Текст книги "Осінь патріарха"

Автор книги: Габриэль Гарсиа Маркес

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 7 страниц)

5

Аж до вечора ми виносили з палацу протухлі останки корів, наводили сякий-такий лад у цьому неймовірному гармидері, опоряджали тіло, – а втім, так нічого й не змогли вдіяти, щоб зробити мерця схожим на той легендарний образ, яким ми звикли йогоуявляти. Ми терли його шкреблами, котрими чистять рибу, – щоб поздирати з нього морських паразитів, ми обмили його креоліном та соляним розчином, щоб знищити сліди тліну; ми напудрили йому лице крохмалем, щоб не видно було клоччя й парафіну, які мали замаскувати повидзьобувані грифами діромахи; ми підмалювали обличчя рум’янами та губною помадою, щоб повернути йому живий колір, – але все було намарне, і навіть коли ми вставили в порожні очниці скляні очі, його лице не набуло величного виразу, – хіба ж можна було показувати йоготаким народові? А тим часом у залі урядових засідань лунали заклики до згуртування в боротьбі з віковічним деспотизмом, заклики розділити порівну трофеї влади, – звістка про йогосмерть, яку вже годі було втаїти, об’єднала всіх: тут зібралися ліберали й консерватори, котрі помирилися нарешті після довгих років запеклої ворожнечі, генерали з верховного командування, що вже втратили колишню свою владу, три останні міністри з цивільних, примас-архієпископ, – усі вони, всупереч йоговолі, сиділи нині за довгим столом з горіхового дерева й домовлялися, як сповістити народові про велику кончину” щоб люди не вийшли на вулиці: вирішено було спочатку обнародувати перший бюлетень – про легке нездужання, що змушує його превосходительство відійти від громадських справ та скасувати надалі аудієнції, а трохи згодом другий бюлетень мав оповістити, що хворий все ще змушений залишатися в своїх покоях – у зв’язку з природнім для його віку слабуванням; і, нарешті, без ніяких оголошень, удосвіта спекотного серпневого вівторка на всю потугу задзвонять дзвони собору” звіщаючи про смерть державного діяча так, щоб ніхто й ніколи не дізнався напевне, вінце помер насправді чи ні. Ми були безпорадні перед тим, що сталося, немов загіпнотизовані цим смердючим трупом, якого ніхто з нас не міг заступити, бо за життя вінзі старечою впертістю відмовлявся й думати про те, що станеться з вітчизною в разі його смерті, затято опирався будь-яким наполяганням, коли з ним заводили розмову про це після того, як уряд переїхав до будинків із сонцезахисного скла, і вінзостався сам у безлюдному палаці своєї абсолютної влади, – він блукав, як сновида, поміж здохлих корів, і не мав уже кому наказувати, окрім сліпих, прокажених та паралітиків, що помирали в трояндових хащах не від хвороб, а від старості, – однак він був при здоровому глузді і вперто стояв на своєму, отож, коли його просили врешті-решт призначити наступника, він одбувався відмовками, вважаючи, що думати про те, яка доля спіткає світ по йогосмерті, – так само безглуздо, як і вмирати: “ну його к бісу! та якщо вже я кінець кінцем таки вмру колись, ці чортові політики мерщій заходяться ділити все, як було після клятих іспанських прихвоснів, – ось побачите, вони все поділять між довгорясими, грінго та багатіями, а біднякам нічого не зостанеться, – це ясно, як божий день, така вже в них доля споконвіку, а як лайно колись буде хоч чогось варте, біднота почне без задниць родитися, ось побачите!” – казав він, повторюючи слова, мовлені кимсь ще за часів його величі; він реготався, кепкуючи сам із себе: “та не везіть мене в Єрусалим, не ховайте при гробі господньому, – не варт і затівати, на дідька вам цей клопіт, – я лежатиму мертвий щонайдовше три дні! самі побачите, що це не байка, – таки на моє вийде!..” І він мав рацію, бо в наші часи ніхто не сумнівався, що йогоісторія – єдино правильна і єдино можлива, ніхто не спроможний був що-небудь довести або заперечити в ній, адже ми не могли навіть з’ясувати, йогоце тіло чи ні, – не було ніякої іншої вітчизни, крім тієї, котру він сотворив за своїм образом і подобою, простір і час тут змінювалися відповідно до йогоабсолютної влади, виникали з глибин його неймовірних спогадів, поки він тинявся палацом, де завжди жила всяка наволоч і ніколи не бувала жодна щаслива людина, поки він кидав маїсові зерна курям, які греблися поблизу його гамака, та допікав челядь безглуздими наказами: “принесіть мені склянку лимонаду з льодом!” – хоч непочата склянка лимонаду стояла поряд, тільки руку простягни, – “прийміть звідси цього стільця і поставте його отуди! ні, переставте назад!” – він задовольняв бодай таким дріб’язком свою безмежну жадобу влади і день при дні тішився на дозвіллі, куняючи в затінку сейби, терпляче підстерігаючи в дрімоті ефемерні видіння свого далекого дитинства, – він зненацька прокидався, коли йому вдавалося вловити якийсь спогад, наче ключ до велетенської головоломки, якою була вітчизна до його приходу, – величезна, химерна країна, безмежне царство боліт і бездонних проваль, древніших за нього самого; в ті часи чоловіки були такі хоробрі, що ловили кайманів голіруч, вганяючи їм у пащу кілка: “ось так!” – і він засував пальця в рот так, щоб палець уперся в піднебіння; він розповідав, як одного разу страсної п’ятниці до нього долинув шум вітру і запах куряви, і він побачив тучі сарани, які затьмарили полудневе небо і жерли все на своєму шляху, залишаючи після себе геть обчикрижену землю та подерті клапті світла, – наче до сотворіння світу; він пережив цю катастрофу і на власні очі бачив півнів, яким постинали голови та підвісили за лапи, щоб стікала кров, у піддашші будинку, – це було в великому розореному селі, де щойно вмерла якась жінка, і він ішов босоніж, тримаючись за руку своєї матері в похоронній процесії: небіжчицю несли без домовини, на ношах, побитих градом сарани, – “такою була вітчизна в ті часи, люди не мали й домовини, щоб мерця поховати!” – він бачив чоловіка, який надумав повіситись на мотузці, що на ній один самогубець уже був повісився раз, і так її ніхто й не зняв із дерева посеред сільського майдану, – але гнила мотузка обірвалася, бідолаха впав додолу, б’ючись в агонії, і на смерть перелякав жінок, які саме верталися з церкви, – проте йому не дали вмерти, а привели до тями дрючком, не спитали навіть, що він за один, бо тоді ніхто чоловіка не знав, якщо його не знали в церкві, взяли в китайські колодки та й полишили просто неба, на лютому сонці, разом з іншими бідаками, такими, як і він сам, – “бо в ті часи, за іспанських прихвоснів, йог важив більше, ніж уряд!” – то були лихі часи, коли вітчизна ще не мала його, отож він, тільки-но прийшов до влади, найперше наказав повирубувати дерева на майданах, щоб людей у неділю не лякали вішальники, заборонив привселюдні тортури в китайських колодках, заборонив ховати мерців без домовини, заборонив усе, що нагадувало ганебні звичаї, котрі існували до того, як він здобув владу; він звелів прокласти залізницю в горах, аби не траплялося більше таких безславних катастроф, як та, коли загинуло тридцять мулів, що везли власникам кавових плантацій роялі для бал-маскарадів, – він сам бачив, як попадали в прірву ті тридцять роялів, цю пригоду тоді жваво обговорювали, про неї писали навіть за кордоном, але тільки він один міг дати правдиве свідчення, як те все сталося, – він випадково визирнув у вікно якраз тієї миті, коли останній мул спіткнувся й потягнув за собою в провалля решту, і вінпочув моторошне ревіння мулів, які летіли в безодню, почув нескінченний акорд роялів, що звучали самі собою, падаючи аж на дно вітчизни, котра була тоді просторою та незбагненною, як і все до нього, – хтозна, день то був чи ніч у віковічній сутіні гарячих туманів, які здіймалися з глибоких ущелин, де розбилися на друзки привезені з Австрії роялі, – він бачив це і ще багато чого в тому далекому світі, хоч і сам не міг би вже сказати напевне, чи справді ці спомини – його власні, чи він почув усе те колись на війні у маренні лихоманки, або, може, побачив на гравюрах у книжках про подорожі, годинами захоплено гортаючи їх, коли влада дарувала йому затишшя, – а втім, хіба не все одно: “на дідька його сушити голову, ось побачите, згодом усе це стане правдою, таки на моє вийде!” – казав він, добре знаючи, що справжнє його дитинство – зовсім не оця трясовина непевних спогадів, які навідували його лише тоді, коли він підпалював сухі коров’ячі кізяки, і небавом щезали навіки, – ні, він пережив дитинство біля своєї єдиної законної жони Летісії Насарено, котра щодня від другої до четвертої садовила його за шкільну парту під накриттям із живих квітів і вчила його читати й писати, – все своє завзяття послушниці вклала вона в цю героїчну затію, і він відповів їй усією своєю старечою терплячістю, всією страхітливою своєю волею, всією своєю абсолютною владою, всією душею: “хитру сороку спіймати морока, а на сорок сорок – сорок морок”, – мугикав він, сам себе не чуючи серед галасу стривоженого птаства небіжчиці матусі: “му-лат ллє о-лі-ю в су-лі-ю”, “та-то па-лить ба-га-то”, “Се-сі-лі-я про-да-є свіч-ки, сір-ни-ки, са-ло, сме-та-ну, сир і рис”, “Сесілія продає все!..” – сміявся він і повторював далі під сюрчання цикад урок читання, який Летісія Насарено розмірено виспівувала під свій послушницький метроном, і голос її заповнював цілий світ, і в його величезному царстві скорботи не зоставалось ніяких інших істин, окрім азбучних істин букваря, не зоставалось нічого, крім місяця над містом, бочки та банана, сувою дона Елоя, картатого халата Марти, – уроків читання, які він повторював без угаву, які були скрізь, наче його портрети, отож міністр фінансів Голландії загубив нитку ділової розмови, коли під час офіційних переговорів похмурий старий з темряви своєї незмірної влади простяг руку в атласній рукавичці й перервав аудієнцію, запропонувавши продекламувати разом: “мо-я ма-ма ме-не о-бій-ма-є”, “Іс-ма-їл був на ост-ро-ві сім днів”, “Ма-тиль-да ма-є мав-пу”, – вказівним пальцем він імітував коливання маятника, повторюючи напам’ять урок, який він слухав у вівторок, – з чудовою вимовою, але так недоречно, що зустріч скінчилася, як він того ñ хотів, відстрочкою оплати голландської позики, – “іншим разом, коли буде на це час!” – сказав він міністрові; він неабияк здивував прокажених, сліпих та паралітиків, які, прокинувшись уранці в своїх трояндових заростях, побачили похмурого старого, котрий мовчки поблагословив їх, а потім тричі проспівав, наче молитву: “я – король у короні, я – на варті законів! пророк рече серед пустелі! маяк – висока вежа з сигнальними вогнями, яка вночі указує дорогу кораблям!” – і в затінку його старечого щастя не було іншого часу, окрім гарячих, як вариво з креветок, годин сієсти, які він проводив з коханою Летісією, не було інших бажань – “тільки б побути годину із тобою на просяклій потом циновці, під лопатями електричного вентилятора, схожого на спійманого кажана, – в цілому світі нічого більше немає, крім сяйва твоїх стегон, Летісіє, нічого, крім твоїх священних персів, твоїх плоскостопих ніг, твоєї стеблини цілющої рути, твоїх гнітючих січнів на далекому острові Антігуа, де ти народилася на сві– танку самотності, коли палючі вітри віяли з гнилих боліт!” – вони замикалися в кімнаті для почесних гостей, і ніхто не смів підходити до дверей ближче, ніж за п’ять метрів: “бо я дуже зайнятий, я вчуся чи– тати й писати!” – отож його не наважувалися турбувати навіть звісткою про те, що жовта лихоманка косить цілі села, бо серце його при– скорено билося, випереджаючи метроном, від звіриного запаху Летісії Насарено, і він виспівував: “гном тан-цю-є на од-ній но-зі! мул і-де до мли-на! Ма-рі-я ми-є мис-ку! “карета” пишеться через “а”! – тим часом Летісія Насарено витирала його, бо в запалі кохання він.  