Текст книги "Измена. ZRA DA made in Ukraine"

Автор книги: Евгения Кононенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц)

Женик підвівся на лікті, подивився на матір:

– А чого твоя свекруха так ненавиділа тебе?

– Свекрухи досить часто ненавидять невісток. Це життя.

– Але викидати на голову фрукти з узвару!..

– Так, а в нас же була валютна білизна, троянди на наволочках! Мої батьки подарували той комплект нам на весілля.

– Валютна білизна? – здивувався Женик.

– Були в радянські часи такі крамниці, де можна було купити речі за іноземну валюту.

– Магазини для багатих?

– Не зовсім. Там треба було пред’явити документи, що валюта в тебе леґальна. В Радянському Союзі було багато… м’яко кажучи… дивних речей.

– Це треба буде сказати Костикові.

– А хто це?

– Приятель Віки. Він досліджує радянський побут і звичаї. Хай пошукає документацію про радянські валютні магазини.

– Навіщо документація? Стільки є людей, хто все це добре пам’ятає. Хай розпитає в них.

– Це для тих, хто спеціалізується в усній історії, першо рядними є свідчення очевидців. А Костик, наскільки мені відомо, працює в галузі документальної історії, де свідчення людей є тільки орієнтиром для пошуку документів.

Вона таки змусила сина говорити про буденні речі. Але це ще не означає, що загрозу самогубства відсунено. Буває, люди, що пережили лихо, беруть участь у вечірках, сміються, розповідають анекдоти. А потім знаходять місце, де почепити зашморг, як це сьогодні робив Женик. Хотів задихнутися, так само, як і вона. Тепер його вдалося втягнути в розмову.

Це перший крок до виходу зі стресу. Cин говорить байдужим безбарвним голосом. Так, це ще нічого не означає. Але його глибоко вразили сухофрукти з узвару у шлюбній постелі. Він весь час згадує про них, намагається уявити їх, шукає в них якийсь символ. Добре, що вона згадала про ті сухофрукти.

Щастя б не було, та нещастя допомогло. Можливо, давнє материне лихо допоможе синові подолати його власне.

Задзеленчав телефон. Хто це в такий час натискує кнопки чи крутить диск?.. Жінка встає, йде до передпокою, намагаю чись тримати сина в полі зору.

– У вас горить світло? Чого б це! А я, бідний, бездомний, їжджу по місту на машині… – голос у слухавці звучав дуже гучно, було чутно, навіть якщо не притуляти її до вуха.

– Ви помилилися, – відовіла вона. Кинула трубку і висмикнула вилку з телефонної розетки.

Дмитро Стебелько трішки спізнився на зустріч з Ларисою Лавриненко в барі «Відень». Але Лариса пройнялася ідеєю ґендерної рівності, отож не обурилася, мовляв, що це за мужик, спізнюється на зустріч із жінкою. Більше того, Ла риса вже зробила замовлення, як той, хто першим прийшов на зустріч двох осіб однієї статі. На нього вже чекає чарка коньяку, а Лариса цідить свою маленькими ковточками.

– Що ж, за упокій… – він робить жест чаркою, випиває коньяк до дна і ставить порожню чарку на стіл. Лариса робить такий самий жест і далі п’є собі крихітними ковточ ками. До їхнього столика вмить підлітає офіціант, забирає його порожню чарку, питає, чи не треба ще чогось. Він просить попільничку, а Лариса смакує бурштинову рідину.

– Бачу, для тебе цей рік був нелегким.

– Більше року. Мої біди розпочались наприкінці мину лого серпня.

– Я, звичайно, дуже перепрошую, але в тебе зараз така зовнішність, що люди, які тебе не знають і випадково опинилися поряд, мимоволі починають перевіряти, чи на місці їхній гаманець.

– Не треба перепрошувати, Ларисо, я вже давно помічаю, що до мене ставляться саме так, – гірко посміхнувся Дмитро.

– А коли ми бачилися востаннє, то я все дивилась на тебе і думала: і чого цей гарний мужчина не звертає на мене уваги!

– Але це було мало не два роки тому!

– Не два, я вже пригадала, коли це було, поки чекала на тебе… У липні позаминулого.

– Так, так! Володьки вже не було! Але Вероніка дуже захотіла до тебе!

