Текст книги "Жити сьогодні"

Автор книги: Христина Лукащук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 11 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

– Ні, не бачив, але мрію побачити… Розповідати далі?

– Так, звісно.

– Суто візуально сад нагадує морські хвилі, які омивають скелясті острови. Або ж – молочну білизну хмар, над якою виступають вершини гірських хребтів та піків. Глядач сам, залежно від внутрішнього стану та уяви, може створити будь-який образ. Головне завдання художника саме в тому, щоб дати його фантазії імпульс.

– Я їду з тобою.

– Куди?

– В Японію.

Сьогодні, крім того, що йому буде страшенно важко, зрозумів, що це може бути й небезпечно. І він не помилявся.

– Лягай спати. На сьогодні все.

Вона спала. Дивлячись на її личко, бачив зовсім дитячий вираз, без підліткової гарячковості, сарказму і пози. Подумав, що міг би зараз мати таку ж дитину, якби життя склалося трохи інакше. А ще збагнув, що чудово міг би звикнути до думки, що це його власна дитина. Колись він прочитав в одній статті, що чоловіки не мають прив’язаності до конкретної дитини, як жінки. Чоловікам значно легше почати опікуватися чужою дитиною.

І він пообіцяв собі, що постарається бути для неї хорошим опікуном. Йому тоді здавалося, що це зовсім просто.

Розділ ІІ
Зачекай, прошу тебе

1

– Хто ви? Зачекайте, не торохкотіть. Ви мене розбудили. Я нічого не розумію. Ну то й що, що скоро обід? У мене творча професія. Вчора було натхнення. Яка аварія… – тривала пауза. – Ще одна аварія? Ні, він мені не дядько, ні, не рідний, тобто так, рідний… – знову пауза, чути, що намагається себе опанувати, – більше, ніж рідний… А ви впевнені, що то він? Ви впевнені, що не може бути помилки? Це вже друга аварія, ні, це не до вас – це я сама до себе. Зачекайте, не кладіть слухавки. Як то я вам не потрібна? То й що, що не його родина?

Довгі гудки.

Вона завмерла зі слухавкою в руці. Ця телефонна трубка їдкого червоного кольору, через який вона вже не раз хотіла замінити апарат на інший, але вагалася, бо це був чи не єдиний телефон, де трубка з’єднувалася з апаратом дротом-спіраллю, що додавало певного романтизму і ностальгії. До того ж, це був телефон, з якого востаннє розмовляла з батьками перед їхньою загибеллю. Вони тоді весь час сміялися, розмовляючи. І коли вона поклала трубку, від сміху на очах іще довго бриніли сльози. Апарат тоді стояв у коридорі на підставці. Щоб розмовляти, не заважаючи опікунові, доводилось сідати на підлогу і майже зливатися з тумбою для взуття, інакше, проходячи повз, чоловік випадково міг віддавити їй ноги. Вже згодом опікун подовжив шнур, і тепер телефон стояв просто біля ліжка.

У неї не було ні часу, ні бажання плакати, німіти, депресувати. Це вже вона пройшла. Тоді батьки були за тисячі кілометрів від неї, і вона нічогісінько не могла вдіяти. Почувши звістку, вона просто зомліла. А опритомнівши, наче втратила дар мови. Тоді вона всіх ненавиділа і всіх обвинувачувала у смерті своїх батьків, поїздка яких несподівано затягнулась. Назавжди. Особливо винила свого опікуна…

– Де я можу знайти чоловіка, який потрапив до вас минулих вихідних після автокатастрофи? Ні, я не його донька. Ні, я не його дружина. Чи вам не однаково, хто йому я чи ким він доводиться мені? Він – найдорожча у світі людина для мене, – раптом вигукнула вона і відчула, що голос готовий зірватись, а сльози от-от бризнуть з очей. Вона замовкла. Відвела погляд від наляканої жінки в білому халаті. Глибоко вдихнула. Ні, їй не можна зриватися. Це може дорого коштувати. А він напевне її потребує.

Вона підвела очі на медичку.

– Він для мене найдорожча у світі людина, але я… – Затнулась, але відразу впевнено продовжила. – Я не встигла йому про це сказати. Прошу, впустіть мене до нього. Він був моїм опікуном. Я йому потрібна.

