Текст книги "Жити сьогодні"

Автор книги: Христина Лукащук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 11 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

3

…Сьогодні в них був вихідний.

Із самого дитинства вони завжди були разом. Гуляли, бавилися, бешкетували. Разом відповідали за свої вчинки. Навіть нудьгували разом. Усі вже так звикли до їхньої дружби, що дивувалися, бачачи поодинці. Тепер вони повиростали і кожен мав власні обов’язки. Та, знаючи їхню взаємну прив’язаність, їх взяли в один відділ. Навіть відпустки вони брали в один час, задовго їх плануючи. Роботу свою любили, проте більше їм подобалося відпочивати.

Вихідні належали тільки їм. Ніхто й ніколи не контролював їх. Ніхто не знав, де вони пропадають, що роблять, про що розмовляють. Ніхто й ніколи не здогадувався, що насправді найбільшою радістю для них є спостерігати за людьми.

Вони зручно вмощувалися на завчасно облюбованій хмарині, звісивши ноги і попідкладавши під підборіддя кулаки, й заворожено роздивлялися дивний і не завжди зрозумілий світ.

Вони мали безмежні можливості. Ну, майже-майже безмежні. І насправді могли дуже багато. Спочатку вони роздивлялися з великої відстані землю так, що вона здавалась їм завбільшки з голубине яйце, далі – як футбольний м’яч. Потім вона скидалася на картинку зі супутника. Все ж дуже просто. Згодом вони бачили її, наче з літака. І тоді починалося найцікавіше. Милуватися земними краєвидами вони могли багато годин поспіль. Одного разу, захопившись, нерухомо пролежали всю свою відпустку. І не пошкодували. Ще кілька днів потому їм увижалися гори, оповиті серпанком туманів, гарячо-червоні, розпалені сонцем долини, вкутані, мов у шаль, у фіолет дивовижних тіней. Увижалися заплетені в коси землі темно-сині, аж чорні, стрічки річок. Увижались озера, на дні яких спочивали втоплені, пильновані днем, сни. Ввижалися ліси, які стояли на сторожі людських мрій, і все це в неймовірних, розмаїтих барвах, підсвічених сонцем з усіх можливих і неможливих ракурсів. У різну пору дня одне й те ж місце могло до невпізнаваності змінюватися багатством світла і тіней. Як же вони розуміли імпресіоністів, симпатією до яких перейнялися відразу після першого знайомства!

Можливо, саме завдяки цим художникам і відкрили для себе чар споглядання й можливість бачити те, повз що звичні люди проходять, не помічаючи. Вони навіть міркували, чи Моне часом не один із них. Але, хоч як до нього придивлялися – жодних натяків на крила. Він, напевне, не ангел, вирішили тоді вони, але й далі вивчали його достоту божественні пейзажі.

– Може, Альфред Сіслей, може, хоч він? Бо мені так і хочеться розчинитися, щоб назавжди залишитися на його полотні із золотою й хрусткою, мов обгортка з різдвяної цукерки, осені.

– Та що ти, що ти? І не думай. Уяви, що ми допіру починаємо. Скільки ще прекрасного ми можемо навчитись у людей, – палко переконував той, хто вищий на зріст. Щоб краще когось розгледіти, йому завжди доводилося присідати.

– Ренуар? Дега? Генрі Матісс? Можливо, Мауріце Деніс? – він зображав нас такими… Такими красивими й одухотвореними. З такими чуттєвими, тендітними, мрійливими обличчями… майже, як у людей. А якими тілами він нас обдарував, – не вгавав нижчий і перераховував усі чесноти, піднесено закотивши очі.

– Агов, повернися на небо, – високий дав йому щигля, щоб повернути друга до реальності.

Нижчий мерщій обдарував його стусаном. Він завжди був спритніший. І тепер, бешкетуючи, літав навколо свого неповороткого друга, задираючи йому довжелезну туніку з важкої білої тканини.

– А покажи-но, яке в тебе тіло, чи таке ж прекрасне, як на роботах Деніса? – і реготав від задоволення, бачачи, як довготелесий приятель, допомагаючи собі крильми, обіруч прикривав чималеньке, навіть дебеле, тіло, – соромливо, мов дівча.

І в кого він такий удався?

