Текст книги "Маріупольський процес"

Автор книги: Галина Вдовиченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 16 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

2

Від «Ми тобі не віримо» до «Ось твій батальйон» – відстань у кілька днів. Довгі години очікування під замком, повторення не раз говорених пояснень, чому не зі своїми, і де був, й що робив. Навіть одна незначна бійка трапилася у штабному бліндажі, фактично на допиті. Точніше – шарпанина, не бійка, бо нерви не витримали. Можна ж було усе з’ясувати одним коротким телефонним дзвінком, а не кидати зневажливе: «А може, ти усе вигадав, ге?» Такий собі чистюх, у новенькій формі, прискіпувався-прискіпувався, а тоді каже: а що ж тебе, голубе, може, до нагороди представити за перебування у полоні? Чи як ти думав? Може, ти там геройствував, а ми не знаємо, то розкажи, не приховуй. Роман йому: у полоні героїв немає, може, колись й тобі доведеться це перевірити, тоді знатимеш. Ну й зчепилися…

Усе повторюється, наче ходіння по колу. «Який батальйон?» – Роман сказав. – «Чому тут?» – Роман сказав. І так знову й знову, з усіма подробицями. Який батальйон? Чому тут, а не зі своїми? Чи йому відомо, що їх передислоковано під Донецьк? Чому він тут?

Хоча, якщо подумати, що ж тут дивного? Він теж би не кинувся з обіймами до зарослого брудного чолов’яги без документів, що видибав до блокпоста з боку противника.

А тут ще новина: неподалік Тореза впав збитий малайзійський «Боїнг 777». Тепер не до таких дрібниць, як підозрілий боєць. Уся увага прикута до цієї катастрофи. «От придурки!» – бубонить водій автобуса, звичайної маршрутки, яка тепер працює на армію. Роман їде до своїх разом з бійцями після учебки.

– Мавпа з гранатою! – розводиться водій. – Пасажирський літак! Три сотні людей! Придурки! Звідки у них зенітний ракетний комплекс? Звідки у них «Буки»? Йопересете!..

Усі розмови – лише про «Боїнг», про перехоплені розмови сєпарів зі своїми начальниками, про те, що світ зараз має підтримати Україну – зі зброєю допомогти, із перекриттям кордону, через який тягають усі ті «буки»-«гради», а більше від світу нічого й не треба.

Нарешті Роман чує: «Ось твій батальйон». Тепер можна глибоко вдихнути і видихнути: хх-ух! Свої хлопці навколо.

Він знову повторює, тепер вже своїм, про те, як «газелька» нарвалася на засідку, як усе тоді сталося на дорозі, коли загинули Валік та Петрович, а йому з Шараповим судилося залишитися живими. Слухачі мовчки курять. Батя, Лом, Корнет, Міхалич, Лектор, Цицерон, Саратов, Хома…

Загиблих тоді вдалося забрати, їх переправили додому. Про Шарапова дізналися згодом – він сам подзвонив. Хлопці розповіли про інші втрати («Олег з Харкова… ну той, що анекдотами сипав як з мішка…»), про поранених, про поповнення («он вони, жовторотики необстріляні») і про те, що наказ один: триматися. Про те, що якби не волонтери, то стояли б тут голі, босі, голодні. Ще й без курива.

З мобілки Корнета Роман додзвонився до однокласника й сусіда – двері навпроти, Романа Сипова, нарешті пригадав його номер, доволі легкий. «Сипов, – сказав, – це я». Той загорлав: «Де ти є, скотина? Ми тут усі подуріли! У мене око через тебе сіпається! Де ти був?!»

