Текст книги "Любий друг (Збірник)"

Автор книги: Ги де Мопассан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 27 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

VI

Сумний прокинувся Жорж Дюруа вранці.

Він поволі одягся, сів коло вікна й замислився. У всьому тілі почував болісну втому, немов учора його палицями побито.

Нарешті потреба дістати гроші пригнала його до Форестьє.

Приятель прийняв його в кабінеті, де сидів біля коминка, гріючи ноги.

– Чого це ти так рано?

– У мене дуже важлива справа, маю борг честі!

– Програв?

Він завагався, але потвердив:

– Програв.

– Багато?

– П’ятсот франків!

Винен він був тільки двісті вісімдесят.

Форестьє скептично спитав:

– Кому винен?

– Та… та… одному добродієві, Карльвілеві.

– Ага! І де він живе?

– На вулиці… вулиці…

Форестьє засміявся:

– На вулиці «шукай вітра в полі», правда? Знаю цього добродія, мій любий. Хочеш двадцять франків, то можу ще тобі дати, тільки не більше.

Дюруа взяв золотого.

Потім обійшов усіх знайомих і на п’яту годину назбирав вісімдесят франків.

Бракувало ще двохсот, і він побачив безнадійність своїх заходів, але зібрані гроші лишив собі, промовивши: «Що ж мені перериватись ради тієї шльондри? Віддам, коли матиму».

Два тижні він жив ощадно, правильно й чеснотно, пройнявшись найкращими намірами. Потім його охопило жагуче бажання любові. Йому здавалось, що вже не один рік минув, відколи обіймав жінку, і тремтів від кожної спідниці, як матрос, знову побачивши жадану землю.

Отож подався якось увечері до Фолі-Бержер, сподіваючись здибати Рашель. І справді побачив її, тільки ввійшов, бо вона постійно в цьому закладові пробувала.

Він підійшов до неї, посміхаючись, і подав руку. Та вона зміряла його поглядом з голови до п’ят:

– Що це ви хочете від мене?

Він спробував засміятись:

– Ну, не клей дурня.

Але вона відвернулась, сказавши:

– Я не знаюся з сутенерами.

Вона добрала найгрубішої лайки. Обличчя його спалахнуло, і він вийшов геть.

У редакції працювати йому було сутужно, бо Форестьє був хворий, виснажений, весь час кашляв і ніби навмисно вигадував для нього всякі клопітні завдання. Одного разу навіть, у хвилину нервового роздратування, після довгого нападу кашлю, коли Дюруа не приніс йому потрібних відомостей, пробурмотів:

– А, чорт, ти дурніший, ніж я гадав.

Той трохи не ляпнув його в обличчя, але стримався й вийшов, пробурмотівши:

– Я тобі пригадаю.

Раптом у нього виникла думка, й він додав:

– От я тобі роги наставлю, друзяко!

І пішов, потираючи руки, вдоволений своїм планом.

Він хотів зразу ж узятись виконувати його й другого дня пішов на розвідки до пані Форестьє.

Вона лежала на канапі, читаючи книжку.

Подала йому руку, не ворухнувшись, тільки голову повернула й промовила:

– Добрий день, Любий друже.

Він ніби ляпаса дістав:

– Чого ви називаєте мене так?

Вона відповіла посміхаючись:

– Бачила пані де Марель на тому тижні й знаю, як вас там охрестили.

Приязність молодої жінки заспокоїла його. То й чому б йому, зрештою, боятись?

Вона казала:

– Ви її пестите. А до мене заходите тридцять шостого числа або щось коло того.

Він сів поруч і дивився на неї з новою цікавістю, з цікавістю аматора, що побачив коштовність. Вона була чарівна, білява, ніжна й гаряча, мов для пестощів створена, і він подумав: «Вона краща за ту, безперечно». Успіху був цілком певний – тільки руку, здавалось, має простягти, щоб дістати його, як стиглий овоч.

Він рішуче сказав:

– Не приходив до вас, бо так краще.

Вона спитала, не зрозумівши:

– Як? Чому?

– Чому? Ви не догадуєтесь?

– Аж ніяк.

– Бо закохався у вас… о, трошки, тільки трошки… І не хочу зовсім закохуватись.

Вона, здавалось, не здивувалась, не образилась і не зраділа; вона й далі байдуже посміхалась і спокійно відповіла:

– О, приходьте все-таки. В мене надовго не закохуються.

