Текст книги "І стіни пахнуть сонцем"

Автор книги: Игорь Акимов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 6 страниц)

Я пройшов цей шлях. На дванадцятий день здолав перевал, і переді мною розкинулось плато ойкоків. Воно здавалось величезним згарищем, але попелу й пилу не було на ньому – все сплавилося в монолітний, сяючий на сонці чорний щит, що бринів під ударом списа. Осторонь височіла чудернацька гора бурого кольору. Біля її підніжжя плавали ледь бовваніючи здалека зеленкуваті хмарки (зблизька я розгледів, що вони мають строгу кулясту форму).

Я прийшов вчасно.

Нас було стільки, що вночі навколо плоскогір’я ойкоків палало більше вогнищ, аніж зірок над нами, а зірок ніхто не бачив, бо на землі було видно як удень.

На ранок ми з бойовими піснями рушили до бурої гори. Могутнє військо наступало з чотирьох боків стрімкими й нестримними, наче таран, колонами. Весь простір між ними заповнили ополченці. Вся Атлантида була там! Ми гукали «Ерро!» і йшли, рішучі й суворі, швидше, швидше, а потім побігли.

Напередодні я дуже хвилювався. Майже не спав і зовсім не снідав – шматок у горло не ліз. Але тепер я забув усі страхи. Біг у натовпі, розмахував палицею (бронзову сокиру засунув за пояс ззаду, щоб не заважала), і груди здавались мені тісними від напливу почуттів.

Спочатку, коли до гори було ще далеко, я бачив її всю, навіть зеленкуваті кулі біля її підніжжя. Але потім піт залив очі, і в них мигтіли спалахами то спини передніх, то їхні литки, то перекинуте небо в чорному дзеркалі під ногами; я плив крізь «Ерро!», наче крізь товщу води, і сам гукав, але не чув власного голосу, а через п’яти мені в тіло передавався тривожний гул.

Дедалі частіше почали зустрічатись пошматовані тіла атлантів. Деякі воїни ще жили й благали допомогти, але задні натискали, і, щоб не бути затоптаним, доводилось бігти разом з натовпом.

І раптом виявилось, що я вже біля підніжжя гори. Тіла атлантів лежали тут купами, ноги ковзали у піддатливому місиві, і я, не тямлячи, що роблю почав видиратися вгору й несподівано побачив перед собою круглий вхід; з нього саме випливала куля. Я навіть не встиг розглядіти її, не встиг вирішити, що робити – інстинкт був стрімкішим за думку, і палиця зі швидкістю блискавки розтрощила кулю вщент. Повітря навколо засвітилось, обличчя обдало жаром. Прикривши очі рукою, я ступив в отвір.

Півтемрява. Невелике приміщення: якісь дивні стіни – не дерево і не камінь, щось схоже на бронзу. «Тільки де духи взяли стільки бронзи?» – подумав я.

Зовні ревіння не вщухало. Насмілившись, я просунувся до отвору, що вів далі вглиб гори, пройшов ще кілька приміщень і опинився в непроглядній темряві. Тут би мені й повернути, але я крався вперед і вперед, поки раптом не оступився. Морок кинувся мені назустріч, наче глоргарл із засідки, і, падаючи, я подумав, що це кінець. Потім відчув м’який удар і здивувався, що живий. Ця думка була останньою.

2

Пам’ятаю: було важко дихати. Мені здалося, ніби я зчепився в барлозі із здоровенним кошлатим пута, і він навалився на мене. Кров ударила в голову, в руки й ноги; вони так обважніли, що мені було несила підняти їх, а зверху навалювався пута, і під його вагою прогинались ребра, і неможливо було зітхнути. Мабуть, я кричав, знепритомнівши, бо, коли прийшов до пам’яті, крик ще стояв у моїх вухах, а губи засмагли, як у бою. Тільки ніякого бою не було. Я лежав у невеличкій комірчині сам, з порожніми руками, палиця та бронзова сокир валялися в кутку. Збоку лилося м’яке світло. У мене вистачило сил тільки на те, щоб повернути туди голову. Там була дивовижна стіна. Вона слабо світилася. По ній пропливали білі клапті. Я пильно придивився і зрозумів: хмари…

Я лежав, безпорадно простершись на підлозі, тягар дедалі дужче здавлював, і мені здавалося, що я вмираю. А там, на ліловому полі, хмари все віддалялись, віддалялись і танули; збоку позначилась межа обвалу, і я побачив усю кулю, яскраво освітлену з одного боку й попелясто-сіру з другого, і ця куля все провалювалася кудись униз і назад, поки не стала схожа на м’ячик, і я, не розуміючи, але відчуваючи серцем, що коїться щось страшне, з жахом стежив, як вона все зменшується, все віддаляється. А тягар на мені зріс у десятки разів, так, що в мене запаморочилось у голові і кров пішла з вух і носа; та я все дивився й дивився, аж поки м’ячик перетворився на світну цятку, яка загубилася серед решти зірок, і, напевно, погасла… Я заплющив очі і знепритомнів.