За кілька хвилин Роман почув маму й батька і молодшого брата – вони одразу передзвонили на цей номер. Мама плакала, хоч намагалася стриматися. Йому від того горло перехопило. Брат ситуацію виправив: з радості намолов сім міхів гречаної вовни – про те, що записався на карате і на футбол, і буде видно, де залишиться, там чи там, бо він наразі не визначився остаточно, і що скачав новий альбом бирдим-тидим (пробубонів назву, Роман не розчув, навряд чи знав, хто це), і що був у таборі два тижні, навчився плавати спортивними стилями – кролем і брасом… При слові «табір» Роман напружився, але одразу й попустило. Що йому тепер, довіку сприймати в іншому значенні звичайні мирні слова: «табір», «зеленка», «прасувати»?…

Хотів був набрати номер Ольги, вже й папірець витяг з кишені, однак передумав: що він їй скаже? Дійшов, мовляв? А вона йому: молодець, і що з того?… Згодом подзвонить, коли свою мобілку матиме.

Хлопці до нього: чув про «Боїнг»? А про Зеленопілля? Про Зеленопілля вони знали не з телевізора, не з Інтернету. Більше покладалися на власні джерела інформації. Але й по своїх каналах теж мало що було зрозуміло. Факт натомість залишався таким: липневої ночі розстріляли українські бригади біля Зеленопілля. Працювали «Градами», реактивними системами залпового вогню БМ-21, лупили з відстані понад 15 кілометрів. Із боку російського кордону.

«Не з боку кордону, а із самої російської території», – запевняв Міхалича у телефонній розмові його товариш, теж афганець, обидва служили тридцять років тому у Кандагарі, а тепер опинилися на новій війні, тільки той товариш – ближче до кордону. «Із Гукового та Куйбишевого стріляли, із території Росії», – жодних сумнівів у нього не було. Загинуло, казав, не два десятки, як офіційно повідомили, а добрих дві сотні. У ту м’ясорубку, казав, потрапили рядові. А командування, те, що високе, – хай йому де! – наказало виставити людей і техніку посеред поля, як на долоні. Уночі по них жахнули сорок снарядів. Військові змінили місце дислокації – і знову нарвалися на «Гради»… Товариш Міхалича знав, про що говорив, висловлювався чітко, без повторів та зайвих слів. У хвилину уклався, бо довше по мобілках намагалися не розмовляти.

Пішли військові будні, що складалися з марудних справ. Чистили зброю – автомати різного калібру, заступали на бойові чергування, тримали під контролем дорогу, копали траншеї, кріпили бліндажі, прали дрібний одяг, слухали, сховавшись, огидне дзижчання безпілотника у небі. Тривало затишшя.

Із речей Валіка залишився блокнот. Випав зі спальника, коли вже всі речі відправили батькам. Роман погортав записи, зроблені кульковою ручкою – це були свідчення для майбутнього судового процесу над агресором. Роман пам’ятав ту ідею Валіка, ті розмови, це формулювання. Валік вважав збір фактів надзвичайно важливим заняттям, переконував хлопців: треба збирати докази, записувати й фіксувати усе, що свідчить про участь Росії у цій війні, бо, якщо б не путінський режим, у нас в країні проблема вирішилась би без потоків крові. Він не говорив про міжнародний суд, він був упевнений, що судовий процес має спочатку відбутися в Україні, вважав, що проводити його треба в Маріуполі. Лектор сумнівався: чому саме в моєму місті?… Маріупольський процес? Уже було таке. Це визначення більше пасує до криміналу, а не до геополітичного злочину, бо одразу, мовляв, виникає асоціація зі судовим процессом над кривавим маніяком-вбивцею. Резонансна була справа кілька років тому в Маріуполі, невже не чули?

– Отож! – погоджувався Валік. – Це ж пряма аналогія. А кому ліньки збирати самому, нехай передає фактаж та матеріальні докази мені, а я збиратиму й записуватиму, разом з іменами свідків, із телефонами. – Валік казав, що наразі неясно, який з нього вояка, а от збирач доказової бази буде непоганий…

У блокноті заповнені кілька сторінок. Роман прочитав:

26 травня 2014 року у Донецьку поранено 43 терористи, з них тільки восьмеро – громадяни України, донеччани. Решта – приїжджі. Є з Дагестану, Чечні, Москви… Що вони тут роблять???

Поруч прізвище і телефон бійця, готового свідчити на майбутньому процесі.

