Текст книги "Поезії"

Автор книги: Едґар Аллан По

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц)

Едґар Аллан По

ПОЕЗІЇ

(вибрані вірші)

Переклади Анатолія Онишка,

крім «Ельдорадо» (1) і «Крук» (переклади Григорія Кочура),

«Ельдорадо» (2), «Аннабель Лі» і «Весільна балада» (переклади Максима Стріхи).

ЕЛЬДОРАДО (1)

Молодий та стрункий

Вершник мчав навпрошки,

В дощ і в спеку прямуючи радо;

Їхав поночі й вдень,

Ще й співав він пісень, —

Прагнув землю знайти – Ельдорадо.

Стільки років блукав,

Що вже й сивий він став,

Вже утратив і силу, й принаду,

Скрізь об'їздити встиг,

Та в блуканнях отих

Не знайшов він землі Ельдорадо.

На котрімсь із шляхів

Раз він привида стрів, —

Може, в нього він знайде пораду:

«Чи не знаєш хоч ти,

Де я зможу знайти

Землю ту, на ім'я Ельдорадо?»

Каже привид: «Поглянь, —

Там, де обрію грань, Видко гір нерухому громаду;

Отуди твоя путь,

Щоб аж їх перетнуть,

Якщо хочеш знайти Ельдорадо!»

ЕЛЬДОРАДО (2)

В ясній броні

Він день при дні,

Наспівуючи радо,

У спеку й сніг

Шукав, де міг,

Країну Ельдорадо.

Минувся час

І запал згас,

Лунає спів нерадо.

За кроком крок,

Минає строк —

Ні сліду Ельдорадо.

Вже сил нема

І все – дарма...

«О Тіне, дай пораду:

Іду здаля,

Та де ж земля,

Що зветься Ельдорадо?»

«За непокірні

Пасма гір,

Де нізвідкіль ждать ради,

Ще довго йти —

Як справді ти

Шукаєш Ельдорадо!»

КРУК

Опівнічною порою я над книгою старою

Силкувавсь наук прадавніх осягти таємну суть.

Аж куняв я, – так знемігся. Раптом стиха звук розлігся,

Мов легенький стук розбігся – тихий стук у двері чуть.

– Певно, гість, – пробурмотів я, – отже, й стук у двері чуть,

Не інакше, гість, мабуть.

Ясно так запам'яталось: те в похмурім грудні сталось.

По підлозі тіней слалась миготлива каламуть.

Марно я тоді в суворій книзі прагнув збутись горя,

Щоб по втраченій Ленорі сум розвіяти, забуть.

Нині так ясну Ленору янголи на небі звуть —

Тут її ім'я не чуть.

Нетерпляче ждав я ранку. Вітер коливав фіранку,

Серце ранив жах казковий, жах, якого не збагнуть.

Ніби скам'янінням скутий, шепотів я ледве чути:

– Певно, гість якийсь побути хоче в мене й відітхнуть,

Пізній гість, який побути хоче в мене й відітхнуть,

Не інакше, він, мабуть.

Нерішучість поборовши, я вже не вагався довше:

– Пане, – я сказав, – чи пані, ви ображені, мабуть,

Але ж я почав дрімати й не спромігся розібрати,

Чи хто стукав до кімнати, чи могло що інше буть. —

Навстіж відчинив я двері, – що могло за ними буть?

Вкруг – лиш пітьми каламуть.

В пітьмі тій зблукавши оком, довго в роздумі глибокім

Я стояв, думки пустивши на незнану смертним путь.

І не зрушилось мовчання, не торкнулось мли світання,

Тільки слово, мов зітхання, промайнуло ледве чуть.

То зітхнув я сам: «Ленора», – тихий відгук ледве чуть.

Тільки це й було, мабуть.

Знов зайшов я до кімнати, наче пломенем пойнятий.

Раптом стукання, на цей раз голосніше, знову чуть.

– Це ж віконниця, здається, це ж про неї, певно, йдеться.