От менший був і справді доладний, немов намальований. Хоч-не-хоч, а мимоволі повіриш, що саме він і виконував роль натури для того імпресіоніста.

Так само вони відрізнялися й за характерами. Нижчий був романтиком, завжди в усьому вмів знайти щось хороше. Вищий – прагматик. Він ніколи бездумно не виконував забаганок свого друга, завжди все скрупульозно і відповідально перевіряв й обмірковував. Можливо, саме тому вони так органічно доповнювали один одного, уникаючи різних неприємностей.

Зараз вони лежали на облюбованій хмарині і спроквола споглядали на землю. Дощило. Та де там «дощило» – періщило мов із відра. Старший почав було обурюватися:

– Ходімо звідси, пошукаймо місце, де немає дощу. Завжди тебе тягне на якісь експерименти. До добра вони тебе не доведуть, затям…

– Та годі тобі. Вгамуйся. Поглянь краще на отого чоловіка з кавою. Може, побавимося з ним трохи?

Довготелесий замовк і з недовірою простежив за поглядом колеги, який аж тремтів із цікавості. Що він знайшов у звичайному чоловікові? «Теж мені дивина», – стиха буркнув довготелесий, проте взявся вмощуватися зручніше, аби нічого не проґавити. Менший мав хист знаходити неординарні особистості, навіть якщо на позір вони були геть звичайні.

– Як вважаєш, кава, що википіла на плитку і згасила вогонь, – це смішно? – обережно і беземоційно поцікавився менший.

– Не думаю, – так само безбарвно відповів більший.

– А мокрі сірники? А накрита газетою червона шовкова краватка в темно-сині, майже фіолетові, малі й великі огірки? А до нитки мокра маринарка? А багнюка в черевиках? А злостива кельнерка? Зажди, зажди ще мить. А тепер оця брунатно-червона пляма в нього на грудях. Невже не смішно? Ніскілечки? – розчаровано озирнувся на свого друга.

Той не завважив приятелевої іронії і не всміхнувся навіть для годиться, бодай кутиком уст. Він щось уважно вивчав.

– А ти часом не знаєш тієї малої, з туго заплетеними кісками? Он, унизу, біля твого об’єкта спостережень?

– Ні, не знаю, – розчаровано зізнався менший і, перекинувшись на спину, почав розглядати хмарки.

– Невже ти і в цьому хочеш знайти щось смішне? Кажу ж тобі, не смішно мені сьогодні чомусь. Може, все-таки підемо звідси, поки остаточно дня не змарнували…

Різке вищання гальм, розбите шкло, звук розсипаних скалок миттю обірвали їхню суперечку. Маркітний здогад промайнув у їхніх головах.

– Так, твоя правда, це зовсім не смішно.

– Ходімо, ходімо звідси. Думаю, нам доведеться за це відповісти, – вищий аж потемнішав від хвилювання. І додав: – Не вберегли…

– Але ж ми не винні, ми… в нас сьогодні вихідний, – полотніючи до білизни власної туніки, намагався виправдатися менший.

Вищий похмуро глянув на нього, але промовчав. Підхопився і рушив до Центру. Малий, потупившись, поплівся за ним.

4

Умить примчалася каретка «швидкої допомоги». Навколо вже стояли з увімкненими мигалками міліцейські авто.

Понівечену машину оточили люди. Збудження, страх, розпач, роздратування, злість витали над ними, мов надокучливий рій комарів. Усі щось вигукували, метушилися, махали руками. Всі ці люди були фахівцями, проте автокатастрофи і наглу смерть навіть вони не можуть споглядати спокійно.

Його довго не вдавалося витягнути з салону. Заклинили передні дверцята і ніяк не хотіли відчинятися. Із заднього сидіння теж годі було дістатися постраждалого – кермо втиснулося в груднину. Крісло теж деформувалося, його неможливо навіть відсунути назад. Без автогену немислимо було впоратися. Лікар зі «швидкої» простягнув руку, намагаючись намацати пульс.

– Живий! Живий, матері його. Де той клятий автоген? Зробіть що-небудь, він мені потрібен живий. До речі, хтось знає, хто цей чоловік, є якась інформація? Бодай якась. Усе може згодитися. Мені потрібно знати, яка в нього група крові, чорт його забирай. Він втратив багато крові. Занадто багато, – старий поважний лікар роздавав команди, не випускаючи з рота цибуха.

