Текст книги "Поезії"

Автор книги: Едґар Аллан По

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

ЗАСНУЛІЙ

Вночі, червневої пори

Стояв я, місячні пари

В туманній, сонній течії

Спливали за ясні краї

І м'яко росяний убір

Стелили на вершини гір,

Стікали тихо й мелодійно

В долину вічності сновійну.

Лілею там леліє хвиля,

Схилилась ружа на могилі,

І загортає у туман

Руїна вирви давніх ран.

На Лету схожий сонний став

Поглянь! тривожно задрімав,

Його нікому не збудить!

Краса вся спить!

Ірена спить, Небес відкрита висоті

Із Долею на самоті.

О чарівна! Чия вина,

Що не зачинено вікна?

Що жваві леготи нічні

Крізь ґрати на твоїм вікні

Мов чаклуни в ході легкій

Навідуються в твій покій,

І, повні шалу, так зухвало

Колишуть довге запинало,

Нависле над закритим віком,

Де задрімала ти навіки.

А на підлогу і на стіни

Примарами набігли тіні.

Мов чорний птах довкола страх.

Куди мандруєш ти у снах?

На острови серед морів

Чужою для оцих садів!

Ця дивна блідість! Дивний стрій,

Нерушність довгих кіс і вій,

І цей суворий супокій!

Заснула! Хай спокійно спить,

За віком вік стіка, як мить.

І небо сон її хранить

В хоромах, що за ці святіші,

На ложі, що за це смутніше.

І я молюсь, щоби повік

Не відкривати їй повік,

Коли довкіл примар потік.

Кохана спить! Хай мирно спить

І вічно сни щасливі снить!

Хай пухом їй земля лежить!

У темних нетрях лісових

Сховає склеп її від лих, —

Високий склеп її родини

Свої крилаті чорні стіни

Гостинно розкрива для всіх,

Хто вже позбувсь земних утіх.

Це та гробниця, до порталу

Якої ще вона бувало

В дитинстві камінці кидала;

Плита могильна – звідти їй

Вже не відлунить звук глухий,

Навіявши думки страшні,

Що стогне мертвий у труні.

ДОЛИНА ТРИВОГИ

Тихий діл колись-то цвів,

Де з людей ніхто не жив —

Війни їх взяли суворі.

Тільки ніжноокі зорі

З синіх веж в нічні години

Квіти стерегли. За днини

Промінь сонця в квітниках

Ніжився на пелюстках.

А тепер, в годину бід,

Там спокою згинув слід,

Скрізь стривоженості гніт, —

Понад долом спорожнілим

Леготи закам'яніли.

І не вітер у садах

Шумить, мов хвилі зліт і крах

В Гебрідських дальніх островах.

І не під вітром зграї хмар

Простерлись сонмищем примар,

Летять, немов юрба почвар

Понад фіалками, які

Мов очі дивляться людські,

Над ліліями, що схилили

Голівки на чиїсь могили.

Схилили – з ніжних пелюсток

Спадають роси у пісок.

Сльозини по тонкій стеблині

Стікають вічні і невпинні.

МІСТО СЕРЕД МОРЯ

Де Заходу околи тьмяні

Є дивне місто в океані.

Там Смерть собі воздвигла трон,

Там грішним і праведним рівний закон —

Спочинок вічний, вічний сон.

Палаци там, святині, вежі

(Не подолати їх вікам!),

Яких не знають наші межі.

Навкруг, чужий усім вітрам,

Байдужий до усіх негод,

Меланхолійний безмір вод.

З небес проміння ні на мить

У темінь міста не злетить, —

Лиш сяйво із блідих глибин

Торкається сумних руїн

На вавилонські схожих стін,

Палат, соборів білини,

Шпилів стрімких височини,

Давно покинутих альтан

В обіймах кам'яних ліан,

Гробниць, оград і колонад,

І фризів, де сплелися в лад

Віола, вензель, виноград.

Байдужий до усіх негод

Меланхолійний безмір вод.

І так сплелися світло й тіні,

Що ніби з неба звисли стіни,

А з вежі гордої німа

Все оглядає Смерть сама!

Гробниці без дверей, без брам

На рівні вод похмурий храм,

Але не ваблять сонні води

Ні діаманти, ні клейноди,

Що сяють в ідольських очах,

Що покривають тлінний прах.

І не тривожить хвиля пінна

Пустельне водне оскляніння,

Ані прибій, гонець вітрів

Із інших, радісних морів,

Потворної, страшної тиші

І вод свинцевих не сколише.