Далі:

6 червня – атаки терористів на пункт пропуску Маринівка (Донецька область). На місці бойових дій знайшли ящик від ракет 9М39 (ПЗРК «Ігла»). Пакувальний листок свідчить про те, що ці ПЗРК зберігалися від 2001 року у військовій частині протиповітряної оборони ЗС Росії № 33859 (Єйськ, Краснодарський край). Остання відмітка про перевірку їхньої наявності на складі в/ч № 33859 датована 12 квітня 2014 року. Тобто: ще 12 квітня ракетні комплекси зберігалися на військовій базі ЗС РФ у Єйську, а вже 6 червня їх використали терористи при штурмі пункту пропуску Маринівка на українсько-російському кордоні.

Із таких ПЗРК вночі 14 червня 2014 року збили Іл-76 – військово-транспортний літак, у якому загинули 49 українських військових. Неподалік місця падіння літака знайшли місце засідки диверсантів. Там залишилися пускові труби 9П39-1 від ПЗРК 9К38 «Ігла» і порожні банки з-під консервів, випущених ЗАТ «Орелпродукт», м. Мценськ (Росія).

Почерк Валіка був на диво охайним, майже дівочим: кожна літера, кожна цифра ретельно виписані.

– Що читаєш? – цікавиться Корнет, заглядаючи через плече й голосно гикаючи просто в обличчя.

Але й штин!

Корнет знову напився. Не те щоб набрався до чортиків, як минулого разу – до стану «семисотого», тобто «тіла бухого», але таки добряче налигався, і то виглядало, що сам-один або з кимось набагато стійкішим за себе. Командир взводу, двадцятисемирічний Батя, борець із пиятиками, до всіх приглядався, ледь не обнюхував: хто Корнетові компанію склав?! З’ясувалося, усі тверезі, а цей дурень – мало того, що не сховався у наметі, не заснув, поки ніхто не помітив, так ще й навпаки – потягнуло його, бач, до спілкування. Гайда чіплятися до всіх, заводитися…

Усе закінчилося, як і попереджали, – буками. Такий перейняли у когось досвід. Врізали кілька разів по п’ятій точці, жорстко й боляче – і відправили у карцер. Карцер зазвичай зяяв порожнечею, був без потреби; лише у деяких, доволі рідкісних випадках порушника дисципліни спускали до ями. Щоб протверезів або щоб вгамував істерику. Або як покарання за бійку. Таке теж траплялося.

– Гей, Французе, ти нині не вечеряєш?

Роману не подобається його позивний – який він Француз? А от же пристав, як банний листок, не відчепиш. Ніхто не питав, яке йому псевдо подобається, як би він хотів називатися у батальйоні. Он Лектор з Маріуполя, він знає про все на світі. За першої ж можливості береться хлопців просвіщати, ті перезираються: лекція почалась…

Лом є Ломом, бо здоровенний, чортяка. Світловолосий, добродушний, голос дзвоном гуде, густий, розлогий.

Корнет вже прийшов із таким позивним.

Саратов – бо росіянин, зі Саратова.

А Роман – Француз. Треба було випередити інших, щось собі вигадати – та не встиг. Хлопці самі назвали, щойно він розповів, як довелося жабу смажити. Тільки обмовився, як Корнет нумо з нього лаха дерти: от жабоїд, по ходу! Француз, аякже!

Воно й причепилося. В усіх позивні як позивні, а Роман – Француз. Бонжур, тужур, лямур. Ну й дідько з ним, із тим позивним. І тепер у голові не лише слова, цілі фрази спливають, часом навіть доречні. «А ля гер ком а ля гер» – «На війні як на війні». Із якогось фільму наче; чи не про трьох мушкетерів?… Що тільки не ховається по закапелках пам’яті, а за певних обставин невідь звідки вискакує.

Цього разу зварили собі гречки з тушонкою. Лом був за кухаря. Перед тим як він за це діло узявся, меню було одноманітним: супло та кашло. Що то значить – вміти готувати! Ті самі продукти – суха гречка чи рис плюс тушонка, а результат зовсім інший. Щось підсипає! – жартують хлопці, наминаючи, аж поза вухами лящить.