Тільки значно пізніше я зрозумів, що тоді бачив Землю востаннє.

Коли я знову прийшов до пам’яті, невидимий пута зник, але тіло нило, змучене, виснажене, ніби побувало між жорнами. Дивовижна стіна світилася, мов трухлявий пеньок у передгрозову ніч. У дитинстві ми закріплювали такі голубуваті гнилючки в пір’ї капелюхів і вночі влаштовували походи: сяючі німби пливли поміж кущами ліщини, кружляли біля підніжжя араукарій.

Я сів, потім спромігся встати. Хоч тягар іще давив мене, та все ж менше, ніж раніше. «Пута пішов, – подумав я, – отже, слідом піде й маленький пута».

Я не боявся маленьких пута. Зустрівши їх у лісі, я навіть за палицю не брався. Кидав у них здалеку камінням: хай тікають у хащу й виростають у великих пута, з теплою кошлатою шкурою та смачним жирним м’ясом. Щоб, спершись на задні лапи, вони діставали нижнє гілля дерев, щоб їхні важкі сліди зберігались у траві од роси до вечірнього водопою, щоб перемога над ними принесла мені славу; щоб після кожної перемоги в намисті. Аоли з’являлося ще два величезних жовтуватих ікла.

Але цей маленький пута ховався десь поряд і не збирався тікати.

– Забирайся геть! – мовив я грізно. А потім гукнув: – Ерро!..

У комірці навіть луни не було. Стіни вбирали звук: клич немовби тонув у них. Він не злякав би й шестимісячного вовченяти. І маленький пута залишився. «Доведеться його вистежити», – подумав я.

– Пута хитрий, – сказав я. – Маленький, але хитрий.

У комірці було два виходи: один у стелі (в нього я провалився), другий біля стіни, що світилася. Другий вихід чимось вабив мене, розпалював цікавість. Вистежуючи пута, я заглянув туди. Очі мої звикли до темряви, не раз глупої ночі я чатував звірів на стежці, коли жодної зірки не побачиш у просвітах між деревами, навіть просвітів немає, а внизу, під кронами, у високій траві, в хисткому, задушному мороці тільки чавкає драговина і – угу-угугу – кумкають жаби: навіть у такі ночі я вмів вистежувати. Але тут була інша темрява. Сліпа. Безпросвітна. Вона мене бентежила: я почував, як цікавість роз’їдає мене.

Сів під стіною і став чекати.

Коли часом я відчував у долонях гладенький держак палиці, мої м’язи напружувались, мужність переповнювала мене і хотілось гукнути: «Ерро! Виходьте, духи, могутні й потайні, виходьте – і ми станемо на герць, як це личить чоловікам…» Та потім я пригадував, що я їхній бранець і навіть не знаю, як вибратися звідси, де решта атлантів… Відкладав палицю й ждав.

Мабуть, ждав довго, бо захотілося спати. Я пересилив себе і ще почекав, аж поки не відчув спраги. Тривога охопила мене, мов пожежа.

Я підвівся, сперся на палицю й гукнув:

– Гей, духи, ви завжди так приймаєте гостей?..

Не хотів просити в них води та їжі, думав, що вони догадаються самі. Але вони не догадалась. Навіть не озвалися.

– Тебе скривдили, Нагго – пробурмотів я, – про тебе забули, мов про поламаний спис, мов про старого бранця, якому вже несила підняти мотику й лишається гибіти з голоду, поки якось уночі його, напівживого, не пошматують собаки…

Гнів розпалив моє серце. Я змахнув палицею над головою і закричав:

– Ерро! Дайте мені води і м’яса!.. – Це скидалося на лютий рик глоргарла. – Ерро!!! – клич роздирав мені груди. Я відчував: ще мить – і кинуся з палицею трощити все, що трапиться під руку. Але я вчасно згадав, що я мисливець і воїн, мушу зберігати гідність. І я стримався.

– Гаразд, духи, – сказав я примирливо, – я сам добуду воду та їжу.

Мені потрібен був смолоскип.

