Текст книги "Оповідь Артура Ґордона Піма"

Автор книги: Едґар Аллан По

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 14 страниц)

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

24 липня. Цей ранок ми зустріли навдивовижу бадьорими. Незважаючи на небезпечне становище, в якому ми досі перебуваємо, не знаючи, правда, де ми дрейфуємо, але знаючи, що до суходолу дуже далеко, незважаючи на те, що їжі в нас тижнів на два, не більше, і то за умов якнайсуворішої економії, а питної води майже не залишилося і нас жене за вітром невідомо куди на жалюгідній, розбитій штормом посудині, незважаючи на все це, ми схильні сприймати нинішні знегоди лише як дрібні неприємності порівняно до куди жахливіших нещасть та небезпек, яких ми завдяки провидінню зовсім недавно уникнули, – настільки відносні поняття добра і поняття зла.

Коли розвиднілося, ми хотіли були знову спробувати щастя в коморі, але почалася гроза з блискавками, полив дощ, і ми вирішили набрати води за допомогою того самого простирадла, яке вже використовували для цієї мети. Ми не додумалися ні до чого ліпшого, як, поклавши на середину простирадла юферс[31]31
  Юферс – металевий або дерев’яний пристрій, яким підтягують стоячий такелаж (снасті) корабля.


[Закрыть], розтягти його на руках. Вода збиралася на простирадлі, збігала досередини і просочувалася в підставлений знизу глек. У такий спосіб ми майже наповнили нашу посудину, але тут із півночі налетів лютий шквал, і корпус колишнього “Дельфіна” почало так гойдати, що ми не могли встояти на ногах і мусили облишити це діло. Ми пробралися на бак і, міцно прив’язавшися до уламків брашпиля, як робили й раніше, стали чекати, коли вщухне погода, з набагато більшим спокоєм, ніж можна було сподіватися від нас за подібних обставин. Над полудень вітер ще посилився, а надвечір налетів справжній ураган, піднявши на морі височенну хвилю. Проте досвід уже навчив нас прив’язуватися вельми надійно, і ми перебули цю виснажливу ніч у відносній безпеці, хоча щохвилини через нас перекочувалися хвилі, що загрожували змити нас за борт. На щастя, погода була тепла, і вода навіть приємно освіжала.

25 липня. На ранок буря втихла до бризу швидкістю миль десять на годину, хвиля помітно зменшилася, і вода до нас уже не діставала. На превелике наше горе, виявилося, що хвилі змили в море дві банки з оливками та окіст, хоча вони й були прив’язані дуже ретельно. Черепаху ми вирішили поки що не забивати і задовольнилися сніданком з кількох оливок, запивши його міркою води, яку наполовину змішали з вином, – такий напій не викликав важкого сп’яніння, як то було після портвейну, а навпаки, збадьорив нас і підкріпив. Море залишалося ще бурхливим, і ми не могли поновити пошуки провізії в коморі. Протягом дня крізь отвір у палубі спливали всілякі непотрібні нам речі й умить зникали за бортом. Ми також помітили, що корпус колишнього “Дельфіна” чомусь нахилився дужче, аніж раніше, й ми не могли стояти на палубі, не прив’язуючись до чого-небудь. Ось так минав цей похмурий і невдалий день. Ополудні сонце виглянуло з-за хмар майже в зеніті, й ми зрозуміли, що північні та північно-західні вітри, які віяли майже безперервно, винесли нас до екватора. Надвечір з’явилося кілька акул, і ми неабияк стривожилися, коли одна величезна хижачка нахабно підпливла зовсім близько до нас. Був момент, коли судно сильно нахилилося, палуба занурилася під воду, й страховище опинилося під люком до кают-компанії майже впритул до нас і сильно вдарило Петерса хвостом. Потім хвилею акулу віднесло геть, і ми зітхнули з полегкістю. Мабуть, у спокійну погоду вбити її було б не важко.

26 липня. Вранці вітер майже вщух, хвиля на морі була невисока, й ми вирішили знову взятися за пошуки харчів у коморі. Протягом дня пірнали туди кілька разів, аж поки переконалися, що більше тут не знайдемо нічого, бо вночі хвилі проламали перегородку, і все, що було в коморі, змило в трюм. Можна собі уявити, який нас опанував розпач, коли ми зробили це відкриття.

27 липня. Море майже заспокоїлося, віє легкий вітерець з півночі й заходу. Ополудні сильно пряжило сонце, й ми сушили одяг. Потім купалися – це тамувало спрагу й узагалі давало полегкість; мусили, проте, стерегтися – цілий день навколо брига шастали акули.

