Текст книги "Маріупольський процес"

Автор книги: Галина Вдовиченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 16 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

10

Велосипед притулили до огорожі, несуть удвох військовий термос із курячим супом. Роман, накульгуючи на травмовану ногу, тримає посудину за одну ручку, Ольга за другу. Тягнуть до «харчоблоку», стіни там до половини пофарбовані синьою фарбою ще бозна з яких часів. Лампочка у коридорі засиджена мухами, у її тьмяному світлі мало що видно. Нікого назустріч, нікого в кімнаті, переобладнаній під їдальню, окрім незнайомця років п’ятдесяти. Він ріже хліб мисливським ножем. Грубими скибками. Сюди, каже безбарвним голосом.

– А де всі? – запитує Ольга. – Де Вітьок?

Чоловік показує ножем собі за спину, туди, де чорний хід і ще одне подвір’я.

– Закопуються.

Ольга рушає туди, кинувши Роману: почекай. Він повертає назад, виходить з будівлі на залитий сонцем двір, де в затінку акацій сплять два чорно-руді пси. Вони не реагують на ворон, що б’ються біля воріт за шматок булки, спурхують, відлітають і знову кидаються на здобич, вириваючи поживу одна в одної із дзьоба.

Напередодні Роман, припнутий ланцюгом до тридцятидвохкілограмової гирі, копав землю, вибирав хворий грунт у кімнаті. Винахід Вітька, та вагота на ланці. Дуже зручно, сказав Ользі: гирю взяв – переніс на нове місце, рухатись можна, а не втечеш.

А Роман, якби й захотів, далеко б не відійшов. Одне діло лежати, інше – ходити, відчуваючи, що з ногою щось негаразд. Сильний вивих чи тріщина у суглобі.

Тінь акації погойдується від легкого вітерця, ковзає плямками по землі, по собачій зваляній від бруду шерсті, по чорній автопокришці під парканом. У Романа починає сіпатися око – «Бери, тягни, чого стоїш!» – він торкається долонею підборіддя, розтирає його з того боку, де ще тримається синець, що вже змінив кілька барв одну по одній. Відчуває, як половина обличчя, півголови вкриваються памороззю, а у пам’яті зринає чіткий спогад. Тут, на цьому самому місці, він лежав того дня, коли загинули Валік і Петрович. Тут йому кричали: хто вас сюди кликав? А перед тим його били на дорозі прикладами, він це згадав – прикладами. А тоді: «Бери, тягни, чого стоїш!» – і автоматна черга за перекинутою розірваною вибухом «газелькою», там мав бути поранений Петрович, киянин, батько трьох дітей, двох хлопців-близнюків та доньки-випускниці. Він їм розповідав про дітей напередодні. Шкодував, що не зможе побачити, як донька отримає атестат про закінчення школи.

Роман зосереджується на уривках, намагається скласти докупи клаптики того дня… Над ним тоді погойдувалися гілки акації, він відчував мерехтіння сонячних плям на обличчі. Над ним стояли люди зі зброєю, один з них ворушив губами. Це пам’ятає, а як тримався – ні. Лише, здається, заплакав, затуляючи обличчя брудними руками. А може, це йому привиділось. Хто бачив? Нема кому розказати. Може, й на краще. Він міг би не витримати цієї правди.

Кілька хлопців у камуфляжі курили над трьома свіжими могилами. Могили були сяк-так закидані землею, але не до верху. Ще збоку громадились купки вибраної землі. Люди наче зробили перерву, потомившися, облишили справу на півдорозі. Перекур.

Із кожної з трьох могил, просто із землі, стирчали яскраві пластмасові трубки – дві зелені, одна синя. Хлопці, позираючи на них, струшували попіл, посміювались. Вітька серед них не було.

Діловий, наче менеджер вищої ланки, певний себе Буча нахилився до однієї з могил і сказав таке, що Ольга вирішила, їй почулося: «Буде страшно – зроби два глибоких вдихи-видихи!»

Ольга стала стовпом, раптова слабкість охопила руки-ноги. На неї ніхто не звертав уваги, тримали на оці лише три засипані землею прямокутники довжиною у людський зріст.

– Усе! – скомандував Буча, глянувши на годинник. – Час вийшов. Відкопуйте. По одному.

