Текст книги "Курва"

Автор книги: Христина Лукащук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц) [доступный отрывок для чтения: 4 страниц]

– Я не мудра. Я грамотна, начитана, якщо хочеш. Якби була мудра, то не носила б за собою зайвих тридцять п’ять кілограмів. Чи ви думаєте, мені не хочеться, аби хлопи проводжали мене поглядами? Та про що я кажу? Вони мене проводжають, але… А ви все «чоловіки» та «чоловіки»…

Тільки-но дівчата порозходилися, я взялася до посуду – незмінного фіналу будь-якої вечірки. Але мені й на думку не спало нарікати. Миючи начиння, могла відволіктися від роботи і заглибитися в роздуми. Виходить, у Юльки також не все гаразд. Таке відкриття не те щоб тішило, але додавало оптимізму.

– Юлько, привіт! Не спиш? – я не втрималася і подзвонила, домивши останню тарілку.

– Та де там! Заснеш тут… – вдавала вона роздратовану.

– Скажи, а чому в мене так виходить?

– Як так?

– Не виходить…

– Хто тебе знає. Тут думати потрібно, аналізувати, так із наскоку й не скажеш. Може, ти звикла до такого…

– До якого? – я не діждалася, поки вона закінчить думку.

Дівчина не звернула на це уваги.

– До того, що тобі завжди потрібні біль, розчарування…

– Про що ти? – майже сухими устами, бо раптом те, про що вона говорила, зробилося таким… рідним.

– Марто, я ж не практикуючий психолог. Я от собі не годна дати ради, не те, що… Давай завтра? – аж благально.

– Юлю, Юлечко, останнє скажи, як то «потрібний»…

– Дуже просто: ти живеш із дитинства в сім’ї, де з тебе постійно знущаються, кплять[12]12
  Кпити (діал.) – насміхатися.


[Закрыть] і так далі…

– І що? – пересохлими устами.

– І ти до цього звикаєш. Навіть якщо йдеш із дому, то все одно шукаєш когось, хто б із тебе знущався. Це такий тандем. Жертва – тиран. Жертва знаходить свого тирана, а тиран без жертви також не може. Іноді такі союзи бувають дуже міцними. Тебе в дитинстві ображали?

– Ні. Так. Не знаю… – Я розгубилася остаточно. Вмовкла.

– Ей, ти ще там? З тобою все гаразд?

– Так, усе добре. Дякую тобі…

– За що?

– За те, що вислухала.

– Та це я більше говорила. Але…

– Так, добраніч.

– Бувай.

Раптом спогади дитинства навалилися непосильним тягарем. Я ніколи не думала над тим, чи з мене знущалися, чи хтось кпив і ображав. Мабуть, ні. Зате… Якась одинока думка загубленим птахом билася об шибку моєї свідомості, прагнучи вирватися на волю. Мене просто ігнорували. Цуралися. Ось воно! Не знаю, що краще, – коли з тебе знущаються (тоді ти все ж таки є) чи коли тебе цілковито ігнорують (тоді тебе нема). Тоді ти звикаєш жити поруч з іншими, жити чужим життям, чужими емоціями. Бо в тебе твоїх нема. У тебе твої забрали. То що ж виходить? Я шукаю в чоловіках продовження отого впертого ігнорування? Виходить… я живу чужим життям, чужими емоціями… вприглядку…

Я плакала. Гірко, тихо схлипуючи в подушку. Плакала, захлинаючись жалем до себе – малої дівчинки, до себе – кострубатого підлітка, до себе – молодої і невпевненої в собі дівчини. У ту мить я розуміла, що десь, колись, у далекому дитинстві, загубила саму себе на догоду батькам, яких любила. Ох, як же я їх любила… Могла годинами, так, щоб ніхто мене не бачив, стояти у дверях чи сидіти під столом і милуватися ними – молодими, красивими, упевненими в собі…

Засинаючи, я згадала фрагмент річної давнини. Ми святкували батькові уродини на дачі за містом. Як стемніло, розпалили багаття і давай співати. Я люблю співи, та й репертуар маю чималий. Ще в школі мені подобався хлопчик, який грав на гітарі і співав. Про всяк випадок я вивчила напам’ять усе. Випадку не сталося, а пісні залишилися. Усі до єдиної. Я чула краєм вуха, коли співала про Довбуша, як співробітник батька, не зводячи з мене очей, запитував, чому той приховував мене від усіх. Чула, як казав, що в нього є син, який недавно одружився, але він би охочіше мав за невістку саме мене. Батько дивився на нього скоса і не вірив. Я доспівала «Довбуша», але раптом мені чомусь захотілося піти геть. Прикро, коли тебе цураються. А ще прикріше, якщо це твої батьки.

