Текст книги "Курва"

Автор книги: Христина Лукащук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц) [доступный отрывок для чтения: 4 страниц]

Лягаю на спину і даю йому право ввійти в мене. Так уміє тільки він один. Владно, рвучко, хмільно.

Іноді мені видається, що Павло мене ненавидить – з такою настирливістю, затятістю, силою він входить у мене, виштовхуючи на берег насолоди. Здається, тієї миті нічого важливішого у світі від насолоди, яка от-от прорветься і заполонить собою моє тіло, мене саму, весь світ, не існує і не може існувати.

– Доброго ранку, коханий… – Лише зараз розплющую очі.

– Доброго ранку, люба… – Наче крізь сон.

Він лежить поруч – великий, мокрий, спустошений. Він дивовижно красивий у своєму безсиллі. Він розчулює мене чи не вперше, відколи його знаю. Нахиляюся і дарую йому вдячний поцілунок у плече, що найближче до мене.

Сьогодні неділя. Минає четвертий день нашого перебування в готелі. Ми мало спали, багато плавали, цілувалися, трималися за руки. Нічого не віщувало бурі. Я здалася першою. Не стрималася.

– Скільки часу ще триватиме твоя сепарація?

Павло наповнює білим сухим вином мій келих. Це вже втретє.

– Ти про що? – вдає, що не розуміє.

– Про тебе і твою дружину.

Я не п’яна, але думки вже не слухають мене. Пруть із мене одна наперед одної, наче школярі на перерву.

– Ти мусиш?

Він іще надіється, що я схаменуся, адже я вмію. Мені не раз вдавалося змовчати. Він таки це бачив.

– Так.

Павло розчаровано зітхнув.

– Ми про це вже не раз розмовляли. Я б не хотів зараз повертатися до цієї теми. Не зараз, не тут, не сьогодні. Я нічого нового не маю тобі сказати. Ти це знаєш, – розмовляє, наче з хворою. Ніжно, без емоцій. Благає.

– Я так більше не можу. – Це правда.

– Я знаю.

– І що?

– З чим?

– З нами. З тобою, з твоєю дружиною. Ти її залишиш?

– Не знаю.

– А що ти знаєш?

– Що мені з тобою добре.

– І це все?

– Так.

Я не можу втримати сліз. Вони рікою, двома стрімкими потоками течуть-скапують мені на руки, на білосніжний обрус в італійському ресторані, куди ми пішли з нагоди неділі. Вже посиділи, вже відпочили. Настрій зіпсутий, вечеря також. Павло не встав, не обернувся, не пішов. Він вихований. Він приречено сидить навпроти мене й очима, повними жалю, дивиться в мій бік. Руки безвільно лежать на колінах. На великій білій тарілці непочатий кальмар.

– Тобі краще?

– Ні. Мене виводить із себе твій спокій. Мені хочеться схопити оці кляті тарілки і розтрощити всі до одної, мені хочеться кричати, тупати ногами, зачати істерику, зчинити шум…

– Добре, що ти цього не робиш.

– Ми можемо бути разом?

– Ми разом.

Мене вражає той спокій, із яким він промовляє останню фразу.

– Я хочу вийти за тебе заміж.

– Я знаю.

Дивлюся просто йому в очі. Він не відводить погляду.

– Ти ж знаєш, я не можу тобі цього запропонувати.

– Але чому?

– Я одружений. Ми з дружиною вирішили пожити окремо, аби прийняти рішення, чи варто зберігати шлюб. Я про це тобі говорив.

– Ти вже вирішив?

– Ні.

– Але ж ти казав, що дружина не потребує тебе, що їй достатньо, аби ти заробляв гроші. Ти ж казав, що вже сам не знаєш, чи любиш її. Ти казав…

– Так, я знаю, що я казав. Але в нас із нею є син.

– Він за кілька років виросте…

– За кілька років…

Цього вечора ми також кохалися. Павло ніколи не відмовляв мені, коли я просила. Ні для кого не є таємницею, що це найкращі ліки для закоханих. Але полегшення не прийшло. Павло заснув одразу, не побажавши мені доброї ночі. Я довго безгучно плакала і не могла зрозуміти, де він, той біль, у мені.

Наші стосунки не охололи і не ослабли. Ми жили наче у двох світах. Був світ реальний, де Павло мав тимчасову свободу і де все ж таки існували його дружина і син, яких він відвідував, дбав частіше і більше, ніж того вимагалося і ніж того хотіла б я. Та був ще й інший світ – чуттєвий, шалений, безмежний і солодкий, де ми з Павлом однаково добре чулися і втратити який боялися.

