Текст книги "Измена. ZRA DA made in Ukraine"

Автор книги: Евгения Кононенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 10 страниц)

Ну все, баба Зося зникає з обрію. Тепер тільки молитися, щоб родичі нікуди не поскаржилися. Одна надія, що дочка ще мала, ну а чоловік… Вона зуміє з ним поговорити…

Планування помешкання було європейське: великий хол, три невеличкі спальні, куди, крім ліжка й шифоньєра, нічого не влазило. Але виконання європроекту було пострадянсько безладним: із вхідних дверей тягнуло таким несамовитим холодом, що сидіти у просторій вітальні передпокої було вкрай незатишно. Тому й перебралися до кухні. Хазяйка дому невтішно схлипувала, а двоє гостей, що прийшли побу ти з нею у важку хвилину, не знаходили слів, щоб заспокоїти її.

– Як вам не щастить у цьому домі, – нарешті заговорила дівчина, – спочатку дід, а потім мама… Може, тут… як її… несприятлива геополітична зона?

– Так, так, – підхопив хлопець, – таке буває! Тільки це називається геопатогенна зона, а не геополітична. Бувають такі згубні місця в містах. Але ж тут, навпаки, благословенне місце, оно Святу Софію видно з вікна! Правда, якщо хтось колись у цих стінах вмер не своєю смертю, то тим, хто жи тиме в них, не буде ні щастя, ні спокою.

– Ви ніколи не помічали тінь від шибениці на стінах? – схвильовано запитала Люся.

– У старих будинках у центрі таке буває, – запевнив Костик.

– Але ж усі ці стіни перебудували! Тут було зовсім інше планування! Жодна внутрішня стіна не збереглася! – загово рила Вікторія, – ми були перші, хто в’їхав сюди після капі талки! Це, вважай, наново збудоване житло!

– А може, саме ті стіни, які відділяють помешкання від вулиці, накопичують неґативну енергетику і передають її наступним мешканцям, які в очі не бачили попередніх?

– Ні, цього не може бути, – рішуче не погодилася з версією гостей юна господиня, – зовнішні стіни повністю перетирали і наново фарбували. Що тут могло зберегтися?

В сімнадцять років смерть матері – це не тільки втрата близької людини. Це ще й втрата головної, а як немає батька – єдиної підтримки в житті. Дарма Вікторія зовсім не думає, що буде з нею, а весь час тільки про бідну маму. Вона не могла померти просто так! Жінка, яка тільки почала жити в трид цять три роки, не могла просто так померти в тридцять чотири! А може, вона й не померла в ніч із неділі на понеділок, тільки знепритомніла, а померла вже від того, що її розтина ли? Це все батько – краще б він був не приходив до лікарні!

– Моя мама нікому не хотіла зла!.. Але сама людського зла боялась. Так у неї було і з її батьком, і з моїм батьком.

Спочатку боялась, а коли страх минув, починала жаліти. А я їх обох ненавиділа і ненавиджу! Мама нікому не бажала зла. Ось воно й згубило її.

– А твій дід… від чого він помер? І взагалі, він помер у цьому домі? – І в цьому, і не в цьому. Коли ми заселилися, тут ще довго були недороблені ґратки на балконах. А він уже погано орієнтувався і пішов з балкону на вулицю… Він звик жити біля землі. Там він, бувало, вилазив у двір через вікно, так йому подобалось. – І він розбився?

– Так, серед білого дня. Я ще в школі тоді вчилася.

Начепив ордени на піжаму і пішов. – І його, розбитого, занесли в дім? – стурбовано запитала Люся, вперто шукаючи причини смерті Вітиної мами у поганому енергополі їхньої нової квартири.

– Ні, не заносили. Його відвезли до моргу. Звідти й ховали. А мама ще наполягла, щоб його провезли по вулиці Григорія Сковороди, аби ті, з ким він пиячив, могли з ним попрощатися.

– А ви освятили хоча б кімнату, де він жив? – гнула своєї Люся.

– Там не святити потрібно, а знову робити ремонт. Ось погляньте.

Вікторія підвелася, пішла з кухні до безглуздо величез ного передпокою, куди виходили двері всіх трьох спалень, відімкнула ключем кімнату, де жив дід, увімкнула світло.

