Текст книги "Любий друг (Збірник)"

Автор книги: Ги де Мопассан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 27 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

V

Минуло два місяці, заходив вересень, а швидка фортуна, якої Дюруа сподівався, щось дуже, на його думку, барилась. Найбільше турбувався він непомітністю свого становища й не добачав шляху, яким вибитись на верховини, де знаходять шанобу та гроші. Він ніби замкнений був у своєму непомітному репортерському ділі, замурований у ньому невихідно. Його цінили, але поводились з ним відповідно до його рангу. Навіть Форестьє, якому він силу послуг зробив, не запрошував уже його до обіду, ставився до нього, як до підлеглого, хоч і називав на «ти» як приятеля.

Щоправда, вряди-годи Дюруа щастило при нагоді вміщати статейку, і, набувши в роботі легкості пера й такту, якого бракувало йому, коли писав другий нарис про Алжир, він не боявся вже відмови на свої дописи. Але від них до самостійних статей та знавецьких розправ на політичні теми була така ж відстань, як між візником та паном на алеях Булонського Лісу. А найбільше принижувало його, що двері світських домів були йому зачинені; що ніде не трактували його за рівного та й з жінками не випадало йому ближче зійтися, хоч декотрі відомі актриси часом приймали в справах дуже зацікавлено й незмушено.

До того ж він з досвіду знав, що всі вони, світські й комедіантки, мають до нього особливий потяг, раптову приязнь, і почував нетерплячку стриноженого коня, не знаючи тих, від кого його майбутність могла залежати.

Не раз збирався він одвідати пані Форестьє, але згадка про останню зустріч спиняла, принижувала його; та крім того, він чекав, що й сам чоловік його запросить. Тоді згадав про пані де Марель, згадав, що вона просила його заходити, і з’явився до неї якось вільної днини.

– Я завжди до третьої вдома, – казала вона.

Він подзвонив до неї о пів на третю.

Вона жила на вулиці Верней, на п’ятому.

На дзвінок вийшла розпатлана покоївка й сказала, пов’язуючи чепчика:

– Пані вдома, тільки не знаю, чи встала вона.

Й розчинила до вітальні двері, що й так були непричинені.

Дюруа зайшов. Кімната була велика, але мало й недбало умебльована. Вицвілі старі крісла стояли рядком коло стін, як служниця їх упорядкувала, бо ні в чому не почувалось дбайливості елегантної жінки, що своє помешкання любить. Чотири вбогі картини, де змальовано човна на річці, корабля на морі, вітряка серед долини та дроворуба в лісі, висіли на мотузках, ще й косо, крім того. Давно вже, мабуть, висіли вони отак перед байдужими очима господині.

Дюруа сів і почав чекати. Довго чекав. Потім розчинились двері й убігла пані де Марель у японському пеньюарі з рожевого шовку, розшитому золотими краєвидами, синіми квітками й білими пташками, і скрикнула:

– Уявіть, я ще лежала! Як мило, що ви прийшли! Я певна була, що ви мене забули.

Вона в захваті простягла йому обидві руки, й Дюруа, почуваючи себе вільно в скромному помешканні, взяв їх, але поцілував одну, як зробив колись Норбер де Варен.

Вона припросила його сідати, потім сказала, оглядаючи його з голови до п’ят:

– Як ви змінились! Покращали з вигляду. Париж вам на користь. Ну, розповідайте новини.

І зразу ж почали розмову, ніби давніми знайомими були, почуваючи між себе зародження раптової приязні, почуваючи той доплив довір’я, інтимності та захоплення, що за п’ять хвилин робить друзями людей однакової вдачі й походження.

Зненацька молода жінка здивовано спинилась:

– Чудно, що я так з вами розмовляю. Мені здається, ніби знаю вас уже років з десять. Мабуть, ми друзями будемо. Згода?

– Безперечно, – відповів він, а посмішка його сказала ще більше.

Вона здавалась йому дуже спокусливою в блискучому м’якому пеньюарі, не такою витонченою, як пані Форестьє в білому, не такою гнучкою та ніжною, зате збуднішою й гострішою.

