Текст книги "Жити сьогодні"

Автор книги: Христина Лукащук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 11 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Христина Лукащук
Жити сьогодні

Передмова
Сконструювати спокій

Якби на титульній сторінці рукопису не стояло ім’я Христини Лукащук, я б нізащо не здогадалася, що цей роман написала саме вона. Хто завгодно, тільки не вона. Не авторка відверто епатажної «Курви», пристрасті довкола якої не вщухають досі…

У серці оповіді – він. Талановитий архітектор, який проектує японський сад, де все покликане дихати спокоєм. Власне, він конструює спокій із води та каміння. А сам його не знає – щось злостить і дратує чоловіка, але що? Кава, яка збігла, «утворивши на плиті чудернацьку темно-коричневу пляму й згасивши вогонь»? Загублена улюблена краватка «з натурального червоного шовку, розписана вручну маленькими і великими темно-синіми, майже фіолетовими огірками»? Чи випадково знайдений у кишені папірець із номером телефону, за яким слід було задзвонити ще вчора? Він знайшов відповідь. От тільки доля постановила інакше. Дощ як із цебра, розмита дорога, сліпуче світло фар… Усе скінчено, навіть не розпочавшись.

Утім, авторка не йде торованим шляхом, змальовуючи мандрівку героя потойбіччям. Про нього згадують-розпові-дають люди, в житті яких він залишив слід. Жінки, яких кохав і які кохали його. Та жодна не зробилася з ним щасливою, не відчула себе єдиною, обраною назавжди. Він не встиг визначитися з майбутнім. Жити сьогодні? Чому це питання постає лише на порозі смерті?

У цій книжці дивним чином відсутні імена персонажів. Та вони їм не потрібні, як не знадобляться й читачу, аби запам’ятати героїв і непомітно залюбитися в них. Бо що є імена? Ми повторюємо чужі помилки, проживаємо життя інших, маючи їх за свої. Можна послуговуватися сотнею імен – по одному за кожного, кого спіткали ті самі втрати та невдачі. Кожного, хто тут заплутався, там загубився і зрештою нікуди не встиг. Кожного, хто заслуговує на другий шанс.

Ласкаво просимо до знайомства з новою Христиною Лукащук – ніжною, ліричною, та від того не менш сміливою й непередбачуваною. Здатною дивувати й надихати. Не знаю, як ви, а я собі обіцяю: жити сьогодні!

Вікторія Гранецька, письменниця.

Розділ І
Наче такий, як усі

1

Він катастрофічно запізнювався. Будильник, який, він це добре пам’ятав, ще звечора поставив на шосту тридцять, зловісно мовчав.

І чому – саме сьогодні? Саме в такий визначальний для нього день? День, на який він так давно чекав, докладаючи стільки сил, знань, умінь. Що заради нього зумів знехтувати багатьма речами, від яких його ровесники зазвичай діставали насолоду.

Він не процвиндрював за пивом недільних вечорів, не гайнував часу у стрип-клубах, не витрачав грошей на нікому не потрібний брендовий одяг. Не заощаджував на дорожезного позашляховика, який у своєму житті так і не побачить справжнього бездоріжжя, не впадав за довгоногими красунями, не вештався модними курортами й не обставлявся дизайнерськими витребеньками, від яких доводилось би весь час відганяти дітей, аби не замацували їх пальцями. Не наймав ані хатньої працівниці, ані кухарки.

Дощ стояв непробивною стіною. Здавалося, небеса змовилися зі земними капосниками. Як на зло, саме сьогодні закінчилися леза для його станка, а звичайної електричної бритви, як у нормальних людей, у нього не було, як не було ще багатьох різних речей, які є практично в кожного. В нього не було електрочайника, зате була стара мідна джезва для кави з дерев’яною ручкою. Бо тільки в такій посудині з химерними малюнками на округлих боках, що й самі забули своє походження і радше створені були якимось майстром просто під настрій, а не з метою відобразити певну епоху, варилася найсмачніша й найароматніша на світі кава.