28 липня. Ясна, безвітряна погода. Бриг нахилився так, що ми боїмося, аби він не перекинувся догори дном. Наскільки змогли, приготувалися до такої біди, прив’язавши нашу черепаху, глек з водою та дві останні банки оливок із навітряного боку, винісши їх за корпус, нижче ванпутенсів. Море спокійне протягом цілого дня, вітру майже немає.

29 липня. Погода не змінюється. На пораненій руці Оґастеса з’явилися ознаки гангрени. Він нарікає на сонливість і сильну спрагу, але болю майже не відчуває. Ми нічого не могли вдіяти і лише змастили рану рештками оцту з-під оливок, але, здається, це не допомогло. Намагалися якось його втішити й потроїли його пайку води.

30 липня. Сонце пряжить немилосердно, ні найменшого вітерцю. Весь ранок поруч із судном пливла величезна акула. Кілька разів ми пробували накинути на неї зашморг, але в нас нічого не вийшло. Оґастесові стає дедалі гірше, він швидко слабне – мабуть, як від нестачі харчів, так і від рани. Весь час благає звільнити його від страждань, запевняючи, що хоче вмерти. Сьогодні ввечері з’їли останні оливки, а вода в глеку так засмерділася, що ми змогли зробити кілька ковтків, лише доливши в неї вина. Вирішили вранці забити черепаху.

31 липня. Ніч була стомлива й тривожна, бо судно вже майже лежить боком. Вранці забили черепаху й заходилися її розтинати. Вона виявилася набагато менша, ніж нам спочатку здалося, хоча і в доброму стані – всього м’яса набралося фунтів десять, не більше. Щоб зберегти частину м’яса якомога довше, ми нарізали його тонкими скибочками і наповнили ними три банки з-під оливок і пляшку з-під вина (ми їх не викидали), а потім залили рештками оцту. В такий спосіб ми заготовили собі три фунти черепашатини, вирішивши не чіпати цього припасу, поки не з’їмо решту. Погодилися обмежити себе чотирма унціями м’яса на день – в такий спосіб ми розтягли б його на тринадцять днів. На смерканні зненацька полив дощ з громом і блискавкою, але закінчився так само раптово, як і почався, і ми встигли зібрати лише з півпінти води. Всю її з обопільної згоди віддали Оґастесові, який майже при смерті. Він пив воду з простирадла (ми тримали його над ним, і цівка стікала йому в рот), бо ніякого посуду напохваті в нас не було. Якби злива тривала довше, то ми, звичайно, вилили б із бутля вино або спорожнили глек із рештками засмерділої води.

Проте й вода мало допомогла бідоласі. Його рука від пальців до плеча почорніла, а ноги стали як лід. Кожної миті ми чекаємо, що він ось-ось випустить дух. Схуд Оґастес страшенно; якщо при відплитті з Нантакета він важив сто двадцять сім фунтів, то зараз потягне не більше як сорок або, в кращому випадку, п’ятдесят. Очі в нього глибоко запали, і їх майже не видно, а щоки так провалилися, що він, по суті, не може жувати і навіть пити.

1 серпня. І далі стоїть ясна погода, сонце пряжить немилосердно. Вода в глеку геть протухла і кишить червою, ми знемагаємо від спраги. Довелося нам зробити по ковточку гнилої води, змішавши її з вином, але полегкості це не принесло. Більшу полегкість дає купання в морі, але купаємося зрідка, навколо постійно шастають акули. Тепер уже очевидно, що Оґастеса врятувати не вдасться, – він помирає. Ми нічим не можемо полегшити його муки, а вони, мабуть, нестерпні. Близько полудня він сконав у страшних корчах, не зронивши ні звуку; останні кілька годин він узагалі мовчав. Смерть Оґастеса сповнила нас найпохмурішими передчуттями і так гнітюче вплинула на наш настрій, що ми нерухомо просиділи біля трупа цілий день, озиваючись один до одного тільки пошепки. Лише після того, як геть споночіло, ми набралися духу підвестись і викинути мерця за борт. На той час труп зробився невимовно бридкий і майже розклався; коли Петерс спробував підняти його, нога відламалась і залишилась у нього в руках. А коли ця гнила маса ковзнула у воду, у фосфоричному світінні, яке вона випромінювала, ми побачили сім або вісім величезних акул – вони терзали жертву, і стукіт їхніх зубів було чутно, либонь, за милю. Ми похололи від жаху, коли почули це клацання.