Її тон уразив його більш, ніж самі слова, й він спитав:

– Чому?

– Бо це марна річ, і я зразу ж даю це зрозуміти. Коли б ви раніш розповіли мені за свої побоювання, то я заспокоїла б вас і, навпаки, просила б заходити якнайчастіше.

Він патетично скрикнув:

– Чуттям наказувати не можна!

Вона повернулась до нього:

– Друже, для мене закоханий чоловік викреслюється із числа живих. Він стає ідіотом, та не тільки ідіотом, а й небезпечним. З тими, хто любить мене або вдає любов, я уриваю всякі близькі зносини, бо передусім вони нудні мені, а потім ще й непевні, як скажений собака, що завжди може напасти. Отже, я беру їх у моральний карантин, аж поки не минеться недуга. Не забувайте цього. Я знаю добре, що любов для вас – це щось ніби голод, а для мене, навпаки, це якесь… якесь єднання душ, що в розрахунки чоловіків не входить. Ви розумієте в ній букву, а я – дух. Але… гляньте-но мені в вічі…

Вона вже не посміхалась. Обличчя її було спокійне й холодне, коли казала, підкреслюючи кожне слово:

– Я ніколи, ніколи не буду вашою коханкою, розумієте? Отже, цілком даремно, навіть шкідливо для вас затинатись на цьому бажанні… А тепер, коли… операцію зроблено… якщо хочете, будемо друзями, добрими друзями, але справжніми, без задньої думки.

Він зрозумів, що всяка спроба буде марна після такої безнадійної лекції. Він зразу ж щиро скорився, радіючи, що матиме в житті таку спільницю, й простяг їй руку:

– Я до ваших послуг, пані, коли і як схочете.

Вона відчула сердечність в його голосі й дала свої руки.

Він поцілував їй одну по одній, а коли підвів голову, сказав щиро:

– Боже мій, коли б я знайшов таку жінку, як ви, то з яким щастям одружився б із нею!

Цей раз вона зворушилась, замилувалась його словами, як буває з жінками від компліментів, що проходять їй у серце, й кинула на нього той хуткий, вдячний погляд, що обертає нас у рабів.

А що він не міг добрати переходу до дальшої розмови, вона ніжно промовила, торкнувшись пальцем його руки:

– Я зразу ж почну виконувати свої дружні обов’язки. Ви недогадливий, мій любий…

Повагавшись, вона спитала:

– З вами можна вільно говорити?

– Так.

– Цілком?

– Цілком.

– Ну, так навідайте пані Вальтер, вона дуже вами цікавиться, і постарайтесь сподобатись їй. Отам ваші компліменти будуть доречні, хоч вона чесна, затямте це, цілком чесна. О, там хвацькі наскоки успіху не матимуть. Але ви там кращого знайдете, коли зумієте. Я знаю, що в газеті ви ще й досі маєте незначне становище. Але не бійтесь, вони всіх співробітників приймають дуже приязно. Сходіть, повірте мені.

Він сказав усміхаючись:

– Дякую, ви – янгол, ви мій янгол-охоронець.

Потім розмовляли про всячину.

Він сидів довго, бажаючи довести, що йому приємно коло неї бути; а прощаючись, ще раз спитав:

– Отже, ми – друзі?

– Звичайно ж.

Відчувши тоді враження своїх слів, він додав, щоб підсилити їх:

– А якщо будете колись удовою, то я на черзі.

Й швиденько вийшов, щоб не дати їй часу розгніватись.

Візит до пані Вальтер трохи турбував Дюруа, бо він не мав жодного приводу з’явитись до неї, а допускатись незручності не хотів. Директор ставився до нього прихильно, відзначав його послуги, доручав йому переважно перед іншими складні справи: чом же йому не скористуватись із цієї ласки, щоб доступитись до директорського дому?

Одного дня, вставши раненько, він пішов на базар і купив за кільканадцять франків два десятки чудових груш. Старанно запакував їх у кошика, так ніби їх здалеку прислано, він одніс їх швейцарові патронеси зі своєю карткою, де написав:

«Жорж Дюруа

ласкаво просить пані Вальтер прийняти ці овочі, що він одержав уранці з Нормандії».

