Текст книги "Барильце амонтильядо"

Автор книги: Едґар Аллан По

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 1 страниц)

Едґар Аллан По

БАРИЛЬЦЕ АМОНТИЛЬЯДО

З англійської переклав Віктор Шовкун

Тисячу образ я покірно витерпів від Фортунато – та коли він мав нахабство познущатися з мене, я заприсягся помститись. Проте ви добре знаєте мою вдачу і навряд чи подумаєте, що я висловив погрозу вголос. Я твердо постановив, що рано або пізно помщуся, але сама невідворотність мого рішення виключала можливість ризику. Я повинен не просто покарати, а покарати безкарно. Зло не можна вважати виправленим, якщо борця за справедливість спостигає розплата. Його не можна вважати виправленим і в тому разі, якщо зловмисник не знає, хто його покарав і за що саме.

Тому ані словом, ані вчинком не дав я Фортунато підстави засумніватися в моєму приязному до нього ставленні. Як і завжди, я всміхався йому в обличчя, і він не розумів, що тепер я усміхаюся на думку про його неминучу загибель.

Він мав одну слабкість, той Фортунато, хоча в усьому іншому був чоловіком, якого шанували й навіть боялися. Він вважав себе знавцем вин і дуже цим пишався. Мало хто з італійців уміє цінувати прекрасне по-справжньому. Їхній ентузіазм – це майже завжди маска, яку вони надівають у разі потреби й на короткий час, коли треба одурити якого-небудь англійського або австрійського мільйонера. В царині живопису та ювелірного мистецтва Фортунато, як і всі його співвітчизники, був невіглас, але в старих винах він справді тямив. Хоча я йому в цьому не поступався; я теж умів добирати італійські вина і купував їх, де тільки міг.

Якось уже на смерканні, коли повсюди шаленіло безумство святкового карнавалу, я перестрів свого приятеля. Він привітав мене дуже радісно, бо на той час уже добряче випив. Фортунато мав на собі строкатий костюм арлекіна: різнобарвне, смугасте трико, на голові ковпак із дзвіночками. Я був просто щасливий його зустріти і, мабуть, цілу вічність не випускав його руки зі своєї, трясучи її й міцно потискуючи.

– Яке щастя, що я тебе зустрів, мій любий Фортунато! – сказав йому я. – Як чудово ти сьогодні виглядаєш! А в мене новина: я придбав барильце амонтильядо. Принаймні мене запевнили, що то амонтильядо, хоча я трохи сумніваюся.

– Що ти сказав? – перепитав Фортунато. – Амонтильядо? Барильце? Неможливо! Та ще в розпалі карнавалу!

– Я теж сумніваюся, – відповів я. – І я мав дурість заплатити за те вино, як за добірне амонтильядо, хоча мусив би спершу порадитися з тобою. Але тебе годі було знайти, а я боявся втратити нагоду.

– Амонтильядо!

– Я маю сумнів.

– Амонтильядо!

– І я повинен його розвіяти.

– Амонтильядо!

– Тебе, я бачу, кудись запрошено, тому піду-но я до Лукрезі. Якщо хтось і тямить у винах, то це він. Лукрезі мені скаже...

– Лукрезі не відрізнить амонтильядо від хересу.*

– А є ж йолопи, котрі запевняють, ніби його смак не поступається твоєму.

– Ходімо.

– Куди?

– У твої погреби.

– Ой ні, друже, ні. Я не хочу зловживати твоєю добрістю. Я ж бачу, ти кудись поспішаєш...

– Нікуди я не поспішаю. Ходімо.

– Ой ні, друже, ні. Хай навіть ти й вільний, але я бачу, що в тебе сильна застуда. В моїх погребах дуже вогко. Стіни там обліплені селітрою.

– Все одно ходімо. Застуда – то пусте. Амонтильядо! Тебе нахабно одурили. А щодо Лукрезі, то він не відрізнить хересу від амонтильядо.

