Текст книги "Курва"

Автор книги: Христина Лукащук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

– Хай би яке рішення ви прийняли, хочу вас запевнити, що ніколи, ні за які гроші чи інші винагороди не вчиню так, як проектні фірми у XIX столітті. Цементні фабрики, які озвучили гасло «Цемент – це назавжди», підкупили архітекторів, і на початку століття за розпорядженням австрійської влади так звана львівська поліхромія, яка надавала спорудам особливого витонченого звучання, була знищена. Усі кам’яниці пофарбували в сірий колір…

Чоловіки знову переглянулися, знизали плечима і почали жваво розмовляти між собою, наче кілька літ не бачилися. Мені не залишалося нічого іншого, як залишити приміщення.

Ліцензію я отримала.

Увечері подзвонила Ірка і запропонувала цю подію обмити. Я відчула, що скучила за дівчатами, за спілкуванням і теревенями ні про що. Погодилася.

Цього разу кожна притягла свою улюблену страву, щоб мені менше готувати. Судячи з розміру посудин, які вони одна за одною виставляли на стіл, ми збиралися сидіти довго. Юлька принесла коропа по-жидівськи, від одного запаху якого можна було позбутися розуму. Ірка принесла флячки по-львівськи – пам’ятаю, саме такими частувала в дитинстві її мати. Я приготувала печену картоплю в мундирах, тонесенько нарізане сальце, начищену головку часнику і квашені огірки.

– Судячи із сальця, сьогодні буде настоянка, – потерла радісно долоні Юлька.

Вона, як і ми всі, зрештою, любила несподіванки.

– Так. Калинівка. Від батьків привезла, – похвалилась я.

– То наливай! – Ірка.

Ми перезирнулися і розсміялися. Вона озвучила бажання кожної з нас. У животах гурчало, на столі все так смачно пахло, вечір заповідався спокійним…

– Юлько, ти в нас наймудріша, – це Ірка. – Скажи, чому в житті отак виходить?

– Як отак? – Юлька, накладаючи тонку скибку сала на паруючу картоплину.

– По-різному, – по-філософськи відповіла Ірця.

Я, вона та Юлька добре знали, до чого та гне. Хоче таким чином запитати, чому в моєму особистому житті такий безлад, бо все решта (ми дружно визнали) – помешкання, привабливість, розум, приватна фірма, за яку ми випили перший келишок, – у мене є. А де ж головне? Де чоловік? Намагалася плавно продовжити минулу вечірку.

– Розумієш… – роблячи невеликі паузи, аби витягнути кістки з рота, провадила своє Юлька, – у всьому також може бути винен перший раз.

Ірця стихла. Я також. Звідки вона знає?

– Ти про секс? – Ірка.

– Ні, я про перші мешти на обцасах,[13]13
  Черевички на підборах (діал.).


[Закрыть] – вдавано сердито витираючи пальці серветкою, – звичайно, про секс! Ось ти, – вона звернулася до мене. – Ти пам’ятаєш свої перші стосунки з чоловіком? Бо я пам’ятаю їх аж занадто добре… – І, не давши можливості відповісти, продовжила: – У мене все відбулося, як написано в книжках. Поштовх, біль, кров і… по всьому. Жодної сентиментальності, жодних надій чи розчарувань. Ми з моїм хлопцем розуміли, що це все одно доведеться колись зробити.

– І що далі? – Ірка, мов загіпнотизована, застигла зі склянкою на півдорозі до рота.

– Далі я пішла в лазничку і скрупульозно вивчила все, що залишилося від моєї цноти. Це був шматочок плівки, вкритий дрібнесенькими лусочками. Плівка мала несистематичні дірочки різної форми.

Ми з Іркою зачудовано дивилися на Юльку, яка завзято, з одержимістю ботаніка-любителя досліджувала сама себе.

– А в мене нічого не було, – це я. Несміло.

– Як? Геть нічого? – Нажахана Ірка, ще й дивиться на мене з недовірою.

Я ствердно захитала головою.

– Тю, нічого дивного. Я про таке вже чула, – Юлька.

– Спра-а-а-вді? – розтягуючи кожну літеру, Ірка.

Юлька переконливо закивала. Здається, Ірка їй повірила. Перевела погляд на мене.