Коли бачив пані Форестьє з її нерухомою, граційною посмішкою, що водночас і вабила, і спиняла, що немов казала: «Ви подобаєтесь мені», та заразом: «Бережіться», і якої справжнього змісту не можна було збагнути, – тоді йому хотілось передусім упасти до її ніг, цілувати тонке мереживо на корсажі й дихати пахучим теплом, що знімалось з-над грудей. А коло пані де Марель почував грубіше, певніше бажання, що тремтіло в його руках перед опуклими обрисами легкого шовку.

Вона говорила безперестань, пересипаючи свою балачку легкими дотепами, до них була вправна, як той майстер, котрий уміє опанувати складну роботу, дивуючи інших своєю спритністю. Він слухав її, думаючи: «Добре було б запам’ятати. Можна чудову паризьку хроніку написати, коли навести її на розмову про злободенні події».

Але у двері тихо-тихесенько постукали.

– Можна! – гукнула пані де Марель.

З’явилась дівчинка, підійшла просто до Дюруа й подала йому руку.

Мати здивовано прошепотіла:

– Це справжня перемога. Не пізнаю її.

Молодик, поцілувавши дитину, посадив її поруч і почав серйозно та ласкаво розпитувати, що вона поробляла, відколи вони не бачились. Вона відповідала тоненьким флейтовим голосом з поважністю дорослої.

Годинник продзвонив третю. Журналіст підвівся.

– Приходьте частіше, – сказала пані де Марель, – говоритимемо, як сьогодні; я завжди буду рада. А чому вас у Форестьє не видно?

Він відповів:

– О, це дрібниці! Діла багато. Сподіваюсь, що здибаємось у них цими днями.

І пішов з невиразною надією в серці.

Форестьє він нічого про цей візит не сказав.

Але наступними днями його не покидав спогад, ба більше, ніж спогад, – якесь відчуття нереальної і невідступної присутності тієї жінки. Йому здавалось, що він уже трохи нею заволодів, бо образ її тіла стояв йому в очах і зачарування її вдачею лишилось у його серці, її образ не давав йому спокою, як трапляється це іноді після того, коли перебудеш з кимсь чудові години. Так ніби підпав під дивну, інтимну, невиразну й хвильну владу, чарівну своєю таємничістю.

За кілька днів він зробив і другий візит.

Покоївка провела його до вітальні, і назустріч йому вийшла Лоріна. Вона вже не руку подала, а зразу підставила своє чоло й сказала:

– Мама просила вас почекати. Вона вийде за чверть години, бо ще не одягнена. Тим часом я буду вам до товариства.

Церемонне поводження дівчинки тішило Дюруа, і він одповів:

– Чудово, панно, мені дуже приємно бути з вами чверть години, але попереджаю вас, що я зовсім не серйозний і граюсь цілісінький день; пропоную вам погратися в «кицьку на сідалі».

Дівчинка була вражена, потім посміхнулась, як справжня жінка, на вигадку, що її зніяковила й здивувала.

– В хаті не можна гратися, – прошепотіла вона.

– Мені байдуже, – провадив він. – Я скрізь граюся. Ну, ловіть мене.

І почав кружляти коло столу, підбурюючи її ганятись, а вона ходила за ним, посміхаючись з ввічливою вибачливістю, часом руку простягала, щоб схопити його, але бігати не зважувалась.

Він спинявся, пригинався, а коли вона підходила дрібно й непевно, підплигував, як чортик із скриньки, і прожогом кидався в другий кінець вітальні. Це розворушило її, вона засміялась нарешті й, розпалившись, пустилась за ним бігцем, радісно й боязко гукаючи, коли здавалось їй, що наздогнала. Загороджуючи їй дорогу, він підставляв стілець, вона крутилась коло нього, потім він кидав його й хапав іншого. Лоріна вже бігала, захопившись утіхою нової гри, почервоніла й метушилась у дитячому захваті після кожної втечі, хитрості та виверту свого товариша.

Ось вона вже зовсім спіймала його, а він схопив її на руки, підкинув до стелі і крикнув:

– Кицька на сідалі!

Зачарована дівчинка бовтала ногами, щоб вирватись, і сміялась від щирого серця.

Вийшла пані де Марель, геть спантеличена.

– Ах, Лоріна… Лоріна грається… Ви чарівник, добродію!

Він поставив дитину, поцілував матері руку, і вони сіли втрьох, дівчинка посередині, їм хотілося побалакати, але Лоріна, така мовчазна звичайно, тепер від захвату говорила без угаву, і її довелось вирядити до дитячої.