Костик і Люся жахнулися. На стінах були порізані шпалери в патьоках від якихось ядучих рідин, а також портрети Сталіна, Чапаєва і маршала Жукова. Паркет був порепаний від механічних пошкоджень і роздутий від вологи. Одна на одній стояли декілька старезних дерматиново картонних валіз.

– У нього ще було металеве ліжко з ватним матрацом на сітці, яке він забрав із собою з Подолу, але його ми все таки викинули, коли він помер.

Кімната справляла гнітюче враження, підсилене стійким запахом сечі. Вочевидь, дід не завжди вважав за потрібне користуватися унітазом.

– У нього в цоколі на Подолі була щілина в підлозі, і він прямо туди… Хотів і тут пробити дірку, ніяк не міг збагнути, що тут так не вийде. Ми вже з мамою скільки разів мили цю нещасну підлогу, а запах усе одно не вивітрюється…

Молоді люди повернулися до кухні. Поставили чайник.

Дідова кімната вразила гостей. То був уламок чужого страш ного життя, яке тривало десь далеко, недосяжне для їхньої уяви, щоб завершитися тут, у цьому помешканні, яке діста лося його господарям внаслідок неймовірної кількості збігів.

Втім, кожен наш крок – наслідок непоясненних збігів, ім’я яким – доля. Мама Вікторії також померла молодою внаслі док збігів, от знати б тільки, яких саме. Вікторія певна, що це – не трагічна випадковість. Їй видніше. Тому друзі хочуть допомогти їй розібратися, хто наслав на її матір передчасну смерть. Якщо це й справді чиєсь зле око, то, може, воно небезпечне й для Віки.

– А хто міг навести лихо на ваш дім?

– Бабуся Марія, батькова мати, – впевнено відповіла Вікторія, – вона дзвонила сюди, коли мама вже була в лікарні. Я не розібрала, що вона казала, прийшла від мами дуже втомлена. Але то була вона! Вона питала про маму, пи тала, чому вона не їде до неї. А взагалі бабуся мене дуже любила. Тьотя Лариса з Ярославом туди й не їздили, тьотя Лариса взагалі терпіти не може селюків, як тільки вона вийшла заміж за дядю Володю? А ми з мамою щороку їздили в Дубове. – І з батьком?

– Батько частіше їздив туди без нас. А нас тільки завозив і забирав машиною.

– А яке авто в твого батька?

– Стара «Лада», – скривилася Віка. – І квартира бетонка на лівому березі. Така зараз сім тисяч у базарний день… А скільки було розмов! Трикімнатна квартира!

Окрема кімната для дитини!

– Тоді було таке життя, Віко. Для радянської людини одержати бетонну квартиру на околиці великого міста – це було те саме, що для західного обивателя збудувати буди ночок в передмісті зі зручним під’їздом до хайвею.

– А в баби Марії якраз був будинок в Дубовому неподалік від траси. Великий, на шість кімнат і з двома верандами.

Вона раніше була директором лісокомбінату.

– То вона була членом Комуністичної партії! Як же вона могла бути відьмою? – вигукнув Костик.

– Вона не цікавилася політикою, з жодною партією не була зв’язана.

– Я маю на увазі не теперешні, а радянські часи. Тоді всі керівники виробництв, навіть на селі, були членами КПРС, – пояснив Костик, який, на відміну від першокурсниць Люсі та Віки, навчався вже в маґістеріумі і досліджував вплив комуністичної ідеології на ментальність українців.

– А хіба члени КПРС не могли мати справу з нечистою силою? – наївно спитала Віка.

– КПРС була нетерпима до окультних знань, про це свідчить багато джерел, – відповів Костик, – наприклад, мені пощастило розкопати текст рекомедації для проведення політінформацій 1982 року, де радили висміювати зацікав лення окремих несвідомих громадян своїми знаками зодіаку.

– Церква також забороняє займатися астрологією. А одначе всі цікавляться. Так і ваша КПРС нічого не могла зробити з відьмацтвом.

– Відьми бувають природні і навчені. Ну, нехай навчених відьом було значно менше, бо жінки боялися КПРС і не вчилися на відьом. А якщо вже вродилася відьмою, то тут ніяка КПРС нічого не зробить, навіть якби відьма до неї вступила, – висунула свою версію Люся.