– Поки тебе не було, я взяла почитати кілька книжок, – моя мати.

– Щось цікаве? – питаю, аби підтримати розмову.

Наші смаки ніколи не збігалися. Те, що вона читала, насправді мене не цікавило. Але я мусила проявити хоч краплину ввічливості, бо ж мати доглядала моє помешкання, поки ми з Павлом їздили на відпочинок.

– Не знаю. Ще не читала. Узяла те, що лежало біля ліжка.

Жодного натяку на ніяковість чи жаль. Мати безсоромно позгрібала всі до однієї книжки, які я паралельно, залежно від настрою та емоційного стану, читала.

– Мам!.. – мені бракувало слів.

– Мені цікаво, чим ти живеш, врешті-решт я твоя мати, я маю право це знати, – вправно відвойовувала вона свої позиції.

І завжди робила це так упевнено і безапеляційно, що нам із батьком і на думку ніколи б не спало з нею сперечатися.

– Могла б мене про це спитати віч-на-віч, – усе ж таки пробую відвоювати своє право на приватність.

– У тебе ж ніколи немає часу. Ти завжди зайнята, працюєш, – говорить те, що найлегше.

Оця простота, ця впевненість, з якою проголошує речі, яких не існує, а якщо й існують, то тільки в її уяві, мене обеззброює і відбирає дар мови.

– Мамо, але ж ти ніколи не намагалася мене почути. Ти навіть не годна дослухати до кінця те, чим із тобою ділюся, якщо, звичайно, це не чергова плітка про котрусь знайому чи знайомого! – запізнілі аргументи.

– Про що ти? – здивовано.

– Ет, – махаю рукою, бо розумію: у мене жодних шансів.

Сьогодні нічим не краще і не гірше, ніж учора. З якого дива мати повинна змінити свою думку, яку так дбайливо плекала більшу частину свого життя?

– І ще я подивилася фільм «Кармен».

– Вінсенте Аранди?

Мовчить.

– Той, що отримав премію «Гойя»? – намагаюся уточнити.

– Не знаю. Той, що стояв у тебе на полиці.

– І що? Сподобався?

Цей фільм я дивилася із завмиранням серця кілька разів. Жінка, з якою ніхто не міг зрівнятися, жінка, народжена, аби підкорювати. Чоловік, готовий на все заради жінки. Пас Вега в головній ролі.

– Курва – вона завжди курва, – мелодійно, влучно, лаконічно.

– Мам, але ж це шість номінацій на премію «Гойя»! – не стримуюся, підвищую голос.

– То й що?

– Але ж це екранізація на весь світ відомої новели Проспера Меріме! – Думки плутаються, пхаються одна наперед одної, і я не вмію відшукати слів, аби властиво обуритися таким однобоким баченням.

Чомусь стає боляче. Не за світове кіно, не за премію «Гойя», не за Проспера Меріме і навіть не за Пас Вегу, бо вони тут ні до чого. Чомусь болить за себе. Болить за почуття, яких не знала, але яким у глибині душі заздрила.

Кожен залишається при своєму.

Повертатися до праці не хочеться. З кожним днем робота стає викликом, тортурою. Не так сама праця, як атмосфера в колективі. Він у нас невеликий – лише одинадцять людей. Усе, що відбувається, мов на долоні, немов на сцені.

Та ще з якогось дива до нас віднедавна внадилася ходити дружина шефа. Так, звісно, кожен має право на дружину і на те, аби вона приходила на роботу. Та краще б ходила на свою. Вона такої не мала, бо зовсім недавно він прийняв рішення, що годі. Годі працювати його другій половинці! На те він і чоловік, аби забезпечити та прогодувати сім’ю. Погоджуюся. Це також його право.

Було сумно дивитися на жінку, яка в один момент залишилася ні з чим. Ще вчора вона була дружиною, матір’ю, викладачем університету, рівноправним членом родини, суспільства. А сьогодні безробітна. Не так-то легко наші люди, яких совєцька власть навчила працювати, дають собі раду з вільним часом, якого раптом виявляється забагато.

Це тільки працюючи за графіком чи розкладом, нарікаючи на ту ж таки роботу і свого таки шефа, можна дивуватися й заздрити закордонним безробітним, яким ще й виплачують соціальну допомогу у цілком пристойному розмірі. Бо не доведи Господи нашим людям лишитися без праці. І не має значення – зі згоди чоловіка, чи з власного бажання, чи з необхідності. Не має значення, що він, твій чоловік, і справді справно забезпечує тебе й сім’ю. Ні, не в тому річ.