Вероніка з Ларисою часто передзвонювалися, хоча й бачилися рідко. Так склалося, що Вероніку в гості водили, як дитину. Якщо Дмитро не мав наміру кудись іти, Вероніка мала просити його, мало не благати, і він врешті решт зда вався, але вона ніколи не йшла сама. Коли Володька поїхав за океан, Дмитрові не було причин ходити в той дім, не було!

Але Вероніка таки вблагала його. Так, це було в липні поза минулого року. Лариса тоді ще не працювала там, де працює нині, сиділа вдома, пишучи якісь заумні статті або керуючи по телефону організацією якихось нікчемних виставок. Йому неприємно було згадувати той день, оскільки Лариса і Вероніка тільки й говорили, що про смерть братової Марини. І якби ж то тільки вони, а то й шмаркачі – Вікторія і Ларисин Ярослав. І Ларисина матінка, зануда Майя Гаврилівна, також активно втручалася не в свою справу, обговорюючи передчасну й загадкову смерть розпутної красуні і участь його матері в тому темному ділі.

За столом між салатами і ковбасами, – а Лариса і Майя Гаврилівна завжди накривали стіл вкрай нездарно, – не соромлячись його присутності, переповідали сільські плітки, буцімто його мати вбила свою старшу невістку Марину. Не те що вбила, а не викликала швидкої допомоги, коли Марину схопив напад апендициту чи ще якоїсь хвороби живота.

Дивилась, як та конає, і казала: це тобі за те, що гуляла від Валерки. Марина і справді гуляла. Про це в Дубовому всі знали.

Валерчина Марина була гарна до непристойності. Дже рело краси й чуттєвості було в Марининому єстві таким могутнім, що воно не всихало ні від поганого харчування, ні від тяжкої праці. Такі жінки повинні ставати професійними красунями і продавати себе на подіумах і на лискучих обкладинках. А на Марину не знайшлося спонсора, який би вивіз її з Дубового, і вона виявила свою неповторну жіночу сутність тим, що спочатку дуже молодою вийшла заміж за красеня Валерку – всі сини старої Марії були напрочуд гарні хлопці. Але шлюбу з Валерієм Стебельком було не досить для творчої самореалізації секс бомби з Дубового. І вона по чала гуляти. І з водіями, і з учителями, і з лікарями. Вона була в близьких стосунках і з удвічі старшим за неї головою селищторгу, і з удвічі молодшим барменом з кафе «Дубо вецькі Зорі».

Всі в Дубовому засуджували її. Але коли вона померла молодою, то вмить стала місцевою великомученицею. А мати від людського суду була змушена кинути свій дім в рідному Дубовому і перебратися до зовсім глухої Блюхівки. Того літа Вероніка з Вітою були в Дубовому в гостях саме перед її переїздом. Він їх завіз туди на тиждень чи два, а вони повернулися на третій день.

– На мене дуже вплинула звістка про смерть Марії Степа нівни, – мовила Лариса, продовжуючи смоктати коньяк, оті нещасні п’ятдесят грамів, – а може, це якось пов’язано зі смертю Вероніки? Як померла твоя мати, Дмитре?

– Ми збиралися поговорити не про неї, – неохоче прохрипiв Дмитро, запалюючи другу цигарку від недопалка.

– Про Вероніку і про малу я розповім тобі все, що знаю сама.

– А, між іншим, чому ти відмовилася розповісти мені, де вони, коли я звернувся до тебе рік тому?

– Ой, ну по перше, тому що небіжчиця Вероніка просила мене, якщо ти їх шукатимеш, не говорити, де вони. А по друге, я тоді боялася зурочити, в них була саме та епопея з дідовою квартирою, яка благополучно завершилася, але тоді ще не все було ясно.

– Яка дідова квартира, Ларисо?

– Ой, ну ти і правда нічого не знаєш! Як же ти жив увесь цей час?

– Сам не знаю. Я шукав їх, але мені ніхто не хотів до помогти. Всі, кому я телефонував, з ким зустрічався, казали, що нічого не знають. Навіть там, де вона працювала, у Будинку дитячої творчості, сказали, що абсолютно нічого не знають, а в мене не було ніяких правових підстав змусити їх говорити.