– Ти обідала?

– Ні. Не встигла. Багато роботи.

– Чому ж ти так мало заробляєш, коли так багато працюєш?

– Ти смієшся чи знущаєшся?

Після вчорашньої вечірки я схильна була в усьому бачити причинно-наслідковий зв’язок. Проте Павло про зустріч не знав, тому спокійнісінько провадив далі:

– Ні те, ні друге. Я б на твоєму місці щось робив, щось змінював.

– Що? Відкрив би свою фірму?

– Якнайменше. – Він не жартував.

– Домовились.

– Не дуйся. Подумай. Що тобі потрібно? Що таке робиться у твоїй фірмі, чого б ти не могла робити самотужки?

А й справді. Іноді виявлялося, що мої пропозиції більше подобаються і підходять замовникам, аніж ті, які висловлює племінник шефа. Але перспектива чогось нового та зовсім невідомого лякала і паралізувала.

– Начебто нічого такого…

– От бачиш. А поїмо – взагалі просвітліє. Маєш настрій на піцу?

– Суші? – вдаю, що не розчула.

Але напрочуд добре знаю Павла – водорості, китайські гриби й сира риба не для нього. Дивлюся на нього прохально з-під брів, імітуючи дитя, але він невблаганний.

– «Опера пасаж»? – натомість.

Звичайно, не кожен забереться на п’ятий поверх, та ще й серед білого дня. Ми продовжуємо переховуватися, скрадатися. Це стає нормальним. Іноді питаю себе, як жила до цього? Часом дивують люди, які п’ють каву посеред міста, не шифруючись і не соромлячись. Невже вони нічого не приховують?

– Ні, тільки не «Опера пасаж», – я, твердо, хоч зазвичай намагаюся не суперечити.

– То ж чому? Там доволі смачна кухня. Не надто різноманітна, зате швидко готують, – дивується.

– Чарлі Чаплін, – видушую із себе.

Мені хочеться мовчати. Мені хочеться, аби він перестав мене розпитувати і запропонував щось інше. «Піцу Челентано», наприклад. На вулиці Князя Романа навіть шкірку з огірків знімають перед тим, як додати до салату.

– Що з ним не так?

– Фільми з ним там крутять без перерви.

– То й що?

– Він педофіл.

Я думала, Павло зараз накинеться на мене, накричить, розвернеться і піде. Але він спочатку став як укопаний, а потім розреготався. Щиро, на всю вулицю, аж сльози йому виступили.

– З чого ти взяла?

– У «Поступі» написано, у рубриці «Полуничка». Там ішлося про те, що в нього було безліч молодесеньких дівчат, яких він безугавно спокушав, не переймаючись ні протестами обдурених батьків, ні судовими позовами про розбещення малолітніх. Та найбільше мене вразив той факт, що одну – я забула, як її звали, – він таки й справді любив, але коли в неї з’явились перші зморщечки у віці двадцяти років, вона перестала його збуджувати і він її покинув.

– То й що? Зате який із нього актор!

– Який?

– Неперевершений.

Обідати ми пішли в «Піцу Челентано» на салат із почищеними огірками.

– Як ти думаєш? Чи ти з мене знущаєшся?

– Марто, що знову? Ти щось собі намислила, і тепер ця думка гнітить тебе?

– Майже так. А як тоді назвати те, що ти зі мною робиш?

– Я тебе люблю.

– Якась дивна в тебе любов… Я завжди поступаюсь, завжди мовчу, а ти поводишся так, як тобі хочеться.

– То поводься й ти так, як тобі хочеться.

– Тоді наші стосунки припиняться.

Почула, як кров шугонула мені в обличчя.

– Можливо.

– Ти можеш отак спокійно про це говорити? – Я мало не плакала.