Та що це? У провітрі гук!

І хвилі неповторний звук!

То вежі наче ледь просіли,

Збудити водну гладь посміли,

У небі хмарному прорвали

Верхів'ями вузькі провали,

Багрянцем засвітились води,

Затримали хвилини подих...

Коли ж у стогонах поволі

На дно, в безодню місто кане,

Зведеться пекло на престолі

Йому віддати шану.

ТІЙ, ЩО В РАЮ

Колись в твоїм коханні

Душа спізнала рай —

І острів в океані,

Й олтар, і водограй,

І квіти дивні та духмяні —

Моїм був той розмай.

О мрій сліпуча мить!

Надії зблиск! Без вороття

Майне і відлетить!

«Вперед! Вперед!» – із Майбуття

Лунає глас. Та дух мій снить

Минулим. І без відчуття

Закляк, німий, мовчить!

Вогонь життя не спалахне,

Згубив я бідам лік!

«Навік, навік, навік...»

(Так мовить море крижане

Сухим піскам здалік.)

Орел підбитий не змайне,

Не квітне громовик.

Удень я сню в замрії,

Ночами бачу сни,

Як десь твій зір зоріє,

Як десь під звук струни

Ведеш танки-завії

Чужої сторони.

О леле! В спінених валах

Про тебе зникли вісті.

Ти в хтиві руки віддала

Свої красоти чисті,

Забула край, де хмар імла,

Де верб плакуче листя.

ДО ФАННІ

Прощальний лебединий спів

В озерах Півночі лунає,

Останній звук серед лісів

Тужливо й сумно завмирає.

Таким почув твій голос я,

Моє тремтіло в нім ім'я.

Як промінь сонця, що пройшов

Крізь небо чорне і студене,

Проткнувши хмар нічний покров,

Так погляд твій упав на мене.

Та витримав його сповна

Мій дух, мов скеля кам'яна.

Згадай-но юнака, що зміг

Віддати серце, як офіру,

Він зник у мареві доріг,

В твою красу зберігши віру.

То в жертву принесла раба

Очей погордних ворожба.

КОЛІЗЕЙ

Прадавній Риме! Ось вона – гробниця

Високих роздумів, що їх вікам

Залишили століття сили й слави!

Нарешті після довгих, довгих днів

Паломництва виснажливого, спраги

Над мудрості твоєї джерелом

Схиляюся, очищений і скромний,

Між тіней, убираючи у себе

У душу все: пишноту, славу, смуток.

Безмежжя! Вічність! Пам'ять давнини!

Спустошеність! Безмовність! Темна ніч!

Я відчуваю непоборну силу

Цієї магії – цар Іудеї

Такої не вивчав у Гетсимані,

Могутніх чарів – промітні халдеї

Таких не позичали у зірок!

Де впав герой, там падає колона!

Де променився золотом орел,

Тепер кажан чатує сірокрилий!

Де вітер пестив римлянкам волосся,

Колишеться осот і очерет,

А де монарх на золотому троні

Недбало ніжився – неначе тінь

У місячному тьмяному промінні

Нечутно в'ється ящірка прудка!

Стривай! Цей мур, обплетені аркади,

Карнизи вищерблені, ці колони,

Цей чорний ряд облуплених колон,

Розбитий фриз, оця сумна руїна,

Ці камені! Невже цей камінь – все,

Що залишив від чорного громаддя

Нещадний Час Майбутньому й мені?

Не все, – озвались Луни, – ні, не все!

Пророцтва голосного вічні звуки

До мудреців підносяться з руїн,

Мов спів Мемнона Сонцеві назустріч.

Врядуємо жорстоко і всевладно

Ми помислами й душами титанів, —

Ні, не знесиліло бліде каміння,

Ні, не розвіялася влада й міць,

І ні урочисть голосної слави,

Ні сховані під нами таємниці,

Ні дивовижні чари і легенди,

Ні спогади, які нас угорнули

В нетлінні віковічні шати,

Не перевершать цю, минулу славу.

ДО Ф...

Кохана, серед лютих бід,

Що облягли мій шлях земний

(На нім не стрівсь – за стільки літ! —

Ні жодної троянди цвіт.),

Розрадою душі сумній

Про тебе мрії – як привіт

З Едему в безталанний світ.

Ті пам'ятні тобою дні

Для мене – острів у морській

Буремній далині,

Де шторми люті й навісні

Розшаленілись. Та в стрімкій

Небесній чистій вишині

Над ним – одвічний супокій.