– Така була моя бабуся Марія. Я ніколи не могла назвати її бабою Марусею, вона завжди була гарна. У неї було три сини: дядя Валерій, дядя Володя і мій батько. І коли вони були вже дорослі, їхній батько, дід Микола, пішов від них. І вона його прокляла, і він по тому швидко помер. Він розбив ся на мотоциклі, бабусі Марії й близько поряд не було! Вона взагалі в той день їздила в область.

– По селах і селищах це одна з найбільш розповсюджених смертей. Там кожен третій так гине.

– Мій батько говорив те саме. А взагалі він дуже не любив, коли ми про це говорили.

– Але якщо вона вміла чарувати, то чого вона не поверну ла собі чоловіка? Багато жінок просить ворожок не вбивати чоловіка, а повернути його. – Їй те саме казали сусіди. А ще в Дубовому жила одна ворожка, до неї їздили навіть з Росії. Вона й казала бабусі:

«Маріє! Забери труну від свого чоловіка!» А бабуся відпо відала: «Не заберу! Не треба було зраджувати! А де була зрада, там нема прощення.»

– Так не можна. Якщо вмієш щось таке, чого інші не вміють, це треба повертати тільки на добро. – Її можна зрозуміти, – зітхнула Віка, – мама також мені казала: якби батько навіть три доби стояв на колінах і приніс би їй всі квіти світу, вона б не вибачила, як він ударив її тоді.

– А ти кажеш, твоя мама нікому не бажала зла.

– Вона не бажала йому зла. Вона його навіть жаліла.

Казала: як він там на своїй Воскресенці? Мабуть, п’є. Але вона б ніколи не помирилася з ним. Він її тоді так ударив, що вже сказали – треба робити операцію. А тоді б у неї на все життя лишився рубець на щоці. Слава Богу, що все обійшлося…

Вікторія знову почала плакати, адже після того мама про жила не більше року… Люся і Костик хутко перевели увагу на бабу Марію. Ця тема була цікава і їм.

– Віко, ти казала, що твоя баба Марія тебе дуже любила.

А вона не хотіла тобі передати своє знання?

– А ти, як її прямий нащадок, могла мати й певні здіб ності…

– Це не успадковується по крові! Це передається іншими шляхами! – заперечила Віка. – Наприклад, народжені в ніч повного місяця… Є ще якісь прикмети, я всього не знаю.

– Але навіщо їй вбивати твою маму, вона ж так добре ставилась до тебе?

– Тому що ми з мамою перестали їздити до неї, коли вона звела зі світу тьотю Марину.

– Ну й бабуся в тебе! Не дай Боже, щоб така вирішувала твою долю!

– Мене минулого червня так тягло до неї поїхати! Хоті лося кинути усе і приїхати хоча б на день поговорити, розпо вісти, пояснити. Але ж були випускні екзамени, іспити до нашого університету, підготовка до Америки, а ще й нерву валася дуже – ану ж, як об’явиться хтось із дідових спадкоємців – у нього ще діти є, крім мами.

– Але не об’явилися?

– Та вони всі п’яниці, як і він, тільки моя мама вийшла в люди з дідового притону. Вони й не знають, що воно таке – претендувати на спадок!

– А може, їм ще хтось пояснить?

– Вже минуло півроку, все, потяг пішов! Ми з мамою перехрестилися, коли ці півроку минули. Точніше, мама лад на була усім поділитися, але я…

Згадавши лагідну й безпорадну вдачу своєї мами, Вікторія знову заплакала, і гості знову перевели розмову на бабусю Марію.

– А звідки ти знаєш, що твоя бабуся звела твою тітку?

– А Марина була дуже гарна, я в житті більше таких не бачила, тільки в кіно, і то не в кожному. А дядя Валерій дуже пив. І Марина… вона зустрічалася з барменом із автозаправ ки. Я сама їх бачила. І баба Марія наслала на Марину апендицит.

– Але ж твоя мама не гуляла!

– А її чоловік, батьків батько, теж не гуляв.

– Ти ж казала, він пішов від неї!

– Так, він пішов від неї, але не до іншої жінки. Просто пішов.

– Просто так пішов від жінки, з якою мав трьох дорослих дітей?

– Так. Вона була директором лісокомбінату, весь час на роботі… Мені бабусині сусідки потім не раз казали: не захоп люйся роботою, бо втратиш чоловіка. Якби в них була дочка, яка б пекла пироги і прала, може, дідусь i тримався б дому.

