Текст книги "Осінь патріарха"

Автор книги: Габриэль Гарсиа Маркес

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 7 страниц)

2

Коли було вдруге знайдено його обкльоване грифами тіло, – він лежав у тій же канцелярії, так само зодягнений і в тій самісінькій позі, що і вперше, – ніхто з нас не міг пригадати його першої смерті, бо то було ще не за нашої пам’яті, але всі ми добре знали, що з певністю вірити в його смерть не можна: правда про нього завжди ховалася за видимістю правди. Навіть найнерозсудливіші з нас не йняли віри своїм очам, бо скільки вже разів ми його подумки хоронили: з давніх-давен очевидці розказували, буцімто його звалила з ніг чорна неміч, – даючи комусь аудієнцію, він упав із трону, зсудомлений, з жовчною піною на губах, і його почали бити страшні корчі; казали, нібито Господь бог відібрав у нього мову, покаравши за лихослів’я, і тепер замість нього говорить схований за ширмою чревовіщатель, а сам він тільки рота роззявляє; оповідали, що його покарано за розпусту, і все його тіло вкрилося риб’ячою лускою; розказували, ніби глупої ночі службовою брамою палацу у військовому фургоні вивезли труну, всю в золоті й пурпурових китицях, а хтось на власні очі бачив, як Летісія Насарено ридма ридала в саду дощів; але, якими б вірогідними не здавалися чутки про його смерть, він завжди зненацька з’являвся, живий-живісінький, – і рука володаря, міцніша, ніж будь-коли, несподівано змінювала наші долі.  Щоб переконатися, що цього разу помер саме він, досить було глянути на перстень з президентською печаткою або на його неймовірно великі ноги невтомного подорожнього, або на виняткових розмірів грижу, – її не зачепили грифи; але щоразу хтось та пригадував, що такі самі прикмети мали й інші – нічим не видатні – небіжчики, які померли раніше. Ми якнайретельніше обдивилися всі закутки палацу, але не знайшли ніяких доказів, що помер дійсно він. У спальні Бендісьйон Альварадо, його матері, що про неї ми пам’ятали тільки легенду, як її було канонізовано урядовим декретом, ми знайшли кілька поламаних кліток зі скам’янілими од часу пташиними кістяками, побачили обгризене коровами плетене крісло, побачили коробочку з акварельними фарбами та склянки з пензликами – за допомогою тих фарб і пензликів перекупки птахів з плоскогір’я розмальовували звичайних сірих пташок і продавали їх потім на ярмарку, видаючи за іволг; ми побачили великий череп’яний підвазонник із кущем меліси – забута всіма, вона й досі росла, і її гілки повзли по стінах, вистромлялися з картин, проткнувши полотно, вилазили у вікна, сплітаючись із диким листям знадвору, – і тут ми не знайшли ніяких ознак того, що він колись бував у цій кімнаті. В шлюбній спальні Летісії Насарено – цю жінку ми уявляли собі виразніше, і не лише тому, що вона царювала не так давно, а й через її надто галасливу участь у громадських заходах, – ми побачили зручне для любовних утіх ліжко з мереживним балдахіном, який правив курям за сідало, побачили в скринях побиті міллю коміри з блакитного песця, дротяні каркаси кринолінів, побачили пелерини, вкриті памороззю пилюки, корсажі з брюссельськими мереживами, хатні чоловічі пантофлі, атласні черевички на високих каблуках – для урочистих прийомів, побачили довгі сукні з пелеринками, оздоблені фетровими фіалками та стрічечками з тафти, – всю цю погребову пишноту найпершої дами; побачили вбрання послушниці з грубого, наче бараняча шкура, сірого полотна, – те саме вбрання, в якому Летісію викрали та привезли з Ямайки в ящику з– під кришталевого посуду, щоб посадити її в крісло таємної президентші, – але і в цій кімнаті ми не знайшли нічого, бодай якогось натяку на те, що причиною піратського викрадення Летісії було його кохання. В президентській спальні, звідки він майже не виходив усі свої останні роки, ми знайшли тільки солдатське ліжко, на якому ніхто не спав, переносний пісуар – з тих, що їх познаходили скупники старого непотребу в покинутих морськими піхотинцями оселях, та ще залізну скриню, в якій лежали його дев’яносто дві нагороди й мундир з грубого полотна, без ступеневих знаків – такий самий, як на небіжчикові, тільки продірявлений шістьма кулями крупного калібру: вони вцілили в спину і пройшли навиліт крізь груди, обпаливши тканину мундира, – побачивши це, ми всі мимоволі згадали поширену легенду, нібито вбити його неможливо, бо коли в нього по-зрадницьки стріляєш ззаду, кулі прошивають його наскрізь, не заподіявши ніякої шкоди, а коли стріляєш спереду, то свинець рикошетом відскакує від нього і вціляє нападника; казали, що вбити його можуть тільки кулі милосердя, і то – якщо в нього стрілятиме хтось безмежно відданий, готовий будь-якої миті вмерти за нього. Знайдені нами мундири здавалися замалими як на нього, але ми не мали сумніву, що вони справді йому належали; здавна ходили чутки, ніби він продовжував рости до ста років, а в сто п’ятдесят у нього втретє прорізалися зуби, – і справді, зуби в мерця були ще здорові, маленькі й тупі і скидалися-таки на молочні, але розтерзане грифами тіло було, либонь, не більше від тіла звичайної собі людини середнього зросту; шкіру він мав жовту, поцятковану старечими родимками, без жодного шраму, і хіба що обвислі мішки на ній свідчили, що колись він був товстий; непропорційно великими здавалися тільки порожні очниці, грижа в паху та здоровенні ступні, квадратні й плоскі, з твердими, загнутими, наче в яструба, кігтями. На відміну від одягу, все, що писали про нього історики, свідчило про його велич: офіційні тексти читанок змальовували його як велетня-патріарха, який ніколи не виходить з дому, бо не може пройти у двері, любить дітей і ластівок, розуміє мову деяких тварин, уміє розгадувати задуми природи, читає думки, глянувши людині в вічі, а також знає таємницю цілющої солі, якою лікує болячки прокажених і ставить на ноги паралітиків. Ніяких згадок про його походження в офіційних текстах не було, але, мабуть, він був родом із плоскогір’я; про це свідчила і його нестримна жадоба влади, і жорстокість його правління, і його похмура вдача, і та незбагненна зловтіха, з якою він продав наше море іноземній державі, прирікши нас відтоді все життя дивитися на цю безмежну пустельну рівнину, вкриту шорстким місячним пилом, на мертву рівнину, де кожен захід сонця крає тобі душу тоскним болем. Гадали, що в нього є тисяч зо п’ять дітей, яких він без ніякої там любові зачав з незліченними коханками, поки ще міг втішатися у своєму гаремі, – всі діти, як одно, народжувалися недоношеними, і жоден з його нащадків не діставав його імені чи прізвища (окрім сина Летісії Насарено, який, тільки-но з’явившись на світ, одержав звання дивізійного генерала з усіма повноваженнями), – нічого дивного тут не було, адже він вважав, що кожен – тільки син своєї матері, а більше нічий. Правда, ця істина здавалася очевидною лише йому, бо ж він був безбатченком, як і багато інших найзнаменитіших деспотів, і, очевидно, єдиною його родичкою була його вельмишановна матінка Бендісьйон Альварадо, якій шкільні підручники приписували чудо непорочного зачаття: їй нібито приснився віщий сон, що вона має народити нового месію; дійшовши влади, син спеціальним декретом оголосив Бендісьйон Альварадо матріархомвітчизни, – з тієї простої причини, що “мати може бути тільки одна – моя!” – Бендісьйон Альварадо була дивна жінка невідомого походження; її свята простота шокувала фанатичних поборників придворного етикету на початку його режиму, бо вони не могли допустити, що мати глави нашої вітчизни носила на шиї ладанку з камфорою – “від усякої зарази”, не могли дивитися, як вона пробує наколювати виделкою ікру або ходить, наче якась незграбна танга[5] у своїх лакованих туфлях; вона їм допікала тим, що на терасі концертної зали поставила вулики, в канцеляріях розводила індиків та своїх фарбованих пташок, сушила білизну на президентському балконі, звідки він виголошував свої історичні промови; а як було стерпіти, коли на якомусь дипломатичному прийомі вона бовкнула, що вже втомилася просити господа бога, аби швидше скинули її сина, бо їй важко жити в президентському палаці: “тут тебе весь час наче напоказ виставляють!..” – вона сказала це так само безпосередньо, як одного разу в день національного свята пропхалася з повним кошиком порожніх пляшок крізь почесну варту, підійшла до президентського лімузина, який от-от мав відкрити урочистий парад під бурхливі оплески, серед зливи квітів та військових маршів, і тицьнула кошик у вікно автомобіля, гукнувши синові: “раз ти вже їдеш у той бік, здай заодно пляшки в крамниці на розі!..” – бідолашна мати! їй бракувало чуття історичного моменту, це всім стало ясно на банкеті, коли ми святкували висадку морських піхотинців адмірала Хіггінсона, – вперше побачивши сина в парадному мундирі з золотими медалями на грудях, в атласних рукавичках, які він відтоді носив до кінця днів своїх, Бендісьйон Альварадо, не тямлячи себе од материнської гордості, вигукнула при всьому дипломатичному корпусі: “божечку, аби ж я знала, що мій синочок стане президентом республіки, я віддала б його до школи, сеньйори!..” – вона так осоромила президента, що її негайно було переселено з палацу в передмістя, в розкішний будинок на одинадцять