Сашко – одразу його й не помітила – зістрибнув у могилу, широко розставивши ноги циркулем, потупцював краями, зручно вмощуючись, і заходився обережно розгрібати землю навколо зеленої трубки. Відкидав жменями, помітно поспішав.

Поруч, у сусідньому похованні, працювали у чотири руки двійко хлопців.

– По одному відкопуйте! – повторив Буча. – Куля, по одному, сказав!

Сашко знехотя зупинився, озирнувся, наче не він тут Куля, наче хотів переконатися, що звертаються до нього. Мовчки вибрався на тверду землю, не зводячи погляду з трубки. Вона й далі непорушно стриміла у небо. Із сусідньої могили, з-під грудок землі показалися складені руки. Вони затуляли обличчя – одна стискала пальцями ніс, інша закривала очі. Із міцно стуленого рота стирчала трубка для підводного плавання.

– Піднімайся! – скомандував Буча. – Піднімайся, піднімайся. Ногами совай, одну підтягуй, другу. Згинай коліна, вчися відкопуватися.

Хлопець – ще зовсім юний, на вигляд школяр – витріщався на свої ноги, підвівши голову. Він наче не зовсім розумів, що відбувається. Лише чув, що йому говорили, і тому слухняно, докладаючи зусилля, намагався вивільнити ноги з-під шару землі. Було помітно, яка земля важка, як вона тисне, не відпускає свого бранця.

Хлопець підвівся, ним хитало. Він намагався усміхнутися, кутики губів посмикувалися. Ані пари з вуст.

– Наступний! – розпорядився Буча.

Сашко вже стояв напоготові там, де щойно був, в очікуванні наказу. Умить на тому самому місці побіля трубки обережно розсунув на два боки землю, і ще, і ще раз… Великими білими хробаками показалися з насипу пальці. Дві руки до зап’ясток, щитом на обличчі. Голова у каптурі. Сашко-Куля допоміг присипаному підвестися, підтримуючи його за потилицю, струшуючи землю з чола.

– Сам, Тарпан! Сам! – покрикував Буча до звільненого.

Ольга не одразу впізнала у незнайомцеві із замащеним землею блідим обличчям та синіми губами свого брата. Вітьок, Тарпан по-теперішньому, потрусив головою, з-під каптура посипалася земля, брудною рукою витяг трубку з рота та із зусиллям сів.

– Ноги! – не вгавав Буча.

Але Вітьок-Тарпан хапав повітря ротом, він не міг віддихатися. Груди судомно здіймалися та опадали. Він знову потрусив головою, тоді поворушив ногами – одне коліно виштрикнулося з-під землі, друге…

Вітьок від дитинства був сердечником. Його у другому класі возили до районної лікарні, і потім ще не раз. Діагноз Ольга запам’ятала одразу – пролапс мітрального клапана. Пізніше наче нічого, переріс свою хворобу.

– Давай, давай, – підбадьорював товариша Сашко.

– Хто витримав це випробування, той не злякається, не побіжить у реальному бою, – тим часом виголошував, походжаючи, Буча. – Хто подолав свій страх під землею, той опанує його й у реальній небезпеці. Третього діставайте!

Вітьок підніс ногу, вибираючись із могили, переступив з м’якої землі на тверду, закашлявся. Заходився підстрибувати й розмахувати руками, розігріваючи закляклі м’язи та суглоби. До нього приєднався перший відкопаний. З обидвох сипалася земля. Хлопці тим часом витягували на поверхню третього.

Ольга розвернулася й пішла геть. Ніхто її не помітив.

Стишене: «Ром! Ромко!» Озирнувся на голос – із дверей гаража, весь у мазуті, усміхався Шарапов.

Шарапов! Зробив кілька кроків назустріч, рвучко обійнялися. Шарапов тримав руки розведеними, піднятими вгору, щоб не замастити Романа. Відступив, показав жестом: сюди! Зник у напівтемряві. Після залитого сонцем подвір’я Роману здалося, що у гаражі темно, а тоді очі призвичаїлися. Побачив напіврозібраний «ніссан» – нутрощі на долівці.

– Якби що – ти м-мені доп-помагаєш винести цей розп-предвал, – Шарапов усміхався, показуючи відсутність кількох зубів. Через усю брову проходив багряний шрам, ділив її надвоє опуклим рубцем.