як завжди, обкалявся, садовила його в найчистішу оцинковану ванну на лев’ячих лапах, намилювала антисептичним милом, терла мочалкою і споліскувала відваром із цілющих трав, декламуючи разом з ним: “йолоп, йод і койот пишуться через йот!” – вона змазувала йому олією з зернят какао натерту бандажем шкіру, мастила борною кислотою бляклу пляму на заду і давала йому ляпасів, як любляча мати: “за те, що ти погано повівся з голландським міністром фінансів, ось тобі, ось тобі!” – а щоб він міг заслужити прощення, вона попросила його: “дозволь повернутися в країну нещасним чернечим громадам, хай би вони знову опікувалися притулками для сиріток та лікарнями!..” – проте він і слухати її не хотів у своєму затятому злопам’ятстві: “нізащо!” – бо не було ніякої сили, ні на цьому світі, ні на тому, щоб змусила його змінити своє рішення, але вона все одно попросила його, коли він задихався від кохання о другій годині дня: “ну, зроби мені ласку, любий, – хай повернуться хоч місіонери, вони завжди жили віддалік, трудилися собі, і ніколи в твої справи не втручалися!..” – та він відказав їй, сопучи від своєї нетерплячої пристрасті: “нізащо, люба, я краще вмру, ніж поступлюся цьому кодлу в рясах, яке замість мулів сідлає індіанців і вимінює за скляні намиста золоті кільця для носа та сережки! нізащо!” – він був глухий до прохань Летісії Насарено, але вона відмовляла йому в коханні, щосили стискала коліна і просила повернути духівництву школи та конфісковане урядом майно, повернути церкві відібрані цукроварні та храми, обернуті на казарми, – однак він одвертався до стіни: “я швидше відмовлюся від ненаситних мук твого бездонного кохання, аніж зламаю своє слово задля цієї сарани господньої, яка віками виїдає печінки вітчизні! нізащо!..” – “та все ж вони повернулися, мій генерале!” – вони непомітно просочувалися в країну крізь найменші щілини, згідно з його негласним розпорядженням, вони без зайвого шуму висаджувалися в потаємних бух-тах, їм заплатили величезні гроші – як відшкодування збитків; церкві було повернуто експропрійоване майно, скасовано закони про цивільний шлюб, про розлучення, про відокремлення школи від церкви, – всі ті накази, які він, розлючений, сам віддав колись на блазенському святі канонізації його матері Бендісьйон Альварадо, царство їй небесне, – “якого ще дідька тобі треба?” – проте Летісії Насарено цього було замало," вона попросила бiльшe: “притули вухо до мого живота, послухай, як співає дитя, котре там росте!..” – вона сама прокинулася серед ночі, налякана цим глибоким голосом, який розказував про райські води її нутра з його тихими вечорами й духом Смоли, цим внутрішнім голосом, який розповідав про її набряклі нирки, про ніжну силу її чрева, про теплу бурштинову сечу, яка спить іще в її джерелах, – і він притулив до її живота вухо, в якому менше дзвеніло, і почув таємничу мову живої істоти, – “це дитя нашого смертного гріха, наш син, зачатий у розпусті, наречуть його Емануїлом, бо це божественне ім’я, і на чолі в нього буде біла зірочка – знак його високого походження, і від матері він успадкує дух самопожертви, а від батька – велич, і матиме він долю незримого керманича, – але його вкриють ганьбою небеса і знеславить уся вітчизна, якщо він буде байстрям, якщо ти не освятиш перед вівтарем того, що стільки літ було гріхом, розпустою, блудом, блюзнірством!..” – і тоді він ринувся крізь серпанок старої шлюбної москітної сітки і вибіг геть, клекочучи, мов той корабельний казан, і з глибини його душі вирвався лютий крик: “нізащо! я швидше вмру, ніж одружуся!” – він тягнув свої величезні ноги таємного нареченого покоями палацу, який став йому чужий, палацу, який знову сяяв у розкошах після нескінченно довгої ночі офіційної жалоби, – з карнизів було позривано зітлілий креп, у вікна лилося сонце і віяв вітер з моря, на балконах цвіли квіти, лунали військові марші, – то виконували йогонаказ, якого він не віддавав, а проте то був, без сумніву, йогонаказ, в ньому вчувався йогоспокійний голос, його владна рішучість, отож він із усім згодився: “гаразд!” – і знову відчинилися замкнуті храми, монастирі й цвинтарі були повернуті колишнім власникам, чернечим громадам, – згідно з іншим його наказом, якого він також не віддавав, але схвалив: “гаразд!” – і було відновлено колишні храмові празники та великий піст; у навстіж відчинені балконні двері долинав радісний спів юрби, яка раніше вславляла його, а нині, стоячи навколішках під палючим сонцем, співала хвалу господу: “Всевишнього на кораблі привезли, мій генерале!” – і справді, його привезли, згідно з наказом Летісії Насарено, згідно з її законом, прийнятим у спальні, одним із тих численних законів, які вона впроваджувала на свій розсуд, а він потім мусив схвалювати їх публічно, щоб ніхто, бува, не подумав, ніби влада його похитнулася, – адже це Летісія була тою потайною силою, яка рухала нескінченні процесії, що їх він бачив з вікна спальні, – численністю вони переважали орди фанатиків за часів канонізації його матері Бендісьйон Альварадо, чий образ стерся з пам’яті людей: лахміття її весільного вбрання та прах її зітлілих кісток було розвіяно по вітру, а нагробну плиту в її склепі перевернуто написом униз, щоб на віки вічні не залишилося навіть її імені, не збереглося навіть згадки про вмерлу птахівницю, яка перефарбовувала сірих пташок на іволг, – “і все це за твоїм наказом, бо ти не хотіла, щоб пам’ять про іншу жінку бодай малою тінню падала на моє кохання до тебе, Летісіє Насарено, суча дочко!” Вона одмінила його, хоч він був уже в такому віці, коли людину змінює лише смерть, – усілякими хитрощами в ліжку їй таки вдалося подолати його дитячий опір, його затяте “нізащо! я швидше вмру, ніж одружуся!” – вона примусила його надягти новий бандаж, – “бо цей уже теліпається, наче дзвіночок вівці, що заблудилася вночі!” – вона примусила його взути лаковані чоботи, в яких він танцював перші вальси із королевами краси, примусила начепити на закаблук лівого чобота золоту острогу, подаровану адміралом усіх океанів, щоб вінаж до смерті носив її як символ найвищої влади, примусила вдягти кітель із золотим шитвом, позументами і величезними, наче в статуї, еполетами, яких він не носив ще з тих пір, коли за фіранками президентської карети ледве можна було розгледіти замислений профіль, сумовиті очі, меланхолійну руку в атласній рукавичці; примусила напахтитися чоловічими парфумами, пристебнути бойову шаблю, начепити всі медалі й стрічку лицаря Гробу Господнього, якою його нагородив папа римський на віддяку за повернуте церкві майно, – “ти вирядила мене, наче той вівтар на свято!..” – і тоді вона повела його в похмурий конференц-зал, де, здавалося, й справді пахло свічками, як на похороні, бо вікна були заквітчані вінками з апельсинового цвіту, а по стінах висіли прапори та зображення державного герба, і він дався, щоб його уярмила наречена-послушниця, в котрої стан під легенькою мусліновою сукнею був щосили перетягнутий цупкою полотняною спідницею, бо треба ж було якось приховати свою ганьбу, грішний плід семи місяців таємних розкошів; вони стояли спітнілі й закляклі, бо невидиме людське море чигало навколо похмурої святкової зали, входити до якої він заборонив, а вікна наказав позатуляти, – зала була безлюдною, бо ні одна жива душа в цілому світі не мала знати про це нечуване таємне весілля без свідків; Летісія Насарено задихалася від спеки, дитина билася в ній, плаваючи серед мілин по темних плесах її чрева, – то мав бути хлопець, бо він так вирішив, і то справді був хлопець, він співав у глибинах її єства тим самим потаємним голосом, яким архієпископ в урочистому облаченні приглушено славив господа, – аби не почули навіть вартові, які дрімали в коридорах; і страх того заблуканого в темряві водолаза був такий самий, як страх бідолашного архієпископа, котрий мало богові душу не віддав, коли треба було спитати незбагненного старого те, про що ніхто зроду-віку не наважився питати його: “чи згодні ви взяти собі за дружину Летісію Мерседес Марію Насарено?” – і він ледь помітно моргнув: “згоден”, – і ледь чутно забряжчали бойові медалі в нього на грудях, бо серце його стислось, проте голос пролунав так владно, що страхітлива дитина повернулася в чреві і густими водами рушила на світ божий, і тоді Летісія Насарено зігнулася вдвоє, ридаючи: “господи милосердний, зглянься над своєю смиренною рабою, що забула твої святі закони заради плотських утіх! покірно приймаю кару твою, боже!..” – рвучи мереживні мітенки, щоб люди не почули хрускоту її кісток, усе ще намагаючись приховати свою ганьбу під цупкою полотняною спідницею, розтерзана серед паруючої калюжі власних вод, вона дістала з– під муслінових згорток недоношене маля, безпорадне, як новонароджене телятко, – вона підняла його, щоб розглянути при тьмяному сяйві свічок імпровізованого вівтаря, і побачила, що це хлопчик, – “як ви й хотіли, мій генерале!” – кволий та боязкий хлопчик, якому судилося зватися Емануїлом і нічим не прославити цього імені, – він дістав звання дивізійного генерала з усіма повноваженнями та владою тієї миті, коли батько поклав його на жертовний камінь, своєю шаблею перерізав пуповину і визнав його своїм єдиним і законним сином: “панотче, охрестіть його!” Ця нечувана подія стала прологом до нової епохи, першою прикметою лихих часів, коли війська ще до світанку перекривали вулиці, примушуючи людей зачиняти вікна та балконні двері, прикладами розганяли юрбу на ринку, щоб ніхто не бачив, як з’являється на мить і хутко зникає блискуче броньоване авто з золотими ручками на дверцятах, виготовленими в президентській зброярні, – ті, хто наважувався порушити заборону, причаївшись на даху, бачили крізь розшиті в кольори державного прапора фіранки не того тисячолітнього вояка з меланхолійною рукою в атласній рукавичці, якого вони звикли бачити в цьому автомобілі, а колишню послушницю, приземкувату, в солом’яному капелюшку з фетровими квітками, – і в палантині з блакитних песців, хоч спека була страшенна; рано-вранці щосереди вона виходила з авто біля ринку в супроводі військової охорони, ведучи за руку трирічного дивізійного генерала, – він був такий тендітний, що скидався на дівчинку, вдягнену в парадний мундир із золотим шитвом, – здавалося, що той мундир росте разом з дитиною, бо Летісія Насарено вирядила сина у військове ще до того, як у нього прорізалися зуби, – вона возила його в колясці, щоб він головував на офіційних церемоніях замість батька, вона носила його на руках, щоб він міг оглянути свої війська, підіймала над головою, коли публіка на стадіоні вітала його оваціями, давала йому грудь у відкритому автомобілі на парадах у дні національних свят, зовсім не зважаючи на двозначні жарти, які викликав малий генерал, що присмоктався до материної груді, наче телятко до дійки; він з’являвся й на дипломатичних прийомах, тільки-но навчившись обходитися без няньки, – тоді ж він почав носити бойові медалі, які вибирав на свій смак зі шкатулки з нагородами, подарованої йому батьком; це був серйозний, дивний хлопчик – у шість років він уже вмів поводитися на людях: тримаючи в руці келих із фруктовим соком замість шампанського, він розмовляв з дорослими, як рівня, і так невимушено та люб’язно, що всі чудувалися, від кого б то він міг успадкувати ці риси вдачі; але часом ніби темна хмара огортала святкову залу, час зупинявся, і блідого наступника престолу, наділеного найвищою владою, змагав сон, навколо шепотіли: “тихше, маленький генерал заснув...”