Текст книги "Осінь патріарха"

Автор книги: Габриэль Гарсиа Маркес

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 7 страниц)

4

Він уникнув стількох підводних каменів та земних небезпек, пережив стільки згубних затемнень та вогненних небесних тіл, що в наші часи навряд чи хтось іще вірив у його смерть, напророчену картами. А проте, поки тіло бальзамували та опоряджали, навіть ті з нас, хто не був забобонний, – хоч і самі собі не дуже вірячи, – в глибині душі таки сподівалися, що от-от почнуть справджуватися давні віщування: в день його смерті ріки потечуть назад, і їхній намул заб’є джерела, з неба лине кривавий дощ, кури знесуть п’ятикутні яйця, і всю землю огорне безгоміння й пітьма, бо тоді-то й настане кінець світу. Та й як було в це не повірити, коли всі ті нечисленні газети, які ще виходили, й досі запевняли нас, ніби він безсмертний, брехали про його діяння, використовуючи для цього архівні матеріали: нам щодня показували його так, ніби час застиг, – на передньому плані, в мундирі з п’ятьма сумними сонцями, який він носив у часи своєї слави, владного, діяльного й нівроку здорового, хоч ми давним-давно втратили лік його рокам; ми щодня бачили незмінні фото, на яких він знову відкривав усім відомі пам’ятники або громадські заклади, що їх так ніхто ніколи й не бачив, – чи головував на урочистих зборах, які нібито відбувалися вчора, хоча насправді їх проводили ще в минулому столітті, адже всі ми знали, що він не виходив на люди після страхітливої смерті Летісії Насарено, коли він зостався один у цьому нічийному домі, а поточні державні справи і далі йшли самі собою – за інерцією, виробленою роками його безмежної влади; він до кінця своїх днів замкнувся в занедбаному палаці, крізь вікна якого ми бачили, як заходить сонце, і туга краяла наші серця, – а скільки разів доводилося і йому споглядати це з трону своїх ілюзій; ми побачили зелене сяйво маяка, що заливало зруйновані покої кволою хвилею; ми побачили лампи бідняків серед громаддя схожих на скелі напіврозвалених будівель із сонцезахисними шибками – колись тут були міністерства, орди бідняків захопили ці будинки після того, як котрийсь із звичних у наших краях циклонів зруйнував ущент халупи, що тулилися на горбах біля порту; ми побачили розпростерте внизу димуюче місто, побачили обрій, який з’являвся на мить у спалахах блідих блискавиць попільного кратера на місці проданого моря; то була перша ніч без ньогов його неосяжній імперії малярійних озер, душних селищ у дельтах мулистих річок, його власних провінцій, захланно обгороджених колючим дротом, – тут плодилися без ліку корови чудової породи, які народжувалися зі спадковою міткою – президентським тавром. Врешті-решт ми не тільки повірили, що йому справді судилося пережити й третю появу комети, – більше того, ця думка вселила в наші душі спокійну певність, яку ми намагалися приховати, глузуючи з його старості, накидаючи йому звички древніх черепах або старих слонів, розповідаючи в пивничках анекдот про те, як урядові сповістили, що президент помер, а міністри злякано перезирнулися, з острахом питаючи один одного, хто ж тепер піде доповісти йомупро це? – ха-ха-ха! – проте в ту пору йому було вже байдуже до таких балачок, він навряд чи й розібрав би, правда це чи брехня, бо ніхто, крім нього, не знав тоді, що в пам’яті його зосталися тільки окремішні уламки з руїн минулого; один, як перст, глухий, як дзеркало, він насилу тягнув свої важкі немічні ноги через похмурі кабінети, – в котромусь із них хтось у сюртуці, з накрохмаленим комірцем, помахав йому білою хустинкою, подаючи якийсь загадковий знак, – “прощавай!” – сказав він, і помилка стала законом: віднині службовці повинні були вставати з білою хустинкою, побачивши його, вартові в коридорах, прокажені між троянд махали білими хустинками, коли він проходив повз них: “прощавайте, мій генерале, прощавайте!” – та він їх не чув, він не чув нічого з часів безпросвітної жалоби за Летісією Насарено, коли йому почало здаватися, що його пташки спали з голосу від гучного співу, і він годував їх медом зі своїх тайників, закапував їм у дзьоби піпеткою краплі, – щоб. краще співали, і сам виспівував для них старих пісень: “пресвітлий місяченьку!” – виводив він, не здогадуючись, що це не пташки губили свій голос, а він чув дедалі гірше й гірше, і нарешті якоїсь ночі звичне дзижчання в його вухах обірвалося, щезло, – і тепер до нього ледве долинали тужні прощальні зойки примарних кораблів, заблуканих в імлі влади; йому вчувався свист уявного вітру, гомін пташок, які співали в ньому, втішаючи його в глухій безодні мовчання справжніх пташок. Мало хто мав тоді право заходити до урядового палацу, де його можна було побачити в плетеному кріслі-гойдалці, коли він перечікував післяполудневу спеку в затінку під навісом з квітів, розстебнувши кітель, знявши шаблю та триколірного, як державний стяг, пояса, скинувши чоботи й зоставшись у пурпурових шкарпетках – папа римський прислав йому дванадцять дюжин таких шкарпеток зі своїх власних панчішних майстерень; часто дівчатка з сусідньої школи, видершись на задні стіни огорожі, що не так строго охоронялися, дивились, як він куняє у своїй безсонній дрімоті, блідий, з листям цілющих рослин, поналіплюваним на скроні, посмугований промінням, яке пробивалося крізь накриття, – він нагадував їм рибу мантарайю, що блаженно вивернулася догори черевом на дні водойми; “гей, старий пень!” – гукали вони, а він насилу розрізняв їх за хистким струмуванням юги, усміхався їм, привітно махаючи рукою без атласної рукавички, але зовсім не чув їхніх голосів; до нього долинав дух баговиння, запах креветок, що його приносив морський вітрець, він відчував, як кури дзьобають йому пальці на ногах, але не чув переливчастого грому цикад, не чув дівчаток, – не чув нічого. Єдине зв’язувало його тоді з навколишнім світом – декілька окремішніх спогадів про минулу велич; тільки вони підтримували в ньому життя, коли він відсторонився від державних справ і бездумно витав у хмарах влади; тільки завдяки їм він опирався спустошливому подиху своєї старості, коли в вечірніх сутінках блукав безлюдним палацом, ховався в порожніх кабінетах, відривав від доповідних записок чисті поля та нотував на них своїм вишуканим почерком рештки останніх споминів, що рятували його від смерті; якось уночі він написав: “я – святий Захарій”, – потім прочитав це речення при перебіжному світлі маяка, перечитував його ще й ще, аж поки бозна-скільки разів повторене ім’я не здалося йому далеким і чужим, – “якого дідька, – подумав він, подерши папірець на клаптики, – я – це я!” – і написав на іншій смужці паперу, що йому сповнилося сто років тоді, коли вдруге з’явилася комета, – хоч і не був певний, чи це так, не пам’ятав, скільки разів бачив комету; ще на одному клапті паперу, трохи більшому, він написав: “слава пораненим на полі бою, слава вірним воїнам, полеглим від рук ворожих”, – цю фразу він пам’ятав ще з тих часів, коли записував усе, що думав і що знав; він написав на шматку картону: “паскудити заборонено!” – і пришпилив цей напис на дверях убиральні, в якій, зазирнувши випадково, застукав за рукоблудством одного з вищих офіцерів; він записував ту дещицю, яка ще трималася в пам’яті, – хотів бути певним, що ніколи того не забуде: “Летісія Насарено, – писав він, – моя єдина і законна дружина”, – ця жінка навчила його читати й писати, коли він був уже зовсім старий, і, як не силкувався він тепер воскресити її образ, побачити її святково вбрану, з триколірною, наче державний стяг, парасолькою від сонця, із сріблястим коміром з песців, у хутрах першої дами, – згадувалась вона йому тільки голою, коли в післяполудневу спеку лежала під білою запоною від москітів; він пригадував “ліниву нерухомість твого податливого білого тіла, дзижчання електричного вентилятора, твої тугі груди, твій сучий запах, запах їдкого поту, – від одного доторку твоїх жорстоких чернечих рук тьмяніло золото, скисало молоко, в’янули квіти, – зате які були чудові ті руки в коханні!” – адже тільки вона домоглася неможливого: “скинь чоботи, бо забрудниш мої голландські простирадла”, – і він їх скидав, – “зніми ремені, ти мене пораниш цими пряжками”, – і він їх знімав, – “зніми шаблю та бандаж, зніми все, любий, а то я не відчуваю тебе”, – і він знімав усе: “тільки заради тебе!” – чого не робив зроду-віку для жодної жінки, ні раніше, ні після Летісії Насарено, “моєї єдиної і законної любові”, – зітхав він і записував свої зітхання на відірваний від доповідних записок пожовтілих клаптиках паперу, а потім згортав їх, ніби самокрутки, і ховав по всьому палацу, розтикаючи в найпотаємніші криївки, де тільки він один міг розшукати їх, щоб пригадати, хто такий він сам, коли вже не пам’ятатиме нічого; ті папірці так і пролежали в його схованках, ніхто не знайшов їх і тоді, коли навіть образ Летісії Насарено вислизнув у стічні