Текст книги "Маріупольський процес"

Автор книги: Галина Вдовиченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 16 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Галина Вдовиченко
Маріупольский процес

«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури – яскраву, різножанрову, захопливу, – яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Тетяна та Юрій Логуші, засновники проекту

Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренда найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно, театр і пісня обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру і як наслідок – наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру – якісними українськими фільмами й п’єсами.

koronatsiya.com

Передмова
Людина і любов на війні, псевдо якої – АТО

У сучасному українському літпроцесі, виявляється, бувають, окрім радісних відкриттів, іще й приємні збіги. Шість років тому, навесні 2009-го, будучи «журістом» конкурсу «Коронація слова» у жанрі «Романи», я звернув увагу на рукопис, який вражав не лише незвичним сюжетом (чоловік впроваджується у зграю вовків), а й простою і водночас надзвичайно соковитою мовою. Я був радий, що переважна більшість колег по журі – прозаїків, критиків, видавців – розділили мою думку й присудили роману «Замок Гербуртів» першу премію. Уже після оголошення переможців дізнався ім’я авторки – Галина Вдовиченко, письменниця зі Львова. Згодом роман вийшов під іншою назвою – «Тамдевін».

Нинішньої весни довелося знову бути в журі (тепер уже як переможцю першої «Ґранд-Коронації») конкурсу для володарів лише перших премій попередніх «Коронацій». Роман «Маріупольський процес» узявся читати не відразу, надто багато останнім часом виявилося охочих писати про Революцію Гідності й АТО. Але моя насторога зникла вже після кількох сторінок. Твір вразив якоюсь, я б сказав, зворушливою людяністю в зображенні подій, нібито добре відомих із ЗМІ й розповідей очевидців. І не лише неординарним сюжетом – захопленого в полон українського вояка із Західної України терористи віддають у своєрідне рабство жительці села, що неподалік Маріуполя, у якої закутий у кайданки укроп трудитиметься на ремонті хати…

Що далі читав рукопис, то більше переконувався: нам не вистачає саме такого твору про те, що ми називаємо нинішнім драматичним українським буттям, про те, що відбувається тепер на Донбасі. Події поставали через людські долі й характери, виписані яскраво та водночас мовби якось непомітно для ока, так що їм віриш одразу. У газетах та інтернет-виданнях про цьогорічні «Коронацію» й «Ґранд-Коронацію» можна було прочитати, що «Маріупольський процес» – це роман про кохання сепаратистки й бійця АТО. Я б заперечив: це насамперед роман про історію пізнання людини людиною, про ламання стереотипів щодо «західників» і «східняків» крізь звичайні людські почуття, про відкриття через це пізнання самого себе, світу та перемогу цих почуттів над жорстокістю й абсурдом цієї, як, зрештою, і всілякої війни.

Історія взаємин, пізнання, розчарувань і здобутків Ольги і Романа не тільки зворушує, змушує переживати, затамовуючи подих, а й спонукає переосмислювати те, що ми знаємо про донецькі події, АТО, її учасників і сепаратистів. А чого вартий образ простої дівчини з того ж донецького села, що й Ольга, – колоритної Вальки Самореклами! І ніякі ці жінки не сепаратистки, вони просто по-жіночому щиро хочуть жити й кохати під мирним небом. У романі багато драматичного і водночас ліричного, що робить твір особливо сприйнятливим.

Переважна більшість членів журі поставили «Маріупольському процесу» найвищі бали, а я згодом дізнався, що автором роману-переможця, як і шість років тому, тільки тепер уже в другій «Ґранд-Коронації», є… знову Галина Вдовиченко. Щиро порадів, бо після «Замку Гербуртів» було видно творче зростання авторки з кожним новим романом. І ось «Маріупольський процес»… Зникли й питання, звідки авторка так достовірно знає природу і людей Донбасу, – з-під Маріуполя, як виявилося, її чоловік і в тих краях вона неодноразово бувала, добре знає, як мовиться, обстановку й місцевість і, найголовніше, – людей. Як і тих земляків-львів’ян, які воюють з агресором в українській армії.

«Маріупольський процес» обов’язково має бути прочитаним на окупованій частині Донбасу. Буває, правдивий, такий, що щемить душа після його прочитання, твір вартніший за всі пропагандистські й контрпропагандистські статті та передачі. Так маємо й тут. Бо роман цей саме про людину, про її метання й пошуки, про Схід і Захід України на рівні «східняцьких» і «західницьких» душ і болю. Він таки і про любов, яка одвіку проростала всупереч усім війнам і терористам.