– і ад’ютант брав його, сонного, на руки та виносив із зали, де всі боялися н поворухнутися, де уривалися на півслові діалоги знатних убивць та цнотливих сеньйор, котрі, ховаючи в’їдливі посмішки за віялами, насмілювалися шепотіти: “який жах! коли б тільки генерал знав!..” – бо з йогоблагословення поширювалася вигадана ним самим легенда, буцімто він і гадки не має про все, що діється, адже його велич просто не дозволяла йому звертати увагу на привселюдні витівки хлопчиська, єдиного з усіх зачатих нимдітей, кого він визнав своїм сином, – так само вінне міг зважати й на непомірні претензії своєї єдиної законної дружини Летісії Насарено, яка щосереди вдосвіта з’являлася на ринку, ведучи за руку свого іграшкового генерала, в супроводі галасливого почту з казармених куховарок та бандюг-ординарців; самі на себе не схожі в непевному світлі ранку, коли сонце ще не зійшло над Карибським морем, вони забродили по пояс у смердючу воду бухти, щоб пограбувати суденця з залатаними вітрилами, що привозили квіти з Мартініки та імбир з Парамарібо і кидали якір у колишньому невільничому порту; грабіжники хапали все, що трапляло під руку, відбирали в рибалок їхній улов, забирали навіть ту рибу, яку кидають свиням, – вони відганяли свиней прикладами і згрібали їхній харч у кошики біля старовинних ваг, на яких колись зважували рабів, – тими вагами користувалися ще й нині; якось, давним-давно, вінна власні очі бачив тут неймовірно вродливу сенегальську рабиню, – вага заплаченого за неї золота перевищувала її власну; “вони спустошили все, мій генерале, – куди тій сарані чи циклону!..” – та він був незворушний, хоч скандал от-от мав вибухнути, бо Летісія Насарено чинила те, чого й вінне наважився б робити, вона вривалася до ринку, де продавали птицю й городину, а за нею бігли бродячі пси, оскаженіло гавкаючи на її хутра, – блакитні песці дратували собак своїми чудними скляними очима; наче гордовита повелителька, проходила вона гігантським склепом посеред мистецьких залізних колон, під залізними гілками, на яких росло величезне листя з жовтого скла і яблука з рожевого скла, під рогами достатку із синього скла, які розсипають казкове багатство рослинного світу, – Летісія вибирала на прилавках найсмачніші фрукти і найніжніші овочі, але вони зморщувались, тільки-но вона доторкалася до них, бо від одного дотику її рук брався пліснявою ще гарячий хліб, і навіть золота обручка в неї на пальці почорніла, – проте Летісія не хотіла нічого й знати, а лаяла перекупок, котрі, мовляв, поховали все краще, а для президентського столу залишили тільки непотріб: “та цими паскудними манго хіба що свиней годувати, злодюги ви такі!.. забирайтесь під три чорти зі своїми гарбузами, байстрючки нещасні!  якого не візьмеш, аж торохтить усередині!.. а це, по-вашому, волове м’ясо? та воно ж смердить так, хоч носа затикай, по ньому вже черви лазять! це ж не віл, а здохлий од чуми осел, сучі ви дочки!..” – репетувала вона, аж хрипнучи від прокльонів, поки служниці та ординарці напихали свої кошики усім підряд, що було їстівного, – пронизливий піратський вереск Летісії заглушував навіть гавкання собак, що казилися від люті, бо перед очима в них нахабно теліпалися білясті хвости песців, яких для Летісії привозили живими з острова принца Едуарда, – а її лайка була куди гострішою, ніж уїдливі репліки зухвалих гуакамайо, котрих їхні господині потай навчали кричати те, чого не могли сказати їй у вічі самі: “Летісія – злодійка, повійниця-черниця!” – вигукували папуги, сидячи на залізних гілках, на запиленому листі з різнобарвного скла аж під куполом ринку, де вони були недосяжні для руйнівного вихору цього допотопного піратського танцю, що повторювався удосвіта щосереди протягом усього бурхливого дитинства маленького лжегенерала, чий голос ставав ще ніжніший, а жести – ще витонченіші, коли він намагався прибрати мужнього вигляду, тягнучи за собою по землі шаблю карткового короля, – він незворушно спостерігав за пограбуванням ринку, тримався спокійно, гордовито, з гідністю, як того навчала мати, – щоб люди бачили в ньому вроджене благородство, коли вона змішувала все з багном, скаженіла, наче розлючена сука, лаялася, мов останній п’яниця, а старі негритянки в строкатих тюрбанах терпляче вислуховували всі образи, мовчки спостерігали за тим грабунком, не змигнувши й оком, мовби й не дихаючи, – сиділи незворушні, як ідоли, та знай собі жували тютюнові кульки і листя коки – те заспокійливе зілля допомагало їм зносити наругу, витримувати нашестя цієї ненажерної сарани, – і от нарешті Летісія Насарено, розштовхуючи наїжачених псів, тягла свого нікчемного вояку до виходу і, як завжди, гукала вже з дверей: “рахунки можете надсилати урядові!” – а жінки ледь чутно зітхали: “господи, якби генерал тільки знав!.. коли б хоч хто-небудь йому розказав про все!..” – вони свято вірили, ніби віндо самісінької смерті сном-духом не відав нічого з того, що знали всі: його єдина й законна дружина Летісія Насарено привласнювала на індуських базарах потворних скляних лебедів, дзеркала в рамах з черепашок, коралові попільнички, заграбастала собі з крамничок сірійців усю тафту, з якої робили траурні стрічки, хапала цілими пригорщами амулети й разки намиста з золотих рибок у мандрівних ювелірів, і ті кричали їй у вічі: “ти справжня лисиця, куди тим летісіям, які в тебе на шиї висять!” – вона гребла все, що їй під руку потрапляло, вдовольняючи свій грубий смак і звичку випрошувати всякі речі, хай навіть непотрібні, – це було єдине, що залишилося в ній від колишньої послушниці, але якщо раніше їй доводилося жебрати в під’їздах віце-королівського кварталу, де пахло жасмином, то нині вона могла напакувати військові фургони всім, чого душа забажає, – та ще й без ніякої плати, відбувшись лише своїм звичним: “рахунки можете надсилати урядові!” Це було все одно, що сказати: “гроші вам заплатить Господь бог”, – адже тоді ніхто не знав напевне, існує чи ні той уряд, та й віндавно вже зробився невидимий; ми бачили тільки фортечні мури на пагорбі перед Військовою площею, президентський палац із балконом, звідки раніше лунали легендарні промови, бачили вікна, на яких стояли горщики з квітами і висіли мереживні фіранки, – вночі будинок здавався кораблем, який пливе по небу, – його видно було не лише з будь-якого куточка міста, а й за сім ліг із моря, надто ж після того, як палац почали освітлювати кулястими ліхтарями, а стіни пофарбували в біле – на честь приїзду славетного поета Рубена Даріо; втім, жодна з цих прикмет не могла бути неспростовним доказом того, що віннасправді існує в цьому палаці, – навпаки, ми схилялися до думки, що всі ці ознаки життя – лише хитрощі військових, які мали спростувати вперті чутки, ніби він на старість став забобонний і, зрікшись усіх благ та почестей, дарованих владою, наклав на себе тяжку епітимію, дав покаянну обітницю прожити решту своїх днів у суворій покуті, смиряючи душу свою волосяницею, умертвляючи плоть усілякими ланцюгами, – казали, що він нібито їсть лише чорний хліб, п’є звичайну колодязну воду, спить на голій кам’яній підлозі в затворницькій келії монастиря біскаиок, – щоб спокутувати свій страшний гріх, адже він володів жінкою всупереч її волі, по-блюзнірському зачав сина з черницею, яка лише завдяки силі господній ще не доскочила найвищого сану, – однак у йогобезмежному царстві скорботи все залишалося як завше, бо Летісія Насарено заволоділа ключами від його влади, і їй досить було сказати, ніби це сам президент наказав рахунки подавати урядові, – – одвічна формула, яку, здавалося спочатку, не так уже й важко обминути, а проте з часом вона ставала все страшнішою, – минуло багато літ, поки група найрішучіших кредиторів наважилася прийти до урядового палацу, захопивши з собою валізу несплачених рахунків: “на превеликий подив, нам не сказали “так” або “ні”, – хтось із вартових провів нас до скромної приймальні, де нас зустрів морський офіцер, дуже люб’язний і зовсім ще юний; – приємно усміхаючись, він насамперед запропонував нам випити запашної кави – з президентських плантацій, а потім показав нам білі, чудово освітлені кабінети з дротяними сітками на вікнах та вентиляторами під стелею, і все навколо було таке світле й чисте, все свідчило про гуманність, отож ми спантеличено питали самі себе: “де ж тут сморід влади, де той дух ліків та парфумів? де її скнарість і жорстокість? погляньте лишень на цих старанних службовців, одягнених у шовкові сорочки, вони керують вітчизною без поспіху, без зайвого галасу!..” – а тим часом офіцер провів нас до невеличкого внутрішнього подвір’я, де Летісія Насарено власноручно підстригла трояндові кущі, щоб очистити ранкове повітря від гидкого духу прокажених, сліпих та паралітиків, яких відіслали вмирати в забуті притулки; він показав нам колишній барак наложниць, заіржавілі швацькі машинки, казармені ліжка, на яких рабині з гарему спали часом і по троє, – ці осквернені келії незабаром мали знести, а на їхньому місці збудувати сімейну каплицю; він показав нам крізь вікно священний куточок президентського палацу – навіс із живих квітів, золотавих від сонячного проміння, де на зеленій дерев’яній веранді вінсаме кінчав снідати з Летісією Насарено та сином – єдиними людьми, які мали право сідати з нимза стіл; він показав нам легендарну сейбу, в затінку якої вішали полотняний гамак кольорів державного прапора, де вінспочивав по обіді, коли спека була найбільша; він показав нам корівню, сироварню, пасіку; ми вже верталися назад, – тією самою стежкою, кудою вінходив щоранку дивитися, як доїтимуть корів, – коли це наш провідник зненацька зупинився, вражений якимось відкриттям, і показав пальцем на слід чобота, відбитий у багні: “гляньте, це йогослід!” – і ми заклякли над тим відбитком здоровенної грубої підошви: велич і сила відчувалися в ньому і, здавалось, там іще зберігся запах звиклого до самотності тигра, – то був слід самої влади, і, споглядаючи його, ми наблизилися тоді до її таємниці більше, аніж той, кого ми вибрали, щоб він побачив президента на власні очі, – бо на той час військове керівництво починало боротьбу проти вискочки, яка захопила в свої руки більшу владу, аніж її мали верховне командування, уряд, він сам, – Летісію Насарено так далеко завела її королівська пиха, що генеральний штаб вирішив ризикнути й пропустити до ньогоодного з нас, – “тільки одного! хай спробує хоч натякнути генералові, що діється в нього за спиною!..” – “отак мені й довелося побачити його, він був сам у задушливім кабінеті, де на білосніжних стінах висіли гравюри з зображеннями англійських верхових коней, – сидів під вентилятором у зручному кріслі, відхилившись назад, на ньому був білий пом’ятий бавовняний мундир з мідними