труби його пам’яті, і непорушним зостався тільки спомин про його матір, Бендісьйон Альварадо, про її останні вечори в особняку: вмираюча мати скликала курей, підтрушуючи в мисці маїсове зерно, щоб син не помітив, що вона помирає; як і раніше, вона приносила йому фруктову воду до гамака під тамариндами, щоб він не здогадався, що вона ледве дихає від болю; його мати, яка зачала його сама, народила його сама, а тепер сама гнила живцем, аж поки її самотні муки не пересилили гордість, і вона попросила сина: “поглянь-но, що там у мене на спині, чого мені так пече, мов жариною, просто сил нема!..” – вона стягла з себе сорочку, і він, жахнувшись, побачив її спину, роз’їдену гнійними виразками: у смердючому м’ясі лопалися малесенькі бульбашки – перші личинки червів. “То були погані часи, мій генерале, коли не існувало державної таємниці, про яку не дізналася б громадськість, чи наказу, який би ретельно виконувався”, – так стало з тих пір, коли на святковий стіл був поданий вишукано зготований труп генерала Родріго де Агіляра; але йомубуло байдуже до всього на світі, його не турбували труднощі влади в ці гіркі місяці, коли мати конала на повільному вогні в спальні, суміжній з його власною; найкращі лікарі, які зналися на азіатських хворобах, встановили, що її недуга – не чума, не короста, не проказа чи котра-небудь інша східна болячка, а якесь індіанське чаклунство, і вилікувати людину може тільки той, хто навів на неї хворобу; і він зрозумів, що це – смерть і, замкнувшись у палаці, став доглядати хвору матір по-материнському дбайливо, він ладен був сам гнити разом з нею, аби тільки ніхто не бачив, що її зжирають черви; він звелів привезти в палац усіх її курей, павичів та фарбованих пташок – їм дозволено було ходити й літати, де заманеться, щоб тільки мати не нудьгувала за своїми сільськими клопотами, за своїм домом у передмісті; він сам обкурював кімнату, палячи гілки дерева біха, щоб тільки ніхто не вчув трупного смороду, який ішов од конаючої матері; він сам змащував усілякими мазями її тіло, там червоне, там жовте, а там і сине від притирань; він сам натирав її гнійні виразки турецькими бальзамами, не зважаючи на балачки міністра охорони здоров’я, котрий боявся чарів: “ну його к бісу, якщо ми помремо разом, матусю, тим краще!” – казав він, зле Бендісьйон Альварадо розуміла, що вмирає вона одна, і перед смертю відкривала синові сімейні таємниці, яких не хотіла забирати з собою в могилу: розповідала, як народила його, як послід після пологів кинули свиням; розказувала, що так і не змогла дізнатись, котрий із волоцюг був його батько; згадувала, – для історії, – як зачала його: стоячи і навіть не скидаючи капелюшка, бо в комірчині пивнички було повно мух, цілі рої дзижчали над бурдюками з брагою; в муках привела вона його на світ серпневого ранку в підворітті монастиря і, роздивляючись при сумному світлі герані, побачила, що праве яєчко в нього велике, з плід інжиру завбільшки; він безперестану плакав, а з грудях наче волинка грала; розкутавши подароване черницями ганчір’я, вона показувала дитину на ярмаркових площах: може, якась добра душа нарає гарних ліків, дешевших за мед, що був нібито єдиним засобом від хирлявості та рахіту; люди втішали її, всяк по-своєму: мовляв, ще хтозна, що його жде, а зрештою дитина годна до всього, хіба крім гри на духових інструментах, – і тільки одна ворожка з балагану помітила: “ти глянь, у нього ж немає ліній на долоні, а це значить, що йому на роду написано бути королем!” – “і так же воно й сталося!..” – та він, не зважаючи на материні слова, просив її, щоб вона заснула, щоб не ворушила минулого, бо йому самому було краще думати, що всі ці перекручення історії вітчизни – просто марення хворої: “то все від гарячки”; він благав її заснути, загортав у лляне простирадло – за його наказом таких простирадел нашили безліч, бо вони не розтроюджували її виразок; він клав матір на бік і притуляв її руку їй до серця, – “не згадуй лихого, матусю, так чи інакше, я – це я, спи собі спокійно!” Чутки про те, що матріарх вітчизни гниє живцем, офіційно спростовувалися, натомість поширювались фальшиві медичні бюлетені, але оповісники, які їх зачитували, самі ж таки потім свідчили, що всі ті бюлетені брехливі, а насправді сморід од умираючої такий нестерпний, що прокажені й ті розбігаються; вони розказували, що в палаці ріжуть баранів, аби купати вмираючу в свіжій крові, а простирадла з– під неї, вимазані гноєм, який тече з виразок, неможливо відіпрати, скільки не пери; оповідали, що він не буває вже ні в корівні, ані в помешканні своїх наложниць, де його бачили щоранку навіть за найгірших часів; казали, що сам архієпископ хотів причастити вмираючу, але він перестрів його на дверях: “тут ніхто не вмирає, святий отче, не вірте людським брехням!”; він їв разом з матір’ю – з однієї тарілки, тією ж ложкою, хоч у кімнаті стояв дух чумного барака; він обмивав її перед сном, намилював її милом з найкращих собак, і жаль стискав йому серце, коли мати слабким голосом віддавала свої останні настанови, – що робити з її птахами після її смерті: “не вищипуйте з павичів пір’я на капелюшки...” – “гаразд, матусю”, – обіцяв він, змазуючи її креоліном, – “не примушуйте пташок співати на свята...” – “гаразд, матусю”, – казав він, загортаючи її в простирадло, – “забирайте квочок із гнізда, як надходить гроза, щоб не висиділи василісків...” – “гаразд, матусю, – заспокоював він умираючу, кладучи її руку до серця, – не турбуйся, матусю, спи спокійно”, – він цілував її в чоло, лягав долілиць близенько від її ліжка і ненадовго засинав, наслухаючи за течією материного сну, вслухаючись у її нескінченне марення, яке ставало дедалі осмисленішим, що ближчала смерть; лють, яка зростала в ньому щоночі, допомогла йому знести ту шалену лють, яка охопила його душу скорботного понеділка, коли його збудила моторошна тиша передранкового світу, – “бо люба моя матуся Бендісьйон Альварадо вже не дихала!..” – і тоді він розгорнув простирадло, в яке було закутане смердюче тіло, і в слабкому світлі досвітку побачив на простирадлі відбиток – тіло своєї матері з притиснутою до серця рукою, але на цьому тілі не було жодного сліду зарази чи старості, воно було міцне й чисте, ніби намальоване фарбою з обох боків савану, і від нього йшли такі ніжні пахощі живих квітів, що повітря в кімнаті миттю очистилося, позбулося лікарняного смороду; і як потім не терли те простирадло селітрою, як його не виварювали, – зображення було таке саме, що й спершу, і на лице, й навиворіт простирадла: воно само стало полотном, нетлінним, вічним полотном; але він у ту мить неспроможний був осягти всієї величі цього дива, – розлючений, він вийшов геть зі спальні, грюкнувши дверима так, ніби грім гарматного пострілу прокотився палацом, – і тоді задзвонили дзвони всіх церков країни, – вони дзвонили безперестану сто днів і сто ночей, і кожен, хто просинався від того дзвону, розумів: вінзнову цілковитий володар своєї влади, і його незбагненне серце, приголомшене люттю й відразою до смерті, як ніколи, вороже нині голосові розуму, людської гідності й співчуття, бо його кохана матуся Бендісьйон Альварадо померла вранці двадцять третього лютого, в понеділок, і для світу настав новий вік, вік сум’яття і неладу. Серед мас не знайшлося старих, які пам’ятали б день її смерті, зате луна її похорону докотилася й до наших днів, ми знали певно, що ніколи вже не був вінтакий, як раніше, що ніхто не смів порушити його сирітського безсоння, навіть коли давним-давно минуло сто днів офіційної жалоби, ніхто більше не бачив його в скорботному палаці, де кімнати були переповнені нескінченними відлуннями погребових дзвонів, де годинники показували тільки час його жалоби, де всі говорили, раз по раз зітхаючи, де охорона ходила боса, як за перших літ його режиму, – і тільки для курей була повна воля в цьому недоступному домі, володар якого зробився невидимим, стікаючи кров’ю від люті в плетеному кріслі, поки його дорога матуся Бендісьйон Альварадо пропливала палючими злиденними краями в домовині, лежачи на тирсі й колотому льоду, щоб тіло її не гнило після смерті більше, аніж зогнило за життя, доки вона подорожуватиме на чолі урочистої процесії по всьому йогоцарству, аж до найглухіших закутків, аби ні одна жива душа не була позбавлена такої честі – вшанувати пам’ять йогоматері; тіло везли під звуки гімну, вітер розвівав чорний креп, – і так до самого плоскогір’я, де на станціях її зустрічали заупокійною музикою ті самі мовчазні юрби, які в інші славетні часи приходили сюди, щоб лицезріти владу, сховану в сутіні президентського вагона; тіло виставили в тому самому благовісному монастирі, де колись давно, на початку всіх часів, безпритульна перекупка птахів народила в підворітті байстря, яке стало королем, – ворота святині відчинилися вперше за ціле століття, і кінні солдати влаштовували по селах облави