Дай погляну, що це, де ця тайна, спробую збагнуть,

Дай послухаю хвилину, що це, спробую збагнуть.

Що ж, крім вітру, може буть!

Ледве прочинив вікно я, враз із темряви нічної,

Гучно крилами стріпнувши, крук величний встиг стрибнуть.

Днів колишніх птах священний, не зважаючи на мене,

Кроком лорда достеменним рушив повагом у путь,

До Палладиного бюста* скерував свою він путь,

Сів на нім – не зворухнуть.

Аж мене в моїй недолі розсмішив він мимоволі,

Так поважно й гордовито зміг ступнути й позирнуть.

«Хоч тебе й поскубли добре, – видко, зроду ти хоробрий,

Ти, що кинув Ночі обрій, царство, звідки сни всі йдуть.

Як же звався ти в пекельнім царстві, звідки сни всі йдуть?»

Крук відмовив: – Не вернуть.

Так сказав незграба вдало, що мене це здивувало,

Може, в цьому й змісту мало, тільки ж мусив кожен буть

Вражений, коли до нього просто з мороку нічного,

Викликаючи тривогу, зміг понурий птах стрибнуть,

На погруддя над дверима зміг понурий птах стрибнуть,

Птах на ймення «Не вернуть».

Сів на бюсті загадково, крукнувши одне лиш слово.

Він, здавалось, був готовий в нього душу всю вдихнуть.

Крукнув, більше не озвався, ні пером не сколивався.

«Жоден друг тут не зостався, вже й вони тут не живуть,

Ранком зникне й крук – самотні знов надії оживуть».

Птах промовив: – Не вернуть.

Я здригнувся безпорадно —так відмовив він доладно.

«Ні, кумедний крук не здатен змісту слова осягнуть.

Певна річ, якийсь невдаха був колись господар птаха, —

Тільки й міг він, бідолаха, лихо терплячи, зітхнуть,

Під ярмом скорботи міг лиш, примовляючи, зітхнуть:

«Щастя більше не вернуть!»

Звеселившись мимоволі, сів я, снуючи поволі

Здогади, мов павутиння, що думки примхливо тчуть:

Вісник лиховісний, хто він, туги навісної повен,

Із яких підземних сховин міг до мене він прибуть

З криком диким, загадковим, звідкіля він міг прибуть,

Птах із криком «Не вернуть»?

Так замислившись, ні звука я не проронив до крука,

Що глибінь грудей палючим зором важив розітнуть.

Я, на оксамит сидіння прихилившись, де мигтіння

Лампи клало світло й тіні, в давній час бажав пірнуть,

В час, коли й ВОНА схилялась на сидіння те, пірнуть

В час, якого не вернуть.

А повітря обважніло, мов незримо десь кадило

Фіміамом устелило Серафима світлу путь.

«З райського прибув він хору душу врятувати хвору,

Щоб забув я про Ленору, смертним болям дав заснуть».

Скрикнув я: – Верни колишню втіху, мукам дай заснуть! —

Крук промовив: – Не вернуть.

– Ти, пророче зловорожий, птах або диявол, може,

Чи тебе послав спокусник, чи вітри лихі несуть

На цю землю, де без краю жах розлігсь, в цей дім одчаю,

Ти скажи мені, благаю, чи я зможу тут здобуть

Забуття бальзам цілющий, знов відраду тут здобуть? —

Крук промовив: – Не вернуть.

– Ти, пророче зловорожий, птах або диявол, може,

Ради неба, до якого наші помисли ведуть,

Серцю, що зів'яло в горі, дай надію – хоч в просторі

Понадземнім стріть Ленору, давнє щастя осягнуть,

Осяйну обнять Ленору, знову щастя осягнуть! —

Крук промовив: – Не вернуть.