Шарапов не загикувався раніше.

– Живий, Одеса!

– Такі да! І ти, слава Богу, живий. Ох, б-брате, який я радий. А Валік… знаєш?…

– Знаю.

– І П-петрович…

– Знаю…

Помовчали, опановуючи себе.

– То ти тут, у гаражі?

– Як бачиш.

Шарапов говорив упівголоса, загикуючись, поспішаючи.

– Вони машини у людей віджимають, гроблять їх на раз-два, не шкодують, а чого? – не своє ж… а тоді збирай їм, ремонтуй, і то негайно, на вчора. А те, що вже не відновлюється, доводиться різати на брухт. Та нічого, я цим і в Одесі на прожиття заробляв… А ти де? Куди тебе?…

– Підлогу міняю тут неподалік. Наші про нас знають?

– Знають. Мені вдалося п-подзвонити. Тут один є нормальний, дав свою мобілку на хвилинку. Я про тебе, щоправда, нічого нап-певне сказати не міг. Наче живий, сказав. Який я радий, що ти живий, Ромку!

– Я лише сьогодні допоміг обід привезти. А так не відпускають нікуди.

– Сьогодні дивина якась, нікого немає, а так вони весь час тут ошиваються… Хоч хтось та є…

Шарапов ще встиг розповісти, яка тепер йому лафа, тепер, коли вони побачили, що він у ходових січе, а перед тим били страшно, усе тіло чорне від побоїв. І плівкою зв’язували, знаєш про таке? Пакувальною, прозорою. Отак руки до тіла і стискають, обмотуючи у кілька шарів, міцно-міцно, не продихнути… Нічого, з Божою поміччю витерпів…

Роман дивився на Шарапова, ані слова із себе видушити не зміг, лише сковтнув клубок у горлі.

Зараз би нікому на думку не спало цього хлопця назвати Шараповим. Не схожий він був тепер, щербатий, з поділеною навпіл бровою, на Володю Шарапова з «Місця зустрічі…».

– Гей!

Одночасно повернулися на жіночий голос. У прямокутнику дверей, на подвір’ї, Ольга позирає праворуч-ліворуч, брови супить.

– Гей! Де ти? – знову, не надто голосно.

Роман обійняв Шарапова і вийшов, накульгуючи.

– Він допоміг мені розпредвал занести, – Шарапов йшов слідом, витираючи руки промасленою шматою, потім тицьнув її Романові. Той узяв, вимастив собі пальці мазутом. Щоб зайвих питань не виникало.

11

Стріляли з північного сходу, а вибухи було чути з того боку, де кілька днів тому підбили «газельку» Романа. Спросоння Роман зіскочив на ноги, забувши про кільце на нозі. Снаряд бахнув, розірвався, не долетівши до пагорба за балкою, розніс у щепи розлогий кущ, здійняв у повітря фонтан землі. Роман затулив руками вуха. Він бачив у півока, як Ольга тягнула з хати бабцю – та застрягла у дверях, вчепившись кістлявою рукою в одвірок. На обличчі не страх, а роздратування, злі слова злітають із сухих тонких губів. Бабуся впиралася, не хотіла йти.

Повітря гойднулося, ляснув гігантський батіг – і пішов свист за свистом, спалах за спалахом, вибух за вибухом. Далі, далі, далі…

Це тривало з півхвилини, хоча здавалося – безкінечно. А через коротку паузу – нова порція снарядів. Рвонуло ближче, у вухах дзвін, посипалося на голову якимось порохном, дрібними гілками, камінцями. Роман втиснувся у траву під сітчастою огорожею – нема куди подітися. Пекло все ближче, нікуди не втечеш. Молися й чекай, пронесе-не пронесе.

Смикнулася нога.

Осколок?!..

Ні. Дівчина. Стоїть на колінах, намагається встромити ключ у шпарку на кільці, руки танцюють. Їй це ніяк не вдавалося, лише тремтіла під свист та близькі розриви снарядів. Нарешті металева пастка розчахнулася. «Швидше!» – побігла попереду, Роман за нею, припадаючи на ногу. Із гуркотом покотилося відро, що трапилося на шляху. Сині двері погребу. Туди!