Другого дня знайшов у редакції, в своїй скриньці для листів, конверта з відповіддю пані Вальтер, котра «дуже дякувала панові Жоржу Дюруа» й сповіщала, що «буває вдома щосуботи».

Наступної суботи він з’явився.

Пан Вальтер жив на бульварі Мальзерба у великому власному будинкові, якого частину віддавав у найми ради ощадності. Між двома парадними стояв єдиний швейцар, що охороняв підступи й до господаря, і до пожильця, а його показна, як у церковного придверника, постать, грубі литки в білих панчохах і пишна ліврея з золотими ґудзиками та чорвоно-гарячими закотами на кожного справляла враження, що тут дім багатий і виборний.

Вітальні були на другому поверсі за передпокоєм з шпалерами на стінах і портьєрами на дверях. На стільцях дрімало два лакеї. Один із них узяв пальто Дюруа, другий забрав його ціпка, розчинив двері, провів трохи одвідувача й зник, викрикнувши його ім’я в порожнечу помешкання.

Молодик ніяково озирався навколо, аж ось побачив у дзеркалі людей, що сиділи, здавалось, дуже далеко. Спочатку він не туди втрапив – його ошукало свічадо, потім пройшов іще дві зали й опинився в маленькому будуарі, оббитому блакитним шовком з золотими цятками, де четверо паній тихо розмовляли між собою коло круглого столу з чайним посудом.

Дарма що набув певності в паризькому житті, зокрема в репортерському ділі, раз у раз маючи стосунки із особами значними, Дюруа трохи збентежився від поводження лакеїв та блукання по порожніх залах.

– Пані, я дозволив собі… – пробурмотів він, шукаючи очима господиню.

Вона подала йому руку, що її він узяв, уклонившись, мовила:

– Ви дуже ласкавий, пане, що навідали мене.

Й показала йому на крісло, де, сідаючи, він трохи не впав, бо воно здалося йому багато вищим.

Всі замовкли. Потім одна з жінок знову почала розмову. Говорили про холод, що лютішав дедалі, але не міг ще спинити пошесть тифоїдної пропасниці, ні на ковзанах не дозволяв бігати. І кожна висловила свої думки про паризький мороз, а також про те, яка пора року краща, наводячи затерті докази, що водяться в головах, як пил у помешканнях.

Рипнули тихенько двері, Дюруа обернувся й побачив крізь прозорі дверні шибки, що йшла пані. Коли вона з’явилась у будуарі, одна з відвідувачок підвелася, попрощалась і вийшла; Дюруа провів поглядом через порожні зали її чорну спину, де блищали штучні камінці.

Коли хвилювання від зміни осіб затихло, розмова зненацька, без жодного зв’язку, пішла про Марокканське питання, війну на сході та про труднощі Англії в Південній Африці.

Панії обговорювали ці важливі справи так, ніби грали добре вивчену світську, цілком пристойну комедію.

Прийшла ще маленька кучерява білявка, а за нею висока худа жінка середнього віку.

Заговорили про те, чи потрапить Ліне до академії. Нова гостя переконано доводила, що його переможе Кабанон-Леба, автор чудової віршової переробки «Дон-Кіхота» для сцени.

– Знайте, її ставлять в «Одеоні» цю зиму!

– От що! Неодмінно піду подивитись цю дуже цінну літературну роботу.

Пані Вальтер відповідала ласкаво, спокійно та байдуже, висловлювалась не вагаючись, бо думка її завжди була готова наперед.

У будуарі стало темно. Вона веліла засвітити лампи, але весь час слухала балачку, що котилась, як солодкий струмок, і згадувала, що забула до друкаря сходити по запросні квитки на майбутній обід.

Вона була трохи грубенька, вродлива ще, в тих небезпечних літах, коли занепад уже близький. Підтримувала себе доглядом, дбайливістю, гігієною та косметикою. Здавалась обережною у всьому, поміркованою й розважливою, належала до тих жінок, що душу мають підстрижену, як французький сад. Ходиш там без несподіванок, але почуваєш своєрідний чар. Мала гострий, спокійний, певний розум, що заступав їй фантазію, була добра, віддана і незмінно зичлива до всіх.