на індіанців, прикладами заганяючи їх, наче ту худобу, до храму, у величезну залу, де гнітили душу крижані сонця вітражів, де дев’ять єпископів в урочистому облаченні служили, відправу: “спи, преславна!” – співали диякони, “мир праху твоєму!” – виводили дитячі голоси, а надворі дощ поливав герань, черниці роздавали вино й проскурки за упокій душі, під кам’яними арками патіо продавали свинячі реберця, чотки та пляшечки зі свяченою водою, в сільських пивничках грала музика, на подвір’ях танцювали, – настала неділя, віднині й назавжди, – свято, яке затяглося на роки, ішло тими самими стежками втікачів, через ті самі вкутані туманом ущелини, кудою йогоматуся Бендісьйон Альварадо жива йшла колись слідом за сином, якого підхопив вітер боротьби за федерацію: вона не спускала з нього очей, – не давала обозним мулам розтоптати його, коли він, палаючи в лихоманці, падав непритомний, навчала, як уникати небезпек, які чигають на мешканців плоскогір’я в містах, біля підступного, незбагненного моря, – вона боялася віце-королів, боялася пам’ятників, боялася крабів, бо вони п’ють сльози немовлят; вона вся затремтіла від жаху, побачивши вперше величний палац – дім влади, роздивляючись його крізь мряку в ніч штурму і гадки не маючи, що їй судилося померти в цьому домі, в оселі самотності, де й зараз її син лежав долілиць на підлозі, мордований безсилою люттю, питаючи сам себе: “де ти в дідька поділася, матусю? в яких мочарах застряне твоє тіло? хто відганяє метеликів од твого лиця?” – зітхав він, завмираючи з жалю, прибитий горем, а його мати Бендісьйон Альварадо тим часом пливла під балдахіном із бананового листя між гидотних болотяних випарів, її виставляли напоказ у сільських школах, у казармах серед селітрової пустелі, в індіанських селищах, – домовину з її тілом заносили до найкращого дому, всім показували її портрет, зроблений замолоду: на тому портреті вона була вродлива й прибрана, з діадемою над чолом, з мереживним комірцем, який її примусили вдягти, хоч вона й не хотіла, а ще – вперше і востаннє в своєму житті – вона далася, щоб їй напудрили лице й підмалювали губи; їй загадали тримати в руці шовковий тюльпан, – “ні, не так, сеньйоро, а ось так, хай лежить на подолі”, – і тоді венеціанський фотограф, що знімав європейських монархів, зробив офіційний портрет найпершої дами, котрий тепер показували разом із трупом, як незаперечний доказ того, що в домовині справді лежить йогомати, – покійниця таки була схожа на свій портрет, бо ніщо не полишено було напризволяще: тіло потай підновляли, тільки-но гід спеки починала обпливати косметика та парафін, а в дощову пору з повік небіжчиці зчищали мох; армійські кравчині постійно доглядали її вбрання, здавалося, що його тільки вчора одягли, – стежили, щоб завжди був свіжий вінок із квітів помаранчевого дерева, щоб не бруднилася біла фата цнотливої нареченої, та сама, якої так і не довелося їй вдягти за життя, – “щоб у цьому борделі нехристів ніхто й ніколи не посмів хоч заїкнутися, що ти не схожа на свій портрет, матусю!” – щоб ніхто не смів забути, кому належить влада звіку й довіку, в усій країні, аж до найнужденніших поселень серед заболоченої сельви, де через стільки літ якось опівночі знову з’явився забутий допотопний пароплав з дерев’яним колесом, – він плив, світячи всіма вогнями, і люди на березі зустрічали його з великодніми барабанами, гадаючи, що повернулися давні славетні часи: “слава герою! – гукали вони, – слава поборнику справедливості!” – вони стрибали в воду, прихопивши з собою хто відгодованого броненосця, хто гарбуза завбільшки з вола; вони перелазили через різьблені дерев’яні поручні, щоб уклінно вручити свою данину незримому володареві, чиї гральні кості визначали долю вітчизни, – і кожен вражено заклякав перед катафалком зі шматочками льоду та кам’яною сіллю, який множився, відбиваючись у зачудованих дзеркалах президентської їдальні, виставлений на загальний огляд під лопатями вентиляторів старезного прогулянкового пароплава.  що довгі місяці плив поміж примарних островів, намитих екваторіальними притоками, аж поки не заблудився в ері кошмарів, де квітучі гарденії мали розум, а ігуани літали в темряві, і настав кінець світу, дерев’яне колесо застряло в золотому піску і зламалось, лід розтанув, сіль розчинилася, розбухле тіло плавало в юшці з тирси, – “і тоді сталося диво, мій генерале! ми побачили, як вона розплющила очі, як вони засяяли, наче цвіт аконіту в січні, або як місячний камінь, і навіть найнедовірливіші з нас побачили, що скляне віко катафалка запітніло від її дихання, побачили, що на виду в неї виступили краплинки поту, побачили, як вона усміхнулась! Якби ви тільки знали, мій генерале, що тут зчинилося: ми на власні очі бачили дива – як плодяться мули, як виростають квіти на селітрі, бачили глухонімих, заглушених власним криком: “диво! диво! диво!” – кричали вони, і це справді було диво; скляне віко домовини розбили на друзки, мій генерале, і ледь не розірвали на шматочки тіло, – всяк хотів запопасти собі реліквію, отож довелося прикликати цілий батальйон солдат”, – щоб стримувати натиск шалених юрмищ, які лавою сунули з усіх розсіяних по Карибському морю островів, почувши, що душа його матері Бендісьйон Альварадо дістала від бога силу чинити опір законам природи: людям продавали нитки з її савану, ладанки, воду з її труни, побожні листівки, на яких вона нагадувала королеву, – і новоприбулі товпища вливалися в одну страхітливу очманілу юрбу, що скидалася на незліченне стадо оскаженілих биків, які мчать наосліп, розбиваючи копитами все на своєму шляху, – “від їхнього гуркоту аж земля двигтить, – та ви й самі можете не почути звідси, мій генерале, ось тільки прислухайтесь!” – і він прикладав долоню до того вуха, в якому не так дзвеніло, і прислухався, і почув – “матусю моя Бендісьйон Альварадо!..” – почув нестихаючий грім, побачив безмежну нуртуючу трясовину юрмища – до самого крайнеба, скільки сягало око; побачив повінь вогню – потік палаючих свічок, який ринув, несучи з собою новий день, сліпучіший, аніж сьогоднішній сяйливий полудень, – бо його люба мати Бендісьйон Альварадо поверталася в місто, якого вона колись так боялася, вступала сюди так само, як вступила вперше, коли на ці краї хмарою сарани впала війна, і все навколо просякло духом сирого м’яса війни, – але тепер його матері нічого було боятися: він наказав повидирати зі шкільних підручників ті сторінки, де йшлося про віце-королів, і скасував їх таким чином назавжди, – “щоб і сліду їхнього не було в історії!” – він звелів зруйнувати всі пам’ятники, – “щоб не тривожили твого сну, матусю!” – отож вона поверталася, вільна від своїх правічних страхів, на руках у мирної юрби, поверталася без домовини, під чистим небом, де не вільно було навіть метеликам літати, поверталася, вгинаючись під тягарем золотих дарів, які приносили їй упродовж її нескінченної подорожі з краю сельви через усе його приголомшене царство скорботи, – небіжчиці не видно було під купою золотих милиць, які їй дарували зцілені паралітики, золотих зірок – дарунків од тих, хто врятувався при корабельній аварії, золотих фігурок немовлят – від зневірених безплідних жінок, що поспіхом розроджувалися в найближчих кущах, – “як у війну, мій генерале!..” – а вона пливла на хвилях руйнівного потоку, – то було біблійне переселення цілого народу, який не знав, де йому подіти своє хатнє начиння, свою худобу, де прожити решту свого життя, і не мав жодної іншої надії на спасіння – лише потаємні молитви Бендісьйон Альварадо, ті самі, якими зона відводила на війні кулі від свого сина, коли він, тільки-но оклигавши після нападу лихоманки, з червоною ганчіркою на голові, ліз у самісіньке пекло бою, гукаючи: “хай живе партія лібералів! хай живе федерація! к чорту іспанських прихвоснів!” – хоч насправді його штовхала вперед тільки тваринна цікавість уродженця плоскогір’я – прагнення побачити море; але сьогоднішні юрмища злидарів, що затопили місто, несучи тіло Бендісьйон Альварадо, були куди безладніші й несамовитіші, аніж усі ті юрби, які спустошували країну в роки війни за федерацію, – вони були ненажерливіші, ніж сарана, страшніші від паніки, – це було найжахливіше з усього, чого набачилися наші очі за нескінченні роки його влади: “та тут увесь світ, мій генерале, погляньте лишень, яке диво!..” Пересвідчившись, що так воно й є насправді, він вийшов нарешті з пітьми своєї жалоби – блідий, суворий, з чорною пов’язкою на рукаві, сповнений рішучості вжити всю свою владу, щоб домогтися канонізації своєї матері Бендісьйон Альварадо на підставі численних доказів її святості; він послав у Рим своїх найосвіченіших міністрів і знову, як колись, запросив до себе папського нунція – на чашку шоколаду з печивом; він прийняв нунція під навісом із квітів, по-домашньому, лежачи без сорочки в гамаці та обмахуючись білим сомбреро, – нунцій сидів навпроти, тримаючи