Аби це зрозуміти, потрібно бачити її очі. Великі, блакитні, криво підмальовані синім олівцем. Тремтіла рука, вимкнули в районі світло, поспішала? Зі свого раю? Чи пекла? У тих очах, як і в її душі, – геть усе: радість, що чоловік нарешті заробляє достатньо грошей; гордість за свій вибір, бо від якогось часу почала було шкодувати, що так легко віддалася саме йому. У тих двох блакитних озерах – щем за дітьми, які повиростали і не потребують її пильної опіки, жаль за колишніми співробітниками, подругами, студентами, страх перед невідомим і самотністю.

Вона й не знала, що така одинока, нікому не цікава. Тільки-но припинилися виробничі стосунки, усе закінчилося, обірвалося… Може, і справді нічого не було, а можливо, проявилася в усій красі горезвісна заздрість. Тільки одна літня жіночка, з якою вона пропрацювала кілька років і торік пішла на пенсію, уважно вислухала її і запропонувала коли що – приходити на чай. А решта? Тамара Миколаївна – так звали дружину шефа – цілком розгубилася.

Вона не звикла сидіти вдома, не могла так багато часу, який раптово вивільнився, проводити сам на сам із собою. Чулася, наче засуджена в камері. Кілька стін, один і той самий до болю знайомий інтер’єр. Розмаїті думки, яких уникала все своє життя, раптом із непереборною силою почали свій наступ.

Одразу нагадали їй про вік. Про зморшки біля очей, порушений контур обличчя, відвислі перса, целюліт на стегнах, живіт, який давно не може втягнути, і не рятують ні еластичні колготи зі зміцненою структурою, ні пояси. Нагадали про незакінчену дисертацію, про закинуту працю, дослідження, статті. Нахлинули спогади-думки про Михайла, який так і не одружився, чекаючи на її згоду. Про Петра, який погодився на одруження, коли була вже вагітна від нього на третьому місяці. Тільки через погрози її батька, що на той час був водієм високопосадовця, поспішно, поки не народила, справили весілля… Пощо їй це все? У її сорок три…

За перший тиждень встигла поприбирати, випрати і повипрасовувати геть усе, навіть те, що валялося з минулого року. Бо ж досі вона працювала на двох роботах, аби хоч якось кінці з кінцями звести. Вона завжди примудрялася дати лад господі між працею, ходінням на батьківські збори до старшого, забиранням із шахів молодшого. А що тепер?

Тамара приносила до нас свої очі й думки, що переповнювали її єство і з якими вона не могла впоратися самотужки. Намагалася знайти собі місце серед нас. Робила чай, готувала канапки. Дружньо. По-домашньому. Та здебільшого її уникали.

Жінка викликала дивні, нудотні відчуття. Наче оскома на зубах. Найперше – вона була дружиною шефа, Петра Никифоровича, тобто людини, яка твердо стояла на ногах і впевнено дивилася в майбутнє. Позавчора наша компанія уклала договір з іноземною фірмою на кілька років уперед і тепер ні в чому не відчувала потреби. Ну і якось так склалося, що жінки, які працювали в Петра Никифоровича, були всі як одна незалежними, гордими, впевненими в собі, привабливими, доглянутими і… одинокими. Себто кожна могла без особливих труднощів скласти конкуренцію Тамарі Миколаївні. Та ще й яку.

Це трапилося напередодні новорічного свята. Працівниці нашого невеличкого колективу надумали над Тамарою Миколаївною пожартувати. Десь у глибині душі мали надію, що після свят у жінки пропаде бажання вчащати на фірму та відволікати від звичного ритму праці свого чоловіка та й усіх решту. Удома у кожного були свої клопоти, тож спостерігати за чужим приватним життям не хотілося.

Жінка хмеліла з кожним келишком усе більше й більше, а мої колежанки навіть закусити як годиться не давали – підливали та підливали. Я помітила, що дружина шефа втрачає контроль над рухами, її очі скляніють, повіки важчають, ноги мимоволі розсуваються і на загальний огляд відкривається величезна, розміром із долоню, діра з десятками стрілок врізнобіч. Отаке собі сонце зі стрільчастими променями на внутрішній частині стегон, зазвичай закритій від чужого ока. Я бачила, як, натхнена тими ж працівницями, Тамара потяглася цілуватися до чужого чоловіка, що сидів ліворуч від неї. Шеф спізнювався, вона ставала дедалі неконтрольованішою. Я знала, що мене буде покарано за те, що мовчки спостерігала за сценою, яка відбувалася за столом. Але не знала, що так швидко.