Лом віднедавна зазвичай і куховарить, а чого? – не відмовляється; він ще на Майдані готував величезними казанами, йому не звикати. Після війни обіцяє відкрити у Луцьку ресторанчик «Батальйон», щоб ті, хто служив-воював, до нього приїжджали, а він зі своєю Оксаною усіх годуватиме за спецменю: «Каша по-майданівськи», «Борщ укропівський», гострий салат «Хунта», тобто тертий хрін зі сметаною, або майонезом, або олією; що є, з тим і салат. Навіть без нічого, таке теж трапляється. А хріна, каже Лом, навколо до хріна. Он у полі, дикий, чубки стримлять, йди та викопуй скільки хочеш. Хлопці «Хунту» наминають, крекчучи, кашляють, сльози з очей витирають. У мозку, кажуть, просвітлення настає. Продирає, кажуть, до…

До куприка, випереджує їх Лом. Їжте-їжте, хворіти не будете.

Баламкання ложок, гиготіння, аж раптом: тихо усі!

Лом замовк на півслові.

– Хто там? – Хома різко убік кущів. Тих, що на відстані, уздовж дороги. Свої там у такий час не ходять.

У корчах шарудіння.

Хома довго не думає: висмикнув чеку – закинув туди гранату. Вибух, спалах – і тиша. Підхопив калаша – й у сутінки, перевірити. Нікого.

Тільки-но повернувся, тільки-но за ложки узялися – як знову шурхіт, тепер трохи лівіше. Хома за гранату – вибух! І тиша… А тоді, ще лівіше, якийсь рух, якась тінь. Що за мана?

– Пес, хлопці! – прогудів Лом. – Онде відбіг, ховається. Куди ви дивитеся?… Ха! От сучара!

Тепер і Роман бачить: справді, пес. Посвистів до нього. Собака боком-боком вибрався з-поза кущів, припав до землі – і суне до вогню помалу, притискаючи вуха до голови та блискаючи голодними очима. Запах каші з тушонкою гнав його вперед, попри страх та небезпеку. І ані звуку. Навіть не скавулів. Зупинився біля перемотаних скотчем кросівок Лома. Обережно обнюшив їх. Мабуть, ніколи таких не зустрічав. У жодній партії взуття від волонтерів не знаходилося розміру Лома – він так і ходив у своїх рідних кросах п’ятдесят другого, розтоптаного, схожих на дві старі валізи, що ледве трималися на його гігантських ступнях.

Лом посунув убік свої роздовбані ходаки, подав бідоласі миску каші.

Пес їв пожадливо, підібгавши хвоста, смикаючи мордою вгору. Закидався їжею. А тоді глипнув вдячно та й улігся неподалік, сподіваючись, що його не проженуть. Ніхто й не збирався.

Назвали приблуду Сєпаром, бо ж думали, що там у кущах сєпари ховалися, а не безбашенний голодний псисько.

Голос він так і не подав. Німий був, умів лиш ледь чутно повискувати. Можна було лише здогадуватися, що тому псові довелося пережити.

Корнет спить на дні ями, на дошках, підтягнув ноги до грудей. Роман глянув згори, скинув спальник, та Корнет навіть вухом не повів. Знайде вночі, коли змерзне, або вже під ранок.

Уночі табір обстріляли. Хлопці ледве встигли з наметів вибігти, у бліндажі сховатися. Як пішло одне за одним, тільки рахуй, шістнадцять секунд триває паркан свисту – десь неподалік лягають снаряди, на голови сиплються пісок та земля. Кілька хвилин перепочинку – й нова порція палких привітів. У паузах по рації: «Лектор, атветь Мосту. Всі цілі?»

