Текст книги "І стіни пахнуть сонцем"

Автор книги: Игорь Акимов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 6 страниц)

Та вона говорила інше.

«На цьому дубі дванадцять тисяч сорок три листки».

А іноді: «Ти вже повернувся з полювання». Або: «Я кохаю тебе, Нагго», і все це однаковим голосом, рівним і байдужим.

І щодня, прокинувшись, я чув те саме:

– Ти кричав, Нагго.

А мені щоночі снилась Атлантида.

5

До незвичайної ваги свого тіла, яка мучила мене перші дні (лише значно пізніше я зрозумів, що вона була викликана прискореним рухом зорельота), я поступово звик і лише зрідка відчував її. Зате прийшла інша біда: я захворів.

Хвороба підкралась нишком.

Деякий час я відчував легке паморочення, потім воно посилилось. Далі почалися приступи нудоти. Спочатку я це приписував тому, що мало рухаюсь, почав більше ходити, хоч і нелегко це мені давалося. Не допомогло. Я дуже ослаб і майже весь час лежав.

Хвороба робить мудрим. Несподіване дозвілля, спричинене фізичною нерухомістю, заповнюється рухом думки, відточує її.

Весь час я думав про те, як уб’ю Дінна.

Якось я став такий кволий, що вже не міг підвестися. Тоді я сказав собі: Нагго, загостри свій розум; нехай твоя думка стане невідпорною, як твій спис. Поспішай, бо інакше смерть випередить твою помсту.

Безсилля подесятерило мою ненависть. Але що я міг придумати? Я був воїном, звик знищувати ворога у двобої, коли все залежить від сили і спритності. А як перемогти Дінна, якщо він ховається, якщо я бачив його тільки один раз, та й то мигцем? Я вважав, що він не догадується про мої наміри і не з’являється на нашій галявин тільки тому, що досі в цьому не було потреби. Але я не наважився відверто запросити його до себе, – у Дінна могли виникнути підозри. Я пішов до мети манівцями. Того ж дня я сказав Дінну:

– О великодушний! Мені бракує слів, щоб висловити свою вдячність. Твоя доброта – наче невичерпне джерело, наче материнська любов. Іноді мені буває так хороше, що я починаю думати, ніби вже прийшов у Поля Щасливих Ловів.

Дінн слухав мовчки.

– Але часом, – вів я далі, – все ж підступає до мого серця туга.

– Чого? – спитав Дінн.

– Бо я людина. Я не можу бути самотнім. Не можу без того, щоб не поговорити з кимось, поділитись думками, порадитись…

– У тебе є Аола.

– Звичайно. Але ти ж сам знаєш, як тяжко вона хвора. З нею не дуже й поговориш.

– Я роблю все, що в моїх силах, Нагго, аби вилікувати її.

– Так, звичайно. Я бачу. Останнім часом їй стало нібито легше.

– Що я можу зробити для тебе ще?

– Дінне, – сказав я, – мабуть, буде найкраще, коли ти сам прийдеш сюди.

– Хіба тобі не досить, що я в будь-який час озиваюсь на твої слова? – відповів він. – Бачити мене – для тебе невелика втіха.

– Ні, чому ж, мені буде приємно, – невпевнено сказав я, і раптом мій мозок народив блискучу ідею. – Особливо якщо ти з’явишся в образі людини…

– Навіщо? Адже це знову буду не я, а підставна лялька.

Я почав пояснювати. Підшукував найнеймовірніші і найнесподіваніші доводи. Я був красномовніший за уславлених златоустів.

– Хоч ти висловлюєшся досить ясно, Нагго, – сказав нарешті Дінн, – все ж таки я не зовсім розумію тебе. Мені здається, ти чогось недоговорюєш… Найголовнішого.

– Ну що ти, Дінне, як ти міг подумати таке! – вигукнув я.

Він перебив:

– У мене є сто сорок сім здогадів щодо цього. Не так уже й багато, вибрати найвірогідніший зовсім не важко. Але я не стану цього робити. У тебе дивна будова розуму, Нагго. Твої вчинки часто суперечать елементарній логіці. Тому я не випускатиму з уваги жодного здогаду щодо твоїх намірів. Тим більше, що серед них є й досить цікаві.

– О великодушний, ти несправедливий до мене, – сказав я. – Хіба я не щирий? Хіба я не був покірний, хіба я дав тобі привід узяти під сумнів чистоту моїх помислів?