Вона пішла мовчки, але з слізьми на очах.

Коли лишились самі, пані де Марель знизила голос:

– Ви знаєте, у мене великий план, і я думала про вас. От що: я обідаю щотижня у Форестьє і коли-не-коли частую їх натомість у ресторані. Не люблю приймати в себе, не створена я для цього, та, крім того, й не розуміюсь ні на господарстві, ні на кухні, ні на чому. Люблю вільно жити. Так я запрошую їх вряди-годи до ресторану, але втрьох нам не дуже весело, а мої знайомі з ними не знаються. Ви ж розумієте, я прошу вас бути з нами в суботу, – ми зберемося у кав’ярні Ріш, о пів на восьму. Знаєте, де це?

Він радо погодився. Вона казала:

– Нас буде тільки четверо, пара на пару. Для нас, жінок, ці незвичні маленькі бенкети дуже втішні.

На ній була темно-каштанова сукня, вона визивно й кокетно облягала її стан, стегна, груди та руки, і Дюруа якийсь невиразний подив брав, якась незрозуміла ніяковість від розбрату між її старанним і добірним убранням та видимою недбайливістю до свого помешкання. Все, що одягало її тіло, що торкалось його інтимно й безпосередньо, було ніжне й тонке, але все інше її не обходило.

Він покинув її, зберігаючи, як і той раз, відчуття її незримої присутності, що іноді доходило до галюцинації. І дедалі нетерплячіше чекав призначеного для обіду дня.

Взявши вдруге в зажиток чорного фрака, бо кошти ще не дозволяли йому придбати вечірнього костюма, він перший з’явився до місця на кілька хвилин передчасно.

Його провели на третій поверх до маленької кімнати в червоних шпалерах, що виходила на бульвар своїм єдиним вікном.

На прямокутному столі, з чотирма накриттями лежала біла скатертина, така блискуча, що здавалась налакованою, а шклянки, срібло та грільня весело мінились під вогнем дванадцяти свічок у двох високих свічниках.

У вікно видко було велику пляму ясного зела – листу на деревах, освітленого яскравим світлом окремих кабінетів.

Дюруа сів на низеньку канапу, червону, під колір шпалер, і старі пружини ввігнулись під ним так безсило, мов він у яму провалився. У всьому розлогому будинкові він чув невиразний гук, той шум великих ресторанів, що створюється від брязкоту посуду та срібла, хапливої й тихої ходи прислужників по килиму в коридорі й стукоту розчинюваних на мить дверей, що з-за них вихоплюється гомін тісних кімнат, де сидять, обідаючи, люди. Увійшов Форестьє і потиснув йому руку з щирою приязню, якої ніколи не виявляв у редакції «Французького життя».

– Дами наші прийдуть разом, – сказав він. – Що за чудова річ оці обіди!

Потім оглянув стола, погасив відразу газовий ріжок, що блимав, як нічник, зачинив одну половину вікна через протяг і вибрав собі затишне місце, заявивши:

– Мушу берегтися; місяць мені краще було, а ось знову погіршало. Застудився у вівторок, коли з театру вийшов.

Двері розчинились, і в супроводі метрдотеля ввійшли жінки в вуалях, закутані, обережні, чарівною таємничою ходою, властивою їм у місцях, що мають непевну славу.

Коли Дюруа вітався з пані Форестьє, вона покартала його, що він не заходить, і додала, посміхаючись до приятельки:

– Звичайно, ви волієте краще пані де Марель, для неї у вас знаходиться час.

Потім усі посідали, і метрдотель подав Форестьє картку вин.

– Давайте чоловікам, що хочете, – скрикнула пані де Марель, – а нам замороженого шампанського, найкращого, ніжного шампанського, та й більш нічого.

А коли слуга вийшов, заявила, збуджено сміючись:

– Хочу сьогодні сп’яніти; ми влаштуємо тут бенкет, справжній бенкет.

Форестьє, ніби й не чуючи її, спитав:

– Ви нічого не маєте, щоб зачинити вікно? Мені уже кілька днів заклало в грудях.

– Ні, прошу.

Він зачинив і другу половинку й сів, заспокоївшись та прояснівши.

Дружина його замислено мовчала й не підводила від столу очей, усміхаючись тією невиразною усмішкою, що, здається, завжди обіцяє й тільки ошукує.