Таке в нього було все – настроєве. Він не мав людського ліжка, тільки лави з височенними спинками, що за потреби могли служити міжкімнатною перегородкою, які стояли колись у старому, кінця шістнадцятого століття, костелі і мали бути відреставровані, та чомусь опинилися тут. І тепер він, підмостивши під голову маленьку подущину ще зі свого дитинства і вкрившись вовняним картатим коцом, бачив таємничі, сповнені готичної величі й помахів янгольських крил, сни. Після тих снів його не покидало усвідомлення, що хтось завжди є поруч, що хтось завжди стежить за його вчинками, проте не втручається в них.

На стінах висіли гравюри, походження яких ніхто не знав. Це були дивні гравюри. Точніше, дивними були малюнки на них. Чарівливо красиві та досконалі тіла людей із великими крилами на спинах. І попри побожне поклоніння перед цими ангелами з’являлося не знати звідки плотолюбне, сороміцьке бажання. І хоч як його проганяй, воно все одно наростало, породжуючи ніжну нестримність. Тому він ніколи їх не розглядав. Були ще вазони у величезних глиняних, ручної роботи, горщиках. Такі горщики неможливо зліпити на гончарному крузі, сидячи на лаві. Їх завжди робили двоє чоловіків. Один сидів і ногою розкручував круг, а інший, звисаючи зі стелі і мало не занурюючись усім тілом у посудину, витягував стінки виробу. І чи то від тепла людських долонь, що виготовили той горщик, чи від вдало обраного місця квіти розросталися напрочуд швидко. Гості, а надто жінки, надивуватися не могли, не давали спокою запитаннями, що ж він таке робить, аби листя було туге і аж до чорноти зелене від власного соку. А коли відповідав, що нічого, вони всякчас гнівалися на нього, розчаровано закопиливши губки. Тому навчився вдовольняти їхню жіночу допитливість небилицями.

– Беру настояну дощову воду, яку збираю в спеціальні діжки та балії, що стоять під ринвами з чотирьох кутів хати.

Такі балії і бочки справді існували, і це надавало його оповідкам правдоподібності.

– Кладу в неї голубиний послід, розмішую дерев’яною ложкою, аж доки розчиниться, додаю попелу, бажано з дерев листяних порід. Але найважливіший складник – це кавовий фус, до того ж краще зі звареної, а не запареної кави.

Жінки аж ніжки стуляли від захоплення, присідали від здивування і… бралися випитувати, хто ж йому таке нарадив.

Що він міг відповісти, коли й сам не знав, як воно таке в голову збрело? Але всім цей рецепт подобався. Він так ніколи й не довідався – робили вони поливу за його порадою чи ні. «Але рослинам така суміш зашкодити не могла», – тверезо розмірковував він.

З посуду в нього теж не дублювався жоден предмет. Шість горняток. Але всі вони не просто різної форми чи кольору, а з різних епох. І від того, яке горня опиниться вранці в руках, залежав настрій усього прийдешнього дня.

Його кава збігла, згасивши вогонь і утворивши на газовій плиті чудернацьку темно-коричневу пляму. Запах свіжого напою лоскотав ніздрі і злостив. На кухні раптом стало холодно, вогко й незатишно. До біса, вип’ю кави дорогою на першій-ліпшій бензозаправці. Авжеж, вона не буде така ароматна і запашна, як у нього, – без дрібочок меленого чорного перцю й цинамону. Продукти нехитрі і, напевно ж, є в кожній кнайпі, але важливо вгадати правильні пропорції. Для цього потрібні роки. А в них (у барменів з придорожніх кнайп), аби цієї ж миті зварити йому правильної кави, такого досвіду просто не може бути.