Спочатку я впріла, а за мить похолола. У маршрутному таксі, яким добиралася додому, покинувши вечірку в розпалі (напевне, надіялася на пом’якшення покарання), раптом стало напрочуд просторо. Поряд зі мною скрикнула жіночка. З її гострого, наче шпиця, зойку я зрозуміла все швидше, ніж вона встигла озвучити.

– Йой, людоньки, як же я тепер?! – той лемент нестримно переростав у плач.

Усі мовчали, та кожному стало цікаво, скільки поцупили. Я стерпла чомусь іще перед тим, як жінка почала квилити, і до того, як зрозуміла, що сама стала жертвою кишенькового злодія. Похапцем засунула руку в торбу. Так і є. Гаманець розкритий і… порожній. Немає ні грошей, ні ключів від броньованих дверей нового помешкання, яке тільки-но купила.

– Пане водій, ви… ви… співучасник злочину, – мусила з чогось розпочати і я свій зойк.

Заголосити традиційно в мене бракувало зухвальства. Я розуміла, що покарана заслужено, але в глибині підсвідомості все-таки вважала це несправедливим. Могло б бути щось у вигляді попередження, адже не я виступала ініціатором споювання шефової.

– Що ви від мене хочете, пані? Чому причепились? Я вам що, сторож? Треба було пильнувати свої торби, а то постають, роти пороззявляють, а ти винен, що їх обікрали, – наступав він замість того, аби вибачитися.

Його поведінка розпалила мене ще більше.

– Чому ви не попередили, що на маршруті злодії?! – не вгавала я. – А якби це була ваша донька, а в неї останні гроші, ви б так само у вус посміхались?!

Водій чомусь мовчав. Мовчала обікрадена жіночка. Мовчали нечисленні пасажири маршрутного таксі. Тоді я нарешті по-справжньому розревілася. Гірко, безутішно, голосно схлипуючи і не турбуючись ні про потворну гримасу, ні про соплі і сльози, розмазані по всьому обличчі, ні про елементарні правила пристойності. Я згадувала. Згадувала розповідь однієї з подруг, яка залишилася там, на вечірці, про її матір.

Стефці, моїй співробітниці, тоді було чотири роки, і вона лежала в лікарні. Лікарям не вдавалося поставити діагноз, Стефка згорала у високій температурі, мати безгучно плакала біля її ліжка.

– Хочу до татка, – висохлими губами лепетало дитя.

Стефчина мати заходилася ще більшими сльозами, бо у Стефки ніякого батька не було. Себто він, звичайно, був, але Стефка його не знала – він поїхав із країни ще до того, як народилася дівчинка.

Як і кожна мати, жінка готова була небо прихилити, зіроньку дістати для своєї донечки, але що може вдіяти з її бажанням побачити батька? Чоловік – навіть не зірка, його дістати ще важче. Отак, залита сльозами, ішла вона додому, аби змінити одяг і прихопити якусь книжечку для Стефки – а раптом вдасться відволікти.

– Ви чому плачете? Вас хтось образив? – за спиною.

Жінка і не зауважила, як пройшла повз молодого чоловіка у військовому однострої, який очей із неї не зводив. Розгублено зупинилася. Стала мов укопана. Одразу й не зрозуміла, про що її запитують, але… голос. Такий лагідний, низький, рідний…

– Щось сталось? – допитувався хлопець.

– А-а-а-а… – начебто до себе.

Знову не розчула запитання. Та й не хотіла розмовляти ні з ким. Економила сили, бо за годину знову мусить повертатися до палати, де горить її донька з великими, блискучими від високої температури очима, запалими щоками, злиплим волоссячком на мокрому чолі. Але… голос.

– Можна, я вас проведу? – Молодий чоловік не зважав на її дивну поведінку.

Вона не відповіла, але покірно рушила вперед. Незнайомець обережно підтримував її за лікоть. Була такою тендітною, невисокого росту, що легко міг взяти її на руки і нести наперед себе.

– Донечка хоче батька. Хоче, аби я привела до неї батька. У лікарню… – Жінці захотілося виговоритися.