Коли усе закінчилося, випхали носа назовні, роззираючись. Тихо. Лише потріскування вогню віддалік – червоно-жовті спалахи на полі соняхів і чорний дим. Нічна фантасмагорія, химерний пейзаж під ясним місяцем. Ті поля соняхів від цього літа вже ніколи не сприйматимуться як ідилічна картинка, бо записалося у мозку, як на жорсткому диску комп’ютера: де соняхи – там обстріли, міни, небезпека та смерть.

– Корнете! – Роман заглядає у яму. – Корнете!

Третину карцера засипало ґрунтом, Корнет у вільному куті сидить, як миша під віником. Вуха руками затуляє. Спустили йому драбину, він хутко виліз, чіпляючись за перетинки замащеними руками, земля під нігтями і на обличчі. Тверезий як скло. Тут Батя й спустив на нього усіх собак, відірвався по повній.

– Корнет!.. Ще раз таке утнеш!.. Ще хоч раз нажерешся отак ні в село, ні в падло! Ще раз, сказав!.. Місяць житимеш у карцері!

Уся ця рулада була щедро присмачена розгалуженнями міцних словесних конструкцій.

– Поняв! Поняв! – бурмотів Корнет.

– Не чую!

– Все поняв! – гаркнув Корнет. – Більше ніколи!

3

Прибули новачки. Невже і він був такий самий ще на початку літа? Нічого до ладу не знають, не вміють, хоч кожен побував у тренувальному таборі. А завдання для них одне: утриматися на позиції.

– …і не загубити автомат! – додає Міхалич. Подає руку, знайомлячись, називає себе кожному: Міхалич.

Вони ще не знають, ці хлопці, що сухий, як азовська тарань, суворий дядько вчитиме їх науці виживання.

Хома до новачків теж уважно придивляється, очі прискіпливо мружить, запитання різні ставить. Він майже нікому не вірить, тому й Хома невіруючий. Не обминає й тих, кого знає не перший тиждень, особливо до Саратова чіпляється: дуже сумніваюся, підкахикує, аби росіянин аж так Україну любив, щоб за неї життя був готовий покласти. Уголос міркує: а може, Саратова завербували? Із того самого центру, що й в ополчення-оплачення вербують, га?… а що? ви про це не думали?…

Попустися, Хомо, кажуть йому, тобі на кожному кроці вороги ввижаються… А той не вщухає: а ви не думали, далі править своє, що ФСБ створює мережу агентури, саме зараз, саме тепер, і засилає нам феесбешників, га? І до нас, і у «Правий сектор», і в інші добровольчі батальйони?…

– Та йди… – каже йому Лом, – в бою усе побачиш, там не надуриш, там видно, хто є хто.

А не кажіть, не здається Хома, не все так просто, хлопці. Ти от, Французе, теж чогось не договорюєш… про свій полон… Підлогу, кажеш, у кімнаті ремонтував? Сам-один, кажеш, без свідків? А хто доведе?! І кого там зараз підлоги хвилюють, коли снаряди в будинки залітають?…

Роман посилає Хому до бісового батька. Робить це беззлобно, бо він вже чув усі ці запитання не раз, уже спалахував гнівом, пояснював щось, щось доводив. Він знайшов протидію – достатньо перехопити ініціативу.

– Я теж тебе, Хомо, ще не розкусив… – обов’язково мружачись до невіруючого. – Ти якийсь мутний, Хомо…

Той замовкає, йде курити, Француза зі собою не кличе – образився…

Сєпар завзято землю рив, підібгавши хвоста, коли з північного сходу почали пристрілюватися, наче несерйозно, для профілактики, наче вели так званий докучливий вогонь, а тоді раптом пішов загрозливий звук – і накрило вибухами ділянку зовсім поруч. Б’є артилерія, її чути з бліндажа, де усі сидять принишклі, а згори, зі щілин між колодами, раз у раз сиплеться порох, шурхотить по головах, лізе у ніс та в очі. Повітря тремтить від вибухів. Пекло.

Новобранці тиснуться один до одного, втягують голови у плечі… Страшно усім, не лише цим переляканим дітям. Один з них, побіля Романа, раптом вибухає істерикою: я не можу стріляти! Я не можу стріляти!