Вона постерегла, що Дюруа мовчить, що ніхто з ним не розмовляє, що почуває він себе, здається, трохи ніяково. А оскільки панії ті ніяк не могли покінчити з академією – ця цікава тема завжди надовго спиняла їхню увагу, – то вона спитала:

– Ви, пане Дюруа, певно, краще за всіх обізнані в цій справі – кому ж ви даєте перевагу?

Він відповів не вагаючись:

– У цьому питанні, пані, я цікавився б не заслугою кандидатів, про яку завжди можна сперечатись, а їхнім віком і здоров’ям. Питав би не за титули їхні, а за недуги. Не дошукувався б, чи зробили вони віршованого перекладу з Лопе де Вега, але довідався б про стан їхньої печінки, серця, нирок та спинного мозку. Про мене розширення серця, діабет, а ще краще початок м’язевої атрофії важили б у сто разів більше, ніж сорок томів довільних міркувань про патріотичні мотиви в поезії варварських народів.

Всі здивовано мовчали.

Пані Вальтер спитала посміхаючись:

– Чому ж це?

Він відповів:

– Бо в усьому я шукаю тільки втіхи для жінок. Справді ж, академія цікавить вас, пані, тільки тоді, коли помре якийсь академік. Що більше їх помиратиме, тим буде для вас приємніше. А щоб вони швидше помирали, треба вибирати старих та недужих.

Але всі були ще трохи здивовані, і він додав:

– Та й я не кращий за вас, і мені теж дуже приємно прочитати про смерть академіка в паризькій хроніці. Я зразу ж думаю: «А хто його заступить?» І перебираю кандидатів. Ця гра, дуже мила гра, в яку грають по всіх паризьких салонах після кожного сконання безсмертного: гра в смерть та сорок дідів*.

Панії ті, трохи ще збентежені, починали вже посміхатись, бо зауваження його було дуже правдиве.

Він підвівся й закінчив:

– Ви ж їх, панії, призначаєте і призначаєте тільки на те, щоб вони вмирали. Отже, вибирайте старих, старезних, якнайстаріших і ні на що більше не зважайте.

І, невимушено вклонившись, Дюруа пішов собі.

– Цікавий хлопець, – скоро він вийшов, сказала одна пані. – Хто це?

Пані Вальтер відповіла:

– Співробітник наш. Поки він провадить у газеті дрібну роботу, але я певна, що швидко висунеться.

Дюруа весело, швидко пританцьовуючи, йшов униз бульваром Мальзерба, задоволений своєю спритністю, і бурмотів: «Початок непоганий!»

Того вечора помирився з Рашеллю.

Наступного тижня йому трапилось дві події. Його призначено на завідувача хроніки й запрошено на обід до пані Вальтер. Він зразу ж добачив зв’язок між обома новинами.

«Французьке життя» було передусім газетою для грошей, бо патрон був грошовитий, і преса й депутатство правили йому тільки за знаряддя. Прикидаючись добрягою, він завжди орудував під щирою личиною, але до всякої роботи брав тільки людей, яких добре дізнав та випробував, здібних на хитрощі, нахабство й крутійство. Дюруа, призначений на завідувача хроніки, здавався йому хлопцем цінним.

Обов’язки ці досі виковував секретар редакції Буаренар, старий журналіст, точний, ретельний і несміливий, як урядовець. Тридцять років секретарював він по редакціях одинадцяти різних газет, але не змінився аж ніяк ні в праці своїй, ні в думках. Переходив з редакції до редакції, мов ресторан міняв, майже не помічаючи, що кухня не всюди однакова. Питання політики й релігії його не обходили. Був відданий газеті незалежно від її напрямку, тямущий у роботі й цінний своїм досвідом. Працював, як сліпий, що нічого не бачить, як глухий, що не чує, як німий, що ніколи не розмовляє. Проте з професійного боку був дуже чесний і ніколи не йшов на справу, що йому з ділового погляду незаконною або непристойною здавалася.

Пан Вальтер цінував його, але не раз уже збирався передати хроніку комусь іншому, бо це, казав, осередок газети. Якраз хронікою пускаєш новини, збуджуєш шелест і впливаєш на публіку та на біржу. Між двома дописами про світські вечірки треба вміть притулити, ніби ненароком, якусь важливу звістку, точніше – тільки натякнути на неї. Треба, щоб з натяків догадувались, у чім річ, треба спростовувати таким чином, щоб підтвердити здогади, й потверджувати так, щоб жодна душа написаному не повірила. Треба подавати в хроніці щодня хоч один цікавий для будь-кого рядок, і тоді всі її читатимуть. Треба думати за все й за всіх, за всі верстви суспільства, за Париж і за провінцію, за армію і за малярів, за духовенство й за університет, за магістрати й за куртизанок.