Кам’яними сходками – донизу, гуп-гуп-гуп-гуп – у прохолоду погребу, у незнищенні запахи минулорічної картоплі, що давно закінчилася, залишивши спогад, всотаний у цемент.

Яким же затишним, яким надійним видався цей холодний погріб, з його павутинням у кутках, рядами порожніх банок та кількома повними (баргарони у власному соку) на дощаних поличках уздовж стін. Баба Аня у старому продавленому кріслі, двійнику того, що надворі під деревом завше стоїть. Уже спокійна, наче у наметі, накрита брунатною ковдрою. Віхтик сірої вати вистромився з дірки. Дві кицьки у ватяних заглибинах знайшли собі прихисток. Поруч із кріслом – триногий табурет.

Напередодні, спускаючи Романа з ланцюга, Вітьок хвалився, що дехто завдасть «кому треба» жару. Є чим залляти сала за шкіру, – докинув, замикаючи згодом кільце на нозі. От і заливають, щоправда з похибками, не шкодуючи своїх. Ми, хвалився Вітьок, ще Маріуполь відіб’ємо!

…У цьому тісному підвалі Ольга помітила, що друге око полоненого вже визирає на світ з-поміж різнобарв’я синця. Роздивилася на колір очей полоненого. Синій. Не приглядалася надворі, а при світлі благенької лампи побачила. Він глянув на неї знизу вгору – сидів навколішки, ні до чого не притуляючись. Прислухався до звуків знадвору. Ще раз зиркнув. Чого вона радіє, чого усміхається?

– Була така пісня про очі волошкові… – Ольга посовалась на кульгавому табуреті, кахикнула – й проспівала рядок, узявши занизько, голос здригнувся наприкінці: – «Ой ви очі, волошкові…» – засміялася. – Співачка з мене ніяка… Я у дитинстві думала, що очі волошкові – це сумні очі, як у нашого волошка…

До кого вона зверталася? Говорила наче до них обох. Баба щільніше затулилася ковдрою, сховала голову у подобу високого коміра. Черепаха черепахою.

– Хто такий Волошок? – запитав Роман.

– Ну ти даєш!.. Волошок, маленький баранчик… Чи у вас вони якось по-іншому називаються?

– Маленькі баранчики?… – Він слухає, що там, нагорі, а її слова сприймає неуважно. – Не знаю. І що там з тим баранчиком?

– Нічого. Я була впевнена, що очі волошкові – це очі маленького баранчика, тобто сумні. Лише згодом зрозуміла: це очі кольору волошки.

Нагорі запала тиша.

– Угу, – сказав Роман.

За півхвилини повернувся до теми:

– По радіо співали?

– Ну здрасьті, – сказала Ольга. – І у клубі. І за столом. Усюди.

– А «Ой мороз, мороз…»?

– Цю теж. Чого ти чіпляєшся? Тільки ви на заході правильні пісні співаєте?

– Та ні, не зважай. – Роман підвівся, розім’яв затерплі ноги. Голову тримав похиленою, маківкою майже впирався у стелю. – Трохи здивувався.

– Здивувався він! У мого діда знаєш яка пісня була улюбленою? «В косі лєнта голуба».

– Ма-ару-ся-аа, – несподівано озвалася тоненьким голосом баба Аня зі свого кокону, завела пісню, чітко вимовляючи кожне слово: – раз!.. два!.. три!.. калина чер-рвоная, дівчина в са-аду ягоди рвала… – Співачка навіть голову вистромила й шию витягла. – Але він любив лише один рядок. Сто разів поспіль: «В косі лєнта голуба…» – і роби що хочеш.

Тиша нагорі тривала.

– Я подивлюся, що там, – сказав Роман, посунув сходами вгору, не чекаючи дозволу Ольги.

Рипнули дверні петлі нагорі, на долівку впав трикутник світла з прочинених дверей.

Сонячне тепло кликало до себе – кішки зістрибнули з бабиних колін, шугонули одна за одною на волю.

Баба Аня теж ворухнулась під ковдрою. Заносило димом. Ользі холодок пробіг поза плечі. І той щось там довго роздивляється. Аби не дав драла…

– Почекай, – до баби. – Я зараз. – І подріботіла вгору кам’яними вищербленими сходами.