Він мав такий бувалий і авторитетний вигляд, що нікому й на гадку не спадало його не послухатися. Від нього й на крок не відходила молода жінка в білому, накрохмаленому халаті. З їхньої злагодженої роботи – без метушливих рухів і зайвих слів – було видно, що вони чудові лікарі і давно працюють у парі.

– Судячи із зім’ятого проспекту з його кишені, він їхав на презентацію відомого архітектора, – розглядаючи кольоровий аркуш, припустила лікарка.

– Що за архітектор? Викличте когось із організаторів, можливо, вдасться розпізнати цього божевільного? На такій швидкості врізатись у дерево. Самогубець, – під ніс бубонів лікар, хоч було очевидно, що він і не збирається злитися чи шукати винних. У нього одна мета й одне завдання – врятувати цього молодика, який, звісивши закривавлену голову, був ув’язнений у своїй машині.

– Це не самогубство. Сліди гальм від шин чітко вказують на те, що водій до останнього боровся зі швидкістю. Найімовірніше, він просто не впорався з керуванням, коли входив у поворот. Бачте, на цьому відрізку дорога доволі крута, хоч це не надто впадає в око. Можливо, він був втомлений чи щось відвернуло його увагу. Кажуть, тут дуже багато зайців, тому іноді водії посеред ночі влаштовують полювання «на фару» просто посеред дороги, – слідчий спробував було продемонструвати свою дотепність перед молодою жінкою.

Вона всміхнулася.

– Красивий він. І з обличчя видно, що добрий, – з тією ж таки усмішкою тихо прошепотіла.

– Я вражений, як може жінка, яка бачить мужчину якихось п’ять хвилин, стверджувати про його доброту, тим більше що цей чоловік однією ногою на тому світі, – ревниво дивувався слідчий.

Ця молода лікарка, яку він сприйняв за стажерку, вочевидь йому сподобалась. До того ж за тих-таки п’ять хвилин. «Цікаво, – подумав він, – чи можу я і про неї сказати, що вона – добра?»

Звісно, може. Бо якою ж може бути жінка з копицею гарячого волосся на голові, заплетеного в невеличку косу? Це, мабуть, аби не заважало працювати. Хіба може бути недоброю жінка з мигдалеподібними, ледь розкосими, очима зеленого, магнетичного кольору. Жінка з малесеньким акуратним тату у вигляді лука з натягнутою тятивою біля сьомого шийного хребця. Треба буде з’ясувати в криміналістів, що це за символ. Коли вона нагиналася над потерпілим, чоловік у формі встиг зауважити це татуювання за відгорнутим комірцем лікарського халату, під яким, як виявилося, нічого більше не було. І жінка, в якої золотистий пушок на обличчі загорається, коли на нього падає сонце. Він посміхнувся. Подумки. Тут така аварія, якої він уже кілька років не бачив, а він думає про пушок в неї на обличчі.

Посеред лікарняної палати, де він перебував уже добрий тиждень, так і не опритомнівши, стояли вони обоє – старий лікар і його помічниця.

– Лікарю, як ви думаєте, в нього є шанси? – вона затопила його своєю зеленню. – Я переконана – ви мусите це знати. Скажіть, ви завжди знаєте все наперед.

Він, думаючи щось своє, заперечливо похитав головою.

– Не знаю, хочеться вірити, що це не так, але здається, що тут утрутилися вищі сили. І в мене таке відчуття, що там, – він багатозначно звів погляд до неба, – саме вирішують його долю. В таких випадках ми, доню, на жаль, безсилі.

Він називав її донею відтоді, коли вона, ще геть юна, відразу після інституту, прийшла працювати до них за розподілом.

Вона глянула на нього майже побожно. Не раз він говорив дивні, часто нікому незрозумілі речі, а згодом виявлялося, що завжди мав рацію. І такими логічними здавалися тоді всі події, і вже нікого не дивувало, що старий лікар зумів усе передбачити.