– В слові цім, зловісний пташе, хай звучить розстання наше,

Щезни в бурю, в ніч пекельну, більше тут тобі не буть,

Не лишай ані пір'їни, хай твоя омана згине,

З серця вийми дзьоб злочинний, дай вільніш мені дихнуть,

Поверни колишній спокій, щоб вільніш мені дихнуть! —

Крук промовив: – Не вернуть.

І не сходить ні на мить він, все сидить він, все сидить він

На погрудді над дверима – гість, якого вже не збуть.

Очі блискають вороже, з темним демоном він схожий,

І душа ніяк не може його тіні оминуть.

Знаю, вже довіку тіні чорної не оминуть

І спокою – не вернуть.

ВОРОН

В тихий час глухої ночі вабили ослаблі очі

Дивовижні та урочі книги давнього письма.

Я дрімав уже з утоми, та нараз почувся в домі

Тихий стукіт незнайомий. «Невідомого пітьма

То застала у дорозі, – прошептав я. – Так, пітьма,

Більш нікого тут нема».

Ах, у пам'яті упертій – грудня зимні круговерті;

Вуглик на порозі смерті клаптик мороку вийма.

Кличу світанкову пору, душить розпач душу хвору,

Не зарадять книги горю, горю, що Ленор нема,

Діви чистої й святої на землі давно нема,

Вкрила те ім'я Пітьма.

І непевність висне німо, в шовку штор живе незримо,

Душу сповнює тривога, страхом трепетним пройма.

Щем би в серці приглушити! Тож почав я говорити:

«Просить гість якийсь пустити до кімнати, бо пітьма,

Просить пізній гість пустити до кімнати, бо пітьма, —

Більш нікого тут нема».

В душу спокій і наснага увійшли, зросла відвага, —

«Пане, – мовив я, – чи пані, не хвилюйтеся дарма —

Бачте, я дрімав з утоми, стукіт ваш був невагомий,

Поки стукіт усвідомив... Сон, подумав я притьма,

Це, я думав, так приснилось». Двері я відкрив – нема

Ні душі – німа пітьма.

У пітьмі я довго стежив, дивнії думки мережив,

Смертним досі невідомі. Довго так стояв дарма,

А стривоженої тиші ані шелест не сколише,

І «Ленор» щонайтихіше прошептав я крадькома.

І луна «Ленор» вернула, й знову залягла німа

Тиша, тиша і пітьма.

Я вернувся до світлиці, в груди полум'я струмиться,

Раптом знову стукіт чую, вже сильніший. Тут сама

Думка рятівна приходить: «Це ж бо вітер колобродить,

Стука у віконну раму, таємниці тут нема,

Стихни, серце, не тривожся – таємниці тут нема —

Вітер стука крадькома».

Розчинив вікно я сміло – з шумом розгорнувши крила,

Увійшов статечний Ворон, мов минувшина сама.

Не кивнувши головою, із вельможною пихою

Йде поважною ходою, знявсь, і – подив обійма:

Знявсь і сів на бюст Паллади, мов нікого тут нема,

Знявсь і сів, мов тінь німа.

Розпачу й журбі на зміну я всміхнувсь – кумедну міну

Зберігав поважний Ворон – велич древності німа.

«Ти ж опудало провісне, та не боягуз ти, звісно,

Древній Вороне зловісний, з того краю, де Пітьма.

Як Вельможність Вашу звали, де Плутонова Пітьма?»

Ворон прокричав: – Дарма!

Здивувався я незмірно – птах промовив чітко, вірно,

Хоч і мовив недоречно – сенсу в слові тім нема —

Та скажіть, хіба не диво, крукові хіба властиво,

Щоби він отак сміливо над дверима сів притьма?

Птах чи звір щоби вмостився, мов нікого тут нема?

Птах із іменем «Дарма»?

А самотній Ворон мовив тільки те єдине слово,

Ніби скинувши окови із душі, тягар ярма.

Знову стало німо й тихо, скам'янів, немов не диха

Ворон, поки я на лихо прошептав: «А вже нема

Давніх друзів, на світанку й він піде, надій нема».