ДО ЗАНТЕ

Прекрасний острове, найкращі квіти

Тобі ласкаву назву віддали!

Прекрасних згадок світлі дивоцвіти

Ці овиди у пам'яті принесли, —

Про щастя, що його не повернути,

Про гіркоту утрачених надій,

Про дівчину, якій не позирнути —

Навік уже! Навік! – на берег твій.

Навік! Навік! Цьому судилось слову

Змінити все! Навік моя печаль!

Тепер проклятою землею знову

Я наречу оцю квітучу даль!

О гіацинтів край! Багряний Занте!

Isola d'oro, fior di Levante!*

ПРИМАРНИЙ ЗАМОК

У смарагдовій долині

Серед ангельських садів

Звівши вежі старовинні

Пишний замок височів.

В Думки-владаря державі

Був той дім!

Над прекраснішим – в уяві

Не витав ще серафим!

Стяги гордо майоріли

Понад дахом золоті

(Як давно вже відшуміли

Дні оті!),

А коли вітрець ласкавий

Там злітав,

То в густі квітучі трави

Аромати проливав.

Мандрівник у тій долині

Бачив в кожному вікні,

Як під лютні спів видіння

Пропливали осяйні,

Танцювали, а на троні

Він сидів —

В багряниці і короні

Гордий владар тих країв.

В блиску перлів і рубінів

Двері в зал.

А крізь двері плинув, плинув

В сяєві дзеркал

Почет Лун, що починали

Дивний спів, —

Їхні славили хорали

Мудрість володарських слів.

Тільки ж лихо чорношате

Облягло величний трон.

Владарю вже не стрічати

Сонця схід. Неначе сон —

Дні, яких не повернути,

Спів осанн —

Все забуто, всі забуті,

Все – туман.

Мандрівник у тій долині

У червоних вікнах зрить:

Під потворні звуки тіні

В'ються – темна ненасить!

Товпляться в побляклі двері,

Мов потік,

З диким реготом химери.

Не всміхнуться їм повік.

ТИША

Є сутності й властивості, які

Живуть двоїсто, суть їх глибінь

У тому, що природою близькі

Матерія і світло, річ і тінь,

І Тиша є двоїста – тверді й вод,

Душі і тіла, незбагненна суть

Її у затишку глухих безлюдь;

У спогадах гірких винагород

Вона звучить словами «не вернуть!»

Ця Тиша віковічна – ні добра

Вона не принесе тобі, ні зла.

Коли ж, як слід злощасного тавра,

Прилине Тиша, наче тінь крила

З країв, де крок і слово завмира, —

То ввірся Господу! Прийшла пора.

КРАЇНА СНОВИДІНЬ

Шляхом самоти туманним,

Тільки демонові знаним,

Де, посівши чорний трон,

Ідол-Ніч вершить закон,

Із огрому, із безмов'я

З Фули темної прийшов я,

Де мовкне глас, зникає враз

Простір і час!

Безодня пущ, безмежжя вод,

І велет ліс, провалля, грот,

Де никнуть тіні сумовиті,

Завісою роси укриті.

Гори падають неждано

У глибини океану,

Океан вали здіймає

В небо вогняне, безкрає.

Далі озера простерті,

Де застигли води мертві,

Мертві води заніміли

Й сніжнобілі лики лілій.

Де озера розпростерті,

Де пустельні води мертві,

Мертві води заніміли

Й сніжнобілі лики лілій,

Біля гір, уздовж ріки,

Що струмує тут віки,

В сірих нетрях, болотами,

Де плазує гадь віками,

Де у вирвах серед мряки

Вурдалаки,

У просторах тих безмежних,

В диких закутках бентежних

Мандрівник пополотнілий

Бачить спогад знов ожилий, —

В саванах його минають,

Стрепенувшися, зітхають

Друзів тіні, що від себе

Він віддав Землі – і Небу.

А серця, закляклі в горі,

Утішають ті простори.

Душам змученим відрада, —

Край цей – їхній Ельдорадо.

Та живому не посміти

Вільно тут усе уздріти,

Для слабких очей людини

Незбагненні ці таїни.

І тому звелів Владика

Долі опускать повіки,

А сумна душа розгляне

Все крізь марево туманне.

Шляхом самоти туманним,

Тільки демонові знаним,

Де, посівши чорний трон,

Ідол-Ніч вершить закон,

Повернувся вже, прийшов я

З Фули темної, з безмов'я.