в руках чашечку гарячого шоколаду з ваніліном, від його сутани пахло лавандою, і він зовсім не зважав на спеку та куряву, на тропічну нудьгу, на послід пташок небіжчиці матусі, який раз по раз падав через дірочки в накритті разом із сонячними відблисками: нунцій пив шоколад, жував печиво неквапно, наче соромлива наречена, всіляко намагаючись відтягнути гіркоту останнього ковтка, незворушний у своєму плетеному кріслі, – “цим кріслом я поступаюсь тільки вам, панотче!” – так само, як за давніх славетних часів, коли в такі ж ось тихі вечори інший нунцій, старий і наївний, з усіх сил намагався навернути йогодо Христової віри за допомогою схоластичних головоломок Фоми Аквінського, – “а сьогодні я сам хочу навернути вас, панотче, бо світ міняється, і нині я вірую!” – і ще раз повторив, не змигнувши оком: “нині я вірую!” – хоч насправді не вірив ні в цей світ, ні в той, а вірив лише в те, що його кохана матуся має право на славу святої: вона заслужила це право своєю готовністю до самопожертви та взірцевою скромністю, отож він обґрунтовує своє прохання не свідченнями якогось там наброду, не всілякими перебільшеними чутками, буцімто Полярна зірка рухалася слідом за похоронною процесією або музичні інструменти самі починали грати в зачинених шафах, коли вулицею проносили тіло небіжчиці, – ні, його незаперечний доказ – це ось простирадло, яке він розгорнув, наче вітрило, в сяйві серпневого дня, аби нунцій побачив те, що побачив насправді: образ його матері Бендісьйон Альварадо. яка лежить на боці, приклавши руку до серця, і на тілі її не видно ані найменшого сліду старості чи хвороби, – його пальці відчули вологу безсмертного поту, він вдихнув ніжний запах живих квітів, а довкола не вгавали її птахи, збуджені подихом чуда: “ось бачите – диво, святий отче! – казав він, показуючи простирадло то на лице, та навиворіт, – пташки й ті її впізнають!” – але нунцій придивлявся до полотна з прискіпливістю, яка допомагала йому помічати бруд тлінних пристрастей на полотнах великих майстрів християнського світу, за інтенсивністю одного якогось кольору виявляти ущербність вдачі художника і навіть його хитання у вірі; він був захоплений, коли побачив якось на власні очі, що земля кругла, лежачи навзнак під куполом самітної каплиці в примарному місті, де час не проходив, а пропливав, – і, нарешті наважившись відвести очі від простирадла після ретельного огляду, він заявив м’яко, але рішуче, що зображене на полотні тіло “не є виявом волі божої, безмежної милості господа нашого, – більше того, ваше превосходительство, це робота художника, вельми вмілого і в добрих, і в лихих творіннях, – майстер цей скористався з довірливості вашого превосходительства і вжив не олійної фарби, а нікудишньої саморобної: ви чуєте, як тхне скипидаром? сюди ще намішано гіпсу та живиці – такою фарбою хіба що вікна розмальовувати, повірте мені, ваше превосходительство! а вогке полотно лише тому, що просякнуте оліфою і його довго тримали в темному місці, – вам сказали неправду, нібито це передсмертний піт вашої матінки, на жаль, тут нічого не вдієш!..” – і щиро засмучений нунцій замовк, а скам’янілий старий втупився в нього із свого гамака, з глибини свого загадкового азіатського мовчання, – він навіть рота не розтулив, щоб заперечити нунцієві, хоча сам, на власні очі, бачив, як сталося диво, – “сам, власними руками, загорнув тебе в це простирадло, матусю, а вдосвіта прокинувся, нажаханий тишею, бо ти вмерла, і цілий світ ніби поринув на дно морське, – я сам бачив це чудо, якого біса вам ще треба!..” – проте він не став сперечатися з нунцієм – лише моргнув двічі, не стуляючи побік, наче та ігуана, ледь осміхнувся і мовив, зітхнувши: “ну, гаразд, панотче, хай буде, як ви кажете, але затямте собі, що віднині тягар ваших слів ляже на вас, – я повторюю по буквах, щоб ви пам’ятали, скільки й житимете: віднині тягар ваших слів ляже на вас, – і я за вас не відповідаю, панотче!..” Увесь світ закляк у важкому сні цього тижня, сповненого лихих знамень, поки вінне зводився зі свого гамака навіть для того, щоб поїсти, – лежав, одганяючи пташок, які сідали просто на нього, відмахувався від сонячного проміння, яке пробивалося крізь навіс, – думав, що то теж пташки; він нікого не прийняв і не віддав жодного наказу, але служба охорони громадського порядку не поворухнула й пальцем, коли юрби підкуплених фанатиків удерлися до резиденції папського посла, пограбували там музей історичних реліквій, схопили нунція, котрий саме ніжився в басейні, і витягли голого на вулицю, – “вони обгидили його з голови до ніг, мій генерале!” – та віні не ворухнувся в своєму гамаці, ані оком не змигнув, коли його сповістили, що нунція верхи на ослі возять торговим районом, ллють па нього з балконів помиї та кричать: “агов, товстопуза діво ватиканська, ти скоро вже розродишся?..” – і лише коли нунція ледь живого покинули на базарному звалищі, вінзвівся з гамака й рушив до конференц-залу, відмахуючись від пташок і рвучи павутину, яка з’явилася за час жалоби, – на рукаві в нього й досі була чорна пов’язка, а очі геть запухли від безсоння; він наказав посадити нунція на пліт, дати йому їжі на три дні й залишити напризволяще посеред моря, там, де пропливають кораблі з Європи: хай увесь світ знає, що тут чинять із чужаками, які здіймають руку на велич нашої вітчизни, – “і хай сам папа затямить раз і назавжди, що він велике цабе в Римі, поки сидить на своєму золотому троні зі своїм перснем, а тут я – це я, чорти б вас побрали, паскуди довгополі!” Це вплинуло, бо ще до кінця того року питання про канонізацію Бендісьйон Альзарадо було поставлене знову; домовина з її нетлінним тілом тепер стояла в головному нефі кафедрального собору, сюди приходили для поклоніння, небіжчицю вславляли з вівтарів, стан війни з Ватиканом скасували, юрби на Військовій площі славили мир і господа нашого, а в цей час вінприймав з усіма почестями аудитора Найсвятішої конгрегації обрядів, подвижника та оборонця віри, монсеньйора Деметріо Альдоуса, на прізвисько “еритреєць”, якому було доручено вивчити до дрібниць життя Бендісьйон Альгарадо, щоб не зосталося ні найменшого сумніву щодо її святості; “все на ваш розсуд, панотче”, – сказав він, не відпускаючи руки смаглявого абіссінця, котрий відразу ж завоював його довір’я, бо над усе любив життя, їв ігуанячі яйця, захоплювався півнячими боями, мулатками, танцями, – “так само, як і ми, мій генерале!” – отож за йогонаказом перед цим чортовим законником розчинилися всі двері – ніхто не смів чинити йому перепон, адже у всьому безмежному царстві скорботи не було нічого прихованого від людських очей, нічого такого, що не свідчило б незаперечно: сам бог повелів Бендісьйон Альварадо стати святою, – “вся вітчизна ваша, панотче, все до ваших послуг!” – ясна річ, усе було до його послуг: війська навели лад у резиденції папського посла, і перед домом ще до світанку вишикувалися незліченні лави одужалих прокажених, які прийшли сюди показати молоду шкіру на місці давніх виразок; прийшли колишні хворі на недугу святого Вітта – тепер вони залюбки просилювали нитку в голку перед усіма недовірливими; прийшли ті, що розбагатіли, граючи в рулетку, – вони розказували, як Бендісьйон Альварадо являлась їм уві сні й називала щасливі номери; прийшли ті, хто розшукав своїх рідних, котрі пропали безвісті, й ті, хто знайшов тіла своїх утоплеників, і ті, хто не мав нічого, а нині має все, – вони посходилися звідусіль і нескінченним потоком пливли через душний кабінет, прикрашений аркебузами, якими колись убивали канібалів, та панцирами доісторичних черепах сера Уолтера Рейлі, золотошукача: в цьому кабінеті невтомний еритреєць вислуховував їх усіх, не ставлячи ніяких питань, не перебиваючи, – спітнілий, він безперестану курив свої дешеві сигари, хоч у кімнаті й так нічим було дихати від диму та запаху людських тіл, і ретельно записував усі свідчення, примушуючи кожного свідка підписуватися під своїми словами: “той пише своє повне ім’я, той ставить хрест або прикладає пальця, достоту як ви, мій генерале, – одне слово, всі розписуються, хто як може”; тільки-но виходив один відвідувач – до кабінету заходив другий, точнісінько такий, як і попередній: “у мене були сухоти, панотче”, – починав він, – “у мене були сухоти”, – записував еритреєць, – “а тепер послухайте лишень, як я співаю!”, “я був імпотентом, панотче, а тепер ось тільки гляньте!” – “я був імпотентом”, – записував еритреєць вічним чорнилом, щоб його точних записів ніхто не виправив, поки й роду людського, – “в мене був живий звір у череві, панотче”, – “в мене був живий звір у череві”, – безжалісно записував еритреєць, задурманений міцною кавою, отруєний смердючими сигарами, припалюючи щоразу нову од недогарка, – “сидить розхристаний і смалить, – справжній мужчина, мій генерале!” – “еге ж, – згоджувався він, – справжній мужчина, нічого не скажеш! кожному