Сусідки самі не знали, чи судити його, чи ні. З одного боку, вона чоловікові справді ніколи чистої сорочки не подала. А з другого боку, ви ж уявляєте, що таке великий комбінат!

Вона казала, що в них були такі технології, про які в радян ські часи ніхто не чув! І вона вважала, що її чоловік мав це розуміти і не вимагати від неї пирогів і сорочок…

– Скільки іпостасей поєдналoся в твоїй бабусі! – захоплено вигукнув майбутній маґістр Костик. – Тут і прадавній український магічний матріархат! І православний пуризм! І ранньокомуністична відданість великій справі, і маскулінна здатність пожертвувати родиною заради справи життя!..

Дмитро Стебелько стояв біля вікна і тоскно думав, що тепер робити. Він так і не знав, де оселились Вероніка і Віка, коли пішли від нього, ні адреси не знав, ні телефону. Подзво нив на роботу Ларисі, дружині брата Володі, того, що працює в Америці. Лариса сказала, що дуже зайнята. І хоч не могла, за її словами, говорити, одразу ж залементувала, що тепер її черга. Вже дві невістки його матері, і старша, Марина, і наймолодша, Вероніка, на тому світі, і тільки вона ще тут. Їй страшно, моторошно. Вона не знає, що тепер буде і хто подбає про її сина Ярослава, який от от осиротіє. Як і сердешна Віточка. То явно лиха свекруха відсилає своїх невісток у пекло. Він сказав Ларисі, що його мати, а її свекруха, померла більш ніж півроку тому, невже вона цього не знає? Він недавно їздив ставити хрест на її могилі і дуже заслаб у тому селі, невідомо, як вичухався… А Вероніка не вичухалася. Ти чуєш, не вичухалася! Поки що про похорон нічого не відомо, спочатку мають бути результати розтину. Ввечері Лариса обіцяла неодмінно перетелефонувати.

Раніше Лариса не схотіла допомогти йому знайти дру жину й дочку, коли він їх шукав рік тому. Чи озветься вона сьогодні, як пообіцяла?.. Але навіть як і подзвонить, то вве чері. Як дожити до вечора? Раніше його якось тримала робота. Робота рятує від тяжких дум краще, ніж горілка. Але й найсильніший мужик не може працювати день і ніч. При ходить вечірня втома, тяжкі думи й горілка. Та зараз ранок, і йому не треба на роботу. Ще триває відпустка, яку він оформив перед Новим роком. А він нічого неспроможний робити. Навіть пити, бо ніколи не пив ні вранці, ні в обід, і пишався, що навіть при такому собачому житті йому вдаєть ся дотримуватися хоча б якихось принципів. За вікном тихо йде сірий сніг. І в домі тихо. Загадкові шурхоти приходять до його порожніх кімнат тільки з темрявою, а нині в усіх трьох кімнатах тихо, аж мертво.

Він збудував цей дім, додаючи власної крові до його бетонних стін, і ввів до нього свою невелику родину. А вони, його дівчата, ще й були невдоволені: зусібіч довжелезні бетонки заступають світ. Не видно дзвіниці Лаври. Якщо є бодай якийсь сенс у тому, щоб жити на лівому березі Дніпра, то тільки заради того, аби бачити незрівнянний силует правого. І стеля низька. Вероніка не раз згадувала, яка висока стеля була в тому батьковому притоні… Так, звичайно, вона ганила не його, а сучасну архітектуру, але в нього щоразу шкреблися кішки на серці, коли дружина з донькою на два голоси затягали пісню, мовляв, не можуть дихати в цих бетонних комірчинах. Нічого собі комірчини! Сорок вісім метрів житлової площі, де він тепер залишився сам на сам із протягами і привидами.

А тоді їх було троє на три кімнати. Вероніка народила тільки Віту. Народжувала дуже важко, не те що інші жінки.

