Текст книги "Поліціан"

Автор книги: Едґар Аллан По

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц)

Едґар Аллан По

ПОЛІЦІАН

Трагедія

Переклали з англійської Анатолій Онишко та Михайло Тупайло

ДІЙОВІ ОСОБИ:

ЛАЛАҐА, сирота, вихованка ді Брольйо.

АЛЕССАНДРА, небога ді Брольйо, заручена з Кастільйоне.

ДЖАСІНТА, покоївка Лалаґи.

ГЕРЦОГ ДІ БРОЛЬЙО.

КАСТІЛЬЙОНЕ, його син та спадкоємець.

САНОЦЦО, приятель Кастільйоне.

ПОЛІЦІАН.

БАЛТАЗЗАР, його товариш.

ЧЕРНЕЦЬ.

УҐО, БЕНІТО, РУПЕРТ – слуги в домі ді Брольйо.

Місце дії: Рим (XVI ст.)

ЯВА ПЕРША

Кімната в палаці ді Брольйо. Сліди бучного бенкету. На столі недогарки свічок. На столі й долі розкидані маски, лютня, жіноча пантофля, карти, побиті пляшки. Входить БЕНІТО й натрапляє на п'яного УҐО.

УҐО

Це ти, Беніто? (Гикає). Гості вже забрались?

БЕНІТО

По правді, Уґо, важко зрозуміти.

Пляшки порожні? Ну, тоді забрались.

Саноццо-граф, той збив мене на сходах

Допіру, як сюди я підіймавсь;

Про нього можу з певністю сказати,

Що він забрався... і набрався теж.

УҐО

А той харциз? (Гикає). А де подівсь фіґляр?

Їх світлість, кажеш, зволили піти?

І дідько (гикає) всіх музик позабирав?

Так спати хочеться – здуріти можна!

БЕНІТО (оглядаючи його)

Ти правду, Уґо, кажеш, слово честі, —

З усього видно – ти таки здурів!

УҐО

А так я не казав. Або ж (гикає) збрехав.

БЕНІТО

Звичайно, любий Уґо, ти збрехав.

Бо ти брехун відомий – сам признався.

УҐО сідає до столу й наливає собі вина. Входить РУПЕРТ.

Гей, юний Руперте, де дів ти графа?

РУПЕРТ

Де п'яного я мав його подіти?

Та витяг з-під стола, де він розлігся,

Й на ліжко приволік.

БЕНІТО

Ох, Руперте,

Невже ді Брольйо, герцог наш, не знає

Про синові пиятики нічні?

Вони не личать, далебі, нікому,

Тим більш не до лиця вони синьйору

З такого роду! Шкода й говорити!

Не бачити б мені, як він змінився!

УҐО

Він перебрав, Беніто. Чи не так

Ти, Руперте, сказав? Всі гіршими

Стають тоді, як вип'ють. Я (гикає) також.

РУПЕРТ (до Беніто)

Став гіршим, кажеш, граф наш Кастільйоне?

І я помітив. А ще так недавно, —

Як витівки юнацькі оминути, —

Шляхетністю він кожного вражав.

БЕНІТО

Вражав... Ох, леді Лалаґа нещасна!

Така вродлива й лагідна.

РУПЕРТ

Авжеж,

В моїх очах він дуже підупав.

Облудний пес! Заручений був з нею...

Вона ж сирітка, виросла в цім домі.

Ні, він у прірву котиться бездонну,

Туди ведуть його пиятики нічні,

Гра в карти і розпуста – все відтоді,

Як звів підступно Лалаґу й покинув.

БЕНІТО

Їй-бо! То гріх йому мордує душу

І підбиває на лихе. А герцог

Прощає сину все, на неї ж лютий,

Її трактує зимно і суворо

Й затоптує у порох.

РУПЕРТ

На самоті,

Джасінта каже, в спочивальні руки

Вона ламає.

БЕНІТО

Бідолашна панна!

Учора у шпарину я побачив,

Як Лалаґа навколішках ридала,

І все крізь плач у неї виривалось

Імення Кастільйоне. Бач, його

Вона і досі любить!

РУПЕРТ

Як нещасній

Оте весілля пережити, га?

