Текст книги "Поліціан"

Автор книги: Едґар Аллан По

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

ЯВА ШОСТА

Опочивальня в палаці герцога. ПОЛІЦІАН і БАЛТАЗЗАР

БАЛТАЗЗАР

Прочумайся, Поліціане!

Ти не повинен, чуєш, не повинен

Цим настроям піддатись. Будь колишнім!

Гони докучливі пусті химери

Й живи, бо ти вмираєш!

ПОЛІЦІАН

Ні, неправда,

Бо я таки живу.

БАЛТАЗЗАР

Як сумно, друже,

Тебе таким ось бачити!

ПОЛІЦІАН

Мені

Так само сумно, дорогий мій друже,

Що через мене засмутився й ти.

Наказуй, пане! Що мені робити?

На твій наказ приборкаю натуру,

Що я дістав від пращурів своїх,

Що з материнським молоком всмоктав,

І перестану бути вже собою.

Наказуй, пане!

БАЛТАЗЗАР

Тож на герць, на бій —

В сенат або до бою.

ПОЛІЦІАН

Леле! Леле!

Той біс за мною бігтиме й туди!

Той біс не відпускав мене і там!

Що то за голос?

БАЛТАЗЗАР

Я не чув нічого —

Лиш голос твій та ще його відлуння.

ПОЛІ ЦІАН

Отож я марю.

БАЛТАЗЗАР

Обтрусись від марень.

Тобі пристало бойовище, двір,

Тебе чекає Шана, кличе Слава.

Її суремної не вчуєш мови,

Зважаючи на всі уявні звуки

Та голос привидів.

ПОЛІЦІАН

То їхній голос.

Невже ти не почув?

БАЛТАЗЗАР

Не чув нічого.

ПОЛІЦІАН

Не чув! Балтаззаре, не говори

Поліціану про двори й звитягу.

О, як до смерті в'їлося мені

Порожнє, пишномовне марнолюбство

Людей Землі! Побудь іще зі мною!

Росли ми вкупі, вчилися разом —

І досі друзі... та уже недовго...

У Вічнім Місті зробиш ти для мене

Люб'язну й добру послугу, по чому

Благословенна і найвища влада

Обов'язки твої й любов до друга

Навік скасує.

БАЛТАЗЗАР

Ох, страшні слова —

Не хочу розуміти.

ПОЛІЦІАН

Кроки Долі

Все ближчають. Коротшають години,

Піщинки Часу золотом стають,

Балтаззаре, і сліплять очі. Боже!

Не можу вмерти, маючи у серці

Таке разюче відчуття краси,

Що спалахнуло в нім. Мені здається

Духмянішим повітря, ніж звичайно...

Мелодії розкішні ронить легіт...

А на землі чудовніше зело...

Святіші промені рахманний місяць

Із неба ллє... Та тс-с! Тепер не скажеш,

Що ти не чуєш?

БАЛТАЗЗАР

Ні, таки не чую.

ПОЛІЦІАН

Не чуєш? Слухай, слухай! Найтихіший

І найсолодший звук торкнувся слуху.

Жіночий голос! Скільки в ньому смутку!

Мене гнітить його урочий чар.

О, знову, ще! Як западає в серце!

Не чув я голосу такого зроду.

Якби ж почув його бентежні тони

Раніше я!

БАЛТАЗЗАР

Тепер і сам я чую.

Стривай, стривай! Якщо не помиляюсь,

Той голос з-за віконниці лунає, —

Он бачиш те вікно? Так, безперечно,

З палацу герцога. Ота співачка

У домі його світлості. Можливо,

То навіть Алессандра, наречена

Кастіліоне, герцогського сина

І спадкоємця.

ПОЛІЦІАН

Тихше! Знову віні

ГОЛОС (ледь чутно)

Чи твому серцю сила

Відринути моє,

Що так тебе любило,

Добро й біду ділило?

Чи твому серцю сила

Покинути мене?

Скажи, що ні!

БАЛТАЗЗАР

Англійська пісня. Чув, її співають

В Британії, але не так тужливо.

Цить! Цить! Співає знов!

ГОЛОС (трохи гучніше)

Чи серцю сила

Відринути моє,

Що так тебе любило,

Добро й біду ділило?

Чи твому серцю сила

Покинути мене?

Скажи, що ні!

БАЛТАЗЗАР

Замовкла, стихло все!