Так говорячи, Фортунато взяв мене під руку. Я надяг на обличчя чорну шовкову маску, щільно обгорнувся плащем і дозволив йому потягти мене до мого палаццо.

У мене вдома не було жодної живої душі. Всі слуги повтікали на карнавал. Я повідомив їх, що до ранку не прийду, і суворо наказав ні на мить не відлучатися з дому. Бо я добре знав, що варто дати такий наказ, і вони вмить розбіжаться, тільки-но я від них відвернуся.

Я взяв з підставки два смолоскипи, дав один у руки Фортунато й запросив його йти за мною. Через анфілади кімнат ми дісталися до арки, де починалися довгі й покручені сходи, які вели в підземелля. Я перший став ними спускатися; Фортунато не відставав, і я попросив його ступати обережніше. Нарешті ми досягли кінця сходів і тепер стояли на вогких плитах у підземеллі родового палацу Монтрезорів.

Мій друг ішов хисткою ходою, і дзвіночки на ковпаку теленькали за кожним його кроком.

– Де барильце? – запитав він.

– Там, далі, – відповів я. – Але глянь-но, яка біла павутина заснувала стіни цього підземелля! Як вона мерехтить!

Фортунато обернувся й подивився на мене каламутним поглядом – крізь тьмяну поволоку з його очей сочилися сльози сп'яніння.

– Селітра? – запитав він після тривалої мовчанки.

– Селітра, – підтвердив я. – Тебе давно мучить кашель?

– Кахи, кахи, кахи! Кахи, кахи, кахи! Кахи, кахи, кахи! Кахи, кахи, кахи!

Минуло кілька хвилин, перш ніж мій бідолашний друг зміг відповісти.

– Ет, пусте, – нарешті промовив він.

– Ні, – рішуче заперечив я, – вертаймося. Зі здоров'ям не жартують. Ти людина багата, шанована, тобою захоплюються, тебе люблять. Ти щасливий, як і я був колись. Якщо ти помреш, за тобою є кому журитися. Я – інша річ, за мною ніхто сумувати не став би. Вертаймося, бо ти захворієш, і я не хочу брати на себе такої відповідальності. Ліпше я знайду Лукрезі, й він мені...

– Годі, – сказав Фортунато. – Кашель – то пусте, він мене не вб'є. Від кашлю не вмирають.

– Звичайно, звичайно, – погодився я, – і я аж ніяк не хотів марно тебе настрахати. Але ліпше вжити застережних заходів. Ось, ковтни медоку,* він захистить тебе від шкідливого впливу вогкості.

Я взяв пляшку зі стосу до неї подібних, які лежали посеред плісняви, і надбив шийку.

– Випий, – сказав я і подав йому пляшку.

Фортунато підніс її до губів, скривлених у зухвалій посмішці. Потім зробив перерву і по-приятельському мені кивнув. Дзвіночки на його ковпаку задзеленчали.

– П'ю за мерців, які спочивають у цьому підземеллі, – сказав він.

– А я вип'ю за те, щоб ти жив довго.

Він знову взяв мене під руку, й ми пішли далі.

– А підземелля в тебе просторе, – сказав він.

– Монтрезори – рід старовинний і розгалужений, – відповів я.

– Я забув, який у вас герб.

– На лазуровому полі золота людська ступня; вона розчавлює повзучого гада, який жалить її в п'яту.

– А девіз?

– Nemo me impune lacessit.*

– Добре сказано, – схвалив він.

Очі в нього блищали від випитого вина, дзвіночки на ковпаку дзеленчали. Медок розігрів і мою уяву. Йдучи поміж нескінченними стінами, де в нішах були складені впереміш людські кістяки та барильця й бочки, ми дісталися до найдальших закутнів підземелля. Я знову став і цього разу осмілився схопити Фортунато за руку вище ліктя.

– Подивися-но, – сказав я. – Ти бачиш, що селітри стає все більше. Вона звисає зі склепінь підземелля, як мох. Ми стоїмо під річкою. Краплі вологи просочуються крізь землю і змочують людські кості. Вертаймося назад, поки не пізно. Твій кашель...