Керівник цього відділу – командир загону репортерів – мусить завжди матись на осторозі, бути обережний, завбачливий, спритний та викрутний, бути всіма способами лукавий і мати непомильний нюх пізнавати брехливі новини з першого погляду, розуміти, що добре сказати, а що замовчати, тямити, що саме читачів зацікавить, ще й подати його так, щоб враження збільшити якомога.

Буаренарові, хоч і мав він велику практику, бракувало певності й блиску, а найбільше бракувало йому природжених хитрощів, щоб передчувати раз у раз таємні патронові думки.

Дюруа міг повести справу досконало й був чудовим надбанням для редакції газети, що «плавала на глибокому в комерції і на мілкому в політиці», як казав Норбер де Варен.

Натхненниками й справжніми редакторами «Французького життя» були з півдесятка депутатів, зацікавлених у всіх спекуляціях, що розпочинав або підтримував директор. У парламенті їх звали «Вальтеровою бандою» і заздрили їм, бо вони, певно, гроші заробляли з ним і через нього.

Політичний редактор, Форестьє, був маріонеткою для тих дільців, виконавцем їхньої волі. Вони накреслювали передові статті, він писав удома, в спокійних обставинах, як казав він, але за їхніми вказівками.

А щоб надати газеті столичного розмаху, завербовано було двох відомих письменників, майстрів у своїй царині, – Жака Ріваля, злободенного фейлетоніста, та Норбера де Варена, поета й автора художніх нарисів чи, певніш, оповідань, написаних у новій манері.

Крім того, з численної зграї писарчуків на всі руки задешево поєднано художніх, музичних і театральних критиків, а також судового та спортивного репортерів. Дві жінки з вищого товариства, під прибраними іменами «Рожеве доміно» й «Біла лапка», постачали світські новини, писали про світські звичаї, про моди, про етикет, добрий тон та обговорювали плітки про великих паній.

І «Французьке життя» «плавало на глибокому й мілкому» під орудою цих різноманітних рук.

Дюруа ще не стямився з радощів від призначення на завідувача хроніки, коли дістав картку, де прочитав: «Пан і пані Вальтер ласкаво просять пана Жоржа Дюруа завітати до них на обід у четвер 20 січня».

Нова ласка, що впала на нього слідом за першою, так його врадувала, що він поцілував запрошення, ніби то був любовний лист. Потім пішов до касира обговорити важливу грошову справу.

Завідувач хроніки має звичайно власний бюджет, з якого оплачує всі відомості, гарні й посередні, що їх репортери приносять, як садівники первістки до овочевої крамниці.

На початок Дюруа приділено тисячу двісті франків, що з них він сподівався притримати собі добру частину.

Після всяких його настирливих доводів, касир видав йому врешті-решт чотириста франків авансом. Дюруа спершу був твердо поклав собі відіслати двісті вісімдесят франків пані де Марель, але хутко зміркував, що на руках у нього лишиться тільки сто двадцять франків – сума зовсім не достатня, щоб поставити діло на широку ногу, – і відклав борг надалі.

Два дні він улаштовувався на новому місці, бо дістав у спадок окремого стола й шухляди з дописами у великій, спільній для всіх співробітників, редакційній кімнаті. Він посів куток у кімнаті, а в другому сидів, завжди схилившись над паперами, Буаренар – чуб у того й на старість лишився чорний як смола.

Довгий стіл посередині призначався для «літучих» співробітників. Звичайно він правив за лаву, де сідали, чи то звісивши ноги, чи просто підібгавши їх по-турецькому. Часом збиралось душ з півдесятка та й грали зосереджено в більбоке, присівши на тому столі в позі хінських бовванців.

Дюруа теж прилюбився зрештою до цієї розваги й швидко опанував її під проводом і завдяки порадам Сен-Потена.