5

Вона добре пам’ятає, як він скрушно хитав головою і тихо, майже нечутно, бубонів: «Не для тебе він, дитинко. Не для тебе». І ховав погляд. Бо їй так і не вдавалося повністю замаскувати синці під очима. Тому він просто уникав зустрітися з нею поглядом. Іноді на зап’ястях, а іноді й вище колін – це коли її молодий чоловік, за якого вона допіру вискочила заміж, заворожена неземним коханням і казками про доброго, молодого, вродливого та багатого принца, бив її ногами. Вона ж, щиро вірячи, що добро завжди перемагає зло, щодня стрімголов бігла з роботи додому, щоб приготувати коханому щось смачненьке, а він приходив у кращому разі далеко за північ, а то й під ранок, напідпитку і, зрозуміло, не голодний. Одного разу прийшов не сам – із подругами.

– Якщо ти так хочеш мене нагодувати, годуй. Усіх. – Стояв, похитуючись, у дверях і виклично намагався дивитись їй у вічі. Її немов спаралізувало і відібрало мову. Мало не зомліла. Заточилась.

– О, то ти ще й п’яна! Мерщій на кухню. Подай на стіл усе, що є. Не зганьби мене, – і, повернувшись до дівиць, що дурнувато хихотіли в нього за спиною, ледве втримуючись на своїх височенних підборах, широким жестом господаря запросив їх у хату.

– А що, не казав я, яка в мене дружина приборкана? – реготав, проводячи очима зсутулену постать, що впокорено простувала на кухню. – А ви не вірили. Як в Японії. Там, коли чоловіка додому приводить гейша, то дружина зобов’язана, низько вклонившись, подякувати їй і чемно прийняти з її рук свого коханого. – І знову зареготав. – А в мене гейш аж дві. – Обняв обох, притулив до себе, не забуваючи мацати їх при цьому за цицьки, які от-от готові були повипадати з тісних стаників.

Ця вечеря була останньою краплею.

Нагодувала їх усіх, та що там нагодувала – харчі змарнувала. О тій порі їсти їм уже не хотілося. Випивши ще трохи алкоголю, так і позасинали одне на одному. Щойно надворі почало сіріти, дівулі вхопили мешти – і мерщій із хати. Та ще й так тихо і діловито, що відразу видно – їм не вперше.

Вона неквапно зібрала валізу. Взяла найнеобхідніше. Сумним поглядом обвела свою кімнату і розплакалася. Шкода їй себе стало. Шкода своєї юності, обдурених надій, ніжності нерозтраченої, снів чорно-білих і постелі холодної. Шкода ночей самотніх, душі невиплаканої. Шкода тіла недокоханого. Тримала в руках свою улюблену книжку – та ніяк не хотіла влазити у валізу. Тоді виклала светр і поклала книжку. Не залишить йому нічого, що їй дороге. І жодної сльозинки не лишить. Тут же, стоячи на порозі, сльози й витерла. І вже тоді знала, що більше не плакатиме. Ні через нього, ні через когось іншого.

Коли зранку прийшла в лікарню, старий лікар подбав про те, щоб усіх завантажити роботою, аби не швендяли без діла і не ставили зайвих запитань. А запитань було чимало. Кожному хотілося взнати, чому це їхня царівна, завжди така горда й незалежна, іноді навіть трохи зверхня, сьогодні без косметики, з червоними очима і припухлими повіками, яких і за темними окулярами не сховати.

Вона сиділа за своїм столом і, втупившись невидющими очима в історії хвороб, бездумно-механічно гортала сторінки. Годину. Другу. Аж лікар не витримав:

– Доню, поплач. Я тебе дуже прошу. Поплач. Не гризи себе. Не їж себе сама зсередини. Він не вартий того. Доню, голубко, – він м’яко взяв її долоню у свою і, погладжуючи, вмовляв далі: – Плач, не соромся. Тут, крім мене, нема нікого, а як хочеш, то можеш іти додому. Але зажди, – він затнувся.

На мить його рука завмерла.

– Чекай-но, дитино, а тобі є куди йти?

Вона звела свої зелені, мов морська безодня, очі. Ніколи досі вони не були в неї такі каламутні і водночас глибокі.

– Нема, – тихо, приречено. Сховала зелень, сховалася сама. – А, можна, я якийсь час тут, у лікарні, поживу?