– Аж ніяк, – як завжди розмірено, відповів Дінн. – Але я певен, що при першій же нагоді ти спробуєш убити мене… Неодмінно. І коли я скажу, що тобі це не під силу, ти все одно не повіриш…

Мені нічого було відповісти, його звичка називати речі своїми іменами діяла вбивчо. Я зрозумів, що зазнав поразки, і примирився з тим. І саме в цю мить Дінн несподівано пішов мені назустріч.

– Якщо ти справді не можеш інакше, – сказав він, – зробімо так: я дам тобі пластичну масу, з якої ти виліпиш собі співрозмовника таким, яким його уявляєш, яким хочеш бачити, а я вже постараюся, щоб він справляв враження живого і міг балакати з тобою про все.

Відверто кажучи, я не зрозумів у хитромудрих словах Дінна і половини, тому обережно спитав:

– Але це будеш ти?

– Вважай, що так. Адже я запрограмую в нього свої знання, свій спосіб мислення і свої звички. Я постараюся, щоб його внутрішній світ був дзеркальним відбитком мого.

І знову я зрозумів далеко не все й перепитав:

– Але це будеш ти?

Я чекав, що він відповість просто: «Так». Але він мовчав. Образився, подумав я. Даремно я був такий настирливий, тим більше, що він догадується про мої наміри. Надалі треба бути обережнішим. І не завадило б подумати, з чого зробити списа. Або принаймні палицю.

Від цієї думки швидше побігла кров, і я посміхнувся. Як давно мені не доводилося тримати в руках палицю.

6

Вранці посеред галявини височіла сіра брила в’язкої маси.

Гаряче проміння дедалі рішучіше продиралося крізь листя, впиралось у брилу й згасало в ній. Я пильно дивився на брилу, наче ось-ось мав побачити обриси майбутньої фігури. Голову стискав біль, бо я не спав, а від нудоти так знесилився, що не міг сидіти.

Аола принесла сніданок: вино, коржі і м’ясо. Поставила піднос біля мене, присіла навпочіпки, вперши підборіддя в долоні, і пильно подивилася на мене.

Я випив трохи вина і погладив Аолу по плечу, а сам не відривав погляду від брили.

– Що ти збираєшся робити? – спитала дівчина.

Я подумав, що Дінн, мабуть, сказав правду. Певно він таки старається вилікувати Аолу. В усякому разі, останнім часом вона рідше вимовляла безглузді фрази й більше схожа була на колишню Аолу.

Я пригнув її голову, щоб не підслухав Дінн, і прошепотів на вухо:

– Я вб’ю його.

– Он як!..

Її очі стали наче глибшими, а брови зійшлися, і в усьому обличчі відбилася напружена робота думки. Потім обличчя посвітліло.

– Він твій ворог? – спитала вона голосно.

Я злякався, – адже це підтверджувало здогади Дінна! – і швидко заговорив: – Ну що ти, Аоло! Як ти могла подумати таке! Я люблю Дінна!.. – а в душі проклинав себе за балакучість.

Вона уважно вислухала мою плутану мову й знову сказала:

– Отже, вбивають – якщо люблять…

Я зрозумів, що все загинуло. І тут уже не мало значення, відповідатиму їй чи ні. Я не міг її обвинувачувати, бо вона була хвора, і я так жалів її, а ще більше – кохав. І коли все загинуло, вона навіть не догадувалась про це, дивилась на мене запитливо – чекала відповіді.

Я провів долонями по обличчю.

Вона сказала: «вбивають – якщо люблять» – і жде відповіді. І я відповів:

– Так, мабуть. Якщо той, кого люблять, жорстокий.

– А Дінн жорстокий?

– Не знаю. – Я ще подумав і – знову: – Не знаю. Іноді він буває дуже добрим. – Я раптом різко пригнув до себе голову Аоли й прошепотів їй прямо в обличчя. – Тільки все одно я уб’ю Дінна!..

В її очах раптом щось змінилось. Вони потьмяніли, мов бура річкова галька на сонці. Мені стало неприємно, Я поцілував її в гарячу, нагріту сонцем щоку і повернувся до брили. Я сподівався, що Дінн зараз щось зробить або хоч скаже, але він мовчав, ніби нічого не сталося. Спочатку це здалося мені дивним, та я швидко розгадав причину: самовпевненість. Губи мої мимоволі скривились у злорадній посмішці, і я знову почав думати, яким виліплю Дінна.