Воно за тиждень буде, так?

БЕНІТО

Аякже,

Бере за тиждень Кастільйоне шлюб

Із Алессандрою – його кузина,

Вона дружила з Лалаґою щиро

Ще перед лихом цим. Бігме, аж плачу,

Як здумаю про Лалаґи страждання.

УҐО

Вино не зле! Панове, ви не лайте

Господаря мого! Оце (гикає) вино!

А хто ця Лалаґа? Та бозна-хто!

Така собі го... (гикає) ...норовита цяця,

Ще й бренька на гітарі! Ну й вино!

Скромніша стане. І хоч граф шелихвіст

Чи був таким, але уже розкаявсь

І п'є лиш най... (гикає) ...добірніше вино.

РУПЕРТ

Ходімо спати! От уже упився! (До Беніто).

Ходімо!

РУПЕРТ і БЕНІТО виходять.

УҐО (підводячись)

Що вони сказали? Спати?

Невже так пізно? Гості розійшлись?

Гаразд! Я теж іду.

Входить ДЖАСІНТА.

О! Щоб я луснув!

Джасінто! Ти?

ДЖАСІНТА

А хто ж іще? Це я,

А може, й ні. От, Уґо, і загадка!

Була Джасінта вчора, а сьогодні

Джасінта синьйорина, пане Уґо!

УҐО

Ой кралечко, боюсь, що ти (гикає) занадто

До (гикає) пляшки прикладалась, синьйорино!

ДЖАСІНТА

Синьйоре Уґо, дякую за кралю!

Граф Кастільйоне, в кожнім разі, каже,

Що я гарненька. П'яний бевзю, глянь-бо!

(Показує кілька прикрас).

УҐО(гикає)

Де?

ДЖАСІНТА

Ось! Дивись!

УҐО

Джасінто! (Гикає). Гей, Джасінто!

Невже, ти кажеш, мій господар граф

Подарував тобі оці прикраси?

ДЖАСІНТА

А от подарував, мій друже Уґо!

Подарував!

УҐО

Ти глянь! Та я клянуся,

Що цю каблучку бачив я на пальці

Середньому... на вказів... на мізинці

У графа. Ну, Джасінто (гикає), начувайся!

Паскуда ти. Я (гикає) не візьму тебе!

Я в відчаї. Вчиню щось відчайдушне!

Я відчайдушний!

ДЖАСІНТА

П'яний!

УҐО

Порішу...

ДЖАСІНТА (глузливо)

Себе порішить! Божечку!

УҐО

Тебе!

Я йду, Джасінто. (Йде геть).

ДЖАСІНТА (тягне його назад).

Стій! Плаксивий дурню!

Не хочеш бачити прикрас? Поглянь лиш:

Аграфка, перли, ось рубіни – бачиш?

УҐО (похмуро)

Ну, бачу.

ДЖАСІНТА

А ось топаз, смарагди! Ну як, бачиш?

УҐО

Та бачу.

ДЖАСІНТА

Та бачу! І нічого більш не скаже

Поганий твій язик, крім «бачу, бачу»?

Ой телепню сліпий, якщо ти й бачиш,

То все тобі двоїться. Ось цей хрест

Рубіновий, дурило! Це рубіни!

Лишень послухай, та йому ціна

П'ять тисяч талярів, не менше!

УҐО

Я розумію (гикає) все! (Дивиться значуще).

ДЖАСІНТА

Він розуміє!

Нічого ти не тямиш! Боже милий!

Я розумію! (Передражнює його). Де тобі збагнути!

Я – найбагатша покоївка в Римі,

Я – найбагатша чашника дочка,

Бо всі оці коштовності – мої!

Так знай, що Лалаґа, моя хазяйка,

Яка мені оце подарувала, —

Ти чув? – подарувала на весілля

(Усі прикраси, всі до однієї!),

Напевне з глузду з'їхала!

УҐО

То значить,

Це Лалаґа подарувала! Звідки ж (гикає)

Каблучка ця дісталася тобі?

ДЖАСІНТА

Граф Кастільйоне, любий твій господар,

Все їй подарував на знак любові

Торік, ну а вона – мені, – второпав?