ґудзиками, без ступеневих знаків, правицю в атласній рукавичці він поклав на письмовий стіл, де не було нічого, крім трьох пар однакових маленьких окулярів у золотій оправі; позад нього стояла шафа з запиленими книжками, які скидалися на бухгалтерські гросбухи в палітурках із людської шкіри, а праворуч було відчинене вікно, затягнуте дротяною сіткою, – звідси виднілося все місто, мов на долоні, і все небо, де не було ні хмаринки, ні пташинки – аж до того берега моря; і мені стало зовсім легко, бо він здавався не таким владним, як перший-ліпший з його наближених, і вигляд у нього був якийсь домашній, не такий, як на фотографіях, – на нього жаль було дивитися, здавалося, що все в ньому – зістаріле та обважніле, що він украй виснажений якоюсь невиліковною хворобою, – він не мав сили навіть сказати “сідайте”, а лише скорботно показав мені на крісло рукою в атласній рукавичці; він вислухав мене, ні разу не глянувши на мене, тільки важко, з присвистом дихав, сповнюючи кімнату духом креозоту, а потім став уважно вивчати рахунки, – я пояснював йому справу, вдаючись до шкільних прикладів, бо він не сприймав абстрактних понять, – отож я почав з того, що Летісія Насарено заборгувала нам за стільки тафти, що якби той крам розстелити в довжину, то його вистачило б звідси до Санта-Марія-дель-Алтар і назад – себто нам повинні заплатити за сто дев’яносто морських ліг цієї тканини, – і він сказав, ніби сам до себе: “ага”; наприкінці я підсумував – мовляв, увесь борг, звісно, зі знижкою для його превосходительства, рівно в шість разів більший від головного виграшу в лотереї за десять років, – і він знову мовив: “ага”, – та нарешті поглянув на мене, – він був без окулярів, і я побачив, що очі в нього боязкі й співчутливі, і тоді він сказав якимось дивним, схожим на звуки фісгармонії голосом, що наші доводи – переконливі й справедливі: “кожному своє, – сказав він, – рахунки можете надсилати урядові”. Таким він був у ту епоху, коли Летісія Насарено взялася переробити його на свій лад, всупереч дикунському вихованню Бендісьйон Альварадо: передусім вона відучила його їсти на ходу, з тарілкою в одній руці і ложкою в другій, – тепер вони їли втрьох за пляжним столиком під навісом із квітів, він сидів навпроти сина, а Летісія Насарено – збоку, вона навчала їх, як треба поводитися вихованій людині, а також – як треба правильно їсти, щоб їжа пішла на користь: сидіти слід прямо, виделку тримати в лівій руці, а ніж – у правій, старанно пережовувати кожен шматок – п’ятнадцять разів за однією щокою, п’ятнадцять разів – за другою, рота не розтуляти й голови не нагинати, – вона не зважала на його протести: “це якась казармена муштра!..” – а провадила своєї; вона привчила його читати по обіді офіційну газету, патроном і почесним редактором якої вважався він сам: тицяла йому ту газету в руки, тільки-но він лягав подрімати в гамаку під гігантською сейбою, яка росла посеред їхнього родинного патіо: “глава держави має знати, що діється в світі!” – Летісія надягала йому окуляри в золотій оправі й залишала напризволяще – спотикатися, читаючи статті про самого себе, а сама тим часом навчала сина спорту послушниць – грі в м’яча; вінроздивлявся в газеті свої фото – такі давні, що на деяких був і не він, а його двійник, той, котрий помер колись замість нього, – вінне міг тепер навіть імені згадати; він бачив на фото себе – головуючого щовівторка на засіданнях кабінету міністрів, хоч не відвідував їх ще від появи комети; він знаходив у газеті історичні вислови, які йому приписували грамотії-міністри, – читав, куняючи, аж поки його зовсім не зморювала задуха хмарного серпневого дня, і він непомітно поринав у трясовину сієсти, бурмочучи собі під ніс: “ну й паскудна ж газета, дідько б її взяв, як тільки люди її читають!” – а проте дещо з того нудного читання таки зоставалося у нього в голові, бо після короткого неглибокого сну він прокидався з якоюсь новою ідеєю, котру йому підказали газетні повідомлення, – він передавав накази своїм міністрам через Летісію Насарено, а ті передавали нею ж таки свої відповіді, намагаючись розпізнати йогодумки в її думках, – “бо ти стала тією, ким я хотів тебе бачити, – тлумачем моїх найвищих задумів, моїм голосом, моїм розумом і моєю силою”, – вона була його найвірнішим і найуважнішим слухом у цьому безперервному гуркоті лавин неприступного світу, який насувався на нього зусібіч, – а втім, насправді останніми оракулами, що визначали його долю, були анонімні послання на стінах убиралень для челяді: саме ці послання розкривали таємниці, яких ніхто не наважився б розповісти йому, – “навіть ти, Летісіє!” – він читав їх щоранку, повертаючись із корівника, поки ще ординарці не встигли їх стерти: він навмисне звелів щодня білити стіни у вбиральнях, щоб ніхто не міг стриматися від спокуси вилити на них свою приховану злобу, – тут віндізнавався про всі прикрощі свого верховного командування, про таємні заміри тих, хто піднісся в захистку йоговлади, тримаючи камінь за пазухою, бо ненавидів йогов глибині душі, – він почував себе цілковитим господарем усієї своєї влади, коли йому вдавалося розгадати загадку людського серця, тільки раз поглянувши у викривальне дзеркало – писання якогось підляка; він знову почав співати, як багато літ тому назад, – рано-вранці, вгадуючи оком крізь серпанок москітної сітки тіло своєї єдиної і законної дружини Летісії Насарено, подібне до туші викинутої на містину самиці кита, виспівував: “прокинься, бо вже світає, ранок у серці моєму встає! море на місці, життя триває, – прокинься, Летісіє!” – життя тривало, неймовірне життя єдиної з– поміж усіх жінок, якій вдалося домогтися від ньоговсього, крім однієї дрібнички: привілею прокидатися щоранку в одній постелі з ним, бо після любощів він ішов до своєї холостяцької спальні, чіпляв біля дверей лампу – на випадок нагальної втечі, – зачинявся на три замки, три засуви і три защіпки, лягав ницьма на підлогу, самотній і вдягнений, – “так само, як щоночі до тебе і як щоночі після тебе”, – аж до останньої своєї ночі самітного утопленика; та на світанку, доглянувши за доїнням корів, він повертався до неї в спальню, де стояв дух нічного звіра, – “щоб знову давати тобі все, чого лиш забажаєш”, – дарувати їй нечувані багатства, більші, аніж величезна спадщина його матері Бендісьйон Альварадо, більші, аніж усі скарби, про які тільки може мріяти людина на цьому світі, – але й то ще було не все, бо він обдаровував не саму її, а ще й силу-силенну її родичів, які прибували один за одним із якихось богом забутих антильських острівців, – голота та й годі, що не мала нічого, крім прізвища Насарено, цього грубого роду зухвалих чолов’яг та жадібних жінок, які прибрали до рук торгівлю тютюном, сіллю, питною водою – давні привілеї, даровані військовим: таким чином вінобмежував інші претензії своїх честолюбних воєначальників, а тепер Летісія Насарено потихеньку відбирала ті привілеї, нібито за йогонаказом, насправді ж – самочинно, йому просто нічого вже не зоставалося, як згоджуватися з її розпорядженнями; на догоду їй він скасував застарілий, варварський спосіб страти четвертуванням, коли засудженого розривали на шматки, прив’язавши до коней, – замість цього спробували освоїти електричний стілець, подарований йомукомандуючим десантними військами для того, щоб і ми могли прилучитися до найцивілізованішого способу страти; вінвідвідав страхітливу лабораторію в портовій фортеці, де було відібрано найвиснаженіших політичних в’язнів, щоб на них потренуватися, як треба керувати тим троном смерті, – коли його вмикали, він пожирав усю електроенергію з міської мережі, отож ми завжди знали точний час смертельного експерименту, бо зненацька в портовому борделі гасло світло, і ми, заціпенівши від жаху в пітьмі, хвилину мовчали, а потім випивали чарку за упокій душі страченого – та ще и страченого не раз, а кілька разів, адже більшість смертників не помирали відразу – вони зависали на ременях напівмертві, і тіла їхні димували, наче смажене м’ясо, а з грудей виривався хрипкий стогін нелюдського болю, – аж поки, після кількох невдалих спроб, хтось не витримував і, зглянувшись, пристрелював бідолашну жертву, – “і все це – для того, щоб зробити тобі приємне, Летісіє! заради тебе спорожніли в’язниці, заради тебе я дозволив повернутися в країну своїм ворогам!” – а також урочисто обнародував на Великдень указ про заборону переслідувати вільнодумців за їхні погляди або за вчинки: “це – особиста справа кожного!” – в розпал своєї осені він був щиро переконаний в тому, що навіть найзапекліші його вороги мають право на спокій, яким у дивовижні січневі ночі втішався він разом з Летісією Насарено – єдиною в цілому світі жінкою, котра сподобилася бачити його без сорочки, в самих тільки спідніх, сподобилася бачити його величезну грижу, позолочену місячним сяйвом на терасі президентського палацу, – вони удвох милувалися загадковими вербами, що їх прислали правителі Вавилонії для йогосаду дощів, милувалися грою сонячного проміння в струменях зливи, Полярною зіркою, яка заплуталася між листям; вони удвох досліджували всесвіт за шкалою радіоли, крізь глузливий посвист летючих планет слухали уривок радіоп’еси – щоденну передачу з Сантьяго-де-Куба, і, стривожені, нетерпляче ждали продовження: “от лихо! чим же воно все скінчиться? хоч би дожити до завтра!”; перед сном він грався з сином, розповідав йому про зброю: це була єдина з усіх придуманих людьми наук, яку вінзнав досконало; а ще він завжди повчав сина: “ніколи не віддавай наказу, якщо ти не певен, чи його виконають!” – він примушував хлопчика повторювати це правило безліч разів, щоб той запам’ятав назавжди, що єдина помилка, якої не може дозволити собі наділена владою людина, – це віддати наказ, не впевнившись спершу, що його буде виконано, – то швидше була порада навченого гірким досвідом діда, а не мудрого батька, та хлопчик не забув би її ніколи, хоч би й прожив стільки, як він, бо вперше почув це правило тоді, коли батько вчив його, шестилітнього, стріляти з важкої гармати: як ми гадали, саме від її страхітливого пострілу й почалася моторошна буря – без дощу, але з блискавицями та громом, який нагадував гуркіт вулкана, – жахливий полярний вітер з Комодоро Рівадавіа повивертав усі морські нутрощі і заніс геть цирк-шапіто, який стояв на майдані біля колишнього невільничого порту, – ми витягали неводами слонів, утонулих клоунів, жираф, яких вихор позакидав на трапеції, – так вони тепер і плавали разом з трапеціями; шалена буря ледь не потопила навантажений бананами корабель, який через кілька годин кинув якір у нашому порту, – на борту його був молодий поет Фелікс Рубен Гарсіа Сарм’єнто, що згодом прославився під ім’ям Рубена Даріо; о четвертій море, на щастя, заспокоїлося, в прозорому знову повітрі роїлася комашня, – і вінвизирнув у вікно спальні й побачив невеличкий білий пароплав, який, похилившись на правий борт, спокійно плив по заводях вимитого бурею надвечір’я, – на капітанському містку стояв капітан, особисто керуючи складним маневром швартування, – з пошани до славетного пасажира в куртці з темного сукна та жилеті; віннічого не чув про цього чоловіка, аж поки наступної неділі Летісія Насарено не попросила, як про нечувану милість: “ходімо сьогодні на вечір поезії в Національний театр!” – і він згодився. Протягом