Два роки. Два роки, а він про це говорить так, наче ми тільки вчора познайомилися. У якусь мить я чітко усвідомила: ще одне слово – і повернення назад не буде. Підуть нанівець усі наші романтичні вечері, поїздки на море, секс на порожньому пляжі. Кануть у вічність, розтануть, мов дим, його палкі обійми, його вологі поцілунки на моїх устах, його пружна шкіра під моїми пальцями, його…

Дивно, я ще не прийняла остаточного рішення, але вже бачила нас наче збоку і ніби в минулому. Ми могли б бути непоганою парою. Доповнювали одне одного, завмирали під час одних і тих самих сцен у фільмах, сміялися з однакових жартів, кохалися під ту саму музику.

Сльози жалю, ні, мабуть-таки, прощання, виступили на очі і повільно, аби був час усвідомити їх реальність, стікали по щоках. Павло принишк. Раптом зробився таким, як кілька тижнів тому, коли побачив мене із синцем на скроні. Які ж ті чоловіки вразливі! Достатньо сльози, аби вони розтопилися, попливли…

– Марто, ти чого? Мартухо… – Павло намагався своєю долонею накрити мою руку.

Я відсахнулася. Мимоволі. Немов побачила перед собою огидного тарантула.

– А як тоді назвати те, як ти до мене ставишся? Ти користаєшся мною, моїм тілом, моїм теплом, моєю довірою, зрештою, а що я отримую навзаєм? Страх, невпевненість, відчуття ущербності?

Я знову за своє. Розумію, що більше мене з цим чоловіком нічого не зв’язує. Розумію раптом, що він не має більше на мене впливу. Розумію, що мій біль сильніший від страху бути самою.

– Марто, але ж я не ображав тебе ніколи… Ти сама погодилася на такі стосунки, де ніхто нікому нічим не зобов’язаний. Та й те, що ми з дружиною в сепарації, ти також знала… – Чоловік виглядав розгубленим, здивованим і… ображеним.

– Можливо. Але невже ти думав, що коли я погодилася ділити з тобою своє життя, ліжко, зрештою, то це так, для забави, для експерименту, від нудьги?

Він тільки звів догори плечі. Мабуть, хотів ними знизати, бо розумів, що жодні аргументи мене не переконають, але так і завмер. Ні. Зіщулився.

– Ти думав, що поки ви з дружиною вирішуєте, бути чи не бути, а ваш син тим часом росте, ти зберігаєш своє право в будь-який момент, раптом усвідомивши недоцільність самотності, яку, до речі, не без задоволення розділив зі мною, повернутися до неї? Ти вважав, що коли повернешся, то матимеш знову так звану повноцінну сім’ю, а мені залишиться, як справжньому другові, тішитися за тебе і щиросердно переживати, аби у вас усе склалось? Ти уявив себе настільки неперевершеним, багатим, вродливим, що мені так і кортіло найкращі молоді роки покласти тобі до ніг? Невже ти справді на мить у це повірив?

На нас почали оглядатися. Але для розлюченої жінки така увага є дріб’язком.

– Марто, не починай. Ходімо прогуляємось…

– Ні. Не чіпай мене, – я гнівливо відкинула його долоню, сховавши руки під столом на колінах. – Дай я хоч раз скажу тобі те, що думаю. Так от. Ти себе у дзеркалі бачив? Смішні мультибрендові шмати, які невідомо хто тобі порадив. Ти як клоун у твоїй рожевій ультрамодній сорочці з такою ж ультрамодною фіолетовою краваткою. А ті вузькі штани. Ти ж чоловік! Чи, може, змінив орієнтацію? А твій шаличок, петлею зав’язаний на шиї? Ти що, бавишся в поета, художника, піжона? Павле! Ти ж з Лапаївки, мать його, – не витримую. – У вас досі каналізації нема…

– До чого тут каналізація? – Павло помітно нервувався.

– Ти маєш рацію. Ні до чого. Бувай.

Я встала і пішла. Він мене не наздоганяв. Навіть не зателефонував. Від Ірки я довідалася, що повернувся до дружини. Може мені подякувати.

Два дні я лежала, мов викидень, якому обірвали пуповину, що живила його, зв’язувала з матір’ю, зі світом. Два дні видалися вічністю. Чомусь боліло все тіло і було враження, що я після наркозу і мені ампутували якийсь дуже важливий орган. Кажуть, те, що нас не вбиває, робить сильнішими. Брехня! Я відчула, як змаліла. Як зблякли навколо кольори, наче на афіші цирку, який уже давно покинув місто.