– Якщо вам важко або ви не хочете його бачити, я сам піду до нього. Скажіть лишень куди, і я приведу його до вашої доньки, – трактував по-своєму її слова.

Жінка всміхнулася. Невже таке буває? Та ж він… він значно молодший від неї… він сам майже дитина…

– Ні-ні, що ви! Непотрібно. У Стефи… у дівчинки… нема батька, – вперше сказала про це вголос.

– Загинув? – зі співчуттям.

Заперечливо захитала головою.

– Покинув, – тихо.

Також уперше сказала це вголос. Сльози знову набігли на очі, і стало раптом так гірко-гірко від спогадів і солодко від чужої руки, на яку спиралася.

– Не плач, не плач…

Хлопець пригорнув її до себе і трепетно та неймовірно ніжно гладив чорне смоляне волосся, заплетене у грубі коси. Вона голосно схлипувала, здригаючись усім тілом. Але він тулив так міцно, так бережно, що поволі кудись пропадав відчай, висихали сльози, втамовувався біль.

– Веди, – тихо, у саму маківку. Якраз сягала йому підборіддя.

– Куди? – Звела на нього глибокі, як ніч, очі.

– До малої веди, до Стефки.

Жінка завмерла. Як то? Півгодини тому зустріла його на вулиці, а тепер має вести до дитини? Що скаже їй?

Наче почув.

– Скажеш, що я її батько.

– А далі? Що буде далі?

– Далі буде так, як ти захочеш, – всміхнувся.

Жінка раптом здитиніла. У неї було таке відчуття, що сама раптом знайшла свого батька, якого також не знала. Було відчуття, що раптом усе стало на свої місця, враження, що саме так усе і мало відбутися. Хлопець бачив, як вона вагалася, бачив, як борються в ній страх пережитого й острах перед майбутнім, бачив розпач жінки і… надію.

– Як хоч тебе звати? – всміхнулася й вона. Крізь сльози.

– Михайло.

– Гарне ім’я. Так звали мого діда. По матері.

Моя співробітниця при нагоді казала, що це була найщасливіша пара, яку вона у своєму житті бачила.

А я? Чому ніхто не спитав, звідки сльози? Чи, може, я не досить гірко плакала?

Уже два тижні, як нікуди не виходжу з дому. Один маршрут: робота – домівка, домівка – робота, пряма дорога до цілковитого й остаточного зубожіння. Духовного, звісно. Депресія. Вона, мабуть. Жаль, що ніхто не видає лікарняного з таким діагнозом, та й не кожен ескулап його встановить.

У матері на всі мої нарікання одна відповідь: «Заміж потрібно виходити». Так, начебто те заміжжя – панацея від усіх недуг. І, як на зло, обов’язково тоді, коли намагаюся матері заперечити, що, мовляв, і без чоловіка життя прекрасне, назустріч закохана пара. Її долоня в його, і такий вигляд щасливий в обох, що й аргументи всі розсипаються.

Телефоную до Ірки. Хай підтвердить або заперечить одне з тверджень про заміжжя. Кому, як не їй, краще про це знати. Вона ще зі школи мріяла про кар’єру науковця, про вчений ступінь, доповіді, поїздки, конференції, закордон. А що має? Чоловіка, двох дітей, затишне помешкання, велику кухню.

– Приїзди до мене… – мало не плачу в слухавку.

– Що трапилось? – стурбовано.

Вона – мати, тож усім намагається допомогти по-своєму. Того нагодувати, тому соплі витерти, тому казку на ніч…

– Нічого. Давно не зустрічались. Скучила. – Майже правда.

Раптом усвідомлюю, що й справді скучила – за нею, за нашими безтурботними посиденьками, коли ще ніхто нікого не мав, ні за що не думав і не відповідав. Ми були молодими, належали всьому світові, а весь світ належав нам.

– Юльку кличемо?

– То ти згодна? – не можу приховати своєї радості.

– Так! Якраз думала, що б таке вигадати, аби вирватись хоч ненадовго від того прання, куховарення, миття начиння. Бо інакше совість не дозволяє, – тішиться.

– Ти це серйозно?

– Про що? Про начиння?

– Про совість.

– Та так. Навіть не знаю. Начебто… А ти? У тебе ж також є стримувальний… еее… фактор… Чи я помиляюсь? – обережно.

– Ти знаєш? Звідки? – Все ще не вірю.

– А ти думала, що можна два роки прожити з хлопом і про це ніхто не дізнається? Навіть краща подруга?