УҐО (блиснувши очима)

Джасінто!

ДЖАСІНТА (теж блискає очима)

Уґо!

УҐО

Що, моя Джасінто?

ДЖАСІНТА

Вже розшолопав?

УҐО

Люба, дай-но гляну

Ще раз (гикає) на ті прикраси.

ДЖАСІНТА

Зрозумів?

УҐО

Пхе! Дай погляну ближче!

ДЖАСІНТА

Ну, то як?

(Задкуючи, підносить руки з прикрасами).

УҐО

Джасінто, пташко! Люба синьйорино!

ДЖАСІНТА

Еге, тепер все ясно.

Ховає прикраси і виходить, за нею, зашпортуючись, Уґо.

ЯВА ДРУГА

Вітальня Кастільйоне.

КАСТІЛЬЙОНЕ (напіводягнений) і САНОЦЦО.

САНОЦЦО

Чудесний жарт! Клянусь, чудесний жарт!

Ха-ха-ха-ха! Воістину розкішний!

Помру я, Кастільйоне, ой, помру!

Ха-ха-ха-ха! Помру-таки від сміху!

Помру, помру!

КАСТІЛЬЙОНЕ (похмуро)

Для мене це не жарт.

САНОЦЦО

Атож, атож! Для тебе це не жарт.

Ні-ні! Ха-ха-ха-ха! Помру! Помру!

Поважна вельми річ, я запевняю.

Напитися – поважна вельми річ!

Покаятися ти надумав – браво!

Так от що, Касе! Маю вдома чотки —

Пришлю тобі. А ще волосяницю,

Яку вдягав на маскарад, віддам.

Піду додому й притьмом перешлю

В барильці щонайкращий попіл!

КАСТІЛЬЙОНЕ

Саноццо! Ти скінчиш... (Вагається).

САНОЦЦО

О! Я скінчусь...

Кінчаюся... от-от уже скінчусь!

Помру від сміху... так! Кінчаюсь я!

КАСТІЛЬЙОНЕ (гостро)

Саноццо!

САНОЦЦО

Га? Що?

КАСТІЛЬЙОНЕ

Я не жартую.

САНОЦЦО

Я вірю вам.

КАСТІЛЬЙОНЕ

Навіщо те блюзнірство?

Щось голова болить, зле почуваюсь

І тілом, і душею. Ти коли

Востаннє бачив леді... Лалаґу?

САНОЦЦО

Та

Десь з одинадцять місяців тому.

Пощо здалась тобі ота особа?

КАСТІЛЬЙОНЕ (люто)

Саноццо!

САНОЦЦО (спокійно)

Слухаю.

КАСТІЛЬЙОНЕ (помовчавши)

Тож коли востаннє

Ти з леді Лалаґою розмовляв?

САНОЦЦО

Я, графе, майже рік її не бачив.

Твій батько, герцог, як ти добре знаєш,

Її на люди зовсім не пускає.

Повім тобі одверто – має слушність.

Ха-ха. Ти розумієш?

КАСТІЛЬЙОНЕ

Ні, Саноццо!

Не розумію.

САНОЦЦО

Ну от і добре, слухай. (Співає).

Отаких пташок завзятих,

Що очима виграють, —

Зирк сюди, зирк туди, —

Треба в кліточці тримати,

Бо втечуть!

КАСТІЛЬЙОНЕ

Саноццо! Судиш ти несправедливо.

Не билося ще у жіночих грудях

Чистіше серце! Хоч і согрішила

Ця жінка, але гріх її прощенний.

Якщо колись обітниці священні,

Ганебно зраджені, своїм прокляттям

Когось затаврували, – то мене!

Закохана, палка, прекрасна, юна

І чиста, як і вся її краса, —

Хіба вона помислити могла

Про чорну зраду? Ох, якби я був

Не графом Кастільйоне, а простим,

Незнаним орачем на скромній ниві,

Та тільки чесним!

САНОЦЦО

Браво, молодця!

В житті не чув я кращої промови!

І справедлива – чесність над усе!

Правдива насолода – чесні злидні.

Нехай живуть утіхи незрівнянні —

Ячмінний корж, каштани і вода!