– Я так довго готувалася до цього дня. Уявляла, як він рвучко, одним упевненим рухом увійде в мене, як зойкну від болю, схоплюся за його плече, сховаю обличчя в нього на шиї, а він міцно-міцно триматиме мене, почне зціловувати мої сльози і примовляти: «Не плач, кохана, не бійся. Уже все позаду, тепер я буду любити тебе і берегти, як зіницю ока. Ти найдорожче, що є в моєму житті…» А відбулося все напрочуд банально: він просто, без усіляких перешкод увійшов у мене, наче робив це безліч разів, на мить завмер, очікуючи, коли ж я буду кричати та вириватись, і продовжив свій рух, так нічого й не діждавшись. Ми обидвоє мовчали. Я не сміла спитати, чи хлопець все ще вірить мені, що він у мене перший, а він, видно, не смів спитати, де ж докази того, що я була незайманою…

Мою сповідь обірвало тихе схлипування. Це плакала Іруська. Я розчулилася. Невже вона так перейнялася тим, що я розповідала? Невже вона й справді така делікатна та мила?

– Ірусь, ти чого? – Юлька, примирливо. – Таке буває. Але ж це не страшно. Якщо тебе може заспокоїти статистика, то таких жінок близько тридцяти відсотків… – продовжувала вона, погладжуючи Ірку, як малу дитину, по голові.

– Та ні, пробач, – Ірка дивилася на мене засліпленими від сліз очима, – це не має до тебе жодного відношення…

Ми з Юлькою завмерли, мов ошелешені. От тобі на. Обидві продовжували мовчати, чекаючи на пояснення. І воно не забарилося. Видно, давно накипіло.

– А я… я просто не маю… свого першого разу.

Ми продовжували мовчати. У жінки двоє дітей, законний чоловік, а в неї першого разу не було. Ірка не могла слова сказати – від ридання її трясло, мов у пропасниці. Вона висякалася в усі серветки, що були на столі, і полізла за своїми у торбу, що лежала коло неї на підлозі.

– Ми з моїм хлопцем довший час займалися петінгом – пестощами без близькості. – Ми з розумінням закивали головами, бо ж не нам із Юлькою пояснювати такі елементарні речі. – Тож я була впевнена, переконана, що ще дівчина. А коли при проходженні медкомісії на першому курсі університету мені повідомили, що від моєї цноти й сліду не залишилось, я оторопіла. Довго не могла з цим змиритися, бо мої уявлення про перший раз були саме такими, як у тебе. – Вона знову звела на мене червоні від сліз очі. Висякалась у свою серветку, – Більшого розчарування я не переживала й донині…

– І що далі? – Юлька.

– Та нічого. Після того медогляду ми з хлопцем більше не стримувались. Саме цей день я вважаю своїм першим разом… – Вона все ще схлипувала, але не так гірко. – Але це все одно не те… таке розчарування пережити… таке розчарування… І через що? Хотіла якомога довше залишатися незайманою? Та кому та незайманість була потрібна, як від неї й сліду не залишилось?

– Таке може бути? – я до Юльки.

Вона в нас найрозумніша. Та й, судячи з усього, її цього у виші вчили.

– Аякже, може. Там… – вона зробила багатозначну паузу, – не все так однозначно. І крові тієї та болю не стільки, як того говоріння. А невинна жінка страждає. Я чула історії, що деякі чоловіки, збісившись із ревнощів, тут же подавали на розлучення, і тільки лікарські свідчення допомагали їм зберегти сім’ю… У моєї сестри двоюрідної така ж історія. І знаєте, що їй лікарка сказала, коли та вже лежала на столі з розставленими ногами і зачинала тужитись, аби нарешті після немилосердно болючих переймів народити первістка? – продовжувала Юлька, посміхаючись. Вона з усіх сил намагалася нас розвеселити, аби хоч трохи розрядити атмосферу. – «О-о-о, до нас дівчина незаймана прийшла народжувати», – і сміється. Акушерки й собі усмішку ховають. Тільки сестра не знає, що ж відбувається.

– І що, народила? – Ірця таки зацікавлено, але без натяку на якусь веселість.

– Аякже. Як усі. Тільки один розрив мала – від дівочої пліви. Два шви наклали.

– Боліло? – я.

Цікаво, коли хтось такий, як ти.