– Юльці подзвониш чи мені самій? – намагаюся перевести розмову в інше русло.

– Подзвоню. Я й сама її давно не бачила. А що, зовсім кепсько?

– З чого ти взяла? – я таки не здаюся.

– Звучиш паскудно. А про Павла Юлька розповіла. Бачила вас разом. У тебе з ним справді все гаразд? Де він, до речі?

– У відрядженні, – довелося-таки визнати очевидне, але розповідати щось більше не хотілося.

Ірка чудово розуміла, що якби Павло був на місці, я б нізащо у світі не проміняла його присутність на посиденьки з подругами. І річ не в Павлові. Вона добре знала мою натуру і моє ставлення до чоловіків: спочатку хлоп, а потім усе решта.

– Не хочеш по телефону, то хай. Скоро все одно побачимось. Щось із собою прихопити?

– Ні-ні, що ти? Це ж я запрошую… – Всміхнулася, бо мені вже наперед було приємно.

Юлька жила в сусідньому будинку з Іриною. Вони зналися давно, ще з дитинства, хоч були зовсім різними.

Ірина – висока, струнка, з довгими ногами і тонкими, наче ліани, руками. Мала розкішну копу неслухняного волосся кольору горіха. Ніяк не давала собі ради з нею, тож віднедавна дозволила тій копі набути свого природного вигляду. Стала схожою на кульбабу. Було непросто стриматися від бажання дмухнути в її бік. Доводилося чекати, що хтось зробить це першим. Занадто лаконічні риси обличчя робили Ірину на позір строгою та відстороненою. Уста тонкі, складені в майже правильну лінію. Дивно було бачити, як вона сміялася і ту правильність порушувала. А що сміялася вона часто, то дивно було завжди. Її чоловік та діти абсолютно не пасували їй. Важко повірити, що ця молода жінка зараз нахилиться до котрогось дитинчати і дасть пипку, витре сльози, змінить підгузок. Але ні. Вона це робила. Та ще й як справно!

Юлька була цілковитою протилежністю Ірини. Середнього зросту, з надто округлими стегнами… Коротко кажучи, в Юльки все було надміру. На відміну від лаконічності Ірки, у неї були майстерно промальовані уста, які коли не всміхалися – складались у візерунок, що нагадував метелика, котрий от-от стріпне крильцями і полетить. Можливо, саме це змушувало уважно слухати Юльку ще до того, як вона починала розмову. Очі були, мов у сарни: великі, синюваті, вкриті поволокою таємничості. Рівно засмагле обличчя створювало ілюзію, що Юлька щойно із солярію, хоч ним не користувалася принципово. Зовсім не вживала косметики. Господарське мило, натуральні олії – ось і всі засоби догляду за тілом. Її мальовниче живе обличчя незбагненно дисгармоніювало з великим, позбавленим привабливої форми тілом. Наче злий, але вправний маг позбиткувався над нею, причепивши красиве обличчя до чужого тулуба. А ще, на відміну від моєї подруги, у неї не було ні дітей, ні чоловіка. Навіть потенційного.

Дівчата прийшли разом, мабуть, домовилися. Точно як у школі. Вони роззуваються, хапають перші-ліпші капці й одна за одною шмигають на кухню.

– Ще скажи, що ти це сама готувала… – Юлька.

– Ні, не сама. Півгодини тому привезли здоровенні хлопи з оголеним торсом, як ото в рекламі, – пробую жартувати, але в останню мить застановлююсь,[9]9
  Застановлюватися (діал.) – задумуватися.


[Закрыть] бо не знаю, чи ті хлопи Юльці подобаються, та й чи комусь таке взагалі може сподобатися – голий впрілий хлоп на кухні.

Ні-ні, я не проти голизни. Але все-таки жіночої.

– Справді? – тихо, аби я не почула, перепитує в Ірки.

– Та яке там! – голосно регоче та.

Ірина ніколи не вирізнялася особливим тактом. Юлька від такої поведінки зашарілася. А мені таки було приємно. Нечасто вдається когось здивувати кулінарними здібностями. Усі все знають, усі все вміють.

– Як же ти це робиш? – Юлька не здається.

– Просто беру і роблю, – сміюся, бо спробуй на пальцях поясни, як робити суші.

Дівчата швиденько всілися до столу й завмерли. З непідробним інтересом розглядають вміст тарілок.

– Вони всі різні? – з надією в голосі Юлька.

– Ні, однакові, – знехотя відповідаю.