своє!” – а священик трудився без перепочинку, нічого не їв аж до смерку, – щоб не гаяти часу, – і навіть увечері не спочивав, а, скупавшись, ішов до порту, заходив у першу-ліпшу таверну, вдягнений у латану полотняну сутану, голодний, як вовк, – сідав за один стіл з вантажниками, їв з ними одну юшку, розбирав рибу, як вони, руками, перемелював навіть кістки своїми диявольськими зубами, що аж сяяли в темряві, сьорбав юшку просто з миски, – “наче якийсь волоцюга, мій генерале!..” – свій серед того наброду, серед моряків із обшарпаних вітрильників, що возять на продаж мавп та зеленкуваті банани, возять цілими партіями молоденьких повій – “у скляні готелі Кюрасао, до Гуантанамо, панотче, до Сантьяго-де-лос-Кабальєрос, хоч там і моря нема, щоб причалити, панотче, до всіх тих найгарніших і найсумніших островів, що про них ми мріяли ночами, аж до вранішньої зорі, панотче, – згадайте, які ми робилися самі на себе не схожі, коли шхуни відпливали, згадайте віщуна-папугу, котрий угадував майбутнє в домі Матильди Ареналес, згадайте раків, які вилазили з мисок із юшкою, згадайте акулячий дух, і далекий гуркіт барабанів, – оце життя, панотче!” – “атож, хлопці, кляте життя!..” – “він таки по-нашому говорить, мій генерале, наче народився у Кварталі Собачих Бійок!..” – він ганяв з ними на пляжі м’яча, вивчився грати на акордеоні краще, ніж музики з узбережжя, співав краще від них, швидко вивчив добірну моряцьку говірку і міг будь-кого за пояс заткнути своєю гучною непристойною латиною, випивав з моряками в халупах базарних педерастів, побився з котримсь, бо той хулив господа бога нашого, – “вони духопелять одне одного, що робити, мій генерале?..” – він наказав одійти й не розбороняти їх, – “переміг святий отець, мій генерале!” – “я так і знав! – задоволено вигукнув він, – сказано, справжній мужчина!” – і до того ж зовсім не такий легковажний, як то всім здавалося, бо за ці бучні ночі еритреєць дізнався не менше, аніж за дні виснажливої роботи в резиденції папського посла, і значно більше, ніж йому вдалося дізнатися в похмурому будинку Бендісьйон Альварадо, який він ретельно обстежив, не маючи на те дозволу, – дістався туди якось увечері, в таку сильну зливу, коли, здавалося, можна було обдурити невсипуще око президентських служб безпеки; він обнишпорив увесь дім, зазирнув у всі закапелки, змоклий до рубця, бо зі стелі так і лило, – і знайшов тільки непрохідні зарості отруйних квітів у розкішних спальнях Бендісьйон Альварадо, які вона віддала своїм служницям, на превелику їхню радість, – “бо вона була така добра, панотче, така скромна, що стелила служницям перкалеві простирадла, а сама спала на голій циновці, на звичайному солдатському ліжку, вона дозволяла їм одягати своє святкове вбрання найпершої дами, вони користувалися її шампунями, коли купалися, жирували голі з ординарцями в барвистій піні в її ваннах на лев’ячих лапах, жили, як королеви, а вона тим часом розмальовувала пташок, варила овочеву юшку та вирощувала лікарські рослини для своїх сусідів, котрі будили її серед ночі: “в мене болить живіт, сеньйоро!” – і вона давала насіння кресу й загадувала жувати; “в мого хрещеника око скосіло!” – і вона давала відвару з епасоте; “я вмираю, сеньйоро!” – проте ніхто не вмирав, усіх вона зціляла своїми руками, бо вона за життя була свята, панотче, сяйво чистоти йшло від неї в цьому домі гріха, де немилосердно протікає дах із тих пір, як її силоміць забрали звідси, відвезли до президентського палацу, – дощ періщить по білих квітах фортепіано, ллє на алебастрово-білий стіл у розкішній їдальні, – за той стіл Бендісьйон Альварадо ніколи не сідала їсти: “це все одно, що оскверняти вівтар!” – подумайте лишень, панотче, яке передчуття своєї святості!..” – але, незважаючи на всі ті гарячкові свідчення сусідів, чортів законник розгледів боязкість там, де йому торочили про скромність, душевну вбогість там, де розхвалювали самопожертву, а серед Нептунів з чорного дерева, уламків тубільних ідолів, ангелів у військовому, які плавали в озері посеред колишньої танцювальної зали, не знайшов і сліду того триєдиного бога, котрий послав його з палючих просторів Абіссінії на пошуки істини туди, де її не було й близько, – “бо він таки не знайшов нічого, мій генерале, анічогісінько, от тобі й маєш!..” А проте монсеньйор Деметріо Альдоус не вдовольнився пильними розшуками в місті: верхи на мулі він видерся на крижані уступи плоскогір’я, щоб знайти джерела святості Бендісьйон Альварадо там, де її образ ще й досі не був спотворений ореолом влади; він з’являвся з туману., закутаний у накидку, наче якийсь розбійник, у семимильних чоботях, схожий на пекельний привид, – і викликав спочатку страх, потім – здивування, і врешті-решт – цікавість, бо тут зроду-віку не бачили людини з таким кольором шкіри, а хитрий еритреєць усім охочим пропонував доторкнутися до нього рукою, – щоб переконатись, що на ньому не виступає смола, – блискав своїми зубами в темряві, випивав разом з усіма, розламував руками сир і цмулив кукурудзяну горілку з тикви, яка ходила по колу, – робив усе, щоб завоювати довір’я цих людей у невеселих сільських пивничках, де на зорі інших віків знали якусь перекупку птахів, котра часом заходила сюди, обвішана клітками, в яких сиділи розмальовані соловейки, золотаві тукани, гуачараки, підроблені під павичів, – вона сподівалася всучити цей товар темним мешканцям плоскогір’я на похмурих, як похорон, недільних ярмарках, – “вона сідала отут, панотче, грілася біля вогню” очікуючи, що хоч хто-небудь зглянеться й переспить із нею серед бурдюків із брагою в комірчині пивнички, – щоб не вмерти з голоду, панотче, щоб тільки не вмерти з голоду, бо де б це знайшовся такий дурень, що здумав би купляти в неї ті страховидла, з яких од першого ж дощу геть облазила вся фарба, вони ж губили свої павині пера на ходу, – тільки вона була така простодушна, що вірила в цю затію, панотче, вона справді була святою заступницею птиць, юродивою плоскогір’я, як собі хочете, так і називайте, бо ніхто не знає точно її тодішнього ймення, – її не могли охрестити Бендісьйон Альварадо, так у наших краях нікого не звуть, це ім’я можна почути хіба що на узбережжі!..” – “ну й пролаза, і це він вивідав, чортів прокурор!..” – він про все дізнавався, до всього докопувався, хоч як не заплутували нитку істини головорізи з президентських служб безпеки, хоч які перешкоди йому не чинили: “а чи не підстрелити його, мій генерале? хіба вже не час його мулові посковзнутися?..” – проте він якнайсуворіше наказав стежити і далі за еритрейцем, але не зачіпати його й пальцем, – “повторюю: не чіпати й пальцем, дати йому повну волю і всіляко сприяти виконанню його місії, згідно з розпорядженням найвищої влади, – слухайте і виконуйте, підписав я!” – він розумів, що страшенно ризикує, адже тепер справжній образ його матері Бендісьйон Альварадо може виринути з непам’яті тих часів, про які заборонено було згадувати, – тих часів, коли вона ще була молода, сповнена жаги, ходила боса і в лахмітті, і змушена була віддаватися першому-ліпшому, щоб не вмерти з голоду, – “але вона була гарна на вроду, панотче, і така простодушна, що прикрашала найдешевших папуг хвостами породистих півнів та видавала їх за гуакамайо, або вбирала хворих курок з індиче пір’я, щоб продати як райських птиць, – ясна річ, ніхто їй не вірив”, – та й кого вона могла одурити, самітна перекупка птахів, яка жебоніла в тумані недільних ярмарків, що тому, хто заплатить їй хоч песо за пташку, решту вона віддасть задарма, – всі на плоскогір’ї пам’ятали її, дуже вже вона була простакувата і вбога, але встановити точно, хто вона така, було неможливо, бо в архівах монастиря, де її хрестили, не виявили її метрики, – зате метрик її сина знайшлося аж три, і всі вони були різні: згідно цих метрик, він тричі був зачатий за різних обставин і тричі з’явився на світ недоношеним з ласки віртуозів, які творили історію нашої вітчизни, майстерно заплутуючи нитку істини, щоб ніхто не міг розкрити священної таємниці його походження, – її зумів розгадати лише еритреець: він дістався до цієї таємниці, відмівши всі пізніші містифікації, – “вона вже була ось-ось, тільки руку до неї простягни, мій генерале!” – і тут гримнув постріл, прокотившись безконечною луною між сірих скель та глибоких ущелин, і моторошно заревів мул, зірвавшись із укритого вічним снігом верхів’я гори в безодню, – тільки замигтіли один за одним пояси різних кліматичних зон: маленькі джерела великих судноплавних рік, а далі – крутосхили, якими видираються індіанці, несучи на своїх спинах учених з ботанічної експедиції та їхні таємничі гербарії, а далі – . вкриті дикими магноліями плато, де пасуться тонкорунні Вівці, даючи нам одяг і їжу та ще й являючи взірець доброчесної поведінки, а далі – будинки серед кавових плантацій, оселі з паперовими гірляндами на безлюдних балконах, а далі – місця, де