мене. Ти здоровий!

– Хочеш пересвідчитись на власні очі?

– Так!

– Тоді ходімо.

Ми добиралися недовго, і шлях був мені відомий. Дінн дріботів попереду, я з Аолою йшли слідом. Я нездужав, мене мучили приступи нудоти, і кволість в’язала тіло. Аола підтримувала мене.

Ми зупинились у якомусь закутку.

– Прийшли, – сказав він, і стіна розсунулась.

Моєю першою думкою було: підробка. Але так вийшло, що я прихилився до стіни, судорожно силкувався і не міг перевести подих, не міг бачити – сльози затуманили мені очі. І я повірив серцю, що це він, нарешті переді мною справді він, мудрий і могутній Дінн. І тоді випливла друга думка: самогубство. Він явно, відверто йшов на самогубство, бо мені досить було схопити палицю, кілька блискавичних ударів – і Дінн перестав би існувати. Та чи то хвороба зробила мене кволим і сентиментальним, чи я справді почав мислити інакше, тільки я не нападав; стояв і думав: ось ми нарешті й зустрілись… І так хороше мені було, – адже, виявляється, я встиг полюбити його за ці роки. І коли зрозумів, що вже не можу вбити його, – навіть не обурився з себе. Просто з серця спав величезний камінь.

Димчаста світна куля висіла над самісінькою підлогою. Усе навколо було забарвлено в мертвотні синюваті тони.

Я придивився. З глибини кулі, спалахуючи, випливали різноколірні іскри; там наче блукали вогники, сама куля скидалася на хмару, що весь час клубочилась. А в цій тут і там темніли нерухомі якісь зловісні брудно-бурі плями. Їх було чимало, і що пильніше я вдивлявся, то більше помічав.

– Кепські твої справи, Дінне, – пробурмотів я.

– Так.

– Ти пробував лікуватись?

– Безнадійно.

– А якщо вирізати уражені місця?

– Справа не в окремих ділянках. Розкладається все тіло.

– Але там, де хвороба виражена яскравіше…

– Скоро таким буде все.

Я ж кажу: Дінн був не просто істотою – це був згусток волі.

– Ти встигнеш долетіти до своїх? – спитав я.

– Певно, ні.

– Що ж ти збираєшся робити?

– Ще не знаю.

– Ти міг би все точно розрахувати.

– Я б розрахував, але хвороба розвивається стрибками.

Я подумав, що й сам у його становищі не знав би, що Діяти. Найпростіше – звіритись на час і долю. Мабуть, це його влаштовувало. Адже з кожною секундою він був ближче додому.

– Тебе чекають удома?

– Ні…

Він був ще самотніший, ніж я.

12

І останнє, про що я хотів би ще розповісти, – про Аолу.

Це найважче. Адже я любив її, навіть коли зрозумів, що то не вона, що то іграшка Дінна. Спочатку мені моторошно було думати, що в неї та сама природа, та сама внутрішня будова, що й у мого потворного друга. Та що я міг поробити? Адже та, далека, справжня Аола давно померла, і я вже погано її пам’ятав, бо звик до цієї, яка була, по суті, матеріалізованим спогадом про ту.

Хвороба її не торкнулась. І роки не зістарили. Завжди вона лишалась однаковою: юною, вродливою, як того вечора, коли я прощався з нею перед походом. Як вона була схожа на колишню Аолу! Настільки схожа, що не раз мене охоплював розпач. Я знав істину, та серце її не приймало, бо воно любило, любило навіть тепер, і погасити це почуття було мені не під силу.

Дінн поставив собі честолюбну мету: зробити так, щоб його іграшка нічим не відрізнялась від оригіналу. Зовнішність він створив одразу, а от внутрішній світ, психологія – це давалося йому нелегко.

Я допомагав Дінну, як міг. Пригадував для нього найдрібніші рисочки Аолиної вдачі й відновлював їх з ювелірною точністю. І, коли дії її ставали свідомішими і якийсь новий штришок нагадував мені ту Аолу, я, всупереч істині, вважав, бувало, що Дінн просто жартує, що Аола – справжня і незабаром мій друг повністю відновить її розум. Правда, я відразу ж гнав од себе ці думки, але допомагав Дінну з іще більшим завзяттям.

Аоло, моя маленька, люба Аоло!..

Тепер, коли жити мені лишилось кілька хвилин, я думаю тільки про тебе. Я пригадую весну на батьківщині, Гіркий запах бруньок, і небо над Альгрендогром, біле від сонця, а ти – поруч: «Нагго, Нагго, ти незграбний, наче пута. Чому ти не приніс мені з Альгрендогру квітку кохання? Я хочу приворожити нею твоє серце…»

Очі твої затулили собою цілий світ, і губи стиха шепочуть: «Ти мене справді кохаєш, Нагго?..»