ПОЛІЦІАН

Не все затихло!

БАЛТАЗЗАР

Ходімо вниз.

ПОЛІЦІАН

Іди без мене, сам.

БАЛТАЗЗАР

Година пізня, – нас чекає герцог,

Тебе очікують усі у залі.

Ну що гнітить тебе, Поліціане?

ГОЛОС (виразно)

Що так тебе любило,

Добро й біду ділило,

Чи твому серцю сила?

Скажи, що ні!

БАЛТАЗЗАР

Ходімо! Вже пора. Оті химери

Облиш, Поліціане. Пам'ятаєш,

Як ти негарно з герцогом недавно

Повівся? Прочумайся і пригадай!

ПОЛІЦІАН

Згадати? Так. Згадав. Я пам'ятаю. (Йдучи).

Веди! Повір, я залюбки віддав би

Усі лани розлогі свого графства,

Щоб на обличчя глянуть за вікном —

«Вдивлятися в обличчя за серпанком,

Почути ще раз розповідь німу».

БАЛТАЗЗАР

Прошу тебе, ходім. А то ще герцог

Образиться. Ходімо!

ГОЛОС (гучно)

Скажи, що ні!

ПОЛІЦІАН (убік)

Ну й диво! Голос цей, мені здається,

Мене благає залишитись тут! (Підходячи до вікна).

Я чую, любий голосе, лишаюсь!

Нехай це Примха чи насправді Доля, —

Не піду я, Балтаззаре, проси

Пробачення у герцога від мене:

Нікуди я не йду.

БАЛТАЗЗАР

Як ваша світлість

Бажати зволить. Ну, то на добраніч,

Поліціане.

ПОЛІЦІАН

На добраніч, друже.

ЯВА СЬОМА

Сад біля палацу. Місячно. ЛАЛАҐА і ПОЛІЦІАН.

ЛАЛАҐА

Ти мовиш про любов

Мені, Поліціане? Про кохання

До Лалаґи говориш? Горе, горе!

Жорстоко ти глузуєш, так жорстоко!

ПОЛІЦІАН

Не плач! О, не ридай! Від сліз твоїх

Я збожеволію. О Лалаґо, не плач

І заспокойся! Знаю, знаю все

І все-таки говорю про кохання.

Прекрасна Лалаґо, поглянь на мене!

Питаєш ти, як можу говорити,

Все знаючи, все бачивши і чувши?

Питаєш ти – і я відповідаю,

Перед тобою ставши на коліна. (Опускається навколішки).

О Лалаґо, люблю тебе, кохаю.

В добрі і злі, хоч би там що – кохаю.

І мати первістка в своїх руках

Так не любила, як тебе кохаю.

На божім олтарі – ніде, ніколи

Священніший вогонь ще не палав,

Аніж в душі моїй до тебе. Чи

Тебе люблю? (Підвівшись). Люблю і за страждання,

І за красу твою, і за страждання.

ЛАЛАҐА

Не треба, схаменися, гордий графе,

Ти через мене вже й себе забув!

Як зможе у палати твого батька,

Між доброчесних і цнотливих дів,

Збезчещеною Лалаґа ввійти?

Така дружина із тавром ганебним —

Знеславленим, заплямленим ім'ям —

Чи ж личитиме честі твого дому

І славі?

ПОЛІЦІАН

Не кажи мені про славу!

Ненавиджу це слово. Зневажаю

Цю найпримарнішу й порожню річ.

Ти – Лалаґа, а я – Поліціан!

Чи не люблю тебе? Чи ти не гожа?

Що ще потрібно? Слави? Ха! Бридня!

В ім'я всього, що чисте і священне,

Чого я прагну і чого боюся,

Чого цураюсь тут, чекаю в небі, —

Кажу: славнішого немає вчинку,

Ніж, задля тебе славу розтоптавши,

На кпини взять її. Хіба ж то важить,

Чи важить, найпрекрасніша моя,

Що ми колись – без слави і забуті —

На прах обернемось? Зате удвох,

Разом усе ж, а далі... далі... може...

ЛАЛАҐА

Чому ти замовчав, Поліціане?

ПОЛІЦІАН

А далі, Лалаґо, – все може бути —

Воскреснемо й полинемо удвох

У зоряних світах благословенних,

І все-таки...

ЛАЛАҐА

Чому ти замовчав?