Щоправда, вона була дуже молода – сімнадцять років. А одружились вони, коли їй і сімнадцяти не було, як Віті, коли вони пішли. Він би вбив того, хто наблизився б до Віти з такими намірами… Втім, Віта вже давно живе без його опіки і, можливо, має хлопця…

А тоді вона була така маленька, і так голосно кричала щоночі. І Вероніка плакала, не пускала його до себе, поки Віточці не виповнилося шість місяців. Плакала гірко, невтіш но, голосно, кричала, що в неї болять післяпологові шви, аж вибігала в коридор гуртожитку, коли він намагався пригор нути її. І він терпляче заспокоював її, хоча бувало, так хотілося піти світ за очі блукати вечірнім містом. А потім десь виспатися, хоч і на вокзалі, і піти на науковий семінар, де на нього тоді ще чекали.

На останньому курсі його зацікавило моделювання надскладних систем, – тепер колишні однокурсники пра цюють за фахом у кращих наукових установах світу. Але вони всі були кияни або поодружувалися з киянками, їм не треба було будувати для себе дім у цьому місті. А він за пора дою брата Володі пішов працювати на обчислювальний центр Будгіпротресту. Тамтешня черга на житло була значно реальніша від тієї, яку пропонував науковий сектор на кафедрі, де він був збирався працювати, доки у підворітті на Подолі не зустрів Вероніку. Що знала та перелякана неповнолітня дівчинка про його життєвий вибір тоді, незлі ченну кількість років тому, коли він уперше відчув: так, він мужчина, отож має жити й працювати, як глава родини.

Кажуть, утраченим називається покоління тих, хто повер нулися з війни й не знаходить собі місця в мирному житті.

Про них пишуть книги, знімають фільми. А хто розкаже про тих, що будували свій дім у великому місті, тих, що просто не могли повернутися в рідне місто чи село, бо їхній фах потрібен тільки тут, у столиці? А тут немає дому, тільки брудний гуртожиток, пародія на дім. Тепер усе по іншому.

Тепер дім можна купити. Невідомо як заробити гроші і купити. Це також нелегко, для цього теж доводиться пройти мало не всі кола пекла. В кожної епохи своя дорога до раю і своя дорога до пекла. Він тоді сподівався: збудує кооперативну квартиру і повернеться до наукового сектору, куди вперто мало не два роки ходив на семінари. Але, щоб буду вати кооперативну квартиру, потрібно було не тільки бути у квартирній черзі, а й заробити гроші. Він не просив грошей у матері. Мати саме тоді допомагала будуватися старшому, Валерію. А ще матір дуже образив середульший, Володя.

Мати подарувала йому гроші на меблевий гарнітур у помеш кання, куди він прийшов зятем. Але Володина теща Майя Гаврилівна, Ларисина мати, повернула свасі гроші зі словами:

«Поставить у нас свої меблі, буде себе вважати хазяїном тут!»

А Дмитро сам будував свій дім. Брався за все, у вихідні будував дачні будиночки, складав копійку до копійки, щоб назбирати ті чотири з половиною тисячі радянських карбо ванців – перший внесок за трикімнатну кооперативну квар тиру на околиці. Він збирав ці гроші майже три роки, двічі поступався своєю чергою, бо не мав чим платити, бо заробляв тільки він. Вероніка вчилася на культосвітньому факультеті.

Хотіла бути акторкою або театральним режисером. Фанта зерка! Віта ходила до дитячого садочка. А коли він нарешті виплатив перший внесок, їхній дім будувався дуже повільно.

Бетонну коробку зібрали швидко, але інтер’єрні роботи йшли мало не три роки. А потім – куди вже було вертатися до тієї науки і до тих надскладних систем, якщо життя змоделювало таку систему, з якої вже не вийти, далі можна існувати тільки в її межах.

А коли збанкрутували мало не всі установи радянських часів, він не став нити: поверніть мені мою інтелектуальну працю. Пішов перебудовувати для нових багатіїв старі помешкання, робив усе, що їм хотілося, і по три клозети, і по дві сауни, міняв форми вікон, надбудовував мансарди, навішував кімнати веранди для елітних собак, аби тільки в його БЕТОНЦІ був достаток. Тепер життя нібито стало набагато розкішнішим, ніж тоді, коли вони починали. На вулицях повно дорогих авт, на кожному кроці – спокусливі ресторани і крамниці, але більшість людей сидить у злиднях.