Мене ображала зневага, з якою він поставився до моєї погрози. «Так, Нагга слабкий, Нагга хворий, – бурмотів я, – але ненависть допоможе йому підняти палицю й зробить удар точним і невідпорним».

Ця думка наче підштовхнула мене. Так, ненависть! Тільки нею маю я дихати, поки ліпитиму, тільки вона повинна мені підказувати форми. Нехай Дінн викликає в мене лише огиду й неприязнь, вирішив я.

Аола допомогла мені підвестись і підійти до брили. Я занурив руки у в’язку сіру масу, вирвав шматок і почав ліпити.

Я ліпив уперше в житті. Руки були важкі, і паморочилась голова, а я ліпив і ліпив, доки не проступили обриси великого гулястого черепа і кружечки-очі, а під важким набряклим носом – старечий рот, беззубий, з опущеними вниз куточками; вдавлене підборіддя, яке переходило в тонку шию.

Я трохи відійшов і подивився, чи досить вона тонка, ця шия, щоб можна було перебити її одним ударом. Подивився – і був задоволений, взявся за тулуб, ліпив його кволим, недоладним, і руки й ноги тонкими й кволими. Але навіть це здалося мені недостатнім, і я ще довго возився з немічною фігурою, – все ослабляв її, де тільки міг. Знов і знов повертався то до рук, то до тулуба. Нарешті залишив їх і раптом подумав: а що як зробити Дінна без очей?..

Ця несподівана думка приголомшила мене своєю геніальною простотою. Адже, коли Дінн не помітить обману, то спочатку, хай зовсім недовго, лише кілька секунд коли оживе, лишатиметься сліпим. І, поки він збагне в чому річ, я встигну пустити в хід свою палицю…

Я засміявся від щастя – і хотів замазати на сірій масі очі. А потім подумав: адже можна його залишити без рук і без ніг, щоб сама голова стирчала. Тоді він буде цілком підвладний мені. Як просто!..

І я вже схопив було одну з тонких рук, збираючись відірвати її, та раптом згадав зелено-голубу світну кулю, що не мала ні очей, ні вух, але все бачила й чула. Вона була могутньою і всесильною – особливо тут, у своєму домі. Вона здатна була на більше, ніж я, простодушний мисливець Нагга; вона спроможна зробити те, чого не зроблять стільки мисливців, скільки листків на баобабі – хіба зможуть вони створити такий штучний ліс?

«Штучний»… Я прислухався до звучання цього слова, і раптом мене пронизала думка: а може, Аола – теж штучна? Чомусь лише тепер я збагнув, що це означає: в очах у мене потемніло, я захитався, відступив од брили. Адже це, мабуть, так і є. Штучна!

– Що з тобою, Нагго? – сказала Аола.

Я чув її голос наче крізь стіну. Повернувся, ступив два кроки, втратив рівновагу і впав. Поповз, розгрібаючи пісок, до свого ложа.

– Що з тобою, Нагго?

Я обернувся.

– Чому в тебе такі очі? – сказала вона.

Я сів. Відчував: от-от збожеволію.

– Не підходь, – прошепотів я, а потім закричав: – Не підходь! Не підходь!!! – з жахом дивився на неї і відступав, повз кудись назад, аж поки вперся у стовбур дерева.

Вона підбігла, легко підхопила мене на руки й перенесла в наш куточок, на купу сіна.

Мене нудило. Я лежав на боці. Коли починався приступ, усе переверталося в мені, і я думав, що лечу в безодню. Потім поступово покращало. І я заснув.

Коли прокинувся, то зараз же згадав про Аолу. Але тепер думав про неї спокійніше. Ми вороги з Дінном, і я не повинен сліпо довіряти йому, думав я. Може, він хоче перехитрити мене, спрямувати мою енергію в інше річище, відвернути від боротьби. Цілком можливо. У смертельній сутичці всі прийоми дозволені.

Я сів і глянув на Аолу. Вона хвора, це видно. Але не штучна! Через нього хвора. Що ж, він заплатить і за це. Я з ним за все розрахуюсь одним ударом – останнім для нього.

Ця думка заспокоїла мене, та десь глибоко в серці лишилася червоточина, і я з нею нічого не міг вдіяти. Тоді я примусив себе не думати про це і повернувся до виліпленого мною людиноподібного павука. Він уже жив. Сидів прямий, підібравши під себе тонкі лапки, і я подумав, що тепер він буде рухатись, розмовляти зі мною, робити мені послуги, а я затаю ненависть і в слушну хвилину завдам вирішального удару. І удар буде марним, безглуздим, – тепер я це розумів також. Та що я міг ще зробити, коли не знав, як добратися до справжнього Дінна?