– Кашель – дурниці, – сказав Фортунато. – Ходімо далі. Але спершу ще ковточок медоку.

Я взяв пляшку деґраву,* відбив шийку й подав йому. Він вихилив її одним духом. Його очі спалахнули яскравим полум'ям. Він зареготав і підкинув пляшку вгору чудним рухом, якого я не зрозумів.

Я поглянув на нього з подивом. Він повторив рух, що видався мені безглуздим.

– Не розумієш? – запитав він.

– Ні, – відповів я.

– Отже, ти не належиш до братства?

– Якого братства?

– Вільних мулярів.*

– Я – муляр, – відповів я.

– Ти? Не може бути! Ти – вільний муляр?

– Я муляр, – повторив я.

– Знак, – зажадав він. – Покажи знак.

– Ось він, – відказав я і дістав з-під плаща кельму.

– Та ти жартуєш! – вигукнув Фортунато, відступивши на кілька кроків. – Але ходімо далі, до амонтильядо.

– Ходімо, то й ходімо, – погодився я, ховаючи кельму під плащ і знову запропонувавши йому руку.

Він важко сперся на неї. Ми рушили далі, на пошуки амонтильядо. Пройшли під кількома низькими арками, спустилися по сходах, пройшли підземним коридором, знову спустилися й нарешті потрапили до глибокого склепу, де повітря було таке застояне, що наші смолоскипи ледве жевріли, замість горіти яскравим полум'ям.

В протилежному кінці склепу відкривався вхід у ще один склеп, менш просторий. Попід його стінами від підлоги до стелі були навалені людські кістяки – як це можна бачити у великих катакомбах під Парижем. Три стіни цього внутрішнього склепу були прикрашені в такий спосіб. Стіс скелетів, який затуляв четверту стіну, був розвалений, і кістки з нього лежали тут же, утворюючи безладну купу. Таким чином четверта стіна оголилася, і в ній відкрився ще один закапелок у чотири фути завглибшки, у три – завширшки і заввишки футів шість-сім, який навряд чи мав особливе призначення; просто заглибина між двома масивними колонами, які підтримували підземне склепіння, і її задньою стіною була гранітна стіна підземелля.

Марно Фортунато намагався зазирнути вглиб обкладеного кістяками закутня, підіймаючи вгору свій димучий смолоскип. Тьмаве світло не діставало до протилежної стіни.

– Проходь, проходь, – сказав я. – Амонтильядо там. А щодо Лукрезі...

– Лукрезі – невіглас, – урвав мене мій друг.

Він невпевнено ступив уперед, а я тримався за ним назирці. Ще кілька кроків, і він дійшов до кінця. Побачивши, що дальшу путь перегороджує гранітна стіна, він став, опанований тупим подивом. Ще мить – і я прикував його до граніту. В стіну на відстані двох футів одна від одної були вмуровані дві залізні скаби. З одної звисав короткий ланцюг, з другої – замок. Мені вистачило кількох секунд, щоб обвинути ланцюг навколо його стану й клацнути замком. Фортунато був надто приголомшений і опору не чинив. Витягши із замка ключ, я відступив назад і вийшов з обкладеного кістяками склепу.

– Помацай стіну, – сказав я. – Ти відчуваєш, скільки там селітри? Тут справді вогко – дуже, дуже вогко. Ще раз благаю тебе – вертаймося! Не хочеш? У такому разі мушу тебе покинути. Але спершу я повинен зробити тобі одну невеличку послугу, яка цілком у моїх силах.

– Ти про амонтильядо? – пробелькотів мій друг, ще не отямившись від подиву.

– Авжеж, – відповів йому я. – Про амонтильядо.

Сказавши так, я підійшов до купи кісток, про яку вже згадував, розкидав їх і під ними виявився чималий запас будівельного каменю та вапна. Працюючи кельмою, я за допомогою цих матеріалів заходився швидко замуровувати вхід до ніші.