Краватка, яку ще вчора, він міг заприсягтися, бачив на спинці крісла, теж зникла, мов корова язиком злизала. Вирішив купити на тій же заправці. Звісно ж, він не знайде там саме такої – з натурального червоного шовку, розписаної вручну маленькими і великими темно-синіми, майже фіолетовими огірками. Батьків подарунок у день захисту диплома. Батька вже кілька років нема, а як би хотілося, щоб він розділив із ним цей важливий день. Тим більше, що звідусіль наїде сила журналістів, і подію мають транслювати в прямому ефірі. Надіявся, що батько, хоч де б він зараз був, зможе долучитися до цього дійства.

Дощ періщив як із цебра. Волога почала просякати крізь стіни. З нещільних вікон крапало на підлогу. Він кинув у чималеньку калабаню зашкарублу ганчірку для миття підлоги, яку вже давно не використовував за призначенням. О, хоч щось добре, ввечері повернеться і саме буде нагода помити підлогу.

Крізь зливу, що дедалі посилювалася, не було видно світу Божого, як казала його бабця. І він пригадав, як у далекому минулому вони сиділи в цій же, але теплій затишній хаті, і він, притулившись до неї (біля бабусі завжди чомусь робилося спокійно і затишно на душі), заплющував очі і слухав-дослухався, як гримлять небеса. Тоді бабця, зачекавши, коли вщухне грім, казала: «Ну й негода. Таке буває, коли дівчата, які позбулися своєї цноти ще до весілля, виходять заміж». «То скільки ж їх нині має виходити заміж?» – думав він, дивлячись на потемнілу від каламутних струменів води шибку.

Неголений, у намоклому піджаку, що тепер мішком висів на його плечах, у мештах, повних багнюки і готових ось-ось розлізтися, він усе-таки зумів добратися до першої бензозаправної станції. Ще недавно дороге й елегантне вбрання мало смішний і жалюгідний вигляд. Він був майже щасливий, що така ж доля не спіткала і червоної, з натурального шовку, краватки. За такої негоди вона б умить перетворилася на шматину з темно-синіми, майже фіолетовими, великими і малими огірками.

Якась огрядна жіночка завбачливо відступила, щоб не забруднитися, коли він проходив повз неї, хоч сама була не чистіша, та ще й провела здивованим поглядом. Роззирнувся. Нечисленні покупці маленької крамнички на заправці всі як один витріщилися на нього.

– Чого вирячилися, – накинувся він на них. – Що, ніколи не бачили мокрого чоловіка? Мокрого, неголеного і злого, – вже майже тихо добавив він, зустрівшись із велетенськими, вологими від дощу, проникливими очима маленької дівчинки з русявим волоссячком, заплетеним у дві тугі кіски. На кінчиках кожної з них були геть змоклі блакитні паперові квітки, що дуже пасували до її жовтого, мов яєчний жовток, дощовика і таких само жовтих, тільки в дрібну синю цяточку, гумачків.

– Дядьку, ви мертвий? – не відриваючи від нього своїх широко розплющених очей, запитала вона.

Йому аж заціпило. Брови полізли на чоло. Слідом за ними почали виповзати очі з орбіт. Ще тільки цього бракувало! Невже він таки пропустив щось украй важливе у своєму гардеробі?

– Чому, по-твоєму, я маю бути мертвим? – зацікавлено і з удаваною веселістю спитав він у дівчинки, яка так і прикипіла до нього поглядом.

Хотів було наблизитися до неї, присісти навпочіпки, щоб їхні очі опинилися на одному рівні, проте несподівано вона, а також дідусь, якого вона й далі міцно тримала за руку, огрядна жіночка, двоє працівників бензозаправної станції, чоловік у воєнній плащ-палатці, який стояв мов острів посеред озера, що натекло з нього, – всі враз, наче за командою, відсахнулися.

Він вирішив не рухатись і стояти там, де стоїть, але хай там що таки отримати відповідь на своє запитання.

– Поглянь, – дівча простягнуло вільну руку в його бік і маленьким пальчиком вказала на груди. За тим пальчиком потягнулися погляди всіх присутніх.