Подали крихітні й масні остендські устриці, схожі на маленькі вушка, – вони танули між піднебінням та язиком, як солоні цукерки.

Потім після супу подали рожеву, як дівоче тіло, форель, і гості почали балачку.

Говорили спочатку про скандальну подію, що наробила шелесту, – історію зі світською жінкою, яку приятель чоловіка її застав у окремому кабінеті, де вона вечеряла з чужоземним князем.

Форестьє дуже з цієї пригоди сміявся, а жінки казали, що той нескромний балакун – негідник і мерзотник. Дюруа теж був їхньої думки і голосно заявив, що в таких справах кожен чоловік – чи дійова особа він там, чи вірник, чи простий свідок, – мусить мовчати, як домовина. Він додав:

– Яке чарівне було б життя, коли б ми могли покладатись на цілковиту обопільну скромність. Часто, дуже часто, майже завжди жінок якраз і спиняє страх, що таємниця їхня виявиться.

І спитав посміхаючись:

– Хіба ж не правда? Скільки жінок віддалося б раптовому бажанню, несподіваній, хвилинній, безтямній примсі й любовній фантазії, коли б не боялись заплатити ганебним скандалом та гіркими слізьми за коротке й легеньке щастя.

Говорив він палко й переконано, немов справу, свою справу обороняв, немов казав:

– Зі мною нема чого боятися. Спробуйте, то побачите.

Вони дивились на нього обидві, заохочуючи його поглядом, уважаючи, що говорить він добре й правдиво, потверджуючи дружньою мовчанкою, що їхня незламна мораль парижанок не довго встояла б перед певністю таємниці.

А Форестьє, що розлігся на канапі, підібгавши під себе одну ногу й заткнувши за жилета серветку, щоб не заляпати фрака, промовив зненацька, переконано й скептично засміявшись:

– Авжеж, вони надолужили б, аби певні були мовчанки. Сто чортів! Бідні чоловіки!

Мова пішла про любов. Не визнаючи її за вічну, Дюруа вважав, що вона може бути довга, може створити щирий зв’язок, ніжну приязнь, довіру! Єднання тіл тільки зміцнює єднання сердець. Але він обурювався на болісні ревнощі, драми, сцени та страждання, що майже завжди супроводять розрив.

Коли замовк, пані де Марель зітхнула:

– Так, це єдина гарна річ у житті, і ми часто псуємо її надмірними вимогами.

Пані Форестьє додала, граючись ножем:

– Так… так… гарно бути любленою.

Здавалось, що мрія її полинула десь далі, що вона думала про щось, чого не зважувалась висловити.

Далі страви не приносили, і вони попивали вряди-годи шампанське, жуючи шкуринку з круглих хлібців. І думка про любов проймала їх поволі й нестримно, п’янила помалу їхні душі, як ясне вино, що падало по краплі їм у горло, запалювало їхню кров і хвилювало душу.

Принесли телячі котлети, ніжні й пухкі, розкладені на густому ложі дрібних гостролистих шпарагів.

– А, чорт, то гарна річ! – скрикнув Форестьє.

Всі їли поволі, смакуючи добірне м’ясо й жирну, як вершки, городину. Дюруа провадив:

– Коли я полюблю жінку, тоді нічого для мене не існує.

Сказав це переконливо, захоплюючись думкою про насолоду кохання під впливом насолоди від смачної їжі. Пані Форестьє прошепотіла, своїм звичаєм, байдуже:

– Ні з чим не можна порівняти щастя від першого рукостискання, коли одна рука питає: «Любиш мене?», а друга відповідає: «Так, люблю».

Пані де Марель, що знову випила хильцем шампанського, весело сказала, ставлячи келих:

– Я не така платонічна.

Всі засміялись, ухваливши її слова, і очі у всіх заблищали.

Форестьє ліг на канапу, розкинув на подушки руки й сказав поважно:

– Така щирість робить вам честь і доводить, що жінка з вас практична. Але дозвольте спитати, якої думки про це пан де Марель?

Вона поволі, з безмежною зневагою знизала плечима й сказала ясно:

– У пана де Мареля немає про це думки. В нього є… тільки здержливість.

І розмова, зійшовши з високих теорій про кохання, вступила у квітучий сад вишуканого соромітництва.