Тільки тепер він помітив у кутку під столом невеличку валізку. От старий телепень, як він досі її не зауважив! Теж мені ясновидець.

– Ти прости мені, старому і неуважному. Забігався, пробач.

– Та, ні, лікарю, це ви мені пробачте, – схопилась і кинулася до нього в обійми.

Від несподіванки йому аж погляд перехопило. Ніколи вона собі такого не дозволяла. Видно, страшенно їй погано. Отак і стояли посеред кабінету – застиглі, мов скульптурна композиція.

Він, боячись сполохати, намагався своїм теплом, ніжністю вселити в неї віру, спокій, якого вона зараз так потребувала.

Вона – боячись, аби не відсахнувся, не прогнав. Вбирала в себе його запах, запах неіснуючого прихистку, запах незнаної домівки.

Три тижні прожила вона в лікарні. Жодного слова. Жодного запитання. Жодного погляду. На початку четвертого підійшов до неї, однією рукою взяв її, іншою – валізу, і повів до себе.

– Оце твій дім.

Хлюпнула на нього зеленню своїх очей. Страху не було. Була пустка, в яку він боявся упасти і загубитися.

– …і я можу залишатись тут скільки мені буде потрібно? – дивлячись йому в очі запитала і… всміхнулася. – Тоді я зможу готувати вам їсти, – зраділа вона вже по-справжньому.

– Далась тобі та їжа, – задоволено пробурмотів він. – Що ж, починай.

Це було шість років тому. Шість довгих теплих років, які минули в трепетній турботі одне про одного і страхом, що може настати момент, коли їй доведеться покинути цю домівку. Вони прикипіли одне до одного всім серцем, знаходячи в цьому співіснуванні втіху, сенс і розраду в нелегких лікарняних буднів. Жодна жива душа в лікарні ні словом, ні поглядом не показала, що щось не так. Тільки одного разу санітар, який запав був на молоду лікарку, але дістав від неї гарбуза, тому не міг пробачити, що проміняла його – молодого й здорового – на сивочолого дідугана, наважився її зачепити. Притиснувши в темному коридорі, просичав у самісіньке вухо, але так, щоб почули ті, хто міг підслуховувати:

– Якщо вже геть зле буде і дід зовсім силу втратить, приходь до мене – я тобі так засад… – не встиг договорити, бо раптом різко, якось загрозливо рипнули двері, і з кабінету повільно вийшов старий лікар і так само повільно рушив в їхній бік.

Те, як неквапно наближався до них лікар, його впевнена хода і напружена, мов от-от готова була розірватися, тиша, його загрозливе сопіння примусило нахабу трохи позадкувати, він аж зіщулився.

– Що ти зробиш? Чим ти тут хизуєшся? – в його простому запитанні було стільки ненависті і погрози, що грайливий настрій санітара розчинився в темряві коридору, як маленька грудочка цукру у великому горняткові чаю.

– Та ні, лікарю, я пробував пожартувати. Пробачте мені, – помовчав. – Невдалий вийшов жарт, – пауза, – справді невдалий.

І тут на нього наче щось найшло – він кинувся до старого чоловіка, вхопив його за руку і почав нею трясти.

– Лікарю, простіть. Простіть мені. Не з-знаю, щ-що н-на м-мене н-найшло, – молодик аж захлинався, не перестаючи трясти лікареву руку.

Усі мовчали. Тож йому не залишалося нічого іншого, як, обсмикнувши свій зім’ятий від сутички з жінкою лікарняний халат, попробувати непомітно зникнути, розчинитися в повітрі чи провалитися в розчахнуту під ногами землю. Його ніхто не стримував, до нього ніхто більше не промовив жодного слова, але санітар біг так, наче за ним гнався вбивця.

– Перекажіть, – голосно звернувся лікар до темряви, – що коли ще раз побачу його біля своєї колеги, то, присягаюся, я пришию предмет його гордості йому ж до чола, щоб зручніше було хизуватися.

І всі, хто це почув, не мали жодного сумніву, що старий свою погрозу виконає.

6

– Що відповімо, коли спитають, де ми були і що робили в момент автокатастрофи? – ледве встигаючи за високим, запитував малий.