І промовив птах: – Дарма!

Я здригнувся – надто вдало слово те у тиші впало.

«Так, – сказав я, – це єдине заучив він, видома,

Від господаря старого, лихом гнаного, і стогін,

Слово розпачу німого, що життя прийшла зима,

Спів погребний по Надії, не ішов йому з ума

Стогін той: – Дарма, дарма».

Ворон знов на зміну суму сміх навіяв. Я. присунув

Крісло до дверей, погруддя й птаха, що немов дріма,

Сівши в крісло непорушно, я почав сплітати скрушно

Думку з думкою і слушно запитав себе притьма:

Що цей древній крук незвісний, лиховісний мов пітьма,

Провіща своїм «дарма»?

Роздумів текли хвилини, та ні слова я не кинув

Ворону, що пік очима, мов жаринами двома.

І текли, спливали миті, голову я став хилити

До м'якого оксамиту, що окреслила пітьма.

А Ленор до оксамиту, що окреслила пітьма,

Вже не схилиться! Дарма!

І здалося – плив незримо дим з кадила Серафима,

Що проходив по світлиці тихим кроком крадькома.

Крикнув я: «Слабка людино! Це Господь послав хвилину

Забуття від мук невпинних, що Ленор взяла Пітьма!

Пий же забуття – про неї пам'ять забере Пітьма!»

Ворон прокричав: – Дарма!

«О пророче! Зла появо! – Ти ж пророк, хоч би й диявол!

Чи послав тебе Спокусник, чи із свого виру Тьма

Вивергнула ураганом самотою в світ незнаний,

В Хижу, Жахом вічним гнану, – викрий правду, чи зніма

Хоч бальзам у Галаадах* біль з душі, чи не зніма?»

Ворон прокричав: – Дарма!

«О пророче! Зла появо! – Ти ж пророк, хоч би й диявол!

Заклинаю небесами, Богом, що над усіма —

Серцю в розпачу лещатах мусиш, мусиш ти сказати,

Чи в Едемі хоч обняти є надія, чи нема,

Осяйну Ленор обняти є надія, чи нема?»

Ворон прокричав: – Дарма!

Скинувсь я: «Ворожа птахо! З словом цим з-під мого даху

Щезни геть у люту бурю, де Плутонова Пітьма!

Геть неси і тінь потворну, і оману лихотворну,

Вийми з серця дзьоб свій чорний! Місця тут тобі нема!

Поверни мою самотність, – місця тут тобі нема!»

Ворон прокричав: – Дарма!

І маячить перед зором чорний Ворон, чорний Ворон

На Паллади білім бюсті, душу в розпачі трима.

– І подібний погляд має тільки демон, що дрімає,

Світло лампи вирізняє тінь, чорнішу, ніж Пітьма,

Й душу визволити з тіні, чорної, немов Пітьма,

Не спромога вже – дарма!

АННАБЕЛЬ ЛІ

Було це дуже і дуже давно

В тій прибережній землі,

Де панна жила – ви чули її

Імення – Аннабель Лі, —

Та панна любила мене, а я

Всім серцем любив її.

Були ми дітьми обоє тоді

В тій прибережній землі,

Та любов наша більша була, ніж любов

Для мене й Аннабель Лі —

І серафими позаздрили нам,

Уздрівши з небес її.

Від того дуже й дуже давно

У прибережній землі

Повіяв стужею вітер вночі

З-за хмар на Аннабель Лі,

І знатна рідня по неї прийшла,

І в мене забрали її;

В могилі замкнули її навік

У прибережній землі.

Не знали янголи в вишині

Й півщастя мого та її, —

Від того й сталося (знають це всі

У прибережній землі).

Що вітер з-за хмар повіяв і вбив

Кохану Аннабель Лі.

Та любов наша більша була, ніж любов

Тих, що, старші, стояли здалі,

Що, мудріші, стояли здалі, —

Ані янголи з неба словами намов,

Ані демони з-під землі

Не могли розлучити моєї душі

З душею Аннабель Лі.