Ковтають слину біля шинок у вітринах, а вдома їдять вермі шель і ковбасу для собак. Та його дівчата і їли, і вдягалися добре, і на море їздили. Вероніка працювала по три чотири години на день, а не так, як робітниці в його бригаді з євроремонтів, нещасні, вічно втомлені жінки, що мали або п’яницю вдома, або були взагалі без мужика, і часом від життєвої туги віддавалися електрикам і сантехнікам просто на підлогах тих помешкань, де вони білили стіни й стелі.

Він і сам, бувало, розважався з тими жіночками – грубе життя будівельника диктувало свої грубі безжальні закони – і те, яким він був з ними, було земля і небо в порівнянні з тим, яким він був з Веронікою. Тих жінок він і кусав, і жма кав, щоб уночі вдома бути ніжним з Веронікою. A потім із них зосталася одна, Катерина Рачко, грім баба одного зросту з ним. Маляр першої категорії, в минулому, здається, худож ник реставратор. Вона також мешкала в бетонці на лівому березі, їм було по дорозі додому, і він, траплялось, підвозячи її, заходив до неї. Катерині подобався дикий брутальний стиль, а він виливав із тою жінкою всю свою лють на нездарне життя, де насправді нічого не збулось.

А всю свою ніжність він беріг для Вероніки. І їй подоба лось, він бачив, їй було добре з ним, вона не прикидалася, вона б ніколи не прикидалася. Коли їй не подобалося, вона відсувалась від нього якомога далі, але він знав, як цілувати, щоб вона не відсувалася. А в останні роки цього взагалі не було: вони вистраждали своє подружнє щастя. Він бачив, яким гарним було її обличчя, коли гасло світло, тільки м’яко блимав рожевий нічник. Ніколи вдень, вдягнена в найкращу сукню, в найкращому настрої, вона не бувaла такою гарною. І як вона змогла зневажити все, що було між ними? Хто ж забрав її від нього, хто запропонував їй щось краще у цьому божевільному світі? Вона не вісімнадцятилітня топ модель.

Але ж які квіти стояли біля її ліжка у лікарні! Хто заманив її у великий непривітний світ, з якого я її колись забрав, від якого завжди оберігав! А кажуть, ніби я її вбив! Я ні в чому не винен! І моя мати – теж. Як відвести ці страшні звинува чення, як?

Лариса таки зателефонувала ввечері. Сказала, що вона щойно від Віти, що та в жахливому стані, і краще б йому не з’являтися на похороні. бо мала може викинути бозна що.

Увесь цей рік вона лаяла свого батька, мовляв, той загубив мамин талант, – Вероніка могла б стати головним режисером якого небуть провідного театру, а не керівником студентського аматорського гуртка. Але вона, Лариса, не вважає його, Дмитра, прямим винуватцем смерті Вероніки.

– Спасибі тобі, Ларисо, – гірко прохрипів він. – Aле чому ж усе таки померла Вероніка?

– Безпосередня причина смерті – набряк гортані. Якесь ускладнення після грипу.

– Коли я бачив її, вона не здавалася смертельно хворою.

Так, слаба, дуже бліда… Але… – він довго шукав слова, щоб передати свої враження від зустрічі з Веронікою в лікарні, – в неї не було печаті смерті на чолі! І… в нас не було неприєм ної розмови!

– Віті наговорив психоаналітик, що ти весь час пригні чував Вероніку, не давав їй виходу з приватної сфери до публічної, не підтримував її кар’єрних прагнень, обтинав шляхи її самореалізації, от її організм і запрограмувався на самознищення, потрібен був елементарний грип, і… все сталося.

– Ларисо, як ка загублена самореалізація! Вона як жінка, мала все! Коли в неї двічі на тиждень бували вечірні заняття, я завжди зустрічав її! Як принцесу! На машині! Навіть у снігопад! Яка жінка може похвалитися таким ставленням до себе!?

– Ну, і дав у пику, що призвело до множинного перелому виличної кістки, кращі професори Києва не знали, як це заживити, щоб не різати щоку…

– Але ж вона сказала, що зрадила! Який мужик спокійно на це відреаґує?

– Дмитрику, котику, жінка на зламі тисячоліть має право на подружню зраду. Тобі ще цього не пояснили?

– Здається, таки пояснили… – І якщо вже тобі так хотілося погратися у Домострой, бив би долонею, а не кулаком! Або схопив би за коси! Але тепер це не має ніякого значення. Похорон післязавтра, об одинадцятій, але, я вже казала, Віта дуже зла на тебе, вважає, що ти мало не вбив Вероніку…

– Ларисо, а де Віка? І де вони живуть,.. жили… я ж нічого не знаю, і, може, я чимось можу допомогти, не думай, що я якийсь звір…

– То ти таки правда нічого не знаєш про них?