– А загальнолюдський ресурс ти вичерпав ще коли бив Вероніку по обличчю… Так, вона просила, щоб тобі не давали її координат. Вона боялася тебе. Дуже боялась! Не всі діти так бояться батьків. І ми їй знайшли психоаналітика, який допомагав їй позбутися всіх її фобій. І вона стала зовсім іншою! В неї буквально виросли крила, хоч це й дуже ба нальна метафора, а ти ж знаєш, я не люблю банальних слів…

З Будинку дитячої творчості вона перейшла керівником до студентського аматорського театру «Трясиспис». Вони разом написали п’єсу «Дорога Зради» і поставили її! І поставили так класно, що Асоціація аматорських театрів штату Вірджінія запросила їх до себе! Вони з Вітою минулого літа були у Сполучених Штатах! Віта склала іспити до університету ще в травні!

Отже, поки він пив, і лютував, і сотні разів називав їх маленькими нікчемами, які нічого не варті без нього, вони жили цікавим повнокровним життям і примудрилися багато чого досягти. Він запалив третю цигарку, тоскно глянув Ларисі у вічі.

– Мені шкода тебе, Дмитрику! У тебе була чітка орієн тація на те, щоб бути головою родини, на те, що ти все тягнеш на собі, а решта слухняно і вдячно йде за тобою. І тут раптом… катастрофа… – Лариса лагідно поклала руку на його лікоть, і він несподівано відчув вдячність до цієї жінки, з якою в нього ніколи не було теплих родинних стосунків і яка нібито так щиро співчуває йому нині.

– Давай ще по чарочці, Ларисо! Ти, я бачу, вже допиваєш, хоча й смокчеш по краплині.

– Так, так, я замовлю, облиш!

– Це ти облиш! Будь ласка, ще два по п’ятдесят! – гукнув він офіціанту, який замість чарок приніс їм цератову теку з меню.

– Чого саме вам по п’ятдесят? Знову «Арарат» п’ятизір ковий?

То, виходить, кожний мікроскопічний ковточок цього напою коштує мало не гривню, а він перехилив його, як останній алкоголік. Гаразд, він у студентські роки також умів смакувати коньяк по краплині…

– Тобі не заважає мій тютюновий дим?

– Аніскільки… – далі Лариса говорила йому речі, які можна було витлумачити як цілковито жахливі, але він не жахався, – Мені здається, Дмитре… ти зараз не в змозі осмислити й відчути смерть Вероніки. Ти ще й досі не ви брався з під уламків після катастрофи, коли завалився твій дім, твоє бетонне щастя. Тобі ще й досі зрада болить страш ніше, аніж смерть, і горе від житейської образи здається страшнішим, аніж горе від справді трагічної незворотності…

Чому померла твоя мати, Дмитре? Адже вона ще дуже міцно стояла на ногах. І потім, чому мені ніхто нічого не перека зував? Я ж усе таки родичка. Хоч ми з Володькою не бачи лися бозна скільки, але ми не розлучалися. Іншим разом він сказав би Ларисі, що, вочевидь, ніхто з родичів не зайшов до них сповістити про смерть старої Марії тому, що і вона, і її мати, Володина теща, були вкрай непри вітні до своїх сільських родичів. Майя Гаврилівна ніколи не пускала їх далі передпокою, навіть одного разу не пустила до туалету діда Василя, який привіз мішок картоплі з Дубового, тільки сказала йому, де туалет на Лук’янівському ринку, мовляв, ці селюки не вміють користуватися ватеркло зетом. Сама Майя Гаврилівна користуватися туалетом вміла.

Дмитро завжди згадував, як ще давно, в радянські часи, коли туалетний папір був дефіцитним, Володьчина теща збирала в гостей за столом зужиті паперові серветки, мовляв, ще стануть у пригоді в туалеті. А також згадував несамовитий шквал сміху, коли запитав Майю Гаврилівну, чи не робить вона й навпаки? Але сьогодні він уже відсміявся. Мабуть, ніколи не сміятиметься до кінця своїх днів, скільки ще йому відміряно.

– Тобі дуже цікаво, Ларисо, що говорять баби в селі про смерть моєї матері? – гірко запитав Дмитро, пригадавши, як на тому липневому обіді всі його учасники, навіть діти, жваво висловлювали свої думки про архаїчне мислення Марії Степанівни та її аґресивну цнотливість.

– Це пов’язане з Веронікою, Дмитре, і не тільки тою мірою, що все на світі пов’язане тисячами незримих таємних ниток, а ще й тим, що Вероніка їздила до твоєї матері у Блюхівку, перед тим днем, коли ви посварилися.