трьох годин ми стоячи чекали його в душній залі, спітнілі в парадних костюмах, які нас примушено було вдягти в останню мить перед концертом, – нарешті, зазвучав національний гімн, і ми, аплодуючи, повернулися до урядової ложі, де з’явилася приземкувата послушниця в капелюшку з пишним пір’ям і в хутрах, накинутих поверх сукні з тафти; не відповідаючи на вітання, вона сіла поруч з одягненим у генеральський мундир інфантом, котрий у відповідь на наші оплески згорнув рукавичку так, що вона нагадувала квітку ірису, і помахав нею публіці: мати казала йому, ніби в давні часи так робили принци; нікого більше ми не побачили в президентській ложі, але були певні, що він там, – невидимий, він своєю присутністю оберігав наші душі від сум’яття поезії, визначав силу нашої любові і навіть час нашої смерті, – з темного кутка ложі, незримий сам, він бачив могутнього мінотавра, чий голос, ніби гуркіт грому на морі, змусив його вознестись над землею і над часом – і, всупереч власній волі, він поплив крізь золоті звуки дзвінких сурм туди, де зводилися тріумфальні арки Марса й Мінерви, тріумфальні арки слави, – “не вашої слави, мій генерале!” – він побачив могутніх героїв, атлетів-прапороносців, чорних мисливських псів, невтомних бойових коней з залізними копитами, піки і списи лицарів з жорсткими плюмажами, він бачив, як ті воїни захопили чудернацьке чуже знамено, – “прославивши цим не вас, мій генерале!” – він бачив лави хоробрих юнаків, котрі кидали виклик сонцям червоного літа і сніговіям крижаної зими, і ночі, і морозові, й ненависті, і смерті, – заради вічної слави безсмертної вітчизни, величнішої та славетнішої, ніж та, яку бачив колись у маренні він, босий солдат, – і він відчув себе вкрай нещасним і таким мізерним у цьому гуркоті схожих на землетрус овацій, і теж приєднався до них із темряви свого кутка, вражений: “матінко моя рідна Бендісьйон Альварадо, оце так тріумф!., хіба можна зрівняти з цим, як ті паскуди зустрічають мене!..” – думав він, жалюгідний і самотній, страждаючи від задухи та москітів, від цих роззолочених колон і вилинялого оксамиту почесної ложі, – “і як це той індіанець, чорти б його взяли, примудрився написати таку чудову штуку тією самою рукою, якою підтирається?..” – чудувався він, такий захоплений щойно відкритою красою поезії, що тинявся по всьому палацу, наче той слон у неволі, намагаючись ступати своїми величезними ножищами в такт ударам литавр, які кликали до бою, засинав, зачарований ритмом звучного пристрасного хоралу, який Летісія Насарено декламувала йому в затінку тріумфальних арок велетенської сейби на їхньому патіо; він записував вірші на стінах убиралень, намагався прочитати напам’ять усю поему на теплому олімпі з коров’ячих кізяків, на своїй фермі, – коли це раптом задвигтіла земля від динамітного заряду, що передчасно вибухнув у багажнику президентського автомобіля, який стояв у каретному сараї, – “це було щось жахливе, мій генерале!..” – рвонуло так, що ми й через багато місяців ще знаходили по всьому місту знівечені рештки броньованого автомобіля, яким Летісія Насарено з сином мали їхати того дня до ринку, бо якраз була середа, – “отож, замах був учинений саме на неї, мій генерале!” – і він ляснув себе по лобі: “хай йому біс, як же це я раніше не здогадався!” – він дивувався: що сталося з його легендарним чуттям? адже протягом останніх місяців написи на стінах убиралень були спрямовані не проти нього, як завжди, не проти котрогось із цивільних міністрів, а проти нахабних Насарено, які от-от захоплять усі прибуткові місця, що по праву належать верховному командуванню, – а також, проти церковників, котрі одержують від світської влади забагато вигод; він не надавав тому значення: безневинні прокльони на адресу його матері Бендісьйон Альварадо з часом ставали звичними, ніби лайка папуги, пасквілями, які визрівали в теплій безкарності вбиралень, і, зрештою, стримувана злість виводила людей на вулиці, – він сам часом пришвидшував цю розв’язку, правда, ситуації тоді були не такі скандальні, – але він і гадки не мав, що вони можуть отак розлютитися: “подумати тільки, підклали двісті фунтів динаміту на території президентського палацу, бандюги!” – як це могло трапитися, що його так зачарували переможні сурми поезії, аж він, зі своїм тонким нюхом обважнілого тигра, вчасно не вчув знайомого старого запаху, милого серцю запаху небезпеки? він терміново скликав верховне командування, чотирнадцять тремтячих воєначальників, – “і ми після довгих років усталеного ладу, протягом яких нам передавали накази через посередників, побачили за два кроки від себе незбагненного старого, чиє реальне існування було найпростішою з його загадок, – він прийняв нас у конференц-залі, сидячи на троні в мундирі рядового, від нього тхнуло сечею, наче від скунса, а на носі він мав окуляри в золотій оправі, – ми вперше бачили його в окулярах, навіть на останніх портретах він ще був без них; він видався нам набагато старішим та немічнішим, ніж ми того сподівалися, і лише його мляві руки – він чомусь цього разу не вдягнув своїх атласних рукавичок – скидалися на руки якоїсь іншої людини, молодшої та милосерднішої за цього вояку, а решта все в ньому було похмуре й незрозуміле, і коли ми придивилися до нього ближче, то побачили, що в ньому залишився останній дух життя, але то був дух незаперечної і руйнівної влади, і він сам насилу стримував своє властолюбство, наче норовистого, неприрученого коня; він не мовив ні слова, навіть головою не кивнув, коли ми віддавали йому честь як верховному головнокомандуючому та сідали навпроти нього в розставлені напівколом крісла; нарешті він скинув окуляри й почав так пильно вдивлятися в кожного, що нам здалося, ніби він бачить нас усіх наскрізь, бачить найпотаємніші наші думки, безжально вивчає всі наші заміри, – так він видивлявся, аж поки не встановив, точно, наскільки змінився кожен із нас від того напівзабутого дня,, коли він присвоїв нам найвищі звання, навмання тицяючи пальцем”, – тепер він упевнився, що організатори замаху – серед цих чотирнадцяти таємних ворогів, але почувався таким самотнім та беззахисним перед ними, що тільки ледь помітно блимнув очима, наче та ігуана, і, звівши голову, закликав їх до єдності: “нині, як ніколи, нам конче потрібна єдність, бо йдеться про благо вітчизни та про честь збройних сил!” – він порадив їм діяти обережно, але рішуче, і поставив почесне завдання: знайти організаторів замаху, котрих мають судити з усією суворістю воєнних законів, – “у мене все, сеньйори”, – – скінчив він, певний, що винуватець – хтось із них, якщо взагалі не всі вони винуватці; нещадно ясна правда смертельно поранила його душу: він збагнув зненацька, що віднині життя Летісії Насарено залежить не від божої ласки, а від його власної мудрості, від того, чи зуміє він відвернути цю страшну загрозу, відвернути те неминуче, що рано чи пізно станеться, будь воно прокляте!.. Він змусив Летісію Насарено відмовитися від участі в усіляких громадських заходах, змусив найзажерливіших її родичів поступитися військовим своїми привілеями” тих Насарено, що були метикованіші, він призначив повноважними консулами, а найзапекліших знаходили в рівчаках де-небудь біля базару; вперше за багато літ він, нікого не попередивши, прийшов на засідання кабінету міністрів і знову сів у своє порожнє крісло – з рішучим наміром обмежити втручання церкви в державні справи, “щоб урятувати тебе від твоїх ворогів, Летісіє!” – і, ясна річ, після цих рішучих заходів якнайглибше прозондував верховне командування: як виявилося, сім воєначальників таки вірні йому, та й головнокомандуючий був його давній приятель, але де було знайти управу на решту? – ті шість нерозгаданих загадок здовжували йому ночі, мучили його невідступним кошмаром, – йому ввижалось, як Летісію Насарено вбивають у нього на очах, дарма що він робив усе, щоб її вберегти: наказав куштувати їжу, яку їй давали, – відколи в хлібі трапилася риб’яча кістка; наказав щодня перевіряти склад повітря в її кімнатах – боявся, щоб не підсипали, бува, отрути в балончик з аерозолем від комах; він лякався, коли вона за обідом здавалася йому блідою або в час любощів зненацька втрачала голос; його жахала думка, що в ту воду, яку п’є Летісія, можуть укинути мікробів жовтої лихоманки, а в краплі, якими вона закапує собі очі, – купоросу; різні хитромудрі способи вбивства спадали йому на думку, отруюючи кожну його мить, – серед ночі він раптово прокидався від кошмару: йому ввижалося, ніби Летісія Насарено стікає кров’ю від якогось індіанського чаклунства, – приголомшений усіма тими небезпеками, реальними й вигаданими, він заборонив їй виходити з дому без супроводу лютої президентської охорони, яка дістала право стріляти в кожного підозрілого, – “та вона виходила, мій генерале!” – він дивився з балкона, як вона сідає з сином у новий броньований автомобіль, і, тамуючи в собі лихе передчуття, благословляв їх на прощання та молився подумки: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, захисти їх! зроби так, щоб кулі відскакували від її корсажу, відведи трутизну, – хай зловмисники схаменуться!..” – він не мав ані хвильки спокою, аж поки од Військової площі не чулися сирени ескорту, аж поки він не бачив на власні очі, як Летісія Насарено з хлопчиком ідуть подвір’ям у сяйві маяка, – вона поверталася радісно збуджена, а слідом ішли озброєні до зубів охоронці, несучи живих індиків, орхідеї з Енвігадо, низки кольорових ліхтариків для різдвяної ночі, про яку вже нині сповіщали святкові гасла та вогні ілюмінації, – це він звелів зарані прикрасити місто, щоб хоч якось приховати свою тривогу; він стрічав Летісію на сходах: “жива, слава богу!” – вдихав нафталіновий дух її песців, гіркий запах поту, запах її волосся, підстриженого коротко, наче у хворої, допомагав їй віднести здобич у спальню, невідступно почуваючи дивовижну впевненість: оце зараз він втрачає останні крихти свого клятого щастя – бодай зовсім було не знати його! – відчай зростав у ньому, бо він уже ясно бачив, що все даремно: як би він не силкувався відвести біду, всі зусилля тільки наближали його невблаганно до тієї моторошної середи, коли він прийняв страшне рішення: “досить! к чорту все! хай нарешті станеться те, що має статися, – тільки швидше!..” – щойно він це подумав, як наказ його було блискавично виконано: до кабінету вбігло два ад’ютанти з жахливою звісткою: на ринку Летісію Насарено й хлопчика розірвали на шматочки і з’їли знавіснілі пси, – “вони зжерли їх живцем, мій генерале! але це були не наші звичайні пси, a мисливські собаки з чудернацькими жовтими очима і гладенькою акулячою шкурою! хтось нацькував їх на песців – шістдесят однакових собак, мій генерале!.. ніхто й отямитись не встиг, коли вони повискакували з– під прилавків і накинулися на Летісію Насарено й хлопчика, – стріляти ми не могли, боялися, що й їх уб’ємо!..” – здавалося, що вони тонуть разом із собаками в пекельній круговерті, – лише на якусь мить з того виру благально здіймалися ефемерні руки, поки тіло щезало шматок за шматком; а навколо стояли люди, і на їхніх обличчях відбивався то жах, то співчуття, то радість; і ось нарешті все скінчилося – долі валявся тільки капелюшок Летісії Насарено, прикрашений фетровими квітками, а закляклі від жаху зеленярки, схожі на ідолів, забризканих теплою