КАСТІЛЬЙОНЕ (намагаючися стримати усмішку)

Саноццо, ти дурний!

САНОЦЦО

Теж справедливо!

Синьйоре, йду додому, поки ще

Я мудрістю від вас не заразився.

Прощай! Шукатиму твоєї ласки,

Як станеш кардиналом. А тим часом

Не знехтую нагоди переслати

Волосяницю й попіл. (Виходить).

КАСТІЛЬЙОНЕ

Забирайся,

Дотепнику! Ха-ха-ха-ха! Від нього,

Хоч і не хочеш, – мусиш реготатись.

Ну, як на нього гніватись! А втім,

Чого тужити через цю дрібничку?

З ким не траплялось? Одружитись – ні!

Розпусницю щоб Кастільйоне взяв?

Нізащо! Ні! Що скаже товариство?

А чи Саноццо? Я не маю права,

Хоч би й хотів, збезчестити ганебно

Свою сім'ю – ді Брольйо рід славетний,

Ді Брольйо старовинний гордий рід!

Не маю права. Поєднала честь

Зв'язком святим з кузиною мене,

Із Алессандрою. А честь – це все!

Я честі не зганьблю! Бо ж Лалаґа

Низького роду... Честі не зганьблю.

Моєї... честі. Пхе! То лиш туман

У голові з вчорашнього похмілля

Сумління розтривожив. Кастільйоне!

Дорослим час тобі нарешті стати!

Поп'ю вина – і буде все гаразд.

Де запропав ти, Уґо? Гей, вина!

Входить УҐО, несучи клунок і кошик, повний пляшок.

Це що таке?

УҐО (нерішуче)

Синьйоре!

КАСТІЛЬЙОНЕ

Що це там,

Питаюся, у тебе? Де вино?

УҐО

Синьйоре! Де вино? Ось тут є трохи —

Дванадцять пляшок.

КАСТІЛЬЙОНЕ

Ні! Дванадцять дурнів!

Налий мені вина!

УҐО

Оці пляшки

Добірного салернського напою

Прислав їх превелебність граф Саноццо

Для вас, синьйоре.

КАСТІЛЬЙОНЕ

Що ж, я щиро вдячний (усміхається)

Їх превелебності – ти ж так назвав?

Ну, відкорковуй, Уґо, покуштую,

Яке на смак.

УҐО

Синьйоре, так не можна.

КАСТІЛЬЙОНЕ

Не можна? Що це, в біса, означає?

УҐО

Ані краплини, пане.

КАСТІЛЬЙОНЕ

Чом же, дурню?

УҐО

Синьйоре, посланець, ввійшовши в дім,

Сказав: вам спершу треба вибрати.

КАСТІЛЬЙОНЕ

Що-що сказав той бовдур?

УҐО

Унизу

Дарунок інший вибору чекає:

Вино чи він.

КАСТІЛЬЙОНЕ

Бамбуло, чом не тут

Той інший подарунок?

УҐО

Га, синьйоре?

КАСТІЛЬЙОНЕ

Ти, телепню! Чого ти не приніс

Той інший подарунок?

УҐО

Бо не зміг.

КАСТІЛЬЙОНЕ

Не зміг! Негідник! Миттю принесеш! (З люттю).

Падлюко, геть! Що на плечах у тебе?

УҐО

Волосяниця, а внизу стоїть (кидає клунок додолу)

Важке барило попелу – не здужав

Його й підняти.

КАСТІЛЬЙОНЕ

Попелу барило!

Барило попелу! Саноццо очманів!

Ха-ха-ха-ха! Оце так устругнув!

Барило попелу! Ну, хай там що,

А гніватись не можу я на вибір —

Вино чи попіл! Графу передай:

Моє вино – хай забирає попіл.

Стривай лишень! Перекажи йому,

Що я міркую над його словами.

Зустрінемося з ним на маскараді,

А потім пляшку вип'ємо вина —

УҐО виходить.

Він, я та ще фіґляр. Ха-ха-ха-ха!

Таке придумав: попелу барило!

Ха-ха-ха-ха! Ну, як на нього злитись?