Я дістав кремінь і запалив трут. Потім мені довелося порвати на клапті мало не половину мого хутряного плаща, поки, нарешті, пощастило підпалити палицю. Вона горіла погано, і мені нелегко було підтримувати цей вогонь. Та я радий був і йому. Опустивши смолоскип (інакше він не горів) і тримаючи в правій руці сокиру, я ступнув у круглий отвір…

Коли я увійшов до цього залу, він був зовсім іншим. Може, в ньому щось і було, але тоді він здавався мені порожнім. Тільки посередині повільно плавала куля. Я уважно розглядів її. Досить велика, – двоє воїнів узявшись за руки, не змогли б її обхопити, – і ніби зовсім без зовнішньої оболонки, ніби плавала така собі чепурна хмаринка, а в ній клубочилось голубувате сяйво.

Я стояв біля входу й дивився на кулю. Потім сказав:

– Я довго йшов у надрах твоєї гори, дух, але не бачив у ній струмків, які б заспокоїли мою спрагу, не чув птахів, яких міг би підстерегти, не зустрів ні млявого шауна, ні ікластого ірві, чиїм м’ясом міг би підкріпитись…

Я ждав відповіді.

Ні, дух уперто не помічав мене.

Тоді я поставив смолоскип під стіну і обережно ступив уперед, тримаючи сокиру напоготові. Потім поволі, поволі ще просунувся вперед… Тепер куля плавала зовсім близько від мене. Я весь зіщулився, мов дика кішка перед нападом, – і раптом, блискавично замахнувшись сокирою, стрибнув до кулі…

Не пам’ятаю, чим закінчився стрибок. На якусь мить в очах усе побіліло; мене так ударило в груди, наче хтось встромив у них списа чи блискавку. І я впав у темряву…

Я не відразу вловив мить, коли повернувся до пам’яті. Колючий вітрець обвівав тіло. Спочатку я не помічав його, а коли помітив, це вже була дійсність. Я лежав на спині, у мороці, і приємний вітерець струмував крізь мене. Ні підвестись, ні ворухнутись я не міг: зверху, май же торкаючись грудей, навалювалася кришка – наче віко домовини.

Це скидалося на поховання живцем, та чомусь я не хвилювався. Найбільше мені хотілось пити – спрага глушила всі інші думки. Пити й їсти. Я уявляв, як було б добре, коли б я оце сів, а поруч уже стоїть глечик холодного молодого вина, і в грубому глиняному полумиску – свіжий окорок, ще теплий, навіть жир на ньому не встиг захолонути. Ну і, звичайно, кілька кукурудзяних коржів, підсмажених, хрумких, трохи солонуватих…

Картина уявилась мені так яскраво, що спрага й голод наче подесятерились. Вони ставали нестерпними. Думай про щось інше, наказав я собі. Про що завгодно, тільки про інше…

І почав думати про Аолу.

Я бачив її напередодні походу.

Був вечір. Я нишком підкрався до віконця хатини її дивився, як вона розчісує золотаве волосся. Воно ніжно так виблискувало в сутінках. На ній було намисто з іклів пута, а на зап’ястях – темно-зелені нефритові брас лети. Вона здалася мені такою маленькою: я все стояв і дивився, і слухав, як іноді потріскує лучина. Мені завжди подобалося дивитись, як мене жде Аола…

Коли я думав про Аолу, голод вщухав, мов біль у рані після того, як його замовляв одноногий дядечко Регр. А я все думав і думав про Аолу. І раптом кришка наді мною зникла. Я сів. Було досить добре видно. Я сидів на помості з дивного матеріалу, подібного до бронзи, у тому ж залі, тільки куля зникла. Мій смолоскип давно погас і зал освітлювався якимись прихованими від очей світильниками. Поруч стояв глечик, і на глиняному блюді, масно виблискуючи, височів окорок. А кукурудзяні коржі, так звично, по-домашньому пахли…

«Це марення», – подумав я і покуштував коржа. О, справжній! Я відразу почав швидко й жадібно їсти. Яке чудове молоде вино було у глечику!

– Ти щедрий дух, – мовив я, наївшись досхочу. – Та я не лишуся перед тобою в боргу. Я віддам тобі серце й ліву задню ногу першого ж шауна, який впаде від моєї руки, – говорив я, розмахуючи сокирою. – І жирний горб його я теж віддам тобі…

Вино та їжа зробили мене благодушним. Я вже не звертав уваги на маленького пута й міркував, де б мені влаштуватися, щоб поспати, але незрозуміла тривога раптом ворухнулася в моїй душі. Майже не усвідомлюючи того, що роблю, я пройшов через зал і заглибився в темні коридори, і все йшов і йшов у мороці, без смолоскипа і навіть не бачачи власних рук. Та жодного разу не спіткнувся: невідома сила вела мене, примушуючи ставити ноги саме там, де треба.