Я не встиг вимурувати й один ряд, як стало ясно, що сп'яніння Фортунато значною мірою вже розвіялося. Першою ознакою, яка на це вказувала, був тихий стогін, що долинув з глибини склепу. То не був стогін людини п'яної. Потім запала мовчанка – тривала і вперта. Я вимурував другий ряд каменів, і третій, і четвертий – і тут почувся шалений брязкіт ланцюга. Брязкіт тривав кілька хвилин, протягом яких, щоб краще навтішатися почуттям вдоволеної помсти, я урвав роботу й сів посидіти на купі кісток. Коли нарешті стало тихо, я знову взявся за кельму й, не відриваючись, вимурував п'ятий, шостий і сьомий ряд. Тепер стіна була мені майже по груди. Я зробив ще одну перерву і, піднявши смолоскип над кладкою, кинув кілька тьмяних променів на людську постать у темній ніші.

Справжній залп зойків, гучних і розпачливих, що раптово вихопилися з горла прикутого до стіни створіння, здавалося, боляче вдарив мене в груди й відштовхнув назад. На мить я завагався, я затремтів. Діставши з піхов свою шпагу, я почав тицяти нею в нішу, але секунда роздумів повернула мені спокій. Я помацав рукою масивну стіну підземелля й відчув глибоку втіху. Потім підійшов упритул до стінки і відповів на зойки нещасливця страхітливим ревом. Я повторював кожен його крик, але кричав гучніше й шаленіше, аніж він. Так я вчинив, і бідолаха замовк.

Була вже північ, і моя робота наближалася до кінця. Я вимурував восьмий, дев'ятий і десятий ряди. Я майже завершив одинадцятий – і останній, залишалося вкласти один камінь і закріпити його вапном. Камінь був важкий, і я насилу його підняв. Я вже почасти засунув його на місце, коли раптом з ніші почувся тихий сміх, від якого волосся в мене на голові стало сторч. Потім пролунав сумний голос, у якому я ледве впізнав голос шляхетного Фортунато:

– Ха-ха-ха! Хе-хе-хе! Чудовий жарт, слово честі, – надзвичайно кумедна витівка. Ми досхочу посміємося з неї, коли повернемося до палаццо – хе-хе-хе! – за келихом нашого вина – хе-хе-хе!

– Амонтильядо, – уточнив я.

– Хе-хе-хе! Хе-хе-хе! Авжеж, за келихом амонтильядо. Але чи не здається тобі, що вже пізно? Нас, мабуть, давно чекають у палаццо – і синьйора Фортунато, і інші гості? Ходімо.

– Справді, – погодився я. – Ходімо.

– Згадай Бога, Монтрезоре!

– Авжеж, – пообіцяв я. – Неодмінно згадаю.

Але марно я чекав відповіді на ці слова. Я втратив терпець і гукнув:

– Фортунато!

Ніякої відповіді. Я знову погукав:

– Фортунато!

Мовчанка. Я просунув у незамурований ще отвір смолоскип і вкинув його до склепу. У відповідь почулося тільки дзеленчання дзвіночків. Моє серце болісно стислося; звичайно, тільки вогкість, яка панувала в підземеллі, була цьому причиною. Я поквапився закінчити роботу. Засунув останній камінь на місце, замазав вапном щілини. Попід щойно вимуруваною стіною я поставив загорожу з людських кісток. Відтоді минуло вже півстоліття, і до них ще не доторкалася рука жодного смертного. In pace requiescat!*

______________________________

Примітки

Херес, амонтильядо – ґатунки іспанських вин, схожі на смак.

Медок – ґатунок французького вина.

Nemo me impune lacessit – «Ніхто не образить мене безкарно» (латин.) – девіз рицарського Ордену Будяка, заснованого шотландським королем Яковом V 1540 р.

Деґраву – ґатунок французького вина.

Вільні мулярі – тобто: масони.

In pace requiescat! – Хай спочиває в мирі! (латин.)