– А мені вона сказала, що їде зі своїм театриком до Сум на концерт до днів Незалежності, – вражено опустив свою чарку на стіл Дмитро, вихлюпнувши на стіл не менше п’ят надцяти гривень, – То навіщо її туди носило? І чому вона нічого не сказала мені?

– Вона саме тоді підходила до осмислення самого поняття зради в усій широті його семантичного поля. Вона хотіла поставити «Отелло» по новому, показати венеційського мавра рабовласником коханої жінки, а не щирим другом, якого ошукали. Адже друг, хоч би поряд було сто тисяч Яґо, ніколи не діяв би так, як отой чорний мерзотник, – схоже, Лариса під впливом Вероніки також зненавиділа Отелло. – А потім вона зрозуміла, що силами аматорського колективу великої п’єси не поставиш. Значно краще було б зробити сучасну п’єсу, де якомога всебічніше розкрити питання зради й вірності…

Вони просиділи з Ларисою у кафе «Відень» ще годину, і Лариса не дозволила йому заплатити за коньяк «Арарат», рішуче тицьнула офіціантові свою кредитну картку. А потім вони блукали по місту. А потім їли сосиски з кетчупом у дешевому бістро при гастрономі. А потім знову йшли пішки Великою Житомирською, але не самою вулицею, а под вір’ями понад Дитинцем, не помічаючи вбивчого холоду цієї тяжкої зими, коли в самому тільки Києві від грипу померло п’ятнадцять чоловік, серед них і його дружина Вероніка, яка насправді померла для нього за півтора року до того. Але донька! В нього ще є донька Вікторія. Що з нею буде?

У Лариси за пазухою задзеленчав мобільний телефон.

– Зараз, Віко, зараз сонечко! Іду вже! Не хвилюйся, скоро буду!

Вони почали прощатися, хоча збиралися дійти до Хреща тика і розпрощатися вже там.

– Це мої мене смикають, бо я сказала, що після роботи піду до Віки. Вони вже й туди дзвонили. Я поки що не скажу дитині, що бачилася з тобою, а далі побачимо. Щасти тобі, Дмитре! Тримайся! Якось воно буде!

Баба Зося легко знайшла потрібний будинок. Навкруги були величезні садиби за високими парканами. І тільки у Захара Івановича – невеличкий цегляний двоповерховий котедж із похилим дахом і аварійним балкончиком. Cтара натисла на кнопку дзвоника біля воріт і довго чекала. Коли ніхто не відчинив, вона увійшла в подвір’я і постукала в двері будинку. Їй відчинив високий сивий лисуватий чоловік років п’ятдесяти шістдесяти.

– Ви Зося?.. Я не знаю, як по батькові.

– Баба Зося, не треба по батькові.

– Проходьте. Це всі ваші речі?

У баби Зосі не було ні валізи, ні сумки. Тільки великий клунок з казенної лікарняної ковдри.

– Всі. Більше нічого нема.

– За а арику, хто там? Хто там? – лунає голос, наче з діжки.

– Зараз, мамо, зачекай хвилину, – кричить Захар Іва нович, і тихіше до баби Зосі: – Може, щось лишилося у вас в лікарні? То я міг би підвезти на машині.

– Оце все.

– Гаразд. Зараз я проведу вас до вашої кімнати. Ви можете відпочити, перевдягтися. А потім я вас поведу до мами.

Захар Іванович повів її по коридору. За скляними зачи неними дверима блиснула розкішна вітальня з кріслами і статуетками у серванті. Решта в цьому домі – старе й занедбане. В коридорі – книжкові полиці зі старими пожовклими журналами, одна з полиць завалилася, і пожовклі журнали купою лежать на підлозі. Відчувалося, що господарі не можуть дати ради всьому, що мають. Їй відвели велику кімнату на першому поверсі. Поліро вана шафа, у якій висять старі поточені міллю жіночі речі.

Трюмо зі старими смердючими пляшечками парфумів і великим дзеркалом – саме те, що треба для моєї пики. І величезне шлюбне ліжко – це також саме те, що мені треба, сумно подумала баба Зося. А ще їй подумалось: стільки просторих брудних помешкань у цьому місті заповнено всіляким мотлохом, і скільки бездомних у цьому місті не знають уранці, де спатимуть увечері… Гаразд, тепер піти до матері цього дядечка, оце ж вони тільки вдвох тут і живуть.