Враз попереду замерехтіло світло. Я побіг туди, звернув за ріг… Переді мною була хатина Аоли, складена з пісковику, крита пальмовим листям. З нього ще стікала вода, наче тільки-но пройшла злива. У вікні світилось. Я бачив Аолу. Вона розчісувала жовте волосся, і в такт її рухам глухо постукували нефритові браслети й ікла пута в намисті…

– Аоло!..

Я кинувся до неї – і вдарився об невидиму стіну. Я вмить щосили гупнув у повітря сокирою – сокира розлетілася на друзки. Я гатив кулаками по рівній прозорій броні.

– Аоло!!!

Вона мене не чула. Вона й далі спокійно розчісувала волосся. Там, за цією стіною, вона, як і раніше, чекала мене.

Це тривало кілька секунд. Я бився об стіну, мов плат у клітці. Потім видіння щезло, і я, знесилений, почвалав назад.

Я не тямив, що роблю. Повернувся в зал, ліг на поміст – і знов я в мороці, під глухою кришкою, тільки приємний вітер струмує крізь мене.

Я забув про сон. Думав про Аолу, про те, як могла вона тут опинитись. Придумував десятки способів, як пробитись до неї, уявляв, як ми зустрінемось… «Аоло, маленька Аоло», – скажу їй, і моє серце стиснеться, і я повторюватиму: «Аоло, моя маленька Аоло». «Ну що ти», – мовить вона й уткнеться мені в плече, а я повторюватиму: «Аоло, моя люба…» Тоді вона зведе очі й скаже: «Ну не тримай мене так, мені боляче», – а я спитаю, як вона тут опинилась. «Де тут»? – скаже вона, – адже ми у себе вдома, у Долині Птахів. Ну чого ти мене так тримаєш, відпусти й розпали вогонь: я підігрію тобі коржі; мама запекла в них нирки молоденьких клагунду – це буде так смачно…»

Так я думав, і потім знову зникла кришка, і знову я йшов у темряві, і коли попереду побачив хатину, то вже не ждав, а стрибнув до неї і опинився біля вікна. Вскочив у вікно і пригорнув Аолу до грудей.

– Аоло, моя маленька Аоло, – шепотів я й цілував, цілував її волосся, а вона уткнулась мені в плече, і я їй шепотів: – Аоло, маленька моя…

– Ну, чого ти, – сказала вона.

– Аоло… – Я не пам’ятав інших слів.

Вона якось особливо, по-своєму, як уміла тільки вона, подивилась на мене знизу вгору і сказала:

– Ну, не тримай мене так, мені боляче…

Мені раптом стало моторошно: я знав наперед кожний її рух, кожне слово…

– Як ти тут опинилася?.. – спитав я.

– Де «тут»? – вона відштовхнулась від моїх грудей маленькими твердими кулачками й глянула на мене здивовано. – Ми ж у себе вдома, у Долині Птахів… Ну чого ти мене так тримаєш, відпусти й розпали в печі. Я підігрію тобі коржі. Мама запекла в них нирки молоденьких клагунду – це буде так смачно…

Я дістав трут і кресало й попрямував до печі. І несподівано опинився в темряві. Оглянувся.

– Аоло!..

Пробіг кілька кроків назад, кидався в різні боки, ловив руками порожнечу й гукав:

– Аоло!!!

Вдарився обличчям об метал, упав, схопився і знову побіг, упав і вже не міг підвестись. Поповз.

– Аоло!!! – кричав я, аж зірвав голос, і все повз, і хрипів безголосо: – Аоло…

Навіть луни не було тут.

3

…Пробудження було тяжким. Навіть під час сну маленький пута не давав мені спокою. Тіло втомилося від боротьби з ним. Кожний м’яз нив, наче в діда, змученого весняним міжпогоддям.

Я був у тому ж залі: порожньо, матове світло, стіни рясніють тьмяно виблискуючими відростками. Я торкнувся одного – і різкий удар відкинув мене на підлогу за кілька кроків. Усе тіло здригнулося, в роті стало сухо. Я зірвавсь на ноги й відступив на середину залу, боязко оглядаючись. Але ніхто на мене не нападав, навколо пані вала тиша, і поступово я заспокоївся.