Назовні світ перекинувся сторчголов. Ользі забило памороки, із грудей вирвався короткий схлип. За полем соняхів горить лісопосадка, старі акації палають. Ніколи такого не бачила, навіть у кіно, щоб горіла зелень живих дерев. Дим на півнеба, земля у чорних вирвах, і тихо-тихо навколо, лише вогонь потріскує і пахне згарищем.

Умить на баргароні опинилася. Звідти видно далеко: горить руйновище давно закинутої ферми, догоряє копиця сіна, земля переорана вибухами. Романа не видно ніде. Утік?…

Не втік, стояв за рогом, вражений тим, як змінилося все довкола. Хаті теж дісталося: обсипана штукатурка під глухою стіною без вікон, кілька слідів від осколків під дахом. На землі розпластана ластівка зі шматком металу у грудях – піймала осколок на льоту.

Мовчки розвернувся, дійшов до погреба – схилив голову, ступаючи на першу сходинку. За кілька хвилин виніс бабу на руках, йшов повільно, важко ступаючи, дивлячись перед себе. Ольга зістрибнула на землю, забрала йому з дороги відро, підхопила кут ковдри, що тягнувся по землі, міг заплутатися під ногами. Пішла поруч.

Розпечене небо, побита земля завмерли одне проти одного. Теж перемир’я, теж тимчасове. Що було робити людям? Хапалися за роботу, щоб не збожеволіти.

Та земля, в яку Роман вгризався, довбав заступом, розбивав ломом, не бачила світла півстоліття. Була як камінь. Але й цю сіру твердь, збиту у моноліт, прошили нитки небезпечної грибниці. Роман вперше бачив можливості руйнівного гриба.

По телебаченню про ранковий обстріл – ані слова. На жодному каналі. «Та вони усі брешуть, – сказала Ольга. – Що ті, що ті». Вона увесь вечір розмальовувала олівцями контурні карти, ніяк інакше не могла зупинити тремтіння пальців. «Ти ж бачила, звідки був обстріл», – нагадав Роман. «Бачила-то бачила… А я там знаю, хто стріляв?» – не здавалася вона. «Там ваші стоять», – нагадав він. «А може, це ваші у тил зайшли, відстрілялися – й назад!» – «А, коли так – тоді слухай… Слухай, що там у новинах пояснюватимуть на улюблених каналах».

Роман підхопив з долівки свою гирю, вийшов на подвір’я, сам до себе припнутий, брязкаючи довгим ланцюгом. Він тепер спатиме на новому місці – на тапчані під баргароном.

Звідси не видно розстріляної місцевості. Посидів, дослухаючись до звуків навколо. Наче не тут кілька годин тому стріляли. А тепер шаруділи жуки у траві, шурхотіли, осипаючись, зірки у небі. Це подвір’я з баргароном, кімната з розібраною підлогою, безпам’ятна бабця, легковірна й водночас недовірлива дівчина, два коти і вуличний пес і він разом з ними – усі вони якимсь дивом випали із загальної картини світу. Стали невидимими для інших, відірвалися окрайцем суші від моноліту материка, подрейфували у невідомому напрямку одною божевільною командою. У бурхливому морі, під мапою нічного неба, тягнучи за собою чавунну гирю, як даремний якір, не спроможний зупинити цей дивний рух.

Коли споночіло, повернувся Дик, ховався чи вештався десь. Із подивом глянув на нове місце господаря, обнюхав траву навколо. Роман спав на тапчані під баргароном, поставивши гирю поруч.

Зранку сказав: зніми з мене ланцюг. Я не втечу, сказав. Слово даю.

Ольга засміялася.

– Я слово даю, – повторив він без тіні усмішки. – Поки не виберу всю хвору землю, навіть не думатиму про це.

– Та хоч думай, хоч не думай! Я маю дещо, щоб наздогнати втікача, – пообіцяла Ольга.

На понт брала. Нічого у неї не було, окрім товкачки до картоплі.

А ланцюг зняла. Тільки попросила забрати гирю із собою в яму, на випадок, якщо хтось прийде. Увечері, коли Роман помився й перевдягнувся, гиря залишилася стояти поруч з ним на тапчані, Ольга не припнула бранця до ланцюга на ніч.