– Тихо! – Роман стискає його плече, проте горлань намагається видертись, боляче дряпає руку, проривається на вихід, хлопці хапають його, утримують силою: тихо! Тобі не треба стріляти! Чуєш? Заткайся, нарешті! – Ледве скрутили.

Замовк, тулиться до Романа, ховається, тремтить. Ну яке стріляти? Куди? Із чого? Ти ж бачиш, малий, що робиться…

На поверхні – повна зміна декорацій. Побиті дерева неподалік, глибокі ями, вигорнута чорна земля, засипана осколками снарядів. Ці шматки металу тиснуть на долоню, важкі та гострі. Під час вибуху вони розлітаються навсібіч, входять у живу плоть, що трапляється на шляху…

Той, хто кричав у бліндажі, із жахом в очах роззирається, стискає голову в долонях. Він згинається навпіл, його вивертає.

Міхалич бере ініціативу в свої руки – гарчить на новоприбулих, робить із ними жорсткий розбір польотів після обстрілу. Цього разу нам пощастило, каже, противник схибив, але з такою реакцією з нашого боку результати могли би бути дуже сумними. Дуже. Слухайте повітря! – вкотре нагадує. – Не знати, коли ще побачите ворога зблизька, а подарунки від нього – ось вам, пачками, майже щодня! Слухайте повітря! Й одразу – на землю або в укриття. Основні втрати трапляються тоді, коли людина опиняється на фронті, у перші дні. Учіться слухати повітря, учіться ідентифікувати загрозу далекого пострілу, просто хлопка, бо це не просто хлопок, це може бути мінометна міна, і зараз, одразу потому, може статися вибух ось тут, біля вас. Чим щільніше притиснетеся до землі – тим менше ймовірність піймати осколок. Уторопали?

Міхалич постійно нагадує про те, що треба чимшвидше вжитися у бойову обстановку, він часом добряче набридає своїми застереженнями.

4

Два взводи перекидають ближче до передової. Із другої лінії їдуть під прикриттям двох БТРів – хто на броні, хто у кузовах ЗІЛів. Кілометрів п’ятнадцять, поміж ланів із кукурудзою. У вантажівці мовчать, тримаючись за борти, позавішували їх бронежилетами про всяк випадок. Коли потяглася рівнина з горбочками, трави, ріденькі кущі – Корнет гукнув, перекрикуючи гарчання мотора:

– Гей, чуєте свист?

Що? Де? Ожили, закрутили головами.

– Лектора вітають його друзі-байбаки!

Хлопці – у регіт.

Було з чого веселитися – напередодні поблизу базового табора сталася історія. Побачили байбаків у траві, почули їхній свист. Роман до цього літа ніколи й не зустрічав цих степових гризунів, а Лектор ще той знавець фауни виявився. Як був підлітком, дорослі заохочували їх полювати на байбаків, здавати шкурки знищених ворогів сільського господарства у якісь там контори – тож хлопці теж зі шкіри лізли перед дорослими, вдавали зі себе мисливців. Знаходили нору, заливали відром води, байбакові діватися було нікуди, він вибігав назовні – і тут вже справа була за спритністю звіролова.

– А влучиш у байбака з такої відстані, Гостре Око, ге? – під’юджував Корнет оповідача напередодні.

– Льогко! – погодився Лектор.

Заспорили на пляшку. Батя, почувши, незадоволено кахикнув.

– А на що спорити? – удав спантеличення Корнет. – На щиглі?…

Глядачів зібралося з десяток. Недовго довелося чекати на рухливу мішень. У траві промайнула піщано-жовта спинка – Лектор вистрілив. Ніхто й не сумнівався у можливостях снайпера, а все ж шиї витягли: що там?…

А нічого. Гризун врятувався, сховавшись у нірці. Мало того – майже одразу й вибрався, став на задні лапки, живіт виставив, передні лапки склав – і нумо свистати. Знущально. Ото вже реготали хлопці, до сліз. Байбак таки завдав стрільцеві жалю, залив йому сала за шкіру. Однак Лектор, на диво, не прагнув реваншу. «Урятувався – то врятувався», – сказав поблажливо.