Мені дуже хотілося вистежити маленького пута (ну й вимотав же він мене!), але я пригадав, як довго й марно шукав його напередодні, пригадав, як негідно поводився, – і мені стало соромно. Адже тоді я зовсім втратив розум, борсався й волав, наче жінка. А все через Аолу… Справді, звідки вона тут взялася?..

Відновивши хід подій, я зрозумів, що поміст, на якому напередодні довелося лежати мені двічі, відігравав тут не останню роль. Я вирішив перевірити свої спостереження і ліг на нього. Насунулась кришка. Темрява. Знайоме відчуття вітерцю, що струмує крізь тіло. Я почав думати про коржі, якими мене не встигла почастувати Аола. Потім пригадав, який смачний окорок їв нещодавно та яке добре вино було тут.

Більше нічого не спадало на думку, і я сказав: досить. І враз кришка зникла. Вино, окорок та коржі стояли поряд. Я знову поласував ними.

– Ти добрий, дух, – пробурмотів я. – І дуже щедрий. – А сам міркував, як би перехитрити його й визволити Аолу.

Це було нелегко. Адже я діяв наосліп. Я був бранцем духа, перебував цілком під його владою. Щоправда, він не виявляв злих намірів, та хто міг ручитися, що його ставлення до мене не зміниться? Досі він був добрий, і я вирішив скористатися цим.

Наївшись, знову ліг на поміст і уявив, як Аола прийде до мене в зал. Вона увійде, некваплива, обережна. Побачить мене – і кинеться назустріч, прямо в мої обійми. «Нагго, Нагго, – шепотітиме, – тікаймо звідси, мені лячно». А я підкину її й піймаю, пригорну і сміятимусь: «Чого ти боїшся, маленька? Адже я поруч». «Мені лячно, Нагго, – швидко шепотітиме вона й оглянеться, і вимовить нечутно, самими губами: – Ти знаєш дорогу?» «Так…» А потім ми поринемо у глиб неосвітлених коридорів і будемо швидко йти, не натрапляючи ні на що і вчасно повертаючи, не боячись, що кудись провалимось, бо хазяїн сам вестиме нас крізь гору. І нам здаватиметься, що ми йдемо зовсім недовго. Раптом попереду замерехтить світло, відкриється круглий вихід і диск сліпучо-білого неба… Ми зупинимося на порозі. «Як тут гарно, Нагго!..» Рівнина випромінює нестерпне світло, у ній друге сонце і друге небо, чи то голубе, чи біле, сяюче. А вдалині, на обрії, попелясті гори, мертві: жодного деревця, жодної травинки. Зате за ними – Атлантида… Ноги швидко-швидко несуть униз крутим схилом, і от уже дружно застукотіли по ковзкому, лункому дзеркалу.

Я старався затримати перед очима те, що оце тільки-но виразно бачив, але воно мутнішало, тьмяніло, зовсім померкло, і раптом – білий спалах—і я знову лежу в темряві, й вітрець струмує крізь тіло. Я спробував ще уявити, як ми добіжимо до гір, але нічого не вийшло, і я подумав, що ж, якось уже самі доберемося. Та ось пролунав мелодійний звук, наче брязнув дзвіночок: – Дінн! – потім дуже знайомий голос промовив:

– Це неможливо, Нагго.

Я завмер. Хотів схопитись, але плита не давала й ворухнутись. Перевів подих. «Не хвилюйся, адже це дух гори», – заспокоював я себе. Звичайно, це він. І чому б йому не заговорити, якщо він розуміє тебе й виконує перше-ліпше твоє бажання. Ось тільки останнє не хоче виконати… Я облизнув губи й хрипким голосом перепитав:

– Ти не хочеш відпустити нас?

– Ні, чому ж, – почулось у відповідь. – Можливо, я відпустив би тебе. Але зараз це неможливо.

Я зрозумів, звідки знаю цей голос: він мій власний. Вірніше, це був голос духа, та він міг говорити зі мною тільки людською мовою, а людську мову чув лише від мене – от він і говорив точнісінько так, як я. Було моторошно чути себе збоку, але вибирати не доводилось.

– Чому? – спитав я. – Ти гадаєш, ми не знайдемо дороги додому?

– Так.

Я засміявся:

– Я і з заплющеними очима пройду стежками, що ведуть до нашої долини.

– Тут немає стежок, – почув я байдужу відповідь – Ми – не на Землі. Ми – в космосі.