живе безліч хворих, незмовкний шум гірських річок на межі, де починається спека, де надвечір вітер приносить сморід мерця: когось було зрадницьки вбито на плантації какао, де ростуть деревця з великим цупким листям та червоними квітами, – з їхнього насіння і роблять шоколад; а далі – нерухоме сонце, розпечена пилюка, гарбузи, дині, худющі понурі корови атлантичної провінції, єдина на двісті ліг довкола школа для бідняків, – і нарешті мул гепнув, тріснувши, наче перестиглий плід гванабано, на дно прірви, в зарості, і перелякані куріпки розлетілися врізнобіч: “підстрелили його, мій генерале, підбили в ущелині Неприкаяних Душ, із рушниці, такої, як на тигрів полюють!..” – “всупереч моїй забороні, сучі діти! всупереч моїм категоричним телеграмам, чорти б вас узяли! ну, тепер ви взнаєте, хто є хто!..” – хрипів він з жовчною піною на губах, розлючений не стільки чужим непослухом, скільки власною впевненістю, що від нього приховують щось дуже важливе, раз вони посміли знехтувати блискавками його влади, – він дослухався навіть до подиху тих, котрі йому доповідали, бо розумів, що тільки той, хто знає правду, посміє збрехати йому, він вистежував таємні заміри верховного командування, намагаючись розгадати, хто ж зрадник: “ти, якого я витягнув із небуття? ти, якого я підібрав на голій землі, а тепер ти спиш на золотому ліжку? ти, якому я врятував життя? ти, за кого я заплатив стільки грошей? котрий із вас, сучі ви сини?” – адже це хтось один посмів начхати на телеграму, підписану його іменем, скріплену печаткою президентського персня, отож він сам очолив рятувальну операцію і віддав нечуваний наказ: “не пізніше, як за сорок вісім годин Деметріо Альдоуса знайти і привести до мене, а якщо його знайдуть мертвим, все одно приведіть його до мене живим, і якщо його взагалі не знайдуть, все одно приведіть його до мене!” – наказ був такий недвозначний і грізний, що задовго до визначеного строку йому доповіли: “мій генерале, його знайдено в кущах на дні провалля! всі рани в нього позагоювались од золотих квіток фрайлсхону, – він живіший від нас із вами, мій генерале, цілий і неушкоджений, і все це з ласки вашої матінки Бендісьйон Альварадо, яка ще раз показала своє милосердя і всесильність, щоб їх на собі відчув той, хто хотів осквернити її пам’ять!..” – еритрейця спустили з гір індіанськими стежками в прив’язаному до жердин гамаці, під охороною солдат, а попереду їхав верхи на коні альгвасил, дзвіночком сповіщаючи всіх, що наказ володаря виконано: еритрейця допровадили в президентський палац і помістили в спальню для почесних гостей, під особисту відповідальність міністра охорони здоров’я, – там він і написав свій страшний документ – сім грубезних томів, і на кожній з трьохсот п’ятдесяти сторінок кожного тому, праворуч на полях стояв його підпис: “розписуюся та скріпляю своєю печаткою чотирнадцятого квітня сього року я, Деметріо Альдоус, з ласки божої аудитор Найсвятішої конгрегації обрядів, подвижник і оборонець віри, во ім’я торжества справедливості на землі, во ім’я слави господньої на небесах, свідчу, що все написане тут – правда, лише правда й нічого, крім правди”, – “ось вона, ваше превосходительство!” І дійсно, в семи запечатаних сургучем бібліях була тільки правда, така пряма й жорстока, що лише людина цілком вільна від чарів йогослави, далека від інтересів йоговлади, наважилася б викласти цю живу правду незворушному старому, який вислухав аудитора, не змигнувши оком, – сидів собі у своєму плетеному кріслі, обмахувався сомбреро й ледве чутно зітхав після кожного вбивчого викриття, ледве чутно казав: “ага”, – щоразу, коли світло правди било в вічі, – “ага”, – повторював він, одганяючи своїм сомбреро квітневих мух, які роїлися над недоїдками від сніданку; “ага”, – казав він, ковтаючи гірку правду, – вона пекучими вуглинами горіла в пітьмі його душі, бо то був якийсь фарс, – “то була комедія, ваше превосходительство!” – комедія, яку він сам мимоволі розпочав, коли звелів виставити напоказ тіло своєї матері в домовині з кригою, – “тоді ще ніхто й не думав про твою святість, я просто хотів, щоб перестали патякати, ніби ти зогнила живцем!..” – а вийшла циркова вистава, яку він сам ненавмисне затіяв, – йому доповіли: “мій генерале, ваша матінка творить чудеса!” – і він наказав послати пишну процесію з тілом небіжчиці до найглухіших куточків своєї безмежної країни, де не було святинь, – “щоб не зосталося жодної живої душі, котра б не знала, яку нагороду за твої чесноти послало тобі небо після того, як ти цілий вік губила себе, умертвляла свою плоть, день у день розмальовуючи пташок, з яких не мала ніякісінького зиску; то була нагорода за твою самовіддану любов, матусю, – але ж я не мав собі й гадки, що з мого наказу вийде така брехня!..” – за плату ті, що нібито хворіли на водянку, привселюдно позбувалися води, двісті песо заплатили чоловікові, який нібито воскрес і виліз із могили, – в обірваному савані, з повним ротом землі, він повз назустріч ошелешеному натовпу; вісімдесят песо заплатили циганці, яка примудрилася народити просто на вулиці двоголового виродка – буцімто бог покарав її за те, що вона говорила, ніби всі ці дива – шахрайство уряду, – так воно й було насправді, бо всі свідки були підкуплені, і якщо на початку свого розслідування Деметріо Альдоус гадав, що ганебну змову організували йогопідлабузники – з безневинною метою зробити приємне повелителеві, – то згодом виявилося, що на цій брудній справі наживалися самі змовники: це був блюзнірський бізнес, найскандальніший з усіх, які процвітали в затінку йоговлади, бо придумували чудеса й платили лжесвідкам ті самі прибічники його режиму, котрі фабрикували й продавали реліквії, на зразок весільної сукні небіжчиці, – “ага!” – ті, що гендлювали побожними листівками та медалями з її августійшим зображенням, – “ага!” – ті, що багатіли, торгуючи пасмами її волосся, – “ага!” – ті, що наживалися на пляшечках із водою з її труни, – “ага!” – ті, що продавали савани з діагоналі, на яких дешевими фарбами було намальовано ніжне тіло заснулої дівчини, що приклала руку до серця, – такі савани збували з чорного ходу індуських крамниць, – то була страхітлива брехня, в яку вірили, адже тіло померлої й досі зоставалося нетлінне, – люди бачили це на власні очі, проходячи нескінченною лавиною через головний неф кафедрального собору, де стояла домовина, – “хоч і це неправда, ваше превосходительство”, – бо тіло Бендісьйон Альварадо збереглося зовсім не завдяки її чеснотам чи парафінові та косметиці, яку було вжито задля синівського марнославства, – просто-на-просто з його матері зробили опудало, так само, як роблять опудала з птахів для природничих музеїв, – незабаром він сам у цьому пересвідчився: “я зняв віко з твоєї труни, матусю, й зітлілі траурні стрічки розпалися від одного подиху, зняв вінок із квітів помаранчевого дерева і побачив укритий пліснявою череп, на якому майже не було кіс, – твоє цупке, наче коняча грива, волосся пасмо за пасмом повидирали з коренем і попродавали як реліквії; я витягнув тебе з купи лахміття, яке колись було шатами нареченої, з тлінних останків і гнітючих вечорів селітрової смерті, – і ти була завважки, як висохла на сонці тиква, від тебе пахло, наче зі старої скрині, в тобі чулося тривожне шемрання – здавалося, що це шепоче щось твоя душа, але насправжки то була міль, вона точила тебе зсередини, – і ти розсипалася в мене в руках, бо з тебе вичинили всі нутрощі, нічого не залишилося від твого живого тіла, тіла заснулої щасливої матері з притиснутою до серця рукою, вони напхали тебе усяким мотлохом, і твоя запилена оболонка розпалася від одного доторку, – тільки твої кістки засвітилися в похмурій церкві, наче світлячки, та ледве чутно дзенькнули об підлогу скляні очі і по-блошиному застрибали на кам’яних плитах, – ти перетворилася в ніщо, матусю, в купку сміття!..” – альгвасили згребли її лопатами, щоб як-небудь покласти знову в домовину на очах у незбагненного кам’яного сатрапа, ігуанячий погляд котрого не виказував ніяких почуттів, – ані тоді, ні згодом, коли в і н залишився віч-на-віч із єдиною в цілому світі людиною, яка одважилася поставити його перед дзеркалом правди, – вони сиділи у звичайній кареті й дивилися крізь імлу фіранок на орди злидарів, які спочивали від спеки в затінку аркової галереї, де колись продавалися дешеві книжечки про жорстокі злочини та нещасливе кохання, про хижі квіти й загадкові плоди, що пригнічують людську волю, – нині тут стояв оглушливий гамір товчка, на якому розпродували фальшиві реліквії – одяг та частини тіла його матері Бендісьйон Альварадо; і йому стало якось не по собі, здалося, що монсеньйор Деметріо Альдоус читає його думки, коли той відвів погляд від юрби калік і мовив, що, врешті-решт, його розслідування дало і позитивний результат: “я впевнився, що цей бідний люд любить ваше превосходительство, як своє життя!” – адже