ПОЛІЦІАН

І все-таки укупі, нерозлучні.

ЛАЛАҐА

Так, графе Лестерський! Тепер я вірю.

Мене ти любиш, серцем відчуваю,

Що любиш щиро.

ПОЛІЦІАН

Лалаґо моя! (Опускаючись на коліно).

Чи й ти кохаєш?

ЛАЛАҐА

Тихше! Там, у тіні

Отих дерев, здається, хтось майнув

Примарно так, повільно та безгучно,

Немов саме Сумління невблаганне.

(Йде туди й повертається).

Я помилилась – то осінній вітер

Гойднув густе гілля. Поліціане!

ПОЛІЦІАН

Кохана Лалаґо! О, що з тобою?

Чому ти зблідла? Ні саме Сумління,

Ні тінь, з якою ти його рівняєш,

Так не повинні дух твердий лякати...

То тільки вітер сколихнув гілля

Печальне, та й усе.

ЛАЛАҐА

Поліціане!

Ти мовиш про любов. Тобі відомий

Той край, що на устах в усіх, земля,

Відкрита генуезцем нещодавно*

За тисячу далеких ліг на захід?

Казковий край квіток, плодів і сонця,

Озер прозорих і лісів тінистих,

Стрімких шпилів, понад якими вільно

Вітри летять... Дихнуть отим повітрям

Для мене – Щастя, Волю там знайти

Так мріялося...

ПОЛІЦІАН

Лалаґо, ти хочеш

В той Рай полинути разом зі мною, —

Таки удвох? Забудемо Турботу,

Журба минеться, буде лиш Кохання.

Для мене розцвіте життя, бо я

Для тебе оживу, моя чудовна!

Ти не журитимешся – світла Радість

Тебе чекає, янгольська Надія

З тобою вічно буде. Я ж на тебе

Молитимусь повік. Ти, люба, станеш

Коханою, дружиною, моєю —

Моїм усім! О Лалаґо, ти хочеш

Туди зі мною?

ЛАЛАҐА

Слід одно зробити —

Живий ще Кастільйоне.

ПОЛІЦІАН

Він умре. (Виходить).

ЛАЛАҐА (помовчавши).

Умре він... Кастільйоне... Леле!

Так, значить, вмре? Хто це промовив?

Де я?.. Що він сказав?.. Поліціане!

Ти не пішов... ти тут, Поліціане!

Я відчуваю: тут – боїшся глянуть,

Щоб не побачили тебе... Не міг ти,

Промовивши таке, піти. Озвися!

Хай голос твій почую... хоч слівце,

Що ти ще тут... одну маленьку фразу...

Скажи мені, як дуже зневажаєш

Мою жіночу слабість. Ти ще тут...

Озвись. Адже я знала: ти не підеш!

Я знала, ти не зможеш, не посмієш

Отак піти, глузуєш ти із мене!

Ось де ти! Ні! Пішов!.. Таки пішов!

Пішов! Пішов! Де я?.. Гаразд! Прекрасно!

Будь гострим, лезо, а удар несхибним,

Гаразд, усе чудово... Леле! Леле!

ЯВА ВОСЬМА

Вулиця поблизу палацу. Лунають дзвони, і звіддалік чути крики. Кілька перехожих швидко перетинають сцену в різних напрямках. Квапливо входить БЕНІТО, за ним так само стрімко РУПЕРТ.

РУПЕРТ

Агов, Беніто! Ти казав – сьогодні?

То як? Увечері весілля?

БЕНІТО

Ніби так. (Виходять).

Входить химерно вбрана ДЖАСІНТА, в руках у неї пласка коробка. Йде спочатку квапливо, далі сповільнює ходу й нарешті зупиняється посеред сцени, замислено роздивляючись прикраси на руці, з якої зняла рукавичку. Потім ставить коробку і дивиться на годинник, що висить у неї збоку.

ДЖАСІНТА

Ще маю час, авжеж! Ще маю час.

Навіщо квапитися? В мене є

Доволі часу, дай лишень погляну!

Вінчатимуться ввечері, а зараз

Заледве полудень. Ось полічу

Хвилини всі і всі оті години

До вечора – дві, три, чотири, п'ять!

Аж п'ять годин! Я впораюся легко

За дві години із усім, що треба!

На це й годинник! Ну й ловкенькі рукавички!