Я стогнав, усвідомлюючи своє безсилля, і похитувався вперед – назад. Потім з глухим стогоном впав обличчям у сіно.

– Нагго…

Аола нахилилась до мене, її дихання зігрівало й зволожувало мені вухо.

Я ледь повернув голову і люто глянув на неї одним оком.

– Все одно я вб’ю його…

Голос був хрипкий, слабий. Мені було до сліз жаль себе, безпорадного й переможеного, та коли я знову побачив маленьку сіру потвору, то подумав: я все ж таки розтрощу тобі череп… про всякий випадок.

7

Два дні після цього я лежав знесилений; іноді тільки голову повертав, спостерігаючи Дінна. А втім, і повертати доводилось не часто: Дінн без потреби не любив рухатись, а які у нас могли бути особливі справи? От він майже весь час і сидів на місці, сидів і дивився на мене, а я – на нього.

На третій день стало ясно, що кволість, яку я вважав за реакцію після нервового потрясіння, насправді була черговим стрибком хвороби. Я відчував, як сили залишають мене.

Хвороба зробила мене дратівливим. Я злився, що Аола досить-таки спокійно ставиться до моєї хвороби, і пожалівся Діннові:

– Послухай-но! Вона зовсім неуважна, недбайлива. Ніколи не зробить так, щоб мені було краще. Жодного разу поїсти сама не запропонувала!.. Спробуй їй про це втлумачити, бо тебе вона, здається, краще розуміє.

– Що повинно спонукати її до цих дій? – спитав Дінн.

Я замислився, які тут можуть бути спонукання.

– Любов…

На другий ранок, тільки-но я прокинувся, Аола сказала:

– Ти, мабуть, голодний, любий? Хочеш, я принесу снідати?

Буденні фрази, але я їх так довго не чув, що вони для пісне прозвучали чарівною музикою. Навіть про хворобу забув. Однак я ще не хотів їсти, зате хотів знову й знову слухати Аолу. І, напрошуючись на таку звичайну розмову, яку частенько чув вдома між батьками, озвався:

– Ні, поки що не хочу.

Я знав, що вона мала сказати. Вона мала спалахнути й накинутись на мене: «Знову ти своєї співаєш: хочу – не хочу! Користуєшся тим, що хворий? Я чекаю, поки він прокинеться, підігріваю сніданок, щоб усе було свіже, смачне. А він, невдячний…» Якби це сталося в селищі і у нас були сусіди, вона мала б вибігти на поріг і скаржитись сусідці досить голосно, щоб почула вся вулиця: «Ні, ви лишень послухайте, тітонько Міеміє…» – пішло, і пішло, а я б лежав на циновках та посміхався: приємно мати поряд дівчину, що отак за тебе вболіває…

І тепер я чекав чогось подібного, але вона промовила:

– Гаразд, я подам тобі пізніше.

Я одразу скис, але потім вирішив вдатися до крайнього заходу і сказав з викликом:

– А я не знаю, коли схочу їсти.

Таке обурило б будь-яку жінку. Та що там жінку, – кам’яна мумія розлютилася б і вчинила сцену!.. Але…

– Нічого, любий. Я почекаю, – сказала Аола.

Я ліг долілиць і з люттю вдарив кулаком по стовбуру.

– Давай снідати!..

– Несу…

«О небо, – подумав я, – з нею й сам станеш ненормальним».

Я відвернувся й заплющив очі. Мені хотілося вмерти.

– Ти незадоволений? – сказав Дінн. – Я зробив щось не так?

– «Не так»!.. – дратівливо викликнув я. – Ти тільки послухай, які страшні речі вона говорить!

– Я все чую. Вона була уважна й послужлива.

– Звісно! Звісно!!! Ще й як! – я глянув на Долу і пирхнув. – Хіба це жінка? Це ж ідол! У ній жіночності менше, ніж у моєму мізинці.

– Не гарячкуй, Нагго, – зупинив мене Дінн. – Здається, ти вже схотів чогось іншого. Послужливість тебе вже не задовольняє. Поясни, що ти розумієш під жіночністю.

Я довго не розмірковував.

– Насамперед – непослідовність, суперечливість і запальність, – сказав я. – Без цього жінка – не жінка. Якщо цього не буде в ній, якщо її настрій не змінюватиметься, наче погода у місяць молодої трави, якщо вона буде тільки покірлива, лагідна, уважна й послужлива, це буде так само огидно, як гора з цукру.