кров’ю, бурмотіли: “господи, цього не сталося б, якби генерал не хотів, або хоча б не знав про все!..” – та й по всьому, на вічну ганьбу президентській охороні, яка не зробила жодного пострілу і врятувала самі лише обгризені кості, розкидані серед закривавлених овочів, – “та ще ми знайшли хлопчикові медалі, його шабельку без китиці, сап’янові черевички Летісії Насарено, які чомусь плавали аж у бухті, за лігу від ринку, намисто з барвистого скла, плетений гаманець, – віддаємо все вам у руки, мій генерале, разом із цими трьома ключами, обручкою з почорнілого золота і п’ятдесятьма сентаво – п’ять монет по десять сентаво, ось ми кладемо їх на письмовий стіл, порахуйте, будь ласка, – а більше нічого, мій генерале, це все, що від них зосталося!..” Йому було б однаково, що від них зосталося, коли б він знав тоді, що мине всього лише кілька не таких тяжких років – і він геть забуде про все, в його пам’яті зітреться останній слід тієї фатальної середи, – та зараз він плакав од люті, криком кричав од люті, і не міг заснути від нестерпного виття собак, яких переловили і тримали на ланцюгу в патіо: “що з ними робити, мій генерале?” – він ніяк не міг вирішити, приголомшено запитував себе, чи, вбивши собак, не вб’ють таким чином удруге й Летісію Насарено та хлопчика в їхніх утробах? він наказав зруйнувати залізне склепіння овочевого ринку і на тому місці закласти сад – із магноліями та перепілками, і спорудити мармуровий хрест – “вищий за маяк, і хай сяйво його буде яскравіше від сяйва маяка” – щоб у пам’яті прийдешніх поколінь, скільки й роду людського, зостався навіки спомин про історичну жінку, котру він сам забув ще до того, як монумент було зруйновано, його підірвали вибухівкою якоїсь ночі, і нікого це не вразило; щодо магнолій, то їх пожерли свині, і з меморіального саду зробилося брудне смердюче болото, – втім, він про це ніколи так і не дізнався, і не тільки тому, що наказав своєму особистому шоферові об’їжджати колишній овочевий ринок десятою дорогою, – “навіть якщо тобі для цього доведеться об’їхати весь світ!”, – а й тому, що більше не виїздив у місто, – відтоді, як переселив свої міністерства в будинки з сонцезахисного скла, а сам зостався зі жменькою челяді в занедбаному домі, де й сліду не лишилося від королівських діянь Летісії, – він сам так розпорядився; день при дні тинявся він спорожнілим палацом, не маючи ніякого діла, – хіба що часом віддавав якісь незначні вказівки верховному командуванню або приходив на засідання кабінету міністрів, якщо треба було вирішити якесь заплутане питання, – та ще приймав у себе надокучливого посла Вільсона, котрий сидів з ним до ночі під сейбою, приносив йому балтиморські цукерки та кольорові журнали з фотографіями голих жінок, – клятий посол заповзявся вмовити його, щоб він віддав територіальні води країни за проценти величезного державного боргу; він давав послові вибалакатися, а сам робив вигляд, що чує все – або нічого не чує з того, що йому кажуть: залежно від того, чи вигідно йому було чути, чи ні, – він боронився від послового красномовства, слухаючи, як дівчатка з сусідньої жіночої школи співають пісню про строкату пташку на зеленій гілці; коли вже сутеніло, він випроводжав посла до сходів, намагаючись пояснити йому, що може віддати все, крім моря: “як це так – зостатися без моря під вікнами? та ви тільки подумайте собі, що я робитиму один у такому здоровенному домі, якщо не бачитиму моря? гляньте, яке воно при заході, чисто тобі палаюча трясовина; і не бачити цього щовечора? а як я житиму без грудневих вітрів, що, завиваючи, вриваються в розбиті вікна, без зелених спалахів маяка, – я, котрий покинув тумани свого плоскогір’я і, палаючи в лихоманці, кинувся у вир війни за федерацію, – не думайте, що я зробив це з патріотичних почуттів, як пишуть у різних там енциклопедіях, або з авантюризму, та й на принципи федералізму мені було начхати, Господь з ними, – ні, любий мій Вільсоне, я хотів побачити море! отож ви краще придумайте щось інше!” – казав він послові на прощання, поплескуючи його по плечу, а потім ішов запалювати лампи в порожніх канцеляріях, – якось увечері він наткнувся на корову, котра блукала коридорами, і погнав її до сходів; бідолашна тварина зачепилася ратицями за дірявий килим і, спіткнувшись, покотилася сходами й скрутила собі в’язи, на превелику радість зголоднілим прокаженим, які мерщій заходилися білувати її, – після смерті Летісії Насарено всі прокажені, сліпі та паралітики повернулись у свої трояндові хащі і знову канючили цілющу сіль з його рук, – він слухав, як вони співають зоряними ночами пісню давніх славетних часів і сам підспівував їм: “Сусанно, прийди, Сусанно!..”; щодня о п’ятій він визирав у віконце комори – зі школи саме виходили дівчатка, він милувався їхніми блакитними фартушками, гольфами, кісками, – “матінко, як ми чимдуж бігли геть від цього привиду з сухотними очима, коли він манив нас із-за ґрат своїми скарлюченими пальцями в подертих рукавичках: “дівчинко, дівчинко, ходи-но до мене!” – кликав він нас”, – вони втікали, налякані, а, він думав: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, ну й дівчата зараз пішли!..” – і сам із себе посміювався; але до нього повернулось звичне самопочуття, коли його особистий лікар, міністр охорони здоров’я, котрого він час від часу запрошував на обід і котрий завжди оглядав при тій нагоді його очі та слухав пульс, одного разу спробував примусити його пити мікстуру проти склерозу, – “щоб залатати дірки, в які, мовляв, витікає моя пам’ять, – ви бачили таке, буду я пити якусь гидоту! та я зроду нічим не хворів, хіба що лихоманкою у війну! к чорту всіх лікарів!” – і відтоді він обідав сам, повернувшись спиною до всього світу, – неабиякий ерудит посол Меріленд казав йому, що саме так обідали марокканські королі, – він тримав ножа в правій руці, а виделку – в лівій, сидів за столом прямо, як навчала його строга наставниця, котру він геть забув; він нишпорив по всьому палацу, розшукуючи свої тайники з медом, а знайшовши, відразу ж забував, де вони є, і знову розпочинав пошуки, раз по раз натрапляючи в різних потайних шпаринах на згорнуті в трубочку записки, які писав колись, щоб нічого не забути тоді, коли вже не могтиме нічого згадати, – в одній із них він прочитав: “завтра вівторок”, – у другій було таке: “вензель вишито червоний на хустині білій, вензель імені чужого, а не твого, милий”, – а третя вже зовсім його заінтригувала: “люба моя Летісіє Насарено, поглянь, що стало зі мною без тебе!” – прочитав він, украй здивований: ім’я Летісії Насарено часто згадувалося в тих цидулках, і він не міг добрати, хто ж це був такий нещасний, що залишив на папері цілий потік зітхань і скарг, – “але ж це моє письмо!..” – єдиними написами, які в ту пору прикрашали стіни вбиралень, були ті, що він собі на розраду сам писав лівою рукою: “ХАЙ ЖИВЕ ГЕНЕРАЛ!” – “хай таки живе, чорти б вас ухопили!”; він остаточно вилікувався від гніву на себе самого – за те, що був найслабшим з– поміж усіх солдатів сухопутних військ, флоту й авіації, побиваючись за якоюсь там послушницею, від котрої не зосталося нічого, крім імені, записаного олівцем на клаптях паперу, як зрозумів він, коли навіть не доторкнувся до речей, що їх поклали на письмовий стіл ад’ютанти, – дивлячись убік, наказав: “заберіть ці пантофлі, ці ключі, заберіть усе, що може нагадати мені про мертвих”, – він звелів віднести все, що від них залишилося, в спальню Летісії, де минули його шалені сієсти, – “позабивайте к чорту там вікна і двері, і щоб ногою туди ніхто не смів ступити, навіть якщо я сам наказуватиму вам!”; протягом багатьох місяців його щоночі тіпало з жаху, коли він чув моторошне виття собак, які сиділи на ланцюгу в патіо, і нічого не міг із ними вдіяти, адже будь-яке насильство завдало б болю й небіжчикам; він шукав забуття, тремтячи від люті в своєму гамаку, бо добре знав, хто вбив його кревних, і змушений був терпіти приниження, бачачи вбивць у своєму власному домі, але тоді він не міг із ними поквитатися, йому бракувало для цього сили; він заборонив влаштовувати урочисту панахиду, не приймав візитів співчуття, не оголошував жалоби, – чекав свого часу, погойдуючись у гамаку під сейбою, і, коли останній його приятель з’явився до нього і від імені верховного командування висловив гордість за ту витримку, з якою народ зносить трагедію, адже у всій вітчизні панує спокій і лад, він лише осміхнувся: “не будьте йолопом” друже, який там у дідька спокій і лад! просто цим людям наплювати на моє горе!” – він перечитував газету від початку й до кінця, вишукуючи в ній щось певніше, ніж вигадані урядовим прес-центром інформації, він звелів поставити біля себе радіолу, щоб почути врешті-решт повідомлення, яке передали всі радіостанції, від Веракруса до Ріобамби: що служба національної безпеки натрапила на слід організаторів замаху, – і він пробурчав: “аякже, сучі сини!” – їх упізнали, – “аякже!” – і загнали мінометним вогнем у якийсь приміський бордель, – “от і все, – зітхнув він, – бідолашні люди!..” – а проте лежав собі й далі в гамаку, нічим не зраджуючи своїх віроломних замірів, – тільки молився подумки: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, дай мені сили для помсти, не покидай мене, матусю, надихни мене!..” – певний, що мати почула його молитву, він нарешті розрадився у своєму горі, отож був цілком спокійний, коли до нього з’явилися воєначальники з верховного командування, відповідальні за охорону громадського порядку, і доповіли: “мій генерале, троє злочинців убиті під час перестрілки, двох спіймано, зараз вони в казематах бази Святого Ієроніма!” – і він, сидячи в гамаку з глеком фруктового соку, сказав: “ага!” – “і налив кожному з нас по склянці соку своєю твердою рукою вправного стрільця, – він був тоді навдивовижу мудрий та уважний, здогадався навіть, що я хочу курити й дозволив мені те, чого не дозволяв досі жодному військовому на службі!..” – “під цим деревом усі ми рівні”, – сказав він і спокійно вислухав детальну історію вчиненого на ринку злочину: як із Шотландії окремими партіями привезли вісімдесят двох цуценят мисливської породи, з яких двадцять двоє потім здохло, а решта шістдесят були вишколені шотландським дресирувальником, який зі злочинною метою прищепив їм скажену ненависть не лише до песців Летісії Насарено, але й до неї самої та до хлопчика, – “для цього він користувався деякими предметами туалету, спеціально викраденими з президентської пральні, – оцим корсажем Летісії Насарено, цією ось хустинкою, цими панчохами, а також оцією уніформою, – ви впізнаєте ці речі, мій генерале?” – та він тільки сказав: “ага!” – навіть не глянувши на ті речі, і слухав далі розповідь про те, як дресирували собак: їх навчили не гавкати, коли не слід, привчили до людського м’яса, тримали під замком, – не випускали на світ божий протягом кількох років, поки їх дресирували на фермі, яка колись належала китайцям, за сім ліг від столиці, – там були опудала в одязі Летісії Насарено та хлопчика, а ще собакам показували альбоми з газетними вирізками, на яких були фотографії обох жертв, – “ось ці альбоми, погляньте, мій генерале, ми принесли їх вам, щоб ви оцінили, як ретельно робили свою справу ці виродки!..” – але він, не дивлячись, сказав лише: “ага!” – і, нарешті, йому розповіли, що злочинці, ясна