монсеньйор Деметріо Альдоус пізнав віроломність у президентському палаці, розгледів користолюбство під маскою лестощів та підступного догоджання в тих, хто користувався усіма благами влади, – і, навпаки, знайшов нову форму любові якраз серед бідноти, котра нічого не сподівалася від нього, бо нічого не сподівалася ні від кого, – “вони люблять вас так побожно, так вірно й щиро, що вам міг би позаздрити сам Всевишній, ваше превосходительство!..” – але він і оком не змигнув, почувши це дивовижне зізнання, від якого за інших часів у нього солодко защеміло б серце, – він навіть не зітхнув, а тільки подумав про себе, тамуючи хвилювання: “ще бракувало, панотче, щоб ніхто мене вже й не любив, – нині, коли ви ославите мене під золотими куполами свого брехливого світу, коли я зостануся віч-на-віч зі своїм горем, згинаючись під тягарем безжальної правди, і не буде коло мене турботливої матусі, щоб допомогла мені знести все це, бо я один, як перст, у своїй вітчизні, яку не за власною волею вибирав, – мені всучили цю країну такою, як вона є, як ви її самі бачили, панотче, – вона зроду-віку була така, з цим відчуттям відчуженості, з цим духом нечистот, з цим позбавленим історії народом, який не вірить ні в що, окрім життя, – оце і є моя вітчизна, котру мені нав’язали, не питаючи, хочу я того чи ні, панотче, – оце вона і є, тут сорок градусів спеки в затінку, за фіранками президентської карети, тут дев’яносто вісім процентів вологості, тут задихаєшся від пилу, та ще й грижа тебе мучить, вона свистить на прийомах, наче кавник, тут нікому програти партію в доміно, нікому довіритись, панотче, вам би в мою шкуру!..” – проте він нічого цього не сказав уголос, – навіть не зітхнув і не блимнув оком, а тільки попросив монсеньйора Деметріо Альдоуса, щоб їхня сьогоднішня відверта бесіда залишилася між ними: “ви мені нічого не казали, я не знаю правди, – гаразд, панотче?” – і монсеньйор Деметріо Альдоус пообіцяв: “ясна річ, ваше превосходительство, ви нічого не знаєте, – це зостанеться між нами, даю вам слово мужчини”. Справа про канонізацію Бендісьйон Альварадо була припинена за недостатністю доказів – декрет Риму читали з амвонів, і уряд не тільки дав на це офіційний дозвіл, а ще й прийняв спеціальну ухвалу про заборону будь-яких виступів протесту, – ухвалу обнародували разом з декретом, але сили охорони громадського порядку не втручалися, коли орди обурених прочан палили на Військовій площі браму від архієпископського палацу та розбивали камінням у резиденції папського посла вітражі з зображеннями ангелів та гладіаторів, – “вони все руйнують, мій генерале!..” – проте він навіть не поворухнувся у своєму гамаку, – “вони взяли в облогу монастир біскайок, хочуть, щоб ті вмерли з голоду!.. вони грабують церкви, будинки місій, знищують усе, що хоч якимось чином пов’язане з духовенством, мій генерале!..” – але він так само незворушно лежав у гамаку, в затінку під квітами, аж поки всі його воєначальники не заявили в один голос, що вони неспроможні придушити виступи й відновити порядок, не проливаючи крові, як їм було наказано, – і лише тоді він звівся, і вперше за стільки місяців бездіяльності переступив поріг свого кабінету, і заявив урочисто, що бере на себе всю відповідальність, виявляючи волю народу декретом, який вінсам склав за власним натхненням та продиктував на свій страх і ризик, не попередивши збройні сили й не порадившись зі своїми міністрами; стаття перша цього декрету проголошувала громадянську святість Бендісьйон Альварадо, згідно з вищою волею вільного й суверенного народу, та присвоювала Бендісьйон Альварадо титули Заступниці Нації, Зцілительки Недужих і Напутниці Птахів, а день її народження віднині ставав національним святом; стаття друга оголошувала стан війни між нашою країною та Ватиканом – з усіма відповідними наслідками, обумовленими нормами права й діючими нині міжнародними угодами; стаття третя містила наказ про негайне публічне вигнання за межі країни сеньйора архієпископа, всіх єпископів, префектів, священиків та черниць, а також усіх тих підданих держави й іноземців, котрі хоч якимось чином зв’язані із справами церкви, – незалежно від їхнього суспільного становища та звання: всім переліченим вище особам було заборонено перебувати на території країни і в межах п’ятдесяти морських ліг її територіальних вод; стаття четверта й остання оголошувала експропріацію всього церковного майна: храмів, монастирів, шкіл, орної землі, знарядь праці, худоби, цукроварень, фабрик і майстерень, а також власності приватних осіб, яка насправді належала церкві, – всі ті статки відходили до посмертного володіння святої Бендісьйон Альварадо – птахівниці – для її вславлення та вшанування її пам’яті – з дня обнародування цього декрету, продиктованого нимсамим, скріпленого президентською печаткою, – “слухайте і виконуйте!” Серед тріскотняви святкових петард, урочистого калатання дзвонів та бравурної музики на честь громадянської канонізації Бендісьйон Альварадо він особисто стежив за виконанням декрету, щоб не стати жертвою нового обману, – він знову взяв кермо влади до своїх міцних рук в атласних рукавичках, як у ті славні часи, коли люди перестрівали його на сходах і просили відновити кінні змагання на вулицях, – і він наказував: “відновити!” – або просили дозволити іншу розвагу, біг у мішках, – і він наказував: “дозволити!” – то були часи, коли він сам заходив до найубогіших халуп, щоб пояснити, як треба підсипати квочку чи холостити бичка; отож він не обмежився ретельною перевіркою актів інвентаризації церковного майна, а сам очолив експропріацію, щоб не було ніякої розбіжності між його волею і тим, як вона виконується, – він зіставляв правду, записану в документах, з облудною правдою життя, стежив за вигнанням найбільших церковних громад, на які впала підозра, ніби вони збираються вивезти у валізках з подвійним дном та хитромудрих корсажах потаємні скарби останнього віце-короля, що були закопані на бідняцьких цвинтарях, – тих скарбів так і не знайшли вожді війн за федерацію, хоч як довго шукали, – отож він звелів, щоб жоден церковник не брав із собою нічого, крім однієї переміни білизни, – “і щоб усі до одного сідали на корабель у чому мати народила!..” – і грубі сільські священики, яким було байдуже, вдягнені вони чи голі, хай би тільки дали їм спокій, і префекти місіонерських земель, спустошених малярією, і поважні лисі єпископи, а вслід за ними – жінки: боязкі сестри милосердя, здичавілі місіонерки, звиклі загнуздувати природу й вирощувати городину в пустелі, стрункі біскайки, що так гарно грають на клавікордах, салезіанки з тендітними руками й незайманим тілом, – всі голі, і хіба що за їхньою шкірою можна було судити про їхнє походження, суспільне становище й заняття, поки вони простували величезним приміщенням митниці між стосами пак із какао та мішками з в’яленою рибою, проходили, наче отара полохливих овець, схрестивши руки на грудях, ховалися одна за одну, намагаючись хоч як-небудь затулитися перед старим, котрий мовби закам’янів під невтомними лопатями вентиляторів, не дихаючи, втупився туди, кудою неминуче мав пробігти потік оголених жінок, – він незворушно дивився на них, і оком не змигнувши, аж доки жодної не залишилося на території країни, – “це були останні, мій генерале!” – а він запам’ятав лиш єдину, тільки одну вихопив його погляд із того натовпу переляканих послушниць, він вирізнив її з– поміж решти, хоч вона була така, як усі: приземкувата, міцна, товстозада, з грубими руками, волосся в неї було підстрижене садовими ножицями, зуби – рідкі й міцні, як та сокира, ніс – маленький, а стопи плоскі, – така собі звичайнісінька послушниця, яких багато, але він відчув, що вона – єдина жінка з усього цього стада голих жінок, тільки вона пройшла повз нього, навіть не глянувши, і залишила по собі неясний бентежний запах лісового звіра, – “я аж задихнувся від нього!..” – він ледве встиг непомітно перевести погляд, щоб побачити її ще раз, востаннє, коли офіцер, який стежив за посадкою, знайшов її ім’я в списках і гукнув: “Насарено Летісія!” – а вона озвалася чоловічим голосом: “я!” Так вона й залишилася з тих пір у його житті: “я!” – аж поки остання туга за нею не вислизнула крізь щілини його пам’яті, і образ її зберігся лише на клаптику паперу, де було написано: “люба моя Летісіє Насарено, глянь, що зі мною стало без тебе!..” – він сховав той папірець у шпарину тайника, де ховав мед, і час від часу перечитував, коли був певний, що за ним не стежать, і згортав цидулку тільки після того, як згадував на якусь мить той незабутній пресвітлий день, коли його вразили несподіваною звісткою, що Летісію Насарено повернуто на батьківщину, – вони виконали наказ, якого він не віддавав, бо він лише вимовив: “Летісія Насарено”, – коли останнє сіре вантажне судно зникло за обрієм, – “Летісія Насарено”, – голосно повторив він, щоб не