Чому Павло? А чому ні? Він мав рацію. Я про все знала. На що я сподівалася? Думала: можливо, збагне, що я саме та, яка йому потрібна. Гадала, що коли буду правильною, ідеальною, то він осягне, що я для нього створена, і це переважить на шальках його вагання щодо спільного життя з дружиною. Що зробить вибір на мою користь… Та я помилялася. Очевидно, він і справді вважав, що на це все заслуговує.

Чому ж мовчала? Чому не говорила про свої сподівання вголос? Чому не сказала так само чесно і відверто про те, що хочу вийти заміж і народити дитину, на його чесне і відверте зізнання, що не зовсім вільний і живе в тимчасовому відлученні від сім’ї? Можливо, він так само щиро ще тоді б визнав, що в нього інші плани, одруження зі мною і спільна дитина в них не входить…

Я боялася. Боялася, що коли отак, як сніг на голову, скажу про свої мрії, то він утече. Бо прийнято, що представник сильної половини людства має сам зробити пропозицію, зініціювати стосунки, переїзд до спільного помешкання… А ким це прийнято? Коли? Для чого? Усі прекрасно знають, що навіть найзаможнішими, найвладнішими і наймудрішими, навіть одіозними постатями керували жінки, та все одно визнають право першого голосу за чоловіками. Це що? Привселюдне глузування з них чи визнання їхньої неповноцінності?

Я втомилася. Втомилася вдавати, терпіти, заплющувати на все очі. Може, і справді так, як Юлька, краще. Самій.

До нищівної самооцінки, невпевненості в собі, постійного відчуття страху і провини, безпорадності, потоптаного почуття власної гідності, які затято тягла за собою з дитинства, додалося ще й відчуття ущербності. Зі мною таки й справді щось не так.

Я боялася мати свою думку, бо вона вирізняла мене серед інших і могла виставити в не найвигіднішому світлі. Що ж тоді скажуть батьки? Мати? Вона завжди наводила мені за взірець сусідських дівчаток чи донечок її подруг та співробітниць, тягатися з ними в носінні чепурних бантиків та закочуванні очок під час декламування усілякої дитсадівської банальності в мене не було шансів. Та я таки намагалася, адже боялася, що коли буду іншою, то мати перестане мене любити. Згодом страшилася виказувати свої бажання, боялася стати схожою на красиву жінку в джинсовій спідниці із сусіднього будинку, бо страх почути соковите, викочене в мій бік із материних уст слово «курва» паралізував.

І раптом, як палючий промінь, – спогад. Я загубилася у великому місті, бо розрили дорогу, якою я звично добиралася на танцювальний гурток. Мені сім років. Так і не потрапивши до Будинку піонерів, пробую повернутися додому. У цей час у моїй сім’ї починається паніка. Стає ясно, що я пропала. Випарувалася. Ірка – остання, хто могла мене бачити, бо ж ми ходимо до одного класу і сидимо за однією партою. Навіть додому вертаємося тією самою вулицею. Батьки з надією, що Ірця знає більше від них, подалися до її дому.

– Доброго вечора, чи можна Ірцю? – моя мама пересохлими устами.

– Доброго-о-о-о, а що це у вас? – без особливого ентузіазму, прочиняючи двері до квартири.

– Ми батьки Марти. Наші діти в одному класі навчаються… – це вже батько, бо матері мову мовби відняло від тонкої, наче вкраденої, смужки світла з ледве прочинених дверей.

– Так-так, ми знаємо. Ми ж із вами у батьківському комітеті, – Ірчина мати.

Дверей усе-таки ширше не відчиняє.

– То можна нам Іринку? – Це знову мама, сяк-так віднайшовши голос.

– А що, властиво, сталось?

Батько знервовано переступає з ноги на ногу. На вулиці геть стемніло, а вони тупцюють під чужими дверима, марно надіючись на крихту інформації про їхню донечку.

– Марта не прийшла додому, – випалив скоромовкою батько, начебто це йому гарантувало таку ж швидку відповідь.

– У нас її нема, співчуваю. – Ірчина мати готова була й тої благої шпарки позбавити.

– Ми знаємо, але швидше за все ваша Ірця останньою її бачила, то, може, вона їй щось сказала… куди йде чи… То можна нам до вашої доньки? – батько, усім тілом нахилившись вперед.

Жінка в прочинених дверях мовчала, наче над чимось розмірковувала чи щось згадувала. Мої батьки, мов реп’яхи, пристали поглядами їй до уст й очікували після такої паузи якнайменше дива.