Чудовий хлопець все-таки Саноццо. (Виходить).

ЯВА ТРЕТЯ

Зала в палаці герцога.

АЛЕССАНДРА і КАСТІЛЬЙОНЕ.

АЛЕССАНДРА

Сумний ти, Кастільйоне.

КАСТІЛЬЙОНЕ

Я? Нітрохи!

Я найщасливіша людина в Римі.

Ще кілька днів, о люба Алессандро,

І ти – моя. О, я такий щасливий!

АЛЕССАНДРА

Радієш ти, сказала б, дуже дивно.

Що діється з тобою, мій кузене?

Чому зітхаєш важко?

КАСТІЛЬЙОНЕ

Та невже?

Я й не помітив. Далебі, це звичка —

Таку вже маю звичку дурнувату,

Коли радію надто. Я зітхав? (Зітхає).

АЛЕССАНДРА

Авжеж. Тобі недобре. Забагато

Собі ти потурати став, на жаль.

Ті оргії нічні тебе погублять!

Мій Кастільйоне, дуже ти змінився:

Змарнілий вид... ні, так ніщо не шкодить

Здоров'ю, як неспання та вино.

КАСТІЛЬЙОНЕ (задумливо)

Ніщо, кузино, навіть і журба

Так не шкідлива, як вино й розпуста.

Я кину це.

АЛЕССАНДРА

Отож! А ще облиш

Друзяк своїх крикливих – таж не рівня

Плебеї спадкоємцеві ді Брольйо

І мужу Алессандри.

КАСТІЛЬЙОНЕ

Їх облишу.

АЛЕССАНДРА

Звичайно – мусиш. І ретельно дбай

Про одяг та про виїзд – вельми прості

Вони як на твій стан, адже пристойність

Багато важить.

КАСТІЛЬЙОНЕ

Дбатиму й про це.

АЛЕССАНДРА

Гляди ж! І на свою поставу, пане,

Зверни увагу, – гідності тобі

Бракує.

КАСТІЛЬЙОНЕ

Гідності мені бракує.

Авжеж.

АЛЕССАНДРА (спогорда)

Та, бачу, ти смієшся з мене!

КАСТІЛЬЙОНЕ (неуважливо)

Кохана Лалаґо!

АЛЕССАНДРА

Невже причулось?

Про Лалаґу він при мені згадав!

Мій графе! (Кладе руку йому на плече).

Де твої думки?.. Він хворий!

Та що тобі таке?

КАСТІЛЬЙОНЕ (здригнувшись)

Кузино люба!

Простіть мені, я й справді занедужав.

Зніміть, прошу вас, руку із плеча...

Як душно тут! О пані!.. Ось і герцог!

Входить ді БРОЛЬЙО.

ДІ БРОЛЬЙО

Є новина, мій сину! (Приглядається до Алессандри).

В чому річ?

Копилить губки? То цілуй мерщій!

Негіднику, цілуй, і помиріться!

Обоє слухайте. Чекає Рим

Поліціана – Лестерського графа!

Запросимо його ми на весілля.

Він вперше в Римі.

АЛЕССАНДРА

Що! Поліціан,

Британський граф із Лестеру?

ДІ БРОЛЬЙО

Він самий.

Запросимо до себе на весілля.

Юнак роками – славою він муж.

З ним не стрічався я, та люди кажуть:

Розумний, смілий, дуже родовитий.

Запросимо його ми на весілля.

АЛЕССАНДРА

А я начулась про Поліціана —

Гульвіса, легковажний і зрадливий.

Хіба не так? До роздумів не схильний.

ДІ БРОЛЬЙО

Е, ні, голубко. Кажуть, що нема

У філософії таких софізмів,

Щоб він їх розтлумачити не зміг.

Таких учених мало.

АЛЕССАНДРА

Дивина!

Мені казали ті, хто з ним знайомий,

Що цей Поліціан, немов шалений,

До чаші насолод земних припав.

КАСТІЛЬЙОНЕ

Кумедія! Знайомий я із ним.

Поліціан не вчений, не дотепник,

А просто мрійник, і йому чужі

Звичайні пристрасті.