Щоб я себе забігала до смерті?!

Нізащо! Квапляться дурні.

Сідає на лаву й безтурботно підбиває коробку ногами. БЕНІТО з клунком швидко перетинає сцену.

Беніто!

Беніто! Гей, поглянь! Чи ти не чуєш?

Зухвалий шалапуте, і не гляне!

Злидота, ще й не зволить привітатись,

Ні глянути, як я сиджу на лаві,

Мов синьйорина! Я ж бо синьйорина!

Таки насправді! Але я гадаю,

Що і між панями різниця є

(Бо є такі – дурні, невчені, грубі!),

Між Лалаґою отака різниця,

Старою панею, і між новою —

Міледі Алессандрою. Гадаю,

Мій вибір вельми вдалий. Ну, ще б пак!

А ще, скажіть, хіба ото можливо

Всі балачки ті чути повсякчас

І в неї залишитися? На леді

Не схожа зовсім! Та вже швидше скажеш,

Що то селючка, і таке вже скромне!

Ненавиджу тих скромниць! А говорить

З тобою так, немовби робить ласку.

Та ще й не має клепки в голові.

Ну а тепер признайтеся, Джасінто,

Ви не вважаєте, що ваша господиня

Розумно й вельми мудро повелася,

Віддавши вам усі свої оздоби?

РУПЕРТ, не помічаючи ДЖАСІНТИ, швидко проходить сценою.

Дурний як пень, інакше б зупинився,

Якби не дурень був, то б зупинився

І, капелюха знявши, привітався

Й сказав би: «Надзвичайно радий

Вас бачити, добродійко Джасінто».

Є пришелепуваті від природи,

А дехто має дурість як талан.

От хоч би Уґо-телепень, приміром.

Гадає, я піду за нього – дзуськи!

Так рідко він до голови вдається,

Що міг би й народитись безголовим!

Це що? Моєї пані папірець

Зі списком, що купити слід: шістнадцять

Брокату ліктів, десять ще тафти

І стільки ж генуезького атласу...

Чотири, п'ять, шість, вісім, дев'ять, десять.

(Рахуючи, вона щоразу відриває від папірця смужку по смужці й заклопотано розкладає долі).

Тепер вже не забуду – десять ліктів.

Атласу десять ліктів... і собі

Незле атласну справить одежину.

Тоді скидатимусь на пані... Ох,

Немов жива стоїть перед очима!

Оцій служити варто, – погляд, рухи

І гідність – так. Ось в кого гідність є.

(Встає й манірно дріботить по сцені).

А чули б її голос. Боже! Голос!

Гучний! Як личить господині, владний!

«Джасінто, це!» «Джасінто, те!» «Оглухла?»

«Поклич до мене графа Кастільйоне!»

Я: «Слухаюся, пані», – й реверанс

Отак покірно й вельми елегантно, —

Одна із тисячі робить це вмію.

Коли сама я стану господиня,

Як вийду за аптекаря, тоді

Вже інше діло – зовсім інше діло!

Ой пнутимусь, щоб панею здаватись!

Я лускатиму з гідності. Скажу:

«Негідний Уґо!» Мій слуга він буде.

Під час цієї частини монологу непомітно вгодить УҐО і, отетерівши з подиву, наступає на коробку й зупиняється.

«Негідний Уґо! Чуєш ти, паскудо!

Непотріб, лежебоко, підлий ледар!

Чом гав тут ловиш? Геть, тобі сказала,

Дурний, брудний, несосвітенний йолоп!

Цієї ж миті щезни! Геть, гадюко!

Геть, осле! Забирайся, волоцюго!»

Й тоді, як він не щезне тої ж миті,

Я повернуся й так йому... (Обернувшись, бачить Уґо).

Це хто?

Це ж він таки, добром клянуся, він!

Я розмахнуся й так йому вліплю (б'є його),

Не все одно – тепер, а чи тоді.

Отак його я пошаную, так...

Навіщо, бовдуре, ти роздушив

Коробку? Я задам йому отак,

Отак, отак...

УҐО вибігає, за ним ДЖАСІНТА, шпурляючи навздогін картонкою.

ЯВА ДЕВ'ЯТА

Міська околиця. ПОЛІЦІАН на самоті.

ПОЛІЦІАН

Знов почуваюсь кволо. Слабнуть сили.