Я говорив про це з Дінном довго. Мабуть, він добре зрозумів мою думку, бо на другий ранок між мною і Аолою відбулася така розмова.

– Доброго ранку, любий, – мовила вона тільки-но я розплющив очі, і поцілувала мене. – Ти, певно, голодний? Я вже приготувала сніданок.

– Ні, – сказав я, – пізніше…

– Ну я тебе прошу! – В її голосі вчувався мед.

– Ні…

Вона вдарила блюдом об підлогу – та так, що коржі відлетіли до кущів.

– Ну, знаєш, любий, твої фокуси мені набридли. – І показала на шию.

Я забувся стерти з обличчя масні бризки. Дивився на неї широко розкритими очима: Аола, колишня Аола! А вона, накричавшись досхочу, раптом сіла, заплакала і все нарікала, що я її не люблю, а тоді перестала плакати, підсіла до мене і так лагідно:

– Любий, ну поїж…

Це вже було навіть надто схоже.

Надвечір цього дня я знепритомнів. Свідомість повернулася дзвоном у вухах. Наді мною нависли тривожні і напружені очі: Дінна й Аоли. Обоє мовчали. Я подумав, що отак втрачу колись свідомість і опритомнію вже в Полях Щасливих Ловів. Думка була приємна: там я знову зможу блукати в лісі зі списом на плечі і хвороба залишить моє змучене тіло.

Я спробував посміхнутись і сказав:

– Здається, мене дуже скрутило.

– Так, – сказав Дінн.

– Ти не знаєш, що це таке?

– Ні.

У розмові він користується тільки словами, подумав я. От зараз він сказав: «ні», а людина просто знизала б натомість плечима або заперечливо похитала б головою. Аола тут теж зовсім перестала користуватися мімікою, жестами. А втім, вона ж хвора…

– Ти можеш сказати, чому я хворію?

– Звичайно. Для цього потрібно зробити дослідження.

Я дав згоду. Все одно мені тепер нічого було втрачати.

– Гаразд. – Він наблизився й поклав свої прохолодні куці пальці мені на голову. Я знепритомнів. Коли прийшов до пам’яті, було ще темно.

– Аоло! – покликав я.

– Що, любий? – Вона, як завжди, була поруч.

– Аоло, я хочу їсти. У тебе що-небудь лишилося з вечора?

Зверху крізь гілля просочувалося слабке синє світло. Все навколо було чорне і синє. Вона відійшла й повернулася з одвічними вином, коржами та м’ясом. Я сів і почав жадібно їсти. Запивав вином і ще скаржився, що ця їжа мені набридла, в горло не лізе, от би зараз свіжої рибки, фініків та яблук.

– Я не знаю їх смаку, – сказав Дінн.

Він сидів віддалік, весь у затінку, на гулястий череп падало кілька синіх бліків. Я тільки тепер його помітив і весело помахав йому рукою, в якій держав обгризене ребро.

– Здрастуй, Дінне!

Я знову схопив глечик і в цю мить усвідомив, що володію тілом цілком вільно. Брав їжу, не думаючи про те що для цього треба напружитись, докласти якихось зусиль. Вільно нагинався й сідав. Я ожив! Буду жити!..

Я підвівся. Ноги були кволі, і ледь паморочилась голова. Але я знав, що це з незвички.

– Як тобі вдалося вилікувати мене, Дінне?.. Отак, відразу!..

– Одинадцять разів наставав час їсти, а ти не розплющував очей, Нагго, – сказала Аола.

Там, на батьківщині, вона б сказала: «Їж! Ще встигнеш наговоритися. Цілий день попереду». Щоб зробити приємне тій Аолі, а взяв ще один корж і тільки тоді спитав Дінна:

– Це було важко?

– Ні, – відповів він. – Причину я знайшов швидко, а все інше, – завжди простіше.

– Я більше не захворію?

– Ти ніколи не одужаєш.

Я вдавився коржем і довго судорожно кашляв – шматок став поперек горла.

– Я скоро помру? – спитав я, віддихавшись.

– Не знаю, – відповів Дінн. – Я зроблю все, щоб ти жив довше.

– Рік?.. Два?..

– Що таке «рік»?

Чорні тіні стали прозорішими, у мороці намітились контури окремих стовбурів. Спочатку я вирішив, що це очі звикли до темряви, але потім зрозумів: розвидняється.

– Вона… завжди невиліковна… ця хвороба?