Високий ішов розмашистим кроком, не знаючи, що робити з руками, які вочевидь йому заважали. Зараз йому заважало все – власна довготелеса постать, молодість, раціоналізм, скептицизм, виваженість і прискіпливість. Заважало важке русяве волосся, яке неслухняними пасмами спадало на лице, затуляючи очі, заважали крила, які здавалися зайвими, як і все решта, якщо він примудрився проґавити таку банальну аварію.

Так, він не вміє, як його невисокий друг, красномовно висловлювати свої емоції, не вміє так зграбно рухатись і легко, невагомо здійматися вгору, не зворухнувши ні порошинки. Не вмів улесливо усміхатися, не вмів щиро, заразливо реготати, не вмів плакати, ридма ридати, як малий. Умів лише бурчати, мов дідисько, криво посміхатися, а злітаючи, продавлювати в хмарах ями, які негайно заповнювалися прозорою дощовою водою і в які він, приземляючись, неодмінно мав утелющитися, заляпуючи всіх навколо. Але в його грудях билося велике і безмежно добре серце, що про нього намагався думати якомога менше, аби не засміяли. Бо хоч на небі всі мають добрі серця, та доброта ця якась поміркована і виважена, беземоційна. Майже стерильна. А хіба це тоді доброта?

Він нісся до Центру, вдавлюючи важкою ходою ті-таки глибокі ями, що миттєво наповнювалися водою. Поки він дійде, то на землі, ймовірно, почнеться дощ. Менший ледве за ним устигав, благальним голосочком намагаючись достукатися до його поблажливого, розм’яклого від доброти серця. Іншим разом більший би вповільнив ходу чи навіть спинився, але не сьогодні. В душі він трохи злився на малого, адже саме він забив йому голову всілякими імпресіоністами з їхніми кольоровими видивами. Хоча частково таки погоджувався з малим, що сьогодні в них заслужений вихідний. Адже й ангели повинні з часу до часу відпочивати, адже відпочивши, вони по-новому починали сприймати події і здатні були креативніше підходити до розв’язання земних проблем.

Переконавши себе, що малий не може нести відповідальності за автокатастрофу, трохи стишив ходу.

Менший це одразу зауважив, підбіг і вже старався не відставати. Поділ його вбрання був забризканий водою, мокра тканина неприємно холодила ноги, але усвідомлення мовчазного примирення окрилювало.

– Що ж? Розкажемо все, що було, – виразно, в такт із кроками, артикулюючи кожне слово, відповів більший.

Цей чоловік устиг йому сподобатися, хоча спостерігав за ним геть недовго. Але ж він не любить сентиментів. Хіба що… Лише менший становить виняток. Але менший – це інша річ. Менший – це карма. Він не пам’ятає, щоб вони колись розлучалися. Це як друге його «я», його половинка. А, можливо, половинки можуть бути іншими. Він багато чув про половинки. Чув, що деякі люди завзято шукають ті половинки, хоча і не впевнені в їхньому існуванні. Він дивувався з їхньої непохитної віри. Ще дужче дивувався, коли ті упертюхи таки знаходили те, що шукали. Радів тоді за них, мов за рідних дітей. Хоча й це почуття було йому недоступне, але, спостерігаючи за людьми, розумів – любов до дітей – одна з найсильніших емоцій.

Не вмів тішитися за себе, тому з подвоєним ентузіазмом тішився за інших. Цей чоловік із заміського будинку привернув до себе його увагу дуже давно. Його поведінку було важко назвати типовою для людей. Зазвичай люди роблять щось для свого власного зиску, а цей чоловік завжди утне щось незрозуміле. І ніколи його вчинки не були однозначними. Коли чоловік брався за щось, то доводив до пуття чи принаймні до того моменту, коли хтось інший міг закінчити цю справу. Він, скажімо, ніколи не підгодовував на вулиці собак, і не гладив безпритульних котиків задля того, щоб справити приємне враження на незнайому даму, демонструючи свою тонку натуру й добру душу. Хоча, звісно, для нього, як і для багатьох інших чоловіків, не було таємницею, що саме така модель поведінки прокладає прямісіньку дорогу до серця милих жіночок, а згодом і до їхніх ліжок. Але доля чотириногих безпорадних друзів, викинутих кимось із дому, його цікавила аж ніяк не про людське око.