Спальня хворої на другому поверсі. Поряд – спальня Захара Івановича. А ванна і туалет – унизу. Отже, все вино сити за нею треба буде по крутих дерев’яних сходах. Це важ че, ніж бігти з емальованими суднами через коридор лікарні.

Але тут окрема кімната. А в лікарні ніколи не знаєш уранці, де спатимеш увечері. А коли хворих дуже багато, траплялося спати сидячи.

У кімнаті – той паскудний і навіть трагічний запах лежачих хворих, яких у родичів немає сил добре доглядати.

Мати Захара Івановича, Єлизавета Володимирівна, напівси дить у ліжку. Це страхітливого вигляду цілковито знебар влена стара жінка. І волосся, брак якого відчувається понад чолом, в неї біле, і губи, і очі, райдужна оболонка яких зли лася з білком. Тільки горять провалля чорних зіниць, і на обличчі різко окреслені чорні плями. Старість нікого не при крашає, але з матір’ю Захара Івановича вона повелася безжально. До того ж поряд на стіні висить чорно білий фотопортрет довоєнної білозубої красуні з підмальованими рожевими щічками.

– То ви? – захоплено спитала баба Зося.

– Я! – з викликом відповіла хвора. Вона вже давно не встає, але пам’ять не втратила. – Я десь вас бачила, – звернулася вона до баби Зосі. – Це, часом, не ви працювали в хлібному магазині біля Бесарабки приблизно в той час, коли йшов двадцять шостий з’їзд партії?

– Було діло. Я працювала в хлібному на Бесарабці. А після того хлібного я перейшла до больниці на Бесарабці. Від того часу тільки по больницях.

– Мені дивно, що я не бачила вас по лікарнях, – відповіла мати Захара Івановича. – Я працювала лікарем до самої перебудови. Навіть до путчу 1991 року… Гаразд, Зарику, ідіть обідайте, тільки швидко! Через півгодини ви обоє будете мені потрібні!

Кухня в цьому домі внизу, навпроти через коридор від кімнати, яку відвели бабі Зосі. Захар Іванович налив дві тарілки супу, і баба Зося вже з першої ложки відчула, що навіть в убогій лікарні, звідки вона прийшла сюди, готували краще.

– Я поснідала в лікарні, – сказала вона, відсуваючи тарілку, – якщо можна, тільки чаю. Я могла б і готувати для вас.

– Не знаю, чи зміг би я підняти вам платню.

– За ті самі гроші! Я бачу, як вам важко – і робота, і хвора мати!

– Може, я й знайду ще п’ятдесят гривень, як ви будете куховарити для мене. Для матері я все готую сам. Вона на дієті.

– А ви без дієти?

– Я на дієті обмежених коштів… Що щастить заробити, майже все йде матері на ліки. Дім розвалюється. Але, поки мати жива, я його не продам. Вона помре тут. А де помира тиму я – тільки Бог знає…

– Ніхто не знає своєї смерті… А де я помиратиму? Скоріш за все, під парканом, а я теж людина… А ви знаєте, я колись готувала їжу для ґенерала Раєвського! Він давав мені дуже небагато грошей. Але був дуже задоволений, як я готувала. – Ґенерал? Давав мало грошей на їжу для себе? Дивно…

– Ну, він був несправжній ґенерал, просто називав себе так. Він жив на Подолі в білому кам’яному будинку біля Дніпра. Я в нього довго жила. А пішла від нього тільки через його нову молоду жінку…

Захар Іванович і баба Зося сиділи біля столу на кухні одне навпроти одного. Кволе зимове сонце освітлювало простору захаращену кухню.

– Послухайте, Зосю, ви кажете, на Подолі… А ви не пра цювали біля діжки з пивом біля Житнього ринку? Тільки це було дуже давно…

– Працювала, аякже! Було й таке. Це ще до хлібного на Бесарабці, про який згадувала ваша матінка.