– Ні, ти ніколи не захворів би на неї, коли б залишався на Землі, – сказав Дінн. – Але тут, у космосі, ти приречений. А причина твоєї недуги у відсутності магнітного поля Землі.

Я перебив Дінна.

– Я знову тебе не розумію.

– Байдуже, суть ти повинен схопити. його плескате скособочене обличчя було незворушне, лише губи ворушились, і в очах відбивалася вранішня синява. Я не міг у них довго дивитись і знов прикипів поглядом до Діннового рота.

– З самої першої миті, – сказав він, – як тільки ти з’явився у вигляді однієї клітини, й багато місяців та років потім, коли клітина розмножувалась і ти ріс, поступово стаючи людиною, – весь час ти перебував під дією магнітного поля Землі. У твоєму формуванні як системи воно відіграло вирішальну роль. У кожній клітині твого організму відбуваються електромагнітні процеси, які обумовлюють енергетичний режим клітин; поява нових клітин, ріст організму та ще чимало процесів життєдіяльності деякою мірою регулюються ним же. Магнітне поле Землі, як вода, повітря, енергія, було неодмінною умовою твого існування. Тепер Земля далеко, дуже далеко. З перших хвилин польоту твій організм втратив її живлющий магнітний вплив. Отже, ти помреш, Нагго.

Його мова завжди була рівна – без інтонацій, настроїв і відтінків. Тим більше враження справляли такі монологи. Та я не боявся смерті. Я бачив її з дитинства і звик до неї. Для мене вона була просто порогом, який розділяв два житла, тільки, переходячи з одного в інше треба було закінчити в першому всі справи, щоб не обсотатись, ні про що не шкодувати й думати лише про теперішнє і майбутнє. Тому я й був спокійний. Я відчував у собі сили, щоб помститися. Аби вистачило часу…

– Як тобі вдалося вилікувати мене? – повторив я своє запитання.

– Найбільше було уражено кров. Червонокрівці та білокрівці розкладалися з величезною швидкістю. Кров довелося повністю замінити фізіологічним розчином. Сподіваюсь, він буде стійкішим.

Я не розумів майже жодного слова, але головне розібрав. Я все-таки хотів знати, мусив знати, скільки часу мені лишилось жити.

– Якщо буде потрібно, ти заміниш його знову?

– Так. Я зроблю, що зможу.

І все ж від думки, що повернення на Землю було б для мене порятунком, у грудях защеміло. Та я не розумів суті цього повернення – адже я нікуди не йшов звідти! Не міг повірити в «космос», бо не уявляв його собі. Знав тільки Землю і Поля Щасливих Ловів, але, міркував я, оскільки я ще не вмирав, то Землю, звичайно, покинути не міг. Хоч як я силкувався це збагнути, місця для «космосу» у відомій мені системі світобудови не знаходилось.

Цілий день я багато їв і спав, іноді перевіряв, наскільки до мене повернулися сила і спритність. Спати ліг рано. Але не спав. Думав про «космос». Він мені уявлявся величезним страховиськом з чорною пащекою. Було незрозуміло, як і де могла поміститися в ньому така велика гора, і де є таке місце, щоб воно було і не на Землі, і не в Полях Щасливих Ловів.

Потім я став думати про Аолу. Якщо ми з нею за цей день перекинулись фразою чи двома, то й це багато. Вона рідко що-небудь говорила першою, звичайно тільки відповідала – точнісінько як Дінн… І тут я згадав, як там, на батьківщині, бувало, цілими днями тільки й чуєш, як гомонить вона з моїми сестрами. Пісні, сміх, плітки зберуть з усього селища… І дивно: тоді я мріяв, щоб вона помовчала хоч день. А от вона мовчить – мені хочеться, щоб вона говорила й говорила…

Аола дихає рівно, спокійно. І я думаю, як недоладно склалася наша доля: на батьківщині я не встиг ввести її в нашу хатину, а коли зустрілися тут, вона вже була хвора і не тільки не пам’ятала слів кохання, але й серце її забуло це почуття. А може, Дінн вийняв з неї серце, і тому вона тепер така дивна?.. А я все жду, коли вона одужає, щоб влаштувати бенкет і, як було заведено ще в предків, виконати всі обряди, перш ніж вона стане моєю дружиною… Жду… Довго ж мені доведеться ждати! – гнівно подумав я.