Він зрозумів. Сховав ланцюг під ковдру біля себе й уперше за всі дні неволі ліг навзнак, свобідно випроставши ноги. Покрутив ступнями ліворуч-праворуч, вгору-вниз, розвів їх, різко звів – аж стукнулися кісточки, перевернувся долілиць… Як добре! Крутився, перекидався під ковдрою, ледь помітно підносив ноги вгору. Він ледве стримував сміх, що рвався з грудей. Ніяк не міг заспокоїтися. Дик незмигно спостерігав за цією акробатичною сюїтою. Тоді й собі впав у траву, задер лапи в небо, покатулявся, чухаючи спину, перекинувся, повторив ще й ще раз.

– Слухай, що ти товчешся? – запитав його господар.

Дивні люди! Пес застиг на місці, підібгав хвоста й заліз під тапчан.

Усю ніч Ольга намагалася заснути. Крутилися у голові його слова: «Не втечу, обіцяю». Повірила, ідіотка.

Щойно очі розплющила – одразу до вікна. Й від серця відлягло: побачила його спину, з неї сповзла ковдра. У нього в ногах спала чорна Циганка. Не втік.

Що було зворушливого у його потилиці? Нічого. А Ольга чогось прикипіла до неї поглядом, подумки торкнулась темного волосся, наче відчула, яке воно на дотик – пружне, неслухняне.

12

У Ольги бзик і пунктик. Валька-Самореклама так їй в очі й каже: у тебе, подруго, бзик і пунктик. Спостерігає з порогу літньої кухні за Ольжиними маніпуляціями, головою похитує: що робиться!

І справді, є таке. Нав’язлива потреба, важливий ритуал: баргарони не мають пропасти. Ольга напихає черешню у банки, закриває з нечуваним завзяттям. Мама дивується: молодша донька – і заготовки на зиму! Непоєднуване поєднання. Ольга по телефону нюанси з’ясовує, записує, завела собі спеціальний зошит.

Нехай усі думають, що в ній прокинулася господарська жилка. Вона нікому не скаже, для чого вона це робить, бо таємниця є частиною ритуалу. Лише посвячені знають: компоти у погребі – це обіцянка світу, що все буде гаразд. Посил у майбутнє, матеріалізоване підтвердження власної віри в те, що все добре повернеться, а погане зникне, наче й не було.

Тому так впевнено і натхненно Ольга наповнює банки, тому вони так весело булькотять на вогні у виварці, підстрибуючи на складеній удвічі шматі. За певних умов це може стати тимчасовим сенсом життя. Нехай Валька-Самореклама скільки завгодно підколює: ото, мовляв, хазяйський свербіж прокинувся! Дозріла дівка до заміжжя!

Не зрозуміти їй, що на цьому ритуалі може втриматись гармонія світу, порядок речей і основа майбутнього.

Так робила мама, а до неї баба Аня, ще й Ольгу змушували, щоправда безуспішно, а тепер вона сама узялася за цей обряд. Проведений за всіма правилами, він буде гарантією того, що світ не злетів з котушок. Компот у цьому домі буде кому пити. Нехай вони навіть не дякують, нехай лиш усі будуть вдома. І брат, і мама, і сестра з племінниками.

Баба Аня поруч. Дрімає у глибокому пошарпаному кріслі – воно стоїть під баргароном, біля тапчана. Його навіть не заносять до сарайчика. Дощів немає, а як покропить, то верховіття баргарону ті краплі затримає.

У баби на колінах смугастою хутряною подушкою влаштувалася Рибка, у ногах Циганка – післяобідня трійця у сонній млості.

– Чи то мені здається? – прокидається баба, голос тихий, проте впевнений. – У тої рябухи пір’я на шиї повисмикано?…

– Га? – від несподіванки Ольга здригається, визирає за поріг. Баба Аня показує кривим пальцем за сітку на курей:

– Ота ряба голою шиєю світить чи ні?…

Ох вже ці переходи…

Ольга вертається до плити, витягує з відра останній на сьогодні бутильок, той щойно стояв по плечики у воді, поверхня окропу дихала пухирцями, і от вже спільне творіння Барона Баргарона та Ольжиних рук опиняється на міцному табуреті. Розгойданий ключ обережно притискається до металевої кришки, навертає оберти. Головне – розрахувати силу, не перетиснути, бо скло може тріснути. Ще кілька контрольних прокручувань, і господиня вправно підхоплює гарячі боки рушником, перевертає – й до інших банок новеньку, у теплу компанію, під стару ковдру. Нехай там повільно вистигають до ранку.