Світла ніч з вишини все навіює сни

Про кохану Аннабель Лі;

Чисті промені зір все нагадують зір

Чарівної Аннабель Лі;

Плине днів течія, з нею вік буду я, —

Там кохана, жона, наречена моя

Під надгробком лежить у землі,

В тій прибережній землі.

ВЕСІЛЬНА БАЛАДА

Я в пишному вінці,

В багатому одінні;

Коштовні камінці

У персні на руці,

І я щаслива нині.

Мій любий лорд колись

Слова дорогоцінні

Промовив, клянучись, —

Та подзвін знісся ввись

І груди здійнялись:

Бо той поліг, б'ючись,

Хто вже щасливий нині.

«Любов мою прийми;

Удвох ми жить повинні,

То ж не вмивайсь слізьми», —

Ввійшли до церкви ми,

Та був мені в умі

Небіжчик д'Елормі:

«О, я щаслива нині!»

Промовлено отак

Обітниці безцінні,

І, хоч надії брак,

І в серці віри брак,

Обручка – наче знак,

Що я щаслива нині;

Мов золочений знак,

Що я щаслива нині.

Як збавитись химер,

Струсити снива плинні?

Минуле час затер,

А страшно дотепер:

З-за мене той, хто вмер,

Нещасним стане нині.

ПІСНЯ

Палючий жар на щоки ліг

Тобі у час вінчання,

Хоч світ вистелював до ніг

Щасливі дні кохання.

А промінь у твоїх очах,

Що все сліпив собою,

(Що він ховав: тріумф чи крах?)

Обпік мене красою.

Дівочий сором то, мабуть,

Твої рум'янив щоки,

Та щему в серці не забуть,

Згубив навіки спокій

Хто бачив, як на щоки ліг

Рум'янець в час вінчання,

Хоч світ стелив тобі до ніг

Щасливі дні кохання.

СОН У СНІ

Чоло цілуючи в журбі,

Дозволь, відкриюся тобі, —

Ти слушно, далебі,

Казала, що вві сні

Даремно я марную дні.

Та вже коли позбувсь надій,

Нехай це вдень, чи в тьмі нічній,

Нехай це яв, чи марні сни,

Хіба повернуться вони?

Все, що примариться мені,

І все що бачу – сон у сні!

Стою, а пінний вал

До берега несе свій шал,

Рука стискає в забутті

Піщинки золоті.

Як мало! Вислиза

Пісок у воду, і терза

Мене сльоза, сльоза!

О Боже, як в руках

Утримати цей прах?

О Боже, хоч одну

Піщинку не віддати дну!

Чи ж все, що мариться мені,

Що бачу – сон у сні?

СТАНСИ

Як часто у святилищах Природи

Безлюдні скелі, праліси і води

Таку промовлять істину про нас.

Що нам здається: зупинився час!

1

Колись я знався з обранцем світів, —

Світи йому звіряли таємниці,

Він смолоскипа духу запалив

Від сонця і зірок. І крізь зіниці

З народження тим сяйвом променів

І ніс його в життя, у будні ниці.

Та сам не знав у щонайвищу мить,

Що то за сила в ньому струменить.

2

Його, гадав я, так зачарувало

Мабуть, проміння місячне вночі?

Невже таємні вроки подавали

До таїни вірнішії ключі,

Ніж древні вчення? Може, думки спалах,

Ще й сліду слів в собі не несучи,

Збадьорював урочо розум млявий

Так, як нічна роса спекотні трави?

3

Трапляється, що глянеш мимохіть

На те, що любиш, і підступлять сльози,

Байдужий погляд спалахне умить,

Хоч щодень бачиш все в буденній прозі,

Та лиш ТОДІ раптово забринить

Твоя душа, розбудить сонний морок,

Немов струна обірвана, і так

Щемить на серці! То є віщий знак

4

Блукань іще незнаними світами.