Я зрозумів: настав час. Намацав палицю, безшумно підвівся зі свого трав’яного ложа й сховався за найближчим деревом. Я не бачив навіть своїх рук і рухався наосліп, але кожне дерево, кожний кущик були мені так знайомі, що жодна гілочка не ворухнулась, поки я пробирався.

Останні метри я не повз, а плив у повітрі. Нарешті підвів голову, вдивився. Знайомий профіль темнів за два кроки від мене. Я випростався – і страшний удар, в який я вклав усю силу рук і всю свою вагу, обрушився на основу черепа: цмммок!.. І потім щось глухо стукнуло й відкотилось – його голова.

– Еррро!.. – загорлав я щодуху і вдарив палицею знову, між плечима, і палиця, цмокнувши, глибоко влізла у податливе тіло. – Еррро!.. – горлав я, не перестаючи місити палицею й ногами слизькі останки, рвав їх, топтав і змішував з піском, аж поки зовсім знесилився й почав задихатись. Тоді я знову згадав про голову Дінна і, ставши на коліна й похрипуючи від збудження, почав її розшукувати. Вона відкотилась недалеко і лежала між корінням дуба, дуже зручно. Я відійшов на крок, розмахнувся і розбив її палицею, мов кавун. Потім відкинув палицю, витер мокре обличчя й подався до ложа, я не бачив Аоли, але догадувався, що вона не спить.

– Що ти робив, Нагго? – спитала вона.

Я навпомацки забрався на своє місце і тільки тоді відчув, що руки в мене дрібно тремтять і дихання важке переривчасте. Зовсім відвик, подумав я і відразу ж заснув.

Цієї ночі мені не снилось нічого. Прокинувся я, як завжди, від прямого проміння, що било в обличчя. Позіхнув, потягся і сів. Дінн був на тому ж місці й байдужі дивився на мене. Так я й знав, так і повинно було статися. Я привітався, як звичайно:

– Доброго ранку, Дінне!

– Доброго ранку, Нагго, – відповів він. – Навіщо ти розбив мене вчора?

Я не спромігся на відповідь.

– Зіграймо в покі-покі, – запропонував я потім.

– Зіграймо. Тільки я не знаю такої гри.

Я пояснив йому.

І ми почали грати в покі-покі.

8

– Нагго, – сказав мені якось Дінн. – Сьогодні ми вийдемо з корабля.

– Я побачу Атлантиду? – вихопилося в мене.

– Ти побачиш космос.

Це здивувало мене. Адже я добре пам’ятав, що зовні було плато ойкоків. Аби тільки вибратися з лабіринту, а там я знайду дорогу.

– Візьми з собою більше м’яса та коржів, – звелів я Аолі.

– Аола залишиться тут, – сказав Дінн.

Він воліє мати заложницю. Він знає, що я не втечу без Аоли. Я розсердився:

– Ти недовірливий, Дінне. Я обіцяю, що не робитиму ніяких спроб утекти. І нехай Аола йде з нами.

– Я не хочу, – сказала вона.

– Не будь дурною, – шепнув я їй. – Може, втечемо.

– Ні. Адже Дінн сказав, що там – космос.

– Ну, то подивимось, що це таке. – Мій голос зривався, я насилу стримував лють, так мене дратувала її впертість.

– Мені здається, я колись бачила його. Нічого особливого.

«Вона марить, – вирішив я, – їй знову погіршало».

– Гаразд, залишайся, – мовив я з жалем.

Довелося йти удвох з Дінном.

Дорога виявилась недовгою. Перед виходом назовні Дінн звелів мені влізти у прозору кулю, закрив її щільно, без помітних зусиль підняв своїми тонкими ручками й через отвір виніс у космос.

Переді мною було чорне небо – чуже, незнайоме, сіяне скам’янілими зірками. Воно було скрізь, і тільки за моєю спиною тьмяно сріблилася стіна – гора Дінна. Я впізнав гору, впізнав отвір у ній, та не було ні долини, ні далеких гір, ані самої Землі. Я бачив, де кінчається гора, а далі були знову зорі. Землі не було. Я стояв, принишклий, мовчазний. Дінн був поруч.

Ми попливли спочатку трохи вбік від гори, потім обігнули гору навколо. Всюди були тільки морок і зорі.

– Земля – там, – вказав Дінн туди, де рідшали зорі: голос його виразно було чути з непрозорого кружальця в мене під ногами.

– Далеко?

– Та вже як для кого, – ухильно відповів він.

– Якби я йшов весь час, коли не сплю.

– Тоді – дуже далеко. Тобі не вистачило б життя, життя всіх твоїх одноплемінників на додачу.