Він стояв, пришпилений тими поглядами, і йому нічого не залишалось, як і собі подивитися на власні груди.

Переляк, розгубленість, очевидність побаченого і вперте небажання це усвідомлювати. Він сполотнів, ставши таким, як і його колись біла сорочка, посеред якої тепер розквітла криваво-червона пляма. Відрухово, мов у фільмі з уповільненими кадрами, почав обмацувати на собі ту криваву квітку. Начебто без дірок. Витягнув з-під поли скривавлену руку. Підніс до носа.

Навколо всі завмерли, затамувавши дихання. Шалений дощ витанцьовував дикий пасодобль на широких вітринах. Він, мов собака, спершу поволі принюхувався, аж раптом різко втягнув у себе червоний запах. Усі присутні, мов за командою, зробили так само. Він затримав подих, обвів своїх глядачів пильним поглядом, різко видихнув. Відразу ж пролунало п’ять коротких, мов постріли, видихів. Русява дівчинка завмерла. Вона не вдихала і не видихала разом з усіма.

Далі він обережно, ніби боявся обпектися, торкнувся пальцем до червоної плями, підніс до рота, лизнув і… вибухнув реготом.

– Та це ж ручка, моя чорнильна ручка, – реготав він, нишпорячи у внутрішній кишені. – Просто злетів ковпачок, і, коли намок піджак, уся туш протекла на сорочку в найбанальніший капілярний спосіб, – пояснював він присутнім походження кривавої плями в себе на грудях, трясучи над головою звичайнісінькою чорнильною ручкою. Тридцять років тому такі продавалися на кожному кроці. – Це нею я підписував свої роботи і сьогодні збирався роздавати автографи після прес-конференції, на яку я, до речі, – він із жахом глянув на годинник у себе на зап’ясті, – страшенно спізнююся.

– Чорт, чорт! – вигукував він, махаючи рукою й дмухаючи на годинник, немов намагаючись його оживити і, якби це було можливо, зробити штучне дихання. – Та він же геть намок, – не вгавав чоловік, зблизька розглядаючи свою знахідку. – Боже, та це ж справжній механічний годинник, який залишився у спадок від дідуся. Що ж я накоїв, тепер він, мабуть, зупиниться, – говорив чи то до годинника, чи сам до себе. – Що за день? – спересердя сплюнув і тієї ж миті згадав про юне створіння. – Пробач, – стиха звернувся до дівчинки.

Люди не розходились, але вже намагались усміхатися. Лише дівчинка не відводила від нього своїх блакитних очисьок.

– То ти живий?

– Та вгамуйся вже ти. Завела – живий, живий. Хіба сама не бачиш, що він живий-живісінький? Живішого не буває, – бурмочучи радше до себе, прогундосив дідусь, бо, правду кажучи, в дівчати були такі великі й чисті янгольські очі, аж не випадало її сварити.

– Ні, не бачу, – сухо відповіла мала, забрала долоньку з дідусевої руки і, не зважаючи більше ні на кого, побігла до виходу.

– Та куди ж ти? Ноги промочиш! Зачекай, поки злива вщухне, бо дістанеться мені на горіхи від твоєї матері.

– Уже вщухла, – на льоту проспівало дівча, і щойно ступило за двері, дощ й справді вщух.

– Горнятко кави, звареної і без цукру.

– Може, з кардамоном?

– Так, можна, – не зауважуючи глузливого тону бармена, зрадів він.

– А смоли гарячої? Де я вам візьму звареної кави, як у мене тільки апарат стоїть – я йому таблетку спресовану, а він мені каву. Ви з якого світу, чоловіче? – промовисто-підозріливо, та не без інтересу, запитала жінка, хто стояла на касі і водночас виконувала роль бармена, кельнера й продавця всілякої всячини.