Господь той знак красою подає

Лиш тим, хто ладен відректися тями,

Зневаживши життя і рай, стає

Такий на бій із божеством, у храмі

Душевному його не визнає

І прагне скинути чимдуж із трону,

А власну пристрасть вбрати, як корону.

ВЕЧІРНЯ ЗОРЯ

Літо в розповні,

Ніч на землі,

Місяць виходить

В зоряній млі,

Зір починає

Круговорот,

Відблиском грає

В дзеркалі вод.

Місяць сміявся,

Та осміх здавався

Надто холодним мені.

Раптом в хмарину

Місяць поринув —

І ти розцвіла в вишині,

Зоре вечірня,

Світла і вірна

В гордій своїй яснині.

І серцю так добре,

Бо гордо над обрій

Возносить його промінь твій

Далекий той промінь,

Та місячний пломінь

Ще дальший, бо він неживий.

СОН

Вночі я про блаженство снив,

Яке взяла розлука.

Та денний сон мене збудив,

І в серці – знову мука.

Ах! Те, що бачу в світлі дня —

Лиш сон. І крізь яву

Блукаю сліпо навмання,

В минулому живу.

Та сон святий – той сон святий

Назло жорстокій долі

Мене, мов промінь золотий,

Веде в земній юдолі.

Хай в ніч буремну мов мана

Він блисне й гасне вмить,

Чи ж Зірка Істини денна Яскравіше горить?

ОЗЕРО

Я на світанку юних днів

Бажанням дивним паленів

На тихе озеро піти,

Де мій притулок самоти

Посеред чорних, диких гір

Обстав глухий сосновий бір.

І тільки ніч стелила знов

На все навколо свій покров,

Як раптом вітер прилітав,

Таємне щось гілкам шептав...

Тоді будивсь у грудях жах,

Що жив у водах у вітрах.

Та ні, не жах, а відчуття

Якогось самозабуття,

Що не сприйняв би, не втаю,

Ані за райську озію,

Ні навіть за любов твою.

Я знав – очікує загин,

Могила в мороці глибин

Того, хто би хотів знайти

Притулок в царстві самоти,

Душі відраду від скорбот

В Едемі темних вод.

РОМАНС

Романсе мій, у сонний час

Згорнувши крила, ти не раз

На озері в глущавині

Крізь сон наспівував мені.

Тоді, барвистий, мов папуга,

Ти щиро був мені за друга,

І те, що знаю алфавіт,

Прості слова – твоя заслуга.

Очима недитячих літ

Я, ще дитя, дививсь на світ.

Та Кондор – час в недобру пору

Громами гнав років юрбу,

Пригнав турботи і журбу.

Вже й ніколи зирнути в гору

У скрути нелегку добу.

А коли й трапиться хвилинна

Світліша на душі струмина,

То в лірі й римах хоч на мить

Вона шукає відпочину.

Це ж злочин, щоб її спинить —

Поезії немає спину.

ДО (ЕЛЬМІРИ)

Гаї, які бринять у снах

Піснями солов'їв, —

Твої уста, а на устах

Відлуння милих слів, —

А очі, Боже! Їхній сум

Сягає глибини

Моїх невтішних, чорних дум,

Як сяйво зір – труни.

Твоя душа! – Це вічні сни

Безсонної пори

Про істину, що без ціни, —

І безцінь мішури.

ДО М.

Не скаржусь – в талані земнім

Земного щастя мало —

В любов ударив гніву грім,

І все за мить пропало.

Та гірко – хоч життя марне,

І я у злиднях гину —

Що ти оплакуєш мене,

Чужу тобі людину.

ДО РІЧКИ (ПО)

Ясна ріко,* твої іскристі,

Твої криштальні води,

Відбили, осяйні і чисті,

Відкрите серце, вільний хист

Дочки Альберто, вічний блиск

Її палкої вроди.