кімнат, який її син виграв у кості тої щасливої ночі, коли вожді війни за федерацію ділили між собою за гральним столиком шикарні оселі переможених консерваторів; проте Бендісьйон Альварадо не вподобала покоїв, прикрашених чудовим ліпленням: “через нього мені здається, що я – жінка папи римського!” – їй більше припали до смаку кімнати для прислуги, там вона й оселилася разом із шістьма босими служницями, яких їй дали, – вона поставила свою швацьку машинку та клітки з розмальованими птахами в занедбаній комірчині, де вдень ніколи не бувало жарко, а надвечір не так дошкуляли москіти, і сідала шити перед вікном, у яке лилося нікому не потрібне світло з величезного патіо та лікарняний запах тамариндів; по всьому домі блукали кури, в порожніх кімнатах солдати з президентської охорони підстерігали покоївок, а Бендісьйон Альварадо розмальовувала акварельними фарбами своїх підробних іволг і жалілася служницям на недолю свого бідолашного сина, якого морські піхотинці тримають у президентському палаці, “так далеко від матері, і нема в нього дбайливої дружини, щоб розраяла, коли він опівночі проснеться від горя й турбот, які мучать його вдень і вночі, і нащо було йому встрявати в цю халепу, ви подумайте тільки, – служити президентом республіки за якісь там нещасні триста песо на місяць, бідна моя дитина!..” Вона знала, що каже, бо син щодня навідував її, коли місто поринало в густу драговину сієсти, – він приносив матері цукати, які вона дуже любила, і виливав їй свою душу, розказуючи, як то важко бути маріонеткою в руках морських піхотинців: навіть цукати йому доводиться красти, ховаючи їх за обідом у серветку, бо ці кляті окупаційні власті мають бухгалтерію, яка обліковує у відповідних книгах усе, навіть недоїдки від обіду; він скаржився, що недавно командир панцерника привів до палацу якихось астрономів, чи що, котрі міряють землю, – вони навіть не привіталися з президентом, а заходилися обмірювати все довкола рулеткою – просто в нього над головою, і щось обчислювали англійською мовою та покрикували на нього через перекладача “ану відійди!” – і він слухняно відходив, – “не застуй!” – і він намагався на застувати – “не плутайся тут під ногами, хай тобі чорт!” – він не знав уже, куди йому ступнути й де подітися, поки вони переміряли все, що тільки можна, навіть освітлюваність балкона, – але це ще було півбіди: вони вигнали на вулицю двох його останніх наложниць, бо адмірал сказав, що ці рахітичні шльондри недостойні президента, і тепер йому так бракувало жінок, що іноді він тільки удавав, ніби покидає материн дім, і Бендісьйон Альварадо чула, як він ганяється в напівтемних спальнях за котроюсь із її служниць, – їй так було жаль сина, що вона зумисне полохала пташок у клітках, змушуючи їх лементувати, аби тільки сусіди не чули тієї ганебної метушні, приглушених погроз служниці: “одчепіться, мій генерале, пустіть, бо розкажу вашій матері!...” Бендісьйон Альварадо псувала сієсту своїм іволгам, вони аж надсаджувалися од крику, щоб тільки ніхто не почув того бездушного сопіння нетерплячого мужчини, такого собі коханця, котрий не роздягається сам і не роздягає жінки; щоб ніхто не почув його собачого скавчання, не знав, як він плаче від самотності й жалю до себе після цих випадкових любощів під кудкудакання потривожених курей, у таку безбожну серпневу спеку, коли повітря – наче розплавлене скло, – “бідна моя дитина!..” Таке нужденне животіння тривало доти, доки окупаційні війська не покинули країни, – їх так налякала чума, що вони вибралися набагато раніше, ніж намірялися: морські піхотинці розібрали будиночки своїх офіцерів на пронумеровані деталі, які поскладали в контейнери, вирвали з корінням свої блакитні газони і забрали їх, згорнувши, наче килими, згорнули й гумові цистерни з очищеною водою, яку їм присилали з дому, аби вони тут не мусили пити нашу гнилу воду з хробачнею, зруйнували свої білі госпіталі, висадили в повітря свої казарми, щоб ніхто не дізнався, як їх було побудовано, – залишили тільки старий десантний панцерник, на палубі якого червневими ночами блукав привид адмірала – того самого, що пропав безвісти під час шторму; але, перш ніж вивезти своїми летючими поїздами все своє райське причандалля для кишенькових війн, вони нагородили президента “Медаллю Доброї Злагоди”, вшанували його як главу держави і сказали йому на прощання так голосно, щоб увесь світ почув: “ми тебе кидаємо з твоїм борделем негритянським, побачимо, як ти впораєшся без нас!” – “та все ж забралися, матусю, вшилися під три чорти!..” – і вперше за весь час він піднявся сходами не як похнюплений віл, запряжений зайдами, а як володар, здатний особисто віддавати свої власні накази, задовольняти різноманітні прохання: він відновив півнячі бої, знову дозволив польоти комет та інші розваги бідняків, які заборонили були морські піхотинці, – і так утвердився в повноті своєї влади, що наказав навіть поміняти місцями кольори національного прапора та замінити в державному гербі фрігійський ковпак на поверженого дракона загарбників, – “бо, зрештою, ми самі собі пани, матусю, хай живе чума!..” Бендісьйон Альварадо протягом усього свого життя згадувала цю несталість влади та гіркі злидні, але найбільшої кривди завдавали їй ті згадки в часи, які настали після комедії з його смертю, коли він, воскреслий, розквитавшись із недругами, чвалав трясовиною щастя, а вона й далі бідкалася всім, хто тільки її слухав, як це принизливо – бути матір’ю президента і не мати нічого, окрім якоїсь нещасної швацької машинки; вона жалілася, що хоч її син і їздить у роззолоченій кареті, в нього немає навіть клаптика землі: “бідна моя дитина, ні клаптика землі, для могили – й то нема, і це після того, як він стільки років одслужив вітчизні, де ж правда, сеньйоре?..” – так вона продовжувала бідкатися, не за звичкою і не з лицемірства, а тому, що син уже не довірявся їй, як то було раніше, не ділився з нею ні своїм лихом, ні таємницями влади: він так змінився з часів морських піхотинців, що Бендісьйон Альварадо здавалося, наче син старіший за неї, – він ніби якимось дивом перегнав її в часі; вона помічала, що він заговорюється, плутається в думках, втрачає уявлення про дійсність, іноді в нього навіть текла слина з рота, і Бендісьйон Альварадо нараз пронизувало жалісливе співчуття, їй здавалося, що вона йому не мати, а дочка, – надто ж коли він прийшов одного разу до неї, навантажений пакунками, і, поки вона шукала в корзині для шиття ножиці, він силкувався розпакувати всі покупки водночас, нетерпляче рвав зубами мотузки, ламав нігті об краї коробок і витягав повні пригорщі різних витребеньок, аж задихаючись від щастя: “глянь, які це чудові штуки, матусю! ось жива сирена в акваріумі, ось заводний ангел – він літає з дзвіночком по кімнатах; а ось морська черепашка, бачиш, яка здоровенна, – якщо притулити її до вуха, то почуєш не шум прибою, як у звичайних черепашках, а мелодію нашого національного гімну, правда ж чудасія, матінко, бачиш, як добре бути багатієм!..” – але мати зовсім не поділяла його захвату, вона мовчала, гризучи свої пензлики, аби син не помітив, що в неї серце стискається з жалю від однієї згадки про минуле, яке нікому так не далося взнаки, як їй; дорогою ціною заплатив він за те, щоб зостатися в своєму кріслі, – “і то не за наших часів, сеньйоре, не за наших добрих часів, коли влада єдина, коли вона зробилася, як каже мій син, наче та скляна кулька на долоні, її можна і побачити, й помацати, – а тоді вона була, як риба сабало, і не давалася в руки”, – пливла, куди самій заманеться, в цьому домі для всіх, і її здоганяла хижа зграя останніх вождів війни за федерацію, які допомогли йому скинути генерала-поета Лаутаро Муньйоса, освіченого деспота, пом’яни Господь його душу разом із його светоніївськими требниками[6] латиною і сорока двома чистокровними скакунами; але, як законну винагороду за свої вояцькі послуги, соратники прибрали до рук майно й худобу вигнаних із країни багатіїв, розділили вітчизну на автономні провінції, заявивши безапеляційно, що оце, мовляв, і є “федералізм, мій генерале”, – “заради цього ми проливали кров!” – вони були абсолютними монархами на своїх землях: установлювали свої закони, свої персональні національні свята, випускали свої паперові гроші, які самі ж таки й підписували, мали кожен свою парадну форму – кітелі з золотими застібками, оздоблені коштовним камінням шаблі та прикрашені плюмажами з павиного пір’я трикутні капелюхи, – все те було скопійоване з давніх хромолітографій, що зображали віце-королів, які правили вітчизною до нього; вони були брутальні й сентиментальні водночас, заходили до президентського палацу через парадний вхід, не питаючи ні в кого дозволу, “бо вітчизна належить усім, мій генерале, заради цього ми жертвували своїм життям!” – вони отаборювалися в святкових залах зі своїми гаремами та худобою, яку на правах мирних поборів вимагали дорогою – скрізь, аби не бракувало харчів; вони приводили свою охорону з найманців-варварів, які не мали навіть чобіт, а обмотували ноги ганчір’ям, і ледве вміли зв’язати два слова християнською мовою, зате спритно шахраювали, граючи в кості, і вправно та люто орудували зброєю; тоді палац скидався на якийсь циганський табір, сеньйоре, і в ньому тхнуло так, наче розлилася брудна річка; офіцери з генерального штабу забирали для своїх маєтків меблі, які були власністю республіки, розігрували в доміно урядові відзнаки і мов не чули благань Бендісьйон Альварадо, яка, не присідаючи ні на хвильку, намагалася повимітати все те ярмаркове сміття, дати хоч якийсь лад цьому бедламу, – тільки вона одна пробувала опиратися непоправному падінню колишніх героїв, їй хотілося гнати усіх їх звідсіля мітлою, коли вона бачила загиджений цим розпусним кодлом дім, коли дивилася, як вони сперечалися в картярських баталіях за крісла верховного командування, як чинили содомські гріхи, сховавшись за рояль, як справляли нужду в алебастрові амфори, хоч вона й пояснювала: “ні, сеньйоре, це не переносні нужники, це амфори, знайдені на морському дні”, – а вони тільки реготалися: “подумаєш, якісь там витребеньки багатіїв!” – і не було людської сили, яка б переконала їх, ані божої сили, яка завадила б генералові Адріано Гусману прийти на урядовий прийом, “коли я святкував десяті роковини свого приходу до влади, і хто б міг подумати, яку він штуку нам утне”, – генерал Адріано Гусман зайшов до танцювальної зали в строгім мундирі з білого полотна, спеціально дібраному для цієї оказії; він був без зброї, “як і поклявся мені честю солдата”, в супроводі своєї охорони – французьких дезертирів у цивільному, всі вони несли цілі оберемки кайєннських антурій – генерал Адріано Гусман власноручно пороздавав ті квіти дружинам послів та міністрів, ввічливо поспитавши спочатку дозволу в їхніх чоловіків, бо чув од своїх охоронців, ніби так заведено у Версалі; він зробив усе, як достеменний кавалер, а потім примостився собі в куточку свята, віддавши всю увагу танцям, схвально кивав головою: “чудово!” – примовляв він, – “добряче витанцьовують ці європейські дженджики”, – примовляв він, – “кожному своє”, – примовляв він, забутий усіма в своєму кріслі, – “ніхто, крім мене, й не завважив, що один з його людей доливає та доливає йому в бокал шампанського, і він просто на очах буряковіє; щоразу, як відрижка підступала йому до горла, він, спітнілий, розстібав верхній ґудзик кітеля та аж схлипував, позіхаючи, матусю, – і раптом у перерві між танцями, насилу зіп’явшись на рівні ноги, розстібнув кітель, а тоді заходився розстібувати й ширінку, і ну поливати напахчені декольте дам; він, як п’яний солдат, замочив їдкою сечею ніжні муслінові пелени, парчеві корсажі, страусові віяла, – такий переполох зчинився, а він знай собі виспівує, наче так і треба: “о пані, гляньте, я страждаю, кохаючи, і під вікном троянди ніжні поливаю!..” – і ніхто не зважився втихомирити його, навіть я сам, бо я був сильніший за кожного з них поодинці, проте набагато слабкіший, аніж їх двоє, коли б вони змовилися між собою”, – навіть він сам усе ще не здогадувався, що це тільки він бачить усіх наскрізь, але ніхто не спроможний розгадати потаємних думок скам’янілого старого, ніхто не здатний осягти глибини його спокою, обачності й незрівнянного довготерпіння: ми бачили тільки його похмурі очі, міцно стулені губи, руку, як у цнотливої панночки, – та рука навіть не здригнулася на ефесі шаблі, коли одного страшного полудня йому доповіли, що генерал Нарсісо Лопес напився до чортиків рому та горілки, причепився у вбиральні до якогось капрала з президентської охорони і, повівшися з ним, як справжня повія, примусив робити всякі неприродні штуки, а потім плакав од болю, злості й приниження, блював навкарачки у смердючій вбиральні, а коли прийшов до тями, згріб красеня-капрала й приштрикнув його пікою, наче метелика, до стіни в конференц-залі, просто посеред квітчастого гобелена, і ніхто не наважувався зняти сердегу днів зо три; він же тільки стежив за своїми колишніми товаришами по зброї, зовсім не втручаючись у їхнє життя, певний, що вони самі знищать одне одного, – і справді, згодом йому доповіли, що генерала Хесукрісто Санчеса забили стільцями його ж таки охоронці: вони мусили це зробити, коли в генерала почався напад сказу після того, як його покусав кіт, – і треба ж було такому статися, от бідолаха; він тільки на якусь мить облишив грати в доміно, коли йому прошепотіли на вухо, що генерал Лотаріо Серено втонув, бо під ним ні з того ні з сього сконав кінь, на якому генерал перепливав річку, – от бідолаха; він і оком не змигнув, коли його повідомили, що генерал Нарсісо Лопес встромив собі в задницю динамітний заряд і підірвав себе з усіма тельбухами, бо нічого не міг з собою вдіяти через свій непереборний потяг до гомосексуалізму; і він знову сказав тільки: “от бідолаха”, – так, ніби не мав ніякого стосунку до тих безславних смертей; щоразу він віддавав однаковий наказ про посмертне вшанування, проголошував усіх небіжчиків мучениками, які загинули під час виконання службових обов’язків, і справляв їм однаково пишний похорон у національному пантеоні, “бо вітчизна без героїв – це все одно, що оселя без дверей”, – казав він; і коли у всій країні зосталося всього-на-всього шестеро генералів – його соратників, він запросив їх до президентського палацу на свій день народження, на приятельську вечірку запросив усіх, навіть найтемнішого і найпідступнішого з них – генерала Хасінто Альгарабіа, який хизувався тим, що мав сина зі своєю власною матір’ю і пив лише деревний спирт, змішаний з порохом; вони сиділи самі в бенкетній залі – “як за кращих часів, мій генерале”, – справжні побратими, неозброєні, але з охороною, яка чатувала в сусідній залі, і кожен приніс цілу купу подарунків – “для єдиного з-поміж нас, який усіх нас розуміє”, – казали вони, маючи на увазі те, що він один умів тримати їх у руках; йому одному вдалося виманити з лігва на плоскогір’ї легендарного генерала Сатурно Сантоса, чистокровного індіанця, нехрещеного, який завжди ходив босий, – “хай я сучий син буду, мій генерале, – ми, справжні мужчини, не можемо дихати, якщо не відчуваємо землі!” – за одяг йому правила вибивна тканина, яскраво розмальована химерними звірами; як і завжди, він прийшов без охорони, овіяний похмурою славою, озброєний лише мачете, що його відмовився зняти з пояса, бо це, мовляв, не зброя, а знаряддя праці, – “він приніс мені в подарунок орла, прирученого для людських воєн, і приніс арфу, матусю, священний інструмент, звуки якого відвертають бурю і прискорюють достигання врожаю, – генерал Сатурно Сантос грав на арфі так майстерно і так щиро, що збудив у наших серцях тугу за жахливими ночами війни, нас розтривожив дух коростявого пса війни, наші душі краяла солдатська пісня про золотий човен, який має нас перевезти, ми ревно співали її всі хором, матусю: “у сльозах прийшов я з мосту”, – вони співали, уминаючи індика зі сливами та півпоросяти, дудлячи з персональних пляшок, кожен – свій власний напій, – всі, окрім нього самого та генерала Сатурно Сантоса: ці двоє не скуштували за свій вік навіть краплі лікеру, не палили і їли якраз стільки, скільки було необхідно; “вони всі гуртом співали вранці на мою честь псалми царя Давида, співали, плачучи, всіх тих пісень, що їх ми горлали в дні народження до того, як консул Хейнеман приніс мені новинку – фонограф з трубкою та циліндром, на якому була записана пісня “Happy birthday!”[7]; вони співали – напівсонні, п’яні, як квачі, вже й забувши про сумного старигана, який опівночі з лампою за давньою казарменою звичкою пішов оглянути перед сном палац і, повертаючись зі свого обходу, востаннє побачив шістьох генералів, які спали, обнявшись, покотом на долівці бенкетної зали, сумирні та безтурботні, а п’ятеро охоронців стерегли їхній сон, не спускаючи одне з одного очей, бо генерали хоч і спали обнявшись, проте і вві сні боялися своїх друзяк майже так само, як кожен із них боявся його, а він боявся б навіть двох із них, якби вони раптом злигалися; він повісив лампу біля дверей, зачинився у спальні на три замки, три засуви і три защіпки і влігся просто на підлозі, долілиць, підклавши під голову правицю замість подушки, – і тої ж миті увесь палац аж задвигтів: то одночасно вистрелили охоронці – “раз, чорти б їх узяли, без зайвого шуму, без ніякого лементу, і вдруге, отак, та й по всьому”, – і запала тиша, зостався тільки пороховий дим, зостався він сам, назавжди звільнений од тривог про владу відтоді, коли вдосвіта побачив своїх ординарців, які чалапали кривавою тванню бенкетної зали, коли побачив свою матір Бендісьйон Альварадо, приголомшену, в цілковитому розпачі, бо зі стін точилася кров, “хоч як їх не затирай вапном та попелом, сеньйоре!” – і з килимів аж цебеніла кров, скільки їх не викручували, і в коридорах та канцеляріях річками текла кров, як не намагалися її витерти, щоб приховати розміри цього кривавого побоїща останніх спадкоємців нашої війни, які, згідно офіційних повідомлень, були перебиті власною ж таки, знавіснілою зненацька охороною; після єпископської відправи їхні тіла, загорнуті в державні прапори, переповнили пантеон національних героїв, адже ні одна жива душа, навіть з охоронців, не вирвалася з тієї кривавої пастки, – “ніхто, мій генерале, один тільки генерал Сатурно Сантос, бо він був захищений своїми ладанками, увесь обвішаний ними, та ще й, чортяка, знав усякі індіанські хитрощі, умів перекинутися в якого завгодно звіра, скажімо, в броненосця, мій генерале, або ж у ставок чи в грім”, – і він пересвідчився, що це таки була правда, бо найкмітливіші слідопити загубили слід Сатурно Сантоса ще на минуле різдво, а найспритніші собаки, навчені вистежувати ягуарів, шукали його зовсім не там: і сам він бачив його, перевтіленого у винового короля, серед карт своїх ворожок: Сатурно Сантос був живий, удень він спав, а вночі прослизав сушею, плив водою, залишаючи по собі тільки заклинання, які збивали з пантелику його переслідувачів та послаблювали рішучість його ворогів; проте він наказував не припиняти пошуків, Сатурно Сантоса шукали вдень і вночі протягом багатьох років, аж поки він не побачив у віконце президентського поїзда гурт якихось людей – з дітьми, худобою та різним домашнім начинням; під час війни він набачився таких самісіньких юрб, які йшли слідом за військом, але ці люди брели під дощем, несли хворих у підвішених до жердин гамаках за одним-єдиним чоловіком – той був дуже блідий, у туніці з грубого полотна, “і скидався на посланця божого, мій генерале”, – і він, ляснувши себе по лобі, вигукнув: “це він, хай йому дідько!” – і то таки й справді був генерал Сатурно Сантос, пілігрим, який випрошував милостиню чарами своєї безструнної арфи, вбогий і похмурий, у зношеному фетровому капелюсі та подертому пончо, – але і в цьому жалюгідному стані його не так-то просто було вбити: своїм мачете Сатурно Сантос відтяв голови трьом найкращим воякам і відбивався так мужньо і спритно, що віннаказав зупинити поїзд навпроти того сумного пустельного кладовиська, де проповідував посланець божий, – усі чкурнули навтікача, коли з вагона, пофарбованого в кольори державного прапора, зіскочили президентські охоронці, готові стріляти, – в один мент не стало ні душі, тільки генерал Сатурно Сантос зі своєю міфічною арфою стояв, стискаючи держак мачете, стояв, наче заворожений виглядом свого смертельного ворога, який з’явився на приступці вагона – в полотняному мундирі без ступеневих знаків, неозброєний, такий постарілий, “наче ми не бачилися сто років, мій генерале!” – він здався Сатурно Сантосу втомленим і самотнім, шкіра в нього пожовтіла – через хвору печінку, а очі сльозилися, проте від нього йшло таке мертвотно-бліде сяйво, наче він був наділений не лише своєю владою, але й владою, відібраною в небіжчиків, отож Сатурно Сантос вирішив умерти без опору, бо не варто було противитися старому, який прибув з такої далини, не маючи ніяких інших підстав і ніяких інших заслуг, окрім варварської жадоби влади; але він простягнув йому схожу на довгу рибину руку і мовив: “боже тебе бережи, герою, вітчизна цінує тебе!” – бо споконвіку знав, що проти непереможної людини є тільки єдина зброя – дружба; і генерал Сатурно Сантос поцілував землю, яку топтав, і уклінно попросив ласкаво дозволити йому “служити вам завжди і скрізь, мій генерале, поки в цих руках ще співатиме мачете”, – і він дав згоду: “гаразд, будеш моїм охоронцем, моєю тінню, лише з єдиною умовою – ніколи не стояти в мене за спиною”, – він зробив Сатурно Сантоса своїм партнером у доміно, і вони в чотири руки оббілували багатьох нещасних диктаторів; він брав його, босого, в президентську карету, водив на дипломатичні прийоми, де його тигрячий дух непокоїв собак, а дружинам послів од того духу аж млосно робилося; він звелів Сатурно Сантосу лягати на ніч біля порога його спальні: хотів таким чином позбутися своїх нічних жахів, тремтячи від однієї думки, що зостанеться сам, віч-на-віч з примарами своїх снів; протягом багатьох років він тримав його в десяти п’ядях від своєї довіри, аж поки подагра не позбавила того сили, і мачете вже не співало, як раніше, в його руках, і тоді Сатурно Сантос попросив: “убийте мене своєю рукою, мій генерале, ви єдиний маєте на це право”, – але він дав Сатурно Сантосу добру пенсію, нагородив медаллю “За заслуги” і відіслав помирати до рідного плоскогір’я, в селище конокрадів, – він і сам не міг стримати сліз, коли генерал Сатурно Сантос сказав йому, плачучи: “от бачите, мій генерале, настає час, коли навіть ми, найміцніші, робимося якимись педерастами, – що тут уже вдієш!..” Хто– хто, а Бендіеьйон Альварадо. добре розуміла ту хлоп’ячу радість, з якою він надолужував утрачене за гірших часів, ту легковажність, з якою він розтринькував бариші влади, аби хоч на схилі літ мати все, чого йому бракувало в дитинстві, але її дратували шахраї, котрі, зловживаючи його наївністю, накидали йому свій крам – різні там дорогі витребеньки грінго: щоб їх зробити, не треба було докладати стільки хисту, як для розмальовування пташок, а вона ж продавала свій товар за безцінь, за якихось чотири песо; “добре, що ти зараз живеш у розкошах, – казала вона, – але ж ти подумай про завтрашній день! Я не хочу дожити до того, що ти старцюватимеш попід церквами з простягнутим сомбреро, якщо не сьогодні-завтра тебе, не доведи господи, зіпхнуть із крісла, на якому ти поки що сидиш, – якби ж ти хоч умів співати або був архієпископом чи моряком, а то – всього-на-всього генерал, тільки й умієш, що командувати”, – вона радила йому закопати якусь дещицю урядових грошей у певному місці, де б їх ніхто не знайшов, – на випадок, якщо йому доведеться втікати, як тим нещасним президентам нізвідкіля, котрі пасли забуття, вимолюючи, наче милостиню, в своєму домі над скелями бодай прощального гудка корабля з рідного краю: “глянь у це дзеркало”, – казала вона, проте він тільки відмахувався, заспокоюючи її своєю магічною формулою: “не бійся, матусю, народ мене любить!” Все своє довге життя Бендісьйон Альварадо нарікала на злидні, лаючи служниць, що ті тринькають гроші на базарі, а часом і не обідала – заради економії; і ніхто не наважувався сказати матері президента правду: вона була однією з найзаможніших жінок у світі, бо все, що перепадало її синові од різних урядових махінацій, він переписував на її ім’я, отож вона була володаркою не лише безмежних земель і незліченних стад, але й місцевих трамваїв, пошти, телеграфу та національних вод: кожен корабель, який пропливав притоками Амазонки або морськими територіальними водами, мусив сплачувати їй мито, про яке вона й гадки не мала аж до самої смерті, – так само, як не здогадувалася й про те, що її син зовсім не був такий безпорадний, як їй здавалося щоразу, коли він приходив до неї, щоб потішитися своїми цяцьками на старості літ, і йому аж дух забивало од радощів: Бендісьйон Альварадо не знала, що він увів податок на всю худобу, яка тільки була в країні, і сам той податок привласнював, що він брав плату за наймізерніше своє благодійництво і не відмовлявся від багатих подарунків, які надсилали підлабузники, – окрім того, він ще й розробив систему безпрограшної лотереї і довгий час користувався цим винаходом. То було одразу після його удаваної смерті, в епоху Великого Шуму, сеньйоре, котра називалася так не через підземний гуркіт, який струснув усю вітчизну в ніч на святого великомученика Еракліо (ми так і не довідались, що воно й від чого), а через нестихаючий галас навколо різних нововведень, які спочатку оголошувалися найвеличнішими в світі, але так і не доводилися до кінця; то були часи, коли він скликав урядові засідання не в палаці, а в оселі Бендісьйон Альварадо, на години сієсти: він, обмахуючись сомбреро, лежав у гамаку під духмяним гіллям тамариндів і, заплющивши очі, слухав докторів словоблудства з напомадженими вусиками, балакунів, які розпатякували навколо його гамака, знемагаючи від спеки, всі як один у сукняних сюртуках, у сорочках з накрохмаленими комірцями, – він слухав цивільних міністрів, чийого й духу не зносив, але хоч-не-хоч призначав їх з міркувань вигоди і мусив оце вислуховувати їхні теревені про державні проблеми, а по двору з галасом ганялися за курками півні, не змовкаючи дзвеніли цикади, неподалік якийсь безсонний грамофон співав пісню “Сусанно, прийди, Сусанно!” – і зненацька вони замовкали: “тихіше, генерал заснув”, – але він, не розплющуючи очей, гаркав: “я не сплю, бовдури, продовжуйте!” – і хропів собі далі, а вони продовжували, аж поки він не вставав і не підводив риску: “нісенітниці верзете, один тільки мій приятель, міністр охорони здоров’я, діло говорить! ідіть ви всі до дідька, справі кінець!” – і зони розходилися, а він, з тарілкою в одній руці та ложкою в другій, жуючи на ходу, розмовляв зі своїми особистими ад’ютантами і нарешті здихувався й цих, буркнувши їм уже на сходах: “робіть, як знаєте, однаково я тут хазяїн!” – він більше не допитувався, люблять його чи не люблять: “ну його к бісу!” – а привселюдно перерізав стрічки на урочистих відкриттях, показуючись на повен зріст, ризикуючи так, як не ризикував би і в спокійніші часи: “ну його к бісу!”; грав нескінченні партії доміно зі своїм вірним другом Родріго де Агіляром та своїм приятелем – міністром охорони здоров’я: тільки вони користувалися його довір’ям і могли навіть просити в нього свободи якому-небудь в’язневі або помилування засудженому до страти, – і саме вони зважилися попрохати, щоб вік прийняв королеву краси, обрану бідняками, дивовижне створіння з того болота злиднів, яке ми називали Кварталом Собачих Бійок, бо всі собаки, які тут жили, гризлися на вулицях роками, безперестану; це був редут смерті, куди патрулі національної гвардії не потикали й носа, бо їх тут роздягали догола, а їхні автомобілі розбирали на частини в одну мить; варто було якомусь нещасному віслюкові заблудитися і втрапити сюди – назад вибирався вже лантух із кістками; тут їли дітей багачів, “їх підсмажували, мій генерале, і продавали на базарі, – буцімто свинячу ковбасу, подумайте лишень!” – отож саме тут народилася й жила Мануела Санчес, нагідка серед звалища: “її неймовірна врода дивує вітчизну, мій генерале!” – і ця новина заінтригувала його: “якщо ви кажете правду, то я не тільки прийму її, а ще й танцюватиму з нею перший вальс, хай йому чорт, і щоб про це написали в газетах – біднякам таке до вподоби”. Але ввечері, після аудієнції, він розчаровано сказав Родріго де Агіляру, що ця королева бідняків не варта була того, щоб з нею ще й танцювати: звичайнісінька собі дівка, як безліч мануел санчес, у вбранні німфи з мусліновими шлярками, в позолоченій короні з фальшивими дорогоцінностями, з трояндою в руці, – до того ж мати не спускала з неї очей, наче та й справді була зі щирого золота, а коли він запропонував їй усе, чого вона тільки забажає, то вона попросила всього-на-всього провести електрику та водогін у Кварталі Собачих Бійок, отож він доводить до відома, що востаннє зважає на їхні клопотання: “хай йому чорт, я більше не збираюся теревенити з голодранцями!” – і він, не догравши партії, грюкнув дверима; зачувши вісім металевих ударів, дав коровам корму і підібрав кізяки, обійшов увесь дім з тарілкою в руці, жуючи на ходу тушковане м’ясо з квасолею, рисом та скибками зеленого банана, перелічив вартових, починаючи від головних воріт палацу і до спальні, – всі чотирнадцять були на своїх постах, перевірив, де решта його особистих охоронців, – ті грали в доміно у першому патіо, пересвідчився, що прокажені вже повкладалися спати поміж трояндових кущів, а паралітики – на сходах; пробило дев’яту; він поставив тарілку з недоїденою вечерею на перше-ліпше підвіконня і невдовзі був уже в затхлому бараці наложниць, котрі спали по троє на одному ліжку, кожна зі своїми дітьми, – він заліз в одну таку купу тіл, од яких тхнуло вчорашньою стравою, відсунув дві голови в один бік і шість ніг та три руки в другий і, не питаючи, де тут хто, взяв котрусь із жінок, – та навіть не прокинулась, тільки з сусіднього ліжка чийсь голос сонно промимрив: “не спішіть так, генерале, дітей перелякаєте”; потім він повернувся в палац, перевірив шпінгалети усіх двадцяти трьох вікон, підпалив сухі коров’ячі кізяки, розклавши їх через кожні п’ять метрів від вестибюля до своїх покоїв, і, вдихнувши запах диму, пригадав неймовірно далеке дитинство, яке вже й ледве чи могло бути його дитинством, – коли повалив дим, воно на мить спливло в пам’яті і тут-таки забулося назавжди; потім він пройшов тією ж дорогою у зворотному напрямку, до вестибюля, погасив світло та запнув на ніч полотняним ганчір’ям клітки з поснулими птахами, а заодно й порахував, – кліток було сорок вісім; він знову обійшов дім з лампою в руці, побачив у дзеркалах себе самого: аж чотирнадцять генералів брело з засвіченою лампою; прибило десяту; все було гаразд, він повернувся до спалень президентської охорони, погасив там світло: “на добраніч, сеньйори!”; оглянув канцелярії на нижньому поверсі, приймальні, вбиральні, зазирнув за штори, під столи – ніде нікого не було; тоді він витяг низку ключів, кожен з яких міг відрізнити навпомацки, і позачиняв канцелярії, піднявся нагору, перевірив кімнату за кімнатою і замкнув усі двері на ключ, дістав зі схованки, влаштованої за однією з картин, сулію меду і з’їв дві ложки перед сном, згадуючи свою матір Бендісьйон Альварадо, яка спала важким прощальним сном у своєму будинку, серед меліси та материнки, – лежала на боці, опустивши долу, наче неживу, свою руку малярки пташок, і від того здавалася мертвою; “на добраніч, матусю!” – сказав він, – “на добраніч, синку!” – озвалася крізь сон Бендісьйон Альварадо; тоді він почепив на гачок біля своєї спальні лампу, яку звичайно вішав на двері, наказавши раз і назавжди, щоб її ніколи не гасили, – він міг скористатися нею, якби раптом довелося втікати; пробило одинадцяту; він востаннє, уже в темряві, оглянув дім – чи, бува, не прокрався хтось, гадаючи, що він спить; він ішов крізь перебіжні світанки – зелені спалахи маяка, залишаючи по собі зоряну куряву – слід мерехтливої зірочки своєї золотої остроги; поміж двома відблисками він побачив прокаженого, який спав на ногах, – либонь, заблудився, – він заступив йому шлях і повів його в пітьмі, не торкаючись до нього, освітлюючи дорогу вогнем свого безсоння; залишивши прокаженого серед трояндових кущів, він знову перерахував у темряві вартових і повернувся до спальні; йдучи повз вікна, побачив у кожному однаковісіньке море, квітневе Карибське море, – він глянув на море двадцять три рази підряд: воно було, як завжди у квітні, схоже на золотаву драговину; пробило дванадцяту; разом з останнім ударом він відчув пронизливий жах, подібний до тихого свисту всередині своєї грижі, – цей звук заповнив усе, він став і світом, і вітчизною; зачинивши двері на три замки, три засуви і три защіпки, він помочився в переносний пісуар, – насилу видушив з себе дві краплі, чотири краплі, сім трудних крапель, упав долілиць на підлогу і відразу ж заснув; йому нічого не снилося, а за чверть до третьої він прокинувся, увесь мокрий від поту, тремтячи, як у лихоманці: йому здалося крізь сон, що хтось дивиться на нього, – хтось зумів увійти сюди, не відсуваючи засувів: “хто тут?” – спитався він, але нікого не було; він заплющив очі і, знову відчувши на собі чийсь погляд, розплющив їх, переляканий, – і побачив Мануелу Санчес, котра походжала його спальнею, Мануелу Санчес, котра увійшла, не відсуваючи засувів, бо могла самохіть проходити крізь які завгодно стіни, – “о Мануело Санчес, моя лиха годино, Мануело Санчес у мусліновій сукні, з жариною троянди в руці, з солодким подихом, скажи мені, що це не ява, а марення! – благав він, – скажи, що це не ти, скажи, що це смертельне зомління – не від твого солодкого подиху!..” – але то була вона, і то була її троянда, і її гаряче дихання, – сильніше й глибше, ніж дихання моря, воно, наче свавільний приплив, сповнювало пахощами його спальню: “Мануело Санчес, моє нещастя, ти, що не була позначена на моїй долоні, ані на моїй кавовій гущі, ні бодай у мисках з водами моєї смерті, не відбирай мого повітря, мого сну, темряви цієї кімнати, куди зроду не заходила і не повинна була заходити жодна жінка, погаси цю троянду!” – квилив він, шукаючи навпомацки по стінах вимикача і натомість знаходячи тільки Мануелу Санчес, своє божевілля: “хай тобі чорт, чого це я маю знаходити тебе, якщо я тебе не губив? Хочеш – візьми мій дім, забери всю вітчизну з її драконом, але дай мені увімкнути світло, скорпіоне моїх ночей, Мануело Санчес, моя грижо, суча дочко! – загорлав він, гадаючи, що світло звільнить його від чаклунства, – заберіть її звідсіля, заберіть її геть від мене, жбурніть її в море з якорем на шиї, щоб вона нікого більше не мучила сяйвом своєї троянди!” – криком кричав він з переляку в коридорах, місячи в пітьмі коров’ячі кізяки і, спантеличений, питав себе, що ж це скоїлося в світі, коли вже має бути восьма година, а в цьому притулку пройд усі ще й досі сплять: “ану вставати, сволото!” – заволав він, і скрізь миттю засвітилися вогні, о третій ночі заграли зорю, сигнал підхопила портова фортеця, гарнізон Святого Ієроніма, інші казарми країни, – злякано забряжчала зброя, почувся шерех троянд, які розтуляли свої пелюстки, хоч нічна роса мала впасти лише через дві години; жінки, як сновиди, заходилися витрушувати килими під зоряним небом, знімати ганчір’я з кліток зі сплячими птахами, міняти прив’ялі квіти у вазах на нові, зірвані серед ночі; заметушилися муляри, поспіхом зводячи стіни і збиваючи з пантелику соняшники золотими сонцями з фольги, наліпленими на шибки, аби не було видно, що в небі й досі ніч, у домі – неділя, двадцять п’яте, а в морі – квітень; китайці-пральники, галасуючи, стягали з ліжок останніх сплюхів, щоб забрати брудні простирадла, сліпі ясновидці пророкували: “кохання! кохання!” – там, де його й сліду не було, заморочені урядовці натикалися на курей, які вже неслися, ніби й для них настав понеділок, хоч по шухлядах архівів ще лежали вчорашні яйця; терміново скликали засідання уряду, і в конференц-залі товкся ошелешений люд та гризлися пси, а він, засліплений цим раптовим днем, продирався крізь натовп нахабних підлабузників, які проголошували його рушієм світанку, верховодом часу та володарем світла, і тільки один офіцер з верховного командування одважився зупинити його у вестибюлі й, виструнчившись, доповів: “мій генерале, зараз тільки п’ять хвилин на третю, чи то пак, на четверту”, – а він, зацідивши сміливцеві у вухо, заревів на всю горлянку, щоб увесь світ чув: “зараз восьма година, чорти б вас ухопили, я сказав – восьма!” Коли він прийшов до Бендісьйон Альварадо, та спитала: “ти звідки? чого це тебе наче тарантул укусив? чого ти вхопився за серце?” – а він, не сказавши ні слова, повалився в плетене крісло, прийняв руку, але зразу ж забувся і знову приклав її до грудей, тож Бендісьйон Альварадо, тицьнувши його пензликом для розмальовування пташок, здивовано спитала, чи він, бува, не корчить із себе сина господнього, раз отак закочує очі до неба та притуляє до грудей руку, і він знову промовчав, знічений, і, лайнувшись подумки, грюкнув дверима й пішов собі геть; він тинявся палацом, засунувши руки в кишені, – щоб не лізли, куди не слід, – і дивився у вікна: дощ патьоками стікав по місяцях зі сріблистого металу та зірках із фольги, яких поналіплювали на шибки, аби о третій дня здавалося, ніби вже восьма вечора; він побачив закляклих вартових у патіо, сумне море і дощ Мануели Санчес у своєму місті, де її не було, побачив моторошно безлюдні покої, стільці, перекинуті догори ногами на столах, – і відчув неминучу самотність від однієї лише гадки про ще одну ніч без неї: “хоч би забути той клятий вальс, це найболючіше!..” – зітхнув він, і йому стало соромно перед самим собою; він не знав, куди подіти безпритульну руку, щоб не прикладати її до серця, і врешті-решт приклав її до заколисаної дощем грижі: це було однаковісінько, бо вона мала ту ж саму форму, ту ж саму вагу, так само боліла, – це було так нестерпно, все одно, що тримати на долоні власне живе серце, і тільки тепер він збагнув, чого то йому казали з давніх-давен, що серце, мовляв, – це третє яєчко, чорти б його взяли; відійшовши од вікна, він заметався по конференц-залу, мордований болісним неспокоєм довічного президентства: йому було так зле, ніби десь там у душі застряла риб’яча кістка; блукаючи палацом, він забрів на засідання уряду і присилував себе слухати доповідь про фінансовий стан, як завжди, нічого не чуючи й не розуміючи, – ті балачки тільки наганяли на нього сон, – і раптом щось невловне промайнуло в повітрі, міністр фінансів замовк, і всі як один утупилися в свого президента, розглядаючи його крізь щілини панцира, який тріснув од болю, і сам він побачив себе, самотнього та беззахисного, край столу з горіхового дерева, та аж затремтів од того, що його застукано зненацька в такому жалюгідному, як на довічного президента, стані: з рукою, притиснутою до серця; його життя спалахнуло на крижаних вуглинках доскіпливих, мов у ювеліра, очей міністра охорони здоров я: крутячи ланцюжок золотого кишенькового годинника, його приятель зазирав йому в самісіньке нутро; хтось мовив: “мабуть, шпигнуло”, – але він уже опустив свою русалячу руку на стіл, – вона знову стала твердою від гніву, що його охопив, обличчя його знову набуло барви, і він виплюнув убивчий словесний залп, і миттю нагадав їм, хто тут володар: “ви б хотіли, аби шпигнуло, ач, сволота! продовжуйте!” – і вони знову заговорили, але думали тільки про те, що ж це з ним скоїлося – отак лютує! всі перешіптувалися, показуючи на нього пальцями: “ви тільки гляньте, з ним таки щось трапилося – він хапається за серце, либонь, зовсім уже розклеївся”, – тихцем казали вони одне одному; поширилася чутка, ніби він звелів терміново викликати міністра охорони здоров’я і, поклавши на стіл свою правицю, що стала схожа на баранячу ногу, наказав йому: “відріж мені її, друже!” – так і сказав, принижений, зарюмсаний президент; але міністр, мовляв, відмовився: “мій генерале, я не виконаю цього наказу, хай мене хоч і розстріляють, це питання принципу, мій генерале, я не вартий вашої руки!..” Різних чуток про його стан щодень прибувало, а він тим часом, як і раніше, відміряв на фермі молоко для казарм і дивився, як у небі займається урочий ранок, як починається вівторок Мануели Санчес; він звелів повиганяти з розарію всіх прокажених, аби ними не тхнули троянди – “о, твоя троянда!”; ховався від людей, щоб ніхто, бува, не почув, як він наспівує: “з тобою танцював я вальс, про мене ти не забувай! і тільки смерть розлучить нас, о королево!” – з цією піснею він поринав у багно спалень своїх наложниць, щоб хоч якось полегшити ті муки, і вперше за все своє довге життя квапливого коханця зняв пута зі своїх інстинктів – гаяв час на дрібниці, раз по раз зітхав, краючи душу навіть найжалюгіднішим жінкам, і ті з подиву сміялися в темряві: “заспокойтеся, мій генерале, – у ваші роки!..” – але йому було ясно, як божий день, що, пробуючи отак опиратися, він тільки дурить себе та марнує час, і кожен крок його самотності, кожне завмирання його подиху невблаганно наближають той неминучий день, коли він подасться вимолювати ім’ям господньої любові любов Мануели Санчес, шукати палац королеви на смітнику її жорстокого царства – серед Кварталу Собачих Бійок; він був у цивільному, без охорони, у звичайному автомобілі, який, чадячи смердючими газами, вислизнув з міста, заціпенілого в летаргічному сні сієсти, проминув азіатський гармидер торгових вуличок, – і він побачив величезне море Мануели Санчес, своєї згуби, побачив самітного пелікана аж ген на обрії, побачив допотопні трамваї, які йшли до її дому, і звелів замінити їх на нові жовті трамваї з матовими шибками, і щоб у кожному було оксамитове сидіння для Мануели Санчес; він побачив пустельні пляжі, де вона купалася в неділю, і наказав поставити скрізь кабінки для перевдягання, вивішувати різноколірні – залежно від погоди – прапорці, обгородити металевою сіткою персональний пляж Мануели Санчес; він побачив вілли з мармуровими терасами та замріяними луками – власність чотирнадцяти родин, які розбагатіли з його ласки; йому впала в око найбільша вілла з водограями: “хочу, щоб ти жила тут для мене”, – подумав він, і віллу негайно забрали в хазяїв: доля світу вирішувалася, поки він снив з розплющеними очима на задньому сидінні допотопного автомобіля; аж ось перестав віяти морський бриз, місто скінчилося, і в віконця авто увірвався диявольський гамір Кварталу Собачих Бійок, де він опинився, сам незчувшись коли: “матінко моя, Бендісьйон Альварадо, та де ж це я? Не кидай мене напризволяще, допоможи мені!” – а втім, ніхто в цьому стовпотворінні не впізнавав його скорботних очей, немічних уст, знесиленої руки на грудях, не чув заспаного голосу патріарха в білому полотняному костюмі та звичайному сомбреро, коли він, висунувшись крізь розбите віконце автомобіля, питався: “сеньйоро, де живе Мануела Санчес, моя ганьба, королева бідняків, дівчина з трояндою в руці?” – злякано запитував себе: “де ж ти можеш тут жити – тут, де наїжачені пси з закривавленими іклами та сатанинськими очима сплелися в один клубок, у цій багнюці собачого побоїська, де вони роздирають одне одного На шматки, звідки тікають, підібгавши хвіст і виючи на всю горлянку?  де ж твій солодкий подих серед цього безперервного гамору, суча дочко, мучителько моя, між цих п’яниць, яких носаками виганяють із пивничок? Де ти загубилася в цьому нескінченному вирі карнавалів, пахкого квіття, старого непотребу і маячні, в цьому споконвіку божевільному міфічному раю Чорного Адама і Хуансіто Трукупея[8], де тхне жахливою ковбасою, біля якої навіть гроші чорніють? де ж твій дім серед цих жовтих облуплених стін з фіолетовими, наче єпископська ряса, фризами, з зеленими, як папуги, вікнами, з блакитними перегородками, з підпорами, рожевими, ніби троянда в твоїй руці? котра година має бути у твоєму житті, якщо ці негідники нехтують моїм наказом, що зараз третя година дня, а не восьма вчорашнього вечора, як може здатися в цьому пеклі? Чи ти між цих жінок, які куняють у кріслах-гойдалках серед порожніх кімнат і, розставивши ноги, обмахуються подолом?..” – і він знову допитувався, висунувши голову з віконця машини, де живе Мануела Санчес, його нестяма – в пінявій сукні в блискітках діамантів, у золотій діадемі, яку він подарував їй з нагоди перших роковин коронації, – і нарешті обізвався хтось із натовпу: “а– а, я її знаю, сеньйоре, це та товстозада, що корчить із себе велику цяцю, вона живе отам, сеньйоре, отам-о”, – то був такий самий дім, як і інші навколо, так само крикливо розфарбований, з подвір’ям, загидженим собаками, – видно було, що хтось тут недавно послизнувся; ця убога хатина здавалася йому чимось несусвітним, коли він згадав Мануелу Санчес у віце-королівському кріслі, – він ніяк не міг повірити, що це її оселя, але це й справді була вона: “матінко моя ріднесенька, Бендісьйон Альварадо, дай мені сили увійти, матусю, бо це таки вона!” – він десять разів обійшов довкола квартал, поки набрався духу, потім тричі благально постукав у двері і став чекати під розпеченим дашком, не знаючи, чого це йому так важко дихати: від палючого сонця чи від хвилювання; він ждав, навіть не думаючи про те, в якому становищі опинився, аж поки не вийшла мати Мануели Санчес та запросила його до прохолодної напівтемної вітальні сонного дому, який зсередини здавався більшим, ніж знадвору; він увійшов до просторої, скромно обставленої кімнати, де чомусь тхнуло рибою, і, сівши на табуретку, розглядав місце краху своїх надій, поки мати Мануели Санчес будила доньку; він побачив давні сліди від дощових патьоків на стінах, поламаний диван, ще дві табуретки, а в кутку – піаніно без струн: “та й усе, і якого ж дідька було стільки мучитись?..” – зітхав він; увійшла мати Мануели Санчес з кошиком для шитва й сіла собі плести мережива, а тим часом Мануела Санчес одягалася, зачісувалася, взувала свої найкращі туфлі, щоб прийняти як годиться неочікуваного гостя, цього дідугана, який розгублено питався: “де ж ти, Мануело Санчес, моя недоле? Я шукаю тебе і не знаходжу в цьому жебрацькому домі! Де твій солодкий подих серед цього смороду недоїдків? Де твоя троянда, де твоє кохання? Звільни мене з цієї клятої катівні сумнівів!” – зітхав він, і ось вона постала у дверях, наче образ із сновидіння, відбитий у дзеркалі іншого сновидіння, – на ній була дешева сукня й стоптані туфлі, волосся вона сколола нашвидкуруч, та все одно вона була найпрекрасніша і найгордовитіша жінка на землі, і троянда палала в її руці, – засліплений, він насилу спромігся вклонитися, коли вона з високо зведеною головою привіталася до нього: “хай вас бог береже, ваше превосходительство”, – і сіла на диван навпроти нього, недосяжна для гидкого духу, що йшов од гостя, – “і тоді я вперше зважилася глянути йому в лице, крутячи в руках жарину троянди, щоб він, бува, не помітив мого ляку, – без жалю розглядала я ці губи кажана, ці німі очі, які дивилися на мене мовби з глибокого ставу, цю землисту, жовтаву, безволосу шкіру – тільки руки в нього були гладенькі, а надто права, на якій красувався перстень з президентською печаткою; його правиця безвільно лежала на коліні; я розглядала його полотняний костюм, обвислий, наче всередині й не було нікого, його здоровенні, як у небіжчика, черевики, бачила його приховані думки, його потаємну владу, я розглядала цього найстарішого на землі старого, цю найстрашнішу людину, яку вся країна найбільше ненавиділа і найменше жаліла; він обмахувався своїм сомбреро, мовчки позираючи на мене з іншого берега, – “о господи, який же він похмурий!” – злякано подумала я, а вголос мовила нечуло: “чим маю служити вашому превосходительству?” – і він урочисто відповів: “я прийшов тільки для того, щоб прохати вас милостиво прийняти цей візит”. Він день у день відвідував її протягом багатьох місяців, завжди в мертві години спеки, тоді, коли раніше бував у Бендісьйон Альварадо: він сподівався обдурити цим службу безпеки – хай собі думають, ніби президент у матері, – але він не відав того, про що вже знав увесь світ, – що його охороняють, не спускаючи очей, причаєні з гвинтівками в руках на дахах будинків снайпери Родріго де Агіляра, і що вони ж таки навмисне створюють на вулицях якесь пекельне безладдя, а потім, орудуючи прикладами, розганяють усіх, щоб ні одної живої душі не було з другої до п’ятої години на тих вулицях, якими він мав проїжджати, – було наказано стріляти в кожного, хто хоч носа виткне на балкон, проте навіть найменш цікаві городяни встигали побачити президентський лімузин, перефарбований під таксі, встигали розгледіти, що в машині сидить хтивий дідуган, перевдягнений у цивільне, – всі помічали його бліде, наче в сироти, обличчя: то було лице людини, яка бачила на своєму віку багато світанків, часто плакала потай і вже не зважала на те, що подумають про руку, яка хапається за серце; схожий на сумного старезного звіра, він проїздив, а злі язики плескали йому вслід: “ви тільки гляньте – їй-богу, йому вадить спека, він задихається на цих закритих вулицях!” – і зрештою з нескінченних балачок про його дивні хвороби випливла правда: всім стало відомо, що його сієста минає не в домі Бендісьйон Альварадо, а в напівтемній вітальні потаємного затону Мануели Санчес, під невблаганним наглядом її матері, яка без перепочинку плете свої мережива, – це заради Мануели Санчес він засмучував Бендісьйон Альварадо, купуючи всілякі хитромудрі машини, це її він хотів спокусити дивовижею намагнічених голок, чарівними літніми сніговіями, які вигравали всередині кварцових прес-пап’є, різним астрономічним та аптекарським приладдям, пірографами, манометрами, метрономами й гіроскопами, які він скуповував по всіх усюдах, – всупереч умовлянням своєї матері, всупереч власній скнарості, лише заради щастя потішитися тими цяцьками із Мануелою Санчес: він притуляв їй до вуха патріотичну мушлю, з якої линув не гомін моря, а військові марші, що вславляли його режим, він підносив запаленого сірника до термометрів, аби вона бачила, як підіймається й опускається ртутний стовпчик його таємних думок, він дивився на Мануелу Санчес і не прохав у неї нічого, не виказував своїх намірів, а тільки мовчки надокучав їй цими безглуздими подарунками, силкуючись висловити ними те, чого не спроможний був сказати словами, бо навіть найніжніші свої почування він міг явити лише в наочних символах своєї могутньої влади, як то було в день народження Мануели Санчес, коли він попросив її розчинити вікно: “я розчинила – і остовпіла від жаху, вгледівши, що зробили з мого бідолашного Кварталу Собачих Бійок: я побачила вибілені дерев’яні будиночки з полотняними фіранками на вікнах та заквітчаними терасами, блакитні газони з водограями, павичів, крижаний вітер отрутохімікатів”, – усе те було жалюгідною подобою колишніх резиденцій офіцерів окупаційних військ і споруджувалося ночами, без зайвого шуму; всіх собак перебили, а колишніх – мешканців кварталу, які просто не мали права жити поруч із королевою, повитягали з їхніх осель і відіслали гнити на інший смітник, – так потайки, протягом довгих ночей, побудували новий квартал Мануели Санчес: “щоб ти могла помилуватися ним у день своїх іменин, ось він, королево, будь щаслива! дивися на ці розкоші влади, може, хоч це нарешті пом’якшить твою ввічливу непохитність, і ти не казатимеш більше: “не підсувайтеся так близько, ваше превосходительство, – при мамі...” – і він мусив слухатися, бо мати недремно охороняла доньчину честь, отож йому тільки й залишалося, що задихатися від пристрасті, давлячись люттю, та ще пити повільними старечими ковтками прохолодну фруктову воду милосердя, яку Мануела Санчес готувала, щоб напоїти спраглого; він терпів гострий біль у скронях, аби тільки вона не здогадалася про його старечі болячки, “аби ти не полюбила мене з жалю, бо я зробив усе, що міг, заради того, щоб завоювати твоє кохання!” – він був такий самотній з нею, що й білий світ йому ставав немилий, – він мучився, силкуючись доторкнутися до неї бодай своїм подихом, поки механічний архангел людського зросту не пролітав покоями, “сповіщаючи своїм дзвоном, що настав мій смертний час”, і він допивав останній ковток побачення, і ховав до шкатулок свої цяцьки, щоб морська волога не роз’їла їх ущент: “одну тільки хвилинку, королево!” – і розлучався з нею аж до завтра, немов на ціле життя, – якась мить зоставалася йому, щоб востаннє глянути на недосяжну дівчину, котра, ледь зачувши дзвіночок архангела, заклякала на місці зі своєю мертвою трояндою в пелені, очікуючи, коли він нарешті піде, і він ішов, прослизав у перших тінях вечора, намагаючись приховати ганьбу, про яку вже давним-давно пащекували на вулицях, – по всій країні ширилася безіменна пісенька, якої один він не чув, – папуги й ті виспівували на всіх подвір’ях: “жони, погамуйте пал, виступає генерал, горне рученьку до серця, плаче – зле ж йому ведеться, рани завдано страшної, хто ж то підколов героя?” – від домашніх папуг цю пісеньку перейняли дикі папуги, а відтак і сороки та арендахо[9] їхні зграї рознесли її по всіх усюдах – аж до віддалених кордонів його величезного похмурого царства, і скрізь у небесах вітчизни зранку й до ночі лунала пісенька незліченних перелітних хорів: “генерал – без охорони, сам вибльовує ухвали, задом видає закони”, – то була безконечна пісенька, бо всі, навіть папуги, додавали нові й нові куплети, глузуючи зі служб національної безпеки, які вибивалися з сил, намагаючись виловити кляту пісеньку: озброєні до зубів військові патрулі вдиралися в патіо й розстрілювали підривних папуг просто на жердинках або кидали їх живцем собакам; було оголошено стан облоги, щоб тільки викоренити вражу пісню, аби тільки ніхто не виявив того, що й так уже всі знали: це він, крадучись у сутінках, наче якийсь утікач, прослизав до палацу з чорного ходу, пробирався через кухні й зникав за димом кізякових вогнищ у своїх покоях – “до завтра, королево!” – до четвертої години, коли він приходив у вітальню Мануели Санчес, навантажений такою кількістю нечуваних подарунків, що врешті-решт, аби мати де їх покласти, довелося зайняти сусідні будинки та зламати в них суміжні стіни, отож незабаром вітальня перетворилася на здоровенний темний сарай, де було повно годинників усіх епох, стояли різноманітні грамофони – від найпримітивніших до найновітніших, із блискучою мембраною; усякі швацькі машини – ручні, ножні й електричні; ціла гомеопатична аптека, численні гальванометри, музичні шкатулки, апарати для оптичних фокусів, колекції засушених метеликів, гербарії азіатських рослин, обладнання для фізіотерапевтичних кабінетів та фізкультурних залів, різне астрономічне, ортопедичне й природознавче приладдя, безліч ляльок, які могли імітувати людей, – завдяки механізмам, схованим усередині, – все те припадало пилом у забутих кімнатах, ніхто сюди не заходив навіть для того, щоб попідмітати: речі зоставалися там, де їх колись поклали, і нікому не було до них діла, а найперше – Мануелі Санчес, якій саме життя остогидло “з тої чорної суботи, коли, на моє лихо, я стала королевою краси: для мене настав кінець світу!..” – всі її кавалери один за одним повмирали наглою смертю від різних нечуваних хвороб, позникали безслідно всі подруги, і вона, не виходячи з власної домівки, опинилася в якомусь чужому кварталі, сама як перст, – вона потрапила в пастку долі, не маючи мужності сказати нарешті “ні” чи “так” осоружному залицяльникові, який чигав на неї зі своїм нужденним коханням, підстерігаючи кожен найменший її намір, в поштивому заціпенінні дивився на неї, обмахувався білим сомбреро, спітнілий, такий відчужений від себе самого, що вона мимоволі питала себе, чи справді він дивиться на неї, чи це тільки якась страшна галюцинація, проте він існував: вона бачила, як він рухається, як смокче фруктову воду, як куняє зі склянкою в руці у плетеному кріслі надвечір, коли од мідного сюрчання цикад сутінки в залі стають дедалі густішими; вона чула, як він хропе: “обережно, ваше превосходительство”, – озивалася вона, і той здригався, а прокинувшись, бурмотів: “ні-ні, я не спав, королево, я тільки заплющив очі на часинку!..” – він і не помічав, що вона забрала в нього з рук склянку – аби не впустив, бува, уві сні; так вона відвертала його увагу, вдаючись до різних хитрощів, аж поки одного предивного дня він не прийшов до неї, задихаючись від збудження: “сьогодні я зроблю тобі найвеличніший у світі дарунок, диво небесне, цієї ночі в шість хвилин на дванадцяту ти побачиш його, королево! тільки заради тебе!..” – а була то комета. Вона принесла нам одне з найбільших розчарувань, бо здавна ходили чутки, ніби життя йому відміряно не за нормами людського часу, а за циклом обертання комети: йому, буцімто, судилося бачити її один раз, а не двічі, хай би там що патякали його лакузи в своїх зарозумілих пророцтвах, – отож ми чекали так, як чекають миті власного народження, чекали на той листопадовий вечір, що буває раз у століття, коли весела музика, урочисті дзвони, святкові петарди вперше за сто років мали вибухнути не для того, щоб прославляти його, а для того, щоб відсвяткувати одинадцять металевих ударів, одинадцять ударів, які сповістять про кінець його віку, фатальну подію, якої він дожидався на пласкому даху будинку Мануели Санчес: він сидів поміж дівчиною та її матір’ю, натужно зітхаючи, аби ті не почули, як б’ється його серце під цим небом, заціпенілим від зловісного передчуття, і вперше вбирав у себе нічне дихання Мануели Санчес, вільної, як вітер; нарешті здаля до нього долинув гуркіт барабанів, який летів навперейми лихові, прагнучи його відвернути, і він почув далеке голосіння, вулканічний гул пойнятих жахом людських юрмищ, які ставали навколішки перед цим моторошним, чужим для його влади створінням, котре було вічним супроти нього і мало переінакшити його вік; він відчув увесь тягар часу, за якусь мить спізнав усю глибину нещастя бути смертним – і побачив її: “ось вона, королево!..” – вигукнув він, і це справді була вона, він упізнав її: вона мчала в інший край всесвіту, древніша за увесь наш світ, скорботна вогненна медуза з небо завбільшки, яка з кожною п’яддю свого польоту повертала мільйон років до їхнього витоку, і всі почули її шурхіт, схожий на шелестіння фольгових пасом, усі побачили її сумне лице, повні сліз очі, крижаний отруйний слід її волосся, розкуйовдженого всіма вітрами світового простору, – вона мчала, залишаючи по собі над світом потік сяючого пилу, зоряного сміття, світанків, спинених смоляними місяцями, та вулканічного попелу океанських кратерів, давніших від початків земного часу; “ось вона, королево, – бурмотів він, – дивись уважно, ми побачимо її знову лише через сто років”, – і вона перехрестилася, налякана, ще прекрасніша, ніж завжди, у фосфоричному сяйві комети, волосся її було припорошене зоряним пилом, небесною мрякою, “і тоді, матусю моя Бендісьйон Альварадо, тоді сталося неймовірне”: Мануела Санчес уздріла в небі безодню вічності і, намагаючись учепитися за життя, простягнула руку в порожнечу, – і єдиною опорою, яку вона знайшла, була ненависна рука з президентським перснем, гаряча й гладенька рука хижака, випечена на повільному вогні влади. Мало кого схвилював старозавітний політ вогненної медузи, яка сполошила небесних оленів та обкурила вітчизну сяючим пилом, зоряним сміттям: навіть найбільші скептики чекали одного – тієї довгожданої страхітливої смерті, яка мала знищити основи християнства й розпочати епоху третього завіту, – але ми даремно прождали до світанку і, стомлені не так безсонною ніччю, як своїм чеканням, розійшлися по домівках буденними вже вулицями, на яких жінки вдосвіта замітали небесне сміття – єдине, що лишилося від комети; і навіть тоді ми ніяк не могли змиритися з думкою, що насправді нічого не сталося, гірше того – ми самі стали жертвами нового історичного ошуканства, бо офіційні органи оголосили політ комети перемогою режиму над силами зла, спритно скориставшись такою вдалою нагодою спростувати всілякі вигадки про дивовижні недуги президента: тепер докази життєздатності нашого володаря були незаперечні; з цього приводу оновили гасла та обнародували його урочисте послання, в якому він висловив непохитну рішучість служити вітчизні на своєму посту й до наступного польоту комети; проте він майже не слухав музики та грому феєрверку, ніби вони зовсім його не стосувалися; так само не зворушив його й вірнопідданий лемент юрби, яка зібралася на Військовій площі з величезними гаслами: “ВІЧНА СЛАВА НАЙДОСТОЙНІШОМУ! ХАЙ ВІН ЖИВЕ У ВІКАХ! ХАЙ РОЗКАЖЕ ПРО ВСЕ НАЩАДКАМ!”; його не обходили навіть важливі державні справи, – передоручивши все чиновникам, він мучився спогадами про те, як рука Мануели Санчес палала в його руці, і мріяв будь-що-будь пережити знову цю щасливу мить – хай би заради цього й сама природа збилася зі свого шляху чи зіпсувався всесвіт, дарма; він так жагуче прагнув цього, що врешті-решт попросив своїх астрономів, аби ті винайшли якусь піротехнічну комету, летючу зорю, світляного дракона, – словом, будь-який небесний прилад, досить страхітливий, щоб викликати в красуні запаморочення перед вічністю; астрономи кинулися підраховувати та обчислювати, але тільки й спромоглися на повне сонячне затемнення: “наступної середи, о четвертій годині, мій генерале”, – і він мусив згодитися хоч на це; і серед білого дня настала справжнісінька ніч: засвітилися зірки, зів’яли квіти, посідали на сідало кури, заметалися звірі, захоплені зненацька ніччю, – не допоміг навіть їхній чудовий інстинкт передчуття, – а він у цей час вбирав у себе вечірнє дихання Мануели Санчес, яке ставало нічним диханням, бо троянда в її руці в’янула, одурена темрявою; “ось воно, королево, – мовив він, – це твоє затемнення, тільки твоє!” – але Мануела Санчес не казала ні слова, не торкалася його руки, не дихала, – вона здавалася такою нереальною, що він не стримався і простягнув руку в темінь, щоб доторкнутися до неї, але не знайшов її; він пошукав навпомацки там, де ще зберігся її запах, але її не було; тоді він почав шукати її по всьому величезному домі, обнишпорив усі закапелки, вдивляючись у пітьму очима сновиди, жалібно питаючи: “де ти, Мануело Санчес, моє нещастя, я шукаю і не знаходжу тебе серед лихої ночі твого затемнення!.. де ж твоя безжальна рука, де твоя троянда?..” – він плив поночі, як заблуканий у невидимих водах водолаз, натикаючись то на доісторичних лангустів – гальванометри, то на раків – годинники з музикою, то на крабів – ілюзіоністські прилади, але ніде не знаходив навіть її солодкого подиху; тим часом темрява ефемерної ночі поволі розвіювалася, і в його душі займалося світло правди, – в цей присмерковий досвіток шостої години дня, в безлюдному домі, він відчув себе старішим за самого бога, такий печальний і самотній, як ніколи, приречений на вічну самоту “в цьому світі без тебе, моя королево, загублена назавжди в загадковому затемненні, втрачена на віки вічні!” – бо вже ніколи за всі нескінченні роки своєї влади він не знайшов її, Мануелу Санчес, свою погибель, намарне блукаючи лабіринтом її оселі: вона мовби розтанула серед ночі затемнення; потім йому доповідали, ніби хтось бачив її на танцях у Пуерто-Ріко, – але то була не вона; згодом казали, що бачили її серед музик на веселих поминках Папа Монтеро[10], цього шельми, цього клятого танцівника румби, – але й це була не вона; потім бачили, як вона витанцьовувала біля копалень у Барловенто, в Аракатаці, у вихорі панамських барабанів, – але то все була не вона: “їй-богу, чорт її вхопив, мій генерале!” – і якщо він тоді не вмер, то зовсім не через те, що йому забракло для цього люті, а тому, що добре затямив: йому не судилося померти від кохання; він знав це ще з того дня на початку свого царювання, коли прийшов до ворожки, щоб та в мисці з водою знайшла розгадку його долі, розгадку, якої не було ні на його долоні, ані на картах, ні в кавовій гущі, ніде, – і лише в тому дзеркалі віщих вод він побачив її, вгледів себе самого, померлого природною смертю, уві сні; він лежав так само, як у всі ночі свого довгого життя, – долілиць на підлозі сусідньої з конференц-залом канцелярії, підклавши під голову правицю замість подушки, в полотнянім мундирі без ступеневих знаків, у крагах, із золотою острогою на лівому закаблуці, і було йому щось між ста сімома й двісті тридцятьма двома роками.