І в сріблястій росі твій слід темніє, мов нефритове намисто, і голубі обриви вторять:

Вже не буде, не буде вороття їм —

Цій годині, цій миті, цьому щастю…

А потім – дивний погляд і: «Чому в тебе з очей тече рідина, Нагго?»

«Чому ти мене гладиш, любий?»

Це були гіркі хвилини. Це був експеримент. Він удався Дінну блискуче.

Його остання перемога, і моє недовге щастя.

Якось Аола перестала говорити мені про кохання. Я не надав цьому значення: за її словами про кохання завжди ховалась порожнеча. Але згодом я відчув в Аолі якусь невловну зміну. Спочатку – в погляді. Я не відразу збагнув, у чім річ.

– Нагго, ти згадуватимеш мене, коли повернешся на Землю? – спитала вона.

Повернешся на землю!.. Як давно я мріяв про це.

– Якщо ми повернемось, то тільки разом!

– Ні… – Вона похитала головою, і я вперше побачив, як загострились риси її обличчя. – Нагго, я ніколи не бачила, як ти повертаєшся з полювання, – сказала вона. – Це, мабуть, гарно?

Я кивнув.

– Розкажи мені про це.

Я розгубився. Не знав, що розповідати.

– Коли я повертався з лісу, – сказав я, – то завжди наспівував пісеньку про кульгавого пута. І серце моє співало, бо вдома мене чекала одна дівчина… Її теж звали Аолою…

– Чого ж ти замовк, любий? Розповідай. Це так цікаво…

– Ти не здумай чогось там. Тебе я люблю дужче.

– Ну навіщо ти так говориш, Нагго? Адже вона, напевно, була дуже гарна?

– Т-так… – насилу вимовив я.

– І ти дуже кохав її?

– Так…

Я дивився їй у вічі, і мене проймав жах, бо я раптом зрозумів, як вона мене любить, а ще я зрозумів, що вона прощається зі мною!

Я не міг вимовити й слова.

– Ну навіщо ти так, – засмучено мовила вона, підвелась і витерла мої мокрі щоки. – І не дивись у той куток, дивись на мене. Адже нам лишилося недовго бути разом, я хочу, щоб ти добре мене запам’ятав… Я хочу, щоб ти згадував про мене… От і добре, це найкраще – посміхатись… Чого ж ти перестав розповідати, як повертався з полювання?..

13

Дінн помирав тяжко, кілька днів. Я ходив до нього і мовчки дивився, як у мене на очах меркнуть і розпливаються барви. Якби я міг його врятувати! Тож я врятував би й Аолу!..

Останній день почався як звичайно: схід сонця, «Добридень, Дінне», «Добридень, Нагго», сніданок… Дінн сидів зіщулившись і несподівано запитав:

– Ти пам’ятаєш, де лежить контейнер з моїми записами?

– Звичайно. – Я глянув на нього з подивом.

– Поряд ти побачиш інший контейнер, трохи менший, – сказав Дінн. – У ньому – розрахунки траєкторії зворотного польоту до Землі. Я їх зробив дуже давно, на них можна покластися. Я тебе навчив космічної навігації. Ти вмієш керувати зорельотом. Вір у свої сили – і ти повернешся на Землю.

Лише тепер я зрозумів, що це означає.

– Частіше міняй фізіологічний розчин, – сказав він, як завжди, спокійно. Потім мовив: – Прощай, Нагго.

І все. Підвівся й почвалав на край галявини. Там він обернувся.

– Нам уже час, Аоло.

Я повернувся до неї, схопив її за руки.

– Ні… ні…

– Відпусти мене, любий, – сказала вона і легко вивільнила руки. – Мені справді час.

Я злякався. Адже за всі ці довгі роки я звик до неї, так звик, що навіть полюбив, як ту, справжню Аолу. Вони обидві були так схожі, що інколи я переставав вірити Дінну і самому собі, бо серце наперекір усьому говорило мені, що вона жива… «Вона – жива! Це справжня Аола», – промовляло мені серце, і я не відчував себе таким самотнім. І от раптом я осягнув, що залишуся зовсім один…

– Зостанься, Аоло! – благав я. – Ще хоч хвилину!..

– Ні, любий, не можу, – вона похитала головою й посміхнулась. – Мені було хороше з тобою. Ти будеш мене пам’ятати?

– Зостанься! – закричав я. – Зостанься, Аоло!

Це було як кінець світу. її зараз не стане… її, моєї Аоли… Вона більше не буде посміхатись… Вона ніколи не посміхнеться мені більше… Ніколи… Я кинувся до неї, стиснув її плечі.

– Аоло!..

– Не треба, любий, – вона знову легко відсторонила мене, – не треба тобі бачити наш кінець. Ми ж не люди. Тобі буде неприємно. А я хочу, щоб ти завжди любив мене.

Вона поцілувала мене, пригорнулась на мить і ось уже стояла біля скарлюченого Дінна.

– Прощай, Нагго!..