Космос приголомшив мене. Він був на боці Дінна. Я зрозумів, що, коли навіть уб’ю Дінна, переможцем все одно залишиться він.

Мені захотілося повернутись на корабель. Тут я був порошинкою, непомітною й безпорадною. А я не хотів бути порошинкою. Я хотів вірити, що є сенс у моєму житті, моїй боротьбі, в моєму чистому коханні до Аоли, в моїй відданості їй. Тут же масштаби змінювалися; щастя виявлялося вигадкою, а спогади про нього породжували думки про трагізм і приреченість.

– Як там наша Аола? Мабуть, скучила за нами, – сказав я.

Дінн зрозумів і мовчки спрямував кулю до входу. Ми йшли вже темними коридорами, коли я спитав:

– Ти міг би відшукати шлях до Землі?

– Звичайно. Потрібні були б складні, копіткі розрахунки. Але це річ здійсненна.

– Так повернімося, Дінне… – Уперше я сказав йому це легко, не благаючи й не погрожуючи. Просто запропонував: «повернімося», як удома звертався було до друзів. Мені здалося, космос зблизив нас, зробив наші відносини простими, щирими. От я й звернувся до нього, мов до свого приятеля. Та, певно, він того не відчув, бо його відповідь була, як завжди, суха й лаконічна.

– Ні.

Сила засліплює, думав я, а той, хто просить, має бути мудрим.

Коли ми увійшли до залу, Аола підбігла до мене й спитала:

– Чого ти плачеш, Нагго?

Я стояв посеред цього маленького штучного світу, зіставляв його з космосом і з Атлантидою. Дінн підійшов до мене.

– Я повернув би тебе на Землю, але це неможливо, бо сам поспішаю на свою планету. Я теж безнадійно хворий і теж умираю, а мені ще треба донести естафету.

Признання Дінна, висловлене із звичайною для нього холодною байдужістю, прозвучало дуже трагічно.

– Я ще дуже молодий, – вів він далі. – Ще не прожив і половини свого строку. Мені б іще жити й жити. але катастрофа кинула наш корабель на Землю. І от магнітне поле Землі, без якого ти не можеш існувати, виявилось для мене згубним. Його невидимі хвилі збудили в мені нові шкідливі електричні струми; порушили, зім’яли численні найтонші зв’язки й створили нові, неправильні, які існують короткий час і лишають після себе шкідливі продукти розпаду. Мізерні порівняно з розмірами мого тіла, ці руйнування виявились тими маленькими камінчиками, які, зірвавшись з вершини, тягнуть за собою інші, нові, поки процес не переходить у лавину, що мчить униз, наростаючи й наростаючи…

Його признання було несподіваним і приголомшливим. Я відчув незбагненну прихильність до цього чудиська. Відчув жаль до нього, бо, здається, він шукав у мене підтримки…

– Лавини ще нема, – мовив Дінн, – але камінці сиплються дедалі густіше. І мені несила поставити перед ними загату… Ось чому я поспішаю і не можу повернути назад, щоб врятувати тебе. Мені конче треба долетіти до своєї планети…

Він замовк і уважно подивився на мене.

– Мені дуже шкода, що все складається так, – невесело сказав я йому. – Певно, якби ти був людиною, з тебе вийшов би непоганий хлопчина. Ми б оце випили разом, і все стало б значно простішим.

Я попрямував у свій куток і простягся на трав’яному ложі.

Того дня Дінн розповів мені про себе.

9

Розповідь Дінна

Я не пам’ятаю батьківщини. Я бачив її лише кілька хвилин – саме стільки, скільки забрала дорога від Центру до полігона: чорні потрощені скелі, чорні гостроверхі гори пустої породи біля шахт, чорні далекі куполи Центру, а вище – чорне небо і зорі. Далі нас перекинули на зореліт – він чекав на стартовій орбіті; потім був старт.

Здавалося б, яке ще почуття, крім байдужості, може в мене бути до цієї загубленої у Всесвіті маси скель? Але в кожного з нас було запрограмовано незгладиму, невщухаючу тугу за ними – сліпий інстинкт; і ось, коли настає строк, він жене моїх собратів, розкиданих по міжзоряних шляхах, туди, до чорних куполів Центру, до приймуть зібрану ними інформацію, з каталогів узнають вік, увімкнуть жорстке поле – і світ, яскраво спалахнувши, стане враз меншати, меншати, обернеться на чорну цятку – і все скінчиться.