Степанівна, сусідка через три хати, каже, що такий рясний врожай «нє к добру». Але у неї усі прикмети погані, навіть нечуваний врожай. До втрат, до хвороб та моровиці. А Ольга сама собі прикмети вигадує. Побачила, як ластів’ятка вилітають з гнізда під дахом, світять білими черевцями, чиркають тишу повітря гострими хвостиками й крилами – до добра, до змін на краще.

…Що тобі зробила Європа, запитав цей чудик. Що вона особисто тобі зробила поганого? Ото сказонув, та нічого вона Ользі не зробила. Ні хорошого, ні поганого. У тому й справа. Ніколи вона там не була, у тих європах. Вони самі по собі, ми самі по собі. Із села ніхто там не був. Зі звичайних людей, не з начальства. На заробітки дехто їздив, але у протилежний бік, до Росії. Минулого літа на виїзді на трасу стояв величезний щит – із цінами на продукти у нас і в Європі. Для порівняння. То хто б туди захотів після цього?… Воно нам надо?

Циклоп каже, що це маніпуляції, що там і зарплати інші і що справа не в цінах, а в можливостях та виборі. А як перевіриш? Якщо Валька-Самореклама забіжить й скаже, що у сільпо завезли недорогу гречку, то можна одразу й перевірити. А це… Ольга лише власним очам вірить. Стільки вже тих обіцяльників було, стільки дурили, не вірить вона нікому.

Пригадала про ще один рекламний щит, і теж на трасі – жіночі рожеві фігурки за ручки тримаються, а між ними серце. І чоловічі блакитні фігурки – теж за ручки. Серце між ними, любов. І напис. Хтось там, якесь об’єднання чи партія, попереджає про європейські звичаї… Для чого нам таке? – каже Ольга Циклопові. Той аж застогнав, почувши. «Ї-їхали козаки…» Це у нього така примовка. Хто вам так мізки зас… загидив? Що ти дивишся по телебаченню? Які програми? – А що є, те й дивлюся. Серіали, шоу різні… – Українські канали? – Ото вже вчепився! Російські переважно, а що? Що тобі знову не подобається? Сміється. Сині очі мружить. Усе йому, бач, зрозуміло.

Досить балакати! – підводить Ольга риску, робота не чекає.

Роман за лопату, Ольга з відром по воду. Кінець дебатам.

Після того як снаряд влучив у водогін, вода у селі лише у криницях, і добре, що вони ще в декого є, ті старі надійні, дідами копані криниці. Ольга спускається у балку, до старих вишень, що майже не родять. Криві, потріскані, зеленкуваті стовбури. Гілку вломиш – наче постріл.

Казала хлопцям: поремонтуйте водогін! Не час, відповідають. Ось укрів відженемо, тоді візьмемося за водогін. Страшенно усі зайняті, сидять, гигочуть, у карти грають, захиснички. Ольга до них з обідом у термосі, своє слівце вкидає: а укри тим часом на вас тут працюють… Мало не дістала за свою зухвалість. Хто ж правду хоче чути?

Зачепив її той чудик своїми розмовами. Вона вже й сама до нього з питаннями чіпляється. Якби не ваш Майдан, каже, повернувшись від криниці, і війни б не було! Він зупиняється, спирається на лопату: був би фінал-апофеоз, відповідає, повний був би… Не договорює, і так зрозуміло. Він, до речі, не матюкається. Чи то взагалі, чи то при ній. Чудик.

Ще трошки – і повний би був завал, незворотні катастрофічні зміни, каже він. А так хоч надія є, що вдасться щось змінити… Для когось життя у рабстві настільки входить у звичку, – дивиться на неї, вже обома очима, друге майже повністю відкрилося, у фіолетово-чорній обвідці тепер, наче тінями підмальоване, – настільки, каже, це входить у звичку, що людині вже жодних змін не треба, аби лиш кістку у клітку раз по раз кидали.