Жінка по той бік скляної перегородки пильно дивилася на красиву, навіть занадто красиву дівчину з великими світло-зеленими очима і просто… милувалась її вродою. Ніколи досі вона не бачила нічого схожого. Розмаїті відчуття зароджувались і роїлися в її душі. Це був жаль, що вона сама і близько не така гарна, і завидки, що природа так щедро обдарувала цю незнайомку, і заздрість до чоловіка, який колись володітиме цією несамовитою красою. Але водночас раділа, що їй пощастило побачити таку неземну красу, від якої в неї на душі посвітлішало.

– Ідіть, мабуть, ви й справді йому потрібні. Вам на четвертий поверх, другі двері ліворуч коридором у реанімаційне відділення. Тільки не кажіть, що це я вас впустила.

Дівчина подякувала й усміхнулася.

– Йому всміхайся, – лагідно промовила вслід незнайомці чергова з реєстратури. Правда, згодом, намагаючись згадати про дівчину щось конкретне, вона анічогісінько не могла пригадати. Перед очима стояла лише якась зелень і промениста усмішка.

Вона зупинилася перед дверима. Готувала себе до страшного, але те, що побачила, вразило її ще дужче.

А він постарів. Сивина з’явилася на його колись смолянистому волоссі. Проте зміни йому личили. Хоч як це прикро, але до чоловіків роки милосердніші, ніж до жінок. Вік додає чоловікам харизми, сивина – благородства, зморшки – впевненості. Їм не треба маскувати їх кремами, хімією, хірургічним втручанням. Вона дивилася на нього і не могла відвести погляду. Лежав на високому лікарняному ліжку, вкритий білим тонким простирадлом, під яким можна було легко роздивитися його міцне, чудово збудоване тіло. Зловила себе на думці, що не пам’ятає, який він. А може, вона просто не звертала на нього достатньо уваги.

Вона давно все пережила, тому ховала свої думки далеко, на самісіньке дно зболілої душі, але зараз вони всі, як одна, почали рватися назовні.

Дівчина підійшла впритул до ліжка і, не звертаючи жодної уваги на рудоволосу жінку, сіла на вільний стілець. Мов крило зраненого птаха, взяла його руку і звела погляд на жінку, яка мовчала:

– Дякую, ви можете йти. Зараз ви йому непотрібні. Я подбаю за нього.

Але жінка не йшла.

– Прошу, залиште нас самих. Я покличу вас, коли що. Лікарка мовчки вийшла з палати.

– Навіть не знаю з чого почати. Не знаю навіть, чи ти чуєш мене…

Замовкла, і він потонув у зеленому сяйві її очей. Якби тієї миті хтось зазирнув до палати, побачив би дивну картину. Зусібіч навколо нерухомого чоловіка і жінки, що скам’яніло сиділа, накочувались і відкочувались зелені, аж смарагдові хвилі. Вони обволікали жінку на рівні талії, і здавалося, що чоловік лежить просто на тих хвилях, напівзанурившись у них. Він наче погойдувався на тій зелені і зміг би, то поплив кудись у простір, туди, за відчинене вікно. Але дівчина міцно тримала його за руку. Занадто багато вона ще має йому сказати. Занадто довго вони не бачилися.

– Почну, мабуть, із того, що скажу тобі – привіт, ми так давно не бачились. І я така рада знову тебе зустріти. Події трохи випередили мої плани. Я давно вже щомиті думаю про тебе. Відколи я, гримнувши дверима, пішла, думки про тебе не покидають мене. Але не так планувала я нашу зустріч. Не так…

– Аби ти хоч трохи щось зрозумів, почну спочатку. Часу до ранку багато. Ніхто нас не потурбує, то ж ти собі дрімай, а я розповідатиму.

– На відміну від решти однолітків, у мене були нормальні, адекватні батьки, якими я дуже пишалася. В мене завжди були найкращі іграшки, а згодом – найліпше вбрання. В мене була найбільша бібліотека пригодницьких книжок, якій усі заздрили. В мене була шкільна форма, яку батько привіз із чергового відрядження. В жодної дівчинки в школі такої не було, бо сукня застібалася на металеву блискучу змійку, в усіх решти – на ґудзики. Лише в мене було власне гірськолижне спорядження і я щозими, починаючи з першого класу, на канікули їздила не в село до бабці, не залишалася вдома з котом, не гайнувала часу на автобусній зупинці під будинком, а розкошувала в горах на високошвидкісних спусках.