Володимир Лис

* * *

Територія заповідника «Кам’яні могили», що неподалік Маріуполя, є частиною Українського кристалічного щита. З нею пов’язана легенда про те, що колись на місці цієї гірської країни було королівство. Злий чаклун зачарував його. Існує спосіб, як зняти чари з цього місця, але досі ніхто не зміг цього зробити.

Краєзнавчий довідник

Час бойових та окупаційних дій у Донбасі був сповнений знаками, таємницями та містикою…

Олена Степова, блогер з Луганщини, Фейсбук

Звичайно, усюди, навіть у Слаці, є політики і священники, айятолли та економісти, які переконують, наче реальність – це те, що вони нам говорять. Не вірте їм, вірте лише пописувачам, цим банкірам, які перетворюють друковані аркуші у цінність, але не намагаються видати результат за істину.

Малкольм Бредбері. Курси обігу

Частина перша

1

Плямистий малюнок опалих черешень на землі. Червоних, розчавлених ягід з рудими цятками. Із висоти майже трьох метрів цей клаптик битої землі, оточений споришем, нагадує знайомий контур. Тю! Та це ж карта України! Химерна картинка, клякса у шкільному зошиті, витолочена ногами залисина у траві.

Он викручена лінія заходу – профіль собачої морди, нахиленої до грудей. Короткі лапи – Одеська область та Крим. На півночі, де Чернігівщина, – спина зі складеними крилами. Крилатий пес, пес-пташеня перед стрибком. Ольга давно зробила це відкриття, ще на уроках географії у шостому класі. Чи ще хтось це колись помічав? Вона ніколи не з’ясовувала. Хотіла було запитати вчительку, чи не нагадує їй Україна маленького французького бульдога, але засоромилась, побоялася, що з класу виженуть. А тепер – буває ж таке! – карта намалювалася на її подвір’ї під баргароном.[1]1
  Місцева назва черешні. (Прим. ред.)


[Закрыть]

На географічних картах Ольга розумілася найкраще з усіх у класі, а може, навіть краще від учительки географії Катерини Юхимівни.

Зірвала, потягнувшись, із гілки над головою лискучу ягоду баргарона, розчавила її язиком до піднебіння – смакота… Улюблене заняття – вилізти на дерево й сидіти тут, роздивляючись навсібіч. Особливо у сезон черешень. Попльовуючи кісточки у траву.

Колись Ольга зафарбовувала контурні карти просто так, не для оцінки, для себе. Одноманітне шорхання олівцем по папері висмикувало її з дійсності – вона линула у свій світ. Навіть після батькових п’яних прочуханок у хаті, які закінчувались тим, що баба Аня, і мама, і Ксюха ображено шморгали носами й збирали розкидані речі (батько називав цей процес «поганяти бабів»), молодша його донька навіть сльозинки не витискала. Вона западала у мовчанку. Годину-другу сиділа з олівцями над контурними картами, що залишилися від сестри та брата майже новенькими, і навіть не чула гарчання батькового хропу із сусідньої кімнати. Обриси країн нагадували їй якісь предмети та живих істот. Цієї схожості не зауважували, хіба погоджувалися з тим, що Італія – це чобіток. Але хто ж не знає, що Італія схожа на чобіток? Багато іншого ніхто не помічав. Країни складалися пазлами, лягали кожна на своє місце, утворювали клаптикові ковдри, якими накривали континенти.

Погойдуючи босою ногою, Ольга роздивлялася з висоти своєї гілки копію країни, окреслену вигадливо розрослим споришем. Ось там, де найбільше скупчення білих кісточок та плям від ягідних шкірок, Донецьк. Он там Маріуполь, а он її село. Могла б показати майже усі більші міста на цій карті, будь-яку суперечку виграти, якби це когось цікавило. Рано чи пізно вона вступатиме на географічний факультет, згодом подорожуватиме – на місці не сидітиме! – бо ж дотепер далі Маріуполя й не виїжджала. Ось таке в неї буде майбутнє.

Якби була можливість скласти тести, вона б ще цього року вступала до університету. А тепер що? Доведеться почекати… Нехай уся ця колотнеча вляжеться.

Спробувала влучити у Київ обсмоктаною кісточкою й промазала. Біла куля гайнула у простори Азовського моря, у траву.