У них там хтось у батальйоні вивчає фауну Карпат. Якщо випустити з вольєра народженого у неволі, той звір на свободу не побіжить, тулитиметься до ґраток, бо він не знає, що таке свобода.

Ото як заведе: свобода, справедливість, чесність… Порожні слова.

Ольга з ним поруч, у ямі. Довбають землю у чотири руки. Накидають її на старе рядно, виносять разом подалі, у зарості амброзії.

– А це, – каже Ольга, – до чого?

Випросталася, щоб спина відпочила.

– Про звіра та клітку. Натяк чи що?… Сам ти народжений у неволі!

Він усміхається: довго ж думала.

– Усе правильно, – погоджується він. – Я якраз і народжений у неволі, в останній рік існування Радянського Союзу. Це ти мала б вже бути іншою… А у тебе думки, як у бабці із совка.

– Я не бабця із совка, – по-дитячому ображається Ольга.

– А хто ти є? – підсміюється він. – Ну хто? Сепаратистка?

– А ти укр нещасний.

– Щасливий, – виправляє він.

– Ні, – каже вона без усмішки через кілька хвилин мовчанки, коли зі звуків – тільки стукіт лопат та шурхіт землі. – Я не сепаратистка, я хочу жити в Україні. Але в нормальній Україні, людяній, а не фашистській.

– Я теж, – каже він.

Знову тільки лопати та земля перемовляються.

– Несемо? – нагадує він.

Беруться за кінці рядна.

– Чекай, надірвешся.

Він скидає кілька лопат землі.

– Добре, – не вгаває він, повертаючись до розмови на зворотному шляху. – Ти себе українкою відчуваєш чи ні?

– Та яка різниця, – каже вона.

– От-от, – він струшує рядно. – Яка, справді, різниця?

– Ладно, – каже вона після вагання, – я слов’янка.

– А конкретніше?

– Не можна бути просто слов’янкою?

– Та можна. Можна взагалі себе ніяк не ідентифікувати. Таке теж можливе. Можна ще сказати: я новороска.

– Здрасьті. Сам ти новорос. Малорос-молокосос. Я, щоб ти знав, вільна від цих комплексів. Великоросія, Малоросія, це до мене – до мене особисто! – не має жодного стосунку.

– А хто деенерівцям їсти варить?

– Я брату і його товаришам їсти варю. Тимчасово, до речі.

– Тимчасово? Усе ясно. Тоді ти хохлушка.

– А ти тоді хохол.

– Ні, це не про мене.

– Чому ж? Що тобі не подобається?

– Бо хохли – це… Як би сказати?… Ті, хто самі себе так називають, по-перше. По-друге, це пристосуванці… Терпіли… Шукачі вигоди… Як вигідно – так і вчинятимуть. Треба буде мовчати – мовчатимуть. По писку від сильнішого дістануть – обітруться. Треба буде спостерігати – спостерігатимуть. На вчинок не здатні. І це загалом не про нас, не про вас, бо хохли є усюди. Там, звідки я є, їх теж достатньо.

– Ні, я не хохлушка, – каже тоді Ольга. – Не знаю, хто я є.

– А що ти любиш? Що ненавидиш?

Ольга замислюється. Справді, що вона любить? Так, щоб по-справжньому. Не про їжу ж мова і не про географію.

– Люблю свою землю, свій степ, – каже вона, – як пахнуть трави під сонцем. Найбільше люблю полин, його запах. Маму люблю, бабу Аню, Вітька непутящого, сестру та племінників. Оцю хату з гнилою підлогою. Тому тут з нею і мучуся, хоча усім моїм це зараз непотрібно. Я більше люблю, ніж ненавиджу. Второпав? Я вперта й витривала. І там, де я, там буде гарно.

Ольга зупинилася, стояла руки в боки, дивилася з викликом. Гарна.

Роман не міг очей відвести.

– То що тобі сказати, українко? Дай шматок мила. Будь-яке, хоч господарське.

Він мився за сарайчиком, стоячи у траві. Фиркав, наспівував щось, вилив на себе два відра води з криниці – повернувся радісний, волосся скуйовджене, рушник на плечі. Гумові капці чвакають при кожному кроці, з одягу – лише картаті сімейні труси. Ольга у магазині купила, сказала, що братові.