ДІ БРОЛЬЙО

Не треба, діти,

Нам сперечатись. Краще у саду

Вдихнімо аромати свіжих квітів.

Чи десь я чув, чи так мені здалося,

Що меланхолік граф Поліціан? (Виходять).

ЯВА ЧЕТВЕРТА

Жіноча світлиця, вікно відчинене в сад. ЛАЛАҐА, у глибокій жалобі, читає при столику, на якому кілька книжок і дзеркальце. В глибині ДЖАСІНТА (покоївка) недбало сперлася на стілець.

ЛАЛАҐА

Джасінто! Чи це ти?

ДЖАСІНТА (зухвало)

Я, синьйорино!

ЛАЛАҐА

Не знала я, що ти також в кімнаті.

Сідай! На мене не звертай уваги.

Сідай-но, я така нещасна.

ДЖАСІНТА (вбік)

Й добре.

ДЖАСІНТА боком сідає на стілець, кладе лікті на бильце й презирливо дивиться на господиню. ЛАЛАҐА читає далі.

ЛАЛАҐА

«Під сонцем іншим, він сказав, вона

Розквітла б гойним квітом, та не тут».

Зупиняється, перегортає кілька сторінок і знов читає.

«Де ні зими, ні злив, ні завірюх.

Де вітер з Океану дме західний,

Несучи людям свіжість та бадьорість».

Як гарно! Як прекрасно! І як схоже

На мрії спраглої душі моєї...

Щасливий край! (Помовчавши).

Вона померла – діва!

Ще щасливіша, що могла померти!

Джасінто!

Та не відповідає, і ЛАЛАҐА читає далі.

О, знову! Схожа оповідка

Про гожу панну за далеким морем!

Ось як говорить в п'єсі Фердинанд:

«Померла юна»; Боссола в одвіт:

«Я думаю, що ні, – її ж бо горе

Здавалось вічним!» Безталанна жінка!

Джасінто!

Та знов не відповідає.

Ось іще страшніша повість,

Але так само сповнена розпуки.

Єгипетська цариця тьму сердець

Здобула легко, та своє згубила.

Вона померла. Дві її служниці

Над нею ревно плачуть – ніжні діви,

І ймення ніжні: Ейрос, Харміон!*

Веселка й Горлиця... Джасінто!

ДЖАСІНТА (роздратовано)

Що?

ЛАЛАҐА

Джасінто, люба, ще сходи, будь ласка,

До книгозбірні й принеси мені

Євангеліє.

ДЖАСІНТА

Тьху! (Виходить).

ЛАЛАҐА

Лиш в Галааді

Є ліки зраненій моїй душі!

Росу цілющу в ніч гіркого лиха

Знайду я там – «росу, куди яснішу

За ту, що криє перлами Гермон».

Входить ДЖАСІНТА і жбурляє книгу на стіл.

ДЖАСІНТА

Ось, пані, нате. (Вбік). Ну ж і вередує!

ЛАЛАҐА (здивовано)

Що ти, Джасінто, кажеш? Чи тебе

Я чим покривдила? Даруй ласкаво.

Мені слугуєш вірно ти давно,

І я тебе ціную. (Знов береться до читання).

ДЖАСІНТА (вбік)

Так і є!

Прикраси жодної – все віддала мені.

ЛАЛАҐА

Що ти сказала? А, до речі, люба,

Щось про своє весілля ти мовчиш.

Як Уґо там? Коли вже до вінця?

І чим, Джасінто, я змогла б іще

Зарадити тобі?

ДЖАСІНТА (вбік)

Змогла б іще!

Прозорий вельми натяк. (До Лалаґи). Годі вам

Прикрасами отими докоряти!

ЛАЛАҐА

Прикрасами! Джасінто, далебі,

Про них не йшлося.

ДЖАСІНТА

Так-таки вже й ні!

Я ладна присягнути, що каблучка

Оця фальшива – Уґо так сказав.

Він певен: зроду справжній діамант

Такій, як ви, наш граф не подарує!

А я – вже точно знаю: зараз вам

Не до прикрас. Їй-Богу, не брешу. (Виходить).

ЛАЛАҐА, ридаючи, схиляється на столик, трохи згодом підводить голову.