– Так само, як ти нічого не знала про смерть нашої з Володькою матері.

– Гаразд, давай зустрінемось завтра, тільки ввечері, бо я на роботі.

– Давай, тільки де? Можеш заїхати до мене, я сам…

– Ой, до твоєї бетонки, та ще й після роботи… – (знову «бетонка», гірко подумав він). – Давай зустрінемось у центрі, посидимо десь у барі з коньячком, пом’янемо і Вероніку, і твою матір, а також поміркуємо, як тобі бути з Вітою.

Домовились про зустріч. Бар «Відень». Він знає, де це.

Якраз перед Новим роком вони закінчили обладнувати помешкання з двома мансардами в будинку кінця минулого сторіччя. Цей самий «Відень» – там у напівпідвалі. Він недолюблював Ларису за її науковоподібний дискурс, яким вона сама здається, дуже пишалася. Хто мав щастя хоч доторкнутися правдивої науки, та ще й хоч трішки відчути свої сили, той завжди зневажатиме гуманітаріїв, ґеніїв словесного шумовиння, в якому нібито ховається неіснуюча думка. Мистецтвознавець! Саме мистецтво прийняти можна.

Але мистецтвознавство – мастурбація в чистому вигляді!

Втім, що те облудне мистецтвознавство у порівннні з життям і смертю…

Але хоч би яка була та Лариса, а завтра він має почасту вати її в барі «Відень». Цей бар недешевий, треба мати при собі достатньо грошей. Він відчинив дверцята шафи у віталь ні, де завжди лежала готівка. Там мало бути шістсот гривень.

Але там нічого не було. Він узяв звідси чотириста гривень ще до Нового року, коли їхав до Блюхівки з дідом Василем.

Після повернення з Блюхівки не зазирав сюди. У Вероніки з Вітою лишався ключ від помешкання, звідки вони пішли, від цієї самої бетонки. Обручки і сережки покидали на стіл, а ключі від бетонки забрали з собою! Його знову охопила зві ряча лють: треба було поміняти замок, щоб вони не змогли увійти сюди, коли захочуть! І не тих грошей було шкода.

Слава Богу, вони не останні. Але огидно ще раз пошитися в дурні. Є в стольному граді декілька великих сірих будинків. Цей, печерський, – мабуть, найшляхетніший з поміж них. Деякі помешкання в ньому поскуповували так звані «нові». Але дехто з давніх мешканців тримається так несхитно, що «нові» й не наважуються звернутися до них із пропозицією продати квартиру, переїхати кудись. В одному із саме таких помеш кань і горить світло зараз. Тихо, тільки зрідка шумлять авта і десь виють бездомні собаки. Надворі – та коротка й грізна година, коли засинають усі пізні птахи великого міста і ще не прокидаються ранні. І якби хтось зазирнув у жовте вікно на третьому поверсі, яке тривожно світить крізь морозну сизу каламуть, то побачив би жінку, що сидить на краєчку софи, і юнака, який лежить на цій софі й дивиться в стелю червоними очима. Нещодавно він лежав просто на підлозі вниз обличчям, і їй вартувало чималих зусиль змусити його перелягти на софу. А перед тим він кричав, що має когось вбити, щоб помститися цьому нездарному життю за її смерть. І тоді вона вклала йому в руку ніж і сказала: вбивай мене.

Це його зупинило. Він поранив свою руку, і кров закапала килим, і з червоної вже стала рудою. Трофейний килим, який його давно покійний дід, військовий лікар, привіз із Німеччини. Інші килими, що з’являлися в цьому домі по тому, протиралися й блякли, а цей десятиліттями зберігав свій первісний вигляд, ніби оберігаючи цей дім. І от на ньому, попри все, з’явилася іржа житейського лиха.