У ці спекотні дні рясні ягоди сиплються на долівку, чавляться підошвами берців-черевиків, забиваються у ребра гумових шльопанців – залежно від того, у що взуті її брат Вітьок та його горлата ватага. Ольга знає далеко не всіх, поміж них лише кілька її односельців. Є якісь друзі Вітька з Маріуполя, вона їх теж донедавна не знала. Є приїжджі здалеку. Добряче потовклися тут учора, обнесли нижній ярус розлогого дерева, гілку за гілкою, нещадно відтягуючи їх донизу. Тепер ляпки та кісточки ягід усюди, гості спльовували їх собі під ноги, товкли у землю, лиш дехто цілився убік, у траву.

У Ольги з баргароном давні приятельські стосунки, ще відтоді, як вона у другому класі прочитала «Пригоди Цибуліно». Принц Лимон, синьйор Помідор, барон Апельсин… Барон? Апельсин?!!

Неправильно, сказала тоді маленька Ольга вчительці. У книжці помилка, бо я знаю барона, він Баргарон, мій друг. Діти сміялися… «Барон-баргарон! – перекидалися словами, дражнили її. – Барон-баргарон!»

Ольга сидить на грубій гілляці, босими ногами спирається на нижню, теж міцну, порепану, надійну – чухає стопу, лоскоче своє дерево. Голова серед листя, вільна рука підтягує гілки. Зубами зриває ягоди… Це її «хатка», надійний сховок – Барон Баргарон.

На горищі туркочуть голуби, над столом з подертою по кутах клейонкою гуде бджола, нарешті завмирає на липкій ягоді у мисці, тягне солодкий сік з м’ясистої тріщинки. На осонні маніжаться кішки, поскручувалися бубликами – чорна Циганка, смугаста Рибка. А Ольга у шапці-невидимці, непомітна для всіх. Ніхто не знає, де вона є, а їй згори видно все. Он там огрядна жінка у хустці – наче Степанівна? – дріботить уздовж посадки від сільського кладовища. У чистому небі над балкою кружляє яструб. За полем соняшника здіймає дорожню куряву стрімка «газелька»…

Тихо й спокійно. Як до війни.

Неначе всі тут, вдома, й лише поховалися у прохолоду кімнат від червневої спеки. Здригнулася від різкого звуку мобілки, обтерла руку до шортів, витягла телефон з кишені:

– Алло.

У мобілці чути, як брат із кимось говорить. Ото вже звичка: набрати номер, а самому робити своє.

– Віть! – покликала, нагадавши про себе.

– Я! – озвався брат. – Ти на вєліку сьогодні?… Чи нехай Сашко приїде?…

– Сашко хай приїде.

– Що у нас сьогодні?

– Борщ.

– Хлопці, борщ! – голосно убік. – А ще?…

– Досить з вас і борщу.

– То коли? – уточнює Вітьок. – Вже?

– За півгодини, не раніше.

– Часнику привези.

– А каші березової?

У мобілці – віддалені матюки, чути якісь вигуки, грюкіт, якась там метушня здіймається на їхній базі.

Брат квапливо кидає:

– Все! Відбій!

Бджоли гудуть. Коли тиша, тоді особливо чути, як бринить від бджіл повітря.

Ольга спускається на землю, немов по драбині, з гілки на гілку. Пластмасове відерце з черешнями у руці. Бувай, Бароне Баргароне. Із твоєї висоти усе виглядає інакше. Остання над землею «сходинка» – не гілка, а згадка про неї. Батько залишив цей штурпак кілька років тому. Тепер він гладенький, відполірований часом і доторками, а тоді був свіжим уламком нижньої гілки – Ольга попросила не пиляти її до основи, залишити хоч трішки, аби нагору вилазити.

Батько послухався, він був на той момент хороший, нікого не ганяв-не ображав, бо був тверезий. Він казав: твєрьозий.

Ольга чіпляє відро на сучок, зістрибує на землю – і п’ятою у черешневу кісточку. Боляче. Учора треба було поприбирати. Оце як вчасно не зробиш, згодом відкладена робота нагадає про себе новою проблемою. Де той віник? Обчімханий драпак береться до роботи, збирає сміття. На совок – і за літню кухню його, у бур’яни.

Як бахнуло!

Стріляли з гранатомета, на виїзді з села, там, де замаскований блокпост. Ольга вже знала ці звуки: гранатомет, точно. Один постріл.

– Бабо Аню! – гукнула, поспішила до хати, кинувши віника. – Не бійся! Я тут.

Баба Аня не боялася. Вона навіть не вийшла зі свого заціпеніння, наче й не чула вибуху, занурена з головою у власний світ. Далеко від онуки й від рідної хати. Напівлежала у дальній кімнаті, на двох великих подушках. Очі розплющені, а наче спить.