Форестьє, нездужаючи щодня більше, віддав йому чудове більбоке з тропічного дерева, те, що останнє купив, заважке, казав він, для нього, і Дюруа підкидав міцною рукою велику чорну кулю на мотузці й тихенько лічив:

– Один-два-три-чотири-п’ять-шість…

На перший раз він викинув двадцять очок підряд, саме того дня, як мав обідати в пані Вальтер. «Чудовий день, – подумав він, – у всьому мені щастить». Бо вправність у більбоке була в якійсь пошані в редакції «Французького життя».

З редакції він пішов раненько, щоб устигнути одягнутись, і на Лондонській вулиці побачив перед себе маленьку жінку, що постаттю нагадувала пані де Марель. Обличчя йому зашарілось і серце застукотіло. Перейшов на другий бік вулиці, щоб побачити профіль. Вона спинилась і теж почала переходити. Помилка. Він зітхнув.

Він часто думав, як йому поводитись, коли здибається з нею. Привітатись чи прикинутись, що не бачить?

«Не побачив би», – подумав він.

Було холодно, калюжі замерзли. Пішоходи були сірі й ясні від газового світла.

Прийшовши додому, він подумав: «Треба помешкання перемінити. Тепер мені жити тут не годиться». Почував себе збудженим та веселим, ладен був бігати по дахах і приказував уголос, походжаючи від ліжка до вікна:

– Доля прийшла? Доля! Треба татові написати.

Вряди-годи він писав батькові, і його лист завжди приносив ясну радість у маленький нормандський шинок, що стояв при дорозі на високому горбі, звідки видко Руан та широку долину Сени.

Так само вряди-годи одержував синього конверта, де адресу надряпано невправною тремтячою рукою, незмінно читав ті самі рядки на початку батьківського листа:

«Любий сину, пишу тобі, що я й мати твоя здорові. Новин ніяких у нас немає. Одначе повідомляю тебе…»

І в серці його збереглась цікавість до сільських подій, до новин у сусідів та до врожаю.

Він приказував, пов’язуючи білу краватку перед дзеркальцем: «Треба завтра ж татові написати. Коли б побачив мене сьогодні ввечері в тому домі, куди я йду, то здивувався б старий! Сто чортів, та я зараз так обідатиму, що йому й не снилось». І зненацька побачив їхню чорну кухню за порожньою крамницею, каструлі, що блищали жовтим світлом по стінах, кота коло груби, що в позі химери примостився біля вогню, дерев’яного стола, масного від часу й розлитої рідини, супницю, що на ньому парувала, та запалену свічу між двома тарілками. Побачив і батьків своїх, повільних селян, що їли суп маленькими ковтками. Знав найдрібніші зморшки на їхніх обличчях, найдрібніші рухи їхніх рук та голови. Знав навіть, що вони кажуть щовечора, коли вдвох вечеряють.

Знову подумав: «Треба таки навідати їх якось». Але кінчивши вбиратись, погасив світло й вийшов.

На крайньому бульварі його обпали повії. Він відповідав їм, вириваючи руки: «Дайте спокій мені!» – так зневажливо й гнівно, мов його ображено. За кого вони мають його? Ці шлюхи зовсім у людях не розбираються! В чорному фракові, йдучи обідати до багатющих, відомих і важливих людей, він почував себе новою особою, немов зразу став іншою, світською, великопанською людиною.

Він певно ввійшов до передпокою, освітленого високими бронзовими ставниками, й незмушено віддав свого ціпка та пальто двом лакеям, що до нього підійшли.

Всі зали були освітлені. Пані Вальтер приймала у другій, найбільшій. Вона зустріла його з чарівною усмішкою й познайомила з двома чоловіками, що прийшли перед ним, депутатами Фірменом та Лярошем-Матьє, неписаними редакторами «Французького життя». Зокрема, Лярош-Матьє мав силу над газетою завдяки великому впливові в палаті. Ніхто не сумнівався, що він вийде колись у міністри.

Потім прийшло подружжя Форестьє, вона в рожевому, чарівна. Дюруа здивувався, що вона так близько знається з народними представниками. З Лярошем-Матьє вона хвилин з п’ять тихенько розмовляла біля коминка. Шарль зовсім, здавалось, підупав. Дуже схуд за місяць, кашляв раз у раз та приказував:

– Конче мушу кінець зими прожити на півдні.

Норбер де Варен та Жак Ріваль прийшли вкупі. Потім розчинились двері кімнат, і ввійшов пан Вальтер з двома дорослими дочками віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років – з них одна бридка, друга гарненька.