Це була хвилина влучних натяків, коли словами піднімають завіси, як спідниці, хвилина хитрощів мови, вправного й заличкованого зухвальства, сласного лукавства та речень, то показують оголені образи в завішених виразах, що зводять на очі й на думку раптові видива того, чого не можна сказати, й дають світським людям якусь витончену, таємну любов, якісь нечисті дотики думок, хвильно й чуттєво викликаючи в уяві всі соромні й жадані таємниці обіймів.

Принесли печеню, куріпок і перепелів, солодкий горошок і гусячий паштет, а до нього салату з мереживним листом, що лежала в цебровидній салатниці, як зелений мох. Вони їли все це неуважно, між іншим, цілком захопившись своєю мовою, пірнувши в любовну купелю.

Жінки вкінець розійшлися – пані де Марель з властивим зухвальством, що нагадувало виклик, а пані Форестьє з чарівною стриманістю, чесністю в тоні, в голосі, в посмішці й у всій поставі, що своєю скромністю ще дужче підкреслювала її сміливі слова.

Форестьє, розлігшись на подушках, сміявся, пив, їв безперестанку і прикидав часом таке грубе й цинічне слівце, що дами, вражені формою, й для форми ніяковіли на дві-три секунди. Пустивши якогось масного дотепа, він додавав:

– Чудово, діти мої. Якщо й далі так триватиме, то наробите дурниць.

Подали десерт, потім каву, і лікери влили в збуджені голови ще важчого й гарячішого хвилювання.

Пані де Марель, як і заявила перед обідом, була п’яна й визнавала це по-жіночому весело, балакучо й граційно, прикидаючись, на втіху гостям, ще п’янішою, ніж насправді була.

Пані Форестьє вже мовчала, може, з обережності, й Дюруа, почуваючи себе надто збудженим та боячись схибити, теж дуже вправно себе стримував.

Закурили, і Форестьє зненацька закашлявся.

Страшенний напад кашлю рвав його горло, обличчя йому почервоніло, він задихався, притискуючи до рота серветку. А коли напад минувся, обурено пробурчав:

– Не про мене ці забавки, яке безглуздя!

Увесь настрій його зник від невідступної думки про страшну недугу.

– Ходімо додому, – сказав він.

Пані де Марель подзвонила прислужника й запитала рахунок. Його негайно подали. Вона спробувала читати, але цифри крутились їй перед очима, й вона передала папірця Дюруа:

– Слухайте, платіть за мене, я нічого не бачу, п’яна дуже.

І кинула йому до рук гаманця.

«Разом» виносило сто тридцять франків. Дюруа переглянув і перевірив рахунки, потім дав дві кредитки, взяв решту й спитав тихо:

– Скільки лишити на чарку?

– Скільки хочете, не знаю.

Він поклав на тарілку п’ять франків і віддав молодій жінці гаманця.

– Дозвольте провести вас? – спитав він.

– Дуже прошу. Я не годна потрапити додому.

Попрощавшись із подружжям Форестьє, Дюруа опинився на самоті з пані де Марель у кареті.

Він почував її близько коло себе, замкнену разом з ним у чорній скрині, яку коли-не-коли освітлювали зненацька газові ріжки з пішоходів. Почував крізь рукав теплінь її плеча, а не знав, що казати, зовсім не знав, бо владне бажання схопити її в обійми паралізувало йому розум.

«Якщо зважусь, що вона тоді?» – думав він. Спогад про сороміцтва, за обідом говорені, підбадьорював його, а острах перед скандалом стримував.

Вона теж мовчала, нерухомо відхилившись у своєму кутку. Він подумав би, що вона спить, якби очі її не блищали раз у раз, коли промінь світла падав у карету.

«Що вона думає?» Він добре тямив, що говорити не можна, що слово, одно слово, урвавши тишу, може зіпсувати все; але сміливості йому бракувало, сміливості на раптовий і грубий вчинок.

Зненацька вона поворухнула ногою. Від цього ледве примітного руху, короткого нервового руху нетерплячки, а може й поклику, його дрожем пройняло з голови до ніг, він обернувся вмить і кинувся на неї, шукаючи устами рота й руками – голого тіла.

Вона скрикнула, тихо скрикнула, хотіла схопитись, пручатись, відіпхнути його, потім здалася, немов сили їй не стало далі опиратись.