– Я піду ненадовго, мені треба. – Ольга дала їй напитися зі склянки, притримуючи голову. Баба Аня зробила кілька байдужих ковтків. – А тоді погодую тебе… Їсти хочеш?

Мовчання у відповідь.

За селом пролунала автоматна черга. Калаш. Повсякденний звуковий фон за останні тижні.

Борщ заливає тоненькою цівкою газову плиту. Ольга підхоплює кришку. Гаряча! Випускає її на підлогу з гуркотом, хапається попеченими пальцями за вухо. Що ж це за день такий! Борщ кипить, заповнює пахощами літню кухню, густий борщ, правильний, щоб ложка стояла. Каструля з виварку завбільшки, самої картоплі добра миска пішла.

Ольга дмухає на пальці, скручує газ до мінімуму, з жалем дивиться на свої руки: сліди від опіку, порізи, червоний лак обліз на нігтях… Не тримається манікюр. Стільки роботи, і все на одні руки.

Набрала номер брата, Вітьок виклик збив. А Сашко приїхав за годину. Вистрибнув з автівки, розмальованої під камуфляж – не було такої у селі, звідкись пригнали – збуджений та метушливий, украй заведений. Й одразу до кухні: давай швидше! Легко підхопив великий термос, військовий, похідний: рухайся-рухайся! Переллємо, по ходу, той суп чи що там у тебе, й погнали-погнали, у нас там гості, прикинь, самі, без запрошення, а ми до вас в ранковий час! Заблукали, так виглядає. Нарвалися на засідку. Хто-хто! Укри, хто! Ми двох завалили, ще двоє контужені, їх зараз Буча допитує, прикинь! Притримуй кришку, я сам переллю.

– То, може, й сам поїдеш? – запитала. – Усе там роздай, розводягу маєте…

– Яке! – не погодився. – Ти зараз там потрібна, поїхали-поїхали, жерти ж хочеться. Війна війною, а обід за розкладом.

2

На подвір’ї колишньої мехбригади, у мереживній тіні акацій лежав на землі солдат – головою на автопокришці. Йому юшила кров з носа і з вуха, півобличчя – суцільний багряний синець. Одне око сховалося під набряком, друге раз у раз туманилося безтямністю, тікало під лоба, викочуючись білим яблуком. Це страшенно лютило Бучу. «Дурочку мені тут включати? – гарикав він. – Я т-тобі покажу, дурочку включати!»

Око солдата поверталося на місце, очманіло плавало, намагаючись зосередитися на джерелі крику, на людях, що скупчилися над ним, зупинялося на чорному отворі автоматного ствола, який стрибав у руках горланя.

Решта мовчали, стояли півколом, серед них Вітьок. Командував допитом Буча, але його надривний запал поступово згасав. Натомився Бучаєв.

У захопленого на камуфляжі, на грудях, відбився слід рифленої підошви. Власник берця – швидше за все, знервований Буча – добряче приклався ногою, вступивши перед тим у калюжу крові когось із полонених або вбитого.

Сашко пропхався між товаришів, застиг попереду. Ольга не підходила, дивилася збоку. Неподалік допитували ще одного, він стояв на колінах зі зв’язаними за спиною руками, схиливши перемотану голову. Кров проступала крізь бинт. Одноокому на автопокришці теж дісталося, фізіономію перехнябило, а інших ушкоджень наче не спостерігалося, принаймні зовні. Хоча він ледве ворушив язиком, коли приходив до тями й відповідав на запитання.

Голос збоку зірвався на лайку – усі озирнулися. Якийсь чолов’яга, Ольга не знала його (чимало незнайомців було тепер у селі), заходився люто копати ногами полоненого із закривавленим бинтом на голові; той повалився на землю й протягло кректав, приймаючи удар за ударом. Буча від того видовища наче підзарядився.

– Що-що? – з удаваною увагою нахилився він над своїм однооким – той намагався щось сказати.

– Ми… не стріляли… – рухнув розбитими губами.

– Папі римському про це розкажи! – знову зайшовся криком Буча. – А хто стріляв?! Хто?

– Ми… не стріляли.

– Ти мені тут дурочку не включай! – Буча загатив бранцю черевиком у стегно. Циклоп смикнувся, підтягнув ноги до живота. – Сидів би у своєму Бандерштаті! Чого ти тут забув, га? Чого тобі тут треба? – й добірна лайка посипалася, мов з мішка.

Погляд одноокого поплив. Буча махнув рукою, перевів подих:

– У підвал обох!.. А завтра – окопи рити.