У тебе дивиться вона —

Тремтить гладінь погожа,

Тоді ти, річко чарівна,

На вірне серце схожа,

Де вся краса, як і в тобі,

Відбилася глибоко

Й тремтить, покірна ворожбі

Допитливого ока.

ЗАЧАРОВАНИЙ КРАЙ

Туманні доли, тіні рік,

Ліси, мов хмари, віддалік

Стоять непевною стіною

За сліз завісою сумною.

Там повні місяці ростуть

І тануть, тануть і ведуть

Одвічний свій танок.

Пливуть бліді, великі,

І гасять промені зірок

Холодні їхні лики.

Коли північний час поволі

За ликом місячним гряде,

Один з них, в срібнім ореолі,

(Найкращий з-поміж всіх!) впаде

Додолу, нижче, вниз,

І просто на скелястий спис

Гірської темної вершини.

А ореол серпанком сплине

І вкриє все довкіл:

І мури замків, сіл,

І всі земні простори,

І дивний ліс, і море,

І духів тихий сонм,

І все, що впало в сон,

Сховає в світлі й тіні, —

В гущавині промінній.

Бездонна! О, без дна

Ця сну нуртовина.

А на світанку всі встають.

І ореол тієї ж миті

Гінкі вітри несуть

У супроводі бурь і гроз

Як... будь-що, як усе на світі,

Він... наче жовтий Альбатрос.

А для всього земного

Шатро Селени ні до чого

(Такий вже марнотратний світ).

Та ореол скінчив політ,

Розсіявсь на краплини

І вже дощами лине,

З яких метелики земні,

Що пурхають в височині

(У всіх є свій каприз)

Й вертаються до трав земних,

Несуть по крихті сяйва вниз

На крилечках своїх.

ДО ГЕЛЕНИ

Твоя, Гелено, ніжна врода, —

Нікейська лодь із древніх днів,

Котра через рахманні води

Несе з утом чужих морів

До рідних берегів.

Ти вабиш із морів і зим

Лукавим поглядом наяди,

Античним профілем своїм

До слави вічної Еллади,

У величавий Рим.

Стоїш в осяянім вікні,

Як статуя легка й крилата,

В руках світильник із агату,

Віщуєш здалеку мені

Душевне свято.

ІЗРАФЕЛЬ

...і ангел Ізрафель із струнами лютні в серці й з голосом найсолодшим серед усіх творінь Аллаха.

Коран

Є ангел у небесах,

І струни лютні сплів

Йому в серці Аллах.

Чари в його піснях

Спиняли хори світил у світах

Слухати німо, як на устах

Лунає спів.

Благовістить Пісня світання,

Спаленіла з кохання

Зоря тремтить.

Стримавсь блискавки політ,

Прислухаються з орбіт

Сім Плеяд, дзвенить зеніт,

Владний спів чарує світ.

Шепче хор світил в ефірі,

Чутка йде в повторах лун,

Що чари ці – з офіри

Його живої ліри,

Він – лиш її вістун,

Хто користає з міри

Тремтіння дивних струн.

Але ангел в царстві тім,

Де мудрості влада,

Де Бога Любові дім,

Де в гурій солодкім зорі

Сяє бентежна принада, —

Нею чарують зорі.

Тому бездушний спів

Зневажати маєш право,

Ізрафелю. Пісня млява

Не увінчує богів.

Мудрому серед співців

Лаври всі і слава!

Лиш натхненню без вагання

Вірить горній небосхил,

Туга, радість, лють, кохання —

В повну міру всіх мірил!

Хай мовкне хор світил!

Так, ти світоч емпіреї.

В світі ж інший окомір,

Нам не зважитись на спір,

Тінь майстерності твоєї

Засліплює земний наш зір.

Та все ж якби

Де Ізрафель

Я жив, а він – серед юрби,

Чи зважився б на спів журби

Небесний менестрель?

А я на пісню небесних пустель

Дерзнув би без ганьби!