Але карета незабаром спинилась коло будинку, де вона жила, й Дюруа від здивування не міг добрати жагучих слів, щоб подякувати їй, благословити її та висловити свою любов. Тим часом вона не підводилась, навіть не ворушилась, приголомшена тим, що сталося. Тоді він, боячись, щоб візник чого не подумав, вийшов перший і подав їй руку.

Нарешті вона вийшла, хитаючись, мовчки. Він подзвонив і, коли двері розчинились, спитав, тремтячи:

– Коли ми побачимось?

Вона шепнула так тихо, що він насилу розібрав:

– Приходьте завтра снідати.

І зникла в темнім передпокої, пустивши важкі двері, що грюкнули, як гармата.

Він дав візникові сто су й пішов просто швидким, переможним кроком, почуваючи в серці повінь радості.

Так він здобув, нарешті, одну! Заміжню жінку! Світську жінку! Із справжнього світу! Паризького світу! Як же легко й несподівано це сталося!

Досі він уявляв, що захопити й перемогти котрусь із цих жаданих створінь можна тільки після безконечних турбот, безкрайого чекання, після вправної облоги чемностями, любовними словами, зітханнями та подарунками. Аж ось з першого разу, з найменшого натиску, перша, котру він зустрів, віддалась йому так швидко, що він навіть здивувався.

«Вона п’яна була, – думав він, – завтра іншої заспіває. Матиму ще сліз». Ця думка непокоїла його, потім подумав: «Тим гірше, слово честі. Коли взяв її, то й удержу».

І в невиразному видиві, де полинули його надії, надії на велич, успіх, славу, гроші й любов, він побачив вервечки елегантних, багатих, могутніх жінок, що, мов ті статистки в якомусь театральному апофеозі, посміхаючись, зникали одна по одній у золотій хмарі, зітканій із його мрій.

Ту ніч його непокоїли сни.

Трохи схвильовано йшов він другого дня сходами до пані де Марель. Як вона прийме його? А коли зовсім не прийме? Коли заборонила його пускати? Коли розповіла?.. Та ні, нічого не могла вона розповісти, щоб не виказати всю правду. Отже, він був господарем становища.

Маленька покоївка відчинила двері. Виглядала вона як звичайно. Він заспокоївся, ніби чекав, що в прислуги буде схвильоване обличчя.

– Як ся пані має? – спитав він.

– Гаразд, пане, як завжди, – відповіла вона.

І провела його до вітальні.

Він підійшов просто до коминка, щоб оглянути свою зачіску та вбрання, і, оправляючи перед дзеркалом краватку, побачив у ньому молоду жінку, що дивилась на нього з порога кімнати.

Він удав, що не бачить її, і вони якусь мить роздивлялись одне на одного в свічаді, пильнували й стежили себе, перш ніж зійтися віч-на-віч.

Він обернувся. Вона не ворухнулась, ніби чекала. Він кинувся до неї й пробурмотів:

– Як я люблю вас! Як люблю!

Вона оповила його й упала йому на груди; потім, підвівши голову, припала до нього в довгім поцілункові.

Він подумав: «Вийшло куди легше, ніж я гадав. Усе дуже добре йде». І коли уста їхні роз’єднались, він усміхався й мовчав, силкуючись висловити своїм поглядом безмежну любов. Вона теж посміхалась тією усмішкою, якою жінки виявляють своє бажання, згоду й волю віддатися. Прошепотіла:

– Ми самі. Лоріну я вирядила снідати до подруги.

Він зітхнув, цілуючи їй руки:

– Дякую, я вас божествлю.

Тоді вона взяла його під руку, немов дружину, і повела до канапи, де вони сіли поруч.

Йому годилося б почати цікаву й чарівну розмову, але, не вигадавши нічого, він пробурмотів:

– Так ви не дуже на мене гніваєтесь?

Вона затулила йому рота рукою:

– Мовчи!

Якийсь час вони сиділи мовчки, не зводячи одне з одного очей, не рознімаючи гарячих пальців.

– Як я бажав вас! – сказав він.

Вона повторила:

– Мовчи!

За стіною покоївка стукотіла тарілками.

Він підвівся:

– Не можу сидіти так близько. Голову трачу.

Двері відчинились:

– Накрито, пані.

Він поважно подав господині руку.

Вони сиділи за столом навпроти, весь час поглядаючи одне до одного, й посміхались, заклопотані тільки собою, оповиті ніжним чаром нового кохання. Не звертали уваги, щó їли. Він раптом почув доторк ніжки, маленької ніжки, що блукала під столом. Піймав її між свої і щосили стиснув.

