Текст книги "Любий друг (Збірник)"

Автор книги: Ги де Мопассан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 27 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

– Дозвольте провести вас сьогодні?

– Ні.

– Чому?

– Бо Лярош-Матьє, сусіда мій, завжди завозить мене додому, коли ми обідаємо.

– Коли ж я вас побачу?

– Приходьте завтра снідати.

І розійшлись, нічого вже не сказавши.

Дюруа хутко пішов, бо вечірка здавалась йому нудною. На сходах догнав Норбера де Варена. Старий поет узяв його під руку. Він не боявся вже суперництва в газеті, бо праця їхня надто різна була, й ставився тепер до молодика з прихильністю старшого родича.

– Проведете мене трохи по дорозі? – спитав він.

– Залюбки, дорогий учителю, – відповів Дюруа.

І вони помалу пішли вниз бульваром Мальзерба. Париж був майже пустинний цієї ночі, холодної ночі, тієї ночі, що здається неосяжнішою, ніж звичайно, коли зорі горять ніби вище, а крижані подихи вітру немов несуть щось із надзоряної далечини.

У першу хвилю чоловіки не розмовляли. Потім Дюруа сказав, аби не мовчати:

– А Лярош-Матьє здається дуже розумним і знаючим.

Старий поет буркнув:

– Вам здається?

Молодик здивовано завагався:

– Авжеж; та й у палаті, кажуть, він один з найздібніших.

– Може бути. В сліпому царстві й одноокий цар. Чи бачите, всі вони посередності, бо душа їхня загрузла між двома мурами – грошима та політикою. Це педанти, мій любий, з якими не можна ні про що, ні про що дороге нам розмовляти. Розум їхній замулений, заболочений, як Сена під Аньєром. Ох, як же важко здибати людину, що б мала простір у думках, що коло неї чути було б ті великі подихи, якими дихаєш на березі моря. Знав я кілька таких, та померли.

Норбер де Варен говорив виразним, але стриманим голосом, що залунав би серед нічної тиші, якби він дав йому волю. Сам здавався збудженим і сумним – від того смутку, що обпадає раптом душі й робить їх дзвінкими, як замерзла земля. Він додав:

– А втім, байдуже, чи трохи більше, чи трохи менше в людини розуму, коли для всього кінець один!

І замовк. Дюруа, почуваючи себе весело сьогодні, сказав посміхаючись:

– Не в гуморі ви сьогодні, дорогий учителю.

– Ніколи в ньому не буваю, дитино моя, та й ви не будете через кілька років. Життя – це гора. Поки вгору йдеш, дивишся на верховину й буваєш щасливий; а коли зійдеш, побачиш зненацька схил і кінець, тобто смерть. Нагору сходити поволі, а згори швидко. У ваших літах радієш. Сподіваєшся на багато що, тільки не здійснюється воно ніколи. А в моїх нічого вже не чекаєш… саму смерть.

Дюруа засміявся:

– Чорт, від ваших слів холод боре.

Норбер де Варен відповів:

– Ні, просто не розумієте мене зараз, але пригадаєте колись усе, що я казав. Чи бачите, настає день, і для багатьох дуже швидко, коли годі вже сміятись, мовляв, бо позад усього, що бачиш, постерігаєш смерть. О, та ви навіть слова цього – смерть – не розумієте! У ваші літа це порожній звук! А в мої воно страшне. Так, кожен зрозуміє це відразу, не знати, чому та з якої нагоди, і тоді все на світі змінює свій вигляд. Я вже п’ятнадцять років почуваю, що вона точить мене, так ніби в мені сидить який гризун. Почуваю поволі, місяць у місяць, година в годину, як розхитувала вона мене, мов будинок, що ось-ось завалиться. Вона так глибоко мене змінила, що я сам себе не пізнаю. Нічого вже не лишилось у мене від того, який я радісний, свіжий та міцний був у тридцять років. Я бачив, як вона фарбувала в сивину моє чорне волосся, та ще з якою жорстокістю, вправною повільністю! Забрала в мене тугу шкіру, м’язи, зуби, все моє колишнє тіло, а мені лишила саму розпачливу душу, та й ту відніме незабаром. Так, знівечила мене, проклята, нишком, зрадницьки, хвилина по хвилині зруйнувала мою істоту. І тепер я почуваю її в усьому, що роблю. Кожен крок наближає мене до неї, кожен рух, кожен подих сприяє її гидкій роботі. Дихати, спати, пити, їсти, працювати, мріяти, все те, що ми робимо, це значить умирати. Та, зрештою, жити, значить умирати! О, і ви це дізнаєте! Поміркуйте тільки чверть години – й побачите її. Чого ви сподіваєтесь? Кохання? Ще кілька поцілунків, і ви виснажитесь. Ще чого? Грошей? Навіщо? Щоб жінкам платити? Добре щастя! Щоб жерти, салом обрости та кричати цілі ночі від нападів подагри? А ще чого? Слави? Навіщо вона, коли кохання вже не верне? А ще чого? Завжди смерть, як неминучий кінець. Тепер я так зблизька бачу її, що хочеться іноді руку простягти, щоб її відіпхнути. Вона вкриває землю й виповнює простір. Скрізь її знаходжу. Кузьки, розчавлені на шляху, опалий лист, сива волосина в приятелевій бороді гнітять мені серце й гукають: «Ось вона!» Вона псує мені все, що я роблю, що бачу, їм, п’ю, все, що люблю, – місячне сяйво, світанки, широке море, прекрасні береги й повітря літніх вечорів, яким так легко дихати!

Він ішов тихо, трохи засапавшись, і мріяв уголос, майже забуваючи, що його слухають. Він казав:

– І ніхто ніколи не вернеться, ніколи… Є форми для статуй, є зліпки, що завжди дають ті самі відбитки; але моє тіло, обличчя, мої думки та бажання не воскреснуть уже ніколи. А проте народяться мільйони, мільярди істот, що на кількох квадратових сантиметрах матимуть носа, очі й чоло, як і в мене, тільки чогось навіть подібного на мене не виникне ніколи в безлічі різних створінь, невимовно різних, хоч би й однакових приблизно. За що ж ухопитись? До кого звернути розпачливі зойки? І в що можемо ми вірити? Всі релігії безглузді зі своєю дитячою мораллю, егоїстичними обіцянками, дивовижно дурні. Тільки смерть певна.

Він спинився, взяв Дюруа обома руками за закоти пальта й поволі промовив:

– Думайте про це, юначе, думайте дні, місяці, роки, і ви станете зовсім по-інакшому дивитися на життя. Спробуйте вирватись з усього, що вас обплутує, зробіть надлюдське зусилля, щоб живим відкинутись свого тіла, своїх інтересів, цілої людськості та щось інше спізнати, і зрозумієте тоді, як мало важить змагання романтиків із натуралістами та дискусія про бюджет.

Він хутко пішов далі.

– Але відчуєте й страшний розпач. Безтямно, захлинаючись, пручатиметесь у безнадії. Кричатимете скрізь «рятуйте», і ніхто вам не відповість. Простягатимете руки, благатимете про допомогу, любов, розраду, підтримку, і ніхто не прийде. Чому ж ми так мучимось? Бо народжені ми, мабуть, більше для матеріального, ніж для духовного життя; але маємо здатність мислити, і наш розвинений розум не хоче миритися з косністю буття. Гляньте на пересічних людей – аби тільки наглого нещастя над ними не сталося, от їм і добро, і загальне лихо їм не болить. А тварини й зовсім його не почувають.

Він знову спинився, поміркував хвилинку й промовив стомлено й покірно:

– Я людина пропаща. Немає в мене ні батька, ні матері, ні брата, ні сестри, ні дружини, ні дітей, ні Бога.

Помовчавши, додав:

– Тільки рима є.

Потім, підвівши голову до неба, де блищало бліде лице повного місяця, продекламував:

 
На місяць дивлячись на темнім небокраю,
Я рóзгадки життя даремно все шукаю.
 

Вони мовчки перейшли міст Згоди, поминули Бурбонський палац. Норбер де Варен знову заговорив:

– Одружіться, друже, ви не знаєте, що значить самому жити в мої літа. Самотність нагонить тепер на мене гнітючу тугу, вечірня самотність у помешканні біля коминка. Мені здається тоді, що я сам на землі; жахливо сам, оточений невиразними небезпеками, чимось невідомим і страшним, і стіна, що стоїть між мною та сусідою моїм, якого я не знаю, віддалює мене від нього не менше, ніж той простір до зір, що дивляться у вікно. Якась гарячка охоплює мене, гарячка туги та страху, і тиша стін мене жахає. Яка ж вона глибока й сумна, ота тиша кімнати, де живеш сам! Це не тільки тиша круг тіла, але й тиша круг душі, і коли десь рипнуть меблі, стенаєшся до серця, бо всякий шелест – несподіваний у цьому похмурому помешканні.

Знову замовк, потім додав:

– Добре все-таки на старості мати дітей!

Вони пройшли половину Бургонської вулиці. Поет спинився коло високого будинку, подзвонив, потиснув руку Дюруа й сказав:

– Забудьте про старечу балаканину, юначе, і живіть так, як ваші літа вимагають. Прощайте.

І зник у чорному коридорі.

Дюруа пішов далі, згнітивши серце. Йому ніби показали зараз яму, повну кісток, неминучу яму, де він муситиме колись упасти. Він прошепотів:

– Чорт, невесело, мабуть, йому живеться. Ні, я б не сів у перший ряд під час вистави його думок, хай йому грець!

Та коли спинився, даючи пройти напахченій жінці, що зійшла з карети коло ґанку, глибоко, жадібно вдихнув запах вербени та ірису, що від неї полинув. Груди й серце відразу затремтіли йому з надії та радості, і спогад про пані де Марель, яку має побачити завтра, пройняв його з голови до п’ят.

Все всміхалось йому, життя приймало його привітно. Яка ж гарна річ – здійснення надій!

Заснув він, мов сп’янілий, і рано встав, щоб погуляти перед побаченням в Булонському Лісі.

Вітер змінився, за ніч розгодинилось, було тепло, сонце гріло, як у квітні. Всі завсідники Лісу з’явились цього ранку на поклик ясного тихого неба.

Дюруа йшов поволі, п’ючи легке, солодке, як весняні ласощі, повітря. Пройшовши тріумфальну арку Зорі, він пустився по великій алеї навпроти вершників. Дивився на чоловіків та жінок, світських багатіїв, що їхали вклус і вчвал, тільки мало що на них тепер заздрив. Знав їх майже всіх на ім’я, знав розміри багатства й таємну історію їхнього життя, бо посадові обов’язки зробили з нього якусь збірку паризьких знаменитостей та скандалів.

Проїздили стрункі, немов виточені у вузькому вбранні, амазонки, з тим гордовитим, неприступним виглядом, властивим багатьом жінкам на коні, і Дюруа для розваги називав півголосно, як псаломник у церкві, імена, титули та чини їхніх справжніх чи гаданих коханців: причім один ряд імен: «Барон де Танкеле, князь де ля Тур Ангеран…» – іноді замінював іншим; «Уродженка острова Лесбос: Луїза Мішо з Водевіля, Роза Маркетен з Опери».

Така гра дуже його розважала, немов він викривав під суворою зовнішністю вічне й глибоке людське нечестя, і це його тішило, бадьорило й розважало.

Потім промовив голосно:

– Зграя лицемірів!

І почав шукати очима вершників, про яких розповідали найганебніші історії.

Побачив багатьох, підозрюваних у шулерстві, що для них клуби, в усякому разі, були невикритим єдиним, непевним, але вірним джерелом прибутку.

Інші, дуже славетні, жили виключно на жінчині кошти, це всі знали: про інших казали, що на коханчині. Багато хто платив свої борги (благородний вчинок), тільки дорозумітись ніхто не міг, звідки в них гроші беруться (непевна таємниця). Бачив фінансистів, яких незмірне багатство з крадіжки почалося, але їх скрізь, у найшляхетніших домах приймали; бачив людей таких шановних, що дрібна буржуазія шапки перед ними скидала, хоч їхні нахабні спекуляції у великих державних підприємствах не були таємницею ні для кого, хто знає виворіт світу.

У всіх був пишний вигляд, гордовита посмішка, недбалий погляд – і в тих, що з бурцями, і в тих, що з вусами.

Дюруа весь час сміявся, приказуючи:

– А й правда, що зграя мерзотників та наволочі!

Аж ось промчала вклус відкрита коляса, низька й чудова, запряжена парою білих конят, що маяли гривами та хвостами: кіньми правила маленька білява жінка, відома куртизанка, з двома грумами позаду. Дюруа спинився, і йому схотілося уклонитись, привітати оплесками цю гендлярку від кохання, що зухвало пишалась на гульбищі святенників-аристократів безумною, під ковдрою заробленою розкішшю. Може, невиразно відчував, що між ними є щось спільне, якийсь природний зв’язок, що мають вони один корінь і душу і що своїх успіхів він теж дійде таким самим зухвальством.

Назад ішов тихше, з теплим задоволенням у серці й до своєї колишньої коханки з’явився трохи завчасно.

Вона зустріла його поцілунком, ніби нічого між ними й не сталося, бо навіть забула за кілька хвилин ту мудру обережність, що проти пестощів у себе вдома виявляла. Потім сказала, цілуючи йому закручені кінці вусів:

– Ти не знаєш, яке лихо мені сталося, любий? Я надіялася на смачний медовий місяць, аж це чоловік на мою голову приїздить на півтора місяці, – відпустку взяв. Але я не хочу півтора місяці без тебе лишатись, особливо після нашої сварочки, і ось якої ради я добрала. Ти прийдеш обідати в понеділок, я вже йому про тебе казала. Познайомлю вас.

Дюруа трохи ніяково вагався, бо ніколи ще не доводилось йому так близько знайомитися з чоловіком, жінкою якого він володів. Боявся, щоб щось не зрадило його – непевність, погляд або якась дрібниця. Він пробурмотів:

– Ні, мабуть, краще мені з твоїм чоловіком не знайомитись.

Вона стояла перед ним, наївно розплющивши очі, й дуже здивовано домагалась свого:

– Та чому ж? Що ж тут дивного? Таке щодня трапляється! Не думала, що ти такий дурень, їй-богу.

Він образився:

– Ну гаразд, прийду обідати в понеділок.

Вона додала:

– А щоб усе було як слід, покличу Форестьє. Це не дуже приємно мені, бо не люблю вдома приймати.

До понеділка Дюруа зовсім не думав про це побачення: але на сходах у пані де Марель страшенно схвилювався – не те, щоб йому відразно було потиснути тому чоловікові руку чи пити його вино та їсти хліб, але страшно було чогось, не знати, чого саме.

Його провели до вітальні, де він почекав, як завжди. Потім з кімнат розчинились двері, й він побачив високого чоловіка з сивою бородою, з орденом у петлиці, поважного й чемного, що привітався до нього надзвичайно ввічливо.

– Дружина часто казала мені про вас, пане, і мені дуже приємно з вами познайомитись.

Дюруа підвівся, силкуючись надати своєму обличчю виразу глибокої щирості, й трохи надміру потиснув господареві руку.

Пан де Марель підкинув дровину в коминок і спитав:

– Давно ви вже працюєте в газеті?

– Лише кілька місяців, – відповів Дюруа.

– А, то ви швидко посуваєтесь.

– Так, досить швидко.

І почав розмовляти навмання, мало думаючи про те, що казав, рясно використовуючи загальники, що звичайно між малознайомими людьми вживаються. Він заспокоювався тепер, і становище починало здаватись йому вельми втішним. Дивився на поважне й шановне обличчя пана де Мареля, ледве стримуючи сміх, і думав: «Я ж роги тобі ставлю, старий, роги ставлю!» І глибоке, порочне задоволення проймало його, радість злодія, що чисто працює, облудна, чарівна радість. Йому зненацька схотілося стати приятелем цього чоловіка, здобути його довіру й дізнатись про найтаємніше в його житті.

Раптом увійшла пані де Марель, глянула на них лукавим, непроникливим оком і підійшла до Дюруа, що при чоловікові не зважився поцілувати їй руку, як робив завжди.

Вона була спокійна й весела, як людина, що до всього звикла й через своє природжене й щире лукавство уважає цю зустріч за природну й просту. Ввійшла й Лоріна, але стриманіш, ніж звичайно, підставила Дюруа чоло, ніяковіючи при батькові. Мати сказала їй:

– Ти вже не звеш його Любим другом сьогодні?

І дівчина почервоніла, немов тут велику необачність зроблено, сказано те, чого не можна казати, викрито інтимну й трохи злочинну таємницю її серця.

Коли прибули Форестьє, всі вжахнулись на Шарлів вигляд. За тиждень він страшенно схуд і зблід й кашляв безперестанку. Проте він заявив, що в той четвер вони їдуть до Канн з пильної вимоги лікаря.

Пішли вони рано, і Дюруа сказав, хитаючи головою:

– Здається, на тонку вже він пряде. Не довго протягне.

Пані де Марель спокійно потвердила:

– О, він пропащий! От кому пощастило жінку знайти!

Дюруа спитав:

– Вона дуже йому допомагає?

– Та вона все робить. Вона в курсі всього, всіх знає, хоч ніби й не бачить нікого; дістає все, що хоче, як хоче й коли хоче. О, це хитра, спритна інтриганка! Справжній скарб для того, хто хоче висунутись.

Жорж провадив:

– Вона, мабуть, швидко й удруге заміж вийде?

Пані де Марель відповіла:

– Звичайно. Я не здивуюся, якщо вона вже когось має на оці… одного депутата… аби тільки… він схотів… бо… бо… можуть трапитись великі перешкоди… моральні… Та що там, нічого я не знаю.

Пан де Марель нетерпляче, хоч і поволі, пробурчав:

– Ти завжди думаєш на інших те, що мені не подобається. Ніколи не варт втручатися в чужі справи. Кожен хай своїм розумом живе. Добре було б, якби всі так робили.

Дюруа пішов з хвилюванням у серці й невиразними сподіванками в думках.

Другого дня він навідав Форестьє, а ті вже кінчали складатись. Шарль лежав на канапі, дихав прибільшено важко і приказував:

– Уже місяць тому мусив я виїхати.

І дав Дюруа цілу низку розпоряджень по газеті, хоч усе вже погоджено й умовлено з паном Вальтером.

Прощаючись, Жорж міцно потиснув товаришеві руку:

– Ну, друзяко, до побачення!

Але пані Форестьє, що провела його до дверей, він палко сказав:

– Ви не забули нашої угоди? Ми – друзі й спільники, правда ж? Так коли я буду потрібний, все одно в якій справі, – не вагайтесь. Телеграма чи лист – і я до ваших послуг.

Вона прошепотіла:

– Дякую, не забуду.

А очі її теж сказали: «Дякую», тільки глибше й ніжніше.

На сходах Дюруа перестрів пана де Водрека, якого бачив уже раз у неї. Граф ішов поволі й ніби засмучено – чи не через цей від’їзд?

Бажаючи виказати себе людиною світською, журналіст пильно вклонився.

Той відповів чемно, але трохи згорда. Подружжя Форестьє виїхало в четвер увечері.

VII

Через відсутність Шарля Дюруа набув більшої ваги в редакції «Французького життя». Він дав за своїм підписом кілька передових статей, підписуючи так само й хроніку, бо патрон хотів, щоб кожен відповідав за свої дописи. Провадив він і полеміку, яка щасливо для нього закінчувалася, а постійні зносини з державними діячами помалу готували і його до ролі політичного редактора, вправного та завбачливого.

Одну тільки хмарку бачив він на своєму обрії. На нього нападала постійно противницька газета, чи певніш нападала в його особі на завідувача хроніки «Французького життя», хроніки «на втіху панові Вальтеру», як казав анонімний співробітник тієї газетки, що звалась «Перо». Щодня були підступи, колючки та всякі інсинуації.

Жак Ріваль сказав якось Дюруа:

– Ви дуже терплячий.

Той пробурчав:

– Що ж поробиш, прямого нападу немає.

Аж ось одного дня, коли він зайшов до редакційної зали, Буаренар подав йому число «Пера».

– Гляньте, ось тут знову неприємна для вас замітка.

– А! З якого приводу?

– Дурниця, з приводу якоїсь дами Обер – її заарештував агент моральної поліції.

Жорж узяв газету й прочитав під заголовком «Дюруа бавиться»:

«Знакомитий репортер „Французького життя“ повідомляє сьогодні, ніби пані Обер, що її, як ми писали, заарештував агент гидкої моральної поліції, існує тільки в нашій уяві. Але згадана пані живе на вулиці де л’Екюрей, на Монмартрі. А втім, нам аж надто добре відомо, який інтерес чи інтереси спонукають агентів банку Вальтера захищати агентів префекта поліції, що дивиться крізь пальці на їхню комерцію. Що ж до самого репортера, то краще було б йому подавати нам ті прекрасні сенсаційні новини, яких секрет він знає: повідомлення про смерть, другого дня спростовувані, про бої, яких зовсім не було, про важливі слова державців, що нічого не казали, – отже, всі ті повідомлення, що йдуть на „прибуток Вальтерові“, або навіть пліточки про вечірки в модних жінок, чи відомості про високу добротність деяких продуктів, що правлять за велике джерело декому з наших товаришів».

Молодик не так обурився, як здивувався, розуміючи тільки, що в рядах тих є щось вельми для нього неприємне.

Буаренар провадив:

– Хто вам подав цю хроніку?

Дюруа думав і не міг припам’ятати. Потім раптом згадав:

– А правда, це Сен-Потен!

І знову прочитав замітку в «Пері» й почервонів зненацька, обурений обвинуваченням за хабарництво. Він скрикнув:

– Та що, вони думають, що мені платять…

Буаренар урвав його:

– Авжеж. Це дуже прикро для вас. Патрон дуже пильний до таких справ. У хроніці це може часто траплятись…

Якраз зайшов Сен-Потен. Дюруа підбіг до нього.

– Читали замітку в «Пері»?

– Так, я зараз від тієї пані Обер. Вона справді існує, але ніхто її не арештовував. Поголоска ця не має жодної підстави.

Тоді Дюруа пішов мерщій до патрона, що зустрів його трохи холодно й непевно. Вислухавши справу, пан Вальтер сказав:

– Сходіть самі до тієї жінки й дайте гостре спростування, щоб такого про вас не писали. Я маю на увазі наслідки. Це дуже прикро для газети, для мене й для вас. Ще більше, як Цезарева жінка*, журналіст не повинен бути в підозрі.

Дюруа сів на візника, взявши Сен-Потена в провідники, й крикнув:

– Монмартр, вулиця де л’Екюрей, вісімнадцять!

Довелося зійти на сьомий поверх величезного будинку. Відчинила їм стара жінка у вовняній кофті й спитала, побачивши Сен-Потена:

– Що вам ще від мене треба?

Той відповів:

– Я привів до вас ось інспектора поліції, ви повинні розповісти все, що вам сталося.

Тоді вона впустила їх, приказуючи:

– Тут іще двоє після вас приходило з газети, не знаю, з якої. – Потім звернулась до Дюруа. – Так це ви хочете довідатись?

– Так. Чи правда, що вас заарештував агент моральної поліції?

Вона аж руки підняла:

– Та ніколи у світі, добродію, ніколи у світі! Ось як було. Є в мене різник, і м’ясо гарне в нього, тільки обважує. Я вже не раз помічала, тільки мовчу, а коли ото запитала собі два фунти на котлети – дочки, бач, із зятем сподівалася, – аж дивлюсь, важить мені покидьки та маслаки, правда, відбивних без маслаків не буває, але мені він кладе самі маслаки. Можна було б, правда, рагу з нього зробити, та коли я питаю на котлети, так мені требіжа не давай. Я брати не хочу, він на мене тоді – пацюк старий, а я на нього – злодюка, і от, знаєте, потроху та як вчепились ми, так народу коло крамниці з’юрмилось більш як сотня, та в регіт, та в регіт! Аж поки поліцай не прийшов та до комісара нас миритись не повів. Побули ми, та й випущено нас. А я вже після в другому місці купую – і близько туди не підходжу, щоб сварки, знаєте, не було.

Вона замовкла. Дюруа спитав:

– Оце й усе?

– Оце й уся правдонька, добродію, – відповіла стара.

Хотіла ще наливкою його почастувати, але він одмовився, і попросила згадати в протоколі, що різник людей обважує.

Вернувшись до редакції, Дюруа написав відповідь:

«Якийсь анонімний писака з „Пера“, висмикнувши з себе пірце, чіпляється до мене за стару, яку нібито заарештував агент моральної поліції, що я заперечую. Я сам бачив пані Обер, якій років шістдесят найменше, і вона докладно розповіла мені про свою сварку з різником за недоважені котлети – сварка та кінчилась порозумінням у поліційного комісара.

От і вся справа.

Що ж до інших натяків співробітника „Пера“, то я вважаю нижче своєї гідності відповідати на них. Та ще коли їх писано під машкарою.

Жорж Дюруа».

Пан Вальтер та Жак де Ріваль, що якраз надійшов, ухвалили цю замітку, й вирішено пустити її того самого дня в кінці хроніки.

Дюруа рано прийшов додому, трохи схвильований і стурбований. Що ж той відповість? Хто він? За віщо такий ганебний напад? Звичаї газетярські були тверді, і ця дурниця могла далеко, дуже далеко сягнути. Він кепсько спав.

Коли другого дня перечитав свою замітку в газеті, вона видалась йому в друкові гострішою, ніж у рукопису. Йому здавалось, що деякі вислови можна було б пом’якшити.

Цілий день він хвилювався, а вночі знову кепсько спав. Устав удосвіта, щоб купити число «Пера», де мала бути йому відповідь.

Надворі знову похолоднішало, стояв великий мороз. Струмки позамерзали на бігу й оповивали пішоходи льодовими стрічками.

Газет іще не продавали, і Дюруа згадав той день, коли з’явилась його перша стаття – «Спогади африканського стрільця». Руки та ноги його мерзли, починали щеміти, особливо пучки; і він пустився ходити підбігцем круг заскленого кіоска, де крізь віконце видко було тільки ніс, та червоні щоки, та вовняну хустку продавниці, що присіла коло обігрівача.

Нарешті газетник просунув у віконце сподіваний пакунок, і ласкава жінка подала Дюруа розгорнуте число «Пера».

Він шукав поглядом своє ім’я і не знайшов спочатку. Уже зітхнув полегшено, аж ось побачив відповідь між двома рисками:

«Пан Дюруа з „Французького життя“ подає нам спростовання і, спростовуючи нас, бреше. Проте він визнає, що пані Обер таки існує і що агент водив її до поліції. Отже, лишається тільки додати слово „моральної“ перед словом „поліції“, і справа буде ясна.

Але сумління деяких журналістів дорівнюється їхньому хистові.

Я підписуюсь:

Луї Лангремон».

Тоді серце Жоржеве застукотіло, й він пішов додому, щоб переодягтись, не тямлячи добре, що робить. Отже, його ображено, та що й так, що вагатись далі не можна. За що? За абищицю. За стару бабу, що посперечалася з різником.

Він швиденько одягся й пішов до пана Вальтера, хоч була ще тільки восьма вранці.

Пан Вальтер уже встав і читав «Перо».

– Ну, – промовив він поважно, побачивши Дюруа, – відступати не можна!

Молодик нічого не відповів. Директор провадив:

– Ідіть зразу ж до Ріваля, він вам усе влаштує.

Дюруа пробубонів щось невиразне й подався до фейлетоніста, той ще спав. На дзвінок він схопився з ліжка.

– Чорт, треба йти туди, – сказав він, прочитавши замітку. – Кого ви хочете за другого свідка?

– Не уявляю.

– Буаренара! Як на вашу думку?

– Гаразд, Буаренара.

– На шпагах ви вправні?

– Аж ніяк.

– Ох, чорт! А на пістолетах?

– Трохи стріляю.

– Добре. Будете вправлятись, поки я за все клопотатимусь. Почекайте мене хвилинку.

Він пішов до вбиральні й незабаром з’явився вмитий, поголений, прибраний.

– Ходімо зі мною, – сказав він.

Він жив на першому поверсі маленького будинку й повів Дюруа в льох, величезний льох, обернутий у фехтувальну залу та тир, де всі отвори на вулицю були затушковані.

Запаливши цілу низку газових ріжків, що тяглись аж до западини, де стояла залізна постать, пофарбована в червоне та синє, він поклав на стіл пару пістолів нової системи, що набивалися з казенної частини, і почав уривчасто командувати, немов вони були вже на бойовиську:

– Готові? Паль! Раз, два, три!

Спантеличений Дюруа слухався, підносив руки, цілився і стріляв, а що часто влучав манекена просто в живіт, бо змолоду чимало птиці перебив у дворі зі старого батьківського пістоля, то Жак Ріваль задоволено скрикував:

– Добре, дуже добре, дуже добре, так, так.

Потім покинув його.

– Стріляйте отак до полудня. Ось набої, не шкодуйте їх. Я вернусь, тоді підемо снідати, й усе розкажу.

І пішов.

Лишившись сам, Дюруа ще кілька разів стрельнув, потім сів і замислився:

«Яке ж це все-таки безглуздя! Для чого воно? Хіба шахрай меншим шахраєм стане після дуелі? Яка користь порядній людині після образи ставати під кулю негідника?»

І в чорному смуткові, що його душу оповив, він пригадав усе те, що Норбер де Варен казав про розумове убозтво людей, про нікчемність їхніх ідей і прагнень та глупоту їхньої моралі!

І він голосно промовив:

– А його ж правда, сто чортів!

Потім йому схотілось пити і, почувши позад себе дзюркіт, побачив рукомийник. Він підійшов та й напився з-під крана. Потім знову замислився. Сумно було в льохові, сумно, як у домовині. Глухий стукіт візників на вулиці здавався далеким гуркотом грози. Котра може бути година? Години минали тут, як у в’язниці, де ніщо їх не значить і ніщо не мітить, хіба що тюремник страву принесе. Він чекав довго-довго.

Потім почув зненацька кроки та голоси, і з’явився Жак Ріваль разом з Буаренаром. Він крикнув, побачивши Дюруа:

– Полагоджено!

Той подумав, що справа кінчилась якимсь вибачним листом, серце йому кинулось, і він пробурмотів:

– А… дякую.

Фейлетоніст провадив:

– Цей Лангремон не з полохунів, погодився на всі наші умови. Двадцять п’ять кроків, стріляти після команди, піднімаючи пістоля. Так багато певніше стріляти, ніж коли спускати його. Ось я зараз вам, Буаренаре, покажу.

І, взявши зброю, почав стріляти, показуючи, що цілити далеко краще, коли піднімаєш руку. Потім сказав:

– Тепер ходімо снідати, уже за дванадцяту.

І пішли до ресторану поблизу. Дюруа мовчав, їв, щоб не подумали, що йому страшно, потім пішов з Буаренаром до редакції і неуважно, машинально взявся до своєї роботи. Всім він здавався молодцем.

Жак Ріваль попрощався з ним серед дня й попередив, що забере його екіпажем вранці о сьомій годині, вони всі гуртом поїдуть до лісу Везіне, де й відбудеться зустріч.

Усе це сталось несподівано, без жодної з його боку участі, без жодного його слова, думки, згоди чи відмови, і так швидко, що він був приголомшений, наляканий та й не зовсім тямив, що робилося.

Додому вернувся о дев’ятій, пообідавши з Буаренаром, що від щирості не покидав його цілий день.

На самоті він кілька хвилин ходив по кімнаті великими, неспокійними кроками. Був надто схвильований, щоб про щось міркувати. Єдина думка сповнювала його розум: «Завтра дуель», але не збуджувала в ньому нічого, крім невиразного могутнього хвилювання. Він був солдатом, стріляв у арабів, тільки без великої для себе небезпеки, так ніби в кабанів на полюванні.

Зрештою, він зробив те, що мусив. Показав себе таким, як треба. Про це говоритимуть, хвалитимуть його, вітатимуть. Потім сказав голосно, як буває під час великого напруження думки:

– Ну й тварюка ж той!

Він сів і замислився. На столі він поклав картку свого супротивника, яку Жак Ріваль передав, щоб мати його адресу. Тепер знову перечитав її, уже вдвадцяте: «Луї Лангремон, вулиця Монмартр, 176». Та й усе.

Він дивився на ці рядки, що здавались йому таємничими, повними тривожного змісту: Луї Лангремон – що воно за один? Якого віку? Який на зріст? З обличчя? Хіба ж не дико, що якийсь чужак, невідомий, отак раптом збурив ваше життя, без причини, ради сущої вибаганки, через стару бабу, що з різником своїм посварилася?

Знову промовив голосно:

– Яка тварюка!

І сидів нерухомо, задумано, втупивши в картку очі. Гнів прокидався в ньому на цей папірець, ненависний гнів разом з нудним почуттям непевності. Та й безглузда ж ця історія! Він узяв маленькі ножиці, що валялись на столі, й проштрикнув ними надруковане ім’я, так ніби заколов когось.

Так він битиметься на пістолях? І чому він шпаги не обрав? Тоді відбувся б самим штихом у руку чи в плече, а з пістолями всякі наслідки можливі.

Він сказав:

– Треба хоробро триматись.

Від звуку свого затремтів і озирнувся навколо. Починав дуже нервуватись. Випив шклянку води й ліг.

Укрившись, він погасив світло й заплющив очі.

Ковдра його дуже гріла, хоч у кімнаті було дуже холодно, але заснути йому не щастило. Весь час він ворочався, п’ять хвилин лежав на спині, потім на лівий бік мостився, потім перекидався на правий.

Знову йому схотілось пити. Він підвівся, напився, і його охопила тривога: «Чи не боюсь я?»

Чому серце його починало скажено тіпатись від кожного знайомого шелесту в кімнаті? Коли годинник мав дзвонити, він кидався від тихенького шарудіння пружини й мусив розкрити рота й дихати хвилинку, такий-бо був пригнічений.

Дюруа почав докладно, як психолог, міркувати про те, чи справді він боїться.

Безперечно, він аж ніяк не боїться, бо вирішив іти до кінця, бо твердо постановив битись і не лякатись. Але почував у собі таке глибоке хвилювання, що спитав сам себе: «Чи можна боятися мимоволі?»