– Бай-бай, байбаче! – розходився натомість Корнет, він не вмів вчасно зупинятися. – Заходь, байбаче, якби що…

– Лекторе, твій друг тебе кличе! – підхопили й інші, посвистуючи.

– Варто відповісти, Гостре Око! – не вгавав Корнет. – Посвисти й ти до нього!

Нікому б Роман не зізнався, що був радий спасінню таланистого байбака, хоча решта хлопців теж веселилися, не вимагаючи крові, задоволені саме таким фіналом. Роман згодом визирав у траві свистуна, у кожному верткому збитошнику із жовтою шкуркою йому вбачався знайомець Лектора.

Тому й реготали хлопці у кузові ЗІЛа, бо Корнет нагадав їм про розвагу вчорашнього дня. На місці на них вже чекали зі спакованими наплічниками ті, кого перекидали на нове місце дислокації, вони швиденько показали перед від’їздом, що тут у них де, на господарстві, попередили: будьте насторожі. Тут снайпер працює. Зброя – з оптичним прицілом та глушником. За почерком – один і той самий. Обережний, гад, незрозуміло, де сидить, всюди ж відкритий простір. Привид, одне слово.

Почути звук пострілу з безшумної гвинтівки практично неможливо. А ще ж має свою фішку: йому по кайфу вбивати у найспокійнішу хвилину, коли людина по хліб тягнеться, тримаючи тарілку на колінах, або коли виходить з намету зі зубною щіткою та рушником. Упивається своєю безкарністю, розважається, тримаючи усіх в напрузі. Більше як одного нараз не знімає, тому й вирахувати його неможливо. День-два-тиждень не виказує себе, наче розчиняється у повітрі… А тоді оприявнюється десь неподалік. Спрацює з добрячої дистанції – і шукай вітру в полі. Уже трьох хлопців так втратили.

– Піду подивлюся, що тут до чого. – Лектор, вислухавши, рушив на оглядини території.

Обійшов табір, роззираючись та наслухаючись, спостерігаючи за дальніми кущами та вигином дороги, схованим за рядом високих старих тополь. Десь там, віддалік, перший блокпост, куди хлопці по черзі заступатимуть на чергування.

Коли споночіло, Лектор викопав яму у ретельно вибраному місці. За своєю логікою його визначив, не варто й цікавитися. Уже запитували колись – відповідь була «на відчепись»: чуйка, мовляв…

Зранку Лектор одягнув захисний костюм-кікімору, під нього памперс, прихопив воду у флязі, хліб із салом, узяв свою нарізну мисливську гвинтівку з оптичним прицілом. У яму втиснеться – трава травою, поруч проходитимеш – не помітиш. За ногу вхопить.

– Якби що – свисти, – нагадав Корнет.

Дехто усміхнувся, решта ні. Не до жартів.

Зрівнявшись із землею, Лектор перетворився на нерухоме «тіло»: горбочок із травою, частина пейзажу. Він вмів сидіти у ямі по кілька годин нерухомо, мав безкінечний запас терпіння, а тепер полював за іншим «тілом», яке теж вміло бути нерухомим і теж було здатне вичікувати, залишаючись непомітним і день, і ніч.

Він таки вирахував того привида, дочекався, хоча й із запізненням. Бо спочатку був постріл.

Ніхто на базі ще не встиг помітити, що Саратов, сидячи на згорнутому спальнику, повільно заточується. Щойно стягував дротом провислі дверцята буржуйки – і от вже мовчки завалюється набік. Ніхто ще не второпав, що сталося, не побачив, куди увійшла куля, а Лектор зі свого схрону вже вистрілив туди, де танула ледь помітна хмарка сивого диму. Просто у степ, у горбочок рудої трави, що смикнувся, зсунувся, запав у якусь шпарку біля іншої, такої ж іржавої кучми диких злаків.