забути її ймення, – і цього було досить, щоб президентська служба безпеки викрала її з монастиря на Ямайці: їй заткнули кляпом рот, одягли на неї гамівну сорочку і вивезли в опечатаному сургучем ящику з соснових дощок, на боках якого було написано дьогтем: “НЕ КАНТУВАТИ! СКЛО” – на цей ящик, згідно відповідної міжнародної конвенції, була видана ліцензія з дозволом безмитного перевезення двох тисяч восьмисот кришталевих келихів для шампанського з президентських винних погребів; Летісію Насарено привезли в трюмі вуглевоза й поклали на ложе в спальні для почесних гостей, приспану снотворним, голу, – такою він і запам’ятав її, вона лежала о третій дня під білою москітною сіткою і спокійно спала, як спало тут і до неї безліч жінок, котрих йому подавали, хоч він того й не просив, – він брав їх, навіть не розбудивши від летаргічного сну, викликаного люміналом, страждаючи від безпорадності й відчуття своєї поразки, – проте Летісії Насарено він не зачепив, а тільки дивився на неї, сонну, з якимось дитячим здивуванням, вражений тим, як змінилася її плоть з того часу, відколи він бачив її в порту: їй зробили завивку, її всю поголили, аж до найінтимніших місць, нафарбували червоним лаком нігті на руках і ногах, підмалювали губи, нарум’янили щоки й підвели очі, від неї йшов аромат парфумів, який знищив колишній, властивий тільки їй одній, запах лісового звіра, – от тобі й на, вона від того тільки програла, з неї хотіли зробити досконалішу, а зробили таку несхожу на саму себе, що він не міг розгледіти її наготи під безглуздою косметикою, – дивився на неї, задурманену люміналом, занурену в летаргічну сплячку, аж поки не побачив, що вона почала випливати з глибин сну, – “і вона прокинулася, вона вздріла мене, матусю, – це вона, Летісія Насарено, через яку я схибнувся!..” – – заклякла від жаху, вона дивилася на скам’янілого старого, котрий безжально розглядав її крізь легеньку імлу москітної сітки: її лякало його незрозуміле мовчання, бо вона не могла збагнути, що, незважаючи на свої незліченні роки та безмежну владу, він був ще більш переляканий, ніж вона, ще самотніший та безпорадніший, – такий приголомшений, такий беззбройний, як тоді, коли вперше в житті хотів спізнати жінку, солдатську повію, котра серед ночі купалася в річці, – він уявив, яке міцне й велике її тіло, зачувши, як вона пирхає, наче лошиця, щоразу, коли виринає з води, до нього долинув з пітьми її неясний самотній сміх, він відчув, як співає в темряві її тіло, але його паралізував страх, адже він і досі не знав жінки, хоч і воював уже третю війну та мав звання лейтенанта артилерії, – він вагався, аж поки страх випустити з рук таку нагоду не пересилив страху перед атакою, і тоді він кинувся у воду, як стояв: у крагах, у портупеї, з ранцем, з мачете й гвинтівкою, геть очманілий від свого таємного жаху в цій незнаній війні, – жінка спочатку навіть подумала, що це хтось надумався переплисти річку верхи на коні, і лише згодом збагнула, що то всього-на-всього нещасний переляканий чоловік, і милосердно простягла йому руку в темряві, бо він, приголомшений, нічого не бачив, і по-материнськи мовила йому в темряві: “міцніше тримайся за мої плечі, щоб тебе не знесла течія, та не присідай у воді, зіпрись на коліна й дихай собі спокійно, а то ще захлинешся, чого доброго”, – і він робив усе так, як вона веліла, покірний, мов хлоп’я, і тільки дивувався подумки: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, як воно, в дідька, ці жінки вміють робити все так, ніби вони самі це придумали, як то вони вміють бути справжніми мужчинами?..” – гадав він, а вона тим часом скидала з нього все придатне для колишніх воєн і не потрібне для цього, набагато страшнішого, поєдинку по горло в воді; він помертвів од ляку в захистку її тіла, що пахло хвойним милом, коли вона розсупонила нарешті його ремінь, розстебнула йому ширінку, – та й остовпіла, нажахана, торкнувшись рукою грижі, – вона плавала у воді, як жаба, і жінка злякано відсторонилася від нього: “йди до своєї матінки, хай вона тебе обміняє на іншого, бо ти негодящий!..” – і тепер його скував той самісінький страх, коли він побачив оголену Летісію Насарено, відчуваючи, що не одважиться увійти в її таємничі води, поки вона сама не прийде йому на поміч, – він укривав її простирадлом, власноручно заводив для неї грамофон і ставив платівку з піснею про бідну Дельгадіну, що стала жертвою батькової любові, аж доки в грамофоні щось не тріснуло; він звелів ставити для неї у вазах паперові квіти, бо живі в’янули від дотику її рук, – робив усе, що тільки спадало йому на думку, щоб ощасливити Летісію Насарено, однак вона мусила зоставатися гола в своїй в’язниці до тих пір, поки не збагне, що їй нікуди втекти від долі, – і вона зрозуміла це так добре, що, тільки-но минув перший страх, одразу ж – без ніяких там “будьте ласкаві, генерале”, – почала командувати: “відчиніть вікно, тут нічим дихати!” – і він відчиняв, – “ні, зачиніть, місяць світить мені просто в лице!” – і він зачиняв, виконував усі її забаганки, наче то були веління кохання, ставав дедалі слухнянішим – і дедалі впевненішим, і ось настав пресвітлий день, коли він прослизнув під москітну сітку й тихенько приліг біля Летісії Насарено, вдягнений, навіть не збудивши її, – цілими ночами лежав він отак поруч неї і вбирав у себе загадковий запал її тіла, її дух дикого звіра, – проходили місяці, і подих її ставав палкіший, а на чреві в неї знову виріс пушок, і якоїсь ночі вона зненацька прокинулася й закричала перелякано: “ану геть звідси, генерале!” – і він обачно встав, а коли вона заснула, знову примостився біля неї, – так він володів нею, навіть не доторкаючись до неї, протягом усього першого року її полону, отож врешті-решт вона звикла прокидатися поряд із ним, хоч і досі не відала незбагненних глибин душі цього старого, котрий зрікся втіх, які давала йому влада, зрікся всіх радощів світу заради того, щоб дивитися на її тіло та догоджати їй, – вона вже не знала, що й гадати, а він жив передчуттям того пресвітлого дня, коли кинеться на неї сплячу, – так само, як кинувся колись у воду тієї річки, – в чому стояв: у військовій формі без ступеневих знаків, з шаблею на портупеї, зі зв’язкою ключів, у чоботях для верхової їзди, з золотою острогою на лівому закаблуці, – вона прокинулась, як від кошмару, на смерть перелякана, силкуючись скинути з себе цього старого бойового коня у всій збруї, але він атакував її так рішуче, що вона вирішила виграти час хитрощами: “скиньте свою збрую, генерале, мені боляче від цих пряжок!” – і він зняв із себе реміняччя, – “відстебніть острогу, генерале, вона мені дряпає ногу своєю зірочкою! відв’яжіть ключі з пояса, вони мені муляють!” – і він врешті-решт робив усе, що вона наказувала, хоч пройшло три місяці, доки він привчився знімати портупею з шаблею, – “вона мене душить, генерале!” – та ще місяць – доки почав скидати краги, – “вони мене ранять своїми застібками!” – це була важка і вперта боротьба, затяжні бої, протягом яких Летісія Насарено всіляко стримувала його, – втім, намагаючись не дратувати, – а йому доводи лося відступати, щоб догодити їй, отож вони й самі незчулися, як сталося те, останнє, – десь відразу по других роковинах її викрадення, коли його теплі, м’які долоні, на яких не було ліній долі, ненароком діткнулися чогось найпотаємнішого у жіночому єстві сплячої послушниці, і вона прокинулася, тремтячи від пристрасті й смертельного жаху, і вже навіть не намагалася відіпхнути дикого звіра, який припав до неї, а тільки заблагала: “скинь чоботи, ти забрудниш мої голландські простирадла!.. – і він скинув їх поспіхом, – і штани, і бандаж, усе скинь, любий мій, бо я не відчуваю тебе!..” – і він раптом завважив, що став такий, яким його бачила мати серед сумної герані, – він позбувся страху, він був вільний і хоробрий, як бик на кориді, – і тоді, змівши все на своєму шляху одним нищівним ударом, він упав долілиць у безмовну безодню, де чулося тільки, як скриплять, наче корабельні щогли, стиснуті зуби Летісії Насарено, – “я тут!” – “вона вп’ялася обіруч у моє волосся, щоб не загинути одній у тій бездонній прірві, де гинув і я, стараючись із усіх сил...”, – проте він таки покинув її одну, забув про неї, бо сам заблукав у цій пітьмі, шукав себе самого в солоній воді своїх сліз, поміж довгих тягучих ниток своєї бичачої слини, у дивовижному здивуванні: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, та як же можна було прожити стільки літ і не знати цієї муки!..” – плакав він, приголомшений цією знемогою, цим утробним феєрверком, цим поривом смерті, яка своїми ніжними щупальцями вирвала з коренем усі його нутрощі, і він, наче зарізаний звір, забився в агонії, оббризкавши білосніжні простирадла чимось гарячим і їдким, від чого під москітною сіткою прозоре повітря цього пресвітлого дня зненацька засмерділо, – “та ж ви обгидилися, мій генерале!..”