– Ні, казала: не боліло. Пекло, коли йодом чи ще чимось там намазували. Сестра уже народила, то й посмілішала. «Дмухайте, дмухайте, бо пече», – до лікарки. А та здивовано подивилася на неї, вражена з разючих перемін: ще недавно в рот заглядала, кожне слово вихоплювала, аби все правильно зробити і якнайшвидше вродити, а тут – «дмухайте». Ще раз глянула їй межи ніг, знизала плечима і якось майже нечутно: «Зараз я тобі дмухну, зараз…»

Ми мовчали і навіть не ворушилися – мов скам’яніли. Такими ж заціпенілими видавалися наші погляди.

– Дівчата, ночуйте в мене. Завтра раніше устанемо, викличемо таксі, і воно порозвозить вас по домівках, – пропоную щиро, розливаючи залишки настоянки.

Мовчки, якось механічно, не смакуючи, випили.

– Та що ти?! Я не можу. Віктор не дасть ради з малими. Дивись, котра година – пів на другу, а я казала, що буду не пізніше дванадцятої. Наступного разу не відпустить… Слухайте, – раптом наче про щось згадавши, – а як же ті дівчата, котрі жили сто років тому? Що вони мали робити, коли потрапляли в таку історію – ні крові, ні лікарів, ні довідок? – налякано, наче це їй завтра до «комори».

– Хм. Справді, – Юлька, – я про таке й не думала. Їм, тим дівчатам це ж важливіше було, погодьтеся, ніж нам із вами. За відсутність крові страждала вся родина дівчини, іноді матір у довгій білій сорочці гонили по селу на покару за те, що доньку зле виховала. Оце травма… – захоплено і розчулено водночас.

– Наче так, але як не крути – своя сорочка ближче до тіла. Мені таки своє болить, – Ірка.

– Досі? – я.

Та тільки ствердно захитала головою, ховаючи очі.

Хотілося про все випитати, дізнатися. Може, і справді маю якусь уразу до чоловіків чи сама до себе, бо не було тоді мудрої Юльки чи ще когось, аби мені все пояснити, заспокоїти, впевнити…

– А я залишусь, – Юлька. – Поможу тобі посуд вимити, потеревенимо…

Ми ще зі столу не прибрали, як дзвонить телефон.

– Марта? – Віктор.

Схвильований. Ледве стримується, аби не кричати.

– Та-а-а-к, – я, перелякано, бо ж не знаю, що сталося.

– Що з Іркою?

– А що з нею? Ми її на таксі відправили півгодини тому… Вона вдома?

– Вдома, вдома, – нетерпляче, – але слова вимовити не може… Плаче.

– Що сталося?

– Це я вас хотів спитати. Я її такою безвтішною ще не бачив. Може, її пограбували?

– Хто? Водій таксі? Не може бути, – не вірю йому.

– Та я також так думаю. – Віктор раптом обм’як.

– А ти в неї питав?

– Питав…

– А вона?

– Заперечливо на все махає головою і ще гіркіше плаче.

Юлька чула нашу розмову, притулившись до моєї слухавки. Нарешті видерла її в мене остаточно і тоном, що не підлягає обговоренню, віддавала чіткі і зрозумілі накази.

– Не питай її більше нічого. Просто обійми її і гладь, поки не перестане плакати. І кажи їй усілякі дурниці на кшталт: «Не плач, кохана, не бійся. Уже все позаду, тепер я буду любити тебе і берегти, як зіницю ока. Ти найдорожче, що є в моєму житті…» – видихнула в слухавку мої слова і вимкнула телефон.

Ми вже почали поринати в міцні обійми Морфея, коли просигналив Юльчин телефон. Нехотячи простягнула руку і натиснула на клавішу – повідомлення.

– Написав: «Дякую», – задоволено пробурмотіла вона і повернулася на інший бік.

Крізь уповільненість сприйняття реальності від пізньої години, несподівано сумної вечірки, спогадів, які зненацька повернулися і тепер, всівшись на голову і звісивши ноги, вимагали уваги та участі, якої їм запропонувати не могла і не мала наміру, краєм вуха прислухалася до Юльчиного дихання і тепла її тіла, що лежало отут, поруч, на відстані витягнутої руки. Я зловила себе на тому, що залюбки притулилася б до неї, пірнувши під її ковдру, пригорнулася і… Але я боялася. Тієї незворушної величі її громіздкого тіла. Того оборонного муру, яким воно для неї було. Я зрозуміла, що, попри всю любов до Юльки, у мене не стане снаги, сміливості і бажання ці мури долати. Шкода. Думаю, не я одна відступила ні з чим, не зазнавши ні перемоги, ні поразки.

Цікаво, що вона так боронить?