От ніколи так не буває, щоб усе добре. Самими ролами здивувала, а що всі однакові – недопрацювала… Настрій зіпсувався. Але в хаті гості, тож титанічним зусиллям волі натягую на уста гумову посмішку, яка от-от зісковзне і зникне назавжди.

Ірка не стрималася першою.

– Розповідай!

– Та нема про що розповідати…

А що, я гірша від них обох? В Ірки чоловік, який її любить, на руках носить, в Юльки нікого, але таке враження, що одній і другій такий стан речей пасує. А в мене Павло, з яким нічого певного. Живеш, як на вулкані. І статус невідомо який. Зайнята ти чи вільна. Жодної визначеності. Ні краплини певності в тому, що буде завтра. Але це все тільки збоку. А коли вслухатися, вдуматися, придивитися…

– Та як нема? – Ірина не приховує подиву. – У тебе то одне, то інше… кіно, одним словом. Не те, що в мене: дім, діти, кухня, чоловік… і так по колу…

Вона якось дивно зітхнула, наче подумки перенеслася в те місце, не вельми для неї приємне.

– Хочеш сказати, що ти б воліла жити так, як я? Без впевненості у завтрашньому дні? Порахуй, скільки мені років, а в мене ні сім’ї, ні дітей… – мало не плачу.

– Ти думаєш, сім’я додає впевненості? – втрутилася в наш діалог Юлька.

У неї освіта психолога. Вона завжди сидить, слухає, вичікує, а за мить як рубоне…

– Не знаю… – Я справді вже нічого не знала. – Але ж усі ж чомусь хочуть заміж…

– Можливо, й хочуть. Згодна. Але не всі, – Юлька вправно взяла віжки розмови у свої руки. – Ось я, наприклад, не хочу. – Повільно обвела нас обох промовистим поглядом і продовжила, проте не так переконливо, але таки доволі упевнено: – Через цю позицію нажила собі ворогів, і кого – найдорожчих мені людей – батьків, брата… Особливо важко з матір’ю. Ніяк не хоче погодитися з моїм правом бути самій.

Ми з Іркою перезирнулися. Попри жаль, який висловлювала Юлька, вона не виглядала розчарованою.

– А як же фізіологія? Доросла жінка потребує бодай час від часу… випустити пару, – з якимось непідробним жалем заквилила Ірина, доливаючи у наші склянки залишки вина з непомітно спорожнілої пляшки.

– Можливо, й слушне запитання… Але коли добре над цим поміркувати, то, мабуть, потреба у відповіді відпаде сама собою. За коротку мить задоволення – а ні для кого не таємниця, що оргазм триває всього кілька митей, які до того ж годі затримати чи контролювати без спеціальних тренувань, – поправила сама себе, – але хто ж то з простих смертних тренується? – Знову обвела переможним поглядом нас обох і, впевнившись, що ми не маємо чим заперечити, продовжила: – І за це потрібно непомірну ціну заплатити. Тим паче, що скільки там тих митей жінці випадає посеред буднів, стресів, проблем, загального безробіття і тотальної екологічної катастрофи. Ось ти, – хитнула головою в бік Ірки, яка, нахнюпившись, розвузькувала[10]10
  Розвузькувати (діал.) – розмазувати.


[Закрыть] соєвий соус китайськими паличками по тарілці, – часто отримуєш свої оргазми?

Від несподіванки та здригнулася.

– Один чи два рази на місяць, – чомусь винувато підрахувала вона, наче наперед вибачалася, що когось підвела чи не виправдала сподівань.

– А ти? – це вже до мене.

– Буває, що два-три рази… в день… – я, також винувато. – Але це тоді, коли ми бачимось. – Щоб пом’якшити сказане.

– А я взагалі не знаю, що це таке і про що всі говорять, – Юлька.

Ми всі троє перезирнулися.

– То що ж тоді виходить? Варто заміж вийти, прати і церувати[11]11
  Церувати (діал.) – штопати.


[Закрыть] шкарпетки, прасувати сорочки, варити їсти, безконечно тих дітей виховувати, соплі втирати, ґулі зеленкою замазувати, аби отримати свій законний один на місяць оргазм? – підсумувала Юлька на диво тверезим після другої відкоркованої пляшки вина голосом.

– Два.

– Що два? – Юлька спантеличено глянула на Ірину.

– Два оргазми…

– Ет, та яка там різниця?! Один? Два? Цього замало, аби виправдати заміжжя.

Ірка знітилася.