– А чи не могли б ви прийти пізніше? Ірочка спить…

Батькові довелося притримати за лікоть матір, щоб та від несподіванки не впала.

– Але ж… надворі ніч… коли пізніше? Прошу вас під милість Божу, пустіть нас до неї… – мати вже не стримувала розпачу.

Жінка мимоволі відступила під натиском сліз.

– Чекайте тут.

Ірчина мама зникла в нетрях чималенького помешкання. Мої ж батьки, мов загіпнотизовані, залишалися по той бік порога, наче перед ними магічне коло. За кілька хвилин жінка вивела за руку Ірку. Розпатлана, в розхристаній піжамці, сонна дівчинка поволі приходила до тями, обіруч протираючи очиці, які ну ніяк не хотіли розплющуватися.

– Іринко, Ірцю! – Моя мати впала перед наляканою дівчинкою на коліна. – Тобі Марта нічого не казала? Не казала, куди вона збирається після школи?

Дівчинка перестала терти очі, опустила рученята, задумалася.

– На танці! – Світилася на всі зуби, що були в її ротику, адже вона згадала.

– І все? – моя мати розчаровано.

– Так, – закивала на знак згоди дівчинка, – все.

– Ти справді більше нічого не пам’ятаєш? – Моя мати вхопилася обома руками за дівчинку і трясла її невеличке тільце в надії, що, можливо, ще таки щось витрясе з нього.

– Не пам’ятає, вона ж вам уже все розповіла, що знає. – Жінка силоміць вирвала доньку з чіпких обіймів моєї матері і повела до однієї з кімнат.

Мати ще якийсь час постояла на колінах у чужому коридорі, встала і, не обтріпуючись, поплелася додому. Вдома чекала я.

Згодом, коли мати комусь оповідала цю історію, то обов’язково звертала увагу на жорстокість і черствість Ірчиної матері. А як на мене, це свідчило лише про те, що та страшенно Ірку… любила.

Чи не тому її всі продовжують любити? Чоловік, діти, друзі… Навіть я.

Промені вечірнього сонця м’яко освітлюють велике дзеркало при вході. Я стою перед ним і купаюся в жовто-багряних кольорах, наче проходжу обряд очищення вогнем. Мені хочеться пізнати себе. Зрозуміти жінку в собі. Жінку, яка прагне любові, прагне бути бажаною і відкритою чоловіком. Зрозуміти в собі дитину. Дитину, якою пишаються батьки. Дитину викохану і випещену. А також ту частку себе, яка вимагає певної свободи, незалежності, поваги до власного простору.

Намагаюся відчути цілісність, якусь основну партію, тему, що поведе за собою всі інші, складаючись у гармонійну, повнотілу, насичену звуками, барвами, емоціями мелодію. Нічого не вдається. Та какофонія, що звучить у мені, розриває на кавалки, позбавляє здатності думати, відчувати…

Я зсуваю з пліч трохи завелику чоловічу сорочку, у якій мігрую тенетами помешкання вже кілька днів поспіль. Минулого тижня я таки написала заяву на звільнення. Ніхто особливо мене не затримував, ніхто нічого не питав. Хочеш – маєш.

Щедрі промені сонця, що ховається за обрій, миттєво забарвлюють моє тіло своїм теплом. Золото. Багато золота. Я стаю схожою на статую. Доволі привабливу. Мені хочеться її діткнути. Я торкаюсь. Не дзеркала. Ні. Себе. Свого тіла. Не зауважувала, що воно таке гарне. М’яке світло втомленого дня згладжує усі нерівності, тамує неточності. Промені наче ковзають туди-сюди. Заграють. Ніжаться, як велика дика кішка, коло стегон, навколо ніг. Обережно торкаються персів і, зачепившись за настовбурчені соски (вони в мене завжди такі – відкриті до світу), зависають, погойдуючись, наче клаптик єдвабної тканини. Вони проникають всюди так ніжно і трепетно, що я не встигаю відчути їхнього входження.

Ще кілька місяців тому, коли ділила своє життя з Павлом (чомусь досі годі викинути його з пам’яті, ні, не пам’яті взагалі, а пам’яті тіла), на свою плоть не зважала. Була та й була. Достатньо, що він нею втішався, пестив, вдовольняв. Сьогодні ж вона кричить, волає про його руки, уста. Вона збунтувалася, і я не можу її вгамувати. Я не знаю, як дають собі раду послушниці (чула, що й у них не все гладко), але в мене опускаються руки. Я стаю безпорадною. Усе ще стійко тримаюся, але відчуваю, що сили мої вичерпуються.