Боюсь, нездужаю. А не пора

Мені вмирати, власне, ще й не живши!

Стривай-но, Азраелю! Князю Моці,

Пітьми й Могил, о, зглянься наді мною!

О, зглянься і не дай тепер загинуть

В цвітінні буйнім райської Надії!

Ще дай мені пожити, ще хоч трохи:

Це я прошу, я, я, хто вимагав

Недавно смерті!.. Що там каже граф?

Входить БАЛТАЗЗАР.

БАЛТАЗЗАР

Що він, не знаючи причини сварки

Поміж Поліціаном і собою,

Ваш виклик відхиляє.

ПОЛІЦІАН

Що ти кажеш?

Який одвіт, Балтаззаре, приніс ти?

Що за духмяний легіт долинає

З отих альтан! Чудовнішого дня,

Більш гідного Італії, здається,

Не бачив смертний. Що там каже граф?

БАЛТАЗЗАР

Що він, граф Кастільйоне, не узнавши

Причини ворожнечі або сварки

Між вашою вельможністю і ним,

Не може виклику прийняти.

ПОЛІЦІАН

Так...

Чи бачив ти, Балтаззаре, в суворій,

Холодній Англії, що ми лишили,

Таке спокійне небо, – ані сліду

Зловісних хмар?.. То що ж він відповів?

БАЛТАЗЗАР

Не більше, пане, ніж я повідомив, —

Граф Кастільйоне битися не стане,

Не знаючи причини.

ПОЛІЦІАН

Так... авжеж...

Балтаззаре, ти друг мій. Я про це

Не забуваю. Ти мені зроби

Одну ще послугу: назад іди

Й скажи йому, що я, Поліціан,

Назвав його мерзотником. Отак

Перекажи, і граф тоді причину

Для сварки матиме.

БАЛТАЗЗАР

Мілорде! Друже!

ПОЛІЦІАН

Це він... іде він сам! (Голосно). Ти маєш слушність.

Я знаю, радиш ти не слати виклик.

Гаразд!.. Я ще подумаю... Не шлю...

Тепер лиши мене. Сюди іде

Одна людина, із якою мушу

Залагодити дуже пильну справу,

Приватну вельми.

БАЛТАЗЗАР

Я пішов. До завтра

У Ватікані?

ПОЛІЦІАН

Так, у Ватікані.

БАЛТАЗЗАР виходить. Входить КАСТІЛЬЙОНЕ.

КАСТІЛЬЙОНЕ

Граф Лестерський! Кого я бачу!

ПОЛІЦІАН

Ну, звісно, я – граф Лестерський, мене

Ти бачиш, чи не так?

КАСТІЛЬЙОНЕ

Мілорде, сталось

Між нами прикре непорозуміння,

Якась помилка – ти переказав,

Мабуть, у гніві, кілька нерозважних

І дивних слів. Мені Балтаззар, герцог

Суррейський, їх приніс. Я, Кастільйоне,

Не відаю нічого, що могло б

Твій вчинок пояснити. Я образи

Тобі не завдавав. Хіба не так?

Ти помилився? Звісно, хто з нас часом

Не хибить!

ПОЛІЦІАН

Меч, мерзотнику, без слів!

КАСТІЛЬЙОНЕ

Ха! Меч? Та ще й мерзотник? Я готовий!

До ваших послуг! (Вихоплює меч).

ПОЛІЦІАН (вихоплюючи меч)

Я тебе віддам

Покутній і дочасній домовині

В імення Лалаґи!

КАСТІЛЬЙОНЕ

(опускаючи меч і відступаючи аж до краю сцени).

Як? Лалаґи?!

Твоя рука священна! Відійди!

З тобою я не битимусь... Не смію.

ПОЛІЦІАН

Не битимешся ти, вельможний графе?

Гадаєш, спантеличив? Добре, врешті,

Що хоч признавсь – не смієш. Ха!

КАСТІЛЬЙОНЕ

Не смію...

Не піднімай руки... Ім'я почувши,

Яке бринить і досі, я не можу,

Не смію йти на ґерць.

ПОЛІЦІАН

Клянусь святими,

Що правду мовиш, боягузе, правду.

КАСТІЛЬЙОНЕ

Що? Боягуз?! Оце вже ні!

(Хапає меч і, заточуючись, іде до Поліціана, але раптом падає перед ним навколішки).

Мілорде!