Дюруа знав, що в патрона є діти, але щиро здивувався. Він ніколи не думав про директорових дочок, як не думають про далекі краї, яких ніколи не побачиш. До того ж уявляв їх малими, а побачив дорослими дівчатами. Навіть схвилювався трохи, мов перед очима його сталася раптова зміна.

Вони одна по одній подали йому руки, коли їх знайомили, й сіли коло столика, певно, для них і призначеного, та й почали перебирати коточки шовку в кошикові.

Чекали ще когось, і всі мовчали від тієї ніяковості, що буває перед обідом між людьми, які сходяться після різної праці в різному настрої.

Дюруа знічев’я глянув на стіну, а пан Вальтер мовив йому здалеку, видимо бажаючи похвалитись своїм добром:

– Ви моїкартини дивитесь? – На «мої» він натиснув. – Ось зараз покажу вам.

Він узяв лампу, щоб можна було краще роздивитись.

– Тут краєвиди, – сказав він.

Серед стіни висіло велике полотно Гійєме* – нормандський берег під грозовим небом. Під ним – ліс Арпіньї* та алжирська рівнина, робота Гійоме*, з верблюдом на обрії, великим верблюдом на високих ногах, що нагадував чудернацького пам’ятника.

Пан Вальтер перейшов до сусідньої стіни й промовив поважним тоном церемоніймейстера:

– Визначне малярство.

Тут було четверо полотен: «Одвідини шпиталю» Жервекса*, «Жниця» Бастьєна-Лепажа*, «Вдова» Бугро* та «Страта» Жана-Поля Лоранса*. На ній змальовано вандейського священика, що його під церквою розстрілював загін «синіх»*.

Посмішка промайнула на поважному обличчі патрона, коли він показував дальшу стіну:

– Тут фантазисти.

Найперше впадала в очі невеличка картина Жана Беро*, що звалась «Угорі й унизу». Гарненька парижанка сходить драбинкою на трамвай під час руху. Голова її вже з’явилась над рівнем імперіалу, і добродії, що сидять у ньому на лавах, з жадібним задоволенням бачать молоде обличчя своєї майбутньої сусідки, а чоловіки, що внизу стоять, споглядають на її ноги з виразом прикрості й жадання.

Пан Вальтер підніс лампу й приказував, масно посміхаючись:

– Га? Втішно? Правда, втішно?

Потім показав «Рятування потоплениці» Ламбера*.

На прибраному по обіді столі сидить кошеня й здивовано та вражено дивиться, як муха топиться в шклянці з водою. І лапку піднесло, ось-ось комашинку раптом підхопить. Та ще не зважилось. Вагається. Що ж зробить?

Потім патрон показав «Лекцію» Детая*: солдат у казармі вчить пуделя бити в барабан.

– Оце дотепно! – мовив Вальтер.

Дюруа похвально й захоплено сміявся:

– Чудово, чудово, чуд…

І враз спинився, бо почув позаду голос пані де Марель, що допіру ввійшла.

Патрон далі освітлював та з’ясовував картини.

Тепер він показував акварель Моріса Лелуара* «Перешкода». Посеред вулиці зчинили бійку двоє легінів, двоє геркулесів, і через них зупинилися криті ноші. А з вікон ношів висунулось чарівне обличчя жінки, вона дивиться… дивиться… без нетерплячки, без страху, з якимсь захопленням навіть на змагання цього бидла.

Пан Вальтер приказував:

– Ще маю картини в дальших кімнатах, тільки не таких відомих та визнаних малярів. Тут у мене тільки обрані. Тепер я купую молодих, зовсім молодих, та й вішаю їх тим часом десь у кімнаті, поки їхні автори слави не заживуть. – І тихо промовив: – Тепер якраз час купувати картини. Художники з голоду мруть. У кишені в них свистить, свистить…

Та Дюруа нічого не бачив і слухав, не тямлячи. Пані де Марель була тут, позад нього. Що йому робити? Якщо він привітається, то чи не одвернеться вона або скаже щось образливе? А коли не підійти до неї, то що подумають?

Вирішив: «Почекаю ще». Він так схвилювався, що на мить йому в голову спало раптової хворості вдати та й зовсім звідси піти.

Оглядати стіни кінчено. Патрон поставив лампу й привітався з новою гостею, а Дюруа знову почав на картини роздивлятись, мовби не навтішався ще ними досить.