Колись давно, коли я жила з батьками, але вже пізнала заборонений плід пристрасті, на мене найшло схоже відчуття невтамованого голоду. Я пам’ятаю, як моє тіло, що тільки-но зачало смакувати всі нюанси насолоди, раптом забажало продовження. За стіною жив чоловік. Він був старший за мене, але значно молодший від батька. Він ніколи мені особливо не симпатизував, але в ту мить – я це виразно пам’ятаю – готова була йому віддатися без ніяких розмов, умов, без жодного слова. Тоді я не знала інших доторків, ніж невпевнений дотик гарячої від бажання плоті свого хлопця. Короткої, винуватої і наче… поцупленої.

З опущеними трусиками, зі зв’язаними, мов у арештанта, ногами нишпорила по квартирі, вихоплюючи серед безлічі предметів поглядом бодай щось, що наближено ту плоть нагадувало б. Нічого. (Невже ранній Юрій Винничук, котрий описував жінку, яка злягалася геть з усім, що було в помешканні, навіть із чотириногою табуреткою і люстрою, щось про це знав?) Предмети або закороткі, або, якщо довжина підходить, то затонкі – баночки з шампунями, пляшки, пляшечки, макогін, держаки до розмаїтого кухонного начиння. Інші з тонкого скла або з грубого металу.

Нарешті натрапила на пенал. Закордонний, з доволі м’якого пластику і зроблений у вигляді олівця. Та частина, що імітувала загострений грифель, була ковпаком і знімалася. Я взяла його до рук. Доволі важкий. Чомусь висипала весь його вміст – ручку, гумку для стирання і кілька олівців. Уже тримаючи в руках, зрозуміла, що мій пенал вигідно вигравав своєю величиною перед гордістю того хлопця. Було лячно. А якщо сподобається? А якщо звикну? Не пам’ятаю докладно, що було далі, але вдовольнити себе мені не вдалося. Ще тоді зрозуміла – розмір питань не вирішує. А що ж тоді? Про оргазм довідалася значно пізніше, та й то якось випадково.

Не знала, що в мене таке м’яке тіло. Якщо на нього дивитися збоку, то такого не скажеш. Виразно проглядаються ребра, чітко видно всі суглоби. Я доволі пропорційна. Трішечки заважкий низ. Можливо, дещо закороткі ноги. Але ці недоліки губляться на фоні дивної гармонії всіх складових мого єства. Павло пробував якось мені про це сказати. Кострубато і незграбно, на свій лад, але я сприйняла його слова як намагання зробити мені приємність.

Сонце потроху ховається, і за лічені хвилини з мене залишиться тільки силует. Мені приємно відчувати власні дотики. Я мандрую своїм тілом, його згинами і випуклостями, які гармонійно і непомітно переходять одні в інші, переплітаються, губляться, ваблять… Від дотиків кінчиками пальців то тут, то там тіло розцвітає дивовижними квітами чуттєвості.

Завмираю. З несподіваним потрясінням розумію, що ці дотики все ж мене не збуджують. Так, мені приємно торкатися до себе, приємно ковзати шовковою шкірою, вишукувати місця, де вона стає надзвичайно тонкою і прозорою, наче перетинка на крилах летючої миші, і зупинятися в найпотаємніших, найнедоступніших місцях, які відкриваються лише мені.

Але ця насолода винятково естетична. Споглядальна. Коли мого тіла торкався Павло, воно тремтіло, вібрувало, як рівне плесо після того, як хтось кине камінець. Ці хвилі спочатку дрібно, навколо мене, далі – ширше здіймалися, набирали сили, захоплювали все і всіх навколо, доки не виплескувалися з берегів… Де воно все поділося? Невже той чоловік, від якого таки наважилася піти, забрав це із собою? Намагаюся згадати, чи відчувала щось схоже з Остапом, з тими, хто був до нього. Ні, мабуть, ні. Бо ні за ким іншим мені не було так щемливо-тужно. Тепер я розуміла, що це не моя туга, це туга мого тіла.

Я лагідно, з усією ніжністю, на яку здатна, пещу свої перса. Вони заокруглилися, насторожилися у відповідь. Вони, як слимачки, виставили обережно і трепетно свої ріжки до чужого світу. Вони в очікуванні дива. Насолоди. Моїх пестощів їм замало. Я не можу вдовольнити їхньої пристрасті. Я пробую стиснути їх сильніше. Ще. Мовчать. Отак: вирячили свої соски-очиці, що стверділи та наче закам’яніли, і чекають, що хтось зможе захланно, пристрасно, жагуче їх зім’яти. Аби та твердість розтопилася під силою бажання, аби розбризкала навколо свою життєдайну вологу.

Чую, як ревниво щось озивається внизу живота. Відчуваю, як ноги підгинаються, стояти несила. Лягаю в уже кілька днів не застелене ліжко. Тіло якось дивно саме вмощується у добре відому йому позу, у якій отримувала задоволення з Павлом. Та що ж це таке? Павло та й Павло! Начебто мені й без нього не може бути солодко. Однією рукою продовжую пестити перса з надією, що зараз, ось-ось вони прокинуться, стріпнуться і, як дві голубки, стрімко набираючи висоту, поринуть у насолоду, а іншою також м’яко і вкрай обережно, ніби торкаючись задавненої рани, що ніяк не годна загоїтися, доступаюся до лона.

Мабуть, якби моє тіло мало власну, окремішню свою волю, то із задоволенням повідкидало би із себе мої руки і отак – у чому мати народила – пішло б у світ шукати того, хто б його вдовольнив. Але воно не може. Тому покірно приймає мої незграбні і ледве чутні дотики з надією, що це все колись закінчиться.

Мені прикро. Соромно. Соромно, що я не можу дати лад йому, собі. Я не знаю, як це робиться. У мене не було необхідності вчитися цього, а коли така потреба виникла, то навчатися запізно. Мене розриває від прагнень мого тіла. Болить кожен клаптик плоті від надприродної чуттєвості. Усі її частини перенасичені бажанням, що переростає в хіть. Сила потягу, невситимої охоти сліпить мене. Я більше не підвладна собі, своєму розуму. Я прагну того солоду, який у мене забрали і без якого я втрачаю здоровий глузд.

Перебираю в пам’яті весь асортимент, який бачила в секс-шопі (якось ми туди з Павлом заходили), здається, саме зараз половина з нього була б ой як доречна. Чітко бачу вітрину, де в кольоровій пачці – дві акуратні прищіпочки для сосків, зв’язані між собою шовковою мотузкою, смикнувши за яку, стимулюєш обидва перса відразу. Марю й собі про таку. Раптом рвучко стаю, підходжу до скриньки з прикрасами: не те, не те, і це також не те, що потрібно. Ось. Є. Дві маленькі защіпки-жабки до волосся у вигляді ромашок. Пробую прищепити на сосок – боляче. Не витримаю. Знову дзиґою кручуся по кімнаті. Мусить же бути якийсь вихід. Хусточка. Звичайна носова хусточка, складена навскоси. Чіпляю защіпку через тканину – добре. Відчуваю біль, але це вже інший, солодкий біль, який одразу ж відгукується межи ногами. Іншим кінцем кріплю до другого соска. Так, добре. Тепер, смикаючи за вільний кінець, що звисає, можу керувати-поганяти молодих лошиць, у яких перетворилися два слимачки, тільки-но мені вдалося їх осідлати. Отак, посмикуючи свої соски (здається, вони ще ніколи не були вдячнішими) і стікаючи солодом межи ніг, шукаю того, що замінило б мені ще й чоловічого прутня.

Вітальня. Лазничка. Кухня. Підвіконня. Вазони з квітками, полумисок із фруктами. Гранати, яблука, виноград, банани. Відриваю найбільший із грона. Оцінюю в руці. Залишаюся задоволеною. Мию його під краном теплою водою. Акуратно, аби не пошкодити, витираю насухо. Серце калатає, тріпоче в грудях у передчутті чогось особливого.

Не встигаю торкнутися заморським фруктом себе між ногами, як він геть увесь миттєво зникає, немов його засмоктує потужна потойбічна сила. Виймаю і знову відпускаю. Він весь вологий і висковзує з рук. Нарешті знаходжу ритм, який мені пасує. До цього ритму підключаю перса, які з нетерпінням гарцюють дибки. Тільки-но приготувалася насолоджуватися ідилією, тільки-но налаштувалася увібрати в себе весь солод, на який сьогодні таке щедре моє тіло, як… усе скінчилось.

Я не встигла приготуватися, а вже по всьому. Коротка мить, яка була найсолодшою в моєму житті, – вже в пам’яті минулого. Розчаровано відкладаю той заморський фрукт, який іще навіть не обсох, одну за одною звільняю груди – вони обм’якли, і біль уже немилий. Згортаюся клубочком і намагаюся поринути в сон, аби ще раз пережити свою перемогу… над Павлом.

Хочу проектну фірму. До нестями люблю Львів і прагну йому прислужитися. Я не маю особливих амбіцій і розумію, що з жодним із найславетніших львівських архітекторів – ані з італійцем Павлом Римлянином, за проектом якого збудували шедевр львівської ренесансної архітектури, – синагогу «Золота Роза», що була знищена під час Другої світової війни, – ні з Амброзієм Прихильним, який разом із Римлянином збудував монастир Бернардинів на початку ХVII століття, – не зрівняюся. Але якщо можу бодай не зіпсувати того, що вже є, то намагатимуся всім серцем.

У Львові, як не маєш знайомих усюди, можна ходити по колу чиновницькими кабінетами довго, а то й усе життя. Тож завдяки подрузі моєї приятельки знаходжу фірму, яка мною заопікується і за подвійну винагороду – офіційну і таку ж (або й більшу) неофіційну частини – допоможе оформити ліцензію на проектування так, аби ніхто не чіплявся. А мені, за словами керівника фірми, залишиться дріб’язок – відповісти на декілька формальних запитань щодо перспектив моєї діяльності.

Урочиста мить – мене запрошують до кабінету. Ще коли прийшла сюди, відзначила: будинок є об’єктом культурної спадщини. Відомо, що ця споруда давно втратила господаря, як, зрештою, і більшість старовинних будівель у нашому місті. Брак господаря видно з усього: прогнута дерев’яна долівка в коридорах, оббиті стіни, полущена стеля зі шматками штукатурки, що зяють розкритими ранами, наче шкіра хворого на бубонну чуму, – чомусь від однієї цієї думки холонуть кінцівки. Автентичні височенні дерев’яні двері недбало помальовані олійною фарбою білого кольору. Латунні ручки, тією ж фарбою вимащені.

Велика простора зала залита світлом. Ця велич підкреслює вбоге вмеблювання світлиці. Під вікном, тісно вмостившись за трьома старенькими різноколірними та різногабаритними столами, на яких давно облущився лак і прогнулися стільниці, сидить поважна комісія. Кілька чоловіків і одна жінка. Посеред кімнати на брудній, давно не воскованій паркетній долівці – старе, з пошарпаним сидінням, яке колись могло бути м’яким, крісло.

– Прошу сідати, – чоловічий голос.

Видно, найголовніший, бо в його словах вчуваються роздратування і нетерплячість.

– Дякую, – чемно відповідаю я, бо ж це все – лише формальність.

– Навіщо вам ліцензія? – суворо.

– Хочу прислужитися місту, – мимрю я крізь зуби, міркуючи, чи достатньо формально відповідаю.

– А що, у попередній фірмі, де ви працювали, не могли прислужитися місту? – той самий голос, видно, чоловік, якому він належить, – речник.

– У недостатній мірі, – я затинаюся.

Чи це все ще доволі формально? Чи це в когось поганий настрій, чи моя персона викликала не ті емоції?

– Поясніть, – строго.

– Хочу, аби місто залишалося таким, як було, коли його збудували. Розумію, що воно пережило безліч воєн, катаклізмів, пожеж і руйнувань часом, як-от нинішня ратуша, яка є, по суті, четвертою за всю історію Львова…

– Стримайтесь, будьте добрі. Ми всі чудово знаємо історію нашого міста, і не потрібно нам її переповідати, – речник, нетерпляче. – Краще скажіть, яка у вас освіта.

Нарешті! Нарешті формальне запитання. Напевне, це вже кінець.

– Інженер-архітектор.

Чоловіки за трьома різними столами, що об’єднували їх у єдину комісію, дещо здивовано перезирнулися, але більше запитань не ставили.

– Можете йти.

– Чи я можу щось додати? – раптом посмілішала я, сама від себе не сподіваючись такого.

Вони знову сторожко перезирнулися. З усього було видно, що вони трохи налякані чи не цілком упевнені в тому, що чинять. Мені захотілося їх підбадьорити.