ЛАЛАҐА

Нещасна Лалаґа! Таке почуть

Від покоївки! Годі. То ж змія,

Яку пригріла ти на власних грудях! (Бере дзеркальце).

Єдиний друг – твій давній щирий друг,

Який тебе ніколи не обдурить!

Люстерко вірне! Розкажи мені

Всю правдоньку сумну і не зважай,

Що болю завдаси. Люстерко мовить

Про вид змарнілий, про запалі очі

І про давно померлу вже Красу,

Нагадує про Радість відлетілу

І про зотліле порохно Надій;

Шепоче тихо, сумно, урочисто

Про темну яму, що дочасно зяє

Погубленій. Люстерко вірне, ти

Не прагнеш зиску, не зламаєш серця —

То Кастільйоне клятву поламав,

Ти – вірне, він же зрадник, зрадник!

Під час цього монологу до світлиці входить і наближається до ЛАЛАҐИ не помічений нею ЧЕРНЕЦЬ.

ЧЕРНЕЦЬ

Доню,

На небесах лише спасіння знайдеш.

Про вічність думай, кайся і молись!

ЛАЛАҐА (рвучко встаючи)

Не можу я молитись. Зло на Бога

В моїй душі! Той страхітливий бешкет

Шматує серце... Геть! Не до молитви —

Та музика в саду мене дратує!

Твій вид нестерпний! Геть! Мене гнітить

Твій чорний стрій. Ебенове розп'яття

Нагонить жах.

ЧЕРНЕЦЬ

Згадай про вічну душу!

ЛАЛАҐА

Ні, про літа дитячі! Батька й матір

Померлих! Ізгадай про мирний дім,

Про джерело прозоре біля ґанку!

Згадай моїх сестричок недорослих!

Згадай моє довірливе кохання,

Його присяги і мою загибель!

Згадай мої страждання люті... Геть!

Та ні! Стривай! Ти щойно говорив

Про молитви й покаяння? Напевно,

Про віру і присягу?

ЧЕРНЕЦЬ

Так.

ЛАЛАҐА

Гаразд.

Я зараз хочу присягнути, дати

Святу, всевладну, непорушну клятву!

Лише мерщій!

ЧЕРНЕЦЬ

Твій запал, дочко, втішний

ЛАЛАҐА

Не про утіху тут ідеться, отче!

Чи маєш ти розп'яття відповідне,

Щоби на ньому скласти я могла

Святу присягу?

ЧЕРНЕЦЬ простягає їй розп'яття.

Ні! Не це! Ні, ні! (Здригається).

Не це, не це! Кажу ж тобі: твій стрій

І хрест ебеновий мене жахають!

Не треба! Маю я своє розп'яття,

Своє розп'яття! І таке, як треба

Для діла і присяги, – символ чину.

А чин і символ мусять буть одним!

Дістає кинджал з руків'ям у формі хреста і підносить його.

Поглянь на хрест, що ним такі присяги

Накреслено на небесах!

ЧЕРНЕЦЬ

Стривай!

Слова твої безумні, дочко, стримайсь!

Уста поблідли і нестямний погляд...

Не випробовуй Божий гнів! Спинись!

Покіль не пізно, схаменись! Не слід,

Не присягай, не треба!

ЛАЛАҐА

Присягла!

ЯВА П'ЯТА

[Кімната в палаці ді Брольйо. ДІ БРОЛЬЙО і КАСТІЛЬЙОНЕ].

КАСТІЛЬЙОНЕ

Без сумніву.

ГЕРЦОГ

Смієшся з чого?

КАСТІЛЬЙОНЕ

Так,

Не знаю й сам. Стривайте, чи не вчора

Про графа ми провадили розмову

Поліціана? Точно, саме вчора

Гуляли Алессандра, ви і я

В саду, пригадуєте?

ГЕРЦОГ

Ту розмову

Прекрасно пам'ятаю. В чому ж річ?

КАСТІЛЬЙОНЕ

Нічого, просто так.

ГЕРЦОГ

А, просто так!

Химерна річ, признаюся, – сміятись

Із просто так!

КАСТІЛЬЙОНЕ

Химерна річ – і справді!