Ранок не забарився. Не хотілося вилазити з теплого ліжка, тим більше, що в голові гуло, як у вулику, і то там, то тут, як нечіткі обриси з туману, виринали клапті вчорашніх розмов, плач Ірки (справді, то ж вона так гірко плакала, а в мене таке відчуття і такі підпухлі очиці, наче ридала я). Юлька мирно спала, загорнувшись у ковдру з головою. Зрозуміло – їй нікуди спішити. Живе у своє задоволення. А я – як завжди: після того, як розплющу очі, ще деякий час рухаюся по своєму помешканні, мов у сні. У лазничку, з лазнички на кухню, поставлю на газ чайник, поллю квітки, приготую каву і тільки з горням паруючого напою в руках, у такому логічному і духмяному кінці цього завченого роками маршруту пробуджуюся.

Сьогодні в мене мало часу на звичний курс. Квітки не политі, маршрут скорочено. Чайник в’їдливо свистить, я чищу зуби. Невже Юлька так міцно спить, що не чує? Хочу закінчити процес чищення і сплюнути пасту. Чайник розривається на плиті, аж захлинається, наче вередливе дитя, що хоче іграшку, яку йому ніхто не збирається купляти. Як дитя, яке зависає маленьким трупиком на рукаві у почервонілої, аж пурпурової матері (не допомагають тональні креми – я таке не раз бачила у супермаркетах, у відділі дитячих забавок). Не витримую і, аби струсити із себе оте надокучливе ревіння, з повним ротом піни біжу його вимикати. І що? Потрібно запарити каву, поки кипить, бо як повернуся до лазнички, можна буде починати все спочатку. Не ковтаючи слини, як клоун чи радше як скажений собака з білою піною навколо рота, насипаю кави у два горнятка. Спиняюся. Он як? Я не знаю, чи Юлька п’є каву, тільки-но продерши очі. Але мені вже все байдуже: я спізнююся на роботу. Якщо їй щось буде не так, то вона цілий день матиме, аби це виправити і собі догодити.

За декілька хвилин я вмита-зачесана абияк, вбрана в джинси і спортивного крою майку на довгий рукав. На столі – кава і білий сир, политий медом.

– Як класно, – потягується у дверях Юлька, яка щойно вилізла з ліжка. – Ти вже все приготувала, – критично оглядає стіл. – Як тобі це вдається?

– У тім-то й річ, що не вдається, – буркаю у відповідь, бо мене відверто злять її спокій і щаслива усмішка на обличчі.

– Перестань, – вмощується за столом, – не перебільшуй. – Береться за каву, наче це звичне для неї явище – снідати в моєму товаристві.

Я на ходу взуваю черевики, на ходу допиваю те, що залишилося на дні горнятка.

– Ти що? До праці не йдеш? – Юлька.

– Як то не йду? Що я, по-твоєму, роблю? – Мені все важче вдається стримувати в собі злість.

– Не знаю, може, ти в магазин за хлібом. – Подруга наче не зауважує мого роздратування.

Це злить іще більше.

– Ні, хліб є. У холодильнику.

– То чому ти так вбрана, як за хлібом? Ти що, іншого одягу не маєш? Ти ж керівник проектної фірми… На тебе дивитимуться і зважуватимуть, чи потрібний їм твій проект. У людини все має бути в гармонії – душа, зовнішність і те, що вона творить.

– Юлько, а чому тоді в тебе не все в гармонії, якщо ти така мудра?! – я не стрималася. Розуміла, що Юлька має рацію, але визнавати цього не хотілося.

– Тому, що не все так просто й однозначно… а ще… страшно, – тихо, ховаючи очі.

– Чого ти боїшся?

– Не знаю, це своєрідний, глибокий страх. Здається, він був у мені ще до того, як я народилась.

– Таке можливо?

– Думаю, можливо все. Так що, ти маєш інший одяг чи ні?

Кудись пропало моє роздратування, десь подівся поспіх. У кожного з нас свої страхи, свої переживання. Тільки в одного їх видно назовні, а в іншого вони глибоко-глибоко всередині. Навіть не знаю, що гірше…

Червоні колготи зі щільного капрону, до колін чорна сукенка з рукавом на три чверті довжини, невеличке в сіру ялинку пальто класичного крою, що сидить на мені як влите, чорна хустка з великими червоними рожами і зеленими листками, вигадливо загорнута декілька разів навколо шиї, і капелюшок. Елегантний, фетровий, ледве перекошений на один бік. Чорні високі чоботи без підборів. Чорні рукавички і малесенька спортивна торбинка через плече – це все-таки я.