Це правда... правда. В цьому поєдинку

Я справжній боягуз. О, зглянься, зглянься!

ПОЛІЦІАН (злагіднівши)

О леле! Так! і справді жаль його!

КАСТІЛЬЙОНЕ

І Лалаґи...

ПОЛІЦІАН

Мерзенний! Встань і вмри!

КАСТІЛЬЙОНЕ

Не встану, ні, убий мене, убий

Отак, навколішках, мені годиться

Загинути зневаженим до краю.

Адже не здійметься моя рука

На тебе, графе Лестерський, нізащо!

Так бий же! (Оголює груди). Бий! І меч увійде твій

Без перепон.

ПОЛІЦІАН

Прокляття! Смерть і Пекло!

Чи не важка для мене ця спокуса

Заскочити тебе на слові? Знай же!

Не здумай так відбутися. Готуйсь

Ще до образ на вулицях прилюдно,

При римлянах. Я слідом за тобою

Ходитиму, неначе помсти дух,

Ходитиму до смерті. Перед тими,

Кого ти любиш, перед цілим Римом

Тебе взиватиму я боягузом, чуєш?

Що, і тоді до герцю ти не станеш?

Ні, брешеш! Станеш! (Виходить).

КАСТІЛЬЙОНЕ

Як же справедливо,

Заслужено караєш, мстиве небо!

ЯВА ДЕСЯТА

Зала в палаці ді Брольйо. УҐО і САНОЦЦО.

САНОЦЦО

І справді дурнувато!

Так, дурнувато і до біса нудно.

Гей ти, невігласе! Гей! Сто чортів!

Що все це значить? Вирішив ти твердо

Усенький день отак собі лежати?

То хоч скажи принаймні.

УҐО

Не скажу

Нічого вам, бо є на те підстави.

По-перше, пане, я не чув ні слова,

Що ваша честь сказали, а по-друге,

Не годен говорити. Та й не дивно:

Хіба не бачите – я мрець!

САНОЦЦО

Не дивно:

Хіба не бачу, що ти мрець? Так-так! (Убік).

Я чув колись, що маячня подібна

На думку спасти може, та не вірив,

Що так буває. Ха-ха-ха! Ось маєш!

До графа хочу – він мене не прийме,

Бо скиснув по пригоді невеличкій

З Поліціаном: той його прилюдно

На вулицях ганьбив за боягузтво.

Його б нам звеселити – хай забуде

Англійця і себе. Ану, підмовлю —

Хай телепень оцей про себе скаже,

Що він помер, – можливо, щось і вийде. (Вголос).

Так-так, ти вмер, еге ж? Ану, мій Уґо,

Відкрийсь мені: чи ти оце насправді,

Воістину помер?

УҐО

Не зовсім, пане.

Я, так би мовити, лише наклав

На себе руки, і тепер я мрець.

САНОЦЦО

Ах! Я второпав – безперечно, так:

Нещасний, він сконав! Проте, гадаю,

Що мрець – не зовсім точний вираз, Уґо,

Для випадку твого. Мабуть, тобі

Слушніше б називатися «небіжчик».

УҐО

Так, я небіжчик.

САНОЦЦО

Ах, це дуже добре!

Господарю скажу, що ти небіжчик.

Чи ні. Пристойніше, гадаю, буде,

Коли скажу. «Мосьпане, вірний Уґо,

Слуга достойний ваш, ще не помер,

Ще не небіжчик, він ще не сконав,

Але, на лихо, як би вам сказати,

Наклав на себе руки і пішов».

УҐО

Так, пане, і скажіть. Поміркувавши,

Я вже гадаю, що пішов з життя.

САНОЦЦО

Авжеж, скажу. Я повідомлю графа.

А втім, стривай. Негарно так, не личить

І зовсім проти правил етикету.

Потрібно ще продумати, мій Уґо,

Одну важливу річ. Як ти гадаєш, —

Отут я покладаюся на тебе, —

Як ти гадаєш, може, більше личить,

Пристойніше... ти знаєш... розумієш?

Ну, делікатніше, слушніше тощо,

Щоб ти про цю подію повідомив

Належним чином графа сам. Розчовпав?

Це ліпший план, не так?

УҐО

А звісно, так.

САНОЦЦО

Так, безперечно, так, – ти правду кажеш.

Тепер не гайся, швидше підведися!