2 серпня. Стоїть та сама погода – жарка й безвітряна. Світанок ми зустріли в пригніченому настрої і вкрай змучені. Вода в глеку стала цілком непридатною для пиття, перетворившись на густу, слизисту масу, в якій кишить бридка черва. Ми виплеснули її з глека, потім капнули туди трохи оцту з бутля, в якому зберігалося законсервоване черепашаче м’ясо, і добре промили морською водою. Спрага стала зовсім нестерпна, і ми спробували вгамувати її вином, але воно лише підлило пального у вогонь, і ми дуже сп’яніли. Згодом спробували полегшити муки, змішавши вино з морською водою; але від цього питва в нас почалася блювота, і від дальших спроб ми відмовилися. Протягом дня ми шукали можливості скупатися, але дарма; судно зусібіч обложили акули – то були, безперечно, такі самі хижаки, які минулої ночі зжерли нашого нещасного товариша і які сподівалися незабаром учинити ще один бенкет. Ця обставина страшенно нас засмутила і навіяла гнітючі передчуття. Купання приносило нам невимовну полегкість, і ось тепер нас позбавлено такої можливості – це було вже надміру. Крім того, нам щохвилини загрожувала смертельна небезпека: досить було одному з нас послизнутися або зробити непевний рух, і він потрапив би в пащу до зажерливого хижака, бо акули, підпливаючи від затопленого борту, лізли просто на нас. Ні крики, ні інші спроби відігнати їх не давали наслідків. Навіть коли Петерс сокирою поранив одну з найбільших акул, вона й далі вперто насувалася на нас. На смерканні наповзла хмара, але, на превелику прикрість нам, пройшла, так і не пролившись дощем. Годі уявити, як ми мучимося від спраги. Через спрагу, а також через акул усю ніч ми не склепили очей.

3 серпня. Ніякої надії на порятунок. Бриг нахиляється все більше, і стояти на палубі зовсім неможливо. Зайнялися тим, що помістили наш запас черепашатини та вина в безпечне місце, аби не втратити його, навіть якщо бриг перекинеться догори дном. Витягли два костилі від ванпутенсів і обухом сокири загнали їх у обшивку корпусу з навітряного боку, футів за два від води і зовсім близько від кіля, адже судно майже лежить на боку. До цих костилів ми і прив’язали свою провізію, сподіваючись, що тут вона буде в більшій безпеці, аніж під ванпутенсами. Цілий день тяжко мучилися від спраги – скупатися не було ніякої змоги, акули не залишали нас ні на мить. Заснути не вдалося.

4 серпня. Незадовго до світанку ми відчули, що судно перекидається догори кілем, і підхопилися, щоб нас не скинуло у воду. Спочатку бриг перекидався повільно та рівномірно, і ми встигли перелізти на навітряний борт, тримаючись за вірьовки, прив’язані до костилів, що їх ми загнали в корпус судна для зберігання провізії – кінці вірьовок ми передбачливо залишили біля себе. Але ми не врахували, що при перекиданні відбувається прискорення, і зненацька судно стало перекидатися швидше, потім ще швидше, і ми уже не встигали дертися по корпусу з такою самою швидкістю, і, перше, ніж збагнули, що діється, нас пожбурило в море, й ми опинилися на глибині кількох сажнів, розпачливо борсаючись під величезним корпусом брига.

Падаючи у воду, я мусив випустити з рук вірьовку, і, зрозумівши, що опинився під судном і сили мої вичерпуються, я, по суті, перестав боротися за життя і приготувався до близької смерті. Але тут я знову помилився в своїх розрахунках, бо не взяв до уваги, що, перекинувшись, корабель хитнеться потім у протилежний бік. Коли це сталося, завихрені потоки винесли мене нагору ще з більшою силою, ніж занурили вглиб. Випірнувши на поверхню, я побачив, що опинився ярдів за двадцять від брига, принаймні наскільки я міг судити. Судно лежало кілем догори, поривчасто розгойдуючись, а навкруги билися хвилі та шумували водоверті. Петерса ніде не було видно. За кілька футів від мене спливла порожня бочка з-під китового жиру, то там, то там гойдалися на хвилях і інші предмети з брига.