– Яка ти! – Юлька.

Я зашарілася. Ніхто не вмів так щиро виказувати своє захоплення чи розчарування, як вона, примудряючись при цьому залишатися абсолютно спокійною.

– Тобі правда подобається? – Мені хотілося неодмінно ще раз почути оце: «Яка ти!»

– Тобі правда подобається це чути? – перекривила вона мене. – Правда. Єдине, чого не розумію – чому ти завжди так не вбираєшся?

– Тому що всі навколо звикнуть і не почую отого: «Яка ти!» А може, тому, що не хочу звертати на себе увагу…

– Справді? – не вірить.

– Не таким чином. Хочеться, аби сприймали тебе такою, як ти є… Не через вбрання, достаток чи його відсутність, не через розмір цицьок, а через те, що ти така… особлива.

– Це не завжди виходить. У мене, наприклад, багато друзів і знайомих, але коли доходить до чогось серйознішого, то чоловіки хочуть отого, що зовні.

«І не тільки чоловіки», – подумала я про себе, тієї миті згадавши свої вчорашні відчуття і нереалізовані бажання.

– Ключ віддаси при нагоді. Наразі ти єдина, з ким ділю помешкання, – гірко всміхнулася я і зачинила двері своєї домівки.

Невеличке приміщення на другому поверсі неподалік від центру – оце й увесь мій офіс. В основному трудилася сама, іноді запрошувала до співпраці конструктора. Ліцензія, яку видають приватним підприємцям, не давала можливості виконувати проектні роботи в повному обсязі, незважаючи на знання та вміння. День потонув у рутинній роботі, телефонних дзвінках, зустрічах, походах на об’єкти. Знайомі, які мене бачили в іншому вбранні, не віталися. Вони просто мене не впізнавали. Спочатку я намагалася наздогнати, гукнути, а згодом змирилася, що на моє «Доброго дня» – заклопотаність чи занурення в себе.

Уже стемніло, коли замкнула офіс. Міркувала над тим, яким шляхом іти додому, аби траплялися найбільш освітлені вулиці. Я не в тому віці, коли хочеться пригод. Раптом назустріч двоє колишніх співробітників. Петро, з яким ми починали, і Володя, котрий прийшов трохи згодом. Петро ледве на ногах тримається.

– Хлопці, привіт! – вітаюся.

Безнадійно.

– Петре, ти що, більше зі мною не знаєшся? – борюся за своє існування.

Чоловіки спинилися. Сфокусували погляди.

– Мартуха! Ти?! – Петро, ледве ворочаючи язиком.

– Я. А хто ж? – тішуся, що мене нарешті признали.

– Марто, ти… ти… справжня… – Петро намагається відшукати серед алкогольних випарів властиве слово, – справжня… курва.

Ну от і маєш. А так гарно все починалося. Може, краще хай не впізнають?

– Він хотів висловити щире захоплення, Марто, – виправдовує його Володька, – вибач, ми сьогодні святкуємо вчорашній футбол.

– Нічого, я вас розумію, – чесно, бо відчайдушно намагаюся второпати, що ж таке коїться. Зі мною. З ними. Зі світом.

– Ти нне те щооо куууррва як ккууррва… – пробує своєрідно виразити захоплення моїм виглядом чоловік.

– Так, так, я тебе розумію, – перебиваю, бо насправді боюся почути щось ще більш відверте, – це у твоїх устах повинно звучати як найвищий ступінь похвали із серії «курва з клясою[14]14
  З клясою (діал.) – тут: висококласна.


[Закрыть]», – намагаюсь і я жартувати в заданій тональності.

– О-о-о-о, точно, – заревів Петро і вдячно кинувся до мене, – в саме серце. Дай-но тебе обійму за це…

Я відсахнулася. Мимохіть. Мимоволі прискорила крок. Чи в інших усе буває по-іншому?