У голові йому паморочилось. Що робити? Він чув голоси, розмову. Пані Форестьє покликала його:

– А йдіть-но, пане Дюруа!

Він підбіг до неї. Вона познайомила його з приятелькою, що бенкет улаштовувала, й хотіла, щоб про нього з’явився допис у хроніці «Французького життя».

– Безперечно, пані, безперечно… – бурмотів він.

Тепер пані де Марель була вже зовсім близько. Він не зважувався відійти.

Зненацька йому здалося, що він збожеволів; вона голосно сказала йому:

– Добридень, Любий друже. Чи ви не пізнаєте вже мене?

Він хутко обернувся. Вона стояла коло нього, усміхаючись, дивилась на нього весело й привітно. І подала йому руку.

Він взяв її, тремтячи, бо ще боявся якоїсь хитрості й віроломства. Вона приязно додала:

– Що це вам сталося? Ніде вас не видно.

Він бубонів, не здолаючи ще опанувати себе:

– Сила роботи, пані, сила роботи. Пан Вальтер доручив мені нову посаду, і клопоту від неї багато.

Вона дивилась весь час йому в вічі, і в її погляді він нічого, крім прихильності, не бачив. І відповіла:

– Знаю. Тільки це не причина, щоб забувати друзів.

Далі розмовляти їм перешкодила поява гладкої декольтованої пані з червоними руками й щоками, претензійно вдягненої й зачесаної, яка ступала так важко, що за кожним кроком почувалась вага й грубизна її стегон.

Ставились до неї всі, здавалося, з великою пошаною, тож Дюруа спитав у пані Форестьє:

– Що це за особа?

– Віконтеса де Персемюр, та сама, що підписується «Біла лапка».

Він здивувався й трохи не засміявся:

– Біла лапка! Біла лапка! Я ж думав, що це молода жінка, як ви! Так це Біла лапка? Ну та й гарна вона, ну й гарна!

У дверях з’явився лакей і оповістив:

– Накрито, панове.

Обід був банальний і веселий, той обід, де про все розмовляють і нічого не кажуть. Дюруа сидів між старшою донькою патроновою, бридкою панною Розою, та пані де Марель. Оце сусідство трохи ніяковило його, дарма що вона почувала себе, здавалось, дуже вигідно й балакала, як завжди, дотепно. Спочатку він хвилювався, вагаючись, як той музика, що з тону збився. А втім, певність потроху до нього верталась, і скидаючись раз у раз очима, вони запитували одне одного, поєднували свої погляди якось інтимно, майже чуттєво, як було колись.

Раптом йому здалося, ніби щось торкнулось під столом його ноги.

Він тихо посунув ногу й натрапив на сусідчину, що від цього дотику не поступилась. У цю мить вони не розмовляли, обернувшись до інших сусідів.

Серце Дюруа кинулось, і він посунув, проте, далі своє коліно. Легенький притиск відповів йому. Тоді він зрозумів, що кохання їхнє поновлюється.

Про що ж вони потім розмовляли? Про дріб’язок; але уста їхні тремтіли за кожного погляду.

Тим часом молодик, бажаючи бути ввічливим з дочкою патрона, коли-не-коли озивався до неї. Вона відповідала, як і мати, – ніколи не вагаючись над своїми словами.

Віконтеса де Персемюр сиділа праворуч від пана Вальтера і вдавала з себе принцесу. Дюруа без посмішки не міг на неї дивитись.

– А ви знаєте ту, що підписується «Рожеве доміно»? – тихенько спитав він пані де Марель.

– Звичайно! Баронесу де Лівар?

– Вона теж такого ґатунку?

– Ні. Але теж цікава. Висока, худюща, шістдесят років, кучері фальшиві, зуби штучні, погляди часів Реставрації, й убрання тієї самої доби.

– Звідки ж видряпали таких письменниць?

– Безпритульну шляхту завжди пригріває якийсь вискочень-буржуа.

– Оце й уся причина?

– Всенька.

Потім патрон, обоє депутатів, Норбер де Варен та Жак Ріваль засперечалися про політику, й суперечка тривала аж до десерту.

Коли вернулися до вітальні, Дюруа знову підійшов до пані де Марель і спитав, дивлячись їй у вічі: