Текст книги "Измена. ZRA DA made in Ukraine"

Автор книги: Евгения Кононенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)

Треба починати діяти. Хоч і неприємно, а треба зв’язатися з матінкою того Женика, якщо вона і справді лікар з досвідом.

Баба Зося могла перебратися тільки до іншої лікарні, отож можна розшукати її. Він має зробити все можливе і неможли ве, щоб з’ясувати причину смерті його Вероніки. Наталя Никонівна має рацію, сильне бажання підкаже, як діяти.

Коли Дмитро повернувся додому, Вікторії ще не було. Він вийшов на балкон, той, з якого рік тому впав Іван Раєвський, запалив цигарку, швидко викурив її, запалив другу. Нав круги тисячами вогнів блимало каламутне передвесняне місто.

У ринві захрипіла крига. Внизу ревли авта. Було рано і темно, але дні вже збільшуються. Вероніко, мила! Сьогодні твій останній день на грішній землі! Всі ми грішники, але не всі шукають свою дорогу в безвісті! Більшість іде дорогою зради. Але я вкотре починаю шукати дорогу з безодні. І знайду її! Ти побачиш!.. Я! Я знайду правду про твою загибель! Бо я дуже хочу цього!

Дмитро довго вдивлявся в млу, палив цигарки, кидав недопалки з балкону вниз, і думав, що його великі прагнення зазвичай досягалися, хоч і ціною занадто великих зусиль. Він облазить навколішки все місто, обійде всі його лікарні, їх тут десятки, а не сотні, і знайде в цьому згубному зрадливому місті ту жінку, яка колись віддавала йому через вікно два клунки з речами Вероніки, а потім була, вочевидь, остан ньою, хто бачив її живою. Баба Зося могла перебратися тільки до іншої лікарні, і треба докласти всіх зусиль, щоб знайти її. Треба буде, хоч би як неприємно це було, зв’язатися з матінкою того Женика, якщо вона і правда лікар з досвідом і має колег у інших лікарнях. І тут Дмитро розпачливо жбурнув з балкона не недопалок, а ледь почату цигарку. Він і раніше думав про це. Але він ніколи ні за що не зв’яжеться із матір’ю коханця своєї дружини. А більше знайомих лікарів він не знайде. Шукати без допомоги буде дуже важко, майже неможливо… Короткий злет закінчився, Дмитро зайшов до кімнати, безнадійно грюкнувши балконними дверима.

Вистава Вероніки Раєвської за п’єсою Євгена Мурченка «Дорога Зради», а особливо його змінений фінал, дивним чином збурив каламутну імлу навколо загадкової смерті покійної молодої режисерки. В кількох оселях Стольного града запрацювали думки: як це так: один єдиний епізод настільки змінив настрій вистави, поміняв акценти, зробив іншим тлумачення ЗРАДИ.

А поки що в подвір’ї сірого будинку біля потрібного під’їзду стоїть «Рено» кольору гнилих вишень. У неї останній шанс. Вона може визирнути у вікно, побачити його авто і домовитися з ним. А якщо цього не станеться, власник цього заїждженого «Рено» почне діяти. Скільки можна перебувати в стані бездіяльності? Він розкаже матусиному синочкові всі таємниці його любої матусі. Спочатку давню. А потім недавню. Тут він і сам усього не знає, але відчуває, що там теж були якісь сухофрукти з узвару. Між іншим, своє авто, оце стареньке «Рено», яке, однак, його вже стільки років не підводить, він здобув саме завдяки шантажу. Отже, хай живе шантаж! Хай він допомагає справжнім мужчинам.

У подвір’я в’їхало таксі і посигналило, щоб він посунувся.

Він проїхав трохи вперед і побачив у дзеркалі заднього виду білявого хлопця в золотих окулярах, що розплачувався з таксистом. Ото ж, мабуть, і є її син.

– Молодий чоловіче! Я перепрошую, ви не Євген Мур ченко?

– Так, це я.

– То чи не прийшов час нам з вами десь поговорити?

– Про що?

– Про все. Я забув репрезентуватися. Адріян Борич.

– Послухайте, то часом не ви чіплялися до Вероніки Раєвської?

– Ні, то був якийсь інший Адріян. Я не знав жодної жінки на ймення Вероніка. Зате дуж же добре знав жінку по імені Тетяна.

– Тетяна?..

– Сідайте до моєї машини. І не бійтесь. Ви такий гар ненький, але в мене традиційна орієнтація.

– Послухайте, я вже одного разу говорив з вами по телефону і сказав, що ви не дочекаєтесь моєї уваги до вашої персони!

– А чому б ні? Вам буде цікаво, я вам обіцяю…

– Відчепіться від мене! Я не слухатиму жодного вашого слова! Жодного! Що мені може бути цікавим? Наклепи на мою матір? Ви помиляєтесь! Мені це не буде цікаво! Заби райтесь геть! – Женик рішуче рушив до дверей під’їзду, а власник старого «Рено», який не чекав такого повороту по дій, безпорадно схопив хлопця за рукав.

– Заберіть руки, мерзотнику! І припиніть телефонувати нам! Нічого у вас не вийде! Я вас не слухатиму! Не слу ха ти му!

У під’їзді сірого дому лунко загуло Женикове «не слуха тиму!» Ну й матусин синочок! От же ж виховала собі слухня ного песика! Такого Адріян не чекав. Треба вертатися на Воскресенку і думати, що робити далі. Якщо синочок зараз усе розповість матінці, діяти буде зовсім важко. Одна надія, він мовчатиме, бо не захоче, щоб кохана матінка нервува лася…

Наталя Никонівна повернулася додому після вистави «Дорога Зради» вражена історією Вероніки Раєвської, яку до того знала фрагментарно. Вона згадала, як до неї ходила та молода перелякана жінка, і їй було нелегко переконати її, що чоловік не прийде по неї, щоб силоміць забрати її додому до попереднього життя. А одного разу прийшла дочка, Вікто рія, і вона дуже хотіла почути, що мамі треба рішуче порвати із батьком і негайно зосередитися на пошуках достойнішого чоловіка. Звичайно, вона не сказала такого, радила зачекати, розібратися, зосередитися на роботі, на творчості, а особисте життя може, вирішиться саме собою. Потім вони перестали ходити до неї, і, хоча в Наталі Никонівни було багато клієн тів, ті мама й дочка запам’яталися. Втім, якщо проблемні клієнти перестають ходити до психоаналітика, це, зазвичай, означає, що внутрішні проблеми розв’язані, пацієнт зосере дився на зовнішніх, де вже потрібен не психолог, а роботода вець, коханий чоловік, правник, книжки, музика, келих вина… Лариса розповідала про їхнє помешкання в середмісті, і про Америку, і Наталя Никонівна пораділа за них. А потім була смерть Вероніки Раєвської, і був запізнілий візит її чоловіка Дмитра Стебелька. Якби він прийшов до неї на рік раніше, можливо, все було б по іншому. Таки справді Веро ніка була обдарованою. А якби вона раніше почала… Господи, невже не можна було суміщати її роботу і щасливе подружнє життя з Дмитром? А для Женика, з яким вона б все одно познайомилась, стала б тільки далекою прекрасною дамою, а не земною коханкою. Втім, якщо вплинути на майбутнє психолог, буває, може, то на минуле – ніяк…

Вистава несподівано дуже сподобалась. Наталя Никонів на любила театр, і відзначила внутрішній ритм «Дороги Зради», завдяки якому аматорська вистава тримала увагу глядачів. Але як усе міняє фінал! Мати, яка із рятівниці перетворюється на тиранку! Вона діє не заради безмежно коханого сина, а заради себе. Наталя Никонівна довго не могла заснути, думаючи про новий фінал п’єси. Завтра – її робочий день у фірмі, де працює Лариса. Треба буде під час обіду поговорити з нею про Вероніку – це ж саме вона колись познайомила їх.

А в цей самий час за декілька кварталів від будинку На талі Никонівни, але по той бік від Хрещатика, також осмис лювали зміну фіналу вистави «Дорога Зради». Коли Женик, вирвавшись із цупких лап підлого шантажиста, повернувся додому, мати зустріла його холодним мовчанням. А потім спитала крізь зуби:

– Ну, то ти таки змінив фінал п’єси?

– Змінив, – винувато відповів Женик.

Напередодні він радився із матір’ю, давав їй прочитати новий варіант, запрошував її на виставу, але мати сказала, що в неї робота, а фінал вона радить не міняти. Він відповів, що вже поміняв, актори вивчили новий кінець.

– Ну, то чого ти радишся зі мною, як ти все вирішив без мене? – сказала вона тоді. А зараз мати просто кипить від люті.

– Твоя п’єса претендує на великі узагальнення українсь ких культурних іпостасей! Як же виглядатиме, згідно з твоїєю концепцією, українська мати? Як виглядатиму я врешті решт?

– Мамо! До чого тут ти? Хіба я мав на увазі тебе? – І за те спасибі!..

– Мамо, це моя п’єса, невже я не господар хоча б у п’єсі?

– Ти вводиш у п’єсу Матір! Це велика відповідальність!

– Мамо! Цю п’єсу було зіграно в аматорському театрі, де було три сотні глядачів, нікого від преси, хоча ми й запро шували, ніхто нічого не дізнається, не переживай!

– Я переживаю не за себе, а за твій імідж драматурга, якщо вже ти взявся за цю справу. В тебе буде більша аудито рія. Ти обдарований, в тебе все виходить… Але я хотіла поговорити з тобою не тільки про це. Ти ні з ким не зустрічався останнім часом?

– Я зустрічався з багатьма людьми. З акторами, з новим керівником студії, з Вікторією, з Ларисою із фундації, де я робив проект.

– Я маю на увазі, чи не зустрічався ти з незнайомими тобі раніше людьми?

– Ні, не зустрічався.

– Ти можеш подивитися мені у вічі?

– Я не хлопчик, який напісяв на килим, замість того, щоб піти на горщичок.

– Ти хлопчик, який живе на мої гроші!

– Ти, здається, зробила все, щоб мати при собі саме такого хлопчика!

– Женику, що сталося?

– Вибач, мамо.

– Ти ні в чому не винен.

– Винен. Живу на твої гроші, маючи двадцять сім років.

– Ось ти будеш в іншому настрої і говоритимеш, щоб я не занапащав себе на дурних роботах, плекав талант, робив тільки те, що мені підказує моя геніальна інтуїція, поки всілякі власники «Челенджерів» розбиваються й потрап ляють на твої койки.

– Женику, я хотіла тобі сказати одне: якщо хтось незнайомий…

– Якщо до мене на вулиці підійде незнайомий дядя…

– Дослухай мене! Якщо тобі щось говоритимуть про мене…

– Мамо, я разом із твоїм молоком всотав огиду до шантажу і наклепництва. А також до сухофруктів з узвару.

Можеш не хвилюватися! А тепер я хочу спати. На добраніч.

Вечеряти не буду. Після вистави був фуршет.

Женик не заснув уночі. Він вперше такий злий на матір.

Вона перегинає палицю зі своєю материнською турботою. І, хоча він і живе на її гроші, все одно вона не може так глибоко втручатися в його духовне життя. Вперше в житті в нього виникло бажання піти й десь заробити грошей. Фінал п’єси їй не сподобався! Ну, то в житейському театрі («Життя – театр») буде зіграно щось таке, що не сподобається ще більше. Чи не підходив до нього чужий дядя? От він піде й поспілкується з чужим дядею! Здається він записав його телефон на обкладинці книги Андре Глюксмана.

Наталя Никонівна і Лариса обідають у невеличкому кафе на Ярославовім Валу. Потім до них приєдналася й Вікторія, яка полюбляє пообідати з тьотею Ларисою. Наталя Никонів на припускає, що, змінений фінал у п’єсі «Дорога Зради» містить розгадку загибелі Вероніки. Аби тільки зрозуміти, чи в тому відбилися власні комплекси драматурга Євгена, чи він тільки виконав передсмертне бажання небіжчиці режисерки.

Лариса також під враженням сорока днів по Вероніці. Їй дуже сподобався змінений фінал. Вікторія розповідала, що коли у Вероніки були грипозні галюцінації, вона говорила: п’єсy треба закінчити по іншому. Фінал спектаклю змінено.

А фінал Вероніки змінити неможливо. І найсумніше, що таємницю її загибелі так і не розкрито, хоча сорок днів уже були. Аби знайти бабу Зосю, але як її знайдеш? Цих осіб без роду й племені знайти можна тільки випадково…

– Тьотю Ларисо! Наталю Никонівно! Звичайно. ми з батьком недостатньо вперто шукали істину маминої загибе лі, але ми все таки щось зробили: і Ольгу Павлівну «розкру чували», і Поліну знайшли, і ходили до кав’ярні, яку були обладнали у домі діда Івана…

– Ми туди ходили разом, – нагадує Лариса.

– Так. Але, звичайно, бабу Зосю не знайшли і не шукали, хоча Женик отримав завдання давно пошукати її через свою матінку.

– А, між іншим, що за особа його матінка? – спитала Наталя Никонівна.

– Я її бачила декілька разів, то мені вона здалася нор мальною жінкою. – І не було враження, ніби вона морально тисне на сина, керує його життям?

– В мене такого враження не було. Вона завжди поводи лась так, ніби все добре розуміє в цьому світі.

– Це ні про що не свідчить. Вона виховала дуже інфан тильного сина. Якби я могла поговорити з нею. Або принайм ні з ним. – І мама також не скаржилась, вона спілкувалася з ним, як ви розумієте, значно ближче.

– Вікторіє, – питає Наталя Никонівна, – мати ділилася з вами своїми особистими переживаннями?

– Я ніколи не лізла їй в душу, але завжди була толерант ною, коли вона дуже пізно верталася додому. Щоб потім не було ніяких претензій до мене, коли в мене буде особисте життя… Але іноді я їй говорила: мамо, невже ти не можеш знайти когось нормальнішого? – І мати ображалася на вас?

– Я можу зрозуміти Вероніку, – говорила Лариса, – в неї вже був супермаскулінний Дмитро, це цілковита проти лежність Женикові, але з ним їй теж не завжди було добре.

– Дмитро заплатив дуже дорогу ціну за свою керівну роль у родині, – поволі вимовила Наталя Никонівна, – він пожертвував улюбленою роботою науковця, перейшов працювати на обчислювальний центр, а потім і на будівницт во, щоб якомога швидше побудувати свій дім. І, можливо, підсвідомо чекав вдячної жертви і від дружини.

Для Вікторії є новиною, що батько пожертував творчою реалізацією заради достатку в родині. Хто його пхав із наукового сектору? Життя, Вікторіє, тоді було таке життя.

Звичайно, ваш батько міг працювати в науці й тулитися в аспірантському гуртожитку без перспективи отримати біль ше житло, але тоді він би не міг шанувати себе. А Вероніка, між іншим, ніколи не цікавилась тією стороною його життя.

Можливо, аби вона сказала своєму чоловікові: почекаємо з житлом, а ти не кидай науки, він не став би таким авторитар ним щодо неї.

– Він, гадаю, не ділився з Веронікою цими своїми пробле мами…

– Мама, певне, не розуміла його наукових уподобань…

– А потім він не бажав розуміти її творчих уподобань…

Чи те, що сталося між Дмитром і Веронікою, було зрадою чи просто великим непорозумінням?..

Наталя Никонівна вибачилася і пішла, не дочекавшись десерту, бо в неї на третю був клієнт. Прощаючись, вона про хала тримати її в курсі подій, пов’язаних зі смертю Вероніки.

А Лариса над вазочкою фруктового салату довго не могла забути слів психоаналітака: змінений фінал у п’єсі «Дорога Зради», цілком імовірно, містить розгадку загибелі Вериніки Раєвської. Аби тільки зрозуміти, чи в тому відбилися власні комплекси драматурга Євгена, чи він тільки виконав передсмертне бажання небіжчиці режисерки. Вероніка звільнилася від власних страхів – Дмитра вона вже більше не боялася, а своєї свекрухи Марії Степанівни, здається, не боялася ніколи. Швидше, у зміненому фіналі таки відбилися власні комплекси драматурга Євгена… Але хіба чиїсь комплекси можуть бути доказом у кримінальному розслі дуванні? Єдиний матеріальний доказ, який у них є, якого ніхто, крім неї, Лариси, не сприймає всерйоз, це телефонні дзвінки до Вікторії нібито з Блюхівки і до Дмитра нібито з лікарні…

– Віко, чи не могла б ти мені дати телефон Женика?

– Можу. а навіщо вам?

– Тобі шкода?

– Мені не шкода, – Вікторія витягла записника.

– Дякую. Можливо, мені спала на думку цілковита дурниця. Але шлях до істини йде дорогою неймовірних припущень.

Тілько но двері за матір’ю, яка пішла на роботу, зачини лися, Женик кинувся набирати телефон Адріяна Борича.

Можливо, нечемно телефонувати до чужої оселі на початку дев’ятої ранку, але він телефонує дуже нечемній особі. Зуст річ призначили на десяту ранку у кав’ярні «Ятрань».

Нечесаний Женик прибіг раніше і стояв на холоді під зачи неними дверима, бо досвічений шантажист Адріян сказав фатальну фразу: «Ви дізнаєтесь усю правду про сухофрук ти!» Після сорокахвилинної розмови, коли Адріян заквапив ся втекти, не заплативши, вважаючи, що його інформація коштує значно більше ціни двох чашок кави й гарячого бутерброда, Женик сидів над порожніми чашками, і думав, як йому перетравити те, що йому щойно розповіли. Спочатку виникло нестерпне бажання з кимось поділитися. Потім він болюче відчув, що в нього на двацять восьмому році життя немає друга чоловіка, до якого можна прийти й сказати: мені погано, допоможи. Раніше цю роль блискуче виконувала мама. Потім Вероніка. Тепер Вероніки нема. Мами теж, здається, нема. Згадалися слова з класичної книги: «Я вірив вам, як Богові, а ви мені брехали все життя». Треба виколу пуватися самому. Що ж робити? Його прізвище Мурченко, по батькові Захарович. В Києві, здається, ще існують адресні бюро. Пошукаємо Захара Мурченка, який живе біля Нового Ботанічного. Вперед, Євгене, перевіримо інформацію, отри ману від Адріяна Борича. А може, то цілковита брехня? Тоді все повернеться на свої кола.

Женик вийшов з дому і сів на шістдесят другий автобус, який привіз його до нового Ботанічного саду. Поряд із цим величезним парком був чималий масив приватних будинків.

Більшість із них скупили «нові», поприбудовували до невеличких котеджів анфілади нових приміщень, пообві шували їх тарілками супутникових антен. Потрібний йому будинок відрізнявся від навколишніх новоутворень. Це двоповерховий особнячок з рудої цегли зі скошеним дахом і маленьким балкончиком. Женик рішуче увійшов до рідень кого зимового садочка. На подвір’ї немає собаки, і він легко дістався до вхідних дверей, зійшов на низенький ґаночок, подзвонив у двері. Женик тримався рішуче. Він добре знав, що йому потрібно в цьому домі. Якщо господаря не буде вдо ма, він чекатиме на нього, скільки завгодно.

Двері відчинила жінка огидної зовнішності з сивими кошлатими бровами, неприродного кольору щоками, якими іноді бувають недостиглі осінні помідори, та синіми виверну тими губами. То була баба Зося. От вже кого він не чекав побачити тут.

– Бабо Зосю… ви… а Захар Іванович є?.. Я хотів би з вами також поговорити… Ви ще тут будете?

– Проходьте. Я тут живу, то, звичайно, буду. Захар Іванович є.

По сходах згори спускається лисуватий сивий чоловік із судном в руках. А згорі лунає надривний жіночий крик:

– Зарику! Зосю! Хто там? Хто там? Кажіть мені, хто там?

Ви там усі поздихали?

– Мамо, це до мене!

– Що значить до мене, що значить до мене? Я маю право знати, хто саме прийшов у мій дім!

– Зосю, підіть до неї! Молодий чоловіче, хто ви, що вас сюди привело? Тут дуже хвора жінка, її все дратує…

Баба Зося спустилася вниз:

– Вимагає вас і питає, хто там.

Захар Іванович піднявся вгору і хутко повернувся вниз, а крики згори не замовкають.

– Ви обрали не дуже вдалий час для візиту. Ви прийшли без попередження…

– Захаре Івановичу! Батьку! Я ваш син Євген Мурченко!

Я ріс без вас, двадцять сім років, і ви це знаєте. Я не ство рював вам проблем, коли вчився у школі, хворів, навчався в університеті, в аспірантурі. А зараз я не піду звідси, поки ви не виділите мені п’ятнадцять хвилин.

– Зосю, скажіть їй що завгодно, скажіть, що до мене прийшла коханка!

Крики нагорі не вщухають. Звідти вже лунає ненорматив на лексика, якою стара пані володіє не гірше за вантажників на овочевій базі.

– Не звертайте уваги! Ходімте сюди, – він завів Женика до вишуканої, проте занедбаної вітальні.

– Сідайте… Ми маємо бути на ти. Вибач те. Я відразу не можу.

– Я не по це прийшов.

– Я розумію. Але я радий, що ви прийшли. Моє життя, самі бачите, яке. Не знаю, що вас привело, але я радий, що ви завітали сюди.

– А ця жінка… баба Зося… ми шукали її. – Її мені порекомендувала знайома лікарка Ольга Павлівна.

– Ми стільки разів питали її, де баба Зося, а вона казала, що не знає.