Цього я не зрозумів. «Мабуть, він хоче сказати, що ми не на поверхні землі, а всередині, в горі – подумав я. – Ну й що з того? Тут неважко вибратись».

Але я не встиг заперечити, як він сказав:

– З твоїх думок я бачу, що ти не зрозумів мене. А я не приховую від тебе істини. Зореліт уже залишив межі сонячної системи. Навколо – самі зірки. Я не можу повернутись – у мене й так надто мало часу, щоб виконати те, що належить.

З усього цього я зрозумів лише одне: дух гори не збирається випускати мене. Він не такий добрий, як я вважав. Отже, слід поміркувати, як перехитрити його. Тільки не тепер, звичайно, коли він бачить усе, що б я не подумав.

– Гаразд, – мовив я, – тоді хоча б забери маленького пута.

– І це неможливо. Зореліт набирає швидкості. Прискорення ще довго діятиме на тебе.

– Ти злий, дух! – вигукнув я спересердя. – Ти тільки прикидаєшся добрим, але нічого не хочеш зробити для мене і навмисно говориш незрозуміло.

Він не одразу відповів. «Мабуть, образився», – по думав я, і тут же почув:

– Ти метушливий і багатослівний, Нагго.

– Маєш рацію, Дінне, я поводжусь не так, як личить воїнові, – сказав я, присоромлений його словами. – Але чому ти ховаєш від мене маленького пута? Я хочу вбити його!

– Нагго, ти сміливий воїн, – сказав дух. – Дужий і витривалий. Коли зореліт стартував з Землі, в ньому було ще кілька атлантів, які пролізли сюди так само, як і ти. У перші ж хвилини польоту прискорення розчавило їх. Лише ти вижив. Це великий подвиг. Я був би радий хоч тепер полегшити твою долю – не можу.

– Віддай мені маленького пута! – закричав я.

– Ні.

– Віддай!..

Він не відповідав. Я кричав ще щось, потім заспокоївся й сказав, уже не сподіваючись, що він озветься.

– Дух, приведи Аолу. Нехай вона побуде коло мене.

– Мені б не хотілося цього, Нагго… Вона…

– Приведи її, дух, благаю тебе!

– Ти пожалкуєш, Нагго. Вона не така, як завжди.

– Що ти з нею зробив?! – закричав я.

– Вона… нездужає.

– Я хочу бачити її.

– Як знаєш…

Морок розвіявся. Я схопився з помосту – назустріч мені йшла Аола. Я підбіг до неї, взяв її за руки, заглянув їй у вічі.

– От ми й знову разом, – сказав я, приховуючи тривогу.

– …разом, – наче луна, озвалась Аола. Мені здалося, що вона стоячи, з розплющеними очима спить.

– Аоло, дух сказав, що ти нездужаєш. Що в тебе болить?

– …болить…

Я відступив на два кроки. Мені стало моторошно. Вже б краще мовчала, подумав я. А вона, ніби тільки тепер побачила мене, глянула на мене величезними очима, посміхнулась якось дивно і сказала:

– Ти – Нагга…

Серце моє впало. Я втратив голос і, відступивши крок… ще крок… повільно позадкував від Аоли, відмахуючись, відгороджуючись от неї розчепіреними пальцями.

4

Мені снилась ріка. Бліки – важкі злитки світла – сипались лунко до ніг. Сіті пахли баговинням. Зеленів пісок.

Тіло пружне, сильне. Налягти на жердину!

– О-ге-ге-ге-гей!.. Гей… ей… ей!.. – лине над водою.

Ноги вперлися, вросли в колоди, колоди зариваються у воду, вода дзюркоче, а навколо стільки світла: голубого, білого, зеленого, стільки сонця, і засохлі дерева, жорсткі, незграбні, повертаються там, під ногами, в яскравій бездонній блакиті, і скелі повертаються, і хмари, і весь світ повертається і котиться колесом в оглушливому сонячному сяйві. І щось величезне розпирає груди. Хочеться кричати на весь світ переможно, радісно.

– О-ге-ге-ге-гей! Гей… ей… ей… – лине у безмежній блакиті.

Буяють соки в деревах, і в мені буяють соки, і весь світ хитається, п’яний від весни й буяння соків. Старе ірні чвалає з дитинчам через протоку, наче знає, що нема в мене списа, наче знає, що коли б і був зі мною спис, я б не підняв його у цей вируючий життям день.

– О-го-го-го! О!., о… о…

Атлантидо! Яка ти прекрасна навесні, Атлантидо!..