Я згадав про акул, які, я знав, шастали зовсім поряд, і мене заполонив смертельний жах. Щоб відстрашити їх і не дати наблизитися до мене, я поплив до судна, з усіх сил б’ючи руками та ногами по воді, створюючи навколо себе оболонку з шумовиння. Я не сумнівався, що саме завдяки цій простій витівці я залишився живий. Бо перед тим як бриг перекинувся, море кишіло цими страховищами, і немає сумніву, що вони зачіпали мене тілами, поки я плив. Мені пощастило, і я дістався до судна цілий та неушкоджений, хоча так вибився із сил, поки розпачливо борсався у воді, що ніколи не зміг би видертися на нього, якби мені вчасно не допоміг Петерс, котрий, на мою щиру радість, з’явився з-за кіля (він заліз на перекинуте судно з протилежного боку корпусу) і кинув мені кінець вірьовки – однієї з тих, які були прив’язані до костилів.

Не встигли ми уникнути цієї небезпеки, як наші думки звернулися до іншої: нам загрожувала не менш страшна смерть від голоду. Наші припаси змило водою, попри всі застережні заходи, до яких ми вдалися, і, не бачачи найменшої можливості роздобути щось із їжі чи питва, ми обидва піддалися розпачу, ми плакали, як діти, і навіть не намагалися втішити один одного. Важко виправдати таку слабкість, і тим, хто ніколи не опинявся в подібних тарапатах, вона, безперечно, видасться неприродною; але не слід забувати, що наші розумові здібності були настільки порушені внаслідок тривалих випробувань, які випали на нашу долю, та постійного страху, що в ті дні нас навряд чи можна було вважати людьми психічно нормальними. Згодом, опиняючись у не менш, а може, й більш небезпечних обставинах, я мужньо терпів усі знегоди, а Петерс, як буде видно, виявляв філософську врівноваженість, майже настільки неймовірну, як і його нинішня байдужість та недоумкуватість, – ось що означає взяти себе в руки.

Насправді ж наше становище не дуже погіршилося, коли бриг перекинувся і ми втратили вино й черепашаче м’ясо (найнепоправнішою втратою було те, що пропало простирадло, яке ми підставляли під дощову воду, і глек, у який ми її збирали); бо ми зробили відкриття, що на відстані двох-трьох футів обабіч від кіля днище було обліплене грубим шаром великих молюсків, які виявилися смачною й поживною їжею. Таким чином катастрофа, що її ми так боялися, принаймні хоч трохи все ж пішла нам на користь: по-перше, тепер ми маємо запас харчів, якого при помірному споживанні не використаємо й за місяць, а по-друге, розташувалися ми куди зручніше й безпечніше, ніж до того.

Проте всі вигоди нашого нового становища затьмарює неможливість добути питну воду. Ми скинули сорочки, щоб на випадок дощу негайно скористатися ними, як раніше користалися простирадлом, хоча й знали, що в такий спосіб навіть за найсприятливіших обставин не зберемо більше, аніж чверть кварти за один раз. І цілий день у небі не з’явилося жодної хмарки, і ми тяжко мучилися від спеки і спраги. Вночі Петерс на годину поринув у тривожний сон, але я так страждав, що не склепив очей і на мить.

5 серпня. Сьогодні легкий бриз пригнав до нас густу масу морських водоростей, у яких нам пощастило спіймати одинадцять маленьких крабів – вони видалися нам навдивовижу смачними. Ми їли їх разом з ніжними шкаралупками і виявили, що після них не так хочеться пити, як після молюсків. Не бачачи у водоростях жодної акули, ми ризикнули скупатися і пробули у воді чотири чи п’ять годин. Це освіжило нас, пити хотілося менше, і в цю ніч ми почували себе краще, ніж учорашньої ночі, й навіть трохи поспали обидва.

6 серпня. В цей благословенний день пішов сильний дощ, що лив без перерви від полудня й аж до сутінок. Ось коли ми пошкодували, що не зберегли глек та бутель! Бо навіть із нашими примітивними засобами збирання води ми сьогодні могли б наповнити одну, а то й обидві посудини. Одначе мусили задовольнитися тим, що змочували сорочки, а потім їх викручували, ловлячи ротом кожну краплю дорогоцінної вологи. В таких трудах провели весь день.