Він спантеличено підвів на неї очі і, не моргаючи, вдивлявся в її, судячи з чорних кіл під очима, невиспане обличчя. «Ах, так, це ж цілодобова бензозаправна станція, тож і крамниця працює цілодобово. Мабуть, вона тут цілу ніч працювала, тому така недобра», – подумав він і майже з ніжністю подивився в її, колись, імовірно, голубі, мов ранковий вітер, очі, які тепер вицвілими пелюшками висіли навпроти нього.

І хтозна: може, цій продавчині в око залетіла якась порошинка, а може, вона встигла зауважити ніжність у його очах, якої не бачила останні років зо двадцять, відколи вийшла заміж і приїхала до цього містечка, чи, може, тому, що ось-ось мав би остаточно вщухнути дощ й визирнуло б сонце. Ледь повагавшись, вона гукнула йому наздогін:

– Зачекайте, добродію, я зараз хутенько щось придумаю. А запарена кава може бути? – проспівала вона.

Він, ще нічого не розуміючи, ствердно кивнув головою.

«Біда не в тім, що ти мене не любиш, – виводила вона біля кавового апарата, вміло пораючись у своєму володінні. – Зараз буде кава, голубчику, буде тобі кава, така, як ти хочеш… Біда у тім, що я тебе не можу розлюбити», – закінчила вона на одному диханні, і він з приємністю зауважив, що в жінки на диво живий голос і міг би належати відомій співачці. Вона легко, немов усе життя тільки це й робила, розірвала пакет фільтра, викинула таблетку спресованої кави в керамічне горня, розтовкла її і залила окропом.

– Ось. Так, як ви й просили. Майже.

Вона цнотливо опустила очі і зашарілась. Видно було, що жінка не кокетує, що їй просто захотілося догодити цьому дивному молодикові.

Він, досі дивуючись зі зміни її настрою, простягнув руку за кавою.

– Скільки коштує така кава? – схаменувся він.

– Як і звичайна. Ще й на цукрі зекономила, – всміхнулася, і на її щоках з’явилися дві несміливі ямочки.

Так і є, він забув гаманець у старому піджаку. Гарячково себе обмацував, сподіваючись його таки знайти. По черзі запихав руку в кожну кишеню, намагаючись намацати бодай дріб’язок. Має ж у нього бути при собі хоча б кілька гривень. Зрештою, він безпорадно розвів руками, аж раптом на підлогу випав шматок паперу. Кинувся піднімати і завмер, мов укопаний. Дивився на нього, як на метеорит, а не аркуш, вирваний з блокнота. Нагнувся. Простягнув руку і його наче струмом вразило. Як він міг забути? Як він міг забути про цей дзвінок? Учора, вже пізно вночі, зателефонувала якась жінка і сказала, що його подруга просить якнайшвидше приїхати, бо їй необхідно йому сказати щось дуже важливе. А напередодні вона ходила до лікаря, принаймні казала, що мусить піти, бо недобре почувається, а ще за день перед тим – вони посварилися. Думав, що перемелеться і завтра вони помиряться, але ж ця його робота, презентація, клята виставка. Необхідно було як слід підготуватись, аби не підвести людей, з якими працював, – це ж справа всього його життя. Тому кілька останніх днів він практично жив у своїй майстерні, підписуючи, підправляючи, підчищаючи дрібні і, на перший погляд, непомітні ґанджі. Проте знав, що на презентацію прибудуть розмаїті фахівці і люди, які не подарують йому тих огріхів.

Насправді майстернею він називав стареньку батьківську хатину за містом, яку не хотів продавати, тому пристосував для роботи.

На змоклому клаптикові паперу був телефон, за яким він міг знайти свою подругу.

– У вас є… є у вас телефон? – затинаючись запитав він, уперше в житті шкодуючи, що не має, як усі нормальні люди, мобільного телефону. – Я можу від вас подзвонити? Мені дуже потрібно. А я за все розрахуюся, пізніше… Завтра, ні, ще сьогодні. Ввечері. До котрої ви працюєте?