УҐО

Не можу, пане, бо годину цілу

Я вже небіжчик – трохи задубів.

САНОЦЦО

Ах, правда, правда... трохи задубів.

Шкодую щиро, пане... не змогли б ви

Напружитися трохи й ворухнутись?

Допоможу, дозвольте! Ні, не йде!

А може, ви не знаєте, що... що...

Коротше кажучи, надворі спека,

І труп – мізкуєш? – довго не лежить.

У мене витончений нюх, – ви ж просто

Тхнете! Отож не гайте ні хвилини!

А я відповідати не бажаю

За наслідки такого зволікання.

Ви, пане, розкладаєтесь!

УҐО

А так!

Подайте ж вашу руку!

САНОЦЦО

Так, гаразд!

Прекрасна спроба! Пане, дуже радий,

Що ви звелись на ноги. Трохи ще

Не розім'ялись, та не так погано,

Не так уже й незграбно як на трупа.

Так, пане, ногу, трохи далі, та-ак!

Чудесно! Дивовижно! Пане, ліву!

З ногами в тебе, Уґо, знаменито.

Благаю, далі, ще! Ну, неймовірно!

Оце, я розумію, так хода!

Прекрасно, пане, трохи далі, так!

Вперед! Вперед! Ну, Уґо, не забудь,

Як я учив доповідати графу:

Ти вже пішов з життя, помер, небіжчик,

Наклав на себе руки! Ха-ха-ха!

ЯВА ОДИНАДЦЯТА

Всередині Колізею.* З глибини сцени виходить ПОЛІЦІАН. Місячно.

ПОЛІЦІАН

Зустрінемося з нею в Колізеї!

Старого Риму символе – гробнице

Високих дум, залишених вікам

Століттями величності і влади!

Нарешті після довгих, довгих днів

Прийшов сюди, утомлений і спраглий,

До джерела притаєних наук.

Стою отут, очищений і скромний,

Між тіней цих, впиваючи жадібно

Душею все: пишноту, славу, смуток.

Вона не йде, і дух оцього місця

Мене гнітить!

Громаддя, вічність, пам'ять давнини,

Спустошення і тиша, темна ніч,

На галереях з'юрмилися тіні.

Я відчуваю непоборну силу

Цієї магії – юдейський цар

Такої не навчав у Гетсимані;

Незвіданих таїн – халдейські маги

Таких не прочитали у зірках!

Вона не йде, а місяць вище й вище!

Де впав герой, руйнується колона!

Де променився золотом орел,

Тепер кажан чатує сірокрилий!

Де вітер пестив римлянкам волосся,

Колишеться осот і очерет;

Отам, де Цезар возсідав колись,

Скрутилася кільцем бридка гадюка,

А де монарх на троні золотому

Недбало ніжився, там, наче тінь

У місячному тьмяному промінні,

Нечутно ящірка прудка ковзне!

Ці мури поруйновані, аркади,

Карнизи вищерблені, ці колони,

Цей ветхий фриз,* оця сумна руїна,

Ці камені! Невже вони – то все,

Що залишив від гордого громаддя

Нещадний час майбутньому й мені?

«Не все, – луна озвалася, – не все!

Пророцтва голосного вічні звуки

До мудреців підносяться з руїн —

Так Мемнон* зустрічає сонце співом.

Врядуємо жорстоко і всевладно

Ми помислами й душами титанів.

Ні, не знесиліло бліде каміння,

Ні, не розвіялися влада й міць,

І ні урочість голосної слави,

Ні сховані під нами таємниці,

Ні дивовижні чари і легенди,

Ні спогади, які нас угорнули

В нетлінні віковічні пишні шати,

Вагоміші за проминулу славу».

Входить у нестямі ЛАЛАҐА.

Вона прийшла.

ЛАЛАҐА

Прийшла. Прийшла година,

Година помсти. Іншої не буде.

Священик вже при олтарі, у ризах!

І перед ним... прекрасна... наречена...

В фаті вінчальній! Поруч, біля неї

Жених. Де ж ти?

ПОЛІЦІАН

Це правда, де ж це я?

Не там, де треба? Господи всевладний,

Під час вінчання біля олтаря

Умер жених. (Виходить).

ЛАЛАҐА

Іди! Іди! Прощай!

Прощай і Кастільйоне, і прощай,

На Рай надіє! (Виходить).

______________________________