– Я саме тоді працював у поліклініці на Подолі, і іноді по дорозі додому випивав келих пива біля Житнього…

Хвора почала кликати, і син із санітаркою заквапились до неї. Захар Іванович мимоволі згадав ті давні часи, коли працював у поліклініці на Подолі, тоді в його житті не відбувалося нічого особливого, просто він був на двадцять років молодший. Перед Житнім базаром тоді встановили, а точніше – поклали скульптуру колгоспниці, що мала символізувати родючість української землі. А баба Зося, сама того не усвідомлюючи, була однією з прикмет цього дивного міста, так само, як потріскані каріатиди з відбитими ноcами і анфілади прохідних дворів з написами на стінах: ВО ДВОРЕ ТУАЛЕТА НЕТ. Як була його прикметою божевіль на бородата Людочка, що збирала по кафе на каву і назбиру вала дуже швидко. Або карлик Коля з дурнуватою доброю посмішкою, який жив при Центральному універмазі. Про нього розповідали, ніби його в дитинстві побив рідний бать ко, а до того він був відмінником з усіх шкільних предметів.

Потім казали, що Колю знайшли втопленим у річці Либідь.

Мабуть, ніхто й не шукав його убивць.

В метро по дорозі до себе, до свого бетонного масиву, Дмитро намагався cистематизувати всю ту лавину інформа ціїї, яку так сумбурно вихлюпнула Лариса. Все те, що розповідала вона, з одного боку, узгоджувалося з тим, що він самостійно довідався про своїх дівчат, з іншого боку – перевершувало всі його припущення про те, як вони існують без нього.

Отже, коли Вероніка в той фатальний день прошепотіла «Я зрадила тебе», за її недолугим сценарієм, він мав схопити її за горло і прокричати «Хто він?» Тоді б вона відповіла щось на зразок: Шекспір! Або: Отелло! Бо вона вже давно не думала про те, як краще зустріти після роботи втомленого тяжкою працею чоловіка, а напружено міркувала, або як висловлюється Лариса, р е ф л е к т у в а л а про сутність вірності й зради, а також про їхню мистецьку інтерпретацію.

От навіть їздила до далекої Блюхівки з’ясовувати, як могла стара Марія Стебелько взяти на душу гріх убивства і покарати за зраду гулящу невістку Марину. (Між іншим, нікого його мати не вбивала! Звідки вони це взяли?) А він, отой утомлений тяжкою працею чоловік, не загорлав: хто?

Просто зацідив ув око. А вона була тоді чиста перед ним.

Втім, у Лариси своє бачення того, що таке чиста жінка. Якщо мужики брудні за визначенням, то чому жінки мають бути чистими? У Лариси є причини так думати. Володька підгулював. Вони сиділи на кухні в його бетонці, бо в кам’яниці, куди Володька прийшов у прийми, не було місця, де можна було б сісти ввечері з братом, і він розповідав: було.

А ще розповідав: відчував особливу, екстатичну насолоду від того, що зраджував Майю Гаврилівну. Так, її, саме її!

Але зараз не про Майю Гаврилівну, а про його небіжчицю дружину Вероніку. Він не поїхав до матері, і так і не дізнався, що до неї зненацька приїхала молодша невістка розпитувати, як загинула старша. Значить, правильно він відчув в останній день свого подружнього життя, що в житті Вероніки з’явилися невідомі йому події. Чому вона не могла поговорити з ним по людськи, навіщо було провокувати ту дику сцену з підбитим оком?..

– Ти ніколи не ставився серйозно до її захоплень, – обережно зауважила Лариса, – ти завжди вважав її нікчемою.

– Якби я вважав її нікчемою, я б не одружився з нею.

Отже, питання з подружньою зрадою нібито закрите.

Вероніка не мала нікого, крім нього. Чому ж йому не стає легше? Тому, що вона померла? Але Лариса права: він іще й досі не може осмислити смерті Вероніки, тому що не осмис лив її зради. Зради, якої нібито й не було. Але в неї були таємниці від нього. І не в тому справа, що вона думала, як поставити «Отелло» в дитячій студії. Він не такий ідіот, щоб забороняти жінці мати якісь захоплення, крім кулінарних рецептів і плетення светрів. Якщо їй вже так хочеться, хай собі. Вероніка і справді, було, щебетала йому про своїх гуртківців, а він, чесно кажучи, слухав неуважно, бо не вважав роботою те, за що платять дев’яносто гривень на місяць. От у неї й пропала охота йому розповідати. Це він може пережити. Важче пережити інше. Вероніка знала про Катерину Рачко. Господи, яким чином?