ГЕРЦОГ

Мій любий Кастільйоне, ради Бога,

З'ясуй мені негайно, що це значить,

Про що ти мовиш?

КАСТІЛЬЙОНЕ

А хіба не так?

Ми поглядами розійшлись про нього.

ГЕРЦОГ

Про кого?

КАСТІЛЬЙОНЕ

Про Поліціана, графа.

ГЕРЦОГ

Про графа Лестерського? Ти про нього?

Клянусь, що розійшлися. Ти сказав,

Пригадую, що твій знайомий граф

Ні вчений, ні дотепник.

КАСТІЛЬЙОНЕ

Ха! Невже?

ГЕРЦОГ

Дослівно, сину. Ну, а я сказав,

Що помилився ти, бо зовсім інший

Характер графа – всі про нього кажуть,

Що дуже він веселий. Отже, сину,

Ти знов занадто певний.

КАСТІЛЬЙОНЕ

Дивина!

Ну просто дивина! Я не гадав,

Що швидко так міняється людина!

Та, правду кажучи, з годину тому,

Прогулюючись разом із Саноццо,

Зустрілись ми зненацька з графом —

Він щойно в Рим з товаришем прибув,

З Балтаззаром. Ха-ха! А він змінився.

Таке про подорож розповідав!

Померти можна сміючись, як слухать

Про всі пригоди й витівки кумедні

Дорогою – такі дивацтва, гумор,

А дотепи, а вигадки, – веселість

Так вирізнялась на похмурім тлі

Манер його товариша, який,

Сказати правду, був сама поважність.

ГЕРЦОГ

Хіба я не казав?

КАСТІЛЬЙОНЕ

Казали, так!

Одначе все це дуже дивовижно!

Я помилявся. Бо завжди вважав

Похмурим графа!

ГЕРЦОГ

Тож тобі наука.

Не будь занадто певним. Хто це там?

А чи, бува, не граф?

КАСТІЛЬЙОНЕ

Що? Граф? Та ні!

Не може буть... А втім, це саме граф,

А поряд – його приятель Балтаззар.

Входять ПОЛІЦІАН та БАЛТАЗЗАР.

Дозвольте, пане, привітати вас

Удруге в Римі! Прошу: це мій батько,

Ді Брольйо, герцог. Тату, познайомтесь:

Граф Лестерський, Поліціан Британський.

(ПОЛІЦІАН стримано вклоняється).

І приятель його Балтаззар, герцог

Суррейський. Граф привіз листи,

Щоб вашу світлість втішити вістками.

ГЕРЦОГ

Он як! Вітаю щиро вас у Римі

І в нашім домі, мій вельможний пане!

І вас, шляхетний герцоге! Я знав

Ще батька вашого, шановний графе.

Ну, Кастільйоне, клич сюди кузину,

Щоб я відразу графа познайомив

З твоєю нареченою. Ви, пане,

Приїхали якраз-бо на весілля...

ПОЛІЦІАН

Щодо листів, які згадав ваш син

(Здається, ніби ваш), то я, на жаль,

Не відаю про них. Коли б такі

Знайшлись, мій друг Балтаззар (де ж це він?)

Їх вручить вашій світлості. Прощайте!

ГЕРЦОГ

Йдете? Так швидко?

КАСТІЛЬЙОНЕ

Руперте! Беніто!

В покої графу покажіть дорогу!

Нездужа, видно, граф.

Входить БЕНІТО.

БЕНІТО

Сюдою, пане!

(Виходить. ПОЛІЦІАН за ним).

ГЕРЦОГ

Пішов? Нездужа?

БАЛТАЗЗАР

Даруйте, любий пане.

Ви правду мовили: нездужа граф.

Погода вогка, опріч того, втома

З далекої дороги... Я, напевно,

З їх світлістю піду. Йому щось зле.

Я скоро повернусь.

ГЕРЦОГ

Оце так зустріч!

Ну й диво дивне! Чуєш, Кастільйоне?

Ходи, мій сину, маю щось сказати.

Ти, звісно, помилявся, кажучи,

Що веселун Поліціан. А хто

Із нас казав, що меланхолік граф?