7 серпня. Тільки-но почало розвиднятися, як ми обидва водночас побачили на сході вітрило – і воно вочевидь наближалося до нас! Ми вітали чудове видовище тривалими, хоч і слабкими криками захвату і негайно стали подавати невідомому кораблю всілякі знаки: розмахували сорочками, підстрибували, наскільки дозволяла нам наша кволість і навіть кричали на всю силу легень, хоча корабель був ніяк не ближче, ніж за п’ятнадцять миль. Одначе судно помалу наближалося, і ми бачили, що, як воно не змінить курсу, то неминуче підійде на відстань, з якої нас помітять. Приблизно через годину після того, як ми вперше побачили невідоме судно, ми вже могли розпізнати людей на палубі. Це була довга, з низькою осадкою і, мабуть, швидкохідна топсельна[32]32
  Топсель – невелике рейкове вітрило; топсельна шхуна – судно, оснащене такими вітрилами.


[Закрыть] шхуна з чорною кулею на фор-брамселі і, як нам здалося, з повною командою. Важко було припустити, що нас досі не помітили, і ми неабияк стривожилися, боячись, що шхуна збирається пройти мимо, покинувши нас на певну смерть, – хоч як важко у це повірити, але істоти, що вважають себе за людей, не раз удавалися на морі за схожих обставин до такої диявольської жорстокості[33]33
  Задля наочного прикладу можна згадати випадок із бостонським бригом “Поллі”, чия доля настільки схожа на нашу, що я не можу не згадати тут про нього. 12 грудня 1811 року це судно, тоннажністю в сто тридцять тонн, вийшло з Бостона під командою капітана Каспо з вантажем лісу та провізії, взявши курс на Санта-Круа. Крім капітана, на борту було восьмеро людей: його помічник, четверо матросів, кок, а також якийсь містер Хант із дівчиною-негритянкою, що йому належала. П’ятнадцятого грудня, щасливо проминувши мілину Джорджа, судно дало течу під час шторму, що налетів з південного сходу, і кінець кінцем перекинулося, та коли щоглу знесло за борт, корабель випрямився. В такому становищі, без вогню і з дуже малим запасом харчів люди провели на його борту сто дев’яносто один день (від п’ятнадцятого грудня до двадцятого червня), коли капітана Каспо та Семюеля Баджера, – лише вони вижили, – підібрала “Слава”, яку капітан Фезерстоун вів з Ріо-де-Жанейро додому в Гулль. їх підібрали на двадцять восьмому градусі північної широти і на тринадцятому градусі західної довготи – отже, вони дрейфували понад дві тисячі миль! Дев’ятого липня “Слава” перестріла бриг “Дромео”, і капітан Перкінс забрав двох бідолах до себе, висадивши їх потім у Кеннебеку. Оповідь, з якої ми запозичили ці подробиці, закінчується такими словами: “Природно запитати, як, пропливши таку величезну відстань у найбільш судноплавній частині Атлантичного океану, вони не були ніким помічені? їх проминуло понад десять кораблів, один з яких підійшов до них так близько, що вони виразно бачили людей, які дивилися на них із палуби та з такелажу, але на гіркий подив бідолах, які вмирали з голоду й холоду, ті зневажили всі закони гуманності, підняли вітрила і покинули нещасних напризволяще”. (Приміт. авт.)


[Закрыть]. Але в даному разі ми, слава Богу, обманювалися у своїх побоюваннях. Незабаром ми помітили метушню на борту незнайомця, який негайно по тому підняв британський прапор і, розвернувшись, пішов прямо до нас. Через півгодини ми вже були в каюті шхуни “Джейн Гай”, яка під орудою капітана Гая йшла з Ліверпуля в Південні моря та в Тихий океан на тюленячий промисел і з торговельними цілями.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

“Джейн Гай” була гарненькою топсельною шхуною тоннажністю в сто вісімдесят тонн. Вона мала надзвичайно гострий ніс і з помірним вітром ходила дуже швидко – я не бачив суден, які могли б у цьому з нею рівнятися. Але для рейсів у штормову погоду вона годилася менше, і її осадка була завелика, якщо мати на увазі, для чого вона призначалася. Для того промислу, на який вона ходила, потрібні судна більшої тоннажності – від трьохсот до трьохсот п’ятдесяти тонн – і з відносно малою осадкою. Її слід було б оснастити як барк і збудувати трохи інакше, ніж збудовані більшість суден, що плавають у південних морях. Слід приділяти належну увагу й озброєнню. На такому кораблі, наприклад, слід мати десять-дванадцять дванадцятифунтових каронад[34]34
  Каронади – старовинна вогнепальна зброя.