Лектор не одразу дозволив собі ворухнутися, він витримав паузу, не спускаючи очей із трав’яного горбка. Якщо поранив, а воно саме так виглядало, то снайпер неодмінно себе видасть, треба тільки почекати. Якщо не зачепив – теж цікавий варіант, хоча навряд чи. Поєдинок триває. Тепер – хто кого, один із них має взяти гору завдяки терпінню та реакції.

Безкінечно тягнуться хвилини. Можливо, крапку поставлено з одного пострілу? Терпіння. Терпіння…

Раптом боковим зором Лектор помічає якийсь рух – Корнет подає сигнали з-поза заростів благеньких чагарів, поповзом підібравшись до Лектора на мінімальну відстань. Самодіяльності лише бракувало. Назад! – показав йому жестом.

Корнет зник.

Тільки щоб зараз ніхто не втрутився у цю дуель витримки та нервів. Лектор увіп’явся поглядом в оптику, сльоза збігає йому по щоці від напруження. Він тримає на оці той горбочок – і ось трав’яна примара нарешті ворушиться. Наче гарячий степовий вітер торкнувся вершечка іржавого пелеха…

Ні, не здалося. Не вітер.

Лектор видихнув і натиснув на спусковий гачок.

…До вбитого снайпера Роман і Корнет дісталися майже одночасно. Переконавшися, що друзі в безпеці, Лектор залишив свою яму й наздогнав тих двох, схожий у своїй волохатій кікіморі на великого бурого ведмедя. Тим часом Корнет підчіпляє рукою купу ганчір’я – так виглядало тепер тіло, теж вдягнене у маскувальний костюм, – і перекидає його горілиць.

Це була дівчина. Років двадцяти п’яти. Поранення у руку і вхідний отвір від другої кулі у шиї.

Після кількасекундного ступору Корнет обережно витяг з її рук зброю, відклав убік, розщібнув куртку снайперки, знайшов документи. Посвідчення ДНР, «стрілок». І український паспорт. Двадцять чотири роки, ровесниця Романа. Прописана у селі, в одному з районів Львівщини.

Корнет вилаявся. Тицьнув Роману паспорт до рук – гля!.. твоя землячка наших хлопців відправляла на той світ. Лектор тим часом пройшовся уважним поглядом вздовж гвинтівки у траві, присвиснув: да-аа… Нахилився до броніка дівчини, щось там смикнув, обмацав, витяг назовні. У всіх трьох відібрало мову. За пластинами у кишенях бронежилета вона тримала чотири пачки стодоларових купюр, перехоплені паперовими стрічками. Hundreds – написано на кожній з них – $10.000… Сорок тисяч доларів. Це за скількох бійців платять найманцям таку платню?

Усе переплуталось, переплелося. Картина світу похитнулась. Дівчина-західнячка пішла у найманці вбивати земляків, а влучила пострілом у хлопця із Саратова, що захищав тут – сам так казав – нову Україну й майбутню Росію. Персонально для настирливого Хоми уточнював: не так за Україну воюю, як за свою вільну країну, якою вона неодмінно буде колись. А без вас, борисфени, нічого не вийде, читайте Нострадамуса, ви на зламі епох тепер головні дійові особи, тому я з вами.

Саратов знав, що він додому найближчим часом не повернеться. Поки там путінський режим, йому дороги назад немає. Казав: мій дім тепер – Україна. Хлопці навіть не знали, чи є у нього хтось у Саратові. Із дружиною він розлучився, дітей не мав. Після перемоги мріяв одружитися з дівчиною з Дніпропетровська, саме з Дніпропетровська. Там такі дівчата… – зводив очі догори, – колись годину спостерігав за ними на тамтешній набережній… Інших не пропонувати, браття! Спеціально туди поїду за жоною…

Кому що, а Баті менінгіт: ні в село, ні в падло! Передати, що за «двохсотий», чому на захід, бо відправлятимуть разом із нашими… Ховатимуть снайперку у селі на Львівщині. І всі односельці знатимуть – цього не приховаєш, іншої версії не вигадаєш – про те, що вона робила на сході.