– Ти хіба не знаєш, Дмитрику, що Київ – це велике село? – говорила Лариса, – Моїм першим місцем роботи був журнал «Образотворче мистецтво», де Катя була, як тепер кажуть, дизайнером обкладинок. Коли мені для моєї фірми треба було замовити проспект, я знайшла її по телефону. А вона сказала, що давно вже зав’язала з журнальним дизайном, працює на євроремонтах у фірмі «На схилах Дніпра». Я розпитала її про всіх знайомих і родичів. Ми поговорили про все, як давні подруги. – І ти все передала Вероніці?

– Вона саме тоді бігала лікувала свою вилицю…

А він саме тоді випадково надибав папірець, списаний рукою Вероніки:

«Звичайний спогад дитинства: батько хапає маму за горло. Коли вони сварилися, він завжди ліз душити її. Весь час його тягло до горла, саме до горла. Він не доводив справи до кінця, бо завжди хтось хапав його за руку, бив ззаду, бив збоку. А він не міг відірватися від горла і душив її, душив, а вона не могла кричати, і крик її ставав хрипом.

Він душив не тільки маму, а й тих жінок, що приходили до нього по гроші. Пам’ятаю, як душив Юлю Поволокіну з лікеро горілчаного відділу. А коли я стала дівчиною, він іноді душив мене. Немає більшого жаху, ніж чиїсь руки на твоєму горлі. Смерть завжди БЕРЕ ЗА ГОРЛО, навіть якщо і вбиває по іншому.

Отелло задушив Дездемону. «Яка душа велична!» – це про нього. Так, так, про огидного ревнивця еґоїста, який вбиває безневинну жінку. А якби Дездемона і правда «тягалась із Кассіо»? То що тоді? Невже тоді венеційський мавр був би правий? Сотні, тисячі акторів виходили на сцену, вимазані чорним кремом, і ЖОДЕН не зіграв твариноподібного ревнивця, всі грали ображену честь і гідність.

Щоправда, в російській драматургії Отелло трансфор мувався в паскуду Арбеніна, якому вже не співчувають. Але і тут жінка не зраджувала, на неї зведено наклеп. А якщо одружена жінка таки була з кимось, окрім чоловіка? Тоді вона вже не людина? Її можна бити, топтати ногами і, най страшніше, задушити? Хто сказав, що так треба? Що це справедливо? Що так хоче Бог?..»

Чому він зберігав той папірець, і не губив його, і весь час намагався витлумачити?.. Він не вважав подружньою зрадою те, що траплялося в нього з Катериною Рачко та іншими будівельницями. Мужик, який працює так,як він, може собі дозволити таке! А до того ж усі зароблені гроші тягне в родину! На своїх попередніх він взагалі не витрачався, а Катерині Рачко хіба що купував пляшку вина або пива.

– А що, як твоя Вероніка довідається про твої життєлюбні авантюрки на роботі? – запитувала його Катерина Рачко.

Вона не казала: довідається про нас з тобою. Вона казала так, як казала. І вела далі:

– Ти, звичайно, і не вважаєш, ніби зраджуєш. Ти просто знімаєш напругу після тяжкого робочого дня. А до неї, ма буть, в тебе зовсім інші вимоги.

Мужик, який працює так, як він, має право на жінок. А жінка, яка не працює, або майже не працює, прав на такі діла не має. Більше того, він цілком усвідомлював, що не хотів би мати дружину, яка б заробляла нарівні з ним, а то й біль ше. І не тому, що вже аж так цінував домашній затишок.

Занадто добре знав, куди дозволяють собі забігати ті, хто добре заробляє, по дорозі з однієї роботи на іншу. Від дружини, яка не працює або працює на якійсь дамській роботі, можна вимагати вірності. До дружини, що працює, як мужик, нібито й не висунеш отих вимог… Але навіть як маєш дружину, котра сидить удома і не думає, де взяти гроші на це життя, а міркує над тим, як поставити «Отелло» в драм гуртку, о т е в с е треба робити потихеньку. Це святе чоло віче право ніде не декларують. Якщо чоловічі грішки відкриваються, то у дружини на руках – козирний туз.

Катерина Рачко була висока білозуба молодиця. Сильна жінка, яка може й без мужика. Якій мужик потрібен тільки в койці, і то зрідка. Скільки разів він повторював собі: Веро ніка не така! Вона не може без сильного чоловіка поряд! Вона просто загине без нього!