[Закрыть] і дві або три довгоствольні гармати з водонепроникними пороховими ящиками. Якорі та линви мають бути набагато міцніші, ніж на кораблях, призначених для іншої служби, а головне, на такому судні потрібна численна і досвідчена команда – принаймні п’ятдесят-шістдесят матросів, справжніх знавців своєї справи. На “Джейн Гай”, крім капітана та його помічника, було лише тридцять п’ять людей команди – правда, вмілих і досвідчених, але все ж її озброєння та оснащення не задовольнили б мореплавця, добре знайомого з небезпеками й труднощами тюленячого промислу.

Капітан Гай був чоловік із вишуканими світськими манерами і мав великий досвід у плаванні в Південному океані, якому віддав більшу частину свого життя. Йому бракувало, правда, енергії, а отже, й того духу підприємництва, який тут абсолютно необхідний. Він був співвласником шхуни, на якій ходив, і мав право здійснювати рейси в Південних морях за власним розсудом, беручись за перевезення будь-якого вигідного вантажу. Як то завжди буває в подібних рейсах, він мав на борту запас намист, дзеркал, кресал, сокир, сікачів, пилок, стругів, рубанків, доліт, стамесок, буравчиків, терпугів, криволінійних стругів, напилків, молотків, цвяхів, ножів, ножиць, бритв, голок, ниток, череп’яного посуду, ситцю, брелоків та інших таких товарів.

Шхуна вийшла з Ліверпуля десятого липня, двадцять п’ятого на двадцятому градусі західної довготи перетнула тропік Рака і двадцять дев’ятого кинула якір біля Сала, одного з островів Зеленого Мису, де взяла на борт сіль та інші припаси, необхідні для тривалої морської подорожі. Третього серпня вона покинула острови Зеленого Мису і взяла курс на південний захід, у напрямку берегів Бразілії, щоб перетнути екватор між двадцять восьмим і тридцятим градусом західної довготи. Цей курс обирають і більшість суден, які прямують з Європи до мису Доброї Надії і далі – в Ост-Індію. Йдучи цим шляхом, можна уникнути штилів та сильних зустрічних течій, дуже частих біля узбережжя Гвінеї, і за допомогою постійних західних вітрів, що ніколи не завертають у протилежний бік, досягти мису Доброї Надії – отже, ця дорога в кінцевому підсумку виявляється найкоротшою. Першу зупинку капітан Гай мав намір зробити на Кергелені – не знаю навіть, з якої причини. Того дня, коли нас підібрали, шхуна щойно проминула мис Святого Рока на тридцять першому градусі західної довготи; отже, ми продрейфували з півночі на південь не менш як градусів на двадцять п’ять.

На борту “Джейн Гай” до нас поставилися з усією увагою, якої вимагав наш жалюгідний стан. Десь за два тижні, поки судно йшло тим самим курсом на південний схід під лагідним бризом і при чудовій погоді, і Петерс, і я цілком оклигали від наслідків пережитих недавно випробувань та нелюдських страждань, і ми почали згадувати все, що з нами було, радше як жахливий сон, з якого ми, на щастя, прокинулися, а не як правдиві події в усій їхній тверезій і нещадній реальності. Згодом я зрозумів, що таке часткове затьмарення пам’яті здебільшого настає після раптового переходу або від радості до смутку, або від смутку до радості – причому ступінь забудькуватості прямо пропорційний різниці між щасливими й нещасливими переживаннями. Щодо мене, то нині я нездатний повністю поновити в пам’яті страждання та знегоди, які я витерпів, коли від нашого “Дельфіна” залишився самий корпус. Події я пам’ятаю, але не годен пригадати, які саме почуття володіли мною під час тих подій. Знаю лише, що в моменти, коли відбувалася та чи та подія, мені здавалося, що більших мук ніколи й нікому не доводилося терпіти.

Кілька тижнів наше плавання тривало без пригод, крім хіба зустрічей з китобійними суднами, а частіше – з чорними або справжніми китами, яких так називають на відміну від кашалотів. Правда, вони почали нам траплятися переважно вже після двадцять п’ятої паралелі. Шістнадцятого вересня, перебуваючи зовсім близько до мису Доброї Надії, шхуна витримала перший справжній шторм, відколи покинула Ліверпуль. У тих місцях, а ще частіше на південь і на схід від мису (ми лежали на захід від нього) морякам часто доводиться вступати в боротьбу з шаленими ураганами, що налітають із півночі. Вони завжди приносять із собою височенні хвилі, й одна з найбільших небезпек полягає в тому, що вітер раптово змінює напрямок у самому розпалі шторму. Справжній ураган дме з півночі або з північного сходу, і раптом западає мертвий штиль, а відразу по тому налітає ще сильніший шквал з південного заходу. Як правило, таку різку переміну провіщає світла пляма на південному обрії, і тому на кораблях устигають ужити застережних заходів.

Було близько шостої ранку, коли на шхуну при чистому небі налетів шквал і, як звичайно, з півночі. На восьму годину буря посилилася, піднявши такі велетеньскі хвилі, яких я ще ніколи не бачив. Хоча майже всі вітрила були прибрані, шхуна трималася не так, як слід би триматися океанському кораблю; вона заривалася носом у кожну хвилю і ледь устигала випрямитися, перш ніж накочувалася нова хвиля і знову її накривала. Світла пляма на південно-західному обрії, яку ми давно виглядали, з’явилася перед самим заходом сонця, а приблизно через годину невеличке переднє вітрило, яке було напнуте, безживно обвисло на щоглі. А через дві хвилини, попри всі наші приготування, шхуну мов чарами перекинуло набік, і могутній потік шумовиння перекотився через круто нахилене судно. На щастя, ураганний вітер обмежився шквалом, і нам пощастило вирівняти шхуну. Обійшлося без пошкоджень. Поперечні хвилі завдавали нам великої мороки ще кілька годин, але над ранок на шхуні все було майже в такому самому стані, як і до шторму. Капітан Гай вважав, що врятувалися ми чудом.

Тринадцятого жовтня, перебуваючи на 46°53΄ п. ш. і 37°46΄ с. д., ми побачили острів Принца Едуарда. Через два дні ми наблизилися до острова Володіння, а незабаром проминули й острови Крозе, розташовані на 42°59΄ п. ш. і 48° с. д. Вісімнадцятого числа ми дісталися до острова Кер-гелена, або, як ще його називають, острова Пустки, – це в південній частині Індійського океану, – й кинули якір у затоці Різдва, на глибині сажнів у чотири.

Острів Кергелена – а точніше, архіпелаг островів – лежить на південний схід від мису Доброї Надії на відстані майже вісімсот ліг. Острови були відкриті в 1772 році бароном де Кергуленом, чи Кергеленом, французом, який думав, що перед ним частина величезного південного материка, – його повідомлення про це свого часу спричинило велику сенсацію. Французький уряд, зацікавившись відкриттям, наступного року послав барона обстежити нову землю – ось тоді й було виявлено помилку. 1777 року на ці ж таки острови натрапив капітан Кук, він назвав найбільший серед них островом Пустки – і цілком заслужено. Правда, коли наближаєшся до острова, цього не подумаєш, бо з вересня до березня схили пагорбів здалеку видаються покритими буйною зеленню. Це помилкове враження спричинене невеличкою рослиною, що нагадує каменеломку, яка рясно пробивається крізь крихкий мох, утворюючи чималі клапті зелені. Іншої рослинності тут майже немає, якщо не брати до уваги жорстку колючу траву біля самої гавані, лишайників та низькорослого чагарнику, схожого на сім’яну капусту, але його насіння надзвичайно гірке і кисле на смак.

На острові багато пагорбів, хоча й невисоких. Їхні вершини постійно накриті снігом. Є тут кілька заток, але гавань Різдва найзручніша для стоянки суден. Якщо підходити до острова з північно-східного боку, то вона буде першою затокою після мису Франсуа, що утворює північне узбережжя острова і завдяки своїй незвичайній формі править за добрий орієнтир. На самому його кінці, що виступає далеко в море, височіє скеля з великим проломом, схожим на арку. Координати горловини затоки – 48°40΄ п. ш., 69°6΄ с. д. Увійшовши туди, можна знайти добру стоянку під прикриттям кількох малих острівців, які захищають судно від північного вітру. Якщо від цієї стоянки пройти далі на схід, то потрапиш у Осину гавань, у самій глибині затоки. Це невеличка водойма, з усіх боків оточена суходолом, куди можна увійти крізь прохід завширшки в чотири сажні, дно тут тверде і глинисте, глибина від трьох до десяти сажнів. У Осиній гавані корабель може простояти на якорі цілий рік без найменшого ризику. В її західній частині, біля входу в неї, стікає в море легкодоступний струмочок із чудовою прісною водою.

На острові Кергелена досі водяться і тюлені, і котики, і безліч морських слонів. Тут живе дуже багато пернатих. А особливо пінгвінів, що поділяються на чотири види. Найбільші серед них – королівські пінгвіни, яких називають так за величину й за барвисте пір’я. Верхня частина тіла в королівських пінгвінів звичайно сіра, іноді з ліловим відтінком, а нижня – найчистішого білого кольору. Голова й ноги – глянцево-чорні. А справжня окраса оперення – дві широкі золотаві смуги, що йдуть від голови до грудей. Дзьоб – довгий, рожевий або ясно-червоний. Ходять вони, велично випроставшись. Голову тримають високо, крила опущені, мов дві руки, хвіст стримить на одній лінії з лапами; схожість із людською постаттю настільки разюча, що легко може обманути при неуважному погляді або в сутінках. Королівські пінгвіни, яких ми зустріли на Землі Кергелена, були значно більші за гусака.

Крім королівських, тут водяться чубаті пінгвіни, пінгвіни-віслюки і звичайні пінгвіни. Вони набагато менші, пір’я в них не таке барвисте, як у королівських, і взагалі вони на них мало схожі.

На островах живуть не тільки пінгвіни, а й безліч інших птахів, серед яких можна згадати морських курочок, голубих буревісників, чирків, качок, портегмонтських курочок, бакланів, місцевих голубів, велетенських буревісників, морських ластівок, крячків, чайок, гусей, звичайних буревісників і, нарешті, альбатросів.

Велетенський буревісник – хижий птах, не менший за середнього альбатроса. Часто його називають костоломом або скопою. Вони зовсім не бояться людей, і їхнє м’ясо, якщо його вміло приготувати, цілком годиться на харч. Іноді вони ширяють понад самою водою, широко розкинувши крила і начебто зовсім не ворушачи ними.

Альбатрос – один з найбільших і найлютіших птахів серед тих, які водяться в Південному океані. Він належить до сімейства чайок, здобич ловить і шматує на льоту, а на суходіл опускається тільки для того, щоб вивести пташенят. Між альбатросами й пінгвінами існує якась дивна дружба. Вони кладуть гнізда разом, мовби за спільно обміркованим планом: гніздо альбатроса звичайно лежить у центрі невеликого квадрата, утвореного чотирма пінгвінячими гніздами. Моряки називають таке гніздування пташиним базаром. Пташині базари описувалися в літературі часто, та, можливо, моїм читачам ці описи на очі не траплялися, а мені доведеться ще не раз згадувати про пінгвінів та альбатросів, і, мабуть, не зайвим буде розповісти тут дещо про їхній спосіб життя і гніздування.

Коли настає сезон розмноження, птахи збираються у величезні зграї і протягом кількох днів мовби обмірковують, як улаштувати свої гнізда. Та зрештою вони беруться за діло. Насамперед обирають зручний майданчик підходящих розмірів, здебільшого площею в три-чотири акри і розташований якомога ближче до води, але так, щоб хвилі до нього не докочувалися. Місце намагаються вибрати рівне, якнайменше захаращене камінням. Потім, начебто підкоряючись якійсь одній волі, птахи, всі, як один, починають із математичною точністю витоптувати квадрат або прямокутник (залежно від характеру місцевості) достатніх розмірів, щоб на ньому могли вільно розміститися всі, хто тут зібрався, але не більше, бо вони, здається, сповнені рішучості не допустити сюди майбутніх приблуд, які не брали участі в будівництві табору. Одна сторона майданчика, вибраного в такий спосіб, тягнеться паралельно лінії води й відкрита для входу та виходу.

Позначивши межі колонії, птахи починають очищати майданчик від усякого непотребу, тягаючи камінь за каменем і складаючи їх уздовж кордонів, так що з трьох сторін, обернутих до суходолу, утворюється своєрідний мур. Попід внутрішньою стіною цього муру протоптується гладенька доріжка завширшки від шести до восьми футів – для спільних прогулянок.

Далі птахам належить розбити майданчик на маленькі квадрати приблизно однакових розмірів. Для цього вони протоптують вузькі й гладенькі стежинки, що перетинаються під прямим кутом по всій території гніздування. На кожній точці перетину споруджують гнізда альбатроси, а в центрі кожного квадрата – пінгвіни; тобто кожне альбатросове гніздо оточене чотирма пінгвінячими, а кожне пінгвіняче – чотирма альбатросовими. Гніздо пінгвіна – це просто неглибока ямка, достатня для того, щоб не викотилося однісіньке яйце. Альбатроси влаштовуються зручніше, вони намощують із землі, морських водоростей та черепашок горбочок заввишки у фут і в два фути діаметром. На цьому горбочку самка альбатроса мостить своє гніздо.