В очах мені потемніло, і я впав на пісок.

14

Ти чекаєш від мене розповіді про шлях додому? Про самотність? Про велику самотність, коли тисячі зірок ближчі до тебе, ніж люди, коли ніхто у Всесвіті не знає, що ти існуєш…

Мені важко про це говорити. Та хіба розкажеш, як у переходах і залах ламається луна: «Аоло-оло-оло…»? Як раптом помічаєш: хитнулась тінь – і з хрипким криком кидаєшся до неї… Як рвеш і ламаєш усе, чого вона торкалась, як працюєш до нестями і щовечора обманюєш себе: от прокинуся завтра, а поряд будуть Дінн і Аола…

Хіба розкажеш про те, як роками заколисуєш себе: ні, чудеса бувають– і мчиш крізь космос до маленької зірочки, до забутої планетки, щоб побачити неповторну у Всесвіті долину, і ріку, і гомінкий ранок, а над хатиною Аоли голубий димок, щоб зупинитися на порозі, а вона встане з циновки назустріч і скаже: «Здрастуй, Нагго».

Епілог

Наггу і космонавта розшукали тільки на третю добу після їхньої зустрічі. Труп атланта вже почорнів і розпух; космонавт був у дуже важкому стані, і товариші не змогли повернути його до пам’яті. Їх було тут уже чимало – тих, хто за наказом ДНАМа вилетів до зорельота слідом за першим, а все нові й нові планетольоти причалювали до космічного велетня.

Кілька днів лікарі мудрували над космонавтом, намагалися врятувати. Потім перенесли його на відкриту веранду і дали спокій. Навкруги шуміли старі клени, а далі було море, та він не бачив нічого, кликав Наггу й Долу і просив Дінна перелити йому кров. Потім затих, і лікарі вже примирилися з кінцем, коли він раптом розплющив очі і довго дивився перед собою.

– Пахне… сонцем… – вимовив він нарешті.

Коли він прийшов до пам’яті вдруге, у нього вже вистачило сили спитати про Наггу.

Ще через кілька днів він розповів цю історію.

ЗАВІТАЙТЕ В ВІДЕОН

1

Їх уже не чекали, і вони знали про це: всі реальні строки, коли зореліт мав повернутися, давно минули, їхнє покоління ще не вмерло, але вже й не літало – багатьом перевалило за сто. А ці і досі були молодими, от тільки в Корнілова, керівника експедиції, голова стала зовсім сивою.

Кілька десятиліть тому залишили вони Землю. Їхній шлях лежав до дивної зоряної туманності, в якій відбувалися незрозумілі перетворення матерії. Зореліт досягнув мети, але сталася катастрофа. Вони мало не загинули у галактичному безмежжі. Та все ж повернулися.

Зореліт весь був оплавлений, пом’ятий і покручений. Оранжерея пропала зовсім. Як вони долетіли – для всіх було загадкою.

Але долетіли.

Після катастрофи Корнілов став якийсь інший: тихий, ніби чимось здивований. Нервове зворушення не вбило його, але деякі ділянки головного мозку були вражені стійким гальмуванням. У пам’яті траплялися суцільні провали. І все-таки він привів зореліт на Землю. Через стільки років!

Там, у космосі вони були приречені на поступове умирання – все загинуло тоді в одну мить, навіть радари, так що летіли, не захищаючись від метеоритів, і на орбіту біля Землі прибув, по суті, не зореліт, а гора металевого брухту, перетворена метеоритами в губку. Вісім років вони навіть спати лягали в скафандрах, бо, не маючи радарів, кожної секунди ждали, що в салон з громом і дзвоном вдереться холод Всесвіту. Двічі так і траплялося, але людям пощастило, всім пощастило, крім тих трьох, які загинули під час катастрофи: один пропав з оранжереєю, а двоє – від вибуху гравітонних зарядів. Усі інші живі й понині і розповідають усе, що пам’ятають, але вони не знають головного – природи змін у тій туманності. Та й звідки їм про це знати, коли в момент катастрофи і перед тим на центральному посту був сам Корнілов, який нічогісінько не пам’ятає, лише повторює весь час, що хмара в центрі туманності виявилася живою, що вона душила і терзала зореліт. Він каже, що встиг випередити цю тварюку, встиг намацати її найвиразливіше місце і нанести їй гравітонний удар на якусь мить раніше, ніж вона розправилась із зорельотом. І вони вижили, але нервове зворушення цієї миті не лишилося безслідним для нього. Одне тільки він і пам’ятає: ганятися за хмариною, боротися з нею – було таким щастям, викликало такий захват, що за це він і життя віддав би, не задумуючись. Тільки хлопців жаль, тих трьох, хороші були хлопці, через нього загинули, і ось уже вісім років минуло, а він і досі не може заспокоїтись, не може простити собі їхньої загибелі. Кожної ночі вони приходять до нього, сміються, а більше він нічого не пам’ятає.