Жінка трохи здивовано, проте мовчки, виставила телефонний апарат з-під ляди і підсунула до нього. Руки тремтіли, й він ніяк не міг потрапити пальцем у потрібну дірочку.

– Дозвольте, – вона обійшла прилавок, взяла з рук папірець і цифра за цифрою набрала номер. Пішли довгі гудки. Добре, хоч не зайнято. Простягла йому трубку: – Говоріть.

– Алло, люба, це ти? Так? Слава Богу! Я їду до тебе! Ні, не потрібно? Все добре? Ти можеш зачекати? Ти маєш мені щось сказати? Важливе? Страшенно? Не кажи мені зараз нічого. Я дуже погано тебе чую. Я скоро сам приїду, моє серденько. Я… пробач мені, забудь усе, що я тобі казав. Я теж хочу сказати тобі щось дуже важливе, голубонько моя. Цілую, бережи себе… – Він опустив важіль і так стояв із повислою в руці телефонною трубкою, нічого довкола себе не помічаючи. Ні того, що його кава вже давно охолола, ні того, що з телефонної трубки лунали короткі гудки, ні того, що жінка за прилавком втирає дрібні сльози розчулення, бо їй за життя ніхто таких слів не казав. Навіть по телефону.

2

Він мчав, не збавляючи швидкості ось уже півгодини. Судомно вчепившись у кермо, чоловік пильно стежив за дорогою. Поки не вдасться виїхати на асфальт, потрібно вважати на вибоїни і баюри, аби не лишити в них колеса. Дощ начебто вщух, але все одно мжичило. Волога налипала на лобове шкло, непомітно й підступно, вкриваючи його невидимою плівкою. Він увімкнув двірники, але стало ще гірше – в бачку закінчилася вода, що мала б змити той бруд. Шкло було каламутне і з розводами.

Аж ось і асфальт. Можливо, варто все-таки подумати над пропозицією менеджера й придбати собі майстерню, хай і на окраїні міста, але з нормальним під’їздом, і купити собі цей триклятий мобільник. Але тоді йому доведеться безконечно приймати гостей і відповідати на дзвінки. Зараз це робить його менеджер, але ж, зрештою, за це він йому і платить. Ще й, до речі, не мало.

Залишалося трохи більше тридцяти кілометрів. Треба постаратися якнайшвидше відбути презентацію та відкараскатися від надокучливих журналістів і псевдодрузів, спраглих фуршету й обіймів із ним перед камерами. А де ж були всі, коли він лише починав? Де були його, так звані, друзі, коли потребував підтримки, доброго слова, мовчазної віри, зрештою? Де були журналісти, коли хотів поділитися своїми пошуками та відкриттями зі світом? Ет, це все тепер не має жодного значення. Важливо те, що він вистояв. Тепер його всюди запрошують, усі шукають з ним нагоди зустрітися. Тепер тон розмов і напрямок думок задає він. І саме його цитують у розмаїтих журналах. З ним радяться і панькаються. Та про це теж не варто згадувати. Бо в нього є вона.

Він це зрозумів лишень сьогодні. Раптово, несподівано, спонтанно. За стільки років поруч. Його осяяло, що без неї нічого не має значення. Так, вони повинні одружитися. Негайно. І він має сказати про це перший. І скаже. Сьогодні ж. Не відкладаючи більше ні на день.

Як же він за нею скучив! Він на весь зріст потягнувся за кермом, як це лише дозволяло зробити водійське сидіння, і відчув майже фізичну її присутність. Як же він скучив за її розкішним каштановим волоссям, яке важким жмутком збирала на потилиці? Як любив розв’язувати стрічку й дивитись, як розсипається воно по плечах темно-кавовими пасмами. Любив зануритися в нього обличчям і вдихати рідні оксамитові запахи коханої жінки.

Він мрійливо заплющив очі й на повні груди вдихнув невидимий запах.