– Я не про тебе. Я в цілому про жінок. Що доброго в тому, що Марта гризеться через хлопа, який їй не належить і належати не буде? – Сторожко подивилася на мене.

Хай дивиться. Байдуже. Теж мені, Америку відкрила. Тут і психологом не потрібно бути. Усім відомо, що тільки один відсоток чоловіків наважується покинути своїх дружин першими. І шансів, що твій належатиме до того одного відсотка, рівно стільки, як дочекатися прогулянок на Марс.

– Нічого, – я тяжко зітхнула. – Так само нічого доброго в тому, що хлопи, які товчуться поруч зі мною, не виявляють зацікавлення щось поміняти. Нічого доброго і в тому, що Остап, із яким я нарешті почала будувати-вити своє гніздечко, мені не сказав про дружину і двох діток. Зауважте, не брехав, а саме забув уточнити. – Я раптом осміліла, бо відчула, що за довгий час можу про це говорити вільно, без сліз.

– Справді?! – хором.

– Так. Нічого доброго і в тому, що я зараз із Павлом, а він у сепарації зі своєю дружиною. І в тих оргазмах, якими я, наче верблюд, намагаюся запастися на майбутнє, бо не знаю, що мене чекає попереду…

– Кіно-о-о-о, – протягнула Ірка, в якої раптом заіскрилися очі, – таки справді кіно…

Вона сиділа, підперши голову руками, і їла мене поїдом.

– Ір, ти що, справді можеш мені заздрити? – Я б нізащо не повірила подрузі, коли б не бачила її завороженого погляду, якого не зводила з мене, поки я не закінчила розповідь про свої пригоди.

– Так, – коротко відповіла та.

– Ось. А я про що? Усі вірять, що в іншого життя краще. Кожному видається, що в іншого мед солодший. Але це все неправда, – знову підсумувала Юлька.

Здавалося, її моя розповідь аніскілечки не зачепила.

– Можливо. Але чому до Марти липнуть однакові чоловіки? Маю на увазі – одружені, а до мене ніхто, уявляєте, ніхто-о-о-о-о-о взагалі не проявляє жодного інтересу, – не вгавала Ірина, обернувшись до Юльки всім тілом.

– О-о-о, дівчата. Оце і є основне запитання. Знайдете відповідь – зрозумієте причину.

– Маєш на увазі, що я якимось чином приваблюю саме одружених чоловіків? – Тепер і я розвернулася до Юльки. Що може бути цікавіше, ніж почути про себе з чужих уст?

– Саме це і маю на увазі.

– Але ж чому? Насправді я дуже хочу вийти заміж. Я добре готую, у мене завжди чисто, випрано, я добре виглядаю, маю дві освіти, широке коло…

– Спинись, – перебила вона мене. – Річ не в тім, що в тебе є, а в тому, чого в тебе нема.

– «Біда не в тім, що ти мене не любиш, а в тім, що я тебе не можу розлюбити», – проспівала Ірка, відставляючи під шафку другу пляшку. – А ще є?

– Може, досить? – Юлька.

І таке те її «може» кволе і невиразне, що я поставила на стіл третю пляшку.

– І чого ж у мене нема? – Я сподівалася сьогодні отримати відповіді на всі запитання.

– Не знаю.

– То навіщо почала? – Я не на жарт розійшлася, бо мені видавалося, що синя птиця мого щастя ось тут, поруч, на відстані простягненої руки, і що вона… в Юльки.

– Ти сама маєш знайти відповідь.

– Бо що? Що, якщо ти мені скажеш?

– Це не матиме для тебе того значення, якого ти очікуєш. – Юлька вміла бути терплячою, коли треба. – Та й я не можу тобі нічого сказати, бо не знаю тебе так добре, як ти сама. Усі відповіді на запитання є всередині кожного. Потрібно лише наважитися і зуміти їх знайти.

– Юлько, звідки ти така мудра? – Ірка тепер захоплювалася нашою спільною подругою.

Погоджуюся, Юлька таки викликала подив. Самодостатня, спокійна, виважена. Знає, чого хоче. Впевнена у своєму виборі. Та й, зрештою, вона просто його зробила, цей вибір. Одного разу їй вдалося заробити кругленьку суму і купити кілька квартир. Тепер вона здає в оренду помешкання, живе у своє задоволення, їздить по різних семінарах знаних психологів і пише працю. Тільки іноді з’являються агресивні нотки в голосі – коли йдеться про представників сильної статі. Як сьогодні.