річ, діяли не самі по собі, – вони були агентами підривної організації, центр якої знаходиться за кордоном: “емблема змовників – оце гусяче перо навперехрест із кинджалом”, – “ага!” – “всі вони переховувались від воєнно-польового суду після злочинів, учинених проти національної безпеки; оці троє – ті, що вбиті, ось їхні фотокартки з поліцейських досьє, а ці двоє – живі, чекають у в’язниці вашого суду, мій генерале, це брати Маурісіо та Гумаро Понсе де Леон, двадцяти восьми і двадцяти трьох років, перший дезертирував із війська, певних занять не має, постійного місця проживання – теж, а другий – викладач керамічної справи в училищі прикладного мистецтва; побачивши цих двох, собаки так зраділи, що вже цього достатньо, щоб довести вину злочинців, мій генерале!” – він знову сказав тільки “ага!” – проте цього дня відзначив у наказі трьох офіцерів, які завершили розслідування злочину, і нагородив їх медаллю “За військові заслуги перед вітчизною” – на урочистій церемонії нагородження було затверджено склад воєнно-польового суду, який засудив братів Маурісіо та Гумаро Понсе де Леон до розстрілу: “вирок має бути виконаний через сорок вісім годин від моменту його винесення, – хіба що ви їх помилуєте, мій генерале, тут ви хазяїн!” Він лежав у гамаку, замислений і самотній, байдужий до клопотань про помилування, що надходили з усіх кінців світу, – слухав по радіо пустопорожню балаканину в Лізі Націй, слухав, як його лають сусідні країни, слухав поодинокі схвальні голоси, однаково уважно вислухав усіх своїх міністрів, коли ті прийшли до нього, одні – з боязкими закликами до милосердя, інші – з рішучими вимогами якнайсуворішої кари; він відмовився прийняти папського нунція з особистим посланням самого папи, в якому той висловлював своє пастирське занепокоєння долею двох заблуканих овець; він мовчки вислухав повідомлення про те, що вся країна стривожена його мовчанням, почув далекі постріли, відчув, як задвигтіла земля від вибуху, що ні з того ні з сього стався на військовому кораблі, котрий стояв на якорі в бухті, – “одинадцять убитих і вісімдесят два поранених, мій генерале! корабель вийшов з ладу!” – “гаразд”, – сказав він, спостерігаючи з вікна спальні, як палахкоче нічна заграва над портом, – а в цей час для двох смертників почалася остання їхня ніч, вони чекали виконання вироку на військовій базі Святого Ієроніма, – і в цю пору він пригадав їх такими, якими бачив на фотокартках: з однаковими густими бровами – зразу було видно, що це брати, він уявив, як вони тремтять зараз від жаху, самотні, з номерними табличками на шиї, при постійно ввімкнутому світлі в камері смертників; він думав про них, усвідомлюючи всю свою відповідальність, але жодним порухом не виказував своїх намірів, – і, нарешті, скінчивши повсякденні справи, попрощався з черговим офіцером, який чатував під дверима спальні, щоб негайно сповістити кого слід про йогоухвалу, навіть якщо вона буде прийнята до перших півнів, – “на добраніч, капітане”, – кинув він, не глянувши на офіцера, повісив лампу біля дверей, замкнувся на три замки, три засуви і три защіпки і долілиць поринув у тривожний сон, крізь легеньку завісу якого чув тоскне виття собак у дворі, сирени санітарних машин, тріскотняву петард і грім музики на якомусь підозрілому святі в непроглядній нічній пітьмі, яка огорнула місто, приголомшене суворим вироком; він прокинувся опівночі – дзвонили дзвони собору, знову прокинувся о другій – і ледве заснув, як о третій його розбудила мжичка, що шкреблась у вікна, – і тоді він звівся з підлоги, звівся важко й незграбно, наче віл,, котрий спочатку встає на задні ноги, потім – на передні, а вже потім зводить очманілу голову, і з морди в нього тягнеться нитка слини; він наказав черговому офіцерові, щоб найперше забрали звідсіля собак: “вивезіть їх куди завгодно, тільки щоб я не чув більше їхнього виття! хай їх утримують коштом уряду, аж поки вони самі не поздихають від старості”, – потім він наказав звільнити солдат з охорони Летісії Насарено та хлопчика і, нарешті, звелів негайно стратити братів Маурісіо та Гумаро Понсе де Леон: “це моє остаточне рішення!” – але не розстрілювати їх, як то ухвалив воєнно-польовий суд, а застосувати скасований раніше спосіб страчування – четвертувати, прив’язавши до коней, а їхні останки виставити напоказ по всіх усюдах його безмежного царства скорботи, всім на пострах, – “бідолашні хлопці!..”; а він тим часом тягнув свої величезні ножища пораненого слона і молився, тремтячи від люті: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, допоможи мені, не покидай мене, матусю, пошли мені людину, яка помститься за цю безневинно пролиту кров!..” – він вимріяв цього богом посланого чоловіка, бачив його наяву в маренні свого злопам’ятства, шукав у незборимій тривозі, вдивляючись у вічі всім, кого стрічав, вслухаючись у невловні відтінки людських голосів; він прислухався до мови свого серця, зазирав у найдальші куточки своєї пам’яті – і вже втратив останню надію знайти того, кого шукав, коли це раптом той сам з’явився, зачарувавши йогоз першого погляду: “такого вишуканого й гордовитого чоловіка ще не бачили мої очі, матусю!” – він був одягнений так, як одягалися колись аристократи: фрак Генрі Пула, з гарденією в петельці, брюки Пікавера, сріблястий жилет; і цей чоловік, що звик бути окрасою найвишуканіших салонів Європи, з’являючися скрізь зі своїм величезним, завбільшки з теля, похмурим доберманом, чиї очі були достоту людськими, – сказав йому: “Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра до ваших послуг, ваше превосходительство!” – то був останній нащадок нашої аристократії, знищеної невблаганним вітром численних війн за федерацію, стертої з лиця вітчихни разом зі своїми марними мріями про велич, з великими меланхолійними маєткам, з французьким проносом; то був останній блискучий представник роду, що не мав за душею нічого, крім своїх тридцяти двох років, знання семи мов, чотирьох значків учасника змагань зі стрільби в Довілі, невисокий, стрункий, смаглявий, зачесаний на проділ, з одним дофарбованим лід сивину пасмом у чорній метиський чуприні, з вольовими, різко окресленими устами, з рішучим доглядом всевидющих очей, він ніби грав у крикет своєю черешневою тростиною, позуючи для кольорового фото на тлі ідилічних весняних краєвидів, зображених на гобеленах банкетної зали., – і він, щойно побачивши цього чоловіка, зітхнув полегшено: “це він!” Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра став до нього на службу з єдиною умовою: “ви даєте мені кошти – вісімсот п’ятдесят мільйонів песо, причому я не повинен буду звітувати за них нікому, і ніхто наді мною не матиме влади, за винятком вашого превосходительства, а я, в свою чергу, зобов’язуюся протягом двох років вручити вам голови справжніх убивць Летісії Насарено та хлопчика”, – і він згодився: “гаразд”, – бо повірив у відданість Хосе Ігнасіо Саенса де ла Барра, повірив у його сили після того, як випробував на всі лади, щоб пізнати лабіринти його душі, границі його волі, всі його вразливі місця, перш ніж віддавати йому в руки ключі від своєї влади; останнім іспитом були нещадні партії в доміно, які Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра виграв одну за одною з нерозважною хоробрістю, адже не мав на те дозволу, – “а таки виграв! такого мужнього чоловіка ще не бачили мої очі, матусю! терпіння його було безмежне, і знав він усе чисто: знав сімдесят два способи заварювання кави, міг визначати стать у молюсків, знав нотну грамоту й азбуку для сліпих, а коли він мовчки дивився мені в вічі, я втрачав самовладання, губився перед цим незворушним обличчям, перед цими руками, які недбало спиралися на рукоять черешневої тростини, і перстень із діамантом чистої води виблискував у нього на підмізинці; мені було не по собі перед цим псом, що лежав біля його ніг, пильним і лютим навіть уві сні, звіром у живій оксамитовій обгортці, і перед цим чоловіком, чиє напахчене лосьйонами тіло було байдуже і до ласки, і до смерті, – такої вродливої і владної людини ще не бачили мої очі! він без страху сказав мені, що я зовсім не схожий на військового, а просто став військовим задля вигоди: “вояки – цілковита протилежність вам, мій генерале! це люди з примітивними амбіціями, вони прагнуть командувати, а не владарювати, і служать комусь, а не чомусь, отож із ними легко справлятися, особливо ж – якщо використовувати одних проти інших”, – я тільки й спромігся, що посміхнутися на його мову, бо мені стало ясно, як божий день: навіть я не зумію приховати своїх думок від цієї блискучої людини, якій я віддав більше влади, ніж будь-кому за всі роки мого правління, – звісно, крім мого приятеля генерала Родріго де Агіляра, Господь його помилуй!” – він зробив Хосе Ігнасіо Саенса де ла Барра повновладним господарем таємної імперії всередині своєї власної імперії – то була незрима каральна служба, про яку офіційно нічого не мовилося – в її існування важко було навіть повірити, бо ніхто не відповідав за її діяльність, вона не мала ні назви, ні певного місцеперебування, а проте була страхітливою реальністю, і переважала своїми жахами решту репресивних служб держави задовго до того, як верховне командування відчуло її незриму всюдисущість, – “навіть ви не могли передбачити силу цієї страшної машини, мій генерале!..” – “я таки й гадки не мав, що опинився в ненаситних щупальцях цього варвара, одягненого, мов принц, попався тієї миті, коли дав свою згоду, переможений його нездоланними чарами”, – і от Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра прислав у президентський палац мішок, де були ніби кокосові горіхи, – він звелів покласти мішок куди-небудь, щоб нікому не заважав, – “хоча б у ту шафу, де лежать архівні документи!” – і забув про нього, а через три дні всіх душив жахливий трупний сморід, – він просочувався крізь стіни і вкривав дзеркала мутною смердючою плівкою; ми обнишпорили всю кухню й корівню, шукаючи, звідки це так тхне, викурювали той сморід із канцелярій, а він заповзав до конференц-залу, сповнював солодкуватим духом зогнилої троянди найпотаємніші шпарки, куди не долинав і нічний вітрець, куди раніше не діставало навіть заразне дихання чуми, – смерділо звідти, де б нам і на думку не спало пошукати, – від мішка, наповненого ніби кокосовими горіхами, що його прислав Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра як перший крок виконання угоди, – там було шість відрубаних голів, кожна з відповідною посвідкою про причину смерті: голова сліпого аристократа, вихідця з кам’яного віку дона Непомусено Естрада, дев’яноста чотирьох літ, останнього ветерана великої війни й засновника радикальної партії, померлого, згідно з посвідкою, чотирнадцятого травня внаслідок старечого колапсу; голова доктора Непомусено Естрада де ла Фуенте, сина вищезгаданого Непомусено Естрада, п’ятдесяти семи літ, лікаря-гомеопата, вмерлого, згідно з посвідкою, того ж дня, що й батько, внаслідок коронарного тромбозу; голова Ельєсера Кастора, двадцяти одного року, студента-філолога, померлого, згідно з посвідкою, від численних ран, завданих йому гострим пред– метом під час бійки в таверні; голова Лідісе Сантьяго, тридцяти двох літ, активної підпільниці, вмерлої внаслідок аборту; голова Роке Пінсона, він же Хасінто-невидимка, тридцяти восьми років, фабрикантці кольорових повітряних кульок, вмерлого того ж дня, що й вищеназвана Лідісе Сантьяго, від алкогольного отруєння; голова Наталісіо Руїса, лідера підпільного “руху сімнадцятого жовтня”, тридцяти років, який, згідно з посвідкою, застрелився з револьвера через нещасливе кохання, – “всього шість голів, розпишіться в оцій квитанції”, – і вінрозписався, хоч у нього все нутро вивертало від цього смороду, і лише подумав, нажаханий: “матусю моя рідна Бендісьйон Альварадо, та що ж це за бестія!.. хто б міг подумати – і це з його вишуканими манерами й квіткою в петельці!..” – і звелів: “не присилайте мені більше цього в’яленого м’яса, Начо[12], з мене досить вашого слова”, – але Саенс де ла Барра заперечив йому: “це чоловіча справа, генерале! а якщо у вас не вистачає духу, щоб глянути правді в вічі, то так і скажіть!  