– Бо вона підтримує хороші стосунки з моєю колишньою дружиною Тетяною Маякіною, до речі, вашою матінкою.

– Я знаю. Знаю, що вона моя мати.

Батько й син мимоволі усміхнулися одне одому.

– Так от, ваша матінка була б дуже ображена, якби довідалась, що Ольга робила мені якісь послуги. Тому вона й мовчала.

– А чи можна буде потім поговорити з бабою Зосею?

– Звичайно. Ви заради цього прийшли сюди?

До вітальні зайшла баба Зося:

– Кричить, вимагає вас, хоче купатися прямо зараз!

– Зосю, ідіть на кухню і робіть, що ви робили до того. І не звертайте уваги.

– Вона намагається встати!

– Не встане. Я вас прошу! Ви працюєте в мене, а не в неї.

– Гаразд, Захаре Івановичу, як скажете.

– Отже, ви приїхали до мене, щоб побачити Зосю?

– Ні, Зосю я побачив випадково. Її ми теж шукали.

– Хто це – ми?

– Про це потім. А я хотів побачити вас. До мене приходив вчора один чоловік і розповідав жахливі речі про мою матір.

Я вже дорослий. Мені двадцять сьомий рік.

Захар Іванович підвівся, зачинив скляні двері, щоб не чути криків згори, які потроху стихли.

– Той чоловік, що розповідав вам жахливі речі, його ім’я Адріян Борич?

– Значить, усе це правда?

– Власне, речі не такі вже й страхітливі, якщо подивитись на це спокійніше. Так, у Тетяни був друг, у якого вона була дуже закохана. А я був хлопець із хорошої родини. Ми обоє були з хороших родин. І все могло бути більш менш, але Тетяна вирішила поновити зустрічі зі своїм давнім другом Адріяном Боричем, коли ви, молодий чоловіче, були немовлям. Наша спальня була на першому поверсі, там, де тепер кімната Зосі. Там, власне, досі ті самі меблі. А батьки спали нагорі. І одного разу, а може, це було й не одного разу, коли я був на нічному чергуванні у лікарні, Тетяна запросила Адріяна на моє місце поряд із собою. Він зайшов через вікно…

Вiдтоді минуло на півроку менше років, ніж зараз є вам. І коли стільки років минуло, я можу зрозуміти молодий авантюризм… Для мене все давно забулося, нічого не болить. І я навіть можу зрозуміти Тетяну. Моя мати й тоді мала дуже важкий характер. Погана свекруха може викликати у жінки бажання зрадити її сина, як і погана теща, відповідно… Але Тетяна, як би це сказати… порушила… культуру зради.

– А хіба у зради є культура? – Є, мабуть. Вона привела коханця, до речі, досить таки препаскудну особу, – я мав нагоду зустрічатися з ним пізніше, він елементарно обкрадав жінок, які від нього мліли, – вона привела його на шлюбне ложе. Якби я зраджував, я знайшов би для того інше місце. А вона це робила прямо по ряд із немовлям! Моя мати почула любовні крики, яких ніколи не чулося з нашої спальні, до того ж, я був на нічному чергуванні, я вже казав про це. Я знаю свою матір, це справді дуже важка людина. Але хіба я міг її судити за те, що вона, схопивши каструлю з узваром, увірвалася до спальні і вилила всю каструлю прямо на голову тим коханцям!?

– Тобто це сталося не тому, що мати покинула невипрану пелюшку?

– За невипрану пелюшку моя мати могла би вилаяти її зранку, але вриватися до спальні, тим більше, якби вона там була зі мною, вона б не стала, принаймні, щоб не турбувати мене.

– Коли моя мати вперше розповіла мені про ті сухофрук ти, до речі, вона це зробила у ніч після смерті дуже дорогої мені людини, мене здивувало безглуздя цієї акції. Я весь час думав про сухофрукти з узвару на подушці. Вони снилися мені! Я мало не щоранку перевіряв, чи не мокра подушка, чи немає груш і яблук під подушкою. А тут з’явився цей Адріян.

– Колись я дав слово вашій матері, що заради вас берег тиму цю таємницю, нікому не розповідатиму про достеменну причину нашого розлучення. А вона не матиме до мене ніяких претензій. Я дотримав слова. А моя мати, коли Тетяна років двадцять тому зібралася заміж за одного лікаря, розповіла йому про все. От за це я її засуджую. Я її просив цього не робити. Звичайно, Бог нам усім суддя. Може, мені й не слід було порушувати слово, дане двадцять сім років тому. Але Адріян одначе все вже розповів.