Уже три місяці працюю не покладаючи рук. Починаю розуміти, що сидіти за столом у когось за спиною, бачити всі недоліки, думати, що ти зробила б краще, – набагато простіше, ніж налагоджувати справу самій. Багато замовлень, купа роботи, але особливих фінансових звершень не видно. Поки що тільки аванси, жодного закінченого проекту. Гроші йдуть на комунальні послуги, оренду приміщення, поточні витрати. І ось, коли на фініші одне з найсерйозніших замовлень – торговельний центр у приміській зоні Львова, приходить лист зі структури, яка бореться зі злочинами у сфері торгівлі людьми. Я тоді необачно розсміялася. Мабуть, помилилися. Зателефонувала до друга-юриста, і ми хвацько, попиваючи каву, відписали листа, що, мовляв, хлопці, ви таки помилилися, бо в мене все чемно і законно, а якщо вам таки потрібний стан мого рахунку та решта внутрішніх документів, то прошу послатися на закон, котрий такі дії з вашого боку передбачає.

Відповідь не забарилася. Мені зателефонували на номер мобільного телефону і запропонували зустрітися. Я погодилася, бо жодного гріха за собою не відчувала. Двоє молодих хлопців без усмішок на блідих обличчях та без особливих вступів і п’яти японських запитань ввічливості стали мені пояснювати, які покарання передбачаються за порушення законів.

– Вибачте, Василю Петровичу, – я звернулася до менш активного, – яке відношення архітектура має до торгівлі людьми?

Я й досі всміхалася, бо чекала, що ось хтось щось скаже, усі з того посміються, чоловіки вибачаться, що потурбували чесного підприємця, який справно сплачує податки, і ми тихо-мирно розійдемося. Та все було не так просто.

– Між документами, які ви подавали для виготовлення ліцензії, був лист, де засвідчено, що у вас працюють троє людей, – впевнено провадив активніший, Сергій Миколайович.

– Мабуть… – Я все ще не вірила, що це серйозно, і готова була погодитися з усім, що молодики мені інкримінують, аби це непорозуміння закінчилося якомога швидше і його можна було забути, як страшний сон. – Але я робила все, що від мене вимагалося. Жодної самодіяльності…

– Проте вам вдалося отримати ліцензію шляхом обману або ж ви приховали прибутки, які не оподаткували, – мляво, але чеканячи кожне слово, наче зачитуючи вирок, прорік Василь Петрович, з якого я не зводила погляд.

Попри всю недоречність ситуації, попри страх, який почав буравити мою затишну серцевину та розростатися з некерованою швидкістю від раптового усвідомлення того, що не все, виявляється, так просто, як мені видавалося, я з цікавістю розглядала по черзі обох чоловіків. Вони хоч і не набагато, але таки молодші за мене. Привабливими їх назвати важко, але й знайти якісь виразні недоліки непросто. Я навіть собі подумала, що якби один із другим хоч би раз усміхнулися, то стали б схожими на пересічних обивателів нашого міста.

У Сергія Миколайовича, як він із притиском представився зі всією серйозністю, на яку було здатне ще зовсім юне обличчя, котрого й щетина як слід не бралася, безіменний палець прикрашала тонесенька і трішки наче завелика обручка. (На виріст? Так у дитинстві сім’ї з незавидним достатком купують дітям одяг на кілька розмірів більший, аби заощадити. Чи схуд, бідолашний?) Отже, є дружина. Усупереч обставинам я намагалася уявити собі цю молоду особу, яка опинилася поряд із позбавленим усмішок чоловіком, котрий, глибоко і непохитно вірячи в те, що здійснює геройський учинок, захищаючи країну, місто, звинувачував мене в усіх смертних гріхах. Яким же він може бути чоловіком, батьком, сином? Чи також ніколи не всміхається, чи таки, знявши личину героя, робиться простим мужчиною, сином селянина, і з притаманним простолюдинам темпераментом розповідає, як він упокорив жінку-архітекторку, що розгублено всміхалася, виструнчившись навпроти нього, наче на лінійці. Про вираз її очей, у яких бажання залагодити ситуацію ледве перекриває ненависть, що раз у раз з’являється в її погляді, але яку, зосередившись, усе-таки гасить. Яким був? Чи взагалі про роботу не розповідав. Навіщо це дружині? Чи так само, як закони, віддано захищав свідомість своєї другої половини від дрібних конфліктів, із яких складалася його місія?

Але що робив із прокльонами на свою адресу, якими так щедро з розпачу й безсилля жбурляли йому в спину підприємці, змушені-таки віддати левову частку своїх заробітків? Ніс до кнайпи, де заливався дорогим алкоголем (міг собі це дозволити, адже таких, як він – одиниці, а підприємців, яким потрібно утримувати сім’ї, – сотні, навіть тисячі), увірувавши, що це допоможе йому уникнути алкоголізму та цирозу печінки? Чи в борделі? Вишукані, гламурні, закритого типу, замасковані під сауни та спортивні комплекси? Чи думка, що він і справді викорінює зло, назавжди приросла до його свідомості?