ЕВЛАЛІЯ

Немилий світ

Самотніх літ,

І в'яне душа в самоті,

Та юна й ласкава Евлалія судилась мені у житті,

Але світлокоса Евлалія з'явилась в моєму житті.

Ах, зорі нічні

Тьмяніші мені

Від сяйва дівочих очей.

Із срібних полян

Серпанок-туман,

Що в місячнім сяйві тече,

Ніщо проти хвилі волосся, що впала на біле плече,

Коли ясноокій Евлалії волосся спада на плече.

Сумнів і сум

Щезли з дум —

Душею ми з нею одні!

Сяє для нас

В денний час

Астарта у височині,

На неї ніжна Евлалія очі звела чарівні,

До неї юна Евлалія звела свої очі ясні.

ДО М. Л. Ш.

З усіх, кому тебе зустріти – ранок,

З усіх, кому без тебе день, як ніч,

Затемнення у висоті небес

Святого сонця, з тих усіх, що слізно

Тебе благословляють за Надію,

Відродження загубленої віри

В людей, у істину, у Доброчестя,

Із тих усіх, хто, Розпачем убитий,

Став з ложа смерті на лагідний поклик

Тобою мовлений: «Хай буде світло», —

Лагідний клич пророчий, що світився

В твоїх очах, прекрасний серафиме,

Із тих усіх, чия довічна вдячність

Обожнення нагадує, – згадай

Того, хто вірність береже до смерті,

Хто, укладаючи цей скромний вірш,

Із трепетом священним усвідомив,

Що доторкнувся ангельського духа.

ДО ...

Ще так недавно автор цих рядків

Зарозуміло і уперто твердив

Про «всемогутність слів», не визнавав,

Що може в мозку виникнути думка,

Яка людському слову непідвладна.

І, як на глум тій похвальбі моїй,

Два ніжні, милозвучні слова, – схожі

На італійські, ніби прошептали

Їх ангели у сні «посеред рос

На місяцем залитому Гермоні»,* —

З безодні серця виникли самі.

Думки нездумні – чисті душі дум,

Свавільніші, божистіші від звуків,

Що будь-коли на арфі Ізрафель,

«Із найсолодшим голосом у світі»,

Спромігся відтворити. Я ж німий!

Перо безвладне випадає з рук, —

Тобі, кохана, на твоє прохання

Не можу я ні слова віднайти.

Безсилий думати і почувати —

Хіба ж то почуття – ця скам'янілість

Над золотим порогом світу мрій?

Знетямлений розкішним краєвидом

Хвилююся, тому що навкруги —

Праворуч і ліворуч, скрізь, у всьому,

В багряному серпанку вдалині,

Де виднокруг зникає – ти єдина.

ЮЛАЛЮМ

Небеса попелясті й скорботні,

Лист опалий – сумна таїна,

Лист зів'ялий – сумна таїна,

Знову ніч, знову жовтень самотній,

Ніч з ночей, незабутня, одна,

Знов Оберові темні безодні,

Що ховає лісна глушина,

Знов озерні холодні безодні,

Де Уїра жахна глушина.*

Я блукав де звелися титани —

Кипариси, з Душею блукав,

Із Псіхеєю довго блукав.

В серці в мене конали вулкани,

Наче лави нестримної сплав,

Наче магми сірчистої сплав,

Що колись в крижані океани

Грізний Янік потужно зливав,

Що із стогоном в сиві тумани

На полярні поля виливав.

У розмові повільній, скорботній,

Розтривожених дум нуртина,

Давніх спогадів нуртовина.

Ми не знали що жовтень самотній,

Що прийшла тая ніч мовчазна

(Ніч з ночей, незабутня, одна!),

Ми забули озерні безодні

(Та знайома нам ця глушина!),

Ці Оберові темні безодні,

Ця Уїра жахна глушина.

Вже крізь ніч пробивалось світання,

І сузір'я вказали на схід,

І зірки провістили вже схід.

Перед нами в непевнім тумані

Мрів заграви далекої слід,

Із заграви у дивнім сіянні

Виходила Астарта* на світ,

В кришталевім дворогім убранні

Осіяла короною світ.

І сказав я: «Астарта ніжніша

За Діану у царстві зітхань,

Владно сяє в юдолі зітхань.

Вона бачила сльози, живі ще

На щоках непогаслих страждань,

І крізь лева сузір'я нам віщо

Прояснила шляхи сподівань,

До одвічних світів сподівань.

В очах її сяйво – скоріше

Через Лева ходім без вагань,

Із любов'ю в очах вона вище

Простувати велить без вагань».