тоді нате вам ваше золото – і зоставайтеся собі зі своїми давніми друзяками!” – “от тобі й маєш! та він ще й не за таке наказав би розстріляти рідну матір!..” – майнула в нього думка, але він прикусив язика і вголос промовив: “не гарячкуйте так, Начо, виконуйте свій обов’язок!..” – отож зловісні мішки, повнісінькі схожих на кокосові горіхи відрубаних голів, і далі надходили до палацу, а він з важким серцем наказував, щоб їх віднесли якнайдалі, – і змушував себе скрупульозно прочитувати всі свідоцтва про смерть, а вже потім розписувався: “гаразд”, – так він розписався про одержання дев’ятисот вісімнадцяти голів своїх найзапекліших супротивників – і вночі побачив уві сні себе самого в образі однопалого звіра, котрий залишає на вкритій’ свіжим цементом рівнині сліди, які нагадують квітку наперстянки; щоранку він прокидався з присмаком жовчі в роті і натужно перераховував голови на гнойовищі гірких спогадів, коли наглядав за доїнням корів, такий заглиблений у свої старечі думи, що не міг уже й розібрати, чи то в нього у вухах дзвенить, чи дзижчать комахи в пожухлій траві; “матусю моя Бендісьйон Альварадо, – думав він, – де ж це в мене набралося стільки ворогів?., а справжніх винуватців і досі не знайдено!” – і Саенс де ла Барра пояснив йому: “за кожні шість голів наживаємо шістдесят ворогів, за кожні шістдесят – шістсот, а далі – шість тисяч, шість мільйонів”, – “та це ж уся країна! ну його к бісу, ми так ніколи не скінчимо!..” – на що Саенс де ла Барра незворушно відказав: “спіть спокійно, генерале! скінчимо, коли вони скінчаться”, – варвар, та й годі! Він ані на мить не втрачав упевненості в собі, ніколи не вагався, – здавалось, його сповнювала якоюсь таємною силою постійна присутність настороженого добермана, який був єдиним свідком зустрічей свого хазяїна з президентом, – першого разу він, правда, запротестував, коли Саенс де ла Барра увійшов до його кабінету, ведучи з собою на повідку звіра, чиї м’язи перекочувалися під шкурою, наче живе срібло, – він був увесь клубком нервів, що підкоряється тільки непомітним командам єдиної в цілому світі людини – найхоробрішої і найнещаднішої; “залишіть собаку за дверима”, – наказав він, але Саенс де ла Барра заперечив: “ні, генерале, на світі немає такого місця, куди б я міг зайти, а Лорд Кьохель – ні!” – і пес увійшов, він дрімав біля ніг господаря, поки вони вели буденні підрахунки відрубаних голів, але миттю зривався на ноги, важко дихаючи, коли доходило до суперечки, – “його жіночі очі заважали мені думати, я здригався від його людського подиху; він скочив, готовий напасти, від його морди аж пара пішла, і весь він заклекотів, мов той казан, коли я вдарив кулаком по столу”, – бо як було не розлютитися: серед інших голів у мішку цього разу лежала й голова одного з найстаріших його ад’ютантів, який до того ж був добрим партнером у доміно, стільки років вони грали разом, – “досить, ну його к чорту! пора покласти цьому край!” – проте Саенс де ла Барра, як завше, втихомирив його – не доказами, а своєю ласкавою нещадністю дресирувальника диких псів; вінкартав себе за те, що підкоряється цьому Саенсу де ла Барра, єдиному з усіх смертних, хто сміє поводитися з нимніби з васалом, – наодинці з собою він повставав проти цього панування, вкотре вирішував скинути з себе це рабське ярмо, яке мало-помалу витісняло всю йоговладу, – “треба негайно покласти цьому край! зрештою, Бендісьйон Альварадо народила мене не для того, щоб на мене погейкували, а для того, щоб я владарював!” – так вирішував він щоночі, але від тих його намірів не лишалося й сліду, коли Саенс де ла Барра заходив до кабінету – і вінздавався, засліплений витонченими манерами, живою гарденією, звучним голосом, ароматними лосьйонами, смарагдовими запонками, накрохмаленими манжетами, гарною тростиною, суворою вродою цієї найпотрібнішої і найнестерпнішої людини, – “не гарячкуйте так, Начо, – повторюване він, – виконуйте свій обов’язок!” – і знову одержував мішки з головами, підписував квитанції, навіть не читаючи, поринав без упину в бездонні піски своєї влади, питав себе на кожному кроці, кожного ранку дивлячись із кожного вікна на море: “що це скоїлося в світі? либонь, уже й по одинадцятій, а в цьому домі, як на кладовищі, – ані душі! чи тут є хто живий? – питався він, але нікого, крім нього самого, не було, – де ж це я, що й я сам себе не можу знайти?.. – допитувався він, – куди поділися мої босі ординарці, які розвантажували в коридорах віслюків, нав’ючених городиною та кошиками з курми? де калюжі брудної води, розхлюпаної моїми галасливими жінками, котрі міняли у вазах зів’ялі за ніч квіти на свіжі, мили клітки та вибивали палицями килими на балконах, виспівуючи влад: “Сусанно, прийди, Сусанно, чекаю тебе, кохана”? де мої семимісячні вилупки, які гидили під дверима та малювали своєю сечею одногорбих верблюдів на стінах конференц-залу? що сталося з моїми урядовцями, котрі лаялися, знаходячи в шухлядах своїх столів курей, які там неслися? де ті повії, що бігали у вбиральню з солдатами? де мої приблудні пси, які гасали по всьому дому, гавкаючи на дипломатів? хто це знову попроганяв моїх паралітиків зі сходів, моїх прокажених – з трояндових кущів, моїх нахабних підлабузників – звідусіль?..” – останніх своїх приятелів ¡з верховного командування він ледве бачив за глухою стіною нових людей, котрі відповідали за його особисту безпеку; рідко випадала йому нагода побувати на засіданні нового кабінету міністрів, призначеного не ним, а кимсь іншим, – це були шість докторів наук у похоронних сюртуках, з накрохмаленими комірцями, вони вгадували всі його думки і вирішували державні справи, навіть не порадившись із ним, – “та що це таке?! кінець кінцем, уряд – це я!” – але Саенс де ла Барра незворушно пояснив йому: “ви не уряд, генерале, ви – влада”; в і н нудився, граючи щовечора в доміно, дарма що супротивниками були чудові гравці: йому не вдавалося програти жодної партії, які б хитромудрі пастки на себе самого він не розставляв; хоч-не-хоч, він мусив миритися з тим, що обіду доводиться ждати цілу годину, – поки перевірять, чи не отруєна його їжа; він не знаходив меду в своїх тайниках, – “чорти б його побрали, хіба це та влада, якої я прагнув?” – запротестував він якось, але Саенс де ла Барра заперечив йому: “іншої немає, генерале!” – бо тільки така влада була можлива в цьому палаці, в колишньому раю, що за інших часів вирував, наче недільний ярмарок, а нині заціпенів у летаргічному сні, як мертвий, і тепер йомунічого було робити, – хіба що чекати четвертої години дня, щоб послухати по радіо продовження роману про нещасливе кохання – щоденну передачу місцевої радіостанції; він лежав у своєму гамаку, з непочатою склянкою лимонаду в руці, слухав і мучився, не знаючи, вмре чи не вмре героїня роману, – “вона ж така молодесенька!” – і Саенс де ла Барра дізнався для нього: “так, генерале, вона вмре”, – “хай вона не вмирає! – наказав він, – якого дідька, хай живе до кінця роману, вийде заміж, народить купу дітей і доживе до старості, як усі люди!” – і Саенс де ла Барра звелів переробити сценарій, аби потішити йогоілюзією, ніби він править, – отож відтепер, за йогонаказом, ніхто більше не вмирав, герой і героїня, які спочатку не кохали одне одного, благополучно йшли до вінця, персонажі, поховані в попередніх розділах, воскресали, а злих карали завчасно, щоб потішити генерала, – за його наказом увесь світ був щасливий, і йому самому легше було терпіти це безглузде життя, де він давно вже почувався зайвим, бо коли годинник бив восьму і він вирушав оглянути перед сном свої володіння, то виявлялося, що хтось і без нього вже поклав корму коровам та вимкнув світло в казармі президентської охорони; челядь уже спала, на кухнях був лад – підлога помита, столи, на яких рубають м’ясо, вишкрябані й протерті креоліном, – від них пахне духом лікарні, і жодного сліду крові немає; хтось уже позачиняв вікна на шпінгалети і замкнув канцелярії, хоч ключі від них були тільки в нього; лампи в коридорах, від вестибюля до спальні, гасли одна за одною, перш ніж він доторкався до вимикача, – він ішов у темряві, тягнучи свої важкі ноги полоненого монарха повз темні дзеркала; тепер на острозі в нього був оксамитовий чохол, – щоб ніхто не вистежив йогоза золотими зблисками її зірочки; він бачив у вікнах те ж саме січневе Карибське море, – як і завжди, воно скидалося на квітучу трясовину; він зазирнув до кімнати Бендісьйон Альварадо, щоб упевнитися, чи на місці її спадщина – меліса, клітки з давно здохлими пташками, скорбне ложе, на якому мати вітчизни гнила живцем, – “на добраніч, матусю”, – пробурмотів він, як завше, – хоч давно вже ніхто не відповідав йому: “на добраніч, синку, спи з богом”; він пішов до спальні, присвічуючи собі лампою, – тією самою, яку тримав на випадок нагальної втечі, – і зненацька його як приском обсипало: наче вуглини, спалахнули в пітьмі очі Лорда Кьохеля, і вінвідчув чоловічий дух, відчув на собі всю владну силу й презирство того, хто стояв у темряві, – “хто там?” – спитався він, хоч добре знав, хто це: Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра в парадному костюмі прийшов нагадати йому, що сьогодні ¡сторична ніч: “дванадцяте серпня, генерале, велика дата! сьогодні ми святкуємо перше сторіччя з дня вашого приходу до влади, отож гості прибули з усього світу, бо тільки раз за найдовше життя можна побувати на такому святі!..” – вітчизна святкувала – вся вітчизна, крім нього самого: як наполегливо не вмовляв його Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра провести цю знаменну ніч серед свого народу, який радів і славив йогоз усіх сил, він раніше, ніж звичайно, зачинився на три замки, три засуви й три защіпки в казематі-спальні, ліг долілиць на голу кам’яну підлогу, ліг, як був: у полотнянім мундирі без ступеневих знаків, у крагах, із золотою острогою на лівому закаблуці, підклавши під голову правицю замість подушки, – так само лежав він і тоді, коли ми знайшли його, подзьобаного грифами, вкритого морським цвітом та паразитами, – і, крутячись із боку на бік у тривожному сні, чув, ніби крізь туман, далекі вибухи петард на святі без нього, чув бравурну музику, радісне калатання дзвонів, збуджений гомін люду, який потоками намулу плив зусібіч, щоб піднести до неба славу, котра не була йогославою, – вінбурмотів, більше здивований, аніж засмучений: “матінко моя ріднесенька Бендісьйон Альварадо, вже сто років!.. хай йому біс, подумати тільки – сто років! як швидко летить час!..”