Але вистава на цьому не закінчилася.

– Хлопчики, хлопчики! – скреготливий піднесений голос почувся від воріт.

Розмахуючи руками – в одній палиця, в іншій пакет із хлібом – рвучко, накульгуючи, наближався до них дядя Вася. Гнав подвір’ям попри іржаві бокси, бо ж зазирнув через паркан – а тут таке робиться! Жінка попередила його, відпускаючи з хати: у магазин – і назад. Але ж як тут пройти і не взяти участі у такій події?

– А-а-а, – вищанув дядя Вася, заносячи палицю над головою, – падла!!!

Заледве пригальмував біля автопокришки, дивом не наскочивши на лежачого, тицьнув йому під ребро щосили. Той смикнувся, затулився рукою, захищаючись.

– Каменюками падлюку! Забити каменюками! – розходився дядя Вася, не забуваючи позирати на своїх. Слина летіла навсібіч. – По мирному населенню стріляти, га? Фашист клятий! Н-на! Н-нна, с-суко! – Колір обличчя красномовно сигналізував про те, що інсульт на дядю Васю чекає не за горами.

– Спокійно, батю! – Буча гидливо обтер щоку від дідової слини, зупинив нападника жестом. Він вже відсапався, міг говорити розважливо. – Цей красава за все відповість. Спокійно, – повторив, обтираючи руку до штанів.

Але й це ще була не крапка.

– Так ось ти де!

Дід здригнувся, утягнув голову у плечі. Зайвим було обертатися, й без того знав – його баба за ним прийшла. Принишк, прив’янув, наче випустили повітря з кульки. А баба Галя вже сунула танком, без жодного страху перед озброєними людьми. Так і знала, що цей кудись заверне! Грім-баба, вона тримала свого діда під жорстким невсипущим контролем. Дядя Вася зробився нижче зростом, однак ще двічі поцілив палицею по ногах полоненого. Плазом, з відтяжкою. Розвернувшись, поспішив назустріч жінці: «Гала! Гала!» Перехопив її, не дав як слід роздивитися, що тут робиться. Попід руку – і гайда додому, обід вистигає.

Ольга не мала жодного наміру бодай щось говорити. Але здивовано почула свій голос:

– Краще мені його віддайте.

Наче хтось легенько торкнувся її правого плеча, і вона, немов з чужого голосу, повторила:

– Мені віддайте отого циклопа. Окопи та й окопи! Обіцяли допомогти з грибом – і ніхто ніде нічого! Чужа біда нікого не гребе… Дайте хоч цього у помічники!

Бучу несподівано розвеселила ця пропозиція.

– Та він же негожий! Он як мордяку рознесло!

За Бучею й решта реготнули: знайшла собі кандидата у помічники…

– Мені з ним не милуватися, – Ольга трималася свого. Знала: головне – впевненість, говори, що хочеш, аби твердо. – День-два відлежиться – і за роботу. Усе одно від вас допомоги не дочекатися.

– А підлогу хто зірвав? – обурено скинув брови Сашко.

Воно й справді, підлогу вони розібрали разом, її брат Вітьок та однокласник Сашко, замучилися, здираючи пошкоджені руйнівним грибом дошки. Винесли їх із хати, закинули в бур’яни – і забули.

«Ламати – не будувати!» – буркотіла Ольга маминими інтонаціями щоразу, як чула, що хлопцям зараз не до того, що у них є справи важливіші. Двері до розореної кімнати вона зачинила, аби тужлива картина очі не муляла. Відсутність підлоги у порожніх стінах робила кімнату геть занедбаною.

– Тю!

Ще трошки – і вона їх дотисне, варто підпустити самовпевнених ноток у свою коротку промову. Вона добре знала: аби досягти бажаного, із чоловіками варто розмовляти іронічно-зухвало, без перебору, звісно. Особливо якщо чогось просиш.

– Підлогу вони зірвали! Зірвали та й кинули. І готуй вам, і воду тягай – до речі, що там з пошкодженим водогоном?… Теж не до того?… А від вас – нуль по фазі, йди, дівчинко, не заважай… Замахалася!

Обурений монолог на одному подиху видала – й замовкла. У думках ворухнувся сумнів: що це з нею? Для чого їй цей доходяга? Що вона з ним робитиме, з контуженим?

– А бери! – несподівано погодився Буча. – Бери! Тільки припнути його треба, як собаку, аби не втік… – і додав, за звичкою, кілька міцних слівець.

Хлопці зареготали, Буча знайшов очима Сашка:

– Куля, – кивнув йому, – займися…