Вероніка і Катерина були для нього двома боками однієї монети. Коли від нього пішла Вероніка, побачення з Кате риною припинилися. Він боявся почути від коханки погані слова про дружину. Але коли з Катериною заговорив про Вероніку, та рішуче стала на бік законної жінки. «Зміна соціокультурної парадигми», сумно подумав він, і йому стало бридко, що мимоволі й сам почав не до ладу вживати гуманітарні формули. Якийсь час Катерина допомагала йому шукати Вероніку.

– А чому б тобі не під’їхати до неї на роботу?

– Я здаватимусь ідіотом. Я мав би прийти туди ще у вересні, за кілька днів по тому, як вони пішли з дому. А тепер на кого я буду схожий?

– То ти шукаєш їх чи шукаєш способу не здаватися ідіотом?

Він промовчав. А Катерина вела далі:

– Куди вони могли піти? Ти кажеш, ніби знаєш усі х її знайомих.

– Були дві жіночки з її роботи, в яких ми бували. Але в них обох такі квартирні умови, що й однієї ночі не перено чуєш, не те що жити кілька місяців.

– А до батьків?

– В неї немає батьків. Тобто, формально, може, вони й існують, але це не варіант.

– Не варіант?

– Колись я вирвав її від тих батьків усю в синцях, з підбитим оком… – він згадав, що тоді, вісімнадцять років тому, око Вероніки було підбите не так страшно, як… і замовк. – Про що я говорив?

– Про підбите око.

– Так, так. То був якийсь жахливий притон на обліку в міліції! Чого мені було варто тоді прийти до них, забрати її документи! Вона боялася йти туди сама. Та я і не дав би! Їй було шістнадцять років, стільки, скільки Вікторії зараз. А вигляд мала на дванадцять.

– Одначе ти відразу поклав її в койку і зробив їй дитину.

– Я одружився з нею! – І вона від того подорослішала!

– Вона вже була не дівчина! Я ніколи не питав її: хто?

Бо відчував: це сталося якось страшно!

– Ах, який тактовний чоловік!

– Вона жила зі мною, як принцеса!

– Як королева чи як принцеса?

– А… яка різниця?

– Різниця є. Якщо ти її не відчуваєш, не будемо про це.

– Я розумію, що не всесильний і не всевладний. Я не дарував їй діамантів, і палацу для неї не збудував. Але як для нашої дурної країни і як для нашої дурної епохи, вона зі мною мала все! – І свободу?

Це було якесь підступне питання з боку Катерини Рачко.

Але він зумів гідно відповісти на нього:

– Звичайно! Вона ж працювала по три чотири години, і то не щодня. Правда, далеко їздила на роботу. Але я її підвозив… Двічі на тиждень у неї були вечірні заняття, то я її завжди зустрічав! Не було такого дня, щоб я не дзвонив додому з роботи, дізнатись, як там вона, як Віта, і вона завжди бувала вдома, якщо не на роботі!

– Тобто ти контролював її?

– То був не контроль, а нормальні родинні стосунки!

– А може, їй це набридло?

– Як може жінці набриднути турбота чоловіка? Та я їй дав усе! Якби я вчасно не з’явився у її житті, вона б стала дешевою повією і дрібною крадійкою!

– Але ти взяв її за дружину, а не за прислугу! Отже – за рівну собі! Вона така сама людина, як і ти!

– Ні, не така сама! Не така сама! Вона з тих, кого охороняють! А я з тих, хто охороняє! Це зовсім різні речі!

Вони з Катериною Рачко, шукаючи сліди Вероніки, одного вихідного дня ходили Подолом і заходили в те під воріття і в те подвір’я, де колись, вісімнадцять років тому, він відбив нещасну дівчину у її вічно п’яних родичів. На підворіття, що вело до колишніх радянських нетрищ, було навішено коштовні чорні ґрати. Вони увійшли в металеву хвіртку і побачили в глибині подвір’я, що біля вікон колиш нього помешкання Раєвських установлюють кондиціонери.

Отже, як вирішили тоді вони з Катериною, приміщення, де пройшло дитинство його дружини, викупили «нові». А діда Раєвського, якщо він іще живий, відселили в однокімнатну «бетонку» на околицю.