Я уявляла, як його дружина – невеличка тендітна білявка (бо як же інакше?) – молитовно склавши руки на грудях, виглядає щовечора з вікна свого коханого, який чомусь забарився. Вона томиться від невідомого та губиться у здогадах, бо ж знає: її чоловік – герой, а якщо поки ні, то дуже-дуже швидко ним стане, адже він такий серйозний і цілеспрямований… На плиті стоїть зварений борщ на свинячих ребрах, заправлений півлітрою домашньої сметани (теща передала), а в мисці на столі готові вареники. І тільки-но Сергій на поріг – вона їх закине ще раз в окріп – і за мить будуть як свіжі. Молода дружина добре готує, бо там, звідки вони обоє родом, усі все вміють робити – такі закони виживання.

Вона вдячна Сергію, – своєму колишньому сусідові, – що забрав її з того села, куди автобус ходить аж два рази на тиждень, як тільки-но сам у люди, чи то пак у герої, вибився, і через три роки наполегливої праці отримав службову квартиру. Але це поки що… Я уявляла, як, поївши, мовчки встане, витре кухонним рушником рота, бо так робив його батько, і рушить до спальні. Дівчина віддано подріботить за ним слідом. Так само мовчки, не знімаючи з неї нічної сорочки, рвучко ввійде в неї, та за якусь коротку мить зм’якне і, повернувшись на бік, тихенько засопе. Вона ще кілька хвилин полежить без руху, зачекає, аби він добре заснув, піде на кухню змивати начиння… Це все ж краще, ніж чекати раз на тиждень машину з хлібом.

– Мабуть, ви щось неправильно зрозуміли, – я намагалася виправдати і побороти раптову неприязнь до Сергія Миколайовича (може, за те, що так холодно повівся з молодою дружиною). – Ці люди не могли в мене працювати, бо не було ліцензії, я ж тільки документи на неї подавала…

Намагалася все пояснити і логічно розставити на свої місця. Щиро вірила, що коли мені це вдасться, вони нарешті схаменуться, і навіть якщо й не попросять вибачення, то все одно підуть геть.

– Хай так, але ж ви про це написали в довідці, – стояв на своєму Василь Петрович.

– Можливо, і написала, бо без тієї довідки мені б не видали ліцензію, – мало не плачу.

– От бачите, самі визнаєте, що подали неправдиві свідчення, – задоволено.

– А як, по-вашому, я мала ту кляту ліцензію отримати? – починаю обурюватися.

– Нам байдуже як. Це не наша справа. Ми свого пильнуємо…

– Аби я людьми не торгувала? – нечемно перебиваю їх, бо розумію, що тут жодна тактика безсила.

– Так, – цілком серйозно, – і це в тому числі.

– Але ж ця довідка – це винахід місцевої влади, цього документа немає в переліку, затвердженому міністерством, – хапаюся за останню рятівну соломинку.

– Ось у міністерстві і з’ясовуйте, а поки що просимо вас по-доброму надати все, що ми просили. Інакше… – Сергій Миколайович багатозначно звів брови догори.

Відчайдушно намацую твердий ґрунт під ногами, який раптом кудись подівся. Збираю докупи весь здоровий глузд, аби второпати, що ж насправді відбувається. На кожному кроці торочать, що ми однією ногою в Євросоюзі, а тут два молодики, які ще вчора бавилися дерев’яними іграшками на глиняній долівці, звинувачують мене не аби в чому, а в торгівлі людьми.

Зайшла на хвилю до колишньої одногрупниці. У неї своє модне ательє. Схотілося якось себе потішити. Якщо не куплю, то принаймні переміряю останню колекцію зима-осінь. Та де там! До Марійки не доступитися: повна приймальня людей. Гламурні тітоньки передпенсійного віку докладають надзусиль, аби втриматися в загальній колії. Намагаються одягом від знаменитих модельєрів сховати те, що лишилося від колись молодих, струнких і невпевнених у собі сільських дівчат. Є й інші – дружини чи доньки номенклатурних кадрів. Ті все життя дозволяли собі вирізнятися за рахунок вільного доступу до благ. А тепер що? На кожному кроці магазини, бутики яких хочеш брендів. Не звикли ходити в тому, що можуть дозволити собі простолюдини, от і намагаються здивувати всіх вбранням від того чи іншого дизайнера. У мене теж така була клієнтка. Хотіла вітальню у стилі вампір…

Дві жінки в передпокої про щось жваво дискутують. Марійки не видно. На мене ніхто уваги не звертає. Маю трохи часу, то вирішую зачекати кілька хвилин, раптом господиня сама з’явиться.