– Я вам дуже вдячний, Захаре Івановичу. Дуже вдячний.

А тепер я хотів би переговорити з бабою Зосею. Я її шукав і не сподівався відшукати. Ви мені дозволите?

Баба Зося знову зайшла до вітальні.

– Впала на підлогу. Треба піднімати.

– З вами дуже хоче поспілкуватися цей молодий пан. До речі, це мій син. Поговоріть із ним, а я справлюся сам. Робіть так, як я сказав, Зосю!

Баба Зося завела Женика до своєї кімнати. Через це вікно, на це ліжко лазив до матері Адріян Борич. Так і хочеться перевірити, чи не залишилося на подушці сухофруктів з узвару.

– Сідайте, як ви прийшли до мене. Я від вас не ховалась.

Просто мені запропонували роботу тут. Тут краще, ніж у лікарні.

– А на Подолі у Раєвського вам було добре?

– Бувало й гірше. Він мене взяв, коли пішла з дому його дочка, тобто коли звільнилася кімната. Бо я йшла до тих, хто хоч якийсь куток давав. А тут ціла кімната. Не така тепла, як тут. А чого ви питаєте про ґенерала?

– А ви пом’ятаєте ту жінку, яка померла в лікарні?

– Я все пам’ятаю. Те, що було шістдесят років тому, пам’ятаю. А оце зараз, там де завідуюча Ольга Павлівна? Та то я ж її знайшла мертвою!

– Скажіть, ви спали у тій палаті, де лежала Вероніка?

– Я спочатку там лягла спати, а потім не спалося, і я вийшла. Там було дуже душно, і та, друга, Поліна, дуже хропла. Я вляглася на топчані в коридорі. Я знаю, про що ви хочете спитати. Десь між ніччю й ранком до палати зайшла жінка в білому халаті. Не тамтешня врач, я там усіх знала.

Але йшла впевнено, наче врач. Вона дуже скоро вийшла з тої палати і щось поклала в целофановий пакет, мабуть, використаний шприц. І пішла до ординаторської. А потім, коли вашу Вероніку знайшли мертвою, синьою, я розказала Ользі Павлівні про ту жінку. А вона нічого на те не сказала.

Я кажу: як знаєте. Я вам сказала, бо я на вас працюю. На кого я тільки не працювала! Скоро вже працюватиму на чорта в пеклі! І там свого дому не буде!

– Зосю, а ви б упізнали ту жінку?

– Ту, яка вночі заходила до палати? Впізнала б! Але підтвердити десь я не можу! Мене вже багато разів просили, бо я багато темних діл бачила. Тому й сама така чорна. В мене нема паспорта! Мене нема! Нема баби Зосі! Для окремих людей баба Зося є. А для держави її нема!

– Але мені, окремій людині, не державі, ви можете описати ту жінку?

– Вона світла, така як ото ви. Мабуть, фарбована. Така, ще нівроку, хоч і не першої свіжості. І трошки припадає на одну ногу.

– А лице ви запам’ятали? – закричав Женик. – Ви б її впізнали, якби побачили фотокартку?

– Впізнала б! Вона довго стояла, перш ніж зайти, диви лась на мене, чи я сплю, а потім подумала, то не людина спить, а колода з лісу. І пішла до дев’ятої палати. По фото графії впізнаю, а так не розкажу! Вона без особливих прикмет!

Женика почало трусити. Світле волосся, трошки при падає на одну ногу. Зовсім трошки. Але є, якшо дивитись, як іде по коридору. Без особливих прикмет. Таких багато.

Як, до речі, новеньких стогривневих купюр!

– Зосю, люба, я вам покажу цю картку! Це важливо мені, а не державі! Скажіть, а ви не впізнали Вероніку Раєвську?

– Ту жінку, що померла? Вероніка, але прізвище в неї було інше… А чому ви кажете, що вона Раєвська?

– То дочка Івана Раєвського, в якого ви працювали двадцять років тому!

– Я її не бачила тоді! Я прийшла на її місце, коли вона пішла з дому. Мені ґенерал розповідав! Я спала в кімнаті, де на стіні висіла дошка «Причал номер сім!»

– Так, то її кімната. Вона мені багато розповідала про неї!