Тиша, яка запанувала після криків і ридань, була недоб рою. Жінка потихеньку сховала синові окуляри, бо знала, що без них він не шукатиме ножа. А ще вона добре знала: тепер не можна мовчати. Але про що заговорити? Вона вміла розмовляти зi смертельно хворими, і люди забували, що їм жити на світі тиждень чи два, починали згадувати дитинство чи юність, усміхалися. А тепер не знає, як заспокоїти влас ного сина. Казати, що все минає, і це також мине? В такому стані ця мудра думка не сприймається. До того ж, аби все минулося, буває, потрібен чималий шмат життя. А втім, перевірено, коли треба когось заспокоїти, найкраще розпо вісти щось дуже тяжке зі свого власного життя. Зазвичай, це допомагає. Щоб людина, якій погано, відчула: їй довірили велику таємницю. Чужі таємниці, буває, рятують.

– Ти знаєш, Женику, коли в мене був найтяжчий день у житті? Тяжчого, мабуть, не буде… Це коли твої дід і бабуся вигнали мене зі свого дому вночі… о такій порі… і так само взимку з тобою маленьким на руках, і я пішки йшла від нового Ботанічного сюди.

Юнак мимоволі почав слухати цю оповідь. Він знав, що батьки розлучилися, коли він був немовлям. Знав, що це дуже травмувало його маму. Знав, що батькові батьки ставилися до невістки дуже погано, хоч вона була з їхнього кола, теж із родини київських лікарів. Обидва його діди були мало не фронтовими друзями. Однак мати розповідала такі подробиці, які перевищували усі мислимі й немислимі жахіття в стосунках між батьками чоловіка й невісткою.

Звичайно, мама в молоді роки не була вивчена добре господарювати – вона чудово навчалася в медінституті, коли там учитися пекти пироги? А в її родині загалом не надавали великого значення ні пирогам, ні огіркам домашнього засолу.

Важливіше було слухати улюблені платівки в родинному колі, не пропустити нових вистав і нових книжок. То тільки дурні кажуть, що в радянські часи не могло бути ніякого духовного життя. Треба було вміти його собі зорганізувати.

Здавалося, ті самі цінності були й у родині, куди мати прийшла невісткою. Там теж усі були лікарі. Вони мешкали в приватному будинку біля нового Ботанічного, в їхньому домі також були стелажі книжок до стелі, велика колекція платівок, старовинні світлини на стінах. Та коли розпочало ся подружнє життя, виявилось, що від молодої дружини вимагалося передусім бути домашньою господаркою. І плита завжди в неї була брудна, і каструлі не так начищені, і бульйон ніколи не був таким прозорим, як вимагала свек руха. А ще до того свекри висували цілковито безглузді звинувачення в тому, ніби невістка була гулящою. Ще невідомо, хто батько дитини, яка має народитися!.. Це була нісенітниця. До того ж, говорили, що сувора свекруха сама була однією з коханок самотнього педіатра, відомого колекціонера.

Подружнє життя перетворилося на пекло, яке забувалось ненадовго, коли молоде подружжя зачиняло за собою двері спальні. А коли народився Женик, стало зовсім тяжко.

Невипрані пелюшки летіли невістці на голову, одного разу свекруха навіть вимазала їй обличчя брудною пелюшкою.

Високоосвічена інтеліґентна жінка, кандидат медичних наук, перевершила яку небудь бабу Мотрю. І от одного дня, коли втомлена молода мати і семимісячний Женик нарешті зас нули, свекруха встала вночі в туалет, а потім зайшла до кухні й побачила, що невістка не сховала в холодильник компоту із сухофруктів, як їй наказали звечора. Розлючена свекруха відразу влетіла до спальні молодої родини, вихлюпнула пря мо на голову невістці той узвар разом із сухофруктами і звеліла їй разом із її малим вилупком забиратися геть.

Просто зараз. Не чекаючи ранку. А надворі була така сама згубна година між пізнім вечором і раннім ранком.

– Ти скажеш, сину, моя ситуація не була така жахлива, як твоя, бо ти зустрівся зі смертю, а в моєму випадку всі були живі. Але мій тодішній чоловік, твій батько, не став на мій захист! Він тільки мовчки вибирав мокрі фрукти з нашого ліжка. Він так само помер для мене тієї ночі, як для тебе померла Вероніка… Ти мав не критися від мене, сказати мені, що означала для тебе ця жінка. Може, я змогла б знайти когось зі своїх колег, хто взявся б лікувати її… Втім, грип – це така підступна хвороба, ніколи не знаєш, чого чекати від неї…