Та Псіхея в раптовій тривозі

Зупинилась. «Я знала колись

Тую блідість, я знала колись.

Нумо швидше! О поки в спромозі

Утікаймо! Тікай! Не барись!»

І шептала й тремтіла в знемозі,

Її крила в пилюці тяглись,

І ридала безвладно в знемозі,

Її крила по стежці тяглись. Сумовито в пилюці тяглись.

Відповів я: «Не біймося мрії,

Поспішаймо в тремтіння зорі,

В кришталеві розкоші зорі.

То в пророцтвах Сивілли

Надії Променіють красою вгорі,

Розвидняється ніч угорі.

То ж довірмося – сяйво розвіє

Наші муки й страждання старі,

Довіряймось спокійно – розвіє

Те проміння страждання старі.

Розвидняється ж ніч угорі».

Я втішав і голубив Псіхею,

І розвіював гніт її дум,

І тривогу розвіював дум.

Та дійшли ми до обрію з нею,

І спинив нас, навіявши сум,

Склеп камінний, навіявши сум.

«Хто лежить за стіною цією?»

Запитав я, тамуючи сум.

І сказала вона: «Юлалюм,

Тут заснула твоя Юлалюм».

І зів'яли на серці скорботні

Сірі думи – сумна таїна,

Наче листу сумна таїна.

І я крикнув: «Це жовтень самотній,

Рік, як ніч промайнула журна.

Я блукав тут, і ноша страшна

Мою душу гнітила – страшна,

В ніч з ночей, що єдина-одна.

Демон водить мене, чи мана?

Упізнав я озерні безодні:

Це Уїра жахна глушина,

Це Оберові темні безодні,

Це вампірна лісна глушина».

Вдвох ми скрикнули: «В нашій печалі,

Мабуть, встали з забутих могил,

Милосердні привиддя з могил

В засторозі спинитися й далі

Не узріти, що вкрив уже пил,

Таїни, що покрив уже пил,

І вони нам це сяйво послали

Потойбічних довічних світил,

Що в гріховно сліпучім хоралі

Все блукають у пеклі світил?»

ДЗВОНИ

1

Слухай над санками дзвін —

Срібний дзвін!

Скільки сміху, скільки втіхи розсипає він!

Як він лине, лине, лине

У дзвінку морозну ніч!

Світлих зірочок іскрини

Переблискують невпинно

Безліччю веселих віч.

Звуки срібних струн

Ритмом стародавніх рун

Розсипає мелодійний, музикальний передзвін,

За санками сніжний дзвін,

Дзвін, дзвін, дзвін, дзвін,

Лине чисто і сріблисто навздогін.

2

Слухай-но вінчальний дзвін —

Злотодзвін!

Світлим вісником лунає величальний дзвін!

У духмяну ніжну ніч

Посилає радий клич!

Мелодійна і ясна

В дивний лад

Перелунює луна.

Горлицю приворожила пісня чарівна

В тихий сад.

Із дзвінких дзвіниць вершин

Водоспадом милозвуччя пролітає дзвін.

Ллється він,

Добрих змін

Передвісник, передзвін.

В забутті співає він,

І щасливим переливом

Лине дзвін, дзвін, дзвін,

Мелодійний, гармонійний, світлий дзвін.

3

Слухай! Десь тривожний дзвін —

Бронзи дзвін!

В тиші лементом безладним враз ударив він!

І збудив, розбурхав ніч!

Зойком страху б'ється в ніч!

З жаху занімів язик,

Замість слова крик, крик!

В недолад,

Бездоладно він благає змилосердитись пожар,

Божевільно проклинає лютий і глухий пожар,

За ударом ще удар,

Полум'я сягає хмар,

Шле в скаженім намаганні

З ними злити увостаннє

Свій криваво-чорний чад.

Лине дзвін, дзвін, дзвін,

З жаху ген метнувся він

Наче звір!

Скільки реву, грюку, грому,

Сковує страшна судома

Наполоханий, стривожений ефір.

Та пізнає гострий слух

Із розгону

Того дзвону,

Що вогонь на мить ущух,

Чітко вловить серед змін

Ритму дзвону,

Розгомону

Лиха вибухи і скін!

Бо знесилля й спалах люті шле навколо сполох дзвін,

Бронзи дзвін,

Ллється, б'ється дзвін, дзвін,

Дзвін, дзвін, дзвін.

Гірко просить і голосить марний дзвін!

4

Слухай-но, сумує дзвін —

Криці дзвін!