Мимоволі прислухаюся до розмови. Молода жінка, лише на кілька років старша від мене, красиво сидить на краєчку крісла, зграбно заклавши одну на іншу ноги в тонких панчохах кольору дорогої засмаги.

– Та ні, сваритися обов’язково потрібно, от ми з чоловіком вчора так зчепились, що подумала – не дійдемо згоди ніколи. Але до вечора потомилися, то й втихомирилися. Зате нині – бажаний спокій, – безапеляційно провадить вона.

Інша жінка, не така впевнена в собі, зі штивною, закляклою спиною, глибоко сидить у м’якому кріслі, абияк заломивши ноги. До граційності першої їй далеко, але вона, здається, того не зауважує, заглиблена у свої роздуми.

– Коли ви так кажете… – якось розгублено і занадто тихо, наче про себе.

Жінка нервово теребить довгі ручки великої шкіряної торби, яка лежить поруч. Упізнаю в ній минулорічну колекцію одногрупниці.

– Звичайно, я не тільки так думаю, я знаю, адже я все-таки за фахом психолог, – наполягає перша.

От воно що. Я згадала. Марійка розповідала, що серед її клієнтів є пара: він – звичайний чоловік, а вона – психолог.

– А ви як думаєте, чи це нормально, коли в сім’ї час від часу бувають суперечки, які плавно переходять у сварки? – це до мене.

Я на мить розгубилася. Намагаюся в сторонні розмови не встрявати, тим більше на чужій території. Та й до сварок у мене своєрідне ставлення. Тим паче, що не знаю, про які саме йдеться. Про класичні сварки з класичними атрибутами: підвищеним голосом, виряченими очима, потрісканими кров’яними капілярами, перекошеним обличчям, биттям посуду і зціпленими до білого руками, аби не вдарити? У такому випадку категоричне «ні».

– Ні, – механічно повторила вголос те, що спало щойно на думку.

Моєму здивуванню не було меж (а я думала, що мене вже ніщо не здивує), бо пані психолог раптом схопилася на рівні ноги в тонких панчохах кольору дорогої засмаги і заявила категоричне «так». Оскільки я людина не публічна, не маю жодних кандидатських і докторських, на відміну від моєї опонентки, то мені довелося відступити. Я бачила, як розчаровано відвела свій погляд жінка зі штивною спиною, наче я в чомусь дуже важливому і вкрай особистому її розчарувала чи не виправдала надій. Я пішла, так і не дочекавшись подруги.

Змовчала. Тоді. Але недавно ця тема зринула в іншій розмові. На каві. Коли до нашого з Ростиком столика підійшла – радше підлетіла – його знайома і безпардонно вмостилася на вільному кріслі.

– Ростику, – випитувала я в хлопця, усе ще перебуваючи під впливом заяви пані психолога, – то все-таки нормально це чи ні – сварки в родині?

– Звичайно! Про що мова? Адже нам усім час від часу потрібно «випускати пару», потрібно якось урізноманітнювати своє життя, бо інакше сірі будні нас повністю поглинуть, – без запрошення втрутилася в розмову хлопцева колежанка.

Ще один знавець людської натури. Проте одразу згадалося, як, навчаючись іще в школі, я чула саме такий вислів – «сірі будні». Чула, що ті сірі будні руйнують геть усе: домашній затишок, кохання, любов. Одним словом, усе, що має хоч якусь цінність. Ще тоді мене цей вислів дуже дивував, бо у своїй родині я тих сірих буднів ніколи не бачила (можливо, їх бачила моя мати, але це трохи інша тема). Так от, не побачивши їх тоді, я вирішила, що вони приходять разом із дорослішанням. І тоді не прийшли. Я донині не знаю, що це таке. Хоч у всіх порадниках на зразок «Гігієна родинних стосунків при соціалістичному устрої» написано купу слушних порад. Щоб уникнути тих злощасних сірих буднів, жінка повинна дбати про свою оселю: прикрашати її час від часу і змінювати колір фіранок, оздоблювати домівку живими квітами і репродукціями відомих майстрів живопису, святково сервірувати стіл.