– Я доглядала її матір. Вона померла десь через рік, як я прийшла до ґенерала. А дочка так і не прийшла до матері.

Ви питаєте про дочку Івана Раєвського з Подолу чи про жінку, що померла у лікарні, де я робила раніше?

– Це одна й та сама жінка! Вероніка Раєвська! Стебелько – її прізвище у шлюбі. Але вона пішла від свого чоловіка. – І то вона померла тоді? Яке лихо! Боже мій, яке лихо!

– Вчора по ній було сорок днів!

– Якби ж я знала, я б передала їй те, що говорила її мати, коли помирала! Стільки років ношу це в собі, боюсь померти! А тепер і вона померла!.. А потім ґенерал одружився з іншою жінкою, молодою! І через неї я пішла з того дому.

– Зосю, що ж сказала мати Вероніки вам тоді?

– Це я можу передати тільки самій дочці. Більше нікому. Єство Женика не вміщає всього того, що звалилося на нього протягом минулої ночі та нинішнього дня. Але він від чуває: треба триматися. Гаразд, те, що мати Вероніки колись сказала бабі Зосі, може бути абсолютно незначущим. Просто сама ситуація передачі інформації могла здаватися дуже значущою. Але жінка без особливих прикмет, яка ховала шприц, виходячи з палати… І трохи припадала на одну ногу…

– Зосю, люба, – схвильовано говорить Женик, – я зможу ще раз вас знайти?

– Якщо я буду тут, то зможете, а якщо вона… – баба Зося великим пальцем показала нагору – помре або вижене мене, то тоді й не знаю, де я буду.

– Ніхто нікого не вижене, – Захар Іванович чує закін чення розмови, вони вже вийшли в коридор.

– Батьку, – раптом скрикує Женик, – у вас часом немає давніх фотокарток моєї матері? Може, щось збереглося.

– Хвилиночку. Десь має бути. Зосю, ви дозволите мені щось пошукати у вашій кімнаті? Із кімнати, де тепер живе баба Зося, а колись була шлюбна спальня молодого подружжя Мурченків, Захар Іванович виносить товстезний альбом фотокарток радянських часів із крейсером «Аврора» на обкладинці.

– Ось наша весільна. Ось ми в Криму. А ось тоді, коли вам, Євгене, було два чи три місяці.

– Така і в нас є. Тут вона вже схожа на себе теперішню.

Дивіться, Зосю!

Тетяна Маякіна зберегла свій імідж водночас і стильної, і консервативної жінки. Вона не міняла зачіски, хоча міня лася мода. Дотримувалася класичного стилю одягу: вузька спідниця, строга блуза, мінімум прикрас.

– Схоже, що вона. Але тут вона молодша. Якби новіша картка, я б точно сказала. І трохи припадає на ногу. Вже не пам’ятаю, на яку.

– Дякую. Ви сказали мені дуже багато. І вам дякую, Захаре Івановичу!

– Нема за що! Ось мій номер телефону. І, якщо у вас будуть конфлікти з матір’ю, мій дім відкритий для вас. Втім, навіть якщо й не буде конфліктів…

Був переддень Восьмого березня, але в організації, де працювала Лариса, не було команди ні вітати жінок із цим всенародним святом, ні навіть відпустити їх раніше з роботи.

Тамтешній бос організував взаємообмін подарунками між чоловіками й жінками на день Святого Валентина, а перери вати роботу на місцеві свята, коли стільки коштів йде на організацію американських, він не може дозволити. І тому в п’ятницю, шостого березня, коли засніженими вулицями тисячі перехожих обох статей несли весняні квіти, співробіт ниці фундації мали сидіти над своїми паперами до останньої миті трудового дня.

Перед Ларисою серед службових паперів лежить специ фікація телефонних розмов з домашнього телефона Тетяни Маякіної та Євгена Мурченка за січень. Тут багато дзвоників на телефон Вікторії. Але й дзвоник о двадцятій годині двад цятого січня таки був. Це коли нібито телефонувала бабуся Марія А ось двадцять четвертого січня дзвоник на телефон п’ятсот тринадцять і так далі, тобто на хатній телефон Дмитра Стебелька. А тепер треба буде залучити того самого Дмитра Стебелька, життєвої гнучкості йому бракує, зате чоловічої сили навіть забагато, і з його допомогою розібра тися з цим херувимчиком і його мамою. Втім, може треба діяти не так. Але як? Треба подумати. Але думати треба швидко. І діяти швидко.