…Хтось доторкнувся до мого плеча. Я прокидаюсь. Знаю, що це Аола. Лежу не розплющуючи очей, усім тілом ще там, у голубому й зеленому, на бистрині, але мозок уже не спить.

– Ти кричав, Нагго, – каже Аола.

Я не відповідаю і не розплющую очей. Відчуваю, як сіно лоскоче шию і різко пахне м’ятою. Прямо у вічі б’є вранішнє сонце. Хочеться повернутись у сон.

– Ти кричав, Нагго…

Вона повторює це холодно, без інтонацій. Я уявляю, як розплющу очі й побачу її блукаючу посмішку, і весь день чутиму: – Ти ходиш, Нагго… Це трава… Чому ти мене гладиш?

Я трохи розплющую повіки. Сонце білими стрілами пробиває вії, тихо. Я знаю: якщо розплющити очі, навколо побачу ліс. Черстві стовбури, заткані лишайниками, оповиті ліанами; низьке густе гілля; плями квітів, яскраві, жадано трепетні; сірий пісок, засипаний ламкою глицею і чорним торішнім листям; а в глибині – пальми й банани, і за серпанком не видно, що ж далі там, за стовбурами, і так хочеться забігти за них і побачити, що далі теж дерева, дерева, дерева… Чи, може, круча, внизу річка й селище, а на маленькому майдані, в центрі, жовтий, викладений з пісковику, храм. І ліс за селищем синіє, з горою зливається, а далі біле небо…

Тільки я не побіжу за дерева, бо за ними немає ні лісу, ні кручі, ні далеких гір. Металева стіна. І нагорі, за низькою кроною – вона. І під сухим піском. І сіно, таке справжнє, з волошками й королицею, з медункою і болиголовом, з м’ятою і полином, із дзвіночками і деревієм – таке свіже, наче в дитинстві, тільки аромат у нього трохи не той, якийсь очищений, помитий, без пряної духоти без пилу трав’яного, який так тонко-тонко пахне. І сонце вранішнє, гаряче, вже котрий день ніяк не пересунеться, все світить з однієї точки…

Аола більше не кличе мене. Я лежу ще трохи, потім розплющую очі, сідаю. Вона повертається до мене й питає, усміхаючись:

– Нагго, чому в тебе з очей текла рідина?

– Це сльози, – кажу я.

– А що таке сльози?

До цього звикнути неможливо. Та що робити? Адже я бранець, а доля бранця – ждати й сподіватись. Я стримую стогін і розповідаю Аолі про щастя, про горе, про тугу за батьківщиною.

– Як ти дивно говориш, Нагго, – сміється Аола. – Важко щось розібрати…

Від цих слів я зіщулююсь, наче від удару. Ех, коли б можна було весь час спати і спати, і щоб снилася Атлантида!.. Іноді я думаю, що сон – це дійсність, а дійсність – сон, така вона неправдоподібна й жахлива. Алі новий день завдає нових ран, і ніч їх не загоює.

Дні одноманітні, наче вода. Немає полювання, немає вечірнього глухуватого гомону бороданів, їх розповідей про минуле. Лише оцей ліс. Добре, що хоч він є. Адже спочатку і його не було, та якось я не витримав і почав благати: «О дух, ти могутній! Перенеси сюди хоч кусочок лісу…» Він відповів, що це йому не під силу – мовляв, ми далеко від Землі, та й там це було б для нього неможливо. Єдине, чим він може мені зарадити, – створити тут штучний ліс, і він пояснив мені значення слова «штучний». Я не повірив духові. Я не уявляв собі, що це можливо. Він перенесе сюди справжній ліс, думав я. А потім дух сказав: «Згадуй». І я лежав на помості й згадував кожну дрібницю, кожну деталь мого улюбленого куточка лісу. І дух створив ліс. Тільки я жодного разу не побачив у ньому нічого нового.

Час тягнеться нестерпно одноманітно: їда, сон, розмови з Аолою та духом, і знову їда й сон. Кілька разів я робив спробу втекти. Довго крався у темряві, намагаючись триматись одного напряму – і завжди в кінці дороги незмінно повертався сюди, в оцей зал, на свою лісову галявину. Я знав, що це витівки Дінна, що вій стежить за мною і веде оманною стежкою, але ніколи не обурювався – адже я був тільки бранцем.

Іноді я розмовляв з духом, навіть не лягаючи на поміст. Він скаржився, що не всі мої слова розуміє; але щоразу робив чималі успіхи, і спілкування наше спрощувалось.