Одного разу він просто посеред площі підібрав двох собак, що безпомічно тулились один до одного, піднімаючи по черзі всі лапи. Надворі була зима. Він довго виходжував їх у себе в заміському будинку, щодня двічі долаючи чималу відстань, аби погодувати їх і… приласкати. Добрих кілька місяців довелося витратити, щоб повернути псам віру в двоногих створінь і привчити їх брати корм просто з рук. Згодом він відвіз їх до давніх приятелів своєї родини, які давно мешкали самі у великому домі. Старенькі дуже зраділи подарункові, бо тепер вони мали обов’язки і відчували себе потрібними. А це – чи не найголовніший стимул до життя. Він регулярно привозив грошенят на харчі чотириногим членам сім’ї. Старенькі ґречно заперечували, але, зрештою, таки приймали допомогу.

Так само, не чекаючи винагороди і вдячності, раз на тиждень, незважаючи ні на свою заклопотаність, ні на погоду, ні на бажання поніжитися в теплому ліжку, він щосуботи робив скромні закупи для своєї сусідки по заміському будинку, хоч та і словом не обмовилася про цю допомогу. Він знав, що в неї троє дітей. Знав, що будинок вона переписала на них, але знав і те, що жодна дитина не навідується з допомогою до матері, яка, поховавши чоловіка, не може дозволити собі купувати навіть найнеобхідніше, бо утримує великого розкішного білого перса з двома різнокольоровими очима – помаранчевим і голубим, і великого папугу, який умів розмовляти і декламувати дитячі вірші. Ці істоти рятували стареньку від самотності та й не могла вона їх вигнати на вулицю.

Робив завжди те, що наказувало сумління. Друзі і приятелі знали, що коли він щось пообіцяв, то гори переверне, але слова дотримається.

Іноді більший ангел замислювався: чи саме так він би вчинив на місці цього чоловіка, чи, можливо, були моменти, коли вартувало діяти інакше. Але ж як, годинами міркував він, я можу вважати, що правильно саме так, а не інакше, якщо я жоднісінького разу не був навіть близько в таких ситуаціях, які виникають у них на землі. Навіть тут, на небі, де так мало спокус і подій, нелегко дотримуватися всіх правил, але принаймні можна забутися і розслабитися. Що ж тоді мають робити ті, хто там, внизу, на землі.

Тому спостерігав за цим типом і, хоч як це дивно, щораз більше й більше проймався до нього симпатією. Бо був… чимось таки схожий на нього самого. Принаймні, якби мав стати людиною, то хотів би стати саме таким, – вирішив він про себе і втер скупу ангельську сльозу розчулення.

У них навіть звички були схожі. Така ж важка хода, однаковим різким жестом відкидали неслухняне волосся з обличчя. Обидва любили ходити босими по росі (на хмарах теж є роса) і годинами вдивлятися в нікуди.

Не міг змиритися, що більше може його не побачити. Не побачить, як він схилив голову над робочим столом і в запалі, виводячи якісь тільки йому одному зрозумілі лінії, схеми, дороги, стежки й стежечки зі сірого графіту, забуває про все на світі. Не побачить, як може отак сидіти і не підводити голови по шістнадцять годин без перерв на сон чи на їжу. Лишень кава, зварена у джезві з вибагливим візерунком, і багато, нестерпно багато, цигарок. А коли вирішував, що вже досить, то варив собі останню порцію кави, додаючи до неї солі на кінчику ножа, дрібку цукру, гвоздики і трішечки, зовсім крихтину, перцю. Запалював люльку з червоного дерева і від часу до часу випускав білий, густий від насиченого вишневого аромату дим, задоволено мружився, мов кіт, витягував ноги в домашніх капцях з надірваною підошвою, які давно пора було викинути на сміття, але не міг, бо були частиною історії цього старого, як світ, дому. Відкинувшись у старезному, оббитому зеленим сукном кріслі і попиваючи малесенькими, обережними ковтками каву, крізь примружені очі оцінював плоди своє праці. Останнім часом дедалі частіше був нею задоволений. Зараз він міг творити те, що йому справді подобалося. Це не могло не тішити. Тому в доброму гуморі він вкладався спати.