Покоївка байдуже входила, виходила, приносила й прибирала страву, так ніби нічого не помічала.

Після сніданку вернулись до вітальні й посідали знову на канапі.

Він потроху пригортався до неї й хотів обійняти. Та вона лагідно відпихала його:

– Обережніш, можуть зайти.

Він прошепотів:

– Коли ж я побачу вас саму, щоб висловити свою любов?

Вона схилилась до нього й тихенько промовила на вухо:

– Я сама прийду до вас цими днями.

Він почервонів:

– Та… у мене… в мене… дуже скромно.

Вона усміхнулась.

– Дарма. Я ж вас хочу побачити, а не помешкання.

Тоді він почав допитуватись, коли вона прийде. Вона призначила день, наприкінці того тижня, а він благав прискорити побачення, бурмотів їй невиразні слова, палко дивився на неї, стискував і крутив їй руки з почервонілим, гарячковим обличчям, перекошеним від бажання, того поривного бажання, що виникає після спільної їжі.

Її тішило, що він так палко її просить, і вона поволі поступалась день по дню. Та він домагався:

– Завтра… скажіть… завтра.

Вона погодилась зрештою:

– Гаразд. Завтра. О п’ятій.

Він радісно зітхнув, і вони розмовляли далі майже спокійно й так інтимно, ніби зналися вже років з двадцять.

Подзвонив дзвінок, вони здригнулись і мерщій розсунулись.

Вона шепнула:

– Це, певно, Лоріна.

Дівчинка ввійшла, спинилась здивовано, потім підбігла до Дюруа, плескаючи в захопленні, що бачить його, і скрикнула:

– А, Любий друг!

Пані де Марель засміялась:

– Любий друг! Лоріна охрестила вас! Це дуже гарне приятельське прізвисько для вас; я теж вас зватиму Любим другом.

Він узяв дівчинку на руки і мусив гратися з нею в усі ігри, яких її навчив.

За двадцять третя він попрощався й вирушив до редакції, та на сходах крізь непрочинені двері ще раз шепнув:

– Завтра, о п’ятій.

Молода жінка відповіла: «Так», посміхнулась і зникла.

Кінчивши газетну роботу, він став думати, як упорядкувати свою кімнату до зустрічі з коханою та приховати скільки можна убозтво помешкання. Йому спало на думку прикрасити стіни японським безділлям, і він купив за п’ять франків цілу колекцію малюнків, маленьких віял і рамок та й прикрив ними найпомітніші плями на шпалерах. На шибки повісив прозорі образки, де змальовано річкові кораблі, птахів на червоному небі, барвистих паній на балконах та гурти маленьких чорних чоловічків серед снігових долин.

Кімнатка його, де місця було тільки спати та сісти, незабаром стала схожа на розмальований паперовий ліхтар. Враження було, на його думку, задовільне, і він цілий вечір ліпив до стелі птахів, вирізаних із кольорових аркушів, що в нього лишились.

Потім заснув, заколисаний свистками потягів.

Другого дня він рано вернувся додому з пакунками тістечок та пляшкою мадери, купленою в бакалійні. Мусив ще раз вийти, щоб придбати пару тарілок та шклянок, і розставив своє частування на туалетному столі, застеливши брудну дошку серветкою, а миску й глечика для води сховав під столом.

Потім став чекати.

Вона прийшла о п’ятій з чвертю і скрикнула, зачарована барвистою рябизною малюнків.

– А у вас гарно! Тільки багацько люду на сходах.

Він обійняв її і пристрасно поцілував їй крізь вуаль волосся між чолом і капелюхом.

Через півтори години він одвіз її до візничої біржі на Римській вулиці. Посадивши в карету, шепнув:

– Вівторок, у той самий час.

Вона сказала:

– В той самий час, вівторок.

Було вже темно, і вона притягла його голову крізь дверці й поцілувала його в уста. А коли візник ударив коня, крикнула: «Прощайте, Любий друже!», і стара карета, запряжена білою шкапиною, покотилась по вулиці.

Три тижні Дюруа приймав отак пані де Марель що два-три дні, коли вранці, коли ввечері.