Спочатку я називав його просто – дух. Він попросив пояснити йому значення цього слова, і, хоч скільки я бився, ми так і не зрозуміли один одного. Тоді я почав називати його інакше Дінн. Цей звук чути було завжди, коли дух збирався щось сказати або хотів просто привернути мою увагу. Це прізвисько він прийняв легко й озивався на нього охоче.

Я не лічив дні. Коли б навіть хотів їх лічити, це було 6 нелегко, бо тут не народжувались і не вмирали місяці і не заходило сонце. А в мене десь у грудях, в серці збиралась чи то туга, чи, може, ще якесь почуття – збиралось, як майбутні блискавки серед безхмарного дня. Мої невдалі спроби втекти з полону, слабоумство Аоли, туга за волею й за Атлантидою – у всьому був винний Дінн. Наші стосунки, дружелюбні спочатку, не могли залишатись такими й надалі. Моя дикунська психологія була надзвичайно примітивна: всіх я поділяв на друзів і ворогів. Середнього не було. Тому відносини з Дінном спочатку задовольняли мене, потім з’явилося нерозуміння, потім – підозра та гнів. Нарешті я зрозумів, що ми з ним смертельні вороги.

Я ж не знав, що Земля – страшенно далека, не знав 1 ніколи б не повірив, що я не в горі, на платі ойкоків, а в космосі (про який я теж не мав уявлення). Я не цікавився ні зорельотом, бо вважав, що перебуваю у звичайнісінькій горі, ні самим Дінном, який був для мене таким же всесильним і незрозумілим, як і всі інші духи; а їх так вчили старі, навкруги було чимало.

Як всякий бранець, я мріяв лише про одне: швидше вирватись на волю. Втекти не вдалося. Обставини примушували знову взятися за палицю.

Це я зрозумів не одразу. Але ж настала така хвилина. Дрібні факти, що чималий час накопичувались, раптом викликали вибух, і як наслідки – нову якість моїх з Дінном відносин.

Поштовхом стала по суті справжня дрібниця.

Одного разу Аола, що сиділа у високій траві під молодим бананом і гладила долонею його широкий лист, раптом сказала:

– Я хочу додому.

Я здригнувся й подивився на неї. Ні, вона навіть не думала про значення слів. Тільки прислухалась, як вони звучать.

– Я хочу додому, – повторила вона, тепер з іншою інтонацією, потім скрикнула: – Я хочу додому!.. – прислухалась і спитала: – Я хочу додому?..

Незрозуміла сила підхопила мене. Я ступив кілька кроків, зметнув руки, підвів голову й закричав так, як не кричав ще ніколи в житті:

– Дінне! О всемогутній Дінне, відпусти нас у наш ліс, у наше селище, о великодушний Дінне!..

Я вперше за весь час полону не просив – благав його про це.

І він відповів:

– Не можу.

Я закричав страшно, впав на пісок і качався по ньому, кусаючи руки, і все кричав; а потім раптом почув голос Аоли. «Ямки», – сказала вона, присіла і почала розрівнювати ямки на піску.

Я відразу скам’янів. Сів і все дивився на неї.

– Відпусти нас, Дінне, – тихо мовив я. – Відпусти додому…

– Ні…

Він став пояснювати, чому не може цього зробити, але ц вже не слухав його.

Я дивився, як Аола старанно розгладжує штучний пісок на штучній галявині штучного лісу, і раптом зрозумів, що ніколи не побачу рідного гаю, що цей штучний світ стане моєю домовиною. І тоді я поклявся собі, що вб’ю Дінна, мушу вбити, аби не бути бранцем.

Я ще не знав, як здійсню свій намір і коли, але твердо поклав собі: він не втече від мене, я все одно доберусь до нього і вирву його серце. Серце Дінна…

Потім нервове напруження спало, сили залишили мене, і я довго сидів до всього байдужий. Густий гарячий клубок, який душив мене всередині, перетворився на маленьку кульку, що сховалася десь під серцем.

Тепер я не був просто бранцем. Я став супротивником, ворогом Дінна. Запеклим ворогом. Але я затаїв ненависть, це трепетне, солодке чекання останнього бою. Вичікував і вдавав, нібито я все той же простодушний і покірливий Нагга. Дінн був зі мною лагідний; щоранку ми говорили один одному: «Добрий день». Іноді мені було тут справді добре, і, можливо, я зазнав би справжнього щастя, якби хоч раз Аола мені сказала: «Любий, у тебе біля рота з’явилися зморшки. Ти занедужав? Про що ти думаєш весь час? Ти не забуваєш про свої думки, навіть коли дивишся на мене».