Будить чорних дум тривогу похоронний дзвін!

У глуху самотню ніч

Проганяє сон із віч

Він залізним, невблаганним, грізним тоном.

Чути в дзвонах безнастанних

З заіржавілих горлянок

Муки стогін.

То в дзвіниці юрми гномів

Напочатку дзвонів гомін

Рушать сонно,

Потім дзвоном, дзвоном, дзвоном,

Глухо гуком однотонним

Котять камені на серце

І радіють безборонно.

Що за плем'я – тіні сірі,

І не люди і не звірі —

Там снує?

То вампір їм тон дає —

Він розгойдує і б'є,

Б'є,

Серцем дзвона в грізний дзвін,

То регоче хижо він —

Все на світі прах і тлін,

Виє він, танцює він

Під акорди мертвих струн

В ритмі стародавніх рун,

Громом роздирає дзвін,

Лютий дзвін.

Під акорди мертвих струн

В ритмі стародавніх рун

Однотонно лине дзвін,

Дзвін, дзвін, дзвін, дзвін,

Голосінням лине він

У акордах тужних струн

Вічний сон віщує дзвін

Під щасливі ритми рун.

Реквіємний скорбний дзвін,

Чорний дзвін, дзвін, дзвін,

Похоронний плаче дзвін,

Суму дзвін, дзвін, дзвін, дзвін,

Вічний дзвін,

Невблаганний, нездоланний, скорбний дзвін.

ГЕЛЕНІ

Я лиш єдиний раз тебе побачив

Тому вже кілька літ – хоч небагато.

Була липнева ніч, і місяць щедрий,

Немов твоя душа, по небу плив.

Долаючи стрімку стежину круто,

Він посилав сріблисту зливу світла

Спокійно, сонно, тихо й сумовито

На тисячі підведених угору

Троянд у зачарованім саду,

Куди вітри скрадалися несміло.

І місяцю осяяні троянди

За промені кохання віддавали

Духмяність душ в останньому екстазі —

І місяцем осяяні троянди

Вмирали, заворожені тобою

1 поетичністю твого буття.

Ти, вся у білому, напівсхилилась

Над квітником фіалок, поки місяць

Світив на зачаровані троянди

І на твоє – зажурене! – обличчя.

Хіба не Доля це – тієї ночі —

Хіба не Доля (ймення їй Журба)

Мене спинила біля входу в сад

Вдихнути пахощі троянд півсонних?

Ніде ні звуку, світ огидний спав.

Не спали ти і я (О Боже! Небо!

Як б'ється серце від сполуччя слів!).

Не спали ти і я. Спинивсь я, глянув,

І раптом позникало все навколо.

(Не забувайте, сад був чарівний!)

Перлинний відблиск місяця погас, —

Галяв мошистих, сплетених стежин,

Щасливих квітів і дерев тривожних

Не стало, і на леготів долонях

Позавмирали пахощі троянд.

Все зникло, все, лишилась тільки ти,

І навіть ні – лиш світло у очах,

Душа у вгору зведених очах.

Лиш їх я бачив – в них увесь мій світ,

Лише на них годинами дивився,

Лише на них, аж поки місяць згас.

Які нестримні повісті сердечні,

Здавалось, закарбовані навічно

У цих небесних сферах кришталевих!

Глибокий розпач і палка надія,

І гідності спокійний океан,

Шалена пристрасть і така бездонна

І нерозгадана жага любові!

Та ось Діана світла перейшла

На ложе хмар на західному прузі,

А ти, мов дух поміж дерев громаддя,

Вже відпливла! Та очі – залишились,

Вони і дотепер іще зі мною,

Освітлюють мені самотній шлях.

Вони не зрадили, як зрадили надії,

Вони зі мною і ведуть крізь роки,

Неначе слуги, я ж – покірний раб.

Їх служба – ласкою мене зігріти,

Я ж маю рятуватись їхнім світлом,

Вогнем їх електричним очищатись,

Святитись елізійним їх вогнем,

Надій красою сповнюючи душу.

Вони – ті зорі, на які молюся

Сумними і безсонними ночами.

Проте в безжальнім сяйві полуденнім

Я бачу їх – прекрасні дві Венери —

Яких несила сонцю погасити.

ДО МАРГАРЕТ

Хто спокусив тебе зректись служінню

Джерелам бездоганної краси?

Від мудрості вигнанкою воліти

Злиденний жарт, а не почесну риму?

Писати? Переводити папір?

На ці слова й відписувати годі, —

Людина – пише, стримується – Бог.