Якось чекаючи її по обіді, він почув на сходах галас і підійшов до дверей. Ревіла дитина. Обурений чоловічий голос крикнув:

– А чого там заводить оте байстря?

А жіночий розпачливий голос відповів верескливо:

– Та це та шлюха, що до журналіста бігає, звалила Ніколя на сходах. Повилазило їй, що й дитини не бачить.

Дюруа спантеличено відступився, бо почув шелест спідниць та хапливі кроки на сходах поверхом нижче.

Незабаром у двері, що він допіру причинив, постукали. Він одімкнув, і до кімнати вбігла задихана, безтямна пані де Марель.

– Ти чув? – ледве вимовила вона.

Він прикинувся, що нічого не знає.

– Ні, а що?

– Як вони лаяли мене?

– Хто саме?

– Мерзота, що живе внизу.

– Та ні! Що трапилось, кажи?

Вона заридала й не могла говорити.

Він мусив зняти з неї капелюха, розшнурувати її, покласти на ліжко й змочити їй скроні; вона захлиналась; потім, заспокоївшись трохи, зайнялась гнівом і образою.

Хотіла, щоб він зразу ж пішов униз, налупцював їх, повбивав.

Він казав:

– Та це ж робітники, мужва. Подумай, що може дійти до суду, тебе пізнають, заарештують, загублять. На таких не варт зважати.

Її вже інша думка клопотала:

– Що ж нам тепер робити? Я сюди більше не прийду.

Він відповів:

– Дуже просто, я виберусь.

– Так, але це довго, – прошепотіла вона.

Потім раптом добрала способу й промовила, зразу прояснівши:

– Ні, слухай, я вже вигадала, здайся на мене і ні про що не думай. Завтра вранці пришлю тобі синього папірця.

«Синіми папірцями» вона звала закриті телеграми, що ходили в Парижі.

Вона вже усміхалась, захоплена своєю вигадкою, але викривати її не хотіла і безтямно його пестила.

А проте дуже хвилювалась, коли вийшли на сходи, і щосили спиралась на руку коханцеві, бо ноги їй зовсім підгинались.

Вони не перестріли нікого.

Встав він пізно і другого дня об одинадцятій годині був ще в ліжкові, коли листоноша приніс обіцяного синього папірця.

Дюруа розліпив його і прочитав:

«Побачення сьогодні, о п’ятій, на Константинопольській вулиці, 127. Спитаєш помешкання, що найняла пані Дюруа. Кло цілує тебе».

Рівно о п’ятій він зайшов до великого мебльованого дому й запитав у швейцара:

– Тут найняла помешкання пані Дюруа?

– Тут, пане.

– Проведіть мене, будь ласка.

Швейцар, що звик, мабуть, до делікатних ситуацій, де треба бути обережним, глянув йому в вічі й спитав, вибираючи з низки ключа:

– Ви ж пан Дюруа?

– Звичайно.

І одімкнув маленьке помешкання з двох кімнат на першому поверсі, проти швейцарської.

У вітальні, обклеєній новенькими барвистими шпалерами, були меблі червоного дерева, оббиті зеленавим репсом з жовтим малюнком, та лихенький килим у квітки, такий тонкий, що ногою чути було під ним підлогу.

Спальня була така манісінька, що ліжко відбирало в ній три чверті місця. Воно стояло в глибині кімнати, від стіни до стіни, велике ліжко мебльованого дому, прикрите синіми, важкими, теж репсовими завісами й застелене пуховою ковдрою з червоного шовку, де темніли непевні плями.

Дюруа занепокоївся і подумав невдоволено: «Це помешкання коштуватиме мені грошей силу. Знову треба буде позичати. Та й дурницю ж вона вчинила!»

Двері розчинились, і Клотільда влетіла, як вихор, зашелестівши сукнею, простягуючи руки. Вона була захоплена:

– Гарно, скажи, гарно? І сходами не треба ходити, зразу над вулицею, на першому поверсі! Можна влізати й вилізати у вікно, а швейцар навіть не бачитиме. Як же ми любитимемось тут!

Він холодно поцілував її, не вважаючись висловити питання, що крутилось йому на язиці.

Вона поклала великий пакунок на столика посеред кімнати. Розв’язала його й витягла мило, пляшку любенської води, губку, скриньку з пришпильками, гачок для черевиків та маленькі щипці завивати кучері на чолі, що раз у раз у неї розплітались.