Та найбільше турбувало кремезного ангела те, що цей чоловік не встиг зробити багато із запланованого. І найприкріше – не встиг сказати своїй коханій найважливішого. Ні, він таки повинен отримати ще один шанс.

З такими думками ангел рішуче простував до Центру, сподіваючись вдало поговорити зі Старшим, і навіть думати не хотів про поразку. Він іще ніколи нікого не просив. У нього, на відміну від меншого ангела, не було хисту переконувати, і все одно він розраховував на удачу.

У Центр вони дісталися за лічені хвилини. Тут, як завжди, було тихо, хоч дуже метушливо. Можна уявити собі вулик, де всі кудись квапляться: одні прилітають, інші відлітають, але – безгучно. Жодного тобі дзижчання, шелесту змаху чи лопотіння крил, жодних вдихів чи видихів. Усі працюють злагоджено і чітко, мов єдиний організм. Тому на цих двох – одного великого, широкоплечого, з трохи зухвалим поглядом, і другого – меншого, заталапаного до колін, блакитноокого, ніхто не звертав уваги. Блакитноокий весь час зиркав на друга. Ще ніколи той не здавався таким рішучим і ще ніколи в нього не було такого дивного, затаєного сяйва в очах. Зустріч має бути принаймні цікавою. Підібгавши намоклі поли, менший рішуче ступив за більшим.

– Я вас слухаю, – пролунав спокійний і наче трішечки втомлений Голос, – у вас є п’ять хвилин, аби розповісти, що привело вас сюди. Якщо я не помиляюся (а він, себто Голос, не помилявся ніколи), у вас сьогодні вихідний і ви повинні відпочивати. Чи сталося щось таке, чого я не знаю? – спитав Голос так само спокійно і з такою інтонацією, що хотілося негайно викласти все, що було в тебе на серці.

– У нас і справді вихідний, але ми бачили, суто випадково бачили… тобто не бачили, як… – набравшись хоробрості, на одному подихові почав був менший, аби виручити друга.

Він-бо добре знав сором’язливість товариша і захотів будь-що йому допомогти.

– Дякую, не турбуйся, – ніжним, майже материнським, голосом виразно промовив більший, обережно відсуваючи зграбну постать малого, щоб самому опинитися віч-на-віч з Головним. – Це моя справа, тому говоритиму я. Тим більше що часу в нас обмаль, а сказати потрібно багато. Постараюся стисло, тільки найважливіше. Так-от, хоч це й не мій підопічний, проте я давно за ним спостерігаю. Це ж у нас не заборонено, – майже благально виправдовувався більший, відчуваючи, як піт бісером вкладається на верхній губі.

Він старався на це не зважати, хоча відчув, як його немов жаром обсипало і він ось-ось спалахне. Долоні змокріли і навіть пір’я на крилах злиплося. Та він говорив далі, й промова його ставала дедалі переконливішою, а навкруги стало ще тихіше, хоч здавалося, що така тиша взагалі неможлива. Чути було тільки єдине серцебиття, що з ним у ритм говорив більший. Він казав, що чоловік, який потрапив в автомобільну катастрофу, найменше на це заслуговує. Що він так довго йшов до цього дня, коли мала відбутися презентація його першої споруди офісного центру, яка ще до відкриття здобулася на кілька нагород і її визнано спорудою року, а його як автора – людиною року. Крім того, на цей день заплановано і відкриття виставки старожитностей. Цю колекцію збирали всі в їх родині, і він подарував її місцевому етнографічному музеєві. Музей, своєю чергою, висунув кандидатуру цього чоловіка на премію, бо з’ясувалося, що деякі експонати, які тепер стали надбанням всіх мешканців їхнього міста, не просто коштовні, вони – безцінні. І що тепер із нами хочуть укласти угоди про співпрацю найвідоміші музеї Європи. Це дасть чималі фінансові прибутки, що, відповідно, дозволить зберегти, відновити, законсервувати і відреставрувати значну колекцію рідкісних ікон, які досі зберігались у вологих, не пристосованих сховищах, іще трохи – і реліквії могли б назавжди втратити.

Він говорив, можливо, трохи заголосно і занадто емоційно. Але відведений йому час минав, а він ще не сказав найголовнішого. Спинився. Перевів подих. Глянув на малого.