Тільки, знаєш, тоді це все видавалося мені таким нормальним, таким незначним. Навіть не зважала на заздрість однокласників. Пам’ятаю, як скаржилася моїй матері мати моєї товаришки, коли та, прийшовши одного разу додому з порогу заявила, що, мовляв, її подрузі, себто мені, з батьком пощастило значно більше, ніж їй. А потім довго ображено ридала, незважаючи на те, що мати пробувала втішити дівчинку, мовляв, у її батька серйозніша посада, авто від фірми і персональний водій, який іноді возить її до школи. А в їхньому гаражі стоїть новесенька власна автівка. «А що є в батька твоєї подруги? Лижі, велосипед, ковзани? Це ж справжнє ніщо і цим не варто перейматися. Таких лиж у тебе може бути десяток. Та й заробляє твій батько в декілька разів більше».

– А що мені з того? – вперто, зі сльозами на очах, продовжувала моя товаришка: – На вихідні ми нікуди не ходимо і не їздимо, хіба що до бабці? Вбираєте мене в те село, мов ляльку. Діаманти у вуха та на пальці чіпляєте й везете, мов на продаж. До школи ж у такому не можна, щоб я з-поміж решти своїм багатством не вирізнялася. На мене й так косо дивляться, коли я на перерві канапки з «салямі» їм. Дехто такої не лише не куштував, а й не бачив ніколи.

– Та й самі ви невже не з тієї хати, що й бабця? Невже не з тих само баняків зупу їли? А зараз на всі бабині намагання вас чимось почастувати (вона ж, сердешна, чекала, наварила, напекла) носа вернете – там смальцю забагато, тут тісто загрубе, а це не такий присмак має, до якого ви звикли. І демонстративно викладаєте свої герметично запаковані наїдки. Скоро й виделки з ложками з дому привозитимете, бо бабиними їсти вам посада і становище не дозволяє.

Таки купили їй лижі, і подруга кілька разів їздила зі мною та моїми батьками на зимовий відпочинок у гори. Але треба було бачити, як її проводжали! Вся її коштовна родина збиралася на залізничному вокзалі – в норкових шубах, дублянках, шапках пижикових. Стояли і сльози втирали тонкими батистовими хусточками, жаліючи своє норовливе нерозумне чадо. А чадо стоїть собі в спортивній курточці, вовняній шапочці, лижі тримає, а щастя так і бризкає з її очей.

Єдине, про що ми в сім’ї так і не навчилися розмовляти, то це про особисті, інтимні почуття. Батьки любили одне одного. З першого погляду і з першого подиху, познайомившись на першому курсі інституту. Та що я тобі про це розповідаю – ти знаєш це краще за мене. І в мами, і в тата – це було перше кохання. Ніхто і ніщо не стало у них на заваді, тому, закінчивши інститут, вони побралися. Правда, перед тим вони вже рік чи два винаймали квартиру, за яку допомагала сплачувати моя бабця – батькова мати. Всі тішились з їхнього щастя і всіляко їх підтримували. Тому нікого не здивувало, що я народилася відразу після весілля.

У житті моїх батьків не було вагань, сумнівів, перед ними не поставав вибір, їм не випадало боротися. Все в них сталося само собою, без особливих зусиль і старань. І коли я в першому класі закохалася в однокласника й розповіла їм про це, вони вибухнули веселим реготом. От, мовляв, і в нашої донечки кавалер з’явився. Ще трохи зарано, але проблему з заміжжям уже вирішено. Треба готувати посаг. А те, що я хотіла поділитися з ними своїми почуттями, вони не зрозуміли. Бо які почуття в семирічної дитини. Все ж у житті набагато простіше. Та це у них, а не в мене. Я закохалася серйозно. А він… просто не зважав на мене. Я була для нього однією з п’ятнадцятьох дівчаток у класі. Не краща і не гірша. Не красуня, без особливих здібностей. Отоді я й захотіла порадитися з батьками, що такого мушу зробити, щоб він звернув на мене увагу.

Я тоді читала-перечитувала всі книжки в домашній і шкільній бібліотеці – дитячі і дорослі. Але відповідей на свої запитання не знаходила. З відчаю навіть написала кілька віршів про нерозділене кохання, з яких батьки теж посміялися. Я замикалася дедалі дужче і дужче. Розраховувати на допомогу подруг не випадало, ніхто з них не тямив у коханні більше за мене.

Коли ж у восьмому класі я нарешті зблизилася з тим хлопчиком, моєму щастю не було меж. Здавалось, я розквітала на очах. Усі помічали, як раптово я почала змінюватися. І всі включно з батьками з надією в голосі цікавилися, чи я, бува, не закохалась. «Атож, закохалася», – чесно відповідала я і тішилась, що це почуття взаємне. Та промайнуло літо і першого вересня в дев’ятому класу він тримав за руку іншу дівчину.

Перша глибока травма. Перша трагедія. Перші роздуми про вірність. Перша зрада. Я була тоді сама-самісінька. Не мала з ким поділитися – все пережила в собі. Вирішила, як Леся Українка, щоб не плакати, сміятися. І сміялася. Боліло, а я сміялась. Боліло дужче – дужче і сміялася. Не повіриш, як боляче було мені його забувати. Як боляче було бачити їх обох, усміхнених, що йшли мені назустріч, тримаючись за руки. Ніхто й ніколи не взнав про мій біль, але тоді, маючи п’ятнадцять років і невдале, зраджене перше кохання, я твердо вирішила, що більше жодних хлопців, жодних чоловіків у моєму серці не буде.

Саме тоді одного вечора і покликали мене до себе батьки. Сіли переді мною – обоє, мов з ікони, – світяться, щасливі, аж похитуються від того щастя.

– Маємо тобі дещо сказати, – перебиваючи одне одного, почали вони, а самі дивилися, наче малі бешкетники, що вже щось накоїли, тільки батькам сказати не наважуються.

Я знала – хоч що вони мені скажуть, це не вилікує моєї рани і не вижене туги з серця. Знала також, що вони сприймали мене за підлітка, якому про кохання та поцілунки думати ще зарано, тому всі мої переживання вважали передчасними та безпідставними. Отже, розмови на цю тему – марні. Їхнє ставлення робило мене неймовірно стриманою і виваженою.

– Так-от, – сидячи в різних кріслах, батьки примудрялися триматися за руки.

Як я їм тоді заздрила.

– Хочемо попросити про послугу. Ми знаємо, що ти ще недостатньо доросла, аби приймати такі рішення, але виходу в нас нема. Вчора мама отримала стипендію на рік і після безсонної ночі роздумів і вагань ми вирішили їхати удвох, – промовляючи ці слова, батько дивився на маму очима, сповненими кохання і пристрасті. – Якщо ти, звісно, не проти.

Тепер батьки втупили погляди в мене. Прохання, благання, надія, кохання, юначий, аж підлітковий, шал – ось що було в їхніх очах. Про мої почуття – ані пари з вуст. Але я не змогла сказати їм «ні».

– Звісно, я згодна.

Вони кинулися мене обіймати. Добре, що їх у мене лише двоє, інакше розчавили б мене.

– І коли ви їдете? – для годиться поцікавилась я.

– Завтра, – хором вигукнули батьки і наввипередки побігли збиратися.

– Заждіть, то я тут сама залишуся? – я намагалася з’ясувати своє найближче майбутнє, приготувавшись до найгіршого.

Хоча готувати вмію ще з молодших класів, гроші – не проблема, бо я ощадлива. До того ж, сподіваюся, кишенькові надходитимуть вчасно. Залишитися сама вдома не боялася. Це навіть цікаво.

– Ну, що ти, як це – сама? Ми про все подбали, ми ж твої батьки, – по-змовницькому підморгуючи, проспівала мама, навіть не зауваживши, що я не поділяю захвату від їхньої витівки. – Ти залишишся з другом нашої сім’ї – він погодився.

– З ким? З отим занудою? Чи ви з глузду з’їхали? Це ж геть чужа людина.

– Ти ж його з пелюшок знаєш. Навіть татом його називала, коли навчилася розмовляти. Ти ж з колін йому не злазила, – мати взялася завзято згадувати моє дитинство. – Ти ж не хотіла його відпускати додому, влаштовувала скандали, а засинала, коли він читав твої улюблені казочки. Ми навіть боялися, що через тебе він перестане до нас приходити. Але де там!

– Пам’ятаєш, як ти непомітно кидала у волосся дівчатам, з якими він приходив до нас у гості, жуйки? А якось була напісяла одній із них у мешти і звалила все на нашого котика, бо, сидячи під столом, зауважила, як вона гладить його ногою, – палко долучився до матері тато. – Його тоді всі дівки покидала, бо вірили, що цей невгамовний маленький монстр, себто ти, виконував його вказівки. Та він тим не переймався, а знову й знову приносив для тебе нові іграшки, що ледве влазили у двері.

– А ще ти обіцяла вийти за нього заміж… коли підростеш, – хором проспівали батьки і залилися розкотистим сміхом.

Раптом батько підхопив матір на руки і я почула, як грюкнули двері, обірвавши той заразливий сміх. Це було не схоже на них, але мало такий невинний і щирий вигляд, аж я розчулилася і геть перестала на них сердитися.

Хай там як, але бабусь чи дідусів, які б прихистили онуку на час відсутності батьків, у мене тоді вже не було. А оскільки єдиний, кому вони довіряли, був ти, тому тебе й обрали.

Перший день на твоїй території я запам’ятала на все життя. Навряд чи моя присутність тебе ощасливила. Я не входила у твої плани. Та й ти, правду кажучи, не входив у мої. Хоча які в мене могли бути плани? Хто на них зважав?

Але ти таки доклав усіх зусиль, щоб я почувалася, як удома, і нічим не була обділена. Я була вдячна за твою щирість. Уперше відчула до себе нормальне доросле ставлення, як до колеги, як до рівної, хоча п’ятнадцять років – це не так уже й мало. Я вважала себе повноцінною дорослою людиною, здатною як на велике почуття, так і на самозречену відданість та жертовність. Як справжня жінка. Всі книжки, якими тоді захоплювалась, оспівували виняткову вірність і незрадливе кохання. Якщо кохати, то лише до смерті і лише одного-єдиного. Якщо захищати своє кохання, то обов’язково до загину. Простого, спокійного почуття мені було замало. Та що там замало, я просто його ігнорувала. Я ридала ридма над любовним трикутником Джека Лондона в «Маленькій господині великого будинку». Я мліла, переживаючи любов юної дівчини, яка заради двох випадкових ночей із коханим, який, зрештою, не згадав не лише її імені, а і її самої, зреклася свого життя і майбутнього в «Листі незнайомки» великого новеліста Стефана Цвейга. Я ночами до світанку марила щиросердним і зворушливим коханням чоловіки в «Амоку». Я мріяла, обливаючись гарячими слізьми відчаю, про велике й всеохопне почуття, але все, чого я прагла, було з нальотом трагізму, якоїсь незбагненної невідворотності й печалі. Я читала-зачитувалася суїцидальними віршами шістдесятників. Напам’ять знала «Баладу про блакитну смерть» Богдана-Ігоря Антонича. Я жила у світі великих почуттів і безмежної пристрасті. Та, на жаль, це був вигаданий світ. Тільки я і мої невисловлені почуття, що ними набухала, мов недоєна корова, прив’язана до стійла пристойності, чи пак байдужості, готова була ревіти від болю і безсилля. Тоді я пожадливо, як закінчений наркоман, читала все, де був хоч натяк на кохання. Я плела з тих ниток барвисте укривало, в яке з ніг до голови загорталася порожніми ночами і в якому мені снилися солодкі кольорові та рятівні сни.

Ти перший у моєму житті заговорив зі мною мовою дорослих – не добираючи слів, не замінюючи фахової лексики на загальнодоступну і звичну для пересічного вуха. Ти так просто і щиро розповідав про свої каменюки, які зі скрупульозністю східної людини вкотре розставляв на макеті, шукаючи ідеальної довершеності, що мені в якийсь момент стало незручно, соромно за тебе. Від твоєї відвертості й безпосередності я ледь не розплакалася, і мені довелося покапризувати, щоб ти списав їх на перехідний вік, а не на моє розчулення.

Тієї ночі довго лежала і думала, як воно бути таким, як ти – щирим, упевненим у своїй правоті і водночас… розгубленим. Це був для мене вечір одкровень. Я намагалася більше не говорити з тобою на цю тему, бо боялася, що ти раптом станеш схожий на решту людей у твоєму віці, замкненим і відчуженим за своїми проблемами.

Але наступного дня ти, мов нічого не сталося, бо таки нічого й не сталося, розбудив мене раненько і пригостив щойно звареною, пахучою кавою з кардамоном і тостами з ялівцевим варенням. Я розсміялась й нагадала, що в моєму віці зазвичай не п’ють цього збудливого ароматного трунку.

– Що ж, питимеш молоко. Молоко тобі можна?

– Угу.

– А знаєш, дорослі японці не п’ють молока, бо вважають, що людина повинна вживати молока стільки, скільки передбачено природою – себто винятково в грудному віці? Та й вчені стверджують, що материнське молоко зберігає свої цілющі властивості лише до четвертого місяця, а далі дитину рекомендують підгодовувати.

Я стояла, здивовано роззявивши рота, готова в будь-який момент хвисьнутися, коли переконаюся, що ти з мене кпиш. Але ти й не думав з мене кепкувати. Ти й далі був нормальним чоловіком.

– Пий, але залиш трохи для кошенят. Я молока не п’ю, та сусідка щоранку залишає в мене на ґанку півлітра свіжого, щойно з-під корови, молока. Колись я їй був допоміг, – відмахнувся він, наморщивши чоло, начебто щось пригадував. – А я те молоко відношу іншій сусідці. В неї корови нема, бо вона вже старенька і не подужає порати худобу, зате котів у неї ціле подвір’я, щоб не почуватися самотньою.

Ти наче виправдовував переді мною власницю котячого царства.

– Та добре, добре вже, – погодилась я і, сміючись, запитала: – А звичайний чай із цитриною я можу випивати сама? Чи теж мушу ним із кимось ділитися?

Того ж дня, окрилена твоїм ставленням, вирішила звіритися у своїх проблемах. Точніше, в одній проблемі. Якщо вчасно не залагодити питання з уроком фізкультури, то за перше півріччя мене з цього предмета не атестують. А це, своєю чергою, в найкращому разі загрожує моєму ідеальному атестатові. Допустити цього я не могла, щоб не розчарувати батьків. Я стояла перед тобою, переминаючись із ноги на ногу.

– Як думаєш, сюди пасувало б три великих чи п’ять маленьких? – не відриваючись від макета, запитав ти, радше відчувши, ніж узрівши, мою присутність.

– Один великий і два маленьких, – навмання відповіла я.

Ти трохи подумав і щось переставив на своєму макеті, а потім збуджено вигукнув:

– Є! Я знав, що мені таки вдасться сьогодні дати раду з цією купою каміння. Велике тобі спасибі, – ти нарешті повернувся до мене, осяяний успіхом.

Я схилилася на одвірок, не наважуючись увійти і розпочати важливу розмову. Стояла і тішилася з твого захоплення від вдалого рішення. Ти випромінював дитячу, щиру, нестримну радість. Ти не боявся радіти, не боявся показати свого щастя. Твоїм настроєм сповнилась уся кімната. Радість була повсюди, в усіх заглибинках, складках, драперіях, ємкостях. Від твого почуття звичайне ставало незвичайним. Груба тканина на вікнах перетворилася на легкий шовк, що вигадливими фалдами спадав додолу. Звичайні дошки на долівці враз стали інкрустовані візерунком картинами, фаянсові горнята для чаю світилися, немов їх зроблено з найтоншої порцеляни, а скляні келихи – з чистого гірського кришталю, з якого п’ють лише старі пахучі вина. А я, звичайний підліток, перетворилася на молоде дівча, окрилене надією і сподіванням.

Не знаю, чи бачив ти щось, окрім своєї радості? Чи помітив, як вона на мене впливає? Чи бачив ти мої крила? Тоді ще маленькі і майже не помітні?

– Чого це ти переминаєшся з ноги на ногу? Пісяти хочеш? – іронізуєш, а щастя так і хлюпає з твоїх очей.

– Ні.

– То що тоді?

– Тебе викликають до школи.

– Мене?

– Ну, не тебе, батьків, але їх тут нема, а ти залишився офіційним опікуном, отже – тебе.

– Ти щось накоїла?

Сяйво згасло, замість радості в очах – стурбованість і непевність, а може, й страх, замість шовку на вікнах звичайнісіньке старе шмаття, замість картин на підлозі – поїдені шашелем дошки, що розсохлися від часу, звичайні грубі горнята і звичайні, з патьоками води на боках, склянки для вина